Режіна Дефорж Анна Київська Режіна Дефорж — відома сучасна французька письменниця. Її перу належать романи «Бланш і Люсі»



Сторінка9/18
Дата конвертації21.02.2016
Розмір3.04 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   18

Розділ двадцятий

ІРИНА

Упродовж 1053 року стосунки між королем Франції та його васалом герцогом Нормандським чимдалі псувалися. Анна й Матільда зі смутком і тривогою спостерігали, як пориваються зв’язки між двома країнами. Генріх зі страхом дивився, як його молодий і неугавний сусіда утверджує свою владу новими перемогами, незважаючи на постійні бунти, що їх зчиняли нащадки Річарда II, Вільгельмового дядька, яким король інколи допомагав військом та провізією.

Відлучення герцога від церкви, до якого вдався папа Лев IX під тиском руанського архієпископа Може — адже Вільгельм порушив заборону на своє одруження, — ще більше загострило ситуацію. Цей присуд страшенно вразив Вільгельма, який щодня ходив до служби Божої. Одначе він відмовився розлучитися з Матільдою, яка щойно народила йому ще одного сина. Охрестивши немовля, ігумен монастиря Бек Ланфран одразу ж вирушив до Рима з наміром заступитися за герцогське подружжя.

Анна теж знову завагітніла і з нетерпінням чекала пологів. Лікарі та повитухи радили їй дотримуватися цілковитого спокою. Тож для неї скінчилися прогулянки верхи в лісах Дре й Санліса, свята в замках Єтампа, Парижа та Мелена, ковзанки на замерзлих ставках. Тепер їй лишалося сидіти, мов старій бабі, в жіночих покоях. Вона слухала балачки графинь, годувальниць та вишивальниць, і час минав дуже повільно. Хоч би Матільда була поруч! Але їхні країни тепер були в стані війни…

Навіть Олів’є Арльський та його пісні вже не могли розважити королеву, до того ж Генріхові ревнощі часто ставали на заваді юному трубадурові, і він не міг провідати Анну, наспівати їй нову мелодію чи прочитати нового вірша. Олена, незважаючи на маленького Філіппа, якого вона доглядала, почувала себе в цій країні чужою і ніяк не могла навчитися розмовляти мовою франків. Вона тяжко переживала безпутство Ірини й усіляко намагалася приховати його від королеви. Дівчина, нічого не пояснивши, розірвала свої заручини й пригрозила піти до монастиря, якщо її примушуватимуть вийти заміж за Клемана Туссакського. Її почуття до Рауля де Крепі щодень ставали глибшими. Тим часом вона мусила сидіти біля своєї молочної сестри, і це робило її такою похмурою, що зрештою Анна ображено сказала їй:

— Я здогадуюсь, тобі не дуже приємно сидіти відлюдно зі мною, та все ж таки ти могла б бути веселішою!

Ірина нічого не відповіла, тільки схилилася над своєю роботою і ще дужче насупилась. Ох, ці нескінченні зимові дні у вогких і темних замках!

У січні 1054 року Анна народила сина, якого на честь його діда назвали Робертом. Генріх, що готувався невдовзі рушити на Нормандію на чолі однієї з двох французьких армій (другою командував його брат Ед, з яким король за умов, що склалися, мусив помиритись), прийшов привітати дружину й приніс їй у подарунок золотого ланцюжка.

— Дружино моя, хай Господь віддячить вам за нашого другого сина. Ви ощасливили мене. Я прошу вас молитися за мою перемогу у війні. Я збираюся виступити й захистити королівство, яке мені передали в спадщину мої батько й мати і яке я теж хочу передати, з Божої ласки, нашому синові Філіппові, розширивши наші володіння за рахунок земель, що їх несправедливо утримує Байстрюк Нормандський.

— Але ж, ваша величносте…

— Я дуже прошу вас, дружино моя, припинити будь-яке спілкування з ним і з моєю небогою Матільдою. Ми перебуваємо в стані війни, а ви королева Франції. Якщо мене, з Божої волі, спіткає нещастя, згадуйте про мене!

Одужавши після пологів, Анна відразу подалася з Парижа до Санліса — на велику радість Ірині, яка таким чином дістала змогу знову наблизитися до володінь графа Валуа.

Перше ніж приєднатися до королівського війська, Рауль де Крепі попросив дозволу привітати королеву. А що й Ірина наполягала на цьому, то Анна згодилася прийняти графа. Ще нездужаючи, вона лежала на високому ліжку з підгорненими завісами, що стояло біля каміна у великій замковій залі. Граф видався їй іще вищим і похмурішим, ніж звичайно. Щойно він увійшов, серце в неї забилося швидше, долоні спітніли, вона мовби відчула якусь небезпеку. Зроду королева не переймалася такою огидою до людини, яка завжди намагалася зробити їй приємність і щоразу, коли Анна гостювала в Санлісі, підносила їй найкращу здобич, здобуту на полюванні чи на риболовлі. Жоден подарунок, навіть отой яструб у його руці, на якого вона дивилася так зачаровано і якого граф підніс їй вельми поштиво, не зміг похитнути її упередженості до нього.

— Королево, я не хотів піти на війну, не побачивши вас іще раз. Я прийшов попросити, щоб ви молилися за мене, й запевнити, що другого такого відданого й щирого васала ви не маєте і що ним я залишуся повік.

— Що ви цим хочете сказати, графе? Я вас не розумію. Ви називаєте себе відданим справі короля, бо ви — королівський васал. Однак я відчуваю у ваших словах якусь незбагненну для мене погрозу…

Рауль де Крепі зрозумів, що зайшов надто далеко.

— У моїх словах немає ніякої погрози, королево. В них є тільки вияв — може, трохи надмірний — моєї щирої приязні до вас.

— І справді, графе, надмірний. Ви ощасливите мене, якщо чесно виконаєте свій обов’язок, захищаючи короля.

— З любові до вас і мого короля я діятиму саме так, слово честі!

— Хай Господь віддячить вам за це й боронить вас, пане де Крепі.

На цих словах Анна всміхнулася. Це було так незвично, що граф укляк навколішки і, схопивши руку молодої жінки, підніс її до своїх губів.

Через цей його такий огидний для неї вчинок королева вся напружилася й рішуче висмикнула руку. Вона так розхвилювалася, що не могла промовити й слова. Граф сприйняв її мовчанку й раптову блідість за згоду; він підвівся з виразом задоволення на обличчі, вклонився й вийшов.

У цій сцені нічого не уникло пильного погляду Ірини. Отже, чоловік, задля якого вона пожертвувала своєю честю, кохав не її, а іншу! Ірина довго не хотіла навіть припустити, що йдеться про королеву, але тепер вона мусила дивитися правді в очі. Особливо коли почула, як граф, проходячи повз неї, прошепотів:

— Я візьму її, чорти мене бери, таки візьму!

Ірина перехрестилася, почувши це богохульство, і обпалила вбивчим поглядом Анну, якій з дитинства віддавала все, що могла. Анна помітила цей її лютий погляд, але не повірила, що його кинуто на неї. У цю мить королеві пригадалось, як Ірина червоніла, коли опинялась у товаристві графа, як кокетувала, коли він звертався до неї, як послужливо підіймала його рукавичку й терлася об нього, коли траплялася слушна нагода, а особливо те, як вона рішуче відмовилась від хлопця, з котрим доти була згодна одружитися. Пресвята матір Божа, зроби так, щоб я помилилась!.. Щоб моя Іриночка не кохала такого чоловіка, як цей граф!.. Порив співчуття й ніжності примусив Анну звернутися до подруги рідною мовою:

— Ходи до мене… Віднедавна ти стала якась дивна, в мене таке враження, ніби ти тікаєш від мене, ніби я не маю більше сестри… Невже ти забула наші ігри, наш невтримний сміх?.. Хіба ти не почуваєш себе щасливою біля мене?.. Хіба тобі чогось бракує?.. Я не знаю, чому ти не схотіла вийти за Клемена Тюссакського, але я можу підшукати тобі іншого чоловіка… Чому ти мовчиш? Може, ти потай когось кохаєш?.. Признайся мені, я нікому нічого не скажу, слово честі… Сама знаєш, я дуже люблю тебе, тож зроблю все, щоб тобі допомогти.

На жаль, ці слова вже не могли зворушити Ірину, надто пізно вони були сказані. Дівчина відчувала дедалі більшу неприязнь до жінки, яка називала її сестрою. Одначе Ірина вдала, ніби й досі любить королеву, й кинулася їй в обійми.

— Коли я з тобою, мені нічого більше не треба… Я не схотіла вийти заміж, щоб не розлучатися з тобою, твоїми дітьми й нашою матір’ю.

— Ти кажеш правду? Яка я щаслива почути ці слова!.. Розумієш, я непокоїлась, боялася, щоб ти не дала спокусити себе такому чоловікові, як цей граф Валуа. Я просто ненавиджу його!..

Ірина до крові закусила губу, щоб не прохопитися про своє кохання. Анна відчула, як Ірина раптом уся напружилась, але вела далі:

— …Тепер я знаю, що помилилася. Даруй мені, сестричко, в ім’я нашої прекрасної країни, про яку ми не забуваємо. Ходімо помолимося перед Пречистою дівою Новгородською.

Анна встала, хоч жінки казали їй і далі лежати, й повела Ірину за завіси, де влаштувала собі щось на взірець каплички. Там стояла статуя Пречистої діви, яку їй подарував скульптор Свейнальдр і яку вона завжди брала з собою в дорогу. Вклякнувши, Анна палко молилась, а Іринина душа, заздрячи красі, що її м’яко освітлювала лампада, сповнювалася гнівом.



Розділ двадцять перший

МОРТМЕРСЬКА БИТВА

Поки Рауль де Крепі та Гі де Понтьє з’єднували під Понтуазом свої війська з військом королевого брата Еда, Генріх із Жоффруа Мартелем добиралися до анжуйського війська, розквартированого в замку Тійєр.

Гослен Шонійський вирушив сюди раніше за короля: він мав оглянути розташування військ і переконатися, що все, від кухонь до конюшень, в порядку. Він доручив Пилипові об’їхати околиці й перевірити, чи не блукають десь герцогові шпигуни. Довкола панував спокій. Ішов дощ. Річки повиходили з берегів, затоплені поля вилискували під місяцем. Удень під цією нескінченною зливою ніде не видно було жодної живої душі. Померзлі селяни забивалися в свої вогкі й курні хижі, налякані численним військом, яке рано чи пізно оберне зброю проти них. У перерві між двома зливами сердешні люди кинулися до церкви благати захисту в Бога.

Коли приїхав король, дощ уже вщух, зате різко похолодало, і навіть бліде сонце не могло зігріти людей. При світлі великих вогнищ, запалених на подвір’ї замку, Генріх привітав командирів своєї армії і пересвідчився, чи людям і коням нічого не бракує.

— Мої хоробрі воїни, я розраховую на вас! Ви разом із Богом допоможете мені перемогти Байстрюка Нормандського й віддати моєму улюбленому братові Едові герцогство, яке розширить простори Французького королівства!

Після цієї короткої врочистої промови пролунали схвальні крики. Потім почалося жертовне узливання. Хоч Гослен Шонійський і заперечував, проте король наказав підвести на возах бочки з вином. П’яне військо, звісно, на якийсь час повеселішає, але що буде, коли на нього раптом нападе ворог?.. Та король любив веселощі, навіть удавані, тому й припускався великої помилки, всіляко заохочуючи їх. Він грубо осмикнув Гослена:

— Ти старієш, мій любий. У мене таке враження, наче це говориш не ти, а мій капелан, який постійно всіх повчає. Хай люди бодай трохи повеселяться. Від вина вони не стануть менш хоробрими, радше навпаки.

— Герцог Вільгельм забороняє пити у воєнний час будь-які міцні напої.

— Годі! Герцог Вільгельм чинить як знає. Коли йому подобається командувати армією ченців, то на здоров’я!

— Ці ченці, ваша величносте, — грізні, добре вишколені й озброєні воїни…

— Але їх куди менше, ніж у нас. Маєш рацію, вони справді хоробрі, я мав змогу оцінити їх особисто у Валь-лес-Дюні, на який колись ходив разом із Байстрюком. Заспокойся, Гослене, число переважить.

— Хай Господь вас почує! — пробурмотів Гослен Шонійський, покидаючи короля.

У свої п’ятдесят років він відчував, що стомився воювати і старіє. Гослен прагнув відпочинку, хоч добре знав, що втіхи полювання ніколи не замінять йому втіх війни. Як і кожен добрий рицар, він мав уже починати готуватися до смерті, помалу передавати своє багатство синам, не забувши при цьому Рубцюватого, якого він мав за рідного сина.

Втомившись, він пішов перепочити. Надворі знову пустився дощ.

Дружба між Олів’є Арльським та Рубцюватим, як тепер усі називали Пилипа, дедалі міцніла. Пилип глибше пізнав трубадура й краще розумів юнакову поведінку відтоді, як довідався про його дитинство. Попервах ця дружба засмутила Гослена Шонійського, він побоювався, щоб його підопічний не дав утягти себе в розпусту. Та він дуже швидко заспокоївся: Пилип уже починав верховодити над Олів’є, ніби стаючи для нього старшим братом. Друзі зустрічалися часто — щоразу, коли їм дозволяла їхня служба.

Наприкінці лютого 1054 року вони супроводжували королівську армію; нею командував сам король, що забажав розгромити Нормандію. Забившись під покривало з вовчої шкури, що обважніло під холодним дощем — він не вщухав від самого їхнього виїзду з Дре, — вони вели неквапну розмову.

— Ти й досі не доказав мені своєї розповіді, яку почав того грозового дня, коли ми з тобою познайомилися… Пригадуєш, ти розшукував мене… Я чогось весь час думаю, що йшлося про королеву… Невже я помиляюсь? Чому ти мовчиш? Хіба я не розповів тобі всього про себе, навіть того, чим я не дуже пишаюсь?.. Я бачу, ти мені не довіряєш… Твоя дружба не така міцна, як моя.

— Олів’є, любий мій Олів’є, я відчуваю до тебе глибоку приязнь, ти й сам знаєш… Але час минув… Мене вже не цікавить те, про що я хотів у тебе спитати… Тому й мені більш нема чого тобі розповідати. Що ж до мого минулого, то буде краще, як ти нічого про нього не знатимеш. Не подумай, що це з мого боку неприязнь, просто я більше не хочу про все те думати.

— Даруй, що своєю безглуздою цікавістю я роз’ятрюю твої давні рани. Не вбачай у цьому нічого поганого, це звичайний вияв моєї любові й бажання допомогти тобі.

— Завдяки твоїй любові, Олів’є, а також любові вельможі Шонійського життя здається мені не таким похмурим. Іноді я навіть забуваю про своє страшне обличчя й скалічену ногу.

— Розкажи мені всю правду! В очах у тебе я бачу твою душу.

— Жінкам гарна душа ніколи не замінювала гарного обличчя. Сам бачу, який страх я наганяю на них, який я їм бридкий.

— Не всім! Хіба ти забув про оту привітну подавальницю з корчми на березі Сени? Я добре помітив, що ти їй сподобався, а проте тоді ти знітився більше, ніж тепер. Тобі приніс полегкість королевин бальзам.

На щастя, сутінь приховала рум’янець, що проступив на обличчі в Пилипа. Він знав цю мазь; її виготовили грецькі лікарі з Києва за порадою княжни, яка особисто розпитала про її склад у новгородського знахаря. Мазь тамувала біль від опіків і гоїла рани. На прохання трубадура Анна склала список необхідних рослин і наказала зарізати молодих птахів, жир яких був потрібен. Королева дала цю суміш Олів’є і задумалась. Як Олів’є здогадався, що вона має деякі знання в медицині? Про це ж відомо тільки Ірині та Олені.

Олів’є не наполягав. Пилипові здалося, що його друг задрімав. Він поринув у мрії, вщерть заповнені нею, мрії, ледь позначені смутком. Коли і його почав долати сон, Пилип мимоволі вимовив уголос її ім’я:

— Анна…


Поруч заворушився його друг. Пилип відчув, як той дихнув йому у вухо:

— Тобі, тільки тобі одному я зізнаюсь: як і ти, я потай кохаю її і ладен померти за неї… Не бійся нічого й мовчи… Як і ти, я кохаю її безнадійно. Для неї я тільки музика, що ділить ліжко з її чоловіком. Я дізнався від її дам, що вона не гнівається на мене за це.

— Мовчи!

— Ні, дай мені сказати… Ти, ти можеш зрозуміти мене, бо теж кохаєш її і знаєш її набагато давніше за мене…

— Що ти хочеш цим сказати?

— Не гнівайся, ти ж бо був у почті, що супроводжував її до Франції? Тож ти побачив її раніше за мене. Хіба ні?

— Еге ж, звісно, але я ніколи до неї не підходив. А з тобою вона любить грати й співати.

— Це правда, нас єднають музика й пісні, які ми складаємо: вона — про свій край, а я… про неї.

Пилип випростався.

— Ти знаєш її пісні? Можеш показати їх мені?

— Збираючись у дорогу, я одну з них переписав.

— Покажи!

— Завтра, коли розвидниться.

— Ні, зараз!

Олів’є покопався в торбі, що лежала в нього під головою, і дістав згорнутий трубочкою пергамент; товариш одразу ж вихопив пергамент у нього з рук. Притиснувши до грудей дорогу пісню, Пилип поповз до багаття, що кидало в темінь останні відблиски. Потім накрився з головою накидкою, розв’язав на пергаменті стрічку й, запинаючись, почав читати при миготливому тьмяному світлі:

Благословенна будь, Пречиста діво,

Твій образ супроводжує мене від Новгорода,

З волі твоєї в мене народився ніжний син,

Наповнивши щастям серце моє сумне.

Хай з волі твоєї він проживе довге й добре життя,

Співаючи славу тобі й сину твоєму.

Я назвала його Філіппом,

Таким любим мені ім’ям…

Сльози затуманили Пилипові очі, і він не міг далі читати, але все його єство сповнилося щастям. «Вона не забула про мене, — думав він, — вона не забула про мене…» Так, він став страховиськом, опинивсь у вигнанні далеко від Русі, але вони дихають одним повітрям, і Анна не забула про нього!

Заспокоївшись, він повернув Олів’є згорнутий пергамент і одразу ж заснув.

Наступного ранку дощ ущух. Королівська армія захопила графство Евре, спаливши й пограбувавши все на своєму шляху і не зустрівши справжнього опору, а потім повернула на Мант, де перегруповувалося підкріплення з Парижа. Перше ніж вирушити на Руан, Генріх вирішив зачекати звістки від молодшого брата.

З допомогою графів Валуа та Клермонського Ед зібрав своє військо в Бовезі і, перейшовши річку Брель у містечку Омаль, яке він сплюндрував, проник до Нормандії. Тут він, як і королівська армія, ніде не наштовхнувся на вороже військо, його воїни зустрічали лише злидарів; та й ті, почувши про наближення французів, що вбивають усіх, хто потрапляє їм під руку, палять села й грабують будинки та замки з надто слабкими залогами, намагалися втекти світ за очі. Рауль де Крепі аж здивувався, що вони так легко здобули перемогу. Він поділився своєю стурбованістю з Едом та Гі де Понтьє.

— Панове, ви бачите, який я стурбований. Від самого початку війни ми зустрічаємо на своєму шляху самих селюків, жінок та дітей. Жодного вояка. Я добре знаю герцога Вільгельма і не здивуюся, коли виявиться, що він підготував нам пастку й нападе на нас саме тоді, коли ми найменше цього чекатимемо.

— Помиляєтесь, Раулю. Байстрюк знає, що наше військо більше за його й не зважиться помірятись із нами силою, — сказав Ед, зневажливо засміявшись.

— Я з вами згоден, вельможо, наша армія приголомшила нормандців.

— Хай почує вас Господь, Понтьє. Бо я бачив нормандців у бою й можу сказати вам, що то — хоробрі вояки. Чи є якась звістка від короля?

— Зараз ми дістанемо відповідь на ваше запитання — ось один із наших розвідників. Ну ж бо, доповідай. Ти бачив мого брата? Де він розташувався? Ти зустрічав ворожі війська? Де вони? Скільки в них людей і чи є кавалерія?..

— Ваша високосте, — перебив Еда граф Валуа, — дайте йому сказати.

— Ну ж бо говори, чого зволікаєш?!

Розвідник, увесь у багнюці, намагався перевести дух.

— Король у Манті… Він іде понад Сеною до Руана… Просить, щоб через три дні ви з’єдналися з ним біля мосту Арш.

— Бої були важкі?

— Досі не відбулося жодної справжньої битви.

— Все це мені подобається дедалі менше. Що б це означало? Ми загарбуємо чужий край, вбиваємо, грабуємо, а зустрічаємо тільки селюків — і жодної озброєної людини. Чи хоч це викликає в короля занепокоєння?

— Здається, ні, ваша високосте.

Рауль де Крепі підніс руки вгору.

— Нам не залишається нічого іншого, як чекати доброї волі герцога. Бо він, як мені здається, — єдиний господар становища, і нема чого нам більше хвилюватися, коли сам король не дозволяє собі хвилюватися.

У Дренкурі граф показав себе гідним своєї репутації. Він схопив у церкві зовсім юну дівчину, що намагалася втекти від нього, згвалтував її під самим розп’яттям Христовим, а потім передав своїм воїнам. Французи, понабиравши трофеїв, підпалити містечко й покинули його.

На ніч вони зупинились у Мортмері, що на березі Ольну; на земляному укріпленні тут, як і в самому селі, не виявилося жодної живої душі.

Вони розпалили великі багаття й заходилися смажити на них баранів, свиней та домашню птицю; відкрили кілька бочок вина, зігнали з воза повій та кількох гарних дівчат, захоплених у зруйнованих селах. Тож частина ночі минула в пиятиці та розпусних розвагах, у яких королів брат брав участь не останнім. Він зґвалтував одну за одною трьох бідолах, чиї ноги тримали, регочучи, його вояки, що після господаря теж накинулися на тих сердег. Одна з них, яка ще кілька годин тому була незаймана, збожеволіла, кинулася в Ольн і втопилась. Нарешті всі поснули міцним сном. Не спали тільки скривджені жінки.

Незадовго до світанку Готьє Жіффар та Вільгельм Крепен, які командували нормандським військом, оточили Мортмер, повбивали сонних вартових, нишком проникли до села й підпалили його. Французи, попрокидавшись, схопилися за зброю й почали завзято боронитись. А нормандці, яким поспішило на допомогу місцеве населення, що вийшло з навколишніх лісів, усе вбивали й убивали французів. Десять годин підряд розпачливо й люто билися французи. Одним із найзапекліших воїнів був Гі де Понтьє, який прагнув помститися за свого брата Ангеррана, смертельно пораненого під час облоги Арка. Надвечір більшість рицарів було перебито; братові короля Еду разом з Раулем де Крепі та жменькою вояків пощастило втекти. Решту вцілілих було взято в полон. Один із командирів нормадського війська, граф Ейський, наказав добити поранених і дозволив населенню забрати частину трофеїв. І прості селяни кинулися розбирати по одному-два бойові коні і добротну гарну зброю.

Герцог Нормандський, що розташувався на лівому березі Сени й спостерігав звідти за пересуванням війська під командуванням короля, з радістю сприйняв звістку про перемогу своїх військ. Уночі він послав до Генріха гонця. З пагорка, що здіймався над королівським табором, гонець прокричав на все горло:

— Слухайте, французи! Я приніс вам сумну звістку… Слухайте, мене звати Рауль де Тоені, я приніс вам великий смуток. Посилайте до Мортмера вози й заберіть звідти трупи дорогих вам людей… Вони всі загинули — всі, хто збирався захопити Нормандію… Приходьте по тіла цих бідолах…

У таборі панував гнів і розгубленість. Рицарі прагнули негайно помститися за братів по зброї. Граф Анжуйський мусив застосувати всю свою владу, щоб їх стримати.

— Може, то вони тільки вдалися до такого маневру, щоб спонукати нас розпорошити сили. Зачекаймо, поки повернуться наші посланці. Але до табору повернувся тільки один із посланців, та й то поранений.

— У Мортмері більшість нашого війська загинула, частину взято в полон, і лише кільком воїнам пощастило втекти.

— А що з моїм братом? — спитав король. — Його немає ні серед загиблих, ні серед бранців.

Генріх, пригнічений, понурив голову.

— Дякую тобі. Йди, хай тобі перев’яжуть рани, й відпочивай.

Почувши про страшну поразку, всі мовчали, щоб не роз’ятрювати королеві душу. Першим озвався Жоффруа Мартель:

— Невже ми — якісь баби, що даємо Байстрюкові отак нас розбити? Невже знову дозволимо йому запанувати над нами?

— Графе Анжуйський, нам ніколи не щастило на дорогах Нормандії. Герцог Вільгельм знає кожен клаптик своєї землі, кожен струмок і найглухіше село. Він без вагань зажене десяток найкращих коней, поспішаючи на другий край Нормандії захищати одне зі своїх володінь, якому загрожує небезпека. В бою він ризикує, як ніхто інший, і військо своє він навчає теж, як ніхто інший. Особисто я гадаю, що коли б він захотів напасти на нас, то й ми всі загинули б, як загинуло військо в Мортмері. Отож я пропоную відступити, — завершив своє слово Гослен Шонійський.

Усі приголомшено дивилися на рицаря, якого мали за вельми хороброго, честолюбного й вірного королівського командира. Генріх підійшов до Гослена й довго, задумливо дивився на нього.

— Якби це був не ти, а хтось інший, то я наказав би вбити його за зраду. Твої слова жахливі. Та я, на жаль, боюся, що ти маєш слушність. Як і ти, я добре знаю Вільгельма. Він сповнений шанобливості до свого володаря й не стане атакувати мене перший. Він чекає, щоб зброю на нього підняв я. Тоді він десь причаїться й заманить нас у пастку, де ми й упіймаємося… Так, нам слід відступити й накопичити сили… А вже тоді підемо підбирати наших загиблих.

Пилип уперше брав участь у воєнних діях у Франції. Він сподівався знайти тут нагоду відзначитися. Хто знає, може, його посвятять у рицарі на полі бою? І раптом усі його мрії про славу розвіялися. Він не розумів, чому королівська армія не кинулася переслідувати нормандців: хіба вона не зобов’язана помститися за загиблих? На Русі завжди мстилися за полеглих. Госленові слова й поведінка здивували й розчарували Пилипа. Він ніколи не чекав почути таке від свого господаря. Невже вік пригасив його запал? Хай буде проклята старість, яка перетворює витязя на бабу! Він попросився включити його до загону, який мали послати в Мортмер. Олів’є Арльський здивувався:

— Чого тобі забаглося туди? Хочеш погратися в гробаря?

— Я не збираюся гратись у гробаря. Ходімо зі мною, сам усе побачиш.

— Король не відпустить мене ні за що в світі.

— Тим гірше для тебе. Я б допоміг тобі там написати довгого вірша.

— Що ти хочеш сказати? Хіба я коли-небудь просив тебе допомагати мені складати пісні?

Пилип не відповів; він поправив на коні збрую, сів у сідло й помчав клусом. Уночі його наздогнав Олів’є.

— Якщо ти поглузував із мене, то я вб’ю тебе, — спокійно сказав трубадур, порівнявшись із товаришем.

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   18


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка