Режіна Дефорж Анна Київська Режіна Дефорж — відома сучасна французька письменниця. Її перу належать романи «Бланш і Люсі»



Сторінка6/18
Дата конвертації21.02.2016
Розмір3.04 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Розділ чотирнадцятий

СПАДКОЄМЕЦЬ

— Дружино моя, я дякую вам за великий подарунок, який ви мені зробили! — сказав король Генріх, беручи новонародженого сина з рук Олени, яка не дозволила приймати пологи в королеви нікому іншому. — Сестро моя, друзі мої, погляньте на майбутнього короля Франції! Правда ж, цей молодець добре збудований? Мені здається, його живчик забезпечить продовження нашого роду. Що ви на це скажете, Бодуене?

— Генріху, він схожий на всіх маленьких чоловічків при доброму здоров'ї.

— Ви жартуєте! Він набагато міцніший…

Бодуен зайшовся сміхом.

— Ваша величносте, ви маєте цілковиту рацію.

— Брате, поверніть немовля годувальниці, бо він застудиться, — промовила графиня Фландрійська.

— Ой дядечку, дайте його мені! — попросила Матільда. — Який же він маленький!

— Маленький! — вигукнув Генріх. — Мій синок маленький?! Гадаєш, твій буде теж такий самий гарний?

Матільда і її мати квапливо перехрестилися.

Розсунулася завіса, що відділяла кімнату від зали, і ввійшов, скидаючи шолома, чоловік — весь у багнюці, від нього відгонило стайнею й потом.

— Де він? Мені сказали, що в нас народився король. Я хочу негайно ж виявити йому своє шанування.

— Графе Валуа, вам слід було б спершу піти до парильні, а вже тоді з’являтися перед королем і королевою. Він вас тхне гірше, ніж від цапа! — сердито вигукнула Адель Фландрійська.

— Графине, я так нетерпеливився, що не подумав про свій туалет. Тож прошу вибачити мені за цей мій поспіх.

— Щодо мене, — мовив король, — то я залюбки вибачаю вам, бо це обіцяє в майбутньому добрі взаємини між двома нашими дворами.

— Дякую вам, королю, — сказав Рауль де Крепі і якось безцеремонно вклонився.

Але Генріх удав, що цього не помітив. Навпаки, він узяв з рук Матільди новонародженого й простяг його графові.

— Візьміть, ось мій син.

Боуден і Адель теж потяглися до немовляти. Чи король не з'їхав з глузду, дозволивши такій людині, як граф Валуа, тримати на руках спадкоємця корони? Хіба ж не ходили чутки, що він не мав собі рівних, коли брався отруювати тих, хто йому заважав?

— Гарний хлопчина, викапана мама! Як його звати?

— Філіпп.

— Філіпп? Цього ім'я у нас іще не було. Але чом би й ні?.. Дай, Боже, тобі довге життя, Філіппе!

— Амінь! — озвалися всі хором.

Підійшла Олена, взяла дитину й зникла за завісою.

— Чи можу я привітати королеву, висловити їй свої побажання й запевнити її у своїй відданості?

— Пізніше, королева нездужає,— відповіла графиня.

— Сестро моя, королева мужня й міцна жінка, клятва у вірності такого чоловіка, як граф Валуа, буде для неї приємною. Ходімо, я сам проведу вас до її ліжка.

І король підняв важкі штори, що відокремлювали ліжко від решти кімнати.

Анна лежала на кількох подушках із заплющеними очима, дуже бліда, під очима видніли сині кола, коси розкуйовджені, з-під хутряного покривала визирали голі плечі.

Господи милосердний, навіть через кілька годин після пологів ця жінка така гарна! На її такій білій шкірі найменший доторк залишив би слід! Подумавши про це, Рауль де Крепі відчув, як його поймає хіть. Хай він попаде до пекла, але цією жінкою заволодіє неодмінно. Байдуже, скільки часу для цього буде потрібно, він зачекає, але він присягає перед святою матір’ю Божою, що Анна буде його! Господь зглянеться над ним: задля неї він ладен піти на вбивство і навіть на ще гірше…

Анна здригнулася. Раптом їй стало холодно; вона невиразно відчула небезпеку. Не розплющуючи очей, підтягла покривало до підборіддя.

— Олено! — прошепотіла вона.

Олена підійшла, прошепотіла до Анни кілька слів рідною мовою, погладила їй коси.

Граф Валуа віддав би одне зі своїх міст Перонн, аби тільки доторкнутися до цих палахких кіс. Він докладав чимало зусиль, щоб не відштовхнути цю опасисту жінку, яка ні на крок не відходила від своєї володарки й не спускала з нього очей, коли він приходив у двір провідати короля. Двічі граф намагався підкупити її, щоб вона залишила його віч-на-віч із королевою, і обидва рази вона, не приховуючи свого презирства до нього, відмовляла йому. Тільки ця жінка, думав він, та ще, може, граф і графиня Фландрійські здогадувались, який шалений потяг він відчував до королеви. Навіть Байстрюк, який відверто оголосив себе її вірним рицарем, нічого не помітив. Що ж до чоловіка, то досить підіслати йому одного-двох гарненьких, мов незаймані дівчата, слуг, і він ні про що не здогадається.

Молода породілля повільно підвела повіки.

У неї вп’ялися чиїсь вогненні, наче в хижого звіра, очі; що більше Анна намагалася уникнути їхнього погляду, то дужче відчувала, як вони притягують її до себе. І хоч скільки вона докладала зусиль, а проте не могла ні поворухнутись, ні заговорити. В її голові перемішались уривки думок: що вона робить у цьому полоні?.. Брати мої, прийдіть мені на допомогу… Батьку мій, не лишай мене з цим чоловіком саму… А що робить мій чоловік?.. А герцог Вільгельм, мій вірний рицар?.. Господи, забери від мене цього нелюда!.. Зайчику!.. Пилипе!..

— Пилипе!.. Філіппе!..

Розгублено закричавши, Анна випросталася й простягла вперед руки, мовби відштовхувала від себе кривдника.

— Ідіть звідси, королеві треба відпочити, вона вимагає сина!

Олена, на обличчі в якої проступив глибокий смуток, знову вклала в ліжко королеву, витерла їй піт із чола, а тоді, вже не звертаючи уваги на поважних осіб довкола, прихилила голову улюблениці до своїх грудей і тихенько заспівала колискову, що проганяє погані сновидіння. Помалу Анна перестала тремтіти і з усмішкою на вустах заснула.

Рауль побачив і як заснула королева, і цю її усмішку. Дикі ревнощі кліщами стисли йому серце. Ніхто не повинен бачити цю усмішку, тільки він має право викликати її… або зробити так, щоб вона згасла!

Граф укляк одним коліном на підлогу і, не перестаючи поїдати очима Анну, пробурмотів глухим голосом:

— Королево, прийміть мої найщиріші вітання з приводу народження вашого гарненького сина. Ви зробили велику честь королю й короні Франції. Хай Бог віддячить вам за це славою!

— Графе, прошу вас, королева заснула, вона вас не чує. Король і я перекажемо їй ваші теплі слова. Вона буде вельми зворушена, — прошепотіла Адель Фландрійська, смикаючи його за рукав.

Але він і далі не зрушав з місця. Олена інстинктивно притисла до себе свою улюблену «дочку». Анна застогнала. Запала глибока тиша, всі довкола ніяково дивилися на цю сцену. Із заціпеніння їх вивів плач немовляти.

— Ну, графе, можна подумати, що вас тут хтось зачарував. Ви закам’яніли, мов дружина Лота, що стала соляним стовпом.

Рауль важко підвівся.

— Даруйте мені, Генріху, але на моєму стані не позначилися ніякі чари. Я цілий день їхав верхи і трохи стомився.

— Мені це подобається. Якусь мить я гадав, що ви викрадете королеву з-перед нашого носа!

— Егей, ваша величносте, не одному чоловікові хотілося б викрасти таку вродливу жінку, як королева!

— Графе Валуа, ви забули, з ким розмовляєте!

— Ні, Генріху, це був лише комплімент, манера висловлюватись — і тільки.

— Мені не подобаються ваші манери, графе. Віднині вам слід буде їх змінити, коли приходитимете до мене.

Нічого не відповівши, граф так низько вклонився королю, що тому довелося роздратованим жестом давати знак підвестися. Бодуен і Адель теж у відповідь графові стримано вклонилися; тільки Матільда люб'язно йому всміхнулася.

— Бачу бодай одне привітне обличчя! Хай Господь вас береже, люба герцогине, і дасть вам і герцогові Вільгельму шляхетних нащадків…

— Що це за рицар накликає на мене Господнє благословення? Хай Всевишній зробить те саме й для нього. А, це ви, графе Валуа? — промовив, входячи, герцог Нормандський.

— Невже вам неприємні мої побажання?

— Я не люблю вас, графе, і ви це знаєте. Але в такий радісний день я хочу забути про наші сварки. Генріху, щойно почувши цю щасливу звістку, я вирішив сам прийти вас привітати. Я наказав відправити службу Божу в усій Нормандії.

— Дякую вам, брате. Принесіть мого сина! Повитуха показала герцогові заснуле немовля.

Вільгельм мовчки, зворушено роздивлявся його.

— Гарна дитина, — озвалася Матільда, підійшовши до чоловіка. — Правда ж?

Вільгельм, здавалося, й далі про щось марив; він дивився на дружину й не бачив її.

— Правда ж? — повторила вона.

— Так… звісно… Як ся має королева?

— Дуже добре, вона відпочиває.

— Чи можу я її побачити?

Цей його благальний тон був неприємний для Матільди, і вона насилу примусила себе відповісти байдужим голосом:

— Гадаю, король дозволить.

Вільгельм розсунув завіси й укляк одним коліном на підлогу перед молодою жінкою, що спала на грудях у годувальниці. Як і граф, герцог відчув, що перед цією вродою й невимушеністю його поймає шалена хіть, і він аж зблід. Йому здалося, ніби він такий знесилений, що вже й не підведеться, коли королева розплющила очі й жалібно прошепотіла:

— Вільгельме, я рада вас бачити.

— Моро!

Король, що стояв неподалік від герцога, спитав у сестри:



— Чому він називає її Морою? Я вже чув, як він так називав її…

— Матільда сказала мені, що на Русі цим ім'ям називають якусь чаклунку.

— Чаклунку?! А хіба в тій далекій країні теж є чаклунки?

— Дядьку, — озвалася Матільда, всміхаючись, — чаклунки є в усьому світі.

— Як ви смієте говорити такі нісенітниці, герцогине, ви, доброчесна християнка, незважаючи на ваш шлюб?! — промовив санліський єпископ Фролан.

Цей натяк на заборону папою її шлюбу засмутив дочку графа Фландрійського. Церква й далі не схвалювала цього одруження, погрожувала молодятам відлученням, і думка про це викликала в герцогині трепет. Як жити без причастя, щоденних відправ, почуваючи себе позбавленою любові Божої? Невже Ланфран, який так довго був проти цього шлюбу і якого Вільгельм послав до Рима, не зумів умовити папу? Ігумен Бекського монастиря виявився гідним довіри.

Дитина, що її вона носила під серцем, уперше ворухнулася, Матільда побачила в цьому щасливу призвістку й забажала поділитися своєю радістю з майбутнім батьком. Але той дивився тільки на королеву, якій вони разом заприсяглися в любові й вірності. Матільда любила Анну ніжною любов'ю, і затьмарити її не могло ніщо. Коли Вільгельм розповів їй про свою зустріч з Анною та почуття, які прокинулися в ньому, вона не тільки зрозуміла його, а й була цьому рада.

— Тепер ми любитимемо її разом! — вигукнула вона.

Герцог ласкаво поцілував її й сказав, що дарує їй великий маєток біля Фалеза. Вони щодня молилися вдвох за королеву.

Але сьогодні Матільда вперше відчула себе обкраденою й сповненою ревнощів.

— Матільдо! Я хочу бачити Матільду!

Цей Аннин оклик розігнав її сумні думки.

— Я тут!

— Моя добра Матільдо, яка я рада, що ви обоє зараз біля мене, — сказала королева, взявши їхні руки й притиснувши їх до себе. — Мені приснився кошмар: якийсь чорний чоловік нахилився наді мною й хотів викрасти мене. Я кликала на допомогу, але ніхто не приходив, я боролася з ним, та він був дужчий за мене, і я скорилася йому…

— Анно, — озвалася Адель Фландрійська, перебивши її,— ці погані сни викликані вашою втомою, вони цілком природні після пологів. Вам треба відпочити. Матільдо, Вільгельме, йдіть звідси.

Герцог і герцогиня Нормандські послухалися й покинули кімнату королеви. Разом з ними вийшов король і всі, хто був із ним. Лишилася тільки повитуха та служниці, проте Олена поквапилася спровадити і їх.

— Мені ще снився Пилип, правда ж?

Розділ п’ятнадцятий

ПИЛИП

Коли Анна розлучилася із земляками, що супроводжували її, і вирушила з Польщі до Франції, Пилип, попри наполягання товаришів, з ними не поїхав.

Він без жалю дивився, як від’їжджають ті, хто з дитинства ділив з ним радість і честь належати до дружини князя Київського, — адже її складали найдобірніші, найхоробріші й найшляхетніші воїни, його вірні соратники в боях. Пилип не повернувся на Русь, став зрадником і дезертиром. Він молився, щоб Бог допоміг йому звершити замислене, й наперед просив у нього прощення.

Вночі Пилип проміняв свій надто розкішний і яскравий одяг на ганчір’я, яке носили злидарі, що їх у дорозі наймав до свого загону в міру потреби Гослен Шонійський. Молодий воїн залишив собі тільки подарований Анною кинджал, такий собі ніж із двогострим лезом, подарунок ще від Ярослава, а також кілька золотих та срібних монет — хлопець поклав їх до шкіряного гаманця й сховав його під сорочку. Отак, не виказуючи себе, Пилип рушив услід за Госленовою валкою. Щоб ніхто його не впізнав, особливо Анна, Пилип дістав кинджал, поцілував лезо і обрізав собі чуба, а тоді поголив маківку, бороду й вуса, залишивши на потилиці тільки довге пасмо, як ото в татарських вояків.

— Володимире Великий, і ти, святий Георгію, мій покровителю, дайте мені мужність довести замислену справу до кінця!

З моторошним спокоєм він порізав собі чоло та щоки і розпоров шию від правого вуха до плеча. Заюшений кров’ю, він стрибав від болю, а тоді, зачепившись ногою за корінь, упав обличчям у багаття, яке розпалив, щоб зігрітися. На мить Пилип знепритомнів від страшенних мук. А коли, перетворившись на живий смолоскип, очуняв, то обличчя в нього було зовсім спотворене. Незважаючи на велику відстань, що відділяла його від ар’єргарду королівської валки, воїни Гослена Шонійського почули жахливе Пилипове завивання, яке кинуло їх у холод, хоч вони й звикли до смертельного крику. Затуливши долонями очі, Пилип покачався в снігу й загасив вогонь на одязі, але погамувати біль від опіків на обличчі не міг. Він знову втратив свідомість.

Скільки годин він так пролежав?.. Зрештою, напівмертвий від холоду, Пилип підповз до коня, який весь тремтів і тіло в якого вже вкрилося крижаною плівкою, і навпомацки відв’язав від сідла фляжку. Великий ковток спиртного трохи вивів із заціпеніння його руки й ноги. Він спробував знову підвестися, але звалився, мов оберемок, на землю; його права нога, щиколотка якої, безперечно, була вивихнута під час падіння, відмовлялася служити. Важко дихаючи, Пилип нарізав з накидки широких стрічок і міцно обв'язав ними голову. Майже обморожене обличчя боліло вже не так. Закляклі обпечені пальці намацували на ньому тільки одутлості й рани, очі перетворилися на дві вузенькі щілини. Що ж до рота та носа… Десь із глибини його грудей вихопився глухий стогін, що перейшов у гарчання, потім — у шалений зойк і захлинувся в булькоті крові, яка цебеніла з його розтятого горла. Жмутком моху він затулив рану.

З останніх сил він видерся на коня, і той кинувся вчвал. Хоч як дивно, але Пилип не звалився на землю, втримавшись у сідлі завдяки інстинкту вправного вершника. Подолавши вчвал чималу відстань, кінь розігрівся, заспокоївсь і перейшов на клус.

Очманілий від гарячки й болю Пилип кілька днів їхав слідком за валкою, тягнучи за собою вивихнуту ногу, хлебчучи, мов тварина, воду з калюж на дорозі, а згодом, коли знову побачив на очі, живлячись кров’ю зайців, яких упольовував за допомогою рогатки. Щоб погамувати біль від опіків на обличчі, Пилип носив щось ніби маску з моху. Одного ранку його, знесиленого й схудлого, покинула гарячка, і він нарешті зміг проковтнути кілька шматків сирого м’яса молодого оленяти. Цього було досить, щоб повернути собі трохи сили.

Їдучи день і ніч, кінь та його вершник наздогнали валку. Настав час для Пилипа розлучитися зі своїм вірним товаришем. У нього не вистачило мужності забити коня. Прив’язавши його до дерева й востаннє пригорнувшись до нього, Пилип, накульгуючи, втік. Він ще довго чув іржання коня, відтак воно затихло. Невже вовки?..

Цієї ночі Пилип пережив такі страшні муки, що напевне вкоротив би собі віку, якби йому не здалося, ніби в гарячці почув, як його покликали:

— Зайчику!.. Зайчику!..

Через три дні Пилип уколошкав чоловіка з почту одного з єпископів і найнявся на його місце, незважаючи на той жах, який він наганяв своїм виглядом на всіх. Коли в нього спитали, як його звати, він лише показав на загноєну рану в себе на шиї. Тож його прозвали Кульгавим Німчуром.

Здавалося, жахливі рани додавали Пилипові сили, і йому доручали найтяжчу роботу: прибирати дерева, що попадали впоперек дороги, витягувати загрузлі в багнюці повози, підкладати плескате каміння під колеса, полювати на вепрів та оленів для столу княжни, а також на вовків, убезпечуючи від них валку, відганяти грабіжників, які нишком посувалися вслід і тільки й чекали слушної нагоди напасти.

Пилип двічі знешкоджував засідки й сам уколошкав п’ятьох розбійників. Гослен Шонійський викликав хлопця до себе й привітав його. Ця кремезна постать і це спотворене обличчя видалися йому знайомими. Слава Богу, що ніхто з його людей не був так скалічений. Бідолаха не розмовляв, певне, через оту рану на шиї. Та хай там що, а новобранець виявився непоганим слугою. Мабуть, це був якийсь воїн, покинутий на полі бою… Якщо він не загине в дорозі й добре поводитиметься, то він, Гослен Шонійський, неодмінно забере його до Франції.

Після цієї зустрічі Пилип тримався якомога далі від Гослена та єпископів, особливо побоюючись доскіпливого Готьє.

Дістаючи Анну з уламків повоза, який звалився в річку, Пилип потерпав, що його викриють. Він мало не виказав себе, коли довше, ніж треба було, притиснув непритомну дівчину до себе. Олена обережно забрала в нього цю дорогу йому ношу і, хоч Анна стала ще важча через намоклу у воді одежу, сама понесла її до найближчого повоза. Там княжну роздягли, розтерли, зігріли, і вона опритомніла. Її радісна усмішка заспокоїла годувальницю та єпископів, що позбігалися.

— Мені приснилося, нібито мене ніс міцний юнак, — сказала вона.

— Такі сни не зовсім доречні для майбутньої дружини, — зауважив Роже Шалонський.

Єпископ де Мо насилу стримав глузливу посмішку — його сором’язливий колега замолоду був не надто цнотливий.

Трохи згодом Олена передала Пилипові горщечка з маззю, яка мала допомогти його ранам загоїтись. Хлопець був зворушений, упізнавши мазь, таємницю якої знала тільки Анна. «Сама не відаючи того, вона піклується про мене», — подумав він.

Незабаром своєю хоробрістю й вірністю Пилип здобув пошану в товаришів, які помалу звикли до його мовчазності, спотвореного обличчя і дивної, якоїсь варварської зовнішності. Сам не розмовляючи, він багато слухав і невдовзі вже трохи навчився розуміти французьких воїнів.

Щодня він ховався десь у дуплі чи під возом, крадькома милуючись княжною; щодня повгамовував у собі порив, який штовхав його сказати їй: «Поглянь, це ж я, Зайчик!»

Одного вечора, коли сонце вже сідало за обрій, вони приїхали до широкої річки, яку французи називали Рейном. Гослен Шонійський покликав його до свого шатра.

— Мої воїни називають тебе Німчуром або Рубцюватим. Але це не християнські імена, тому нам треба підібрати тобі якесь справжнє ім’я. Ти розумієш нашу мову?

«Так», — кивнув головою Пилип.

— Гаразд. Скоро ми приїдемо до Франції. Я помітив, який ти хоробрий у бою. Але я не знаю, звідки ти й чи ти бодай хрещений…

Пилип жваво покивав головою.

— Ти хрещений? Тоді це полегшить справу. Я нічого не знаю про тебе, але я розуміюсь на людях. Незважаючи на спотворене обличчя, ти викликаєш у мене довіру, сам не можу сказати чому. Чи бажаєш ти поїхати зі мною до Франції і вступити до мене на службу? А згодом, як виявишся гідним того, станеш, може, й зброєносцем. І хто знає, хоч ти й не шляхетного роду…

На мить Пилипа пойняла лють, і Гослен це помітив.

— …тебе, може, навіть посвятять у рицарі. Що ти на це скажеш?

Замість відповісти молодий воїн укляк одним коліном на землю й простяг у двох руках меч, що його відбив у ватажка грабіжників.

— Гаразд, я беру тебе до себе. Тепер треба дати тобі ім’я.

Пилип вивів на піску кілька літер, і очі в Гослена полізли на лоба.

— Ти вмієш писати?! І читати?

Пилип ствердно закивав головою й одразу ж пожалкував, бо помітив, що на Госленовому обличчі промайнула підозра.

— Може ти розтрига?.. Ні?.. Тоді я нічого не розумію. Ось я, приміром, не вмію читати, — гордо додав він. — Рицареві це зовсім не потрібно. Йди звідси, я повинен подумати.

Надійшов Готьє де Мо й побачив, як пильно Гослен роздивляється літери, виведені на піску тим дивним воїном із спотвореним обличчям.

— Гослене, над чим ви замислились? Що ви так уважно розглядаєте?

— Ваше преосвященство, ви можете сказати мені, що означають ці знаки?

Готьє укляк навколішки й, роздивившись напис на піску, підвівся.

— Це грецькі літери. Тут написано: «Георгій».

— Це християнське ім’я?

— Авжеж. Святий Георгій був одним із сімдесяти двох учнів Ісуса Христа. Він помер наглою смертю й воскрес через шість тижнів після того, як святий Петро торкнувся жезлом його труни. Цього святого дуже шанують грецькі й руські християни. А чого ви питаєте про це?

— Не знаю. Я натрапив на ці знаки й подумав: що б вони могли означати?..

— А ви бачили, хто їх вивів?

Госленове обличчя було засмагле, і єпископ Готьє не помітив, як щоки у ватага конвою раптово налилися кров’ю.

— Ні, я нікого не бачив.

— Безперечно, це написав хтось із наших духівників, — промовив єпископ і пішов своєю дорогою.

Коли Готьє покинув Гослена Шонійського, той, невдоволений і спантеличений, повернувся до свого табору. Чому той Німчур набрехав йому? Це запитання мучило його цілий вечір. У голові Гослена роїлися плутані думки, і він не одразу помітив Пилипа неподалік від повоза княжни; спершись на списа, той стояв на чатах. Миготливе полум’я вогнища, біля якого лежав Гослен, робило спотворене обличчя хлопця ще жахливішим, підкреслюючи його відчайдушність. Як це він з простого носія перейшов у вартові? Хто дозволив? Гослен не пам’ятав, щоб він давав на це дозвіл.

Він заснув міцним сном, і йому снилися каліки із спотвореними обличчями, що не давали йому спокою, волаючи німими криками й виводячи своєю кров’ю загадкові знаки, які нічим не можна було стерти.

Вранці Гослен попросив привести до нього Німчура, але його ніде не знайшли. З’явився хлопець аж через три дні, змарнілий і блідий; він приніс великого оленя, кинув його Госленові до ніг і весело всміхнувся. Цей подарунок вельми зворушив Гослена, і він не став нічого розпитувати. До того ж йому сказали, що за ними ось уже два дні йде назирці ватага розбійників.

— Рицарі й ви, воїни, остерігайтеся: ті грабіжники можуть будь-коли на нас… Чого тобі?

Пилип прибрав руку з Госленового ліктя й насилу промовив:

— Мертві.

— О, ти можеш говорити?!.. Що ти хочеш сказати?

— Всі… мертві…

— Скільки?

— Сім, — показав він на пальцях.

— Де?


Пилип показав рукою.

— Веди нас.

Пилип заглибився в ліс, услід за ним подалися Гослен та зо два десятки воїнів. Пройшовши кроків сто, вони зупинилися: сім тіл, уже затверділих на холоді, лежали серед дерев. Збита ногами земля свідчила про те, що тут відбувся запеклий бій. У двох трупів були розтяті голови, ще в двох розпорені животи. Стоячи перед цим побоїщем, Гослен Шонійський зі страхом і замилуванням водночас дивився на Пилипа. Як один чоловік зміг порішити сімох розбійників і ніхто не почув ні їхніх криків, ні звуків бою? В цьому було щось дивне, ба навіть сатанинське.

Гослен укляк навколішки, розгонисто перехрестився й почав молитися; його воїни теж повклякали. Пилип, хвилю повагавшись, приєднався до них. Потім Гослен наказав зібрати зброю й роздягти трупи.

— То тебе звати Георгієм?

— Ні.


— А як?

— Я не маю імені.

Гослен знову недовірливо подивився на нього.

— Кожна людина має ім’я.

— Називайте мене Рубцюватим або Кульгавим, ви ж самі мене так прозвали.

Гослен Шонійський, відчуваючи, що нічого більше не доможеться, знизав плечима.

— Гаразд. Від сьогодні я беру тебе на службу до себе. Ти житимеш біля мене, матимеш харчі, дах над головою — коли це, звісно, буде можливо — і право на пограбування під час боїв, крім, звичайно, днів посту… Але ж ти, безперечно, не знаєш, що таке піст: у цей час кожен рицар, кожен воїн повинен уникати битися під страхом смертельного гріха. Він повинен також шанобливо поводитися з жінками, захищати вдів і сиріт. Мій зброєносець дасть тобі одежу. Ти добрий вершник?.. Тоді отримаєш коня, за яким ти мусиш старанно доглядати, а як ні, то тебе суворо покарають. Вибери собі зброю, ти її заслужив. А тепер іди собі й попроси в Бога прощення за свої гріхи. Затям: ти не маєш права мене зрадити й повинен бути вірним королеві та королю.

Пилип не багато зрозумів із цієї довгої промови, але з тону Гослена збагнув, що той узяв його до себе на службу. Він укляк одним коліном на землю, поклав правицю собі на груди й похилив голову на знак згоди. Потім з трофеєм під пахвою пішов до валки, яка щойно зупинилася. Там Пилип, забившись у тихий закутень, уперше після того, як покинув свою дружину, сповнився почуттям радості. Він домігся успіху!.. Він опинивсь у франкському королівстві!.. Він дихає тим самим повітрям, що й княжна!.. Прихилившись спиною до дерева, Пилип підвів до неба спотворене обличчя, по якому вздовж бридкого рубця покотилася сльоза. «Святий Георгію, дай мені сили дотримати своєї присяги!»

Теплий віддих і легкий доторк кінської голови спустили його з-за хмар на землю.

— Блискавка!

У Пилипа ще боліла щиколотка, але він умить схопився на ноги й пригорнув до себе голову тварини, яка на радощах заіржала.

— Блискавко… люба моя… ти впізнала мене! Не забула!.. Ох, якби ти вміла говорити! Ти б сказала їй, що я тут, біля неї, що її образ ніколи не полишає мене! Блискавко, перекажи це їй…

— Блискавко! Блискавко! — озвався чийсь інший голос. — Ох, ти її таки піймав! Ця тварюка зведе мене з розуму. Вона безперестанку намагається втекти від мене, кусається, хвицається! На ось, чортяко, я тебе провчу!.. Ой!..

Не встиг батіг здійнятися вгору, як опинився в руках Пилипа, що владно шмагонув ним по обличчю зброєносця, якому доручили доглядати за конем княжни. Зброєносець вихопив важкого меча й люто закричав:

— Мугирю, ти дорого заплатиш мені!

Та Пилип швидко роззброїв зухвальця, ще й поранив йому руку.

— Припиніть бійку! — крикнув Гослен Шонійський.

Пилип, який наготувався завдати зброєносцеві удару у відповідь, затримав руку в повітрі.

— Що тут діється?

Блідий від люті й страху, поранений зброєносець випростався.

— Цей чоловік збожеволів, він накинувся на мене й хотів убити.

— Це правда?

— Ні,— відповів Пилип, простягаючи батога й показуючи на Блискавку, яка басувала довкола нього.

— Ти хочеш сказати, що він збирався шмагати батогом коня княжни?

— Так.

— Ти вчинив правильно, завадивши йому, але за це не слід убивати. Цікаво, що цей кінь так радісно зустрів тебе, адже він нікого, крім княжни, до себе не підпускає. Дивний ти чоловік. Якогось дня, коли ти знову заговориш, розкажеш мені свою історію. А поки що йди звідси.



Пилип спокійно витер об траву свого меча, сховав його в піхви й попростував до воза з кухнею. За двоє пташиних яєць, які дістав із-за пазухи, він виміняв добрячий шмат оленятини, загорненої в коржик. Кивком голови подякував кухареві.

— Ти великий мастак убивати людей і тварин. Завжди повертаєшся із здобиччю, — сказав йому кухар, обсмоктуючи пальці.

Перекусивши, Пилип подався шукати джерело, щоб скупатися й поголити собі голову та бороду. Коли він повернувся, його висміяли супутники, дехто з яких не купався від самого Києва. Не звертаючи на них уваги, Пилип ліг під возом, повернувшись обличчям до повоза Анни.

Церемонія одруження та коронування була для нього великою мукою. Він пробував забути її, заливаючи душу поганеньким спиртним у жалюгідних корчмах на околицях Реймса й кохаючись зі старими повіями та худющими, ще недозрілими дівчатками; приголомшені його виглядом, вони заплющували очі від огиди й страху. На другий день після тої пиятики та сумної розпусти ніхто не наважувався підійти до нього, бо його налиті кров’ю очі були сповнені такого розпачу, що не підпускали до себе ні найсміливіших, ні найприязніших.

Пилипа не взяли до того загону воїнів, який супроводжував нову королеву та короля до Санліса. Він поїхав з Госленом на його землі в Шоні, де на того чекали дружина й сини. Господар зробив усе для того, щоб у своєму домі тепло прийняти чоловіка, до якого він відчував дивну приязнь. Збігло кілька тижнів, а Пилип так жодного разу й не бачив Анни. Помалу він починав говорити хрипким, низьким голосом, що тільки додавало йому таємничості. Від мазі, яку передала йому Олена, швидше гоїлися рани, сходили пухирі. Пилип гаяв час на полюванні зі старшим господаревим сином, дев’ятирічним хлопчаком, що ні на крок не відходив від нього й засипав його запитаннями, на які Пилип відповідав через одне.

— Батько сказав, що ти один з найкращих його воїнів. Скільки чоловік ти вбив?.. Ну, признайся мені!

— Не знаю.

— Я тобі не вірю. Батько сказав, що кожен знає, скільки людей він убив своєю рукою. То скільки?.. Скільки?..

Стомившись від цих надокучливих розпитувань, Пилип зрештою відповів:

— Може, з десяток.

— І тільки?! Мій батько вбив цілу тисячу!

— Гадаю, ти перебільшуєш, хлопче.

Якийсь час Гослен спостерігав за ними. Він дуже пишався дорослою впевненістю сина та його потягом до зброї. Рубцюватий виявився чудовим учителем, а Тібо — добрим учнем.

— Іди грайся, синку.

— Тату, я вже не дитина, щоб гратися, я дорослий.

— Скоро будеш дорослим, синку, скоро. Йди, мені треба поговорити з Рубцюватим. Король викликає мене до себе. Ми вирушаємо завтра вдосвіта… Що з тобою, ти весь зблід…

Пилип насилу стримав радісний крик. Отже, він побачить її!.. В його скронях так загупала кров, наче хтось ударив у барабан. «Господи, прийми мою подяку за твою доброту! Я її побачу!..»

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка