Роджер Желязни принц хаосу



Сторінка2/11
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.99 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

2

 



Лише миттю пізніше скеля зліва від мене замерехтіла і видала гучний дзвін. Мимоволі моя увага зосередилася на кільці, яке Сухе обізвав спікартом. І тут же я зміркував, що кільце вже налаштоване і готове до захисту. Цікаво, наскільки я його освоїв і наскільки я до нього пристосувався за такий короткий час. Я стояв лицем до каменя, з лівою рукою, витягнутою слідом за Сухе, — коли той ступав крізь сяючий простір повз чиюсь фігуру, трохи вище і потемніше його самого. Миттю пізніше ця фігура затримала Сухе, прийнявши чітку форму і перетікаючи з восьминогої мавпи в те, що було моїм братом Мандором — людиноподібним, одягненим у чорне, як і тоді, коли я бачив його в останній раз. Хіба що одяг був новим і дещо іншого фасону, та біле волосся трохи менш скуйовджене. Він швидко просканував околиці і обдарував мене посмішкою.

— Бачу, що все добре, — оголосив він. Я хмикнув, киваючи на його перев'язану руку. — Добре, як і слід було очікувати, — відгукнувся я. — Що сталося в Амбері після мого відходу? — Ніяких свіжих нещасть, — відповів він. — Я залишався досить довго, щоб оцінити, чи можу я чимось допомогти. Все звелося до невеликого магічного очищення околиць і матеріалізації дощок, щоб покласти їх над дірами. Потім я попросив у Рендома дозволу відбути, він милостиво дозволив, і я пішов додому. — Нещастя? У Амбері? — Запитав Сухе. Я кивнув: — У залах Амберського Палацу відбулася сутичка між образами Змія і Єдинорога, і як результат — значні руйнування. — Як могло статися, що Змій забрів так далеко в царство Порядку? — Так вийшло, що Амбер був зацікавлений у збереженні у себе Каменя Правосуддя, який Змій вважає своїм загубленим оком. — Я повинен почути всю історію. Я перейшов до розповіді про заплутане зіткнення, опустивши свій власний скромний досвід в Коридорі Дзеркал і апартаментах Бранда. Поки я розповідав, погляд Мандора дрейфував від спікарта до Сухе і назад. Коли він зрозумів, що я все бачу, то посміхнувся. — Отже, Дворкін знову в собі?.. — Сказав Сухе. — Я не знав його раніше, — відгукнувся я. — Але, здається, він знав, чого хотів…. — І Королева Кашера бачить оком Змія. — Я не знаю, що вона там бачить, — сказав я. — Вона ще не оклигала після операції. Але думка цікава. Якщо вона ним погляне, що вона зможе побачити? — Ясні, холодні лінії вічності… насмілюся припустити. В глибині Відображень. Жоден смертний не зможе носити Камінь занадто довго. — У неї амберська кров, — сказав я. — Невже? Оберон? Я кивнув. — Ваш колишній правитель був дуже жвавим чоловіком, — прокоментував це Сухе. — І все ж, такий зір — сильне навантаження, хоча в мене лише здогадки… І сяке-таке знання принципів. Не маю поняття, до чого це призведе. Це міг би сказати тільки Дворкін. Будь він при здоровому глузді, для цього знайшлася б причина. Я визнаю його майстерність, хоча ніколи не був здатний передбачити його думки. — Ти знаєш його особисто? — Запитав я. — Я знав його, — сказав він, — давно, до всіх його неприємностей. І я не знаю, чи то захоплюватися цим, чи то зневіритися. Вилікувавшись, він зміг би працювати з більшою користю. Але його інтереси — інтереси фанатика. — Пробач, що не можу просвітити тебе, — сказав я. — Я теж знаходжу його дії загадковими. — І я збитий з пантелику, — сказав Мандор, — розташуванням Каменя. Все це значить більше, ніж просто внутрішня справа, що включає родинні «амберські» відносини з Кашером і Бегмою. Я не бачу, що можуть дати роздуми. Краще звернути увагу на пресинг місцевих проблем. Я почув свій сумний подих. — Спадкування? — виклав я свою думку. Мандор смикнув бровою. — О, Лорд Сухе вже ввів тебе в курс справи? — Ні, — відгукнувся я. — Але я так багато чув від батька про право спадкування в Амбері, з усіма маневрами, інтригами і обдурюваннями, що майже відчуваю — це тисне на розмови. Можу припустити, що серед Домів нащадків Савалла — де замішано набагато більше поколінь — все піде тими ж шляхами. — Думка гарна, — сказав Мандор, — хоча я думаю, що у місцевій картині могло бути побільше порядку. — Ну, і то добре, — сказав я. — Що стосується мене, я маю намір віддати данину пошани і валити до всіх чортів. Надішліть мені листівку, коли все устаканиться. Мандор розсміявся. Він рідко сміявся. Я відчув, як зап'ястя пощипує там, де зазвичай знаходився Факір. — Він справді не знає, — сказав Мандор, глянувши на Сухе. — Він тільки що прибув, — відповів Сухе. — У мене не було часу розповісти все. Я понишпорив у кишені, виловив монетку, витягнув і підкинув. — Решка, — сповістив я після огляду. — Мандор, розповідати тобі. Що відбувається? — Ти — не просто наступний в черзі на трон, — сказав він. Настала моя черга сміятися. Я посміявся. — Це я вже знав, — сказав я. — Не так давно за обідом ти говорив, наскільки довга черга переді мною… якщо мою змішану кров взагалі можна розглядати. — Двоє, — сказав він. — Перед тобою стоять двоє. — Не зрозумів, — сказав я. — А що трапилося з усіма іншими? — Померли, — відгукнувся він. — Поганий рік? Грип? Він подарував мені оксамитову посмішку. — Пройшла безпрецедентна хвиля дуелей із смертельним результатом і терактів з політичних мотивів. — І що переважало на ігровому полі? — Теракти. — Чарівно…. — Отже, ви троє під Чорним Спостереженням і захистом Корони, і ви віддані під опіку служб безпеки ваших Домів. — Ти серйозно? — Цілком. — Раптове виснаження рядів — наслідок того, що занадто багато стали шукати просування наверх? Чи це був фортель попростіший — прибирання каменів з дороги. — Корона не впевнена. — Коли ти вимовляєш «Корона», кого ти маєш на увазі? Хто приймає рішення в безвладді? — Лорд Банес з Тихих Іноходних Шляхів, — відгукнувся Мандор, — дальній родич і давній друг нашого колишнього монарха. — Так, щось пригадую. А не міг би він сам покласти око на трон і сам стояти за всіма… розборками? — Ця людина — жрець Змія. Обітниці огороджують їх від правління де б то ні було і коли б то не було. — Але існують об'їзні шляхи. — Вірно, але ця людина мені здається істинно не зацікавленою в подібному. — Що не виключає існування у нього улюбленця і, можливо, невеликої допомоги йому. Чи є у трону хто-небудь, кого особливо обожнює його Орден? — Наскільки я знаю, немає. — Це не означає, що хтось не перетасував колоду. — Так, але Банес людина не того сорту, до кого було б легко підступитися з пропозицією. — Іншими словами, ти віриш, що він буде стояти над чварами, що б не сталося? — У відсутності доказів зворотного. — Хто в черзі наступний? — Таббл з Розсікаючих Думки. — А другий? — Тмер з Перериваючих Політ. — Верхівка черги — розклад у твоєму відображенні, сказав я Сухе. Він знову показав мені зуби. Здається, вони оберталися. — А у нас як, вендета з Перериваючими чи Розсікаючими? — Запитав я. — Не зовсім. — Значить, про нас усіх просто піклуються, так? — Так. — І як до цього докотилися? Наскільки я розумію, була купа народу. Здійснилася ніч довгих ножів, або що? — Ні, між смертями були деякі перерви. І коли Саваллу стало гірше, раптової кривавої лазні не сталося… Хоча кілька подій відбулося зовсім недавно. — Ну, гаразд, перейдемо до розслідування. Хто-небудь із цих терористів попався? — Ні, вони або втекли, або були вбиті. — І що з убитими? За ними можна виявити політичні уподобання. — Не зовсім. Дехто був професіоналом. Парочка інших була звичайними незадоволеними — самими говіркими серед розумово відсталих. — Ти стверджуєш, що не було жодної ниточки до того, хто міг би за цим стояти? — Цілком вірно. — А що тоді з приводу підозр? — Сам Таббл, звичайно, підозрілий, хоча заявити про це вголос — ідея не з кращих. Він розташований в ієрархії найбільш вигідно, і йому так поступити зручно. До того ж, у його кар'єрі занадто багато політичного потурання, дворушництва, вбивств. Але це було давно. У кожного є пара скелетів у погребі. Останні роки він був тихою і консервативною особою. — Тоді Тмер… Він близький до того, щоб порушити підозри. Є що-небудь, що пов'язує його з кривавою справою? — Не зовсім. Його справи на спостереженні. Він дуже замкнута людина. Але ніколи в минулому він не був пов'язаний з подібними крайностями. Я знаю його погано, але він завжди справляє враження куди більш простої фігури, ніж Таббл, і більш прямолінійної. Він, ймовірно, з тих людей, хто якщо вже хоче трону, просто зробить пару спроб, а не вб'є час в інтригах. — Звичайно, могла бути залучена купа народу — кожен діє в своїх інтересах… — І що ж за пристрасть спливла така, заради якої всі раптом стали працювати в своєму інтересі? — Може, й така є, чому б ні? Посмішка. Потиск плечима. — Немає причин вважати, що коронація покладе всьому кінець, — сказав Мандор. — Корона нікого не захищає від кинджала. — Але тоді спадкоємець приходить до влади разом з поганим багажем. — Це не перший випадок в історії. І раз вже ти призупинився, щоб подумати про це, то кілька дуже хороших монархів прийшли до влади з небезхмарним послужним списком. До речі, тобі не приходило в голову, що інші можуть міркувати аналогічним чином про тебе? — Так, і це позбавляє мене відчуття комфорту. Мій батько довгий час хотів трон Амбера, і це дуже псувало йому життя. Але який він став щасливий, коли послав трон до диявола. Якщо я що і виніс з його історії повчального, то саме це. Подібних амбіцій у мене немає. Але на мить спалахнула цікавість. Яке це — контролювати величезну державу? Всякий раз, коли я висловлював невдоволення політикою тут, або в Амбері, або в Сполучених Штатах у Відображенні Земля, то жваво починав міркувати, як сам би впорався із ситуацією, якщо б сидів на посаді. — Чи не правда цікаво? — Піддав жару Мандор. Я опустив погляд. — Напевно, інші теж дивляться в магічні віддзеркалення… сподіваючись на провідні нитки. — Безсумнівно, — відгукнувся він. — І що, якщо Таббл і Тмер зустрінуть передчасний кінець? Що б ти зробив? — Навіть не думай про це, — сказав я. — Цього не станеться. — Припустимо. — Не знаю. — Тобі треба прийняти рішення, просто щоб прибрати невизначеність з шляху. Ти ж ніколи не відчував браку слів, коли знав власну думка. — Спасибі. Я запам'ятаю це. — Розкажи мені про себе з моменту нашої останньої зустрічі. І я так і зробив, розказавши про примар Лабіринту і про все інше. Десь ближче до фіналу знову піднялося завивання. Сухе рушив до стіни. — Вибачте, — сказав він, скеля розділилася і дядько пройшов всередину. Тут же я відчув на собі обважнілий погляд Мандора. — Ймовірно, у нас є лише мить, — сказав він. — Часу не вистачить пояснювати: я хочу, щоб ти мене прикрив. — Дуже особисте, м-м? — Так. Так що перед похоронами тобі доведеться пообідати зі мною. Скажімо, чверть циклу, рахуючи від нинішнього моменту, синє небо. — Відмінно. У тебе або в Шляхах Всевідаючих? — Приходь до мене в Шляхи Мандора. Стіна знову змінила фазу, як тільки я кивнув, і увійшла гнучка демонічна постать, виблискуючи синім всередині хмарної вуалі. Я вмить підхопився, потім схилився поцілувати руку, яку вона простягнула. — Мамо, — сказав я. — Я не очікував радості… так скоро. Вона посміхнулася, а потім з неї щось вихором відлетіло геть. Луска розчинилася, контури обличчя і фігури попливли. Синява зникла, повернувшись у нормальний, хоч і трохи блідий, тілесний колір. Стегна і плечі звернулися, як тільки вона втратила трохи росту, хоча і залишалися досить обширними. Її карі очі стали більш привабливими, як тільки втягнулися важкі надбрівні дуги. Прорізалося кілька веснянок, що припудрили тепер людський, трохи кирпатий ніс. Каштанове волосся було довше, ніж у ті часи, коли в останній раз я бачив її в цій формі. І вона як і раніше посміхалася. Червона туніка стала тунікою, просто підв'язаною пояском; на лівому стегні знаходилася рапіра. — Мій дорогий Мерлін, — сказала вона, взявши мою голову обома руками і цілуючи мене в губи. — Я рада бачити тебе, так добре виглядаючим. З твого останнього візиту пройшло досить багато часу. — Останнім часом я вів дуже активне життя.

— Це вже точно, — сказала вона. — Я чула деякі доповіді про твої різноманітні нещастя. — Уявляю, що ти чула. Не за кожним ходить по п'ятах ті'га, періодично і в різних формах, спокушаючи його і дико ускладнюючи життя в таємних спробах захистити. — Це показує, що я турбуюся, дорогий. — Це так само показує, що ти або не поважаєш моє особисте життя, або не ставиш ні в що мою розсудливість. Мандор прочистив горлянку. — Привіт, Дара, — сказав він. — Вважаю, що тобі й повинно все здаватися таким, — заявила вона. Потім: — Привіт, Мандор, — продовжила вона. — Що з твоєю рукою? — Нещасний випадок, що виплив з деяких частин архітектурного ансамблю, — відгукнувся він. — Деякий час тебе не було в полі мого зору, але це не стосується поля моїх думок. — Спасибі, якщо це комплімент, — сказала вона. — Так, я і справді стаю відлюдницею коли суспільство починає мене обтяжувати. Хоча чи тобі це говорити, сер, зникаючий надовго в лабіринтах Шляхів Мандора… якщо ти дійсно туди йдеш. Він вклонився. — Як ви сказали, леді, ми, схоже, родинні створіння. Мати примружилася, хоча голос не змінився, коли вона сказала: — Я дивуюся. Так, я іноді можу бачити в нас родинний дух, і частіше — у наших самих простих справах. Останнім часом нас не було тут, і досить довго, хіба не так? — Але я був безтурботний, — сказав Мандор, вказуючи на поранену руку. — Ти ж, очевидно, ні. — Я ніколи не сперечаюся з архітектурою, — сказала вона. — А з невагомістю? — Запитав він. — Я намагаюся працювати з тим, що стоїть на місці, — сказала вона йому. — В основному, я теж. — А якщо не виходить? — Запитала вона. Він знизав плечима. — Трапляються іноді зіткнення. — Свого часу ти уникав багатьох, хіба не так? — Не можу заперечувати, але це було дуже давно. Ти, певно, сама по собі вельми уникаюча штучка. — Холодно, — відповіла вона. — Колись ми повинні порівняти записи по невагомості і зіткненнях. Хіба не буде дивно, якщо ми опинимося схожими у всіх відносинах? — Я був би вельми здивований, — відповів Мандор. Я був заворожений і злегка переляканий пікіровкою, хоча виходити міг тільки з відчуттів і не мав поняття про суть. Вони були в чомусь схожі, і я ніколи не чув нічого настільки невизначеного, але виразного поза Амбером, де часто грають в словесні ігри подібного роду. Тут з каменю повернувся Сухе. — Вибачте мені, — сказав потім Мандор, звертаючись до всієї компанії, — але я змушений вас покинути. Для регенерації. Дякую за гостинність, сер, — він вклонився Сухе. — І за задоволення схрестити… наші доріжки, — Це вже Дарі. — Ти тільки що прибув, — сказав Сухе, — і не відпочив. Ти виставляєш мене поганим господарем. — Славно відпочив, старий друже, ніхто не зміг би запропонувати таких трансформацій, — заявив Мандор. Він глянув на мене, задкуючи до вже майже відкритого виходу. — До скорого, — сказав він, і я кивнув. Він відправився в шлях, і з його зникненням камінь стіни знову став однорідним. — Цікава у нього манера, — сказала моя мати, — без очевидної наполегливості. — Тактовно, — прокоментував Сухе. — Народжений він був у пишності. — Цікаво, хто помре сьогодні? — Сказала вона. — Я не впевнений, що нам гарантована співучасть, — відгукнувся Сухе. Вона засміялася. — А якщо так, — сказала вона, — вони безумовно помруть блискуче, зі смаком. Ти говориш з осудом або з заздрістю? — Запитав він. — Ні так, ні так, — сказала вона. — Бо я теж насолоджуюся тактовністю… І хорошим жестом. — Мати, — сказав я, — що відбувається? — Ти про що, Мерлін? — Озвалася вона. — Я покинув ці краї досить давно. Ти послала демона розшукати мене і дбати про мене. Мабуть, той, вірніше, та змогла засікти когось амберської крові. У неї виникла плутанина між мною і Люком. І вона оточила турботою нас обох… поки Люк не почав робити періодичні спроби вбити мене. Тому вона захистила мене від Люка і спробувала визначити, хто ж з нас — більш підходяща партія. Якийсь час вона навіть жила з Люком, а опісля переслідувала мене. Мені слід було б бути догадливішим, чому вона так жадала дізнатися ім'я моєї матері. Схоже, Люк з приводу своїх батьків тримав рот на замку. Вона засміялася. — Уяви чарівну картину, — почала вона. — Змагання відьми Ясри і Принца Хаосу… — Не намагайся змінити тему розмови. Подумай, як це бентежить вирослу людину — його матуся посилає демона доглянути за ним. — Своєрідно. Але це був всього лише демон, дорогий. — Кого це турбує? Принцип той же. Де ти відкопала цю думку про захист? Я ображаюся… — Ймовірно, ті'га врятувала тобі життя більше, ніж один раз, Мерлін. — Ну так. Але… — Тобі краще бути мертвим, ніж бути захищеним? І тільки тому, що це виходить від мене? — Не в цьому справа! — Так у чому? Сподіваюся, тобі зрозуміло, що про себе я можу подбати сам, і… — Але ти не зміг. — Але ж ти цього не знаєш. Я ображений тим, що ти починаєш з думки, ніби у Відображеннях мені потрібна нянька, ніби я наївний, довірливий, безтурботний… — Вважаю, хоч це і зачепить твої почуття, що можна сміливо сказати, що таким ти і був, збираючись в країни, які настільки відрізняються від Дворів, наскільки відрізняються Відображення. — Так, про себе я можу подбати сам! — Ти не зробив для цього ні краплі. Зате напридумував масу дурниць. З чого ти вирішив, що причини, які ти перерахував, єдино можливі для моїх дій? — О'кей. Розкажи, чи знаєш ти, що Люк намагався вбити мене тридцятого числа кожного квітня. І якщо — «так», чому ти мені просто цього не сказала? — Я не знала, що Люк намагався вбити тебе тридцятого числа кожного квітня. Я відвернувся. Стиснув кулаки і розтиснув їх. — Тоді якого біса ти це зробила? — Мерлін, чому для тебе так складно допустити, що інші люди можуть іноді знати те, чого не знаєш ти? — Почни з їх небажання викласти мені ці речі. Довгий час мати мовчала. Потім: — Боюся, в чомусь ти правий, — сказала вона. — Але були серйозні причини не говорити на ці теми. — Тоді почни з неможливості розповісти про них мені. І скажи, чому ти мені не довіряєш. — Це не питання довіри. — Тоді чи немає резону розповісти хоч щось зараз? Послідувало ще одне, більш довге мовчання. — Ні, — нарешті сказала вона. — Ще ні. Я повернувся до неї, зберігаючи обличчя спокійним, а голос рівним. — Значить, нічого не змінилося, — сказав я, — і не зміниться ніколи. Ти як і раніше не довіряєш мені. — Це не так, — відповіла мати, глянувши на Сухе. — Просто це невідповідне місце або невідповідний час для обговорення цієї теми. — Чи можу я принести тобі напій, Дара, або що-небудь поїсти? — негайно сказав Сухе. — Спасибі, ні, — відгукнулася вона. — Я не можу довго тут затримуватися. — Мамо, розкажи мені тоді про ті'га. — Що б ти хотів дізнатися? — Ти начаклувала їх з-за Обода. — Вірно. — Подібні істоти безтілесні самі по собі, але для власних цілей здатні використовувати живих господарів. — Так. — Припустимо, така істота зайняла чиюсь особистість в момент — чи близько до моменту — смерті, замінивши дух і контролюючи розум? — Цікаво. Це гіпотетичне питання? — Ні. Це дійсно трапилося з тією, кого ти за мною послала. Тепер вона, здається, нездатна вийти з тіла. Хіба не так? — Я не зовсім впевнена, — сказала мати. — Вона тепер у пастці, — заявив Сухе. — Входити і виходити вона може, тільки використовуючи присутній розум. — Під контролем ті'га тіло перемогло хворобу, яка вбила свідомість, — сказав я. — Ти гадаєш, вона застрягла там на все життя? — Так. Наскільки я знаю. — Тоді скажи мені: чи звільниться демон, коли тіло помре, чи помре разом з ним? — Все може піти і так, і так, — відповів він. — Але чим довше демон залишається в тілі, тим більш імовірно, що він загине разом з ним. Я знову подивився на матір. — Такий фінал цієї історії, — заявив я. Вона знизала плечима. — Я розчарувалася в цьому демонові і звільнила його, — сказала вона. — Ну, і завжди можна начарувати іншого, була б потреба. — Не роби цього, — сказав я їй. — Не буду, — сказала вона. — Зараз потреби немає. — Але якщо тобі здасться, що є, ти зробиш? — Мати піклується про безпеку сина, подобається це йому чи ні. Я підняв ліву руку, витягнув вказівний палець у гнівному жесті, як раптом помітив, що ношу яскравий браслет… він здавався майже голографічною копією мого Факіра. Я опустив руку, сковтнув різку відповідь і сказав: — Тепер ти знаєш мої почуття. — Я знала їх давним-давно, — сказала вона. — Давай пообідаємо в Шляхах Всевідаючих, на половині циклу, рахуючи від нинішнього моменту, в пурпурове небо. Згоден? — Згоден, — сказав я. — Тоді до скорого. Доброго циклу, Сухе. — Доброго циклу, Дара. Вона зробила три кроки і вийшла, як наказує етикет — тим же шляхом, що і увійшла. Я повернувся і, пройшовши до краю басейну, вдивився в глибини, відчув, як повільно розслабляються плечі. Тепер там були Ясра і Джулія, обидві в цитаделі фортеці, які творили в лабораторії щось таємне. А потім поверх них попливли завитки, і якась жорстока істина без всякого порядку і краси почала формуватися в маску разючих, лякаючих розмірів. Я відчув руку на плечі. — Сім'я, — сказав Сухе, — інтриги і божевілля. Ти відчуваєш тиранію прихильності, так? Я кивнув. Ще Марк Твен говорив про можливість вибирати друзів, але не родичів, — відповів я. — Я не знаю, що замишляють вони, хоча в мене є підозри, — сказав він. — Зараз робити нічого, хіба що перепочити і почекати. Я хотів би почути побільше з твоєї історії. — Спасибі, дядьку. Йде, — сказав я. — Чому б і ні? Так я видав йому залишок розповіді. Переваливши через неї, ми перемістилися до кухні для подальшого підкріплення, потім проробили ще один шлях до плаваючого балкону над жовто-зеленим океаном, який бився об рожеві скелі під сутінковим… чи ні — беззоряним небом кольору індиго. Там я закінчив розповідь. — Це більше, ніж цікаво, — сказав Сухе в кінці кінців. — Ну так? У всьому цьому ти бачиш щось, чого не бачу я? — Ти дав мені дуже багато поживи для роздумів, і хочеш, щоб я видав поспішне судження, — сказав він. — Давай на цьому поки що зупинимося. — Дуже добре. Навалившись на перила, я глянув вниз на води. — Тобі потрібен відпочинок, — сказав Сухе трохи згодом. — Здогадуюся. — Ходімо, я покажу твою кімнату. Він простягнув руку, і я схопився за неї. Разом ми потонули в підлозі. Отже, я спав, оточений гобеленами і важкими драпіровками, в кімнаті без дверей в Шляхах Сухе. Ймовірно, розташовувалася вона в башті, так як я чув вітер за стінами. Уві сні я побачив сон… Я знову був у замку Амбера, гуляючи по блискаючій протяжності Коридору Дзеркал. Свічки спалахували у високих підставках. Кроки були не чутні. Блищали дзеркала в різних оправах. Вони покривали стіни з обох боків — великі, маленькі. Я в їх глибинах йшов мимо себе, відбитий, спотворений, іноді перетворений… Я затримався біля високого потрісканого дзеркала зліва, яке було оправлене в олово. Як тільки я повернувся до нього, то зрозумів, що той, кого я побачу зараз, буду не я. І я не помилився. Із дзеркала на мене дивилася Корал. Вона була в персиковій блузці і без пов'язки на оці. Тріщина в дзеркалі ділила її обличчя навпіл. Ліве око її, як пам'ятається, був зеленим, замість правого — Камінь Правосуддя. Обидва здавалися спрямованими на мене. — Мерлін, — сказала вона. — Допоможи мені. Це так дивно. Поверни мені око. — Я не знаю, як, — сказав я. — Не розумію, як це було зроблено. — Моє око, — продовжувала вона, ніби не чуючи. — Світ — це сили, які рояться в Оці Закону. Це холодний… такий холодний!.. І недобрий світ. Допоможи мені! — Я знайду спосіб, — сказав я. — Моє око… — Тягнула вона. Я заквапився далі. З прямокутного дзеркала в дерев'яній рамі з різьбленим феніксом в основі мене вітав Люк. — Ей, приятель. — Він був розтріпаним. — Мені хочеться отримати назад татів меч. Ти ж не будеш знову перечити мені, ні? — Боюся, що ні, — пробурмотів я. — Шкода, що настільки недовго я тримав в руках твій подарунок. Подумай про це, добре? У мене таке відчуття, що він може виявитися дуже до речі. — Зроблю, — сказав я. — Врешті-решт, в якійсь мірі ти відповідаєш за те, що відбулося, — продовжував він. — Правильно, — погодився я… — І мені безумовно хочеться меч назад. — Ага, — сказав я, відступаючи. З обрамленого темно-бордовим еліпса праворуч від мене вийшло злісне хихикання. Обернувшись, я побачив обличчя Віктора Мелмана, чаклуна з Відображення Земля, з яким я зіштовхнувся, коли неприємності мої тільки починалися. — Син погибелі! — Прошипів він. — А славно бачити тебе одиноко блукаючим в переддень пекла. Нехай кров моя кипить на твоїх долонях. — Твоя кров — на твоїх долонях, — сказав я. — А тебе я вважаю самогубцем. — Ні, не так! — Він відсахнувся. — Ти підло вбив мене. — Кінчай вішати локшину, — відповів я. — Я, може, і накоїв купу всього, але твоя смерть не з цієї купи. Я пішов було геть, але його рука виступало з дзеркала і вчепилася мені в плече. — Вбивця! — Заволав він. Я змахнув його долоню. — Гул-ляй, голубе, — сказав я і пішов далі. Потім з широкого, оправленого в зелене дзеркало з зеленою вуаллю на склі мене привітав Рендом, хитаючи головою. — Мерлін! Мерлін! Що ти все-таки затiваєш? — Запитав він. — Якись час я вважав, що ми з тобою в одному човні. — Ну, — озвався я, розглядаючи його помаранчеву футболку і «Левіс», — Все вірно, сер. Просто у мене не було часу в дечому розібратися. — Це дещо включає безпеку королівства… І у тебе не було на це часу? — Ну, припускаю, що там приплутано дещо від закону. — Якщо він пов'язаний з нашою безпекою, закон творю один я. — Так, сер. Усвідомлюю що… — Нам необхідно поговорити, Мерлін. Чи правильно, що ти сам якимось чином пов'язаний з усіма недавніми подіями? — Припускаю, що вірно і це… — Ніщо не має значення. Королівство важливіше. Нам треба поговорити. — Так, сер. Поговоримо, як тільки… — «Як тільки», до дідька! Зараз же! Припини розбазарювати час на дурості і тягни свою дупу сюди! Нам треба поговорити! — Все зроблю, як тільки… — Не годуй мене «як тільки»! Якщо ти приховуєш важливу інформацію, це межує зі зрадою! Мені необхідно побачити тебе зараз! Додому! — Іду, — сказав я і заквапився геть, приєднуючи його голос до триваючого хору інших, які повторювали свої вимоги, благання, звинувачення. З наступного дзеркала — круглого, з синьою плетеною рамою — на мене глянула Джулія. — А ось і ти, — сказала вона майже тужливо. — Знаєш, я любила тебе. — І я тебе любив, — визнав я. — Знадобилося багато часу, щоб зрозуміти це. Але думаю, що справа вже провалена. — Ти любив мене недостатньо, — сказала вона. — Недостатньо, щоб довіритися мені. Ось і втратив мою довіру. Я озирнувся. — Вибач, — сказав я. — Недостатньо добре, — відреагувала вона. — І ось ми стали ворогами. — Необов'язково розглядати це так. — Занадто пізно, — сказала вона. — Надто пізно. — Вибач, — повторив я і заквапився далі. Так я підійшов до Ясри в червоній ромбовидної рамі. Її рука з яскраво фарбованими нігтями витягнулася вперед і почала пестити мені щоку. — Кудись прямуєш, милий хлопчику? — Запитала вона. — Сподіваюся, що так, — сказав я. Вона пішла посміхнулася і стиснула губи. — Я вирішила, що ти погано впливаєш на мого сина, — сказала вона. — Він позбувся якогось внутрішнього стрижня, коли подружився з тобою. — Ну вже вибач, — сказав я… — І це може зробити його непридатним для влади. — Непридатним або небажаним? — Запитав я. — Як би там не було, винен будеш ти. — Ясра, він вже великий хлопчик. Він сам приймає рішення. — Боюся, що ти навчив його приймати неправильні. — Він сам по собі, леді. Не звинувачуй мене, якщо він робить те, що тобі не до вподоби. — А якщо Кашер зітруть в порошок лише тому, що ти зробив його м'якше? — Візьму самовідвід, — сказав я, роблячи крок. Добре, що я рухався, бо її рука вилетіла вперед, пробороздила нігтями по моєму обличчю, але все ж толком не дотягнулась. Поки я йшов, вона жбурляла мені вслід лайливі слова. На щастя, вони потонули в усіх інших криках. — Мерлін? Знову повернувшись вправо, я побачив обличчя Найди всередині срібного дзеркала, його поверхня і вита рама були єдиним цілим. — Найда! Який зуб на мене припасла ти? — Ніякого, — відповіла леді ті'га. — Я просто переживаю і потребую поради. — Ти мене не ненавидиш? Це новина! — Ненавидіти тебе? Не дурій. Я ніколи б не змогла. — Але мені здається, що в цій галереї на мене розгнівані все. — Це лише сон, Мерлін. Ти реальний, я реальна, а про решту — не знаю. — Прости. Моя мати наклала на тебе закляття, щоб ти оберігала мене… всі ці роки. Зараз ти дійсно вільна від нього? Якщо ні, напевно, я зможу… — Я вільна. — Пробач, що в тебе було стільки неприємностей з цими умовами… не знаючи, я це чи Люк, ти була зобов'язана захищатися. Хто ж знав, що в Берклі по сусідству виявляться відразу два жителя Амбера? — Я не шкодую. — Що ти маєш на увазі? — Я прийшла за порадою. Я хочу знати, як знайти Люка. — Ну як же, в Кашері. Там він якраз і був коронований. Навіщо він потрібен тобі? — Не здогадуєшся? — Ні. — Я закохана в нього. І завжди була. Раз тепер я вільна від уз і володію власним тілом, то хочу, щоб він знав, що я — Гейл… І знав, що я відчувала в ті часи. Спасибі, Мерлін. Прощай. — Стривай! — Так? — Я так і не віддячив тобі за захист… навіть якщо для тебе це було лише примусом, і навіть якщо це було зайвим клопотом для мене. Спасибі, і удачі тобі. Вона посміхнулася і зникла. Я простягнув руку і торкнувся дзеркала. — Удачі, — подумав я і почув таку ж відповідь. Дивно. Це був сон. І все ж — я не міг прокинутися, і він відчувався реальністю. Я… — Ти, зрозуміло, вчасно повернувся до Двору для завершення своїх задумів… — Це з дзеркала в трьох кроках попереду — вузького і чорного по краях. Я підійшов до нього. На мене люто дивився мій брат — Юрт. — Чого хочеш ти? — Запитав я. Його обличчя було злою пародією на моє власне. — Я хочу, щоб тебе ніколи не було, — сказав він. — Програй. Мені хотілося б побачити твою смерть. — Який твій третій вибір? — Запитав я. — Гадаю, покласти тебе в особисте пекло. — Чому? — Ти стоїш між мною і тим, чого я хочу. — Я був би радий відійти в сторону. Скажи — як. — Немає шляху, щоб ти зміг або захотів. Сам. — Ти так ненавидиш мене? — Так. — Я думав, що купання в Фонтані спалило твої емоції. — Курс лікування не завершився, і емоції лише посилилися. — І немає способу все забути і почати заново, стати друзями? — Ніколи. — Я так не думаю. — Вона завжди більше дбала про тебе, ніж про мене, і тепер ти маєш намір заволодіти троном. — Не сміши. Я його не хочу. — Твої бажання тут ні при чому. — Я не буду володіти ним. — Ні — будеш, якщо я тебе не вб'ю. — Не дурій. Він того не вартий. — Скоро настане день, якого ти чекаєш найменше, ти обернешся і побачиш мене. Але буде пізно. Дзеркало залило чорним. — Юрт! Нічого. Необхідність миритися з ним у сні дратувала так само, як і наяву. Я повернув голову в бік дзеркала, яке було оправлене в полум'я, в декількох кроках попереду і ліворуч від мене, звідкись знаючи, що воно — наступне за курсом. Я рушив до нього. Вона посміхалася. — Отже, ти володієш ним, — сказала вона. — Тітонько, що відбувається? — Якийсь конфлікт, про який в основному згадують як про «такий, що непіддається врегулюванню», — відгукнулася Фіона. — Це не та відповідь, яка мені потрібна. — Занадто багатьох уже підняли на ноги, щоб дати тобі кращу. — І частина цього — ти? — Дуже невелика. Не та, яка змогла б дати тобі що-небудь корисне. — Що мені робити? — Вивчи свої можливості і вибери кращу. — Кращу для кого? Кращу для чого? — Сказати можеш тільки ти сам. — Ну, натякнути-то можна? — Ти міг пройти Лабіринт Корвіна в той день, коли я привела тебе до нього? — Так. — Так я і думала. Цей лабіринт був написаний за незвичайних обставин. Його не можна скопіювати. Лабіринт Оберона ніколи б не допустив його створення, не будь пошкоджений сам і дуже слабкий для того, щоб запобігти існуванню конкурента. — Ну, і? — Наш Лабіринт хоче поглинути його, об'єднатися. Якщо це вийде, то буде настільки ж згубно, як якщо б Лабіринт Амбера був знищений під час війни. Рівновагу з Хаосом буде безповоротно порушено. — А Хаос недостатньо сильний, щоб запобігти цьому? Я думав, що вони могутні в рівній мірі. — Так і було, поки ти не виправив Зламаний Лабіринт, і Лабіринт Амбера отримав можливість поглинути його. Це подесятерило його силу, і придушило Хаос. І тепер він здатний дістатися до Лабіринту твого батька, подолавши опір Логруса. — Я не розумію, що робити. — І я не розумію. Але вимагаю, щоб ти зробив те, що я сказала. Коли прийде час, ти повинен прийняти рішення. Я не знаю, яке, але воно буде дуже важливим. — Вона права, — пролунав голос у мене за спиною. Обернувшись, я побачив батька в сяючій чорній рамі, не її верхньому краї була укріплена срібна троянда. — Корвін! — Почув я голос Фіони. — Де ти? — У місці, де немає світла, — сказав він. — Батьку, я думав, що ти десь в Амбері разом з Дейдрою, — сказав я. — Духи грають в духів, — відповів він. — У мене не так багато часу, бо сила кінчається. Я можу тільки сказати: не вір ні Лабіринту, ні Логрусу, нікому з цих поганців, поки питання не владнається. Він став бліднути. — Як допомогти тобі? — Запитав я. Два слова «… у Дворі» долинули до мене раніше, ніж він зник. Я знову повернувся. — Фі, що він мав на увазі? — Запитав я її. Вона хмурилася. — Таке враження, що відповідь зарита десь у Дворі, — повільно відгукнулася вона. — Де? Де мені слід попорпатися? Вона похитала головою і почала відвертатися: — Хто знає краще? Потім зникла і вона. Голоси звали мене ззаду, спереду. Схлипи і сміх, моє ім'я. Я заквапився вперед. — Що б не сталося, сказав Білл Рот, — якщо тобі потрібно хороший законник, я візьмуся за справу… навіть в Хаосі. А потім був Дворкін, підморгнувши мені з крихітного дзеркала з перекрученою рамою. — Турбуватися немає про що, — зауважив він, — але якісь невагомості в'ються навколо тебе. — Що мені робити? — Закричав я. — Ти повинен стати чимось більшим, ніж сам. — Не розумію. — Втечи з клітки, що — життя твоє. — Якої клітки? Він зник. Я побіг, і їх слова задзвеніли довкола мене. Ближче до кінця залу було дзеркало, схоже на шматок жовтого шовку, натягнутого на раму. З нього мені посміхнувся Чеширський Кіт. — Карта відкриє недобрий шлях для королів в каре. Хлопчик, з нього тобі не звернути, — сказав він. — Ішов би ти в кабаре. Ми тяпнем пивка, і не здригнеться рука художника з кабаре… Ні! — Заволав я. — Ні! А потім залишилася лише посмішка. На цей раз зник і я. Милосердне, чисте забуття і свист вітру, десь там, далеко.  

 

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка