Рідна мова



Сторінка1/6
Дата конвертації11.03.2016
Розмір0.96 Mb.
  1   2   3   4   5   6
Олександра Глазова



РІДНА МОВА


ВИДИ КОНТРОЛЮ ДЛЯ ОЦІНЮВАННЯ ЗНАНЬ ТА ВМІНЬ

ЗА 12-БАЛЬНОЮ СИСТЕМОЮ


11 КЛАС


Київ


Видавництво “Любисток”

2004
ЗМІСТ




АУДІЮВАННЯ




ТЕКСТИ ДЛЯ НАВЧАЛЬНОГО АУДІЮВАННЯ

3

ТЕКСТИ ДЛЯ КОНТРОЛЬНОГО АУДІЮВАННЯ

11

ЧИТАННЯ МОВЧКИ



ТЕКСТИ ДЛЯ НАВЧАЛЬНОГО ЧИТАННЯ МОВЧКИ


23

ТЕКСТИ ДЛЯ КОНТРОЛЬНОГО ЧИТАННЯ МОВЧКИ


32

ГОВОРІННЯ




СИТУАТИВНІ ВПРАВИ ДЛЯ СКЛАДАННЯ ДІАЛОГІВ

40

ТЕКСТИ ДЛЯ УСНОГО ДОКЛАДНОГО ПЕРЕКАЗУ З ТВОРЧИМ ЗАВДАННЯМ

42

ПИСЬМО




ТЕКСТИ ДЛЯ ПИСЬМОВОГО ПЕРЕКАЗУ З ТВОРЧИМ ЗАВДАННЯМ

45

ТЕМИ ДЛЯ ТВОРУ-РОЗДУМУ НА МОРАЛЬНО-ЕТИЧНУ АБО СУСПІЛЬНУ ТЕМУ

52

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ ДЛЯ ТЕМАТИЧНОГО КОНТРОЛЮ (зразки):

53

Словосполучення і речення, синтаксичні зв’язки в них

53

Види простих речень

54

Види складних речень

55

Основні пунктограми в простому реченні

57

Основні пунктограми в складному реченні

58

Пряма мова. Діалог

60

Будова тексту. Стилі, типи, жанри мовлення

61

Елементи практичної риторики

63

ТЕКСТИ ДЛЯ КОНТРОЛЬНОГО ДИКТАНТУ


65



АУДІЮВАННЯ

ТЕКСТИ ДЛЯ НАВЧАЛЬНОГО АУДІЮВАННЯ
1. Микола Лисенко
Хлопчик не зайшов, а влетів до вітальні. Він якраз повернувся із “мандрівки” – так називали в родині його самовільні відлучки на край села. Як він любив зелені луки, що пахли ромашкою, як любив дух рідного степу! Як подобались йому співи жайворонків! Маленькі ці пташки ніби натягали від неба до землі невидимі золоті струни. А хто торкався тих струн, у того душа сповнювалась легкокрилими мелодіями...

Хлоп’я сіло до рояля, і з-під його пальців полилася ніжна, як подув степового вітру, мелодія. Скоро буде урок фортеп’янної гри, і Миколка спробує повторити цю мелодію мамі. Ольга Єреміївна Лисенко, сама гарна піаністка, не лише ставила синові руку, а й навчала музичної грамоти, намагалася розвинути закладений в дитину природою артистизм.

Хлопчика виховували на аристократичний лад, із знанням світських манер, з вільним володінням французькою мовою. Цінні спогади про дитинство композитора залишив троюрідний брат і друг Миколи Михайло Старицький. “...Якось роздобули ми заборонені вірші Шевченка і цілу ніч читали їх, захоплюючись і формою, і словом, і сміливістю змісту... Лисенко, що звик до російської чи французької мови, був особливо вражений і зачарований музичною звучністю й силою народного слова. З того часу перестав цього слова соромитись... Знайшовся, між іншим, і перший надрукований “Кобзар” Шевченка...” Хто ж міг тоді передбачити, що муза майбутнього славетного композитора навіки обійметься із безсмертним словом Кобзаря?

Рід Лисенків був давній, козацький, і жив таки у ньому несхитний дух волелюбства. Сімейні перекази зберігали давні запорозькі пісні й думи. Саме ці пісні бачимо у першому рукописному зошиті найперших музичних обробок Лисенка-юнака...

Хіба ж композитора, художника, письменника тільки батьки народжують? Талант – то скарб, створений енергією багатьох поколінь, то духовна сила народу, сконцентрована в індивідуумі. Чи ж не тому виникає в творця почуття громадянської відповідальності перед своїм народом, який тим талантом його наділив?

Після закінчення Київського приватного пансіону та харківської гімназії Лисенко разом із Старицьким вступає до Харківського університету, де студенти виховувались свідомими громадянами та критично мислячими людьми. По закінченні першого курсу обидва перевелись до університету Києва. Там відбулося зближення із студентами Михайлом Драгомановим, Тадеєм Рильським, Володимиром Антоновичем. Саме тоді Драгоманов виступив проти дій офіційного начальства, що усунуло Миколу Пирогова з посади попечителя Київського учбового округу, - останній багато зробив для розкріпачення людської думки й боротьби проти мракобісся й неуцтва. Лисенко, не замислюючись, став на бік тих, хто обстоював правду.

Микола поринув у народницьку діяльність. Узявся за вивчення української мови, щоб зробити її “культурною і своєю”. Брав участь в організації недільних шкіл, складанні українських книжок для народу. У передмові до “Словаря української мови” Б.Грінченка у списку тих, хто записував від народу слова, значиться й Лисенко.

Музичний хист Лисенка прислужився у згуртуванні студентського хору. Він постійно керував цим хором, виступав у концертах як піаніст.

У концертній діяльності Лисенка вражає його послідовність у відзначенні пам’яті Шевченка. Благоговійне почуття до Кобзаря народилось, певне, у ті хвилини, коли Лисенко з іншими студентами ніс труну з тілом Тараса, якого після прощання з киянами мали повезти до Канева. Драгоманов під час похорону виголосив сміливу політичну промову. Лисенко ж дав мовчазну клятву, якій зилишився вірним усе життя. Починаючи від 1862 року, шевченківську дату він відзначав організацією концерту, новим твором, поїздкою на могилу Кобзаря.

Та вже концерт-вистава 26 лютого 1864 року, яким київські студенти вшановували пам’ять Шевченка, привернув пильну увагу жандармерії й самого Валуєва, який тільки минулого літа видав циркуляр про заборону друкованих педагогічних та церковних українських книжок.

Закінчивши університетський курс, Лисенко після захисту дисертації одержав диплом кандидата природничих наук і виїхав працювати мировим посередником у Таращанському повіті. Порятунком від осоружної чиновницької праці з переписуванням уставних грамот стала поїздка в кінці 1863 року на Різдвяні свята до подружжя Старицьких (рідна сестра Миколи Лисенка Софія одружилася із Михайлом Старицьким) на Полтавщину. Саме тоді розпочинається спільна праця над української оперою “Гаркуша” (лібрето М.Старицького, музика М.Лисенка). Втілення задуму загальмовувалось браком композиторського досвіду та необхідних професіональних знань. Тому 1867 року Микола Лисенко виїхав до Лейпціга, щоб стати cтудентом консерваторії.

Невдовзі професори консерваторії відзначали гідну європейської сцени майстерність Лисенка-піаніста. Його інтерпретація бетховенського концерту дістала найвищу оцінку в німецькій пресі. Одночасно Микола Віталійович оволодівав знаннями, необхідними композиторові - пізнавав інтелектуальну силу музичної науки. Саме в консерваторський період ним було започатковано серію “Музики до “Кобзаря” Т.Г.Шевченка”.

Повернувшись до Києва, Лисенко швидко здобуває артистичне ім’я. Концертні виступи. Вечірки в салонах. Популярність музичного педагога. Врешті матеріальна забезпеченість, що давала можливість жити безбідно. Усе це було. Але хотілося здійснити головне – піднести силу української музики.

Відсутність українського оперного театру, політика утисків і цензурних заборон усе життя тяжіла над композитором. Та в душі його була, мабуть, Прометеєва іскра. Віра в своє покликання породжувала бажання вивести вітчизняне музичне мистецтво, що вважалось придатним лише для домашнього вжитку й розваги, до вершин професіоналізму.

Протягом двох років Микола Віталійович навчається у Санкт-Петербурзькій консерваторії (у класі М.Римського-Корсакова). У Санкт-Петербурзі композитор продовжує вшановувати пам’ять Шевченка, так, чудовий вечір було організовано ним у лютому 1875 р.

Перше виконання вокально-інструментального твору Лисенка “Плач Ярославни” відбулося у Маріїнському театрі. Тут було завершено оперу “Різдвяна ніч”, скомпоновано рапсодію на українські теми, написано кілька фортепіанних п’єс, підготовлено третій вже випуск “Збірника українських народних пісень”

У травні 1876 р., у далекому німецькому місті Емську Олександр ІІ підписав “височайший” указ про заборону друкувати книжки, нотні підтекстовки українською мовою, виставляти українські п’єси, ввозити за кордону українську літературу, робити переклади.

Зловісний указ прирікав на смерть українську мову, культуру, музику. Та “знайшлись і куті з криці груди”, як сказав Михайло Старицький. Коли поезію того ж Старицького “На прю!” (“На прю без ляку і зневіри! Угору стяг. Хай кат шаліє!”) було заборонено друкувати й виконувати, текст було перекладено чеською мовою. Покладена на музику Лисенком поезія виконувалась під виглядом чеського гімна.

З-під пера Лисенка з’являються романси, арії, думи. Лисенкова музика настроєна на один тон із словом Франка, Драгоманова, Старицького. Створюється друга, третя, четверта й п’ята серії “Музики до “Кобзаря”. Виходить друком (без єдиного слова підтекстовки) клавір оперети “Чорноморці”. Діяльність хору під орудою Лисенка привертає увагу поліції. Квартира композитора перебуває під таємним наглядом.

У вісімдесятих роках Лисенко створює оперу “Тарас Бульба”, завершує третю оперну редакцію “Різдвяної ночі”, пише оперу “Утоплена”. На жаль, незавершеною залишилась опера “Маруся Богуславка”.

Значно пізніше Лисенко, визнаний корифей української культури, відкрив у Києві музично-драматичну школу, що стала вогнищем української музичної й театральної освіти (1904р.) Тут уперше в Україні було відкрито відділ української драми та клас народних інструментів, зокрема бандури. Енергію громадського діяча Лисенко, як ніхто, вмів поєднати з творчістю.

Нитка життя Миколи Лисенка урвалась 6 листопада 1912 року. Десять тисяч чоловік йшло за труною того, хто віддав свій талант Україні. Такого похорону Київ ще не бачив... (За Т.Булат; 1150 сл.).


Вибрати на кожне із запитань правильну відповідь:
1. Любов Миколи Лисенка до української культури розпочалася

а) із захоплення народними обрядами;



б) із захоплення творами Тараса Шевченка;

в) із захоплення українським народним театром;

г) із роботи над складанням словника української мови.

2. Найпершим вчителем музики майбутнього композитора Лисенка є

а) його батько Віталій Романович;

б) його мати Ольга Єреміївна;

в) його троюрідний брат Михайло Старицький;

г) композитор Микола Римський-Корсаков.

3. Рід Лисенків був

а) священицький;

б) селянський;

в) міщанський;

г) козацький.

4. Після закінчення Київського пансіону та харківської гімназії Микола Лисенко вступив

а) до Київського університету;

б) до Петербурзького університету;



в) Харківського університету;

г) до Одеського університету.

5. Зближення Миколи Лисенка із студентами Михайлом Драгомановим, Тадеєм Рильським, Володимиром Антоновичем відбулося

а) у Харківському університеті;



б) у Кивському університеті;

в) у Санкт-Петербурзькому університеті;

г) у Лейпзігському університеті.

6. За вивчення української мови студент Лисенко взявся, щоб

а) вільно спілкуватися з селянами;

б) щоб вільно спілкуватися із студентами-українцями;

в) щоб брати участь в українських виставах;

г) зробити її “культурною і своєю”.

7. Щорічну шевченківську дату Лисенко відзначав

а) покладенням вінка на могилу Кобзаря;

б) організацією гастрольної поїздки до Канева.

в) публіцистичним виступом у пресі;

г) організацією концерту, новим твором, поїздкою на могилу Кобзаря.

8. Закінчивши університетський курс, Лисенко працював

а) науковцем на кафедрі університету;

б) музичним керівником театру;



в) мировим посередником у Таращанському повіті;

г) чиновником статистичного відділу земства.

9. Над своєю першою оперою “Гаркуша” Микола Лисенко працював із лібретистом

а) Іваном Нечуєм-Левицьким;

б) Остапом Вересаєм;

в) Михайлом Старицьким;

г) Михайлом Драгомановим.

10. Музичну консерваторію Микола Лисенко закінчив

а) у Кракові;

б) у Відні;

в) у Берліні;



г) у Лейпцігу.

11. Микола Лисенко є автором опер

а) “Запорожець за Дунаєм”,

б) “Тарас Бульба”, “Різдвяна ніч”, “Утоплена”;

в) “Руслан і Людмила”, “Життя за царя”;

г) “Садко”, “Снігуронька”, “Псковитянка”.

12. Відділ української драми та клас народних інструментів уперше було відкрито

а) у Маріїнському театрі в Санкт-Петербурзі;

б) у Київській рисувальній школі Миколи Мурашка;

в) у музично-драматичному театрі Миколи Садовського;

г) у Київській музично-драматичній школі Миколи Лисенка.
2. Приятелі
Їдучи з Москви до Запоріжжя, історик Дмитро Яворницький зупинився у Харкові. Разом з художниками Сергієм Васильківським та Миколою Самокишем він працював над альбомом “Українська старовина”. Необхідно було узгодити написаний ним вступ із малюнками, які мали закінчити обидва художники. Крім того, хотілося дізнатися про переговори з видавцем.

З Харковом у Яворницького пов’язано багато: неподалік від міста він народився, закінчив Харківський університет, в Харкові має багато друзів.

На піщаній Катерининській вулиці Яворницький знайшов шістдесят дев’ятий номер. Постукав у хвіртку – ніхто не відгукнувся. Зайшов у двір. У сінях троє дверей. Над дверима ліворуч написано: “Скидай калоші всяк сюди входящий!” Значить, йому сюди!

У невеликім передпокої – стіл, дерев’яний диван, кілька стільців. Крізь прочинені двері чути неголосний спів під кобзу.

Струни мої золотії, грайте мені стиха,

Нехай козак-нетяжище позабуде лихо!

Цієї пісні Яворницький ніколи раніше не чув. Зараз він впише її у передмову до альбома! Цієї миті де не взявся величезний рябий вовкодав. Вклякнувши на порозі, він не дуже привітно ошкірився на гостя.

Відгородившись від пса шкіряним портфелем, Яворницький позадкував. Зиркнувши на стіну, історик побачив зображеного на картині вусатого Мамая, що тримав за волосся чиюсь відрубану голову.

- Гей, люди добрі! – заволав Яворницький. - Тут є хто живий? Чи всім вже голови стято?

- Живі тут є! – обізвався з кімнати хрипкуватий голос. – Голови тут лиш бусурманам стинають. Губернаторе, пропусти!

Вовкодав слухняно відступився.

Яворницький зайшов у простору світлу кімнату, завішану картинами й малюнками, заставлену підрамниками і мольбертами. Попід стінами – кілька шаф з альбомами та книгами. Над диваном – запорозька люлька з довжелезним чубуком, крива козацька шаблюка, рогова порохівниця та дробовик. Біля вікна сидить, перебираючи струни, сліпий кобзар. Веснянкувате нестрижене хлоп’я років десяти-одинадцяти, мабуть поводир, притулилося поруч. Розкуйовджений художник сидить біля мольбертом і зосереджено пише портрет кобзаря.

Як же не хочеться гостеві відривати Сергія Івановича від роботи! Він мовчки дивиться на руку художника. Нарешті той піднімає очі й впізнає Яворницького.

- Дмитре Івановичу!

Друзі обіймаються, торсають один одного за плечі. Пес Губернатор і собі намагається тицьнутись мордою в коліна гостя.

Всадовивши Дмитра Івановича, Васильківський приніс матеріали до альбома. Той роздивляється тонко написані аквареллю постаті українців у національних строях ХVІІ-ХVІІІ століть. Чимало тут і конкретних історичних осіб: Богдан Хмельницький, Іван Гонта, Григорій Сковорода. З узагальнений типів історикові найбільше подобається кобзар. На малюнку він упізнає того, що зараз грає художникові.

До акварелей Васильківського інший художник – Самокиш - віртуозно – пером та тушшю - виконав віньєтки. На них гарцюють вершники, лаштуються до бою гармаші, мандрують шляхом кобзарі...

- Як же гарно! – задоволено каже Яворницький. – Дуже гарно! А як справи з видавцем?

- Усе гаразд. Угоду підписано. Ми надаємо йому довічне право видавати й перевидавати альбом, а він платить нам злиденний гонорар. Якщо ж ми перекинемось із своєю працею до іншого, записано в угоді, то заплатимо йому два мільйони карбованів неустойки...

- Ого! – аж підстрибнув Яворницький.

- А я не здивувався, - всміхнувся Васильківський. – Навпаки, запропонував два виправити на двадцять.

Яворницький вражений.

- Навіщо?

- Та нам однаково – чи два, чи двадцять... І двох заплатити не зможемо.

- Тепер ясно, - розреготався Яворницький і заходився переповідати вступ до альбома.

Васильківський деякий час мовчки роздивлявся рудувату голову гостя, його довгі вуса, світлі очі. Потім усміхнувся і сказав:

- А знаєш, Дмитре Івановичу, ти все більше стаєш схожим на того писаря, яким намалював тебе Рєпін...

Йшлося про те, що, малюючи з тоді молодого ще Яворницького писаря в своїх “Запорожцях”, Рєпін зобразив історика значно старшим, бувалим козаком. Старіючи, Яворницький робиться саме таким, яким написав його художник.

- Геній вміє передбачати, - всміхнувся Яворницький і собі роздивляючись товариша.

Уславлений і широко відомий Васильківський залишився простим і щирим. Невисокий на зріст, присадкуватий, з копицею волосся на круглій голові, завжди у вишиваній сорочці. На круглястім обличчі з малими вусиками і коротким носом невеликі розумні очі. На устах грає лукава посмішка. З першої зустрічі не кожен здогадається, що має справу з артистичною, чутливою натурою – про це свідчать і мова, і рухи, і міміка. Мова алегорична, пересипана дотепами, несподіваними образами. Як справжній артист, Сергій Іванович володіє вмінням перевтілюватись й дотепно імітувати, при потребі вдаючись до містечкового жаргону.

Васильківський досяг свого зеніту. Його визнано чи не найтоншим акварелістом кінця ХІХ століття. Мініатюрні шедеври художника експонуються у Харкові, Києві, Петербурзі. Як живописець він теж не знає собі рівних. Васильківський – учасник найпрестижніших всеросійських виставок.

Єдине, що з’явилось у характері Васильківського нового – більша впевненість у власних силах і абсолютна зневага до авторитетів, які чимось скомпрометували себе. Поважаючи прекрасне, до фальші він був нещадним. Безкомпомісним був і до підлості, не терпів дурощів.

У Харкові стала легендою темно-зелена, підбита червоною китайкою чумарка Васильківського. Така сама була в міського голови. Художник спеціально справив чумарку, щоб дратувати голову. У ній його сприймали за високе начальство, доземно кланялись, підлабузницьки вигинали спини й не казали, а просто таки виспівували:


  • Добридень, пане голово! Здрастуйте! Доброго здоров”ячка!

У відповідь художник реготав і “виховував” тих, кого чумарка збила з пантелику:

- Коли ви вже не чинам уконятиметесь, а шануватимете справжні голови?

Неперевершений пейзажист, чудовий живописець, Васильківський все частіше вдавався до графіки. Ненависть до всього огидного виявлялась у майстерно виконаних ним карикатурах. Показує він їх не кожному, а тільки тому, хто заслужить на його ласку. Ось як щирий його друг Дмитро Яворницький.

Блимнувши лукавим оком, художник поклав перед Дмитром Івановичем іншу папку... (За М.Безхутрим; 830 сл.).


Вибрати на кожне із запитань правильну відповідь:
1.Над альбомом “З української старовини” разом з істориком

Д.Яворницьким працювали художники

а) С.Васильківський і М.Пимоненко;

б) С.Васильківський і Микола Мурашко;



в) С.Васильківський і М.Самокиш;

г) М.Пимоненко і М.Самокиш.

2. Щоб зустрітися з С.Васильківським, Д.Яворницький приїхав

а) до Києва;

б) до Львова;

в) до Харкова;

г) до Полтави.

3. Будинок художника містився на

а) Миколаївській вулиці;

б) Олександрівській вулиці;

в) Єлизаветинській вулиці;



г) Катерининській вулиці.

4. Крізь прочинені двері історик почув

а) неголосну розмову;

б) неголосний спів під гітару;



в) неголосний спів під кобзу;

г) звуки фортепіано.

5. Першим гостя зустрів

а) пес Рябко;

б) пес Сірко;

в) пес Реформатор;

г) пес Губернатор.

6. Побачивши зображеного на картині Мамая, історик вигукнув:

а) Є хто живий? Чи всіх порубано?

б) Є хто живий? Чи всіх покарано?



в) Є хто живий? Чи всім вже голови стято?

г) Є хто живий? Чи всі повтікали?

7. У сусідній кімнаті Сергій Васильківський писав

а) автопортрет;

б) портрет козака;

в) портрет кобзаря;

г) портрет гетьмана.

8.Серед матеріалів до альбома “З української старовини” були зображення

реальних історичних осіб:

а) Богдана Хмельницького, Івана Сірка, Івана Мазепи;

б) Богдана Хмельницького, Івана Гонти, Григорія Сковороди;

в) Богдана Хмельницького, Юрія Хмельницького, Івана Виговського;

г) Івана Мазепи, Пилипа Орлика, Богдана Хмельницького.

9. До акварельних малюнків Васильківського художник Самокиш тушшю

створив

а) рамки;



б) колажі;

в) віньєтки;

г) підписи;

10. На своїй картині “Запорожці” Рєпін зобразив Яворницького як

а) Івана Сірка;

б) козака, що програвся у карти;

в) беззубого старого дідка;



г) писаря.

11. Фразеологізм досягти свого зеніту означає

а) стомитися, виснажитися;

б) постаріти, ослабнути;



в) виявити себе ( свої можливості, здібності) найбільшою мірою;

г) потрапити в скрутне становище.

12.Васильківського було визнано

а) найкращим офортистом кінця ХІХ ст.;



б) найтоншим акварелістом та найвправнішим живописцем кінця ХІХ ст.;

в) найвідомішим карикатуристом кінця ХІХ ст.;

г) найпопулярнішим скульптором кінця ХІХ ст.

ТЕКСТИ ДЛЯ КОНТРОЛЬНОГО АУДІЮВАННЯ

  1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка