Рівненський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти Національне виховання учнів: регіональний аспект



Сторінка14/21
Дата конвертації21.02.2016
Розмір4.07 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   21

5. Дубенський форт - Волинська твердиня Тараса Бульби.

Твердинею Волині називали Дубенську фортецю з давніх часів. Літературного Тараса Бульбу привів сюди з усім Військом Запорозьким Микола Гоголь, який жодного разу в Дубно не був.

Дубенська фортеця справді вражає. Ще б пак! За 500 років її існування жоден ворог не здолав її приступом – ні кримські татари, ні козаки Кривоноса, ні російські війська Шереметьєва. Місцеві мешканці досі пишаються неприступністю твердині.

Форт знаходиться поблизу міста Дубна, безпосередньо біля села Тараканів, і названий в народі Тараканівським. Побудовано його в 1885-1890 pp. силами головного інженера керуваннявійськовогоміністерства Російської імперії для зміцнення оборони кордону між Російською та Австро-Угорською імперіями. Кордон з кінця XVIII ст. до 1917 року знаходився за 50 км. від місця розташування форту, де нині кордон між Рівненською та Львівською областями.

Форт-заставу будували 20 років. Роботи закінчилися у 1890 році, й обійшлися імперії у понад 100 млн. рублів.

На відкритті був присутній російський імператор Олександр III, який сам пересвідчився у його військовій могутності. Форт ще називають «Нова дубенська фортеця».

Вдале розташування на берегах річки Ікви, яка омиває фортецю з трьох сторін, робить її неприступною. Глибокий рів витримав численні облоги, тим більше що його заповнювали водою через шлюзи. Тут була і ливарна майстерня, яку міг дозволити собі лише заможний господар. Фортеця в Дубно бачила чимало відомих ватажків та полководців – Кривоноса та Костюка, Мазепу та Карла ХІІ, Петра І та Суворова із Кутузовим.

Форт являє собою бетонно-земляне укріплення, виконане з застосуванням цегли, цементу, бутового розчину, чавунно-ливарних деталей, з яких складені форми перекриття і герметичні двері, сходи, лази. У центрі форту знаходилася двоповерхова казарма для господарських, складських і житлових приміщень гарнізону, що складався з артилерійської роти і штату коменданта форту.

Форт має форму ромба, довжина; кожної із сторін 240 м. Ззовні він оточений ровом глибиною до 6 м. і шириною до 13 м. Кругом рову земляний вал, який укріплений кам'яними стінами. Ззовні стіни мають ширину до 3 м.

Форт має три наземні і три підземні поверхи. Товщина мурів сягає 5 м. Складається з 105 казематів, казарми і лабіринту чисельних підземель. Він був оснащений за останнім словом тогочасної техніки дуже добре, на його озброєнні наприкінці XIX ст. було 40 важких далекобійних і легких гармат, кулемети, склади з боєприпасами.

Бетонні підземні тунелі виводили на околиці міста Дубна та в лісисті урочища, що понад річкою Іквою. Потрапити у форт можна було лише по висувному залізному мосту через глибокий оборонний рів, заповнений водою. Форт ділили на три відділи: комендантський, артилерійський та інженерний. Після солдатського повстання 1905 року гарнізон розформували. Форт переобладнали у в'язницю для військових.

Найбільші випробування для форту випали на роки Першої світової війни, коли у 1915 році австрійці ним заволоділи. Проте, вже через рік під час Брусиловського прориву його визволили від окупантів. У 1920 році Дубенський форт прославився героїчною обороною під командуванням майора польської армії Матчинського від переважаючих сил російських більшовиків Першої кінної армії Будьонного.

Ще в Другій світовій війні біля Дубна радянська армія захищалася від німців, а після війни форт перестав бути військовим об'єктом та втратив своє значення.

Чимало таємниць зберігають його підземні ходи, що потребують окремого дослідження науковців.

На сьогоднішній день форт добре зберігся і є історико-архітектурною пам’яткою нашого краю.

Берегти і примножувати культурний та духовний спадок рідного краю - обовязок нинішніх і прийдешніх поколінь.

«Нашому поколінню випало складне і відповідальне завдання – відродження української державності, української мови, культури і духовності українського народу та населення нашого рідного краю. За нас цього ніхто не зробить. Це наш історичний обов’язок, виправдання нашого перебування на цьому світі. Не перекладаймо цього тягаря на плечі своїх нащадків, бо може бути запізно. Діймо. В ім’я нашого народу, в ім’я найвищих ідеалів людства – свободи і справедливості». Ці слова належать І.Огієнку. Вони сьогодні є для нас своєрідним наказом – берегти і примножувати культурну і духовну спадщину українського народу та нашого рідного краю.

Свого часу відомий російський академік Д.Ліхачов писав: «Втрата культурних пам’яток, духовних святинь рідного краю не відновлюється. Бо пам’ятки культури і духовні святині завжди індивідуальні, завжди пов’язані з певною епохою в минулому, з певними майстрами. Кожна пам’ятка руйнується навічно, спотворюється навічно, раниться навічно. І вона зовсім беззахисна, вона не відновить саму себе.

Можна робити макети зруйнованих будівель, але не можна відновити будівлю як «документ», як «свідка» епохи свого народження. Будь-яка заново відбудована пам’ятка старовини позбавлена документальності.

Ми самі повинні бути інтелігентними, культурними, вихованими, розуміти красу і бути добрими, саме добрими і вдячними нашим предкам, які створювали для нас і наших нащадків усю ту красу, яку не хтось інший, а саме ми не вміємо іноді розпізнати, прийняти у свій духовно-моральний світ, зберегти і активно захищати».

Ненастирливо і ненабридливо входять враження про минувшину в духовний світ людини. І людина з відкритою душею входить у минуле. Вона вчиться поважати предків і пам’ятає про те, що в свою чергу потрібно буде для її нащадків. Минуле і майбутнє стають своїми для людини. Вона починає вчитися відповідальності – духовно-моральної відповідальності перед людьми минулого і, одночасно, перед людьми майбутнього, яким минуле буде не менш важливим, ніж нам, а можливо, із загальним піднесенням культури і примноженням духовних запитів, навіть і важливіше.

Піклування про минуле є водночас і піклуванням про майбутнє…

Підсумкова бесіда: - Чи згодні ви з твердженням, що «піклування про минуле є водночас піклуванням про майбутнє»?

- Чи готові ви берегти і примножувати культурну і духовну спадщину рідного краю?

- Яким ви бачите особистий внесок у збереження і примноження культурного і духовного спадку рідного краю?
Година духовності «Вони творили духовність в нашому краї»

(підготувала Бровчук М.Г., класний керівник

Іванівської ЗОШ І-ІІ ступенів Корецького району)

Мета: формувати ціннісне ставлення школярів до духовних надбань рідного краю, літературознавчий світогляд особистості; розширювати її духовний світ; прилучати до духовних надбань рідного краю; виховувати почуття гордості за рідний край та людей, які творили в ньому духовність.

Очікувані результати: сформованість основ ціннісного ставлення школярів до духовного спадку рідного краю; розширення літературного світогляду особистості, її духовного світу; сформованість таких якостей особистості як патріотизму, гордості за людей краю, які творили в ньому духовність.

Методичне забезпечення: портрети видатних людей краю, які творили в ньому духовність; книжкова виставка «Вони творили духовність в нашому краї»; дослідження учнями духовного спадку видатних людей нашого краю.

Сценарний хід години духовності:

Запитання для обговорення:

- Який зміст ви вкладаєте у поняття «духовність», «духовний світ особистості»?

- Чи існує проблема формування духовності особистості та суспільства сьогодні? Обґрунтуйте власні думки.

- Чи важливо у формуванні духовності сьогочасного суспільства, духовності рідного краю використовувати досвід попередніх поколінь? Яким чином?

- Чим цінний духовний спадок минулих поколінь для поколінь прийдешніх?

- Якими якостями має володіти духовно багата особистість?

- Якби ви пояснили вислів «відродити духовний корінь людини»?

- Які духовні традиції збережені у нашому краї?

Вступне слово класного керівника: Серед духовних цінностей, які береже український народ впродовж віків, чи не найважливіше місце посідає художнє слово. Саме воно гартувало і гартує дух українського народу, формує суспільні ідеали українства, плекає його менталітет і духовність.

Можна без перебільшення сказати, що в ХХ ст. українське художнє слово вижило і знайшло стимули для розвитку значною мірою завдяки західній діаспорі.

Саме в зарубіжжі після Другої світової війни опинилися десятки відомих українських письменників. Це - Іван Багряний, Михайло Орест, Ігор Качуровський, Василь Барка, Галина Журба, Юрій Клен, Святослав Гординський, Ганна Черінь, Остап Тарнавський, Микола Щербак та багато інших.

Як часто трапляється, тільки після смерті письменник постає перед наступним поколінням критиків і читачів на весь зріст своєї творчої індивідуальності. Так сталося і з багатьма письменниками нашого рідного краю: Уласом Самчуком, Олексою Стефановичем, Оксаною Лятуринською, Валер’яном Поліщуком, Борисом Теном та ін.

Ці люди далеко від Вітчизни творили нове художнє слово, мріяли про Україну, незалежну і вільну. Згодом історія засвідчила правдивість їх ідей і прагнень.

Це про них писала Лідія Рибенко:

Не так вже їх багато на Землі -

тих іскор Божих творчого горіння.

Сяйне одна чи дві на покоління

метеоритним спалахом в імлі…

Яке блаженство і який то біль –

людської пристрасті терпке причастя…

Але чи є, скажіть, великим щастям

творить шедеври у краю рабів?

Віншують нобелістів королі,

у тронній залі – урочисті речі,

та не тобі. У тебе – хрест предтечі

лауреатів вільної землі.

Чому вони в чужій стихії зберегли український дух, своє духовне коріння? Відповідь на це питання спробуємо відшукати сьогодні на годині духовності.



Орієнтовний теоретичний матеріал до години духовності:

Однією з високодуховних особистостей, народжених Волинською землею, є Улас Самчук (1905-1987 рр.), автор відомих усьому світу романів «Волині» та «Марії».

Народився він 20 лютого 1905 року в селі Дермань Здолбунівського району в селянській родині. У 1917-1920 роках навчався в Дерманській чотирикласній школі, надалі в українській приватній гімназії у Кременці, пізніше у Бреславському університеті (Німеччина) та Українському вільному університеті в Празі.

Нелегким був його життєвий і творчий шлях. Завершився він в еміграції, в Канаді.

Та в які б далекі від рідної землі краї не закидала доля Уласа Самчука, найтепліші спогади у нього були про рідний край, в якому народився письменник. «Дермань для мене центр центрів на планеті. І не тільки тому, що десь там і колись там я народився…Але також тому, що це справді «село, наче писанка», з його древнім Троїцьким монастирем, Свято-Феодорівською учительською семінарією, садами, парками, гаями, яругами, пречудовими переказами та легендами.

А також і тому, що тут родилися, вмирали і знов родилися мої батьки, діди, прадіди і прапрадіди…», - писав він.

Своє земне, письменницьке і духовне призначення пояснював так: «Я не тому письменник українського народу, що вмію писати. Я тому письменник, що відчуваю обов’язок перед народом. Бог вложив в мої руки перо. Хай буде дозволено мені використати його для доброго, для потрібного».

Найвизначнішим творчим досягненням Уласа Самчука є роман-епопея «Волинь». В ньому автор відтворив психологію українського селянина-господаря, його сімейний уклад, гуманні принципи взаємовідносин та життєствердний оптимізм непростої селянської вдачі.

Трагічним подіям голодомору 1932-1933 рр. Улас Самчук присвятив роман «Марія». В ньому письменник підніс до символу страдницький образ матері-України.

Гірка доля українського народу відтворена у його трилогії «Ост». В ній передана атмосфера української революції 1917-1920 рр., розкрита доля України та її дітей в умовах радянської імперії, описана трагедія насильницької репатріації та поневіряння українців по всьому світі.

У багатьох його публіцистичних творах підняті національні та соціальні проблеми українства. Ці твори високопатріотичні, сповнені любов’ю до рідної України та її народу, рідного краю, землі, яка його народила і яка задала йому ту духовну висоту, до якої доріс письменник.

До останнього подиху життя Улас Самчук дивився на світ через призму «волинської тихої сторони», до самої смерті в нього боліла душа за долю українського народу та долю рідного краю.

З теренів благословенної Волинської землі проросло духовне коріння видатного українського поета ХХ століття Олекси Стефановича (1899-1970 рр.).

Народився він 5 жовтня 1899 року в селі Милятині, що неподалік від древнього міста Острога. Воно відоме своїми давніми національними традиціями. У цьому краї, де кожен метр землі дихає славою предків та їх високим духом, і зростав майбутній український поет – співець Волині.



Забула ринь лінивая Горинь –

От-от зовсім затримаються води…

Десь у лісах спинилися підводи,

По саму вісь втопившись у дряглинь…

Тече і ні розтопленая синь

На стріхи хат, на ниви і городи…

І сплять Садки, Кургани, Гориньгроди,

І спить уся сонливая Волинь.

Здається, й час зімкнув свої повіки, -

Ніколи більш не литимуться ріки,

Вози навік загрузли у багні…

Як увірвать годину цю млосну,

Як закричать в цій важкій тишині,

Щоб раптом все прокинулось зосну?

Любов до рідного краю, до святої української землі він проніс через все своє життя. І, вочевидь, ці віршовані рядки підтверджують це:



Хвилюють, ходять, шумлять жита –

Злотисто-жовті, украй налиті.

Над ними неба блакить свята,

Ані хмаринки у тій блакиті.

Співає срібно в душі труба.

Душа квітками, мов клумба, квітне.

Хліба і небо, небо й хліба –

Усе навколо - жовто-блакитне…

Доля розпорядилась так, що поет змушених був емігрувати з України в чужі краї. Та де б він не жив, його життя було сповнене постійних духовних пошуків та глибоких роздумів. Свідченням цьому є його вірш «Недобре», написаний у 1923 р.



Багрим, недобрим колом,

Так, мов його не треба,

Так, як іще ніколи,

Сонце упало з неба.
Дням голова відтята,

Захід – кривава повідь.

Щоб море вогню залляти,

Вилили море крови.
Багато крови, багато,

Та ради не дасть вогневи, -

От-от він прорве загати

І рине по всьому небі.
Пожар півнеба кривавить.

Мовчать на дзвіницях дзвони.

Ніхто не спитає навіть:

«Чом захід такий червоний?»
Багрим недобрим колом,

Так, мов його не треба,

Так, як іще ніколи,

Сонце упало з неба.

В ньому поет малює символічний трикутник – сонце, вогонь, кров. Сонце – джерело героїчного начала, стимул його нового життя. Вогонь – джерело перетворень, бурхливого відродження, включаючи духовне відродження нації, народу, краю. Він несе ідею влади і духовної сили, яка є головним чинником звільнення від сил зла. Але кров прагне знищити вогонь, принести його в жертву власній могутності.

Основною рисою поетичного світогляду О.Стефановича є ідея утвердження української незалежної державності. Поет, філософ за своєю мистецькою натурою, заглиблювався думкою і почуттями у внутрішній сенс ідеї української державності, звертався до перших її витоків і проектував їх на сучасну добу. Через усю його двадцятирічну творчість проходить образ язичницького бога Перуна, що є символом ідеї української державності, утвердженням її безсмертності і всепереможності.

Зростає грім Дніпрових струн,

Замурували хмари обрій…

Як ніч, нахмурився Перун, -

Його обурив сон недобрий,
Таке ввижалося йому:

Чужий, нахабний хтось приходив

І насміхався: «Затамуй,

Коли ти бог, Дніпрові води…»

І котить гнів стара душа,

Кремінно витесана з дуба:

У хмарах – темрява й пожар,

У хмарах – рокоти і труби,
Реве та стогне Дніпр у млі,

Земля здригається, як в трясцях...

І шепчуть злякано в селі:

«О, він ніколи їм не здасться…»

Перлиною лірики Олекси Стефановича є поезія «Київ» (1937 р.).



Піднявся злотно – зелено,

А за тло – густа синьота,

Хай яка влада вагота,

Її скине смагле решето,

Йшов Батий на нього не двічі,

Та зникав туманом примар, -

Він стоїть мов князь – володар,

Йому вічність дивиться в вічі.

Поезія Олекси Стефановича вражає нас високою вірністю. І навіть синівською жертовністю в ім’я України:



Чорно кругом чи біло,

Не зупиняти рух.

Може зламатись - тіло,

Але ніколи – дух.

3. Унікальним творцем української поезії, народженим Волинською землею, є Оксана Лятуринська. Ніхто з наших земляків – поетів ХХ століття не зміг так органічно виразити джерельну сутність рідної Волині, так гармонійно увійти в товщу історичної старожитності нашого самобутнього краю, так тонко і пронизливо воскресити в художніх образах тисячолітній струмінь свідомості і душі далеких і ближчих у часі пращурів, так замилувано-романтично оживити в поезії легенди нашої історичної слави, як поетеса.

Оксана Лятуринська явила у своїй поетичній творчості свою надзвичайно потужну творчу особистість зі своєрідним світовідчуттям. Її духовний зір заглиблювався то у праісторичні, ще печерні часи, то у давні княжі. А поетичне слово підносило і оспівувало найвищі людські цінності – волю, честь, патріотизм, лицарство, матір-Вітчизну.

Поетеса була натурою надзвичайно гармонійною. Позбавлена прямого спілкування з рідною Україною (змушена була виїхати і жити за її межами), вона постійно творила для себе і в собі той неповторний колорит національної культури, який служив водночас живильним середовищем її таланту.

Однією з найоригінальніших тем її лірики була тема рідної Волині. Вона блискуче відчувала якийсь потаємний, магічний, глибинний сенс волинської землі, її окреслену Божим перстом долю:



Війнуло чудним подихом, немов чужинним.

О ні! І згадка чарівна десь з глибини:

І м’ята, і стокроть, і лепеха Волині,

І образ весен – ледве черкнуті пастелі…

На чужині поетеса тужила за волинським краєм, його неповторною природою, людьми, укладом їх життя. Ця туга вливалась в поетичні рядки:




У луках гра сумна сопілок.

Хіба пашня зросла безсило?

Чи між пшеничних, житніх піль

вродились колоси сліпі?

Чи корінь вітер-сонце сушить?

Чи не справдився сон пастуший –

багатство золотих черед,

розшитий ременем намет,

чемерка бита та наопліч

і сплетений аркан з коноплі?

Або вода знесла шувар,

і млин, і села в хижий яр?

У луках гра сумна сопілок.

Не хмарилось і не горіло,

і хліб зернистий не поліг,

і вершиться вежасто стіг.

По сіль, мабуть, ідеть підводи

чи десятину – княжий поділ

везуть до двору й до церков.

Були жнива і будуть знов.

Чорнозем споконвіку родить.

І світ – мов гончара розводи,

немов квітник з-перед вікна.

Чому сопілок гра сумна?


Однак, в далеких краях їй рідна земля уявляється розкриленою, вільною, буйно-зеленою.

Мабуть, зелені гаті в нас,

Цвітуть вітрянки і медунки.

І подих чорної землі.

Поезія Оксани Лятуринської шляхетна і лаконічна. Вона вчить нас набувати волю Високого Духа, любити рідну землю, творити в ній духовність.

4.…Я –людський дух,

Я – вічний рух,

Я скрашую людині

Буття, піднімаючи боротьби стяг…

Нині Я – само життя.

Ці віршовані рядки якнайповніше характеризують духовну і душевну сутність такої непересічної особистості, як поет Валер’ян Поліщук, особистості, котра на жертовник незалежності української держави і рідного краю, їх духовного відродження поклала власне життя.

Народився він 1 жовтня 1897 р. селі Більче Дубенського повіту на Волині (тепер - Млинівський район Рівненської області) в селянській родині. Вступив до Петербурзького інституту цивільних інженерів, але любов до літератури, поетичного слова привела його на історико-філологічний факультет тодішнього Кам’янець-Подільського університету.

Валер’ян Поліщук в літературі особистість багатогранна. Він і прозаїк, і критик, і теоретик літератури. Його перу належать більше 50 книг, низка поетичних збірок, історичний роман у прозі і в віршах «Григорій Сковорода», поетичні книжечки для дітей.

Свою бунтівну, революційну сутність сформулював у наступних рядках:



Я знову піду на боротьбу охоче;

Я не стану лякатись підстінних розстрілів щоночі.

Я заріжу свій смертний жах

Без ножа.

І з холодним мавзером рішучості в руці

Я вже йду до нових революцій.

За вільний дух, антирадянські переконання поета заслали в концтабір на Соловки. Але й там поет творив маленькі шедеври:



Стомлений сиджу,

Тихо клюкає вода

В рурі у стіні.

Так по жилах кров моя

В струмі вічності пливе. (З рукописної збірки «Багатогранність»)

У 1937 р. поета розстріляли.

Багаторічне мовчання, спізніле повернення із забуття, і таке бажане безсмертя…

Безсмертя хочу!

Вічно споглядати,

Впивати всі красоти барв і тонів,

Живеє рухання істот,

І хвильний біг, і ропоти бурунів,

І блискавок обійми полохливі,

Що потрясають очі

І випікають серце,

І милої моєї тьмяну повінь

В замутнених любовію очах –

Ось чого я хочу, до безумства хочу.

Я хочу вічно, безроздільно жити…

(Бунт матерії»)

5. Йому нелегка випала епоха

Двадцятий вік у табірних дротах.

У тій страшній порі спроквола і потроху

Крізь терни до зірок верстався його шлях.

Ці рядки рівненський поет В.Басараба присвятив Борису Тену, славетному українському поету, письменнику, перекладачеві.

Борис Тен (Микола Васильович Хомичевський) народився у 1897 році Любов до рідного краю передає поет в наступних рядках:

Дерманських пагір прадідній родині

І заповітній Скавиній горі,

Що славу їй співали кобзарі,

Синівський мій уклін складаю нині.

І давній цій вклоняюся твердині,

Що стереже перекази старі, -

Це ж тут славетні першодрукарі

Вогні засвічували всій країні.

За ними вслід ще вдосвіта, вночі

Шляхи ясному дневі торували

Йшли звідси мрій народні сівачі.

І не один тут брат поліг од брата,

І зброю схрещували вороги,

Щоб сонце знов засяло навкруги.

В одному із сонетів він оспівав Древній Острог.



Поміж суворих веж і могилок старих

Дідинця княжого поновлені руїни.

З гори над кручею пишаються й понині.

Над сірим натовпом порослих мохом стріх.

Багато спогадів той замок ізберіг

Про світлі діяння при славнім Костянтині,

Про зраду синову, про канчуки панщинні,

Про все, чого зазнав знедолений Остріг.

Ні академії вже тої, ні друкарні,

Лиш слава та дзвенить, і лиш так само гарні

Луги і пагорки над Горинню цвітуть,

І ясно навіть їм, що сонце йде зі Сходу,

І по віках борні і кривди для народу

Відкрилась лиш тепер нова до світла путь.

Борис Тен був високоосвіченою особистістю. Володів грецькою, латинською, німецькою, польською, англійською, російською, чеською та іншими європейськими мовами. Перекладав твори Арістофана, Арістотеля, Есхіла, Міллера, Міцкевича, Гете, Пушкіна, Шекспіра та інших класиків світової літератури. Наш край прославив перекладом з грецької«Одісеї» та «Іліади» Гомера. Видатний український письменник Павло Загребельний так оцінив перекладацьку діяльність Бориса Тена: «Вже сам той факт, що Гомер прийшов з сивої давнини до українського народу і заговорив українською мовою, – знаменний і незвичайний. Зроблене Борисом Теном – це не просто культурна подія, це справжній подвиг».

Помер Борис Тен 12 березня 1983 року. Його іменем названо рівненську обласну літературно-мистецьку премію, вулиці в м. Рівному, Острозі, Дубні, Здолбунові, персональну стипендію в інституті культури Рівненського ДГУ.

Підсумкова бесіда: - Кого ви ще віднесете до когорти тих, хто творив духовність в нашому краї?

- Чи актуальними для сьогодення є поетичні рядки Олекси Стефановича:

Чорно кругом чи біло,

Не зупиняти рух.

Може зламатись - тіло,

Але ніколи – дух.
6. Технології формування ціннісного ставлення до історичних, культурних і духовних надбань рідного краю учнів 10-го класу
Круглий стіл «Історико-культурні памятки: минуле і сучасність»

(підготувала Жуківська В.І., класний керівник

Гощанської ЗОШ І-ІІІ ступенів)

Мета: формувати ціннісне ставлення школярів до історичних, культурних і духовних надбань рідного краю, їх історичний та культурознавчий світогляд; виховувати почуття гордості за історичні і духовні святині рідного краю, прагнення берегти їх та примножувати.

Очікувані результати: сформованість ціннісного ставлення до історичних і культурних пам’яток рідного краю, розширення історичного та культурознавчого світогляду особистості, усвідомлення себе носієм культури рідного краю, здатність берегти і примножувати культурний і духовний спадок рідного краю.

Методичне забезпечення: книжкова виставка «Історичні пам’ятки рідного краю»; фото історико-культурних і духовних пам’яток Рівненщини.

Сценарний хід «круглого столу»:

Вступне слово класного керівника: Волинське Полісся, наш рідний край край могутніх лісів, голубооких озер, непрохідних боліт… Земля казково гарних краєвидів, древніх міст і великих шляхів, земля людей, поєднаних древньою історією, великим історичним, культурним і духовним спадком, який залишили минувші покоління поколінням прийдешнім.

Рівненська земля – земля сивих легенд, мелодійних народних пісень, земля вишивальниць, гончарів, різьбярів, поетів і художників.

Вона багата історичними і культурними пам’ятками. Ці пам’ятки – унікальні витвори матеріальної і духовної культури народу.

Пам’ятками історії та культури є споруди і місця, пов’язані з виробничою, громадською, державною і культурною діяльністю наших краян. До них відносяться об’єкти, що мають історичну, наукову, культурну чи художню цінність і потребують охорони в інтересах всього суспільства.

Пам’ятки історії та культури служать джерелом пізнання минулого нашого краю, стверджують у свідомості людей поняття приналежності до національної культури, водночас демонструють внесок населення нашого краю, всього українського народу у світову культуру.

Історичні, культурні і духовні пам’ятки нашого краю строгі й величні. Вони є справжніми його перлинами.

Отож, сьогодні на «круглому столі» ми згадаємо найвизначніші історико-культурні і духовні пам’ятки нашого краю, обговоримо проблеми вашого ставлення до них та їх збереження.

Орієнтовний теоретичний матеріал до «круглого столу»:

1. «Пересопницьке Євангеліє» – видатна памятка культури і духовності нашого краю та українського народу.

Серед сотень сіл нашого краю є одне, яке особливо значуще не тільки для кожного краянина, але й для кожного українця: Пересопниця (20 км. від Рівного). У його центрі – пам’ятник: із великої брили сірого поліського граніту проступають сторінки розкритої книги. (Демонструє фото). А напис на пам’ятнику сповіщає, що саме тут у 1556-1561 роках було створено першу українськомовну книгу «Пересопницьке Євангеліє».

У древності Пересопниця була столицею Погорини – могутнього і багатого удільного князівства. На початку ХІІІ ст. в Пересопниці князь Мстислав Ярославович Німий побудував монастир Різдва Пречистої Богородиці.

Саме в стінах цього монастиря архімандрит Григорій та художник Михайло Василевич здійснили переклад Євангелія з болгарської мови на «мову русскую для лепшего виразумення люду християнського посполитого».

Значення «Пересопницького Євангелія» важко переоцінити. Воно відкрило і благословило дорогу творчості українською мовою. Тим самим воно дало поштовх до розвитку національної свідомості і самосвідомості українського народу, сприяло бурхливому розвою поетичного фольклору, культури, шкіл, що, в свою чергу, мало неабиякий вплив на пробудження національно-визвольного руху в Україні.

Пересопницька Першокнига – перлина рукописного книжкового мистецтва. Вона багато орнаментована, прикрашена кількакольоровими заставками, мініатюрами, ініціалами, кінцівками в стилі епохи Відродження. А головне – вона виразно відбила риси живої народної української мови ХУІ ст.

Цікава доля української Першокниги. Спочатку вона тривалий час зберігалася в Пересопниці як богослужебна. Але на початку ХУІІ ст. власник Пересопницького монастиря князь Чарторийський передав монастир Клеванській колегії ієзуїтів. Ті розвалили його, дещо з начиння перевезли в Клевань. Проте «Пересопницьке Євангеліє» збереглося. Його пізніше вивіз з Волині гетьман Іван Мазепа і передав у Воскресенський кафедральний собор у Переяславі. Дивом уціліло воно і в часи лихоліть та воєн. Нині Першокнига зберігається в Національній науковій бібліотеці АН України ім. В.І.Вернадського.

А в селі Пересипниця, де на ниві Слова і Духу творили свій подвиг архімандрит Григорій та художник Михайло Василевич, вознісся гранітний пам’ятник. Вознісся з народної шани й любові.

До Пересопниці з усіх усюд приїжджають шанувальники українського Слова, щоб уклонитися землі, де явилася світу українська Першокнига. Бо як би не розвивалась наша рідна мова, на яку б висоту не піднімалась наша культура, над ними буде вічним ореолом світло тієї далекої зірки, світло Книги, створеної в Пересопниці.

Сьогодні на «Пересопницькому Євангелії» складають присягу Президенти України.



Музей першодруків древнього Острога – безцінна перлина Рівненщини.

Музей книги у древньому Острозі створено не випадково: тут з 1575 по 1582 рік мав друкарню Іван Федоров, у чому посприяв князь Костянтин-Василь Острозький. Саме тут, в Острозі, побачили світ першодруки Івана Федорова «Буквар» (1578 р.), «Новий завіт з псалтирем» (1580 р.),твір Тимофія Михайловича (Аннича) «Собраніє вєщєй нужнійших» (1580 р.), перший друкований в Україні календар Андрія Римші «Хронологія» (1581 р.) і, звичайно ж, перша повна друкована слов’янська «Біблія» (серпень 1581 р.).

Острозький період справедливо вважають найбільш вдалим у діяльності Івана Федорова, то ж цілком природно, що в музеї цій особистості відведене чільне місце.

В експозиції музею відтворено еволюцію створення книг: ось чернець нахилився над пергаментом, чітко виводить кожну літеру, бо знає, що книга ця – джерело мудрості – послужить не одному поколінню. Дійшла вона і до нас, переживши свого творця.

У фондах музею зберігається близько чотирьох з половиною тисяч книг: рукописні ХУІ-ХІХ ст., кириличні стародруки та західноєвропейські видання ХУІ-ХУІІІ століть.

Музей книги розміщений у Луцькій вежі – пам’ятці історії та архітектури середини ХУІ століття. Це налаштовує його відвідувачів на зустріч з історією.



Меморіальний комплекс «Козацькі могили» - державний історико-культурний заповідник.

Плин часу не зупинити. Швидко збігають роки, десятиліття, століття, а героїчна сторінка нашої крайової та української історії – червнева битва 1651 року козацько-селянських військ, керованих Богданом Хмельницьким із польсько-шляхетськими військами, неподалік славнозвісного містечка Берестечка – передається з покоління в покоління. Вона продемонструвала усьому світові незгасну мужність і відвагу, високу мрію українського народу до свободи та незалежності. І увіковічена ця героїчна сторінка боротьби українського народу за власну незалежність і державність у меморіальному комплексі «Козацькі могили».

До меморіального комплексу входить Георгіївська церква, побудована поблизу с. Пляшева впродовж 1910-1914 рр.. Вона увіковічила пам’ять героїчно загиблих на острові Журавлиха козаків. В підземеллі церкви зберігаються їх останки.

Церква побудована за проектом В.Максимовича, під керівництвом архітектора В.Леонтовича. В художньому оформленні храму брав участь видатний український художник І.Їжакевич.

У 1912 році на острів Журавлиху із села Острів було перенесено дерев’яну Михайлівську церкву, в якій, за переказами, перед битвою молився Богдан Хмельницький. Цих два храми, разом з монастирськими келіями (у них розмістився музей), склали музей-заповідник «Козацькі могили» (1966 р.). Його доповнили два кам’яні хрести, поставлені на місці загибелі 300 козаків, які тримали героїчну оборону острова Гайок.

12 червня 1991 року постановою Кабінету Міністрів УРСР комплекс пам’яток поля Берестецької битви оголошено державним історико-культурним заповідником. 16 червня цього ж року з нагоди 340-річчя битви під Берестечком відбулося відкриття пам’ятника на честь козаків і українських селян, які загинули під Берестечком. Автором проекту пам’ятника є заслужений художник України А.Кущ.



5. Гурбенський Пантеон – памятка монументального мистецтва доби незалежної України.

Щороку, о тій порі, коли земля вдягається у зелені шати і вкривається весняними первоцвітами, в урочище Гурби (поблизу Здолбунова) звідусіль прибувають люди, щоб вшанувати пам’ять вояків УПА, котрі загинули в боротьбі за незалежність України.

Їдуть і йдуть зблизька і здалека: з Рівненщини, Волині, Галичини та інших теренів України. Сивочолі ветерани УПА згадують своїх побратимів, а молодь складає клятву на вірність служінню рідному народові та Батьківщині…

21-25 квітня 1944 року в Гурбенському лісі відбувся бій між частинами військової округи «Богун» УПА-Північ та повстанськими відділами УПА-Південь із радянськими збройними формуваннями НКВС. Майже п’ять тисяч повстанців УПА, з яких значна частина була лише нещодавно мобілізованою, протистояли тридцятитисячній регулярній Радянській Армії, у розпорядженні якої були танки, авіація, артилерія. Війська УПА понесли величезні (до півтори тисячі чоловік) втрати. Проте командирам УПА вдалося вивести з «Гурбенського котла значну частину війська, яке продовжувало збройну боротьбу за незалежність України.

У жовтні 2002 року на місці легендарного бою відбулося відкриття пам’ятника загиблим українським воякам та перепоховання останків невідомого повстанця. А з 2006 року розпочалися пошукові роботи на місці боїв. На сьогоднішній день знайдено останки 27 вояків.

У травні 2007 року в урочищі Гурби відкрита перша черга Пантеону, в якому перепоховали знайдені останки. Ініціатори його спорудження наголосили, що це пам’ятне місце покликане вчити молоде покоління патріотизму, формувати їх історичну пам’ять. Воно наближає нас до героїчного минулого нашого рідного краю.



Питання для обговорення:

1. Російський академік Д.Ліхачов писав: «Нагороджена даром розуміти мистецтво, людина стає морально кращою, а значить, і щасливішою. Так, щасливішою! Бо, нагороджена через мистецтво даром доброго розуміння світу, оточуючих її людей, минулого і далекого, людина легше дружить з іншими людьми, з далекого минулого, з іншими національностями, їй легше жити».А яка ваша думка?

2. Чи погоджуєтесь ви з твердженням: «Чим міцніші зв’язки людини з історією і культурою рідного народу, тим більшого можна сподіватись від неї як від свідомого творця матеріальних і духовних благ, патріота рідної землі»?

3. Шляхів до досконалості людини, як особистості, чимало. Але всі вони починаються з любові до рідного дому, краю, з почуття відповідальності за історичний, культурний і духовний спадок минувших поколінь. Чи погоджуєтесь ви з цим?

4. Пізнання історичної і культурної спадщини рідного краю – засіб усвідомлення кожною особистістю свого національного коріння. Чи це так?

5. В історико-культурних та духовних памятках рідного краю – безсмертя духу його народу. Чи погоджуєтесь ви з цим?

6. Якою ви бачите власну участь у збереженні історико-культурних і духовних памяток нашого краю?
Міні-конференція «Видатні постаті Рівненщини – Тарас Бульба-Боровець в контексті національного-визвольного руху в роки другої світової війни»

(Підготувала Г.Ситник, методист

кабінету виховної роботи РОІППО)

Мета: формувати ціннісне ставлення школярів до історичних надбань рідного краю, розширити їх історичний світогляд; виховувати і розвивати історичну пам’ять, почуття гордості за борців за самостійність і незалежність української держави та рідного краю.

Очікувані результати: сформованість ціннісного ставлення школярів до історичних надбань рідного краю; розширення історичного світогляду десятикласників; сформованість в них рис патріотизму та історичної пам’яті.
До вступного слова класного керівника: За утвердження української державності, волю і незалежність України боролись її кращі сини та дочки.

Із погляду поневолених народів ті, хто підіймав люд на боротьбу за волю і незалежність України, нашого рідного краю, - герої та месники. Їх оспівують у піснях, про них складають легенди. Їх життєвий подвиг золотими літерами вписаний в анали української історії. Він слугує яскравим прикладом для прийдешніх і майбутніх поколінь.

Одним із таких легендарних борців за українську незалежність і державність, волю і свободу нашого краю був Тарас Бульба (Боровець), уродженець села Бистричі, що в Березнівському районі.

У 1941 році, під час окупації України та Поліського краю, він зібрав збройну силу українців (до 10 тисяч вояків) із нею утворив на всьому українському Поліссі державу з центром в Олевську, знану в історії наших визвольних змагань як Олевська республіка. Її безпеку гарантувала Поліська Січ, отаманом (командиром) якої і був генерал-хорунжий Тарас Бульба-Боровець. Із серпня до грудня 1941 року на всій величезній території Полісся існувала українська влада: на урядових будівлях майоріли українські синьо-жовті прапори з гербом тризубом, у школах, які запрацювали, щодня діти починали заняття гімном «Ще не вмерла України ні слава, ні воля». Дітей навчали рідної мови, історії. За весь період нога окупанта не ступила на терени цієї української республіки. І коли німецькі загарбники зажадали від отамана підпорядкуватись окупаційній владі, він відкинув цю пропозицію, офіційно розпустив своє збройне формування, а з нечисленними вояками перейшов на нелегальне становище, продовжуючи збройну боротьбу з окупантами.

Десятиліттями влада шельмувала ім’я отамана Олевської республіки, забувала людей і події, пов’язані з Олевською республікою та її засновником Тарасом Бульбою-Боровцем. Сучасна українська влада і досі не спромоглась визнати Тараса Бульбу-Боровця, його побратимів по боротьбі за утвердження української державності, волю і свободу українського народу. Саме нам належить виправити цю несправедливість, аби всі знали правду як про Тараса Бульбу-Боровця, так і його побратимів та всіх тих, хто у визвольних змаганнях поклав своє життя на плаху свободи і незалежності української держави.

Отож, наша міні-конференція присвячена оцінці істориками-науковцями життєвого та героїчного шляху Тараса Бульби-Боровця, його місця, ролі і внеску в боротьбу українського народу за державну самостійність.



Орієнтовний план міні-конференції:

історична постать Тараса Бульби-Боровця - борця за ідею соборної, незалежної України:

    • життєвий шлях,

    • військово-дипломатична діяльність,

    • мемуаристичний та літературний талант.

Орієнтовний теоретичний матеріал до міні-конференції:

  1. Окремі сторінки життєвого шляху Тараса Бульби-Боровця.

Боровець Тарас Дмитрович (Т.Бульба-Боровець) народився 9 березня 1908 року в селі Бистричі Березнівського району в селянській родині. Здобув початкову освіту. Через бідність родини у 14-літньому віці пішов працювати до каменоломні. Одночасно навчався. Пізніше вчителював. Вів активну громадську та революційно-політичну діяльність.

У 1930 році відбував військову повинність у польській армії. Цього ж року заснував підпільну організацію молоді «Українське Національне Відродження», яка вела культурно-просвітницьку діяльність серед молоді. Кілька разів заарештовувався польським урядом, побував у в’язниці.

З 1939 року бере активну участь в організації націоналістичного підпілля на Поліссі та Волині, у жорстокій боротьбі за українську самостійність та незалежність.

Тарас Бульба-Боровець – неординарна особистість. Доля розпорядилась так, що він, людина без високої освіти та державницького досвіду, не лише за короткий термін сформував багатотисячне, непогано озброєне партизанське військо, але й скерував його сили на самовіддану боротьбу з ворогами, до зубів озброєними, вишколеними – більшовицькими військами та військами фашистської Німеччини.



2. Коротко про військово-дипломатичну діяльність Тараса Бульби-Боровця.

Дипломатична діяльність – особливий вид розумової праці. Її невипадково часто порівнюють з мистецтвом і називають особливим мистецтвом. Окрім неабияких вроджених та набутих здібностей вона вимагає великої теоретичної і практичної підготовки, життєвого та професійного досвіду.

Чи володів мистецтвом військової дипломатії Тарас Боровець? Безперечно, що не в такій мірі, як це потрібно командувачеві великого військового з’єднання, що діяло автономно проти двох окупаційних режимів.

Сучасні історики його військово-дипломатичну діяльність (пов’язують її з веденням ним у липні-серпні 1942 року переговорів з німецьким командуванням, а травні-листопаді – радянським командуванням, метою яких було збереження боєздатності УПА) оцінюють таким чином: поліський самородок, який не мав змоги здобути високу освіту, а політичне та дипломатичне мистецтво опановував у тюрмах, концтаборах та в ході підпільної і партизанської боротьби, вимушений був компенсувати свої прогалини в дипломатичних знаннях полум’яним патріотизмом та безмежною любов’ю до рідного краю. Допомагали йому в цьому і природні здібності лідера, і життєвий досвід істинного борця за українську державність.



3.Мемуаристичний і художній талант Тараса Бульби-Боровця.

«Тим українцям, що полягли як безіменні герої гігантського підземного фронту нашої Батьківщини, а серед них і своїй вірній дружині Анні, складаю ці скромні рядки замість вінка на їх невідомих могилах», - такою посвятою починається книга Тараса Бульби-Боровця «Армія без держави», що побачила світ в Нью-Йорку (США) у 1981 року.

В передмові до книги автор її появу пояснює наступним: «Дуже багато людей звертаються до мене з запитом, чому я досі не написав своїх спогадів, чому в нас так мало літератури, яка висвітлювала б події в Україні з часів другої світової війни. А особливо – чому ніхто не береться за об’єктивне висвітлення нашого повстанського руху»…

І продовжує: «Одначе невідкладна потреба дати для історії нашої доби бодай початковий першоджерельний матеріял, щоб розпочати студії тієї доби, змушує мене віддати до рук читача бодай ці скромні фрагменти своїх спогадів. Тим більше, що майже всі друковані праці, що появляються у вільному світі про партизанський рух в Україні, грішать жахливим спотворенням фактів, замовчують роль Поліської Січі як зародка Української Повстанської Армії і вводять в блуд «живих і мертвих, і ненароджених» синів і дочок України в питання нашої повстанської боротьби 1941-1945 років».

«Вихід у світ «Армії без держави» є великою подією в українському житті», - таку оцінку книзі дав С.Лантух, автор передмови до видання книги 1981 року. «Нарешті відкривається «друга сторона медалі»,- продовжує він. Спогади Т.Бульби-Боровця спростовують усі брехливі нашарування тоталітарної пропаганди щодо генези та розвитку української збройної сили».

Сам же автор стверджував: «Я вірю, що моя праця виповнить прогалину в українській мемуаристиці нашого століття і послужить правдивим першоджерелом для майбутніх істориків України, а також наукою для наших майбутніх лицарів, яким припаде доля і Божа воля визволити 50-мільйонну націю з-під гніту її численних тяжких ворогів».



Книга Тараса Бульби-Боровця «Армія без держави» перейнята болями рідної землі, долями сотень кращих синів та дочок нашого краю, державним ствердженням України. Її належить прочитати кожному.

Підсумкова бесіда: - Чи погоджуєтесь ви з думкою про те, що допоки живе історична памяmь про борців за незалежність України, доти буде жити незалежна держава – Україна?

- Чи можна використати наступні віршовані рядки Ліни Костенко, видатної української поетеси сучасності, до часткового означення життєвого кредо Тараса Бульби-Боровця:

Тим людям, яких ти на світі бачив,

Тим думам, якими свій шлях позначив,

Всьому, що в серце прийняв ти, брате,

Яке ж воно право має вмирати?

Список літератури:

1. Армія без держави. Слава і трагедія українського повстанського руху. Спогади //Дніпро, 1996. - № 7-8, - 268 с.

2. Колесо історії: Історичний альманах (додаток до збірника «Тези наукових робіт». Випуск 1. Національно-визвольна боротьба на Рівненщині. Стежками УПА /Упорядник Сульжик О.В. – Рівне, 2008. -128 с.

3. Попружук Н.В. Політичні портрети видатних українських діячів: Навчально-методичний посібник. – Рівне: Асоль, 2007. -72074 с.

3. Повстанський рух Тараса Бульби-Боровця: дослідження, спогади, документи /Упорядники Й.Пацула та Є.Шморгун /Вид. Азалія, 1998. – 183 с.
Технології формування ціннісного ставлення до історичних, культурних і духовних надбань рідного краю учнів 11-го класу:

Віртуальна екскурсія «Тарас Шевченко і Рівненщина»

(підготували: Драчук Т. Г., Шишлик О. А., класні керівники

Плосківської ЗОШ І-ІІІ ступенів Острозького району)

Мета: формувати засади ціннісного ставлення школярів до історичних, культурних і духовних надбань рідного краю; розширити історичний та літературний світогляд особистості; прилучати школярів до творчої спадщини Т.Шевченка; ознайомити школярів з поетичною спадщиною рівненських поетів, які присвятили свої твори Великому Кобзареві; виховувати почуття гордості за рідний край.

Очікувані результати: сформованість ціннісного ставлення до історичних, культурних і духовних надбань рідного краю; розширення історичного та культурологічного світогляду особистості, системи знань про поетичну спадщину місцевих поетів; почуття гордості за рідний край; мистецька та поетична ерудиція і культура школярів.

Методичне забезпечення: портрет Т.Г. Шевченка, на журнальному столику «Автопортрет із свічкою», свічка у підсвічнику; карта «Літературна Рівненщина», фотоальбом «Рівненщина», тексти творів Т.Шевченка і про Т.Шевченка, підготовлені учнями віртуальні маршрути.

Сценарний хід віртуальної екскурсії:

Вступне слово класного керівника:

Заходьте, братове,

заходьте в світлицю, братове,

Ми ще у житті не збиралися разом ніколи.

Ударило в дзвони пророче Шевченкове слово,

Допоки вуста не поснули

і душі іще не схололи.

Уся Україна зійшлася у світлій господі.

Плечем до плеча

приступає весь рід наш великий.

Невже

аби тільки вгодити поступливій моді? Невже

аби тільки воскові свічки запалити? Заходьте, братове,

заходьте в світлицю, братове!

Не поминки нині.

Не поминки. Чуєте? Свято!

Нам вірить Шевченко.

Нас кличе довірливе Слово.

Вкраїно, дивись:

воскресає барвінок хрещатий.

Віршем нашої землячки Любові Пшеничної «На Шевченкові іменини» я запрошую вас здійснити віртуальну екскурсію рідним краєм. І як не дивно, але гідом у цій екскурсії буде Великий Кобзар. Не дивуйтеся. Саме так. Так, як колись у далекому 1846 році ми промандруємо з ним Рівненщиною.

Великий поет сходив всю Україну вздовж і впоперек. Побував він і на Рівненщині, в нашому мальовничому Поліському краї, зустрічався з простими людьми. Тут дзвеніло його закличне палке слово, звідси він виніс задуми багатьох своїх творів.

У 1845 році Тарас Шевченко був удостоєний звання вільного художника і впродовж 1845-1846 рр. у складі Київської Археологічної комісії, яка займалася вивченням і збиранням старовинних актів, грамот, рукописів, легенд, історичних переказів, стародруків, досліджувала історико-архітектурні та археологічні пам’ятки, мандрував Україною...

Село Верба, Дубно, а з Дубно на Острог, Корець і на Новоград-Волинський…

Орієнтовний матеріал до віртуальної екскурсії:

І віртуальний маршрут «Тарас Шевченко на Дубенщині»: Тараса Шевченка полонили мальовничі береги річки Ікви, що протікає біля міста Дубно. Про красуню Ікву поет кілька разів згадує у своїх творах, зокрема, у поемі «Варнак».

Його спогади пов’язані з тим, що, перебуваючи на засланні в Кос-Аралі, він зустрівся із старим каторжанином, варнаком, учасником народних повстань на Волині. Дід був родом із-за Ікви, звідти, де побував Шевченко, мандруючи Волинню перед засланням. Настільки зворушливою і хвилюючою була цязустріч, настільки вона зворушила споріднені душі борців-вільнодумців, що поет пише поему, в якій з’явилися такі палкі рядки:



Старий згадав свою Волинь святую

І волю-долю молодую...

Над Іквою було село.

У тім селі на безталання

Та на погибель виріс я.

Лихая доленька моя!..

Герой поеми помстився панам за тяжку кривду і був засланий на каторгу, далеко від рідної Волині, річки Ікви, своєї домівки...

Дубно було відоме Тарасу Шевченку з повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба».

Перебуваючи на волинській землі, поет оглянув місця, описані в повісті: замок князів Острозьких, міську браму, Ільїнську церкву, монастир кармеліток, зробив низку замальовок.

У місті Дубно споруджено пам’ятник Т.Г.Шевченку. (Демонструється фото16, 17, 18, 19, 21, 22, 23, 25, 28, 66 фотоальбому «Рівненщина». Вид. «Агенція» М&Со, 1997 ). У місцевому краєзнавчому музеї зберігаються пам’ятки про Великого Кобзаря.

Поет відвідав і село Вербу, що на Дубенщині. Тут засновано народний музей Тараса Шевченка. У ньому зібрано численні експонати: вишиті портрети Кобзаря, малюнки на сюжети творів поета, альбоми з фотографіями і репродукціями картин, присвячені його діяльності.

Музей часто відвідують гості з інших областей України, з Білорусі та Литви. Побувала в ньому і онука Великого Кобзаря по брату Микиті Л.П. Шевченко і залишила запис у книзі відгуків. На будівлі музею встановлено меморіальну дошку з надписом: «В жовтні 1846 року в с. Верба перебував великий син українського народу поет, революціонер-демократ Т.Г. Шевченко. (Демонструється фото з книги «Шевченкові верстви».- Рівне. – Вид. «Азалія», 1996. – С.12).

ІІ віртуальний маршрут «Тарасова криничка»: По дорозі з Верби на Дубно розкинулось село Підлужжя. На лузі за селом, біля асфальтованого шосе, тече з кринички струмочок. Тут часто зупиняються мандрівники, аби напитися чистої джерельної води. Кажуть, що це джерело цілюще. А ще називають його Тарасовою криничкою.

Відомий рівненський краєзнавець Г. Дем’янчук, досліджуючи перекази, легенди інші місцеві джерела, зафіксував такого змісту текст: «їдучи в Дубно, дивився Шевченко на шлях, посипаний жовтим листом, на осокори, що солдатським строєм стояли обабіч, на лірників з поводирями. За селом Підлужжя візник зупинив коней – пристали в дорозі. Тарас Григорович зійшов з тарантаса, угледів неподалік гіллясту вербу.

- Чиясь добра рука посадила ту вербу, - сказав ніби сам до себе.

А візник додав:

- Там біля неї криниця є.

Поет підійшов до криниці, довгенько вдивлявся у дно, потім підкликав візника:

- Гляньте, он там збоку, воно, джерельце. Живе!

Нагнувся, долонею відгорнув листя, набрав у пригоршню води, випив…».

Можливо, це й легенда. Та передається вона з покоління в покоління.

Свято шанують наші краяни пам’ять про Великого Кобзаря. Дбайливі руки упорядкували Тарасову криничку, обсадили тополями. На цьому місці споруджено монумент (скульптор Борис Ричков), який відтворює картини з безсмертних творів поета (демонструються репродукція картини художника Миколи Тимчака «Тарас Шевченко біля джерела в Підлужжі» та пам’ятник Тарасові Шевченку в селі Підлужжя Дубенського р-ну: Книга «Шевченкові верстви».- Рівне. – Вид. «Азалія», 1996. – С.12-13).



ІІІ віртуальний маршрут «На политій козацькою кров’ю землі».

Перебуваючи в Дубнівському повіті, Т. Шевченко відвідав Козин, Радивилів, села Острів та Пляшеву.

Між цими селами, перед містечком Берестечком у червні 1651 року відбулася велика битва військ Богдана Хмельницького та польського короля Яна Казимира, відома в історії визвольної війни українського народу як битва під Берестечком.

Козацькі загони билися у нерівнім бою проти 150-тисячного польсько-шляхетського війська. Яскравою сторінкою битви вписаний подвиг трьохсот козаків на острові Журавлиха біля села Пляшева. 300 звитяжців, ціною власного життя, прийнявши на себе весь удар, затримали шляхту і дали змогу врятувати козацьке військо від розгрому.

Подорожуючи рівненським краєм, Кобзар не міг оминути полите кров’ю козаків-лицарів поле Берестецької битви. Його відвідини спонукали поета до написання ліричного вірша «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле». (Демонструється фото 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12,14,15 фотоальбому «Рівненщина». Вид. «Агенція» М&Со, 1997).


Ой чого ти почорніло,

Зеленее поле?

- Почорніло я од крові

За вольную волю.

Круг містечка Берестечка

На чотири милі

Мене славні запорожці

Своїм трупом вкрили…


Копія автографа вірша донині зберігається в музеї історико-меморіального заповідника «Поле Берестецької битви».

ІУ віртуальний маршрут «Шляхами древнього Корця».

У листопаді 1846 року Т.Г.Шевченко відвідав місто Корець, зробив кілька малюнків, зокрема старовинного замку (демонструється фото 70, 71, 72, 73, 74, 75, 76 фотоальбому «Рівненщина». Вид. «Агенція» М&Со, 1997), цікавився життям і побутом робочого люду, тяжкою долею селян-кріпаків. Пізніше про це він напише: «На полях Волыни и Подолии вы часто любуетесь живописными развалинами древних массивных замков и палат, некогда великолепных, как например, в Остроге и Корце.В Корце даже церковь, хранилище бальзамированных трупов фамилии графов Корецких, сама собою в развалину превратилась. Что же говорят? О чём свидетельствуют эти угрюмые свидетели прошедшего? О деспотизме и рабстве! О хлопах и магнатах!... Бедная, малосильная Волынь и Подолия, она охраняла своих распинателей в неприступных замках и роскошных палатах. А моя прекрасная, могучая, вольнолюбивая Украина туго начиняла своим вольным и вражим трупом неисчислимые огромные курганы. Она свободная, нерастленная, умирала. Вот что значат могилы и руины. Не напрасно грустны и унылы ваши песни, задумчивые земляки мои. Их сложила свобода, а пела тяжёлая одинокая неволя».



В анали історії нашого краю вписаний переказ «Шевченко-мандрівник» старожила села Світанок, що в Корецькому районі, Н.Кучера, занотований ним у минулому столітті: «То був великий і статний чоловік. Родом він з селянської шевської семні. Як пастушив, то спостерігав і змальовував природу, коли чумакував, то славні шляхи чумацькі шукав. Як освіту Шевченко набував у містах великих, то все про Україну вивчав, чому терпить стільки лиха. Сє й збудило його до того, щоб допомагати бідним. Він і в нас по Кореччині мандрував. Старі люде і мій дід споминали, що до кожної могили, хреста-фігури підходив, щось списував, змальовував, більше, чому вмирали наші предки. Корецькі шляхи йому також розкривали неправду люту, бо ой як багато, багато могил, насипів, фігур та замків при них. Тому й мандрував Шевченко, щоб швидше своїми очима все побачити й описати».

У віртуальний маршрут «Подорож Волинськими Афінами».

Великий Кобзар здійснив подорож і до Волинських Афін – Острозького краю (демонструється фото 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 51, 52, 53 фотоальбому «Рівненщина». Вид. «Агенція» М&Со, 1997).




Сюди поет прибув жовтневої пори 1846 року, коли дерева скидали своє золотисте вбрання. Він був вражений побаченим: величчю середньовічного палацу-фортеці, золоточолим собором, велетами-баштами... Цікавився історією Острога, міста, яке у свій час було визначним культурним, освітнім і духовним центром України, змальовував стародавні споруди, слухав місцевих виконавців пісень та лірників.

Острожани свято шанують пам'ять про Великого Кобзаря, гордяться тим, що він побував у їх древньому місті.

Щороку вони проводять шевченківське свято. Одне із перших відбулось 20 жовтня 1963 року. І приурочене воно - відкриттю пам'ятника Т. Шевченку (демонструється фото відкриття пам'ятника в Острозі: «Шевченкові верстви». - Рівне. – Вид. «Азалія», 1996. – С.46).

…Тисячі острожан прийшли у той день на острозьке узвишшя. Десятки гостей - відомих письменників, діячів науки і культури зібрав древній Острог. Усі чекали хвилини, коли на земляному кургані буде урочисто скинуте біле покривало.

Напередодні 150-річчя з дня народження народного поета острожани послали до Канева своїх земляків, представників трьох поколінь, - шістдесятилітнього Григорія Тарасюка, молодого столяра Леоніда Сутулу і школярку Олю Чумак. Із Чернечої гори, з Тарасової могили вони привезли додому пригорщу землі.

Із спогадів Сутули Леоніда Михайловича: «Я працював на меблевій фабриці верстатником. У складі делегації острожан мені запропонували поїхати до Києва та Канева.

На відкриття пам'ятника в Острозі необхідно було запросити групу письменників України, правнука Кобзаря – Дмитра Красицького, привезти з Канева кілька тополь та землю з могили Т.Шевченка.

…Надвечір прибули у Канів. На другий день відвідали музей Т.Г.Шевченка. На згадку кожному подарували невеличкий «Кобзар». Допомогли із саджанцями тополь, які необхідно було привезти до Острога, та показали місце на могилі, звідки мали взяти землю... День видався похмурим. Тоді біля могили Шевченка було багато людей, особливо з-за кордону. Удвох з дівчинкою ми поклали вінок до підніжжя пам'ятника. З полив'яною мискою, яку тримав на довгому вишитому рушнику, Тарасюк підійшов до вказаного місця, підняв свою старечу голову до Кобзаря і сказав: «Не сердься, Тарасе, що беремо землю з твоєї могили. Ми понесемо її туди, де ступали по землі Острозькій ноги твої, понесемо до древнього Острога, який вклоняється пам'яті твоїй...». Під оплески присутніх низько вклонився лісник, набрав у полив'яну миску святої землі.

Пам'ятаю, як чекали нас у той день. По живому коридору ми ледь пройшли до пам'ятника. Старий лісник ніс на простягнутих руках землю з могили Кобзаря, а ми йшли трохи поодаль, несли вісім саджанців тополь».

На узвишші біля замку князів Острозьких, де колись знаходилися славнозвісні академія і друкарня, встановили погруддя Кобзаря. Біля нього замурували частку канівської святині. А на гранітній плиті викарбували лаконічний напис: «Тут знаходиться земля з могили Великого сина українського народу Тараса Григоровича Шевченка. Привезена і закладена 20 жовтня 1963 року».

Пишні крони колись посаджених дерев поважно жебонять з вітром. Серед них - пам'ятні тополі 1963 і та одна, яку посадив правнук Великого Кобзаря по сестрі Катерині – Дмитро Филимонович Красицький.

…І чуються слова Тараса:



Прилітайте ж,мої любі,

Тихими речами

Привітаю вас, як діток...

Класний керівник: Подорожуючи нашим краєм, Тарас Шевченко зробив чимало малюнків, зібрав багатий історичний та фольклорний матеріал.

Під впливом подорожі Поділлям і Волинню, знайомством з героїчним минулим свого народу, його тяжким тогочасним становищем, коли українці перебували під національним і соціальним гнітом, поет написав низку поетичних творів. Як гімн людині-борцю, борцю за волю свого народу, звучать його пристрасні рядки:




Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля.

І неситий не виоре

На дні моря поле.

Не скує душі живої

І слова живого.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   21


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка