Роман Іваничук Мальви Розділ перший



Сторінка10/13
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.61 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

Розділ сімнадцятий


Засвіт встали козаченьки

В похід з полуночі!..

Українська народна пісня
Сімсот річок і чотири — всі в Дніпр упали, а одна річка, сама невеличка, Дніпрові всю правду сказала... Та й повіяв вітер низовий на рямини кедрові, на вітрила персові і розніс славу про козацьку розправу та по всьому великому світу.

Ой що ж то за Хміль?

Шугала козацька пісня над бистрими ріками, над тихими морями і за тридев'ятими землями, та не про той хміль, що по тичині в'ється, а про славного Хмельницького, що над Жовтим Бродом з ляхами побився і до схід сонця, як ще не світало, вражою кров'ю умився!

Завмер на мить світ — а догулював він, задиханий і стомлений, тридцятилітній кривавий танець, чекаючи останнього акорду, — завмер у подиві й тривозі: хто сколихнув повітря незнаною визвольною музикою, звідки новий музика взявся?

Хмельницький? Який — Хмельницький?

Гей, а чи не знали його досі? То ж чия слава три роки тому прогриміла від Дюнкерка до Сарагоси, коли-то граф де Брежі154 склав кондиції з королем Владиславом про службу козацького полку у французького генерала Конде? Тоді старий дипломат сам подивляв хоробрість запорожців і воєнний талант Хмельницького, тепер же сполохав його самостійний похід козацтва в спілці з татарами на Польшу, і він запропонував французьку допомогу королеві.

Той самий Хмель! Подався габсбурзький дипломат Франц Лізоля до цісаря намовляти його, щоб узяв при цій нагоді Польшу під свій протекторат; вождь англійських індепендентів Олівер Кромвель привітав гетьмана України з перемогою над католиками; причаївся претендент на польський престол семигородський князь Юрій Ракочі; венеціанці потирали вдоволено руки: Польша муситиме вступити у війну з Туреччиною.

А Хмельницький, йдучи з-під Жовтих Вод на Корсунь з шарлатовими корогвами, послав гінця з листом до Олексія Михайловича: «Зичили бихмо собі самодержця — господаря такого своїй землі, яко ваша царська вельможність, православний християнський цар». І відповідь отримав через севського воєводу Леонтьєва, обнадіяв цар. Переможна пісня лунала над розбурханим світом, досягнувши кримської землі.

— Що ж то за Хміль? — загомоніли сеймени при ханському дворі, зашепталися купці на ясир-базарі, засичали єзуїти на Ермене-маале. Тільки Іслам-Гірей мовчав, ніби не відаючи того, що перекопський ор-бей Тугай крокує поруч із Хмельницьким по Україні з шістьма тисячами ногаїв.

Шістнадцятилітній аманат Тиміш Хмельниченко перебував у Чуфут-кале на правах знатного бранця, очікуючи листа від батька. Перемога чи знову невдача, полковницький бунчук чи кайдани галерного гребця? Юному лицареві, що виріс у сідлі, вмів стріляти з рушниці з-під черева коня, а з лука — правою і лівою рукою, вузькою була караїмська фортеця, обступлена з усіх боків глибокими проваллями, вузькою була печера, в якій мусив мешкати, непривітними й чужими здавались понурі караїми, що жили, наче кроти, в кам'яних норах і насторожено придивлялись до нового поселенця.

Від батька вістка не приходила. Одного квітневого ранку незвичний гамір почувся біля входу в підземелля, до гетьманича долинуло настирливе «Темиш, Темиш!», мешканці печерного міста чогось домагалися у вартових, і в їхніх викриках вчувалася погроза. Тиміш підійшов до виходу, вартовий сеймен затримав його і наказав не виходити. Тільки ввечері, коли караїми спали, вартові покликали Тимоша і, тихо крадучись, провели його через східну браму фортеці. Ханський заложник опинився вночі у знайомому будинку старого вірменина Аветик-оглу, в якого недавно зупинявся Хмельницький.

Господар розповів Тимошеві новину, яка вже встигла облетіти світ: батько переміг під Жовтими Водами. А міг був і не дізнатися. Звитяга козацького війська мало що не освятилася кров'ю гетьманського сина. Реєстрові козаки, з якими вийшов проти Хмельницького молодий Потоцький, перейшли на бік гетьмана, скаравши на смерть старшин-зрадників Івана Барабаша та Ілляша Караїмовича. Вістка про вбивство потомственого караїма — переяславського полковника Ілляша — дійшла до Чуфут-кале, і караїми зажадали крові за кров.

У перший день свого перебування на Ермене-маале Тиміш побачив, що і тут нема для нього безпеченства. Польські єзуїти в чорних сутанах снували по вулицях, вечорами зупинялися перед вікнами Тимошевої світлиці, викрикуючи прокльони, вранці Аветик-оглу побачив на огорожі намальовані квачами чорні хрести. Старий порадив Тимошеві, щоб він просив у хана притулку за огорожею його палацу. Але відповіді від хана гетьманич не отримав.

Врешті надійшов лист від батька. «Дорогий мій сину, — писав гетьман, — милістю божою зацне військо Запорозьке розбило лядських окрутників, та анахтемський аспид ще не вбитий — війна тільки починається. Попроси хана, щоб зволив прийняти тебе в своїх покоях, і скажи йому, що здобич, яку отримали татари під Жовтими Водами, нічого не значить перед тією, яку вони матимуть, якщо борзо прийдуть з великим військом. Дотепер ми мали справу зі слугами, віднині валкуватимемо з панами — розкішними і багатими».

Тиміш передав ханові гетьманського листа, та знову Іслам-Гірей відмовчався. Повільно й нудно минали дні в непевності й тривозі.

Аж у травні, коли гетьманич уже й не чекав ханського прийому, на Ермене-маале верхи прискакав ханський стражник. Біляве слов'янське обличчя так не пасувало до татарського військового одягу, що Тиміш у першу мить подумав: «Хтось із Низу, переодягнений. Що за вісті?»

— Хан тебе чекає у дворі свого палацу! — проказав сеймен і повернув коня.

Готовий до найгіршої несподіванки, пройшов Тиміш крізь одчинені ворота на ханське подвір'я і мало не закричав від нестримної зловтіхи. Хан, одягнений у шубу і білий тюрбан, гордо сидів на сивому аргамаку, а напроти нього під ескортом ногайських воїнів стояли два шляхтичі. Один, добре знайомий Тимошеві, — довговолосий, сивий, у нагрудному панцирі, віяльцями розсипалися вуса; другий у круглій бобровій шапці з перами і в червоному пошарпаному жупані.

— Йогомость пан краківський, великий коронний гетьман Потоцький і чернігівський воєвода польний коронний гетьман Калиновський, — пролунав голос ногайського мурзи Салтана, який привіз із України знатних ясирних, — віднині раби великого хана Кримського улусу Іслам-Гірея!

Поникла голова Потоцького, а Калиновський ніби й не почув зневажливих слів, він з ледь помітною посмішкою на устах вперто дивився на стягнуте в жовнах обличчя хана, немов хотів прочитати на ньому вдачу і характер свого ворога. Очі зустрілися, хан затримав на польному гетьманові холодний погляд і промовив до Потоцького:

— Бачить аллах, не хотів я цієї війни. Але з диявольською намовою, забувши наше колишнє побратимство, ви відправляли з порожніми руками наших послів, яких я присилав за звичайними упоминками. Після цього козаки попросили в нас допомоги, а тепер кличуть іти війною до самого трону вашого короля. Запитую тебе, чи може Польща примиритися з козаками?

Потоцький глянув спідлоба на хана і з пихою відказав:

— Річ Посполита не мириться з підданими, вона їх карає!

Глузлива усмішка розірвала ханові стулені уста.

— Ти ж бачиш, Потоцький, що за цим разом покарали піддані владців.

Калиновський випередив пустодзвонну відповідь коронного гетьмана, він хотів ділової розмови з ханом.

— Річ Посполита не знає, чого вони хочуть, — сказав.

— Ви мусите їх визнати як державу по Білу Церкву, а нам данину за чотири роки по сто тисяч злотих щорічно і наперед не ухилятися від плати.

— Це добре, що ти готовий торгуватися, хане, — відповів польний гетьман. — І ми згодні вести торги, але з тобою — не з Хмельницьким. Проте таких умов Річ Посполита не прийме.

— Тоді самі дивіться... Ми з Іхмеліскі заприсяглися на вічне побратимство. А в спілці з ним не боїмося не тільки короля, а й турецького султана. За вас же, вельможні панове, я жадаю по двадцять тисяч злотих!

— Висока ціна, хане, — процідив крізь зуби Калиновський. — Видно, ти спритний купець, знаєш, за що як платиться.

Червінь проступила на смаглому лиці Іслам-Гірея, він підвів руку з нагайкою, та спинився.

— В Чуфут-кале їх! — коротко наказав і повернув голову до Тимоша: — Твій батько чесно дотримав присяги, гетьманичу. Я теж дотримаю слова: ти скоро будеш вільний і повернешся на Україну. Скажи гетьманові, що я небавом прибуду до нього своєю власною персоною з незчисленним військом!

Хан шарпнув за поводи, кінь, учувши владну руку господаря, здибився, піднісся над головами гетьманів. Кинувся назад Потоцький, тільки Калиновський стояв камінно, продовжуючи змагатися з ханом.

Ще мить — і баский аргамак упаде на вождів польського війська. А впертий Калиновський стоїть незворушно під кінською тушею, і опускається ханський кінь поруч із польним гетьманом.

— Тридцять тисяч червінців за твою голову! — сині пелехи люті вихопились із його очей, він влущив у повітрі гарапником.

— Ти знаєш ціну силі, хане! — злобно засміявся Калиновський. — Ми з тобою ще сторгуємося і за Україну, і за Хмельницького!

Шаленством спалахнули очі гетьманича, кров хлинула до обличчя і бризнула з кожної ямки глибокого ряботиння, він прискочив до Калиновського, схопив його за комір жупана. Та в цю мить чиясь рука смикнула Тимоша за обшивку свити і потягнула назад. Рідкобородий старець із вузькими щілинками очей прошелестів сухим голосом, сопухом дихнувши Тимошеві в лице:

— Не личить підданому втручатися в справи господарів!

Кивнув головою хан, той самий білявий сеймен, що приїжджав по Тимоша на Ермене-маале, а тепер весь час стояв, наче витесаний з каменю, поруч із Іслам-Гіреєм, підійшов до гетьманича і, поклавши йому руку на плече, показав очима на браму.

Мовчки подався Тиміш через майдан до тісних провулків вірменського кварталу, а за ним — сеймен на коні. Раптом Тиміш розправив плечі, повернувся до стражника і крикнув надірваним голосом, простягаючи руку на північ:

— Ялан155! Там господар, там!

Тепер чекав: якщо ханський стрілець штовхне або вдарить нагайкою, він уб'є його.

Але очі в сеймена були лагідні і трохи здивовані, він скочив із коня і, підступивши до розгарячілого юнака, спитав з наївною цікавістю:

— Іхмеліскі — твій ата156?

— Так, воїне! Мій батько — гетьман великої України, а цих собак у королівських кунтушах він власними руками спіймав під Корсунем, мов шолудивих шакалів у курнику!

— Я бачив його, то — відважний батир, — промовив сеймен захоплено. Він оглянувся і ще ближче підступив до гетьмана. — Темиш, чуєш, Темиш, старий мурза Іхмеліского Джеджал знає звідкись мене, він сказав, що я з України. Скажи мені, чи справді я з України?

— Ти яничар! — гаркнув зневажливо Тиміш. — Ти забув свою віру і мову задля шматка ханської пастирми.

— О ні, Темиш. Яничари за морем, у султана, а я кримський і ніколи не знав іншої віри і мови, як наша, татарська. Але чому мені кажуть, що я з України?

— Не знаю, парубче, — охолонув Тиміш. — Може, тебе забрали в ясир, коли ти був ще зовсім маленьким...

— Чого ж тоді я виріс у циган, скажи, Темиш?

— У циган? Бідолашний ти мій брате... — зітхнув Тиміш. — Таж цигани не одне немовля вкрали з України на продаж. Як ти називаєшся?

— Селім.

— Можливо, ти й Семен...

— Так, я сеймен, — сказав тихо Селім і додав уже іншим тоном, гордовито запальним: — Перший ханський стражник!

— Бог змилувався над тобою, врятував тебе від страшного гріха братовбивства. Будь собі тепер хоч Селімом, а хоч і чортом. Все одно воюватимеш за Україну. Ти підеш із ханом допомагати Хмельницькому.

Сказав Тиміш і пішов по тісній Ермене-маале до господи Аветик-оглу. Селім пройшов за ним і зупинився. Стояв, поки гетьманич зачинив за собою двері, і все чекав: він оглянеться і ще щось скаже. Але Тиміш не оглянувся...

...Іслам-Гірей згадав про Мальву аж тоді, коли Хмельницький виїхав із Бахчисарая. Туга й бажання охопили його, він скинув із себе тюрбан, кирею і подався до гарему. Зупинився на порозі Мальвиної кімнати і чекав, що вона, як завжди, підбіжить до нього, обніме за стан, тулячись головою до грудей. Але Мальва стояла біля мангали бліда, збентежена і непорушна.

— Що болить тобі, Мальво? — хан притулився долонею до її чола.

— Нічого не болить. Ти давно не приходив. Але твоя воля... В тебе я третя...

— О Мальво, люба моя ханим. Хай ніколи не пече тебе вогонь ревнощів. Я не знаю нікого, крім тебе, відколи ти стала моєю. Важливими справами займався твій повелитель.

— Я чула дивні співи і бачила чужих людей у твоєму дворі. Хто вони?

— Чи ж то мало чужинців приходить щоденно до хана? Хай вони не турбують тебе. Могутності Іслам-Гірея ніщо не загрожує.

— То козаки були?

Хан пильно приглянувся до Мальви. Що це в неї — цікавість, страх чи, може, кров козацька мовить?

— Я приніс тобі, люба, намисто з червоними рубінами, хай прикрашає воно твої перса, я пришлю тобі черкеських танцюристок, щоб утішали тебе, проси в мене чого хочеш — сповню, але про справи державні не випитуй, не жіноче то діло.

— Спасибі, хане, — поклонилася Мальва, поклала намисто в шкатулку, і не було на її лиці втіхи, а в очах колишньої пристрасті. Наче викупана в крижаній воді, стояла перед Іслам-Гіреєм Мальва — покірна й холодна.

Минали дні, а Мальва никла і в'янула, немов тюльпан у Персидському саду, що його забули поливати садівники. Браслети і рубіни лежали неторканими в, шкатулці, зі слухняністю рабині лягала Мальва на м'які багдадські килими поруч з ханом... Тільки тоді впізнавав її Іслам-Гірей, коли вона схилялася над колискою сина, наспівуючи звідкись знайому чужу мелодію.

«Що могло трапитися?» — мучився хан. Він любив, Мальву першою запізнілою, а певно, й останньою любов'ю, забув про двох старших жінок, що скигліли в безсилій злобі в своїх гаремах, дарма чекали на нього довгими ночами хтиві одаліски: красуня з Мангуша забрала собі його всього. А тепер Іслам помічав, що втрачає її любов, і жахом проймалося серце: як він житиме без неї?

— Пусти мене, хане, до матері, — попросила якось уранці Мальва. — Давно в неї не була.

— Назджаз157! Я ж не бороню тобі ніколи. Зараз звелю запрягти карету.

— Дозволь мені самій піти до неї, пішки...

Хан не відповів, а після обіду зайшов до Мальвиної кімнати євнух і повідомив, що султан-ханим може йти до Мангуша.

Так незвично і по-дитячому втішно було Мальві йти вузьким проваллям Ашлама-дере, де знайомий кожний камінчик, кожна чашечка білої павутиці, кожна голівка жовтогарячого цвіту, держи-дерева. Стало вільно, немов незримі, та міцні сіті, що окутували і тіло, і свідомість, враз розповзлися, прогнилі, Мальва здерла з лиця яшмак і побігла ущелиною, протинаючи грудьми холодне повітря, і була вона тепер дівчинкою з-над Узенчика, і ніхто б не вгадав по ній, що це йде до матері можновладна дружина хана. Та минуло захмеління, реальні контури світу випливли з голубої їмли, а тоді побачила Мальва скопців, що йшли за нею тихцем, скрадаючись поміж камінням. І аж тепер зрозуміла вона, якою ціною купила ханську любов. Обезсиліла раптом, а інстинктивний протест проти неволі затряс нею, і вона істерично закричала на євнухів, що принишкли за скелями:

— Геть, геть, геть!

Вдарилась квола луна об стіни ущелини і затихла разом із душевним бунтом. «Що це зі мною? — подумала Мальва. — Я ж ханська дружина, а вони його слуги, і так мусить бути. Хіба могла б я жити тепер деінде, коли там син і — він... коханий?» Одягла яшмак і статечно подалася видолиною до Мангуша.

— ...Мамо, я бачила їх... Чому вони прийшли так пізно?

Більше нічого не сказала і незворушно дивилася на материну розпуку.

А ввечері рабиня Наїра розповідала їй казку. Вона знала їх безліч, і ставали ці казки для Мальви тим другим світом, що закрився перед нею.

— Було чи не було, — тягла Наїра, — а в колишні часи жив могутній султан, який підкорив три чверті світу, а та чверть, на яку не ступило копито султанського коня, тремтіла в страху перед грізним падишахом. І пішов він на Русь і проковтнув сорок міст, як один шматок. Повернувся султан зі славою і золотом, та ніщо не втішало його так, як полонянка Маруся, що її схопили в церкві яничари, коли вона вінчалася зі своїм джигітом. Закохався султан, як тисяча сердець, і присягнув, що буде з нею однією жити. Полюбила й полонянка султана, а що була чарівниця, то відібрала волю свому панові. Що б Маруся не сказала, він слухав її, домоглася вона неможливого: султан заприсяг ніколи не йти війною на Русь. Сорок тисяч невільників повернула вона в їхній рідний край, та сама вертатись не захотіла. Гяури пісні склали про неї і назвали її своєю святою...

— А далі, далі що? — допитувалася Мальва, але Наїра не знала, що було далі.

— Аллах один відає... їм сповнились бажання, хай сповняться і нам...

Багато ще казок прослухала Мальва, а цієї більш допроситися не могла — чомусь випала вона з пам'яті старої Наїри. І, мабуть, тому розрослась дивна казка в уяві султан-ханим по-іншому, і Маруся ставала схожою на синьооку дівчину з Мангуша, а турецький султан — до гостробородого хана Кримського улусу.

«...І домоглася Маруся в хана, що ніколи він не піде війною на Україну, і сорок тисяч невільників повернула в їхній рідній край, а сама... сама вернутись не могла, бо любила хана... А що далі, що далі?»

Звістка про Жовті Води і Корсунь докотилася й до Мангуша. Спочатку пошепки, а потім голосно загомоніли поселенці над Узенчиком про чудо, яке виблагали люди в чудотворної ікони Успенської Марії: хан іде визволяти Україну!

Стратон не вірив. Та звідки ж бо могла взятися сила на Україні, щоб розгромила королівське військо, і хто де чував, щоб християнам ішли на поміч поганці? Сам покульгав у Бахчисарай, а вернувшись, мовчав заклято і тільки ночами стонав тяжко крізь сон, наче стриножений бугай.

Незабаром рознеслася чутка, що кілька мужчин зникло з Мангуша. Потім не стало цілої родини. Спершу мовили про них, що пішли шукати місць, та шила в мішку не втаїш...

— За Сиваш повтікали, — сказав Стратон до Марії і шарпнув сорочку на грудях, аж репнула.

— Стратоне, Стратоне, — дорікнула Марія. — Чому ти не послухав мене раніше?

— Але ж не пізно ще, — гаряче заговорив Стратон. — Ти з грамотою, я...

— А Мальва?

— Вона вже не твоя.

— Мав би ти своїх дітей, Стратоне, так не говорив би...

Певно, не поверталися б вони більше до цієї розмови, та несподівано завітав до них пастух Ахмет. Дорослий, змужнілий, він зовсім не був схожий на татар, які ходили низом, — красивий тат із густими чорними вусами зійшов з гір, гнаний невгасимою спрагою кохання.

Понуривши очі, промовив:

— Ахмет знає, що все пропало, але забути її не може. Я прийшов, щоб вдихнути .повітря, яким вона дихала...

Мовчали старі, і мовчав Ахмет, звісивши на груди голову.

— Ахмет сильний і сміливий, — вів далі пастух. — І якби Мальва хотіла, — чей не може донині любити хана, бо ніяка пташка не любить свого господаря, який держить її в золотій клітці, — якби вона захотіла Ахмет украде її. Він знає всі дороги в Криму, до самого Хмеля відвезе Мальву на своєму коні, бо Ахмет любить... А плати ніякої за це не схоче — ні любові, ні ласки. Слугою її згоден бути...

По-молодечому схопився Стратон із лавиці, обняв Ахмета.

— Ти можеш це зробити, ти можеш?

— Ахмет усе зробить.

— Маріє, чого ти мовчиш, Маріє? Надія осінила материне обличчя, вона пожвавішала, сказала:

— Я піду, Стратоне, до неї... Я завтра йду. ...Стояла біля ханських воріт і не наважувалась постукати: білявий воїн відчинить і спитає знову: «Чого тобі треба, стара?», а тоді вона закричить: «Ти син мій!» — і вже не від чужинця, від рідної дитини почує образу... А чи справді він син її? Як дізнатися, в кого?

Скреготнули ворота, інший стражник пропустив Марію. Кров відпливла в неї від серця: «Де ж Селім?»

— Де Селім? — тихо зойкнула, та нічого не відповів вартовий, і пішла Марія повз Соколину вежу до гарему. Євнухові дала таляр і наслухувала: з глибин гаремних хоромів ледь чутно долинала пісня, ой, що ж то за пісня та про чорного ворона, що над морем кряче?..

Вбігла мати в кімнату, підвелась Мальва з міндера, якась така дивна: бліде в неї лице, хворобливо пломеніють очі...

— Мальво, ти хіба нічого не знаєш, що діється в світі?

— А що діється... Були, поспівали й поїхали... Звідки мені знати, що діється? Хан не розповідає про те, що робиться за стінами гарему. А я... я коштовностей багато маю, мамо, і не знаю, що з ними робити... Ти візьми трохи, дівчатам даси в Мангуші.

— Сердешна моя... Ой, де ж ті твої мрії про міць твого кохання?

— А що, хан послав по ясир... туди?

— Мальво, — зашепотіла Марія, — послухай, що скажу тобі. Побратим твого покійного батька гетьман Хмельницький побив ляхів, ворогів наших предковічних, а хан іде йому на допомогу. Ти послів козацьких бачила тоді... Але ханське слово зрадливе, хто знає, що він завтра вчинить. А тепер є нагода. Ахмет поможе нам... на Україну. Люди йдуть.

Чекала одвіту. Очі Мальвині прив'язалися до материних і довго відірватися не могли, та враз, ніби струшуючи з себе шкаралупу отупіння, вона розвела руки і заговорила, прислухаючись до своїх власних слів.

— Доля моя, мамо... Це доля моя. Ти кажеш іти на Україну? Як мені йти? Я ж зовсім не та, що ті — з-над Дніпра. Я лише затужила по них і чомусь тієї туги? позбутися не можу, а сама твоя Мальва — татарська, ханська, мамо...

— Потурначко ти моя...

— Мамо, а може, того хотів твій бог, щоб мене в ясир забрали, щоб я забула своє і аж тоді розбудилась від рідної пісні, коли стала ханською дружиною? Може мені призначено більше добра вчинити для твого краю, ніж народити козакові дитину?

— Що ти мариш, доню! Ти ясирка в работизні, що можеш зробити?

— Кажеш — хан іде на поміч козакам? І може зрадити їх? Я не дам йому цього вчинити, він любить мене. А тепер я розпалю його любов... І стане він вірним Хмелеві навіки. -

— Царі, Мальво, зраджують, не радячись ні з ким.

— Як він це зробить...

— То що?

— Я... — І побачила Марія давно вже забуте: батьківський козацький блиск спалахнув ув очах потурначки.

Іслам-Гірей дивом дивувався несподіваний переміні султан-ханим. Ввечері Мальва зустріла його бурхливими обіймами, надмір ніжності підкотився ханові до горла, м'якнув жорстокий володар, забувався в її гарячих пестощах.

— Ти мудрий мій цар, ти світло очей моїх, — шепотіла Мальва, — ти лицар, перед яким падають вороги твої, ти вождь, що подаруєш волю своєму і моєму народові.

— Якому твоєму, Мальво? — звівся на лікоть хан і сторожко глянув на дружину. — Ти ж мусульманка, як і я, і мій народ є твоїм народом.

— Я люблю тебе, хане, і Крим теж став моєю батьківщиною. Але ти зрозумій, що не байдужа журавлеві, коли він у теплих краях, холодна в'ялиця на півночі. Є такі, що й не повертаються, але тужно курличуть вони, коли в рідному краю вимерзають дерева і квіти, спека висушує зелень і брати, що повернулись додому, гинуть із голоду на рідній землі. Я вірила, що ти не станеш ворогом мого краю. Тепер знаю про все! Велика побіда сталась на Україні, то ж поклянись, мій мужу і володарю, що не відступиш ти від козацького гетьмана.

Хан устав, одвів Мальвині руки. Такого ще не було, щоб жінка втручалася в ханські справи і вимагала клятви від нього. Суворо глянув на Мальву, схопив її за плече.

— Чиї слова речуть твої уста, ханим? — спитав і притягнув її до себе, пронизливо дивлячись у вічі.

— О хане, не запідозрюй мене в підступності. Ти мудрий і сильний. Я ніколи не зраджу тебе, бо кохаю, бо вимріяла тебе ще в дитячих снах. Можеш мене вбити, можеш озолотити — я у твоїй владі. Але послухай щирих слів слабкосилої жінки. Несвідуче серце моє чує те, чого, можливо, ще не бачить твій розум. У твоїх руках тепер така могутність, якої ніхто не мав. Яка ж то сила, коли два дужі вороги стають сукупно проти третього! Що можете зробити ви! Та коли схибиш, — багато горя поллється по світу. Будь вірним своєму слову, хане...

Опустив руку Іслам-Гірей із плеча Мальви, згадавши:

таке вже десь було. Майнула думка в голові про могутнього падишаха Сулеймана Пишного і про русинку Роксоляну, при якій розцвіла Османська імперія. І ще згадав хан про синів Сулеймана, яких чарівна Хуррем убила руками султана, щоб подарувати імперії новий рід від п'яного Селіма.

— Принеси мені свого сина! — наказав Іслам-Гірей, і страшна погроза вчулася в його словах.

— Він спить...

— Принеси мені свого сина!

Дрож пройняв тіло Мальви, спотикаючись об подушки, вона пройшла в дитячу кімнату і винесла маленького Батира. Хлопчик спросоння кривив до плачу губи і горнувся до матері. Личко в нього було смагляве, як у Іслама, а очі голубі — материнські.

Простягнулася ханська рука до груденят дитини, звелася друга.

— Що хочеш робити, хане! — скрикнула Мальва.

— Я буду мудрішим від самого Сулеймана Кануні, — мовив жорстоко. — Любити розумну козачку і вбивати від неї синів!

Мальва судорожно пригорнула хлопчика до грудей, а він, ще не знаючи, що може творитися в царському дворі, в якому з'явився на світ, просіяв у усмішці і залепетав:

— Ата, ата, ата!

Опустились руки Іслам-Гірея.

— Воля аллаха, — зітхнув. — Спи, Мальво. Мене чекають справи. І будь спокійна. Я йду складати письмо султанові про те, що виступаю зі своїм військом на спілку з Богданом Хмельницьким.

Стратон нетерпляче чекав, коли Марія повернеться з ханського двору.

— Ну що? — зустрів її на порозі і відразу все зрозумів: опущені Маріїні плечі, схилена голова й очі, в яких витліли рештки надії, говорили мовчки- «Мальва не піде».

— Я так і знав, — промовив глухо. — Горе море, пий його — не вип'єш. Але ми підемо. Ти з грамотою, я — через Сиваш.

— Пізно ти вирішив, Стратоне. Якби колись мене послухав, ми разом були б там. Ти кував би гармати, я варила б їсти козакам, а Мальва, а Соломія... — вдарилась Марія головою об стіну і хлипала безслізно. — Не можу, не можу я піти... Тут діти мої...

— Діти?!

— Так... Ти пам'ятаєш того ханського воїна, що приїздив по Мальву? Я знаю, не хибить моє серце: то син мій...

Ще кілька днів мучився Стратон, не зважуючись покинути Марію, а туга за козацькою волею, що десь там воскресала на Чорному шляху, визволяла душу і не давала жити. І врешті опустіла Стратонова хата, ніби мерця винесли. Не виходила Марія більш на люди, сама-однісінька тужила в чотирьох порожніх стінах, а інколи пізніми вечорами бачив сеймен Селім чорну тінь жінки, що тихо стояла неподалік муру.

Стратон пробирався ночами через сиваські болота до козацького Низу, полохаючи сонних стрепетів на курганах.

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка