Роман Іваничук Мальви Розділ перший



Сторінка11/13
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.61 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

Розділ вісімнадцятий


Цар загинув, хай живе цар!
— Ви сліпі кроти і безмозкі устриці! — кричав султан Ібрагім на членів дивану, які зайшли в тронний зал доповісти про стан війни з Венецією. — Хто розпочав це безглуздя, хто підіслав до мене зрадливого Замбула, де голова його?! До Золотого Рогу більш не приходять торгові судна з коштовностями і тканинами, обезлюднів гарем, ваші голови сплять, та я промию їх розпеченим оловом!

Мовчки виходили від султана дефтердар, кадіаскери і великий візир Муса-паша, залишаючи в тронному залі поруч із падишахом нового члена дивану — недима158 Зюннуна. Де його знайшов Ібрагім, ніхто не знав, та султан не розлучався з ним ні на хвилину і довіряв йому ще більше, ніж колись Замбулові. Він входив до султанського селямлика, не питаючи дозволу, і проголошував завжди одну й ту ж касиду159, що так лестила Ібрагімовому самолюбству:

— Прикрасив аллах всевишній небо сонцем, місяцем і зорями, а землю дощем, красунями і найсправедливішим султаном Ібрагімом!

Після цього недим сідав на долівку, накреслював крейдою гороскоп, відзначаючи, в якому зодіакальному сузір'ї перебуває зараз сонце, і вгадував безпомилково: цієї хвилини в мечетях Багдада прославляють найрозумнішого падишаха, або ж — сьогодні вночі він зустріне в гаремі невідому красуню, з якою ніяка ще не дорівнялася в хтивості й пристрасті, чи то міг навіть напророкувати багаті дари від іноземних послів.

Далі вони удвох пили вино, і султан читав Зюннунові свої вірші, а той підносив руки вверх, завертав очі і зітхав, і сміявся — залежно, яким тоном декламував Ібрагім.

Султан сам собі тепер дивувався, як він міг стільки років довіряти зрадникам Замбулові й Аззем-паші, коли в імперії живе така людина, що знає і поезію (скільки касид міг проспівати за день Зюннун!), і астрологію (недим наперед міг угадати, скільки звірів уб'є султан на полюванні), і дипломатію (він уміло розмовляв з послами в присутності султана), і воєнну справу (адже Зюннун відгадав потаємні мислі Ібрагіма про те, що воювати йому більше не треба, а тільки насолоджуватися радощами світу цього)!

Сам бог послав йому з Анатолії цю людину, без неї тепер Ібрагімові не обійтись.

Деколи викликав султан до себе великого візира. Це були тривожні хвилини для Муса-паші. Сім потів спливало при самій лише згадці про той день, коли Ібрагім, спонуканий своєю матір'ю, віддав йому тугру. Після першої офіційної аудієнції падишах провів нового візира до тайника, розташованого поруч із залом дивану. Він відчинив двері, вимальовані під колір стіни, трупний сморід ударив в обличчя — жахливе видовище постало перед очима Муса-паші: у невеликій кімнатці височіла гора людських забальзамованих голів.

— Бачиш, Муса, — оскалив зуби Ібрагім. — Тут лежать ті голови, які хотіли бути розумнішими від голови самого падишаха. Полюбуйся, ось премудрий Аззем-паша. Дивись, щоб і твоя сюди не потрапила.

Підігнулися коліна у великого візира, він вклякнув перед султаном.

— О султане, я служитиму тобі вірою й правдою!..

Та відтоді і донині переслідували його почорнілі лиця тих, які колись сиділи на тому самому місці під п'ятьма бунчуками в залі дивану, на якому тепер сидить він.

Згадка про страхітливий мавзолей відбирала йому рештки сміливості, він допомагав султанові торгувати бейлербеями і кадіями, всі гроші, виручені за посади, сумлінно віддавав Ібрагімові, з кожною дрібницею йшов радитися до валіде Кьозем, яка, позбувшися за допомогою яничара-аги розумного суперника Аззема-паші, взяла до своїх рук владу і відтіснила від державних справ самого Hyp Алі і красуню Тургану-шекер.

Хай діється воля аллаха, а йому, Муса-паші, — аби вберегти свою голову і посаду. Нехай собі Кьозем виховує для престолу молодшого султанського сина, що народився від одаліски, він закриває очі на те, що потаємно зникають яничарські старшини, які підтримують Нур-Алі; Муса-паша мовчатиме і тоді, коли несподівано помре Тургана і старший син Ібрагіма Магомет.

Великий візир помічав якесь підозріливе нуртування в надрах двора і у війську. Hyp Алі з того дня, як тугра просковзнула повз його руки, не появлявся до двору навіть на засідання дивану; Тургана виставила біля свого гарему сторожу з яничарів; шейхульіслам Регель з святенницьким обличчям щовечора ходить молитися до яничарської мечеті, а серед яничарів появився звідкись новий шейх Мурах-баба, який закликає воїнів до самостійного походу на Венецію, обіцяючи їм бочки золота в Європі.

Муса-паша вдає, що нічого не помічає. Він боїться всіх. Та поки що султан тільки погрожує під час аудієнцій:

— Ти знаєш, яка кара чекає тебе, коли в імперії зайдуть непорядки. Іди і промий свій ослячий мозок, годі мені за всіх думати!

Недавно Муса-паша дізнався від австрійського резидента в Стамбулі Ренігера про якісь коншахти Іслам-Гірея з козацьким гетьманом Хмельницьким, потім почув про те, що козаки й татари розгромили польські війська під Жовтими Водами. Що буде, коли Ібрагім про це довідається? Чию голову забальзамують? Але мовчав. Не треба підганяти лихо. Хан все одно колись пришле своїх послів.

У султана щодня — кейф160. Зараз він у горах Істранджа. Полювання випало напрочуд удале — достеменно таке, як пророкував недим. Яничари-секбани161 виганяють на галявину стриножених козуль, оленів, а Ібрагім цілиться з рушниці і кладе наповал одну тварину за другою.

Добрий настрій у падишаха. Він обіцяє недимові винагороду, похваляє секбанів, та враз протяжний звук рога долинає з лісу — знак, що хтось наближається.

Поскакали ловчі на конях лісовою дорогою і скоро повернулися, ведучи з собою султанського чугадара162.

— Хто велів тобі йти сюди? — спитав Ібрагім, сердитий, що перешкодили йому в полюванні.

— Муса-паша, великий султане... Ханські посли прибули до тебе. Кажуть, що в них невідкладні справи.

— Раби погані! — затупав ногами Ібрагім. — Як вони сказали — невідкладні в них справи? До мене, секбан-баша! Пошли кінних до татарських посланців, хай волоком приведуть їх сюди, якщо нема в них терпіння чекати!

Наступного дня перед обідом примчали вершники до султанського табору, тягнучи шнурами за собою послів Іслам-Гірея, пошарпаних, у подертих башмаках, зі збитими до крові напівбосими ногами.

Султан сидів у шатрі на подушці, поважний і спокійний, він оглянув нужденних посланців з ніг до голови і мовив:

— Мені казали, що у вас невідкладні до мене справи. Коли ж це справді так, то не годиться кликати султана до двору, а треба бігти чимдуж до нього, де б він не знаходився. Як бачите, я вам показав сьогодні, як це треба робити. Кажіть швидше, що там: хан помер чи, може, шторми Крим залили?

— Порох стіп твоїх Іслам-хан, негідний цілувати твої ноги... — простогнав тремтливим голосом посол, — доносить тобі, що... що він особисто виходить з усім своїм військом на Ляхистан, і ще доводить до відома: ногайські полки Тугай-бея вже розгромили з козаками ляхів на Україні... Хан просить тебе теж іти по багатий ясир, а на знак високої поваги до вождя і воїна велить віддати тобі цю коштовно оздоблену шаблю і листа...

Розширились у султана зіниці, задрижали м'язи на дряблому лиці, приступ скаженої люті повільно накипав, але ще не міг прорватися. Ібрагім довго дивився в лист, не розрізняючи літер, і враз скочив, заверещав:

— Як, як він смів?! Ми шерть дали польським послам, як насмілився смердючий пес почати війну з Ляхистаном, не питаючи мене?

Посли стояли на колінах, опустивши до землі голови, вони вже не чекали, що султан, як це належиться, накаже одягти їх у почесні кафтани. Згасала надія вийти звідси живими.

. — Я піду не на Польщу, а на Крим війною, я затоплю кров'ю погану вашу землю, а вас... вас — бити киями і гнати до Золотого Рогу!.. — Ібрагім кричав і тіпався в люті. — Ну, чого ви стоїте? — накинувся на секбанів, і ті пустили на послів собак.

Тоді прийшла черга до недима, який один зі всіх тут присутніх був спокійний за свою шкуру.

— Що твій гороскоп? Чому не попередив мене про чорну вість, чому затаїв її переді мною? Ви всі, ви всі проти мене, всі зрадники! — султан схопив шаблю, подаровану послами, і, не виймаючи її з піхов, сягнув нею по черепу свого єдиного дорадника.

Недим упав на землю мертвий, і в цю мить спам'ятався Ібрагім. Він вклякнув біля нього, тер долонею по синьому басамані на скроні і безпорадно розглядався довкола.

— Зюннун... Зюннун...

Заклекотіло в яничарських казармах: Ібрагім прогнав татарських послів, а потім убив булук-башу, який прийшов із домаганням відправити стамбульські орти на війну з Ляхистаном. Згадали тепер воїни своїх побратимів, що останнім часом таємно зникли з казарми, проклинали ім'я валіде Кьозем, заговорили про найбагатшу у світі здобич, яка потрапить у руки шолудивим татарам. Мурах-баба виголосив у мечеті проповідь про розпусного султана, який проводить час у розкошах і гендлює державою та військом, яничари з мідними казанами поривалися з казарм на вулицю. Стримував їх Hyp Алі. Він ще не зважувався на ребелію.

Ібрагім зачинився у тронному залі і не впускав до себе нікого. Не стало вірного недима, султан оплакував його і перебирав у пам'яті всіх сановників і слуг: нікому більш довіритися не наважувався. А самостійність лякала його, зі всіх кутків просторого залу віяло подихом смерті. Ібрагім зачиняв двері на всі замки, а їсти подавала йому кяя-хатун через шафу, що поверталася в стіні довкола осі. Кожного разу гаремна служниця шептала йому крізь щілину, що одаліски хочуть утішити великого з великих, та він боявся йти навіть до гарему.

У тривожній самотині Ібрагім починав розуміти: він безсилий, і життя його існує поза державою. Щось там на світі діється без його відома, діється, певно, і в дворі, а нікому вже переконувати його в тому, що він найсильніший і наймогутніший і всі бояться його гніву. Кермо раптово вислизнуло з його рук: Крим самовільно розпочав війну з Ляхистаном, якесь нове військо — йені-чері — появилось на півночі і змітає все на своєму шляху. Йені-чері, всюди йені-чері! Скоро весь світ рушить на Османську імперію, а сама ж імперія хіба не стала ворогом його, султанського життя?

Крізь залізні мушарабії дивився в сад, що спускався по схилу до Босфору. Там пишалися лотоси і гліцинії, достигали мангові плоди, і згадував Ібрагім свій перший день султанування, коли він, вільний, одягнений і нагодований, вийшов до квітів, а з уст його зірвалися слова ніжного вірша про зажуреного солов'я. Чи не краще було тоді пройти за огорожу попри рибацькі селища і загубитися в людському морі?

І сплив на думку вірш Караджа-оглана163 — слова цього вірша були страшні, а все одно вони мимо його волі самі вимовлялися, як невблаганне приречення:

Життя, ти спокійне і радісне,

То раптом тривожне:

Вмить ти — пустельник,

Вмить в'язень...

Страх огортає мене, що буде зі мною,

О любі браття, боюся я смерті

Не хочу, не хочу! — закричав Ібрапм, і тільки відлунило в залі — мертво, зловісно.

Самотність ставала нестерпною, хотілося забуття. Тому чекав шепоту кяя-хатун. В обід обернулася шафа зі стравами, а в щілині прошелестів голос гаремної служниці:

— Самотина пасує тільки аллахові. Послухай, султане, я розкажу тобі вість, за яку ти озолотиш свою вірну слугу.

— Говори…

— Сказав пророк: розділив бог хтивість на десять частин, а дев'ять із них дав туркам. Я бачила в лазні невиданої краси дівчину, що вміщає в собі всі десять частин гріховної похоті.

— Хто вона.? — пожвавішав Ібрагім, забуваючи про душевні тривоги, і про Крим, і Польщу.

— О, це напевно не проста. Я спитала її, та вона . прогнала мене, мов собаку. Але кяя-хатун усе знає, я простежила, якою вулицею проходить ця дівчина щодня перед заходом сонця... Якщо хочеш, ти можеш мати її й сьогодні

...Мешканці кварталу поблизу Ат-мейдану були свідками дивної події. В передвечір'ї в напрямку до Золотого Рогу проторохтіла вуличкою карета. Вона спинилася в розгоні на одну лише мить, з неї вискочили два чоловіки з закритими обличчями, накинули сіре покривало на дівчину що саме проходила по бруку, і не встигли перехожі отямитися, як карета зникла в провулках.

Наступного дня шейхульіслам Регель поспішав до яничарських казарм. Від святенницького спокою на його обличчі не залишилося й сліду голова підведена до неба, з уст зривалися страшні прокльони, руки з затиснутими кулаками раз у раз підносилися вгору

— Мурах-баба! — крикнув він на порозі дев'яносто дев'ятої орти.

Миттю прибіг дервіш, став перед верховним духівником на коліна. Він пильно вдивлявся в обличчя Регеля, дрібно хиталася серга в лівому вусі: бачив Мурах-баба, що трапилося щось незвичайне, і, можливо, в цю хвилину вирішиться доля двору.

— Розпусник на троні, злочинець зі священним мечем Османа осквернив мою єдину дочку! О прокляття, о аллах!.. Клич, клич яничара-агу!

Hyp Алі примчав на коні не гаючись. Він, власне, чекав слова шейхульіслама. Годину вибило! П'ятибун-чужний скіпетр ще завтра пронесуть слуги над його головою. Хай згине той, хто не оцінив заслуг свого спасителя!

В яничарській мечеті зібрався диван у неповному складі.

— Сказав халіф Осман: мудрий султан — і цвіте держава, убогий розумом і духом — і держава валиться, — звернувся шейхульіслам до Hyp Алі, алай-бега і лавних пашів. — Чаша мого великого болю переповнилась, але над своїм горем я один повинен плакати і просити в аллаха помсти для того, хто обезчестив мою дитину. Та долилася по вінця чаша терпіння всього народу османського. Амурат IV залишив квітучу імперію. Не минуло й десяти років, як вичерпалась державна скарбниця, флот занепав, венеціанські судна штурмують дарданелльські замки, християни заволоділи Далмацією. І винна в цьому тільки одна гріховна і нечистоплотна людина, якій аллах не дав розуму царювати.

— А хто винен у тому, — підвівся алай-бег, начальник спагіїв, із ненавистю позираючи на Hyp Алі, хто винен, що Ібрагім сів на троні?

— Ми рятували династію, — відповів спокійно яничар-ага. Спадкоємець є, і тепер може зійти з престолу негідний панувати над нами.

— Є спадкоємці, — уточнив алай-бег.

Старший син Ібрагіма Магомет, відповів різко Hyp Алі і звернувся до шейхулыслама: — Яничари просять тебе, духовний отче, видати фетву, яка вимагала б султанського зречення.

Рада дивану закінчилась. Яничари повиносили з казарм казани і забарабанили по них ложками. Зловісний гримкіт пролунав над містом і сполохав народ, луна вдарилась об стіни палацу. Сам Муса-паша вилетів із воріт на коні і щодуху помчав до казарм. Та вже не мали яничари респекту перед великим візиром. Кивнув рукою Hyp Алі, роз'юшені воїни роздягнули Муса-пашу догола і погнали вулицями шмагаючи по спині нагаями.

До Біюк-сарая йшов гонець із фетвою. Він помахував нею, щоб ніхто не насмілився підступити до нього: священний папір давав право входити до самого султана. Кяя-хатун мусила відчинити двері тронного залу. Гонець не вклякнув на коліна — всемогутність фетви не годилося принижувати. Ібрагім, жовтий і згорблений, не кричав і не тупав ногами. Не відриваючи малих побляклих очей від сувою з печаттю, він тихо навшпиньках підійшов до посланця, неблимно дивився на документ, в якому записаний був його останній день, підскочив, вихопив фетву і тут же порвав її. Стиснув шматки у жмені, кинувся до холодної мангали, запихаючи їх в отвір.

— Вогню, вогню! — прохрипів у щілину до кяя-хатун, але ніхто не обізвався.

Знічений гонець подався назадгузь до виходу.

— Фетву султан подер! — заревіли яничари і ринули через площу до палацу. — Ібрагім зневажив коран!

Барабанний гуркіт, дзенькання мідних тарілок, пищання флейт залунали перед головними воротами, впали залізні брами...

В залі дивану перед шейхульісламом, пашами і Hyp Алі стояв Ібрагім, якого притягли сюди за руки білі євнухи. Він уже знав, що настав його кінець, але повірити в це було трудно: надто різкий був перехід від всемогутності до ув'язнення. Здається, вчора його витягли з темниці на трон, а нині знову туди? Без султанських регалій і чалми виглядав надто мізерним і худим, пригаслим голосом він запитував учорашніх своїх підданих, а нині суддів:

— Що це має означати? Як ви...

Шейхульіслам і Hyp Алі коротко переглянулись, зніяковіння майнуло в очах. Може, їм самим стало тепер дивно, як могли вони колись супроводжувати цю жалюгідну нікчему в мечеть Еюба, а потім десять років боятися своєї власної вигадки; можливо, подумали про те, що завтра вони посадять на престол інший свій витвір, і нічого від того не зміниться, а нинішня розправа з Ібрагімом — тільки помста за особисті кривди?.. Але так чи інакше спектакль закінчувався сам собою, Карагез закривав свій балаган.

— Тобі, Ібрагіме, була порада — сьогодні зректися престолу, — мовив Регель, — і, зробивши це спокійно, ти б доживав віку в Ексі-сараї. Але ж диявол надоумив тебе не тільки насміятися над моєю дочкою, а й над святим кораном. За це ти сядеш у темницю і...

Пронизливий писк обірвав мову шейхульіслама, Ібрагім забився в істериці, він плескав у долоні, викликав слуг, погрожував і отямився від короткого слова Hyp Алі:

— Йолюм164.

Тоді він упав на кахляну підлогу і заблагав:

— Аман, аман165! Я жити хочу!..

Ібрагіма вивели, шейхульіслам повернув голову до яничара-аги.

— Хто це зробить? — спитав, примруживши очі.

— Будь-хто. Та запропонувати треба чорбаджієві першої орти Алімові. Цей щасливець, якому судилося підносити чашу шербету султанові, може стати завтра на моє місце.

— Але ж ти знаєш, що чужинець, який...

— Отож він сам і доведе, чи гідний командувати військом Порти. Простому яничарові вистачить ятагана, яничару-азі потрібен ще й кмітливий розум.

Подвір'я Біюк-сарая кишіло від яничарів, які штурмували гаремну браму. Там замкнулася валіде Кьозем із онуком Соліманом. Впали залізні грати, зіскочили з завісів двері кімнати валіде: тихо гойдалися під стелею підвішені олійні лампи, розкиданий одяг валявся по долівці, посередині лежав перевернутий міндер, тільки в кутку стояв неруханий кований залізом ку-фер. Хтось відхилив віко, та замість сподіваного золота побачив у ньому перелякану на смерть Кьозем. Вона виповзла з куфра і сипнула жменю грошей перед яничарами. Вони кинулись до неї, мов голодні вовки, зірвали золоті серги з вух, стягли браслети і персні з рук і прокололи кинджалами.

Султанича Солімана, якого яничари мали доставити живим Hyp Алі, не було ні тут, ні в дитячій спальні. Враз відчинилися бокові потайні двері, і до гарему валі-де увійшла Тургана-шекер, ведучи за руку семилітнього хлопчика, її красиве обличчя позначили зморшки, а колись хтиві очі, що зманювали щедрого султана, грізно дивилися на розшалілих яничарів, вгамовуючи їхню сваволю. Хлопчик плакав, переляканий галасом, владна мати не звертала уваги на плач дитини.

— На коліна, раби, перед султаном великої Порти Магометом Четвертим! — наказала вона, і миттю згас запал войовників трону.

Яничари опустили ятагани і впали ниць до стіп його світлості шахзаде166.

Перша орта знову готувалася до зустрічі нового султана, який завтра вертатиметься з мечеті Еюба, oneрезаний мечем Османа. Чорбаджі Алім згадував, із яким хвилюванням і надією виносив він із казарми чашу шербету для Ібрагіма десять років тому. Тепер йому було байдуже. При Ібрагімові він ні на п'ядь не підвищився по службі, хоч виконував її ретельно. Звання чорбаджія отримав за вбивство української полонянки в Багдаді, — за жорстоку смерть турка Кир-огли його навіть не похвалили. А брати по крові просили тепер турків у спільники. Світові події не йшли в парі з розрахунками Аліма. Зміни, що заходили в Османській імперії, — теж не на руку. Валіде Кьозем скасувала девширме167, до яничарського корпусу напливало все більше турецьких хлопців, а ті, підростаючи, називали справжніх яничарів погордливо — аджем168. Туреччина, якій він усе своє свідоме життя вірно прослужив, не визнала його за свого.

Чи то правда, а говорять старі меддахи по кафеджіях, що турки колись з'їли серце Байди, бажаючи набратися його хоробрості Які турки? Ті, що прибувають тепер в яничарські казарми, чи ті, яких Алім саджав на палі під Адріанополем? Та все одно — з'їли, і його більше немає в грудях. Якби хоч крихта того серця залишилась, то, може б, не так шмагали мозок образливі слова: «козак», «аджем», «Байда». Який же Байда? Хіба обличчя, хіба постава, бо серця теж нема! Хотілося кричати, або впитись, чи вбивати когось: турки з'їли серце, і волю, і гідність, і наймення. Все! Але вино не допомагало, чужа смерть більше не вражала, крику яничарської душі ніхто не чує. Залишалася тільки байдужість.

Алім був готовий до всього: подати чашу шербету новому султанові а чи шовковий шнурок колишньому. Що скажуть, що довірять? Бунт у душі притих, воля зламалася, вертатися назад нікуди, а жити якось треба.

Пізно ввечері до Алімового конака прийшов Мурах-баба. Шейх яничарських дервішів хвилину дивився пронизливо на чорновусого богатиря, потім заговорив по-змовницьки:

— Око за око, зуб за зуб, гласить коран. Шейхуль-іслам жадає смерті Ібрагімові. Святий отець милостиво згадав про тебе. Ти виконаєш вирок?

— Рука, що дає, завжди вище від тієї, яка приймає, — холодно відповів Алім. Ні один м'яз не здригнувся на обличчі, ані вагання не заблукало в зіницях.

«Такі спокійні вбивці можуть здивувати навіть османів», — подумав Мурах-баба і показав Алімові на вихід.

Тихо йшли чорними вулицями чотири тіні, чорбаджі і дервіш попереду, два капиджії позаду. Зупинилися біля двірцевої тюрми. Зсередини долинало завивання Ібрагіма. Капиджій подав Алімові ключ. Мурах-баба кивнув головою. Якийсь час Алім стояв непорушне, потім рішуче підступив до дверей. Скреготнув замок, обірвалося Ібрагімове скигління.

При світлі факела чорбаджі побачив ту саму людину, якій обіцяв колись, що зустрінеться з нею в країні золотого яблука. Зустрілися... В божевільному жаху, який відбирає і мову, і крик, і порух, дивився на нього Ібрагім, і тільки очі благали пощади.

Почуття, схоже на те, що зродилося на мить тоді, в Багдаді, коли незнайома дівчина прошепотіла: «Козаче, соколе», — ворухнулося в душі... Тоді він починав службу, тепер мусить утримати те, що заробив, тоді заслуговував ласки у можновладців, убиваючи рабиню, тепер — убиваючи вождя. Ібрагім став йому таким непотрібним, як колись любов, до Нафіси і віра в християнського бога. Ба ні, виходить він ще потрібний.

Вправною рукою, призвичаєною до вбивства, чорбад-жі першої султанської орти проштрикнув кинджалом горло своєму покровителеві.

Мовчки поверталися: попереду Мурах-баба з Алімом, за ними два капиджії. Та раптом Аліма діткнулася якась непевність, тривога. Він оглянувся — придворні кати були понурі, Алім ступив набік, щоб порівнятися з ними, але вони знову зайшли позад нього. Мурах-баба повернув із дороги до брами в прохід, що вів до джеляд-одаси169. Рвучко повернувся чорбаджі, сягнувши за палашем, на якому ще не застигла османська кров, але йому вмить скрутили руки і заткали горло шматком сукна.

При світлі смолоскипа, який присвічував останнім хвилинам життя Ібрагіма, капиджі-баша зачитав фетву, написану рукою шейхульіслама Регеля, неабияк вдоволеного помстою.

— Султан убитий, так уже було, але рід Османів священний. Чужинець, що вмочив руки в крові державця Порти, повинен умерти. Турецька кров не змивається водою, лиш кров'ю.

Останній раз ударило в мозок слово «чужинець», і від нього дужче заболіло, ніж від смертного вироку. Все життя хотів зрівнятися з турками — і даремно...

В момент, коли вже шию стягнув холодний зашморг, зринув у пам'яті Аліма виклятий ним самим степ і висока трава... а в небі хмаринки білі... і скачуть коні — його і батька, і летять голови татарські... І злетіли червоні коні в чуже чорне небо над Босфором.

Цієї ночі над Мармуровим морем у балик-хане170, що притулився до південної стіни Біюк-сарая, засвітилося світло. Рибалки спускали у воду мішок із тілом первородного сина козацького полковника Самійла — яничара Аліма.

До ранку сліди ребелії на Софійському майдані були заметені. Народ сходився до палацу супроводжувати в мечеть Еюба нового султана.

Дервіші бігли попереду, викрикуючи осанну імператорові, ревніші розтинали собі вени на знак, що завжди готові пролити кров за падишаха, натовп роздрухувався, гомонів, поривався до процесії, щоб поцілувати сліди копит султанського коня.

Великий візир Hyp Алі притримував рукою семирічного володаря імперії, щоб не впав із коня. Магомет Четвертий плакав, бо ще ніколи не сидів верхи, лемент повелителя трьох континентів і п'яти морів моторошно лунав над бундючною Портою.

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка