Режіна Дефорж Анна Київська Режіна Дефорж — відома сучасна французька письменниця. Її перу належать романи «Бланш і Люсі»



Сторінка5/18
Дата конвертації21.02.2016
Розмір3.04 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Розділ дванадцятий

САНЛІС

Анна радо поселилася в санліському замку, де дідуся її чоловіка колись було проголошено королем. Вона стомилася від банкетів та свят, що їх влаштовували щоразу, коли вони зупинялися в якомусь замку. Анна нічого так не любила, як сміятися, співати, танцювати або ходити на полювання, і серед цих глумливих, сварливих французів занудьгувала. Це помітив Гослен Шонійський. Він не знав, що робити, аби її розважити. Напередодні приїзду до Санліса Анна на кілька годин була зникла. Шукати її кинулися графи, барони, зброєносці, воїни й усі, хто супроводжував королеву. Її знайшли під деревом, де вона сиділа й співала з Олів’є Арльським. Страшенно розлютившись, король влаштував підліткові й дружині сцену. На його докори Анна відреагувала дуже спокійно, подивившись на нього ясними очима, що, на думку Гослена й Олени, не обіцяло нічого доброго.

Генріх супився на Анну до самого Санліса й уперше після одруження не пішов спати з королевою. Його невдоволення тривало цілий тиждень, упродовж якого Анна звикла до нового оточення, що видалося їй сумним і суворим. Проте вона полюбила ошатне веселе містечко, його переповнений харчами ринок, гарну річку, церкви й особливо виправи на полювання до сусіднього лісу.

Олена, Ірина, придворні дами — поштива Ізабелла, кокетлива Гільдегарда, лагідна Матільда — намагалися всіляко розважити королеву. Але безтурботною дівчиною, якою вона була на Русі, Анна знову ставала лише в ті хвилини, коли разом з Госленом Шонійським їздила полювати на дичину в темний королівський ліс.

За дуже короткий час королева полонила рицарів та зброєносців своїм умінням запускати сокола, цькувати оленя. Всі хвалили її за хоробрість і спритність. Хто з них складав руки, утворюючи для неї приступку до сідла, хто пропонував їй свого коня, хто простягав чашу, щоб вона погамувала спрагу. Щодня по багато годин Анна не злазила з коня, лишаючи далеко позаду своїх дам; хоч вони були й чудові вершниці, але за нею не встигали. Тож Анна зоставалася сама серед чоловіків, більшість з яких були брутальні грубіяни, грабіжники, ґвалтівники й убивці. Одначе всі вони ладні були віддати життя за один її погляд й убити кожного, хто наважиться її образити. Анна почувала себе серед них у цілковитій безпеці, і в їхньому товаристві їй було краще, ніж із королем, графами, єпископами та знатними жінками із санлінського двору.

Генріх, заздрячи її популярності, і собі вирушив на полювання й бачив, з яким великим невдоволенням їхали з ним його рицарі, що надавали перевагу полюванню з королевою.

Що ж до графині Адель та єпископів, то ці на її їзду верхи дивилися скоса. Місце дружини короля не в лісі, а в королівських покоях, де вона мала б стежити за порядком, провідувати вбогих, ходити на релігійні відправи, слухати святі проповіді, грати на одному з музичних інструментів, щоб трохи розважити себе, вишивати або прясти в товаристві Матільди та придворних дам, а над усе — подобатися своєму чоловікові.

На червень королівський двір переїхав до Мелана. Анна воліла проводити час з мовчазною Матільдою Фландрійською; в її товаристві вона відпочивала від базікання дам зі свого оточення.

Одного дня вони купалися в Сені з жінками із свого почту. Нараз із-за верб, які їх затуляли, мов завіса, від чужих очей, долинув несамовитий крик. Гурт наполоханих жінок, в якому перемішалися придворні дами й служниці, зі сміхом і вереском вискочив з води. Анна й Матільда бавилися, наздоганяючи одна одну; вони не надали значення тому крику й залишилися у воді. Цієї хвилини до річки під’їхав вершник. Королева сердито насупила брови, а Матільда сором’язливо затулила руками свої маленькі перса. Вершник стрибнув у воду й схопив Матільду за руку.

— Панно, мені сказали, що ви відмовляєтеся вийти за мене заміж тільки тому, що я — позашлюбна дитина. А чи знаєте ви, що більш знатні за вас панни просять мене одружитися з ними?

— Пане, відпустіть мене, мені соромно… Я гола.

— Я це й сам бачу і вважаю, що ви занадто худа!

Матільда зашарілась, і гнів додав їй сили випручатися з його брутальної руки.

— Монсеньйоре, йдіть звідси геть, ви ображаєте королеву й мою доньку! — озвалася Матільдина мати.

— Пані Адель, хіба ви й ваш чоловік, пан граф, не пропонували мені руку вашої дочки?

— Ви самі це добре знаєте.

— Тоді яка різниця, коли я побачу її голою — тепер чи в нашу першу шлюбну ніч?

— Пане Вільгельме, ви… ви…

— …байстрюк, я знаю, мені про це не раз казали, але я більше не потерплю…

Решта слів застрягли в горлі герцога Нормандського. Його очі втупилися в подругу Матільди. Він опустив повіки й трусонув головою, немовби намагаючись прогнати сон. Ні, все марно! Може, то випадкова схожість, але ж оці руді коси, цей зневажливий, відлюдкуватий погляд… Мора!

— Мора?

Анна зміряла поглядом рицаря, що роздивлявся її. То це і є наречений, про якого їй розповідала Матільда, грубіян, що зважився вдертися в їхній затишок і дозволив собі вибалушити очі на її наготу? Він скинув шолом і незграбно побрів водою.



— Мора!

Що він сказав? За яким правом він так її назвав? Вона зроду його не бачила. Одначе… Це грубе, розпашіле від тепла й гніву обличчя когось їй нагадувало. Ну звісно! Це був той мисливець, який упав з коня і якого Анна лікувала… Краще б вона залишила його спливати кров’ю! Яким дивом опинився він тут, по пояс у воді, незграбний, одягнений, тоді як на березі гурт напівроздягнених придворних дам, прекрасних служниць, зброєносців та слуг чекав, насилу стримуючи сміх, чим скінчиться ця скандальна зустріч? Матільда, на яку мати накинула накидку, згоряла від цікавості. Сердешний Вільгельм, в якому ж смішному становищі він опинився! Мабуть, її подруга королева подумала те саме, бо, прикрита лише мокрими косами, теж розсміялася. Нараз Анна зникла під водою. Герцог озирнувся, намагаючись збагнути, куди вона поділася, та раптом плюхнувся назад, здійнявши хмару бризок. Гурт на мить заціпенів, а потім знову зареготав, побачивши, що герцог виринув на поверхню, кашляючи й пирскаючи водою, а королева, вибігла на берег і викручує коси. Сміх затих. Усі дивилися на молоду жінку, яка й не намагалася приховувати своєї наготи. Олена накинула на неї довге простирадло й потягла її до свого шатра.

Поки Анна віддалялась, на березі, куди нарешті вибрався герцог, знову залунав сміх, а невдовзі до нього долучився й регіт Вільгельма, і його грубий голос заглушив решту голосів. Він кивнув головою своєму зброєносцеві, і той заходився його роздягати. Зробити це було нелегко, бо Вільгельм раз у раз здригався від сміху. Коли його нарешті роздягли догола, він знову кинувсь у воду, розміреним брасом дістався до середини річки, потім перекинувсь горілиць і поплив за течією. Матільда пішла до Анни в шатро. Поки служниці їх розчісували, вони тільки мовчки перезиралися. Матільда порушила мовчанку перша.

— Він не сам упав? То ти схопила його за ногу?

— Еге ж, якби ти тільки бачила його пику! — засміялася Анна.

— Я бачила, — відповіла Матільда, зашарівшись.

— Не сумуй, він заслужив того, щоб його провчили.

— Можливо. Але ти його осоромила.

Анна з подивом глянула на Матільду.

— Я мушу вийти за нього заміж, — промовила Матільда, — і мені прикро, що мій майбутній чоловік став посміховиськом для всіх. Ба більше, коли він тебе побачив, то дивився тільки на тебе. В мене склалося враження, що він тебе вже знає.

— Я про це вже була й забула, але це так. Під час своєї подорожі я перемогла його на перегонах.

— Перемогла на перегонах?..

— Атож, спитай у нього сама. Здається, це було під Нюрнбергом. Він саме полював, я пустила свою кобилу вчвал, випередила його, і він упав з коня…

— Упав з коня?! Вільгельм?

— Не бачу тут нічого дивного. Ми на Русі — найкращі вершники у світі.

— Це правда, — озвалася Олена.

— А потім ти його більш не бачила? — спитала Матільда.

— Ні. Він був поранений, тож я полікувала його й поїхала далі. Я вже й забула про цю пригоду.

— Зате він, здається, не забув! — сумно сказала Вільгельмова наречена.

Анна здивовано подивилася на неї, потім засміялася.

— Ревнуватимеш?

— Я на це здатна. Ти така гарна, така біла, така пухкенька.

— Замовкни, в тебе найкращі, найніжніші очі у світі і таке чарівне тіло!

— Ти справді так вважаєш?

Королева кивнула головою й поцілувала її.

— Я так тебе люблю, що ніколи не зможу ревнувати до тебе, — промовила Матільда, теж поцілувавши королеву.

— Це правда, що ти відмовила йому, бо він байстрюк?

— Я сказала так через те, що зовсім не мала бажання виходити заміж, я хотіла піти в черниці. Але мій батько прагне цього шлюбу, щоб мати союз із Нормандією, незважаючи на опір папи.

— Чому ти відмовляєш йому?

— Ми дуже близькі родичі,— сказала Матільда. — Якщо ми одружимось, Рим погрожує відлучити нас від церкви. — Вона перехрестилась, і вслід за нею перехрестилися й королева та решта жінок.

— Папа Лев на боці германського імператора, а той не бачить нічого доброго в союзі між нашими двома країнами, — озвалася Адель Фландрійська. — Але це одруження таки має відбутися, мій чоловік і мій брат король покладають на нього великі надії. Папа не зважиться відлучити нас від церкви. Наші розвідники запевняють нас у цьому.

Лагідна Матільда, тонка шия якої в обрамленні вогких чорних кіс здавалася ще тендітнішою, потупила очі.

Як же відрізнялися одна від одної ці дві жінки: Анна була пишна, в світло-голубій довгій сукні, викладені на голові вогнисті коси робили її ще вищою, а яскраво-червона сукня Матільди, що була заввишки з дванадцятирічну дівчинку, тільки підкреслювала матовий колір її обличчя.

Подруги відмовилися від повозу, обійнявши одна одну за стан, вирушили до замку пішки через поля.

Під крислатою віковою липою на подвір’ї замку сиділи, спершись ліктями на стіл і щось попиваючи, король, герцог Нормандський, єпископ Меленський і граф Фландрійський. Коли прийшли жінки, усі, крім єпископа, підвелися.

— Сподіваюся, ви вже знайомі з королевою, — звернувся король до Вільгельма.

Той, почервонівши так, що колір його обличчя тепер не відрізнявся від кольору сукні в нареченої, мовчки вклонився.

— Дружино моя, герцог розповів мені про вашу зустріч. Невже ваші звичаї дозволяють княжим дочкам їздити в лісах без супроводу?

Анна роздратовано кивнула головою, і всі це помітили. Їй на допомогу прийшла Адель.

— Брате, не бурчи на неї, королева просто відбилася від свого почту, їдучи молитися в святе місце.

— Іноді трапляються дивні зустрічі, коли їдеш у святі місця, — процідив крізь зуби король.

Під деревом у затінку лежали на килимі подушки, на яких жінки могли перепочити.

Сонце повільно котилося до обрію. Було гарне літнє надвечір’я; дзижчали комахи, щебетали пташки. З довколишніх полів долинав гамір женців. Це була пора, коли все стихає, свідомість ще затуманена спекою, а розслаблене тіло втішається прохолодою близького вечора та поданих слугами напоїв. У всіх на душі було спокійно. Кожне розкошувало, забувши про сварки, про ненависть, про заздрощі, про злопам’ятство, про змови, такі буденні в мандрівному дворі французького короля. Ліниво розлігшись, Анна відчула, як її поймає солодке бажання.

Матільда, що лежала поруч, підвела голову й поклала їй на плече.

— Знаєш, чого мені хочеться? Щоб ти заспівала якусь пісню свого краю.

— Потім… зараз мені так приємно!

— Я попрошу Олів’є Арльського, щоб приніс твій інструмент.

— Як хочеш, — тихо мовила Анна.

Дочка Бодуена Фландрійського підвелася, прошепотіла щось на вухо хлопцеві, і той кудись побіг. Матільда повернулася до подруги. Невдовзі хлопець повернувся з королевиними гуслями та своєю арфою.

— Королево, може, заспіваємо пісню про жнива, якої ви мене навчили?

Нічого не кажучи, Анна взяла гуслі і всілася зручніше. Кілька акордів, і вони заспівали про торжество літа, про сонце, яке допомагає визрівати хлібам і розквітати дівчатам.

Минуло сонне заціпеніння, розвіялася літня млявість і невиразна мрійливість; у надвечірній тиші залунала музика, збудивши бажання піти в танок навіть у найнезграбніших рицарів та в найсором’язливіших жінок. Почувши її, мешканці замку — від вартових до кухарів, від швачок до служниць, від ченців-переписувачів до садівників, від свинопасів до прядильниць — кинули роботу й поставали у дверях, поприхилялись до кам’яних мурів, повисувалися з поодиноких вікон чи посідали просто в порох, щоб послухати високий і чистий голос своєї королеви, яка співала незрозумілою їм, але гарною мовою.

Матільда, яку Анна навчила своєї пісні, приєдналася до неї, плескаючи в долоні. Потім вони заспівали іншої пісні, тоді ще однієї. Надворі майже споночіло, коли вони, задихавшись, скінчили співати під вигуки та оплески присутніх. Здавалося, навіть король був задоволений: він підійшов до дружини й ніжно її поцілував. Що ж до герцога Нормандського, то він, схоже, ще не отямився, розшукавши дивовижну вершницю, про яку марив щоночі. Звичайно такий балакучий, він стояв тепер мовчки, не в змозі відвести очей від жінки, яку називав Морою.

Хоч би який герцог бував — життєрадісний чи мовчазний, веселий чи дратівливий, терплячий чи образливий, черствий чи вразливий, — але собою він володів завжди, і тепер цю його дивну поведінку помітили всі.

— Вільгельме, ви дивитеся на королеву, наче на якусь примару…

— Можна сказати, що так воно й є, Генріху.

Король кинув на нього підозріливий погляд. Він ніколи не любив цього Байстрюка Нормандського, якого йому залишив його батько граф Роберт Благочестивий узимку 1034 року, вирушаючи на Святу землю просити прощення в Бога за свої численні гріхи. Повертаючись назад, граф помер (згідно твердженням королівського скарбника Тустена та Дре, графа Вексенського, його нібито отруїли), і в липні 1035 року його поховали в анатолійському соборі, який висвятили на собор Богоматері. Скарбник вислухав останню волю свого володаря й переказав її королю Франції; одну з реліквій, роздобутих на Святій землі він передав Генріхові, а решту відніс до Серізійського монастиря, що його особливо шанував Роберт Благочестивий. Коли помер батько, Вільгельм мав вісім років. Відтоді минуло шістнадцять років. Хлопець став рицарем, хоробрістю якого захоплювалися всі навколо. Король Генріх сам був свідком цієї хоробрості в битві під Валь-лес-Дюном улітку 1047 року, коли французькі та нормандські війська здобули перемогу над збунтованими загонами, командири яких хотіли спекатися молодого герцога. Та надзвичайно жорстока битва точилася лише кілька годин, у ній полягло чимало рицарів. Сам король — його збив з коня піхотинець — уцілів тільки завдяки своїй міцній кольчузі та допомозі Вільгельма: той спритно перерізав горло ополченцеві Ренуфа Брікессарського, який накинувся на Генріха. І все ж, незважаючи на цей вияв хоробрості та вірності, Генріх не міг позбутися почуття недовіри й ворожості до людини, чиїм опікуном він був. Що ж до герцога, то цей усіх остерігався, бо уже рано зрозумів: жоден принц, а він і поготів, не може покладатися ні на кого. До того ж манірна вдача короля страшенно його дратувала. І ось на додачу до всього цей слимак, якого Вільгельм у душі зневажав, з волі випадку, що його він тепер проклинав, став чоловіком жінки, яка перемогла Вільгельма в перегонах, потім старанно полікувала, ще й виявилася неймовірною красунею. Заглибившись у свої думки, Вільгельм не почув запитання короля.

— Про що ви замріялись, Вільгельме? Ви витаєте десь далеко-далеко…

— Даруйте мені, Генріху.

— Я спитав у вас, коли ви думаєте одружитися з моєю небогою Матільдою.

Герцог був такий далекий від цього клопоту, що тільки сторопіло подивився а короля.

— Ви забули про своє зобов’язання? — спитав той сердито.

Матільда притислася обличчям до шиї королеви, і та пригорнула її трепетне тільце.

— Звісно ж, ні! Я кохаю Матільду, я згораю від нетерпіння і хочу, аби вона якнайшвидше стала моєю дружиною.

— Незважаючи на незгоду папи та єпископів?

— Я покірний син церкви й ладен всіляко поважати рішення її пастиря, якщо вони видадуться мені правильними й добрими. Що ж до нашого шлюбу, то вони, на мій погляд, неправильні. Отож я не збираюсь їх виконувати. Ці рішення не матимуть чинності в Нормандії.

— Оце розмова! А союз між Францією, Нормандією та Фландрією тільки нагонитиме страх на наших ворогів. Добре буде, якщо ви повінчаєтеся до кінця року.

— Генріху, призначте день.

— А що, коли це станеться, як збиратимуть виноград? — спитав Генріх, вернувшись до сестри й зятя.

— Як Вільгельм згоден, цей час мене влаштовує,— відповів Бодуен Рландрійський.

— Мене теж. А що скажете на це ви, люба Матільдо?

Притиснувшись до Анни, дівчина пильно дивилася на молодика, якого вона покохала з першого погляду і якого їй обрали за чоловіка.

— Пане, якщо цей час вас влаштовує, то він влаштовує і мене.

Анна, рада за подругу, поцілувала її. Матільда призналася їй, що кохає Вільгельма, але не важилася цього показувати, аби не накликати на себе ненависть серед оточення герцога.

— Ось побачиш, Моро, твоїм первістком буде син!

Того дня бенкет із нагоди заручин тривав цілу ніч. Удосвіта король знову пішов спати в ліжко до королеви.



Розділ тринадцятий

ОДРУЖЕННЯ ВІЛЬГЕЛЬМА ТА МАТІЛЬДИ

Наприкінці вересня 1051 року англійський король Едуард, якого піддані прозвали через його надмірну побожність Сповідником, повідомив через архієпископа Кентерберійського, що за відсутності прямого нащадка він призначає свого небожа Вільгельма, герцога Нормандського, єдиним спадкоємцем англійської корони.

Вільгельм сприйняв цю звістку, не виказавши ні подиву, ні радості. В його поведінці сталася тільки одна зміна: після вечері він почав набагато довше молитися.

У Ейському замку мати герцога Арлетта та її чоловік Еллуен Контевільський завершували підготовку до весілля. В Ліллі Матільда в перервах між службами Божими приміряла сукні, які їй подарував батько.

У ці погожі, теплі жовтневі дні у фландрійському дворі панувала атмосфера прихованих сварок, недоброзичливості, несподіваних мовчанок, скнарості, і це позначалося на настрої всіх його мешканців. Граф Бодуен із політичних міркувань надав притулок Годвінові, графу Уессекському, та його двом синам, Гіртові й Тості, що їх прогнав англійський король Едуард. Навіть більше, він віддав заміж за невгомонного Тості свою сестру по матері Жюдіт.

Матільда не любила цих завжди п’яних, сварливих саксонців, які гналися за дівчатами з її товариства аж до жіночих покоїв. Матільдина мати поділяла її неприязнь і весь час вимагала від свого чоловіка спровадити їх назад до Англії.

— Люба моя, право на політичний притулок — річ священна. Я не був би добрим рицарем, коли б відмовив їм у гостинності. Перестаньте надокучати мені своїми вимогами!

Вільгельм страшенно поспішав з весіллям. Він нетерпеливився вирушити на війну проти графа Анжуйського Жоффруа Мортеля, який щойно захопив Алансонську та Донфронську фортеці, і дуже квапив Бодуена прислати йому якомога швидше Матільду. Тож із Лілля вирушив цілий кортеж, що супроводив наречену та її матір і батька. Зустрічати їх на кордон герцогства виїхало нормандське посольство.

Гарненька фламандка в червоній сукні, обшитій сріблясто-зеленими шовковими торочками, в золотисто-білій накидці, червоних черевиках із зеленими облямівками, з зелено-червоними стрічками у косах, під довгою вуалеткою, яку притримувала золота корона, втонула у своїх надто розкішних і важких для її маленького зросту шатах.

В Ейському замку весільний кортеж зустрів від імені свого володаря Тюрольд, і це, звісно, не могло не здивувати Бодуена Фландрійського.

— А де герцог? Чому він не вийшов зустріти нас особисто?

— Вельможний пане, герцог поїхав зустрічати дружину короля Франції, яка теж буде на його весіллі.

— Тату, ви чули? На моєму весіллі буде королева Анна! Яке щастя! Вона це пообіцяла мені, але я не була певна, що король дозволить їй приїхати.

— Дочко моя, я поділяю твою радість, — промовив Бодуен, про щось розмірковуючи.

Матільда зійшла зі свого повоза тільки після того, як на подвір’я замку в’їхав повіз її подруги. Поряд із ним басував розкішно виряджений парадний кінь Вільгельма. Герцог у весільному вбранні зіскочив з коня, якого насилу стримував слуга, і запобігливо допоміг королеві зійти з повоза.

— Вільгельме, облиште мене. Погляньте, на вас чекає Матільда, вона чахне без вас!

Герцог почервонів, випустив руку в оксамитовій рукавичці, що своїм кольором зливалася з голубою накидкою поверх сукні гранатового відтінку з довгими рукавами, й попростував до графа Фландрійського.

— Ласкаво прошу вас, Матільдо, і вас, принцесо Адель, і вас, графе Бодуене. Королева Анна виявила нам велику честь бути на святі поріднення наших двох домів. Я знаю, що причина цього — ваша з нею дружба, і це зворушує моє серце.

У замковій каплиці, стіни якої були задраповані тканиною із зображеннями гербів Нормандії та Фландрії, зібралося на вінчання досить вузьке коло гостей: члени родини герцога — його мати, вітчим і брати по матері (молодий єпископ де Байє Одон і Роберт, якому герцог недавно віддав графство Мортен, відібране у звинуваченого в зраді графа Авранського Вільгельма Верленка); дуже близькі друзі, зокрема ігумен Бекського монастиря Ланфранк та Вільгельм де Пуатьє; і, нарешті, його найвірніші рицарі. Жодних високих світських чи духовних осіб, за винятком королеви та родини графа Фландрійського. Це було вінчання нашвидкуруч. Чим була викликана така скромність — забороною папи, присутністю Арлетти, до якої нормандська аристократія завжди ставилася зневажливо, чи, може, бажанням самого Вільгельма?

Незважаючи на папську заборону, герцогів капелан повінчав Матільду та Вільгельма. Під час відправи Вільгельм заглибився в молитву, тоді як побожна Матільда не могла стриматися, щоб не позирнути на нього раз у раз ніжними очима.

Граф і графиня Фландрійські, а потім Арлетта й Еллуен Контевільські привітали молодих, і ті підійшли до Анни. Герцог укляк одним коліном на землю.

— Королево, сьогодні перед Богом і людьми я взяв собі за дружину панну Матільду й поклявся їй у заступництві, вірності й любові. Перед нею й перед усіма тут я заявляю, що, коли на те ваша ласка, хочу служити вам і любити вас чистою рицарською любов'ю. Чекаю вашої відповіді.

Запала глибока тиша. Таке траплялося нерідко, коли знатний юнак, ставши рицарем, зголошувався служити заміжній жінці. Але пропозиція герцога особливо здивувала тим, що він зробив її в день свого одруження.

Вся бліда, з палаючими очима нова герцогиня Нормандська вклякла навколішки, взяла королевину руку, поклала її на Вільгельмову, а зверху — свою.

— Королево, я не тільки даю своєму чоловікові на це дозвіл, а й заявляю, що теж хочу служити вам і любити вас.

Анна була вельми зворушена. Всі знали, що вона прихильна до Матільди й що та любить її. Але ніхто не здогадався про почуття герцога.

— Я з радістю погоджуюся, — сказала Анна, підводячи обох і пригортаючи до себе.

На бенкеті, що відбувся у великій залі Ейського замку, Вільгельм сидів між рудою Анною і чорнявою Матільдою й увесь сяяв гордістю й щастям. Його мати Арлетта насилу стримувала своє збудження; нарешті вона бачила сина, якого — принаймні так їй здавалося — не раз збиралися зарізати або отруїти, щасливим і усміхненим, його вшановували, як і слід ушановувати нащадка чоловіка, що покохав і вшанував її, незважаючи на її просте походження, — короля Роберта. З молодого чола у Вільгельма зникли неприємні зморшки, що підкреслювали його недовірливий, важкий погляд. Тепер Вільгельм, єдиний володар Нормандії, покликаний правити Англією, в оточенні трьох жіноче, яких він любив над усе на світі — матері, дружини й королеви Франції, чоловік, який звичайно не забував нічого — ні послуг, ні образ, — тепер він уже не пам'ятав ні страху, ні кривд, ні зрад, ні навіть імен своїх ворогів. Цей вічний ненажера перебував у блаженному стані й спокійно смакував страви, що змінювали одна одну, в міру пив, наливаючи по черзі Анні й Матільді, підносячи найкращі шматки матері, плескаючи акробатам за їхні піруети, жонглерам за спритність, музикам за мелодії і сміючись, мов дитина, зі стрибків учених собак.

Після бенкету в каплиці відбулася пообідня молитва. Всі помітили, як щиро Вільгельм молився. Коли відправа скінчилася, стомлена королева пішла до приготовлених для неї покоїв. Її провела герцогиня, графиня та герцогова мати. Ввійшовши до кімнати, Анна сказала, що їй хочеться побути з Матільдою. Подруги кинулись обіймати одна одну.

— Анно, як вам віддячити за ваш приїзд?

— Пам’ятати про мою любов до тебе.

— Я пам’ятатиму її завжди, так само, як ви пам'ятатимете мою з чоловіком любов до вас.

— Присягаюся тобі, що я не забуду її довіку.

— Хай Господь почує вас, о моя королево!

Дивлячись одна одній у вічі, обидві молоді жінки перехрестилися.

— Пообіцяй мені, що часто приїздитимеш до мене! Я нудьгую в Санлісі й Парижі.

— Даруй, але… король не дуже добре ставиться до тебе?

Анна, раптом розгубившись, знизала плечима.

— Він надає перевагу товариству слуг, а не мені.

— Але ж ти — королева!

— Королева вельми маленького королівства, меншого за найменше удільне князівство в мого батька, де князі мають більше землі й влади, ніж мій чоловік, і їх більше бояться й поважають, ніж його!

— Було б зовсім інакше, коли б мій дядько мав сина.

— Сина!.. — зітхнула Анна.

Цього вечора королева Франції призналася герцогині, що вона при надії.

Наступного дня герцог з герцогинею вирушили до Руана, де їх зустріла святкова юрба.

А королева повернулася до Санліса. Король чекав на неї в жіночому покої у товаристві Олів’є Арльського; той співав, розважаючи свого володаря.

— Залиш нас самих, будь ласка, — сказала хлопцеві королева.

Олів’є вклонився й разом із придворними дамами вийшов.

— Ваша величносте, мої молитви не були марні: я вагітна.

Насуплене Генріхове обличчя враз проясніло.

— Ви цього певні, люба дружино?

— Так, монсеньйоре. Через кілька місяців я подарую вам сина.

— Слава Богу, люба моя! Він поцілував її в чоло й вийшов, вигукуючи:

— Королева вагітна! Королева вагітна!

Матільда, попри свою тендітну зовнішність, була жінка досить міцна й витривала. Вона й мала бути такою, щоб витримувати часті збудження Вільгельма, який досі зазнав тільки грубих і похапливих обіймів із фалезькими пастушками та феканськими збирачками мушель. Невдовзі після одруження Матільда вже діставала втіху в коханні скоріше, ніж її чоловік.

Через тиждень після весілля Вільгельм оголосив про свій намір прогнати з Донфронського та Алансонського замків охорону графа Анжуйського Жоффруа Мартеля. Герцог потай зібрав п'ять десятків рицарів і, не гаючись, кинувся штурмувати Донфрон. Та гарнізон міста Анже, столиці графства Анжу, попереджений нормандським бароном, що зрадив герцога, зробив вилазку й оточив Вільгельма. Його загін бився хоробро, з тією ненавистю, що її розпалює зрада, й загнав ворога назад до замку. Герцог наказав спорудити чотири вежі й укріпити їх земляними валами та ровами. В селі біля замку він розкинув табір, куди до нього приїхала Матільда.

Облога тривала багато місяців, і вони були для молодої герцогині найщасливішими в її житті. Вільгельм зробив зі свого табору столицю герцогства, постійне місце проживання, своє, а також своїх рицарів та їхніх родин. Діти з дерев’яними шаблями в руках бігали одне за одним у багнюці між шкіряними шатрами, граючись у війну; зброєносці обслуговували своїх володарів, конюхи доглядали за кіньми, жінки вишивали або пряли. Коли Матільда не їхала з чоловіком на полювання чи в гості до сусідніх замків, то, бувши здібною вишивальницею, із задоволенням показувала придворним дамам та служницям мережива, робити які навчилася в найкращих фландрійських прядильниць і мереживниць. Надворі було холодно, ішов дощ. Жінки цілими тижнями не виходили з шатер, тож багато вельмож отримали вишиті золотом туніки й прапори своїх кольорів, щоб могли впізнавати один одного в бою.

Через три місяці після весілля Матільда теж із гордістю оголосила, що й вона завагітніла. Ця звістка переповнила Вільгельма радістю. Він наказав відправити подячні служби Божі в усіх церквах Нормандії, вбачаючи в майбутньому народженні дитини благословення Богом його одруження й незгоду з папською забороною.

Бажаючи покласти край облозі й зберегти життя своїм людям, герцог Нормандський доручив двом рицарям, Роже де Монтгомері та Вільгельму Фіц-Осберну, переказати графові Анжуйському, що він задля вирішення долі Донфрона викликає його на турнір. Жоффруа Мартель відповів, що приймає виклик. Але вдосвіта наступного дня на бій він не прийшов. Вільгельм чекав його марно. Граф Анжуйський вирушив уночі захищати свої землі водночас від короля Франції і від грабіжників на чолі з Неелем Сен-Соверським. Вільгельм, доручивши одному зі своїх воєначальників тримати облогу далі, подався ввечері на Алансон, сподіваючись на світанку захопити зненацька його мешканців. Але гарнізон, попереджений ще одним зрадником, замкнув брами фортеці, що викликало в герцога страшенний гнів.

У замку жили веселі й зухвалі люди, які всіляко глумилися з герцога та його вояків. Щоб показати свою зневагу до Байстрюка, командири гарнізону наказали натягти на дерев'яну фортечну огорожу шкури щойно забитих тварин і так уберегти її від вогню з боку нападників. Під крики «Шкура, шкура чинбаря!», що було образливим натяком на ремесло його діда по матері, Вільгельм, очманівши від люті, кинувся штурмувати фортецю.

Через кілька днів крикуни заплатили за своє зухвальство вельми дорого. Переможець розправився з ними жахливо: він спалив гарнізон і полонив тридцять двох чоловік — рицарів, міщан і ремісників. Вільгельм наказав повідрубувати їм ноги й руки на очах у тих, хто ще чинив опір, а потім понівечених людей, мертвих і ще живих, викинули на дорогу. Побачивши це, останні воїни капітулювали. Ця жорстокість не була властива Вільгельмові. Безперечно, він хотів примусити Алансон заплатити за всі минулі зради, за всі образи, яких зазнала його мати й він сам у дитинстві. І хоч васали урочисто визнали Байстрюка своїм сувереном, хоч король Франції на час відсутності батька Вільгельма сам згодився бути його опікуном, королівська родина ніяк не могла змиритися з тим, що герцогство Нормандія опинилося в руках чинбаревого онука.

Залишивши частину свого загону в підкореному місті, герцог повернувся до Донфрона, який капітулював навесні.

Зміцнюючи свої позиції, Вільгельм, — дарма що йому не раз намагався перешкодити вельможа Майєннський, — спорудив на місці злиття річок Майєнн та Варенн замок Амбрієр.

Герцог відіслав Матільду у Фалез до своєї матері, дозволивши їй заїхати по дорозі до королеви Франції, яка невдовзі мала родити.

Герцогиня Нормандська застала подругу глибоко засмученою: Анна щойно дізналася про смерть її матері Індігерди та брата Володимира. На другий день після одруження своєї дочки з французьким королем дочка короля Швеції зі згоди чоловіка Ярослава вирушила до жіночого монастиря в Новгороді, щоб бути ближче до свого улюбленого сина. Але недуга не дозволила їй довго втішатися цим щастям. Вона померла незабаром після приїзду до Новгорода. Дуже скоро в тій самій могилі біля неї спочив і Володимир. Матір і сина поховали в Софійському соборі у Новгороді.

Зустріч із Матільдою трохи погамувала Аннине горе, а коли королева дізналася, що подруга теж при надії, то сповнилася щастям.

— Наші сини будуть братами!

— Цього ми з Вільгельмом хочемо найдужче. Ти назвеш сина ім'ям його діда, короля Роберта?

— Ні, мій чоловік згодився дати йому ім’я мого славетного предка Філіппа, царя Македонії.

— Філіпп… Це не ім'я для франкського короля.

— Дарма. А як назвеш свого сина ти?

— Робертом, ім'ям Вільгельмового батька.

Королева народила на кілька тижнів раніше, ніж мала народити, повненького хлопчика, якого назвали на честь батька Александра Великого Філіппом.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка