Рекс Стаут дзвінок у двері



Сторінка1/23
Дата конвертації26.02.2016
Розмір4.01 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

Annotation


До збірки увійшли твори, автори яких показують істинне обличчя буржуазного суспільства, що духовно розкладається. У романі Р. Стаута розкриваються незаконні методи діяльності ФБР, що тероризує американських громадян, викривається міф про горезвісну «свободу особи» в США. Про злочинний світ мафії, до якого причетні посадовці урядових установ Італії, розповідається в гостро викривальному творі Л. Шаша. У романі А. Крісті простежується, як загальна гнітюча атмосфера життя в англійському провінційному містечку стає грунтом для кривавих злочинів.

ЗАРУБІЖНИЙ ДЕТЕКТИВ

Рекс Стаут

Леонардо Шаша

Агата Крісті

ДОВІДКА ПРО АВТОРІВ

ЗМІСТ

notes1234567891011121314151617181920212223

ЗАРУБІЖНИЙ ДЕТЕКТИВ

 

©  http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література  



 

Рекс Стаут


ДЗВІНОК У ДВЕРІ
Роман

 



З англійської переклав Олекса Логвиненко Перекладено за виданням: The First Rex Stout Omnibus, Penguin Books, Harmonsworth, 1976  

1

 

Свою розповідь я почну з опису того, що, безперечно, відіграло в нашій історії вирішальну роль. Це був рожевий аркушик паперу завдовжки сім і завширшки три дюйми, де зазначалося, що Перший міський національний банк повинен виплатити Hipo Вулфу сто тисяч доларів нуль-нуль центів. Підпис: Речел Бранер. Аркушик лежав на письмовому столі Вулфа, куди його поклала місіс Бранер. Зробивши це, вона знову сіла в червоне шкіряне крісло. Місіс Бранер приїхала до нас одразу по шостій і сиділа вже з півгодини. Її секретарка попросила по телефону прийняти свою пані всього три години тому, і хоч для наведення довідок часу залишалося обмаль, проте цілком досить, аби дещо з'ясувати про вдову, якій перейшла у спадщину вся маєтність Ллойда Бранера. Щонайменше вісім будинків з кількох десятків, що дісталися місіс Бранер, мали понад тринадцять поверхів, а одного з них навіть було видно з усіх кінців міста — з півночі, півдня, заходу і сходу. Звичайно, про все це можна було довідатись і в Лона Коуена, зателефонувавши до «Газетт» і спитавши, чи є в редакції які-небудь матеріали про таких собі Бранерів. Однак я подзвонив іншим людям — віце-президентові нашого банку та адвокатові Натаніелу Паркеру. Але не дізнався нічого, хіба що віце-президент почав був: — О, була одна потішна історія… — І затнувся. Я перепитав, що ж то за історія. Віце-президент помовчав. — Та так, нічого особливого, — нарешті озвався він. — Просто містер Ебернеті, наш президент, одержав від тієї жінки книжку… — Яку книжку? — Та… Я забув. Даруйте мені, містере Гудвін, але зараз я дуже заклопотаний. Отож коли місіс Бранер подзвонила у двері нашого старого, потемнілого цегляного будинку на Тридцять п'ятій західній вулиці, а я відчинив і провів її до кабінету, мені було відомо тільки те, що вона надіслала президентові банку якусь книжку. Місіс Бранер сіла в червоне шкіряне крісло, а я поклав на кушетку її соболине хутро, — воно коштувало не дешевше від того, за яке один мій приятель віддав вісімнадцять тисяч доларів, — і, сівши до свого письмового столу, почав розглядати гостю. Вона була надто низенька, надто повна й надто кругловида, щоб називатися елегантною, навіть коли її теракотова вовняна сукня була від самого Діора. Зате про темно-карі очі місіс Бранер, які вона не зводила з Вулфа, коли запитувала, чи треба їй розповідати про себе, нічого поганого сказати по можна було. Вулф розглядав її без особливого захвату. Річ у тім, що новий рік тільки-тільки почавсь, а тут начебто вже доводилось братися до роботи. У листопаді — грудні він звичайно підмовлявся від справ, бо на той час набігав такий податок, що на його оплату йшло мало не три чверті прибутків. Та на початку року все було інакше, а сьогодні лише п'яте січня, і в цієї жінки грошей хоч греблю гати. Саме це Вулфові й не подобалось. — Містер Гудвін вас назвав, — холодно відповів він. — А газети, я читаю. Місіс Бранер кивнула головою. — Знаю. Я теж про вас багато знаю, того й прийшла сюди. Я хочу, щоб ви зробили те, що, мабуть, несила зробити нікому іншому. Ви, звісно, читаєте не тільки газети. Нам доводилось читати книжку під назвою «ФБР, якого не знає ніхто»? — Так. — Тоді вам зайве розповідати про неї. Книжка справила на вас враження? — Так. — Вигідне? — Так. — О господи, а ви не дуже балакучий! — Я відповідаю на ваші запитання, мадам. — Та бачу. Я теж умію бути небалакучою. На мене книжка справила глибоке враження. Таке глибоке, що я придбала десять тисяч примірників і розіслала їх по всій країні. — Он як?! — Вулф ледь помітно звів брову. — Атож. Я послала книжку міністрам, членам Верховного суду, губернаторам усіх штатів, усім сенаторам і членам палати представників, депутатам законодавчих зборів, видавцям, редакторам газет і журналів, власникам фірм і банків, президентам радіомовних компаній, теле- і радіокоментаторам, районним прокурорам, діячам освіти й іншим людям… О, навіть поліційному начальству! Пояснити, навіщо я де зробила? — Мені не треба. Темно-карі очі зблиснули. — Мені не подобається ваш тон. Я прийшла просити вас про послугу і ладна заплатити стільки, скільки ви скажете, навіть більше — скільки завгодно. Та немає рації розмовляти далі, коли… Ви сказали, що книжка справила на вас вигідне враження. Чи означає це, що ви поділяєте думку автора про ФБР? — З певними застереженнями — так. — І про Едгара Гувера? — Так. — Тоді ви не здивуєтесь, коли я скажу, що за мною день і ніч стежать. Я скрізь помічаю за собою «хвоста» — здається, це так називається? Те саме і з моїм сином, дочкою, секретаркою та братом. Всі мої телефонні розмови підслуховуються, такої самої думки про свій телефон і син — він одружений і живе окремо. Кількох службовців «Корпорації Бранера» викликали на допит. Корпорація займає два поверхи «Будинку Бранера», і в ній працює понад сто чоловік. Це вас дивує? — Ні, — буркнув Вулф. — Книжку ви розсилали з листами? — Без листів, але зі своїми візитками, на яких я писала кілька слів. — Тоді вам якраз і не варто дивуватись. — А я здивована. Була здивована. Адже я не конгресмен і не якийсь там видавець, радіокоментатор чи університетський професор, що потерпає за своє місце. Невже той психопат, що страждає манією величі, гадає, нібито може завдати мені шкоди? — Пхе! Він уже завдає вам шкоди! — Анітрохи. Він просто мене дратує. А тепер заповзялися допитувати ще й моїх компаньйонів та особистих друзів — певна річ, не відверто, а під усякими пристойними приводами. Це почалося тижнів зо два тому. А телефон підслуховують уже днів десять. Мої адвокати кажуть, що тут, мабуть, нічим не зарадиш, проте вони все ж таки взялися до цієї справи. І хоч їхня юридична контора одна з найбільших і найкращих у Нью-Йорку, але й вони бояться ФБР! Вони не схвалюють мого вчинку. Кажуть, розсилати книжки було з мого боку нерозважливо — це, мовляв, донкіхотство. Та мені байдуже, що вони кажуть. Прочитавши книжку, я страшенно розлютилася. Подзвонила у видавництво, і звідти прислали до мене чоловіка. Він розповів, що вони не продали й двадцяти тисяч примірників. І це в країні, де майже двісті мільйонів населення, а з них двадцять шість мільйонів голосували за Голдуотера! Спершу я вирішила оплатити кілька рекламних оголошень у газетах, але потім подумала, що краще буде розіслати книжки самій, і закупила їх зі сорокапроцентною знижкою. — Місіс Бранер уп'ялася пальцями в бильця крісла. — А тепер ось він дратує мене, і я хочу, щоб він облишив за мною стежити. Я хочу, щоб ви примусили його це зробити. Вулф похитав головою: — Безглуздя. Місіс Бранер узяла зі столика поруч свою коричневу шкіряну сумочку, відкрила її, дістала чекову книжку та ручку, неквапом розгорнула на столику книжку і так само не поспішаючи, методично заповнила спершу корінець, а тоді бланк чека. Потім вирвала чек, підвелася, поклала його на стіл перед Вулфом і повернулась до крісла. — Тут п'ятдесят тисяч доларів, — промовила вона. — Це тільки аванс. Я вже сказала, що не спинюся ні перед якою сумою. Вулф на чек навіть не глянув. — Мадам, — озвався він, — я не чудодій і не кретин. Якщо за вами стежать, то тепер уже відомо, що ви прийшли сюди, і ясно, що прийшли ви найняти мене. Мабуть, вони вже прислали шпига взяти під нагляд і цей будинок. А коли й ні, то вони почнуть стежити відразу, як тільки зрозуміють, що я виявивсь віслюком і взявся за цю справу. — Вулф повернув до мене голову: — Арчі, скільки агентів має ФБР у Нью-Йорку? — О-о… — Я підібгав губи. — Не знаю напевно, але мабуть, сотні дві. Їх то більше, то менше. Вулф повернувся знов до місіс Бранер. — А в мене один — містер Гудвін. Сам я у справах з дому ніколи не виходжу. Це було б… — У вас є ще Саул Пензер, Фред Деркін, Оррі Кетер… Іншим разом перелік цих імен дійняв би Вулфа до живого, але не тепер. — Я не маю права просити цих людей іти на такий ризик, — відказав він. — Не думаю, що й містер Гудвін стане ризикувати. Так чи так, все це безглузда і марна затія. Ось ви кажете: «Примусити його»… Отже, ви хочете, щоб я примусив ФБР перестати за вами стежити? — Так. — Яким чином? — Не знаю. — І я не знаю. — Вулф похитав головою. — Ні, мадам. Ви самі накликали на себе лихо, от його й маєте. Я не хочу сказати, що не схвалюю вашої акції з книжкою, однак поділяю думку адвокатів: це донкіхотство. Дон Кіхот мужньо терпів свої злигодні, тепер це судилося вам. Вони не стежитимуть за вами довіку, адже ви самі сказали, що ви — не конгресмен і не якийсь там дрібний службовець, який боїться втратити роботу. Але книжок більше не розсилайте. Місіс Бранер сиділа, покусуючи губи. — А я думала, що ви нікого й нічого не боїтесь. — Боюсь? Я намагаюся не робити дурниць, а це ще не означає, що я боюся. — Я вже сказала, що цього доручення не виконає ніхто, крім вас. — Тоді ваше становище складне. Гостя знову відкрила сумочку, дістала чекову книжку та ручку й, заповнивши другий бланк — і цього разу спочатку корінець, — підійшла до столу Вулфа. Потім узяла перший чек, поклала замість нього новий і вернулася до крісла. — Ці сто тисяч доларів, — промовила вона, — тільки аванс. Усі витрати я оплачуватиму окремо. Якщо вам пощастить виконати моє доручення, то, крім авансу, одержите гонорар, і його розмір ви назвете самі. А не пощастить — ці сто тисяч однаково залишаться вам. Вулф потягся рукою по чек, уважно його розглянув, тоді поклав назад і, відкинувшись на спинку крісла, заплющив очі. Знаючи його, я здогадувався, про що він міркує. Ні, не про доручення цієї жінки — адже він уже сказав, що воно безглузде. Вулф думав про ту привабливу обставину, що, маючи п'ятого січня ці сто тисяч доларів у кишені, йому не доведеться брати роботу не тільки до кінця зими, а й навесні і навіть улітку. Можна буде перечитати сотні книжок і розвести тисячі орхідей! Не життя, а рай. Кутики рота в нього скривилися — як на Вулфа, то це означало широку усмішку. Він розкошував. Що ж, півхвилини на такі розкоші можна згаяти, зрештою, чоловік має право помріяти; та коли минула ціла хвилина, я гучно кахикнув. Вулф розплющив очі й випростався в кріслі: — Ви маєте пропозиції, Арчі? Отже, його вже спокусив обіцяний гонорар! Може, навіть усупереч здоровому глузду він вплутається в таку ризиковану справу. Щоб цього не сталося, треба насамперед позбутись нашої гості — і якнайшвидше. — Не так зопалу, — озвався я. — Пропозицій нема, але є зауваження. Ви сказали: якщо за місіс Бранер стежать, то «хвіст» прийшов і сюди. Але ж коли вже вони підслуховують її телефонні розмови, то навіщо їм завдавати собі клопоту й вистежувати місіс Бранер тут? Адже вони чули, як її секретарка домовлялася про цю зустріч. Вулф насупив брови: — Отже, за моїм будинком уже стежать. — Не виключено. Однак може бути, що справа стоїть не так уже й погано, як гадає місіс Бранер. Звісно, місіс Бранер ні до чого перебільшувати зумисне, проте… — Я нічого не перебільшую! — урвала мене гостя. — Звичайно, ні, — кивнув я головою в її бік і знову звернувся до Вулфа: — Проте люди, які не звикли, щоб їх дратували, легко піддаються роздратуванню. А чи вони справді стежать, ми можемо перевірити зараз же. — Я повернувся до гості: — Ви приїхали в таксі, місіс Бранер? — Ні, власною машиною. Шофер чекає мене перед будинком. — Чудово. Я проведу вас до машини і, коли ви поїдете, подивлюся, що буде. — Я підвівся. — Містер Вулф повідомить вас про своє рішення завтра. І я рушив до кушетки по її соболі. Мої хитрощі вдалися. Щоправда, нашій гості вони не сподобались — адже місіс Бранер приїхала найняти Hipo Вулфа. Вона просиділа ще хвилин п'ять, намагаючись умовити детектива, та скоро зрозуміла, що тільки дратує його, і підвівшись, дозволила себе вдягти. Місіс Бранер була дуже невдоволена Вулфом. Знаючи, що господар не любить ручкатися, вона не стала прощатися з ним за руку, але коли я провів її на ґанок, міцно потисла мені долоню, гадаючи, мабуть, що я можу вплинути на рішення Вулфа, З семи східців ґанку кілька обмерзли кригою, і я, підтримуючи гостю за лікоть, допоміг їй зійти на тротуар. Там, біля відчинених дверцят машини, її вже чекав шофер. Перше ніж сісти в машину, місіс Бранер глянула на мене своїми темно-карими очима іі сказала: — Дякую, містере Гудвін. Певна річ, ви теж одержите чек. Шофер навіть не намагався допомогти їй — видно, місіс Бранер воліла сідати в машину сама. Отже, вона не була однією з тих удовиць у літах, які люблять, коли їх підхоплюють під руки кремезні чоловіки. Тільки-но місіс Бранер вмостилася, шофер причинив дверцята, сів за кермо й рушив. Не проїхали вони й тридцяти ярдів у бік Дев'ятої авеню, як машина, що стояла поблизу з погашеними фарами, враз захурчала й ковзнула з уже ввімкнутим світлом повз мене. Спереду сиділо двоє. Я стояв на холодному січневому вітрі доти, доки машини завернули на Десяту авеню. В цьому було навіть щось комічне, і я, ступаючи східцями нагору, стиха посміювався. Однак, перше ніж зайти до кабінету, я прибрав серйозного вигляду. Вулф сидів із заплющеними очима, відкинувшись назад, але губи його були міцно стулені — ані тобі натяку на усмішку. Коли я підійшов до його столу, він ледь-ледь розплющив очі. Я взяв чек і почав його розглядати. В житті я бачив чеки на різні суми, але на таку кругленьку зі стількома нулями — сто тисяч! — ніколи. Я випустив чек на стіл, підійшов до свого столу, сів, нашкрябав у записнику номер машини шпигів, присунув до себе телефон і набрав номер одного службовця муніципалітету, якому колись неабияк прислужився. Занотувавши номер машини, той сказав, що доведеться почекати з півгодини, а я відповів, що чекатиму затамувавши дух. Коли я поклав трубку, Вулф промовив: — Жіночі теревені? Я скоса глянув на нього: — Ні, сер. Їй справді загрожує небезпека. Біля будинку її ждали в машині два шпиги. Як тільки вона сіла у свій «роллс-ройс», вони ввімкнули фари, а коли її машина завертала на Десяту авеню, вони мало не дістали її переднім бампером. Стежать неприховано, але шпиги аж надто стараються. Якщо «роллс-ройс» раптово загальмує, вони вженуться в нього. Так, місіс Бранер загрожує небезпека. — Гм, — гмукнув Вулф. — Так, сер. Я згоден. Вся річ тільки в тому, хто вони. Якщо це приватні особи, то можна буде підлататися на ці сто тисяч. Ну, а якщо це справді люди Гувера, тоді їй доведеться, як ви й сказали, терпіти свої злигодні далі. Десь за годину ми знатимемо це напевне. Вулф кинув погляд на годинник. За дванадцять сьома. Він подивився на мене. — Містер Коуен у себе? — Мабуть. Звичайно він іде з роботи близько сьомої. — Запросіть його повечеряти з нами. Це був хитрий хід. Якби я сказав йому, що в цьому запрошенні нема ніякого сенсу, оскільки саме доручення місіс Бранер безглузде, Вулф відповів би, що я, звичайно, розумію, як важливо нам підтримувати добрі взаємини з містером Коуеном, — а це було справді так, — і що він, Вулф, не бачився з чоловіком уже понад рік, і це теж була правда. Я крутнув крісло, взяв трубку й набрав номер.  

2

 

О дев'ятій ми повернулися до кабінету. Лон умостився в червоному шкіряному кріслі, а ми з Вулфом кожен за своїм столом. Фріц подавав каву й коньяк. Півтори години в їдальні за креветками в підливі з червоного перцю, яловичиною, тушкованою в червоному вині, кабачками у сметані з дрібно шаткованим кропом та авокадо з настурціями й чорними волоськими горіхами — і до всього цього келих доброго «лідеркранца», — минули досить приємно. Розмова точилася про становище в країні, особливості жіночого мислення, про те, як готувати устриці, про структурну лінгвістику й ціни на книжки. Пожвавішала розмова аж тоді, коли ми заговорили про склад жіночого розуму, Лон завів цю балачку зумисне, щоб трохи подражнити Вулфа. Лон надпив коньяк і глянув на свій годинник. — Якщо ви не проти, — сказав він, — то перейдімо до справи. О десятій я маю бути в одному місці. Я знаю, що ви не сподіваєтесь від мене плати за вечерю. Але знаю і те, що в звичайних випадках, коли вам щось від мене потрібно, Арчі просто питає по телефону чи приходить сам. Отже, цього разу йдеться про щось особливе. Бо коли частують таким коньяком, сталося, мабуть, щось просто неймовірне. Вулф узяв зі столу вузенький аркушик паперу, похмуро перебіг його очима й кинув назад. Той аркушик я поклав йому на стіл півгодини тому. Коли ми вечеряли, подзвонив службовець муніципалітету й повідомив потрібні мені дані. Перше ніж повернутися до їдальні, я вирвав аркушик із записника, вивів на ньому «ФБР» і поклав на стіл Вулфа. Це повідомлення мені зовсім не додало апетиту. Якби виявилось, що місіс Бранер щодо «хвоста» помилилася, то наші шанси, — зокрема й на ласий шматочок у вигляді чека на моє ім'я, неймовірно зросли б. Вулф сьорбнув кави, поставив чашку й сказав до Лона: — У мене є ще чотирнадцять пляшок. — Боже мій! — вигукнув Лон і понюхав коньяк. Коуен був чоловік досить дивний. Гладенько зачесане назад волосся, невеличке, туго обтягнене шкірою личко, — його вигляд особливої уваги не привертав. І все ж таки скрізь, хоч би що він робив, Лон здавався на місці — чи то в своєму кабінеті на двадцять першому поверсі будинку «Газетт», через двоє дверей від кабінету видавця в самому кутку, чи на танцях у «Фламінго» з якоюсь дівулею, чи за столом у квартирі Саула Пензера, де ми грали в покер. Або в кабінеті Вулфа, коли він утішався ароматом коньяку п'ятдесятирічної витримки. Лон пригубив коньяк. — Просіть усе що завгодно, — промовив він, — Я цілком до ваших послуг. — Власне кажучи, — промовив Вулф, — не сталося нічого особливого. І тим більше, певна річ, неймовірного. По-перше, запитання: чи вам відомо про якийсь зв'язок, хан навіть далекий, між місіс Бранер і Федеральним бюро розслідувань? — Ну звісно, відомо. Та й кому про це невідомо! Вона розіслала сотням людей книжку Фреда Кука, серед них і нашому видавцеві та редакторові. Така увага з її боку — доказ того, що людина посідає в суспільстві високе становище. Хай йому грець, мені книжки вона не надіслала! А вам? — Мені теж. Я сам купив. А ви не знаєте, чи вжило Федеральне бюро якихось заходів, щоб помститися місіс Бранер? Наша розмова суто приватна і конфіденційна. Лон усміхнувся: — Всі заходи ФБР, певно, теж мають суто приватний і конфіденційний характер. Вам слід поцікавитись про них у самого Дж. Едгара Гувера. Чи, може, ви вже щось знаєте? — Знаємо. Підборіддя в Лона рвучко скинулося вгору. — Дідька лисого ви знаєте! Одначе в такому разі про це мають знати й люди, які платять Гуверові гроші. Вулф кивнув головою: — Ви, звісно, виступатимете саме з таких позицій. Ви збираєте інформацію для того, щоб її опублікувати, а я — у своїх особистих інтересах. А зараз я роблю це з тим, щоб вирішити, у чому ж, власне, полягають мої інтереси. Клієнта я поки що не маю, зобов'язань на себе не брав, але відразу хочу внести ясність: навіть якщо я зв'яжу себе зобов'язаннями й візьмуся за справу, то, незалежно від наслідків, мені, очевидно, не пощастить дати вам якоїсь інформації для статті. Звичайно, якщо я матиму можливість, то дам вам відомості, але навряд. Ми перед вами в боргу? — Ні. Швидше я перед вами в боргу. — Гаразд. Тоді я цим скористаюся. Чому місіс Бранер вирішила розіслати цю книжку? — Не знаю. — Лон знову відсьорбнув з чарки і, перше ніж проковтнути коньяк, з насолодою почав перекочувати його в роті. — Либонь, з почуття громадянського обов'язку. Я сам купив п'ять примірників і розіслав людям, які мають її прочитати, хоча, певно, й не мають бажання цього робити. А один мій знайомий розіслав тридцять примірників замість різдвяного подарунка. — Вам відомі які-небудь особисті причини, з яких місіс Бранер може ставитися вороже до ФБР? — Ні. — Може, вам доводилося чути якісь натяки чи здогади? — Мені не доводилось. Але вам, очевидно, доводилось. Послухайте, містере Вулф, між нами кажучи, хто хоче вас найняти? Коли б я це знав, то, мабуть, зміг би повідомити вам якийсь факт чи два. Вулф знов наповнив свою чашку й поставив кавник на місце. — Може, мене ніхто й не найме, — промовив він. — А якщо хтось і найме, то, найпевніше, ви ніколи не довідаєтесь, хто саме. Що ж до фактів, то я сам знаю, що мені треба. Мені потрібен список усіх справ, над якими останнім часом працювали й досі працюють агенти ФБР у Нью-Йорку та в околицях міста. Ви можете дістати мені такий список? — Чорта з два! — усміхнувся Лон. — Я саме подумав… Ні, хай йому біс, це неймовірно! Знаєте, я подумав чи, швидше, запитав себе: чи не хоче, бува, Гувер, щоб ви попрацювали на нього в зв'язку з місіс Бранер? Оце б вийшла статейка! Та якщо ви… Хай йому біс! — Він примружив очі. — А може, вам теж кортить виконати громадянський обов'язок? — Ні. Може, я не візьмуся за це навіть приватно. Я ще думаю, що робити. Ви знаєте, де я можу дістати такий список? . — Ви його не дістанете. Звичайно, дещо з діяльності ФБР зрештою стає відоме широкій громадськості — як, скажімо, історія з викраденням цінних експонатів у Природничому музеї чи випадок зі зникненням банківської вантажної машини з півмільйоном доларів дрібними купюрами біля церкви на острові Джерсі. Але багато чого для широкої публіки залишається таємницею. Адже ви самі читали ту книжку. Чутки, звісно, всякі ходять, чутки ходять завжди, але публікувати їх не можна. Вони вас цікавлять? — А чого ж. Особливо, коли йдеться про щось підозріле чи навіть не передбачене законом. Є щось таке? — Звичайно. А то яка ж рація говорити про те, що не викликає підозри? — Коуен глянув на годинник. — У мене ще двадцять хвилин. Якщо ви наллєте мені ще трішечки коньяку і ми вмовимось, що ця розмова залишиться між нами, і якщо ви справді прагнете того, про що говорите, то я залюбки допоможу. — Він подивився на мене. — Тобі буде потрібен записник, Арчі. Хвилин через двадцять його чарка була знов порожня, я заповнив п'ять сторінок у записнику, і Лон пішов. Не можу розповідати про все, що було на тих п'ятьох сторінках, бо використали ми з того вельми небагато, до того ж дехто зі згаданих там людей навряд чи належно оцінить мої старання. Коли я провів Лона й пішов до кабінету, думки мої були заполонені Вулфом, а не тим, що було в записнику. Невже він справді серйозно подумає взятися за цю справу? Ні. Це неможливо. Він просто зволікає час і, звичайно ж, намагається мене подражнити. Вся річ у тім, як я до цього поставлюсь. Він, певно, тільки й жде, щоб я скипів. Отож, переступивши поріг, я рушив до свого столу, вишкірив до Вулфа зуби й зі словами: «Позабавлялися, що й казати!» — вихопив із записника ті п'ять сторінок, розірвав їх навпіл, склав і вже хотів був розірвати ще раз, на четверо, коли Вулф гримнув: — Стійте! Я здивовано повів бровою. На Вулфа це було не схоже. — Даруйте, — мовив я цілком щиро. — Залишите на згадку? — Та ні. Сідайте. Я сів. — Може, я чогось не зрозумів? — Не думаю. З вами таке рідко буває. Гіпотетичне запитання: коли я признаюся, що вирішив прийняти ці сто тисяч доларів, що ви на це скажете? — Те, що ви вже сказали: безглуздя. — Це зрозуміло. А ще що? — Все, що я думаю? — Так. — Я б вам порадив продати будинок з усією мізерією і піти до якої-небудь приватної божевільні, оскільки ви явно вижили з розуму. Якщо ви, певна річ, не надумали її обдурити і просто прибрати до кишені ті гроші. — Ні. — Тоді ви таки з'їхали з глузду. Ви ж бо самі читали ту книжку. Нам не дадуть навіть підступитися до цієї справи. Адже треба зробити надто багато, щоб нарешті дістати змогу заявити ФБР: «Припиніть!» — і таки добитися цього. А таке понад нашу спромогу. Бо тільки наробити галасу — це нічого не дасть. Ту кляту ватагу треба загнати в глухий кут! Вивести її на чисту воду! Ну гаразд, припустімо, ми візьмемося за справу. Виберемо одну з цих історій, — я постукав пальцем по розірваних аркушах із записника, — і спробуємо щось зробити. І з того самого дня, хоч би коли я вийшов з дому, мені доведеться гаяти весь свій час на те, щоб позбутися «хвостів», до того ж вельми досвідчених. Кожен, хто буде хоч якось причетний до цієї історії, не оббереться лиха. Наш телефон підслуховуватимуть. Як, зрештою, й інші телефони, наприклад, міс Роуен, Саулів, Фредів, Оррі, — байдуже, помагатимуть вони нам чи пі. І, звісно ж, Паркерів. ФБР, мабуть, зробить спробу підтасувати проти нас факти, а може, обійдеться і без цього. Та коли вже вони сфабрикують фальшиве звинувачення — о, воно вийде в них на славу! — мені доведеться ночувати тут. Вікна та двері, навіть якщо їх узяти на ланцюжки, — для тих людей суща дрібниця. Вони читатимуть усю нашу пошту. Я не перебільшую. До чого саме вдатися з усього цього, для них залежатиме від обставин. Але вони здатні на все. У них такі можливості, така техніка, про яку я навіть ніколи не чув. Я закинув ногу на ногу й провадив далі: — Власне, нам не дадуть як слід і почати. Та, скажімо, ми все ж таки почали, намацали ниточку, тягнучи за яку можна розмотати клубочок. О, тут уже ФБР покаже, на що воно здатне! Адже в них шість тисяч добре вимуштруваних агентів, багато з них у своєму ділі вовка з'їли. І триста мільйонів доларів на рік! Мені, либонь, доведеться зазирнути до словника, щоб знайти краще слово, ніж «безглуздя». Я опустив ногу. — А окрім того, що ми знаємо про місіс Бранер? Мені не віриться, що її просто «дратують». Б'юсь об заклад, ця жінка на смерть перелякана. Певно, вона має якісь матеріали, які можуть завдати шкоди її імені або імені її сина, чи дочки, чи брата, чи навіть покійного чоловіка, і боїться, що ФБР ці матеріали знайде. Вона добре знає, що так просто ФБР до неї не чіплятиметься, воно шукає чогось такого, що завдасть їй великих прикрощів і цим значно послабить вплив тієї книжки. А щодо ста тисяч доларів, то це для неї так, суща дрібничка. Я знову закинув ногу на ногу. — Ось що я вам сказав би. — Останнє ваше зауваження недоречне, — пробурмотів Вулф. — А я часто кажу щось недоречне. Це збиває людей з пантелику. — Ви весь час гойдаєте ногою! — Це теж збиває з пантелику. — Пхе! Просто ви ніяк не вгамуєтесь, і це дивно. Я гадав, що добре вас знаю, Арчі, але ця ваша поведінка для мене щось нове. — Нічого тут нового немає, Просто я маю нюх. — Це не просто нюх. Це собачий нюх. Ви гойдаєте ногою через те, що підібгали хвоста. По суті, вас треба розуміти так: мені пропонують справу, яка обіцяє найбільший за всю мою практику гонорар, і не обмежують мене у витратах. Проте я змушений відмовитись. Я змушений відмовитись не тому, що справа важка чи, може, навіть безнадійна — мені не раз доводилось братися і за безнадійніші на перший погляд справи, — а тому, що це завдасть кривди одному чоловікові й очолюваному ним закладу і той чоловік помститься. Я відмовляюсь через те, що не смію братися за цю роботу, і радше відступлю перед погрозою, ніж… — Я цього не казав! — Але мали на увазі саме це. Ви налякані. Збентежені. І, скажу щиро, не без підстав. Руки і голос багатьох високопоставлених людей тремтять з тих самих причин. Може, цей трепет пойняв би й мене, якби йшлося про те, братися за справу чи відмовитись від неї. Проте я не поверну чека на сто тисяч доларів, бо це б означало, що я злякався того мерзотника. Вчинити так мені не дає почуття власної гідності. Я пропоную вам узяти на невизначений термін відпустку. Оплачувану. Такі витрати я можу собі дозволити. Я зняв ногу з коліна: — З сьогоднішнього дня? — З сьогоднішнього, — різко кинув Вулф. — Ці записи я зробив своїм власним шифром. Їх передрукувати? — Не треба. Це вплутає вас у халепу. Я побачуся з містером Коуеном ще раз. Я заклав руки за голову й подивився на Вулфа: — А я ще раз кажу: ви з'їхали з глузду. І заперечую, нібито підібгав хвоста. Мені нічого не варто вмити зараз руки й подивитися збоку, як ви візьметеся за справу без мене. Але після того, як ми стільки років проплавали разом, просто гріх кинути вас потопати самого. Якщо я злякаюся вже під час роботи, то скажу вам про це. — Я зібрав пошматовані аркуші. — То їх передрукувати? — Не треба. Розшифровуватимете лише те, що нам буде потрібно. — Гаразд. Я маю одну пропозицію. Ви зараз у такому настрої, що, може, схочете розпочати воєнні дії розмовою з клієнткою? Вона залишила нам номер свого телефону, який, звичайно ж, підслуховується. Подзвонити їй? — Подзвоніть. Я підійшов до телефону й набрав номер.  

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка