Роман Іваничук Мальви Розділ перший



Сторінка4/13
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.61 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

Розділ сьомий


Перше, ніж увійти, подумай, як вийдеш.

Східна приказка
За Карантинною Слободою тягнеться вниз до моря західне передмістя Кафи. Весною, коли перепадають дощі, тут буяють бур'яни і полин, влітку вони збиваються в клоччя і тліють на вітрах; тріщать без угаву цикади і ліниво визирають із тріщин голодні ящірки.

Димове повітря тремтить над вигорілим побережжям, а сонце вже хилиться з полудня і не так пражить. З низьких мазанок вибігають голомозі татарчуки, збігаються до моря, кидають у воду галькою, верещать, тлумляться. Нараз зупиняються вражені, зчудовані. Над бухтою під кручею стоїть на камені шпичкувата дівчинка: вітер розгонить її довге хвилясте волосся, лопотить малиновим сарафаном, а вона вдивляється в голубі озерця, що розкидалися по морській гладіні, і не чує гамору хлопчаків. Сріблястий пруг потягнувся за байдаком — ось він зникає за горизонтом, далеко, в порту, стоять величні галери, схожі на казкових гігантських лебедів, тихо дихає море, ледь торкаючись хвилею підніжжя каменя.

Хлопці знають усіх мешканців передмістя — від найстарішого до малого, всіх турецьких дервішів з такіє, навіть поважних ходж із Слободи, але звідки взялась ця дівчинка з чорним волоссям і з брунатним чарівним личком?

— Ти хто?

Вона незворушно дивиться поверх їхніх голів. Чи не бачить?

— Хто ти така?

— Я — Мальва, — відповідає спокійно дівчинка, замріяні очі опускаються на поголені голови татарчуків і виливають синяву, ніби вони зачерпнули її тільки що з моря і щедро морю віддають.

Бешкетники торопіють, вони не знають, що сказати, — такої дівчини ніхто ніколи ще не бачив на цьому передмісті. Та хто ж вона?

— Ти звідки? — знову спитали, та вже без хлоп'ячого нахабства.

Дівчинка розвела руками, зірвала білу квітку клема-тису, що звис гадючкою по скелі, і кинула їм униз.

— Не знаю! — гукнула, пострибала кізкою по приступках скелі і за мить опинилася на верху, а потім зникла, наче й не було її тут ніколи.

— Гурія .. — прошепотіли хлопці в побожному страху.

Марія чекала на дочку перед брамою такіє, нетерпляче виглядаючи. Вона тільки-но зварила вечерю для монахів, зараз оголосять передвечірній намаз, і знову Мурах-баба гніватиметься, що дитина не вчиться впору ставати до молитви. Обплутав її дервіш, наче павук комаху, і вирватись уже несила.

У той вечір, коли вони обидві, побиті, злякані й голодні, повернулися в монастир, Мурах-баба повів їх у передсіння кухні й викинув їм дервішські недоїдки. Марія не торкнулася до їжі, дитина ж вилизувала миски, як собача, і забила Марія в розпуці головою об кам'яну долівку.

Мурах-баба вийшов у сіни, підвів їй босою ногою голову.

— Якщо аллах захоче що-небудь дати, — сказав, — то він не питає, чий ти син чи дочка. Але тільки шукачі знаходять щедрого бога. Тож слухай мене, Маріям. Тобі пощастило, що сьогодні зустріла мене, божого чоловіка, слугу блискучої Порти. Інакше здохла б між цими шолудивими татарами, які є пилюкою ніг османів. Я дам тобі науку і хліб, твоїй дочці знайду колись багатого жениха, і ти будеш купатися в розкошах, які ніколи й не могли приснитися в поганому твоєму краю. Але мусиш бути покірною й сповняти заповіт Магомета-пророка: третину доби спати, третину працювати, третину молитися богу. Молитимешся в такіє, працювати на кухні, а спати зі мною.

Марія схопилася, огида та обурення спалахнули в очах. Мальва вилизувала миску і просила ще.

Мурах-баба випередив Марію.

— У людини двоє вух, а язик один Два рази вислухай, а один раз говори. Якщо тобі не до вподоби моя добрість, то я тебе відпущу нині, але дервіші нашого такіє, які панують над душами татар Кафи, не дозволять тобі навіть жебрати в місті. А у степу голод. До осінніх дощів ти й води не нап'єшся, хіба що з солончаків. Тепер ти вислухала мене два рази, я жду однієї відповіді.

Марія вже місяць живе в Мураха-баби на подвір'ї монастиря. Дві треті Магометового заповіту сповнювала: варила монахам їсти і вчилася божого закону Від третьої повинності викручується. Сказала, що зможе лягти із святим отцем аж тоді, коли відчує себе справжньою мусульманкою. Мурах-баба бачить її хитрощі і стає щораз настирливішим, жах морозить Марію на саму згадку про те, та не знає, що має подіяти далі.

А Мальва розцвіла. Там, у хазяїна-татарина, рідко виходила з-за килимного верстата, ниділа, жовкла, а тут їй привілля. Ніхто не примушує працювати — гуляй по горах і над морем, тільки на молитву приходь і на вечірню науку.

Вдивлялася в бік моря, неспокій уже судомив груди, та ось мелькнула малинова спідничка, збігла на вулицю дівчинка з жовтими квітами в руці.

— Що це за квіти, мамо?

— Мальви, дитино.

— Мальви? Ха-ха! Таж то я — Мальва.

— І ти...

В цю мить закричали муедзини на мінаретах міських мечетей, оглянулася Марія — у дворі вже стояв Мурах-баба, простягнувши руки на схід. Простелила намазлик, і вклякнули обидві тут же, на вулиці. Мальва молилася, вона вже напам'ять знала сури корана, Марія дивилася на скопичені бурдеї по той бік вулиці. Хліви поприлипали до хат, розвалені кам'яні тини нагадували пожарища, городи не чепурилися квітами — ні, ні, хоч тисячу разів топчи хрест, ніколи до цієї чужини не звикнеш.

— Вирвуся звідси, — шепотіли Маріїні губи замість фатихи. — Вирвусь, хоч ти, мій боже, не хочеш цього. Мушу пересадити свою квіточку на рідну землицю. За будь-яку ціну. А тоді карай мене за гріхи і за зраду

Закінчилась молитва. Мурах-баба покликав Марію і Мальву до своєї хатини. Він скинув повстяну шапку з зеленою облямівкою, папучі, сів, по-турецьки підігнувши ноги, показав рукою на міндер, де завжди сідали Марія з Мальвою.

— Во ім'я бога милосердного, милостивого, — почав Мурах-баба незмінним бесмеле79. — Обіцяв аллах віруючим сади, де внизу течуть ріки, для вічної втіхи, і благі житла у садах вічності. Я щасливий, діти мої, бо спрямовую вас на шлях істини. — Він пильно глянув на Марію, яка, опустивши на груди голову, блукала думками далеко від божої науки. — Сказав аллах: «Поклоняйтеся мені, всі до нас вернуться». Нині я хочу розповісти вам...

— Про Кара-куру, ти ж обіцяв, баба, — попросила Мальва, її знудило щоденне заучування корана арабською мовою, якої не розуміла.

Дервіш невдоволено поморщився.

— Про злих демонів не годиться розповідати під ніч, дочко, та ще й людям, які не знають усіх правд віри. Ті злії джини завжди навколо нас, та страшні вони тільки тим, хто не вбере в свою плоть і кров найправдивішу й найсправедливішу віру Магомета.

Не виходячи з задуми, сказала Марія до себе самої:

— Кожна жаба своє болото хвалить... Ляхи це саме кажуть про католицьку віру, жиди про талмуд.

Дервіш почув глузливий тон у словах Марії, ціла злива настанов мала зірватися з його язика, та Марія випередила. Підвела голову; губи презирливо стиснуті, погляд зневажливий — Мурах-баба ще не бачив Марію такою…

— Хіба можеш ти знати, монаше, що є на світі найсправедливіше? Ти, який так ревно держишся своєї віри тільки тому, що дає вона тобі владу над людьми, доволі їжі і жінок?

— Хай візьме вітер з твого рота ці погані слова, Маріям, — прошипів дервіш, але далі вів спокійно; — Ті, які вважають наше вчення ложним, не увійдуть у ворота раю, як верблюд у вухо голки. Наука Магомета найсправедливіша й найправдивіша тому, що вона остання. Адже коран не заперечує Моисея, коран визнає божественне походження Христа, але ж що варті ці пророки перед розумом Магомета, якщо вони давали поради людям лише на нинішній день, а на завтрашній не могли нічого обіцяти, крім раю, якого і уявити добре не могли. Мойсей упав на межі ханаанської землі і зневірився в Єгові, Христа розіп'яли самі ж гебреї за те, що він звелів їм поклонитись ідолам, Магомет же сказав: «Коли всі народи приймуть іслам, тоді появиться божий посланник Махді, який зробить усіх людей рівними». Нині більше, ніж половина світу визнали нашу віру, і недалекий час, коли зрівняються всі — від шейхульіслама до моакіта80, від султана до цехового ремісника.

— Ну, ну... — зітхнула Марія. — Та поки що є ситі і голодні, хазяїни і раби. Твій Махді, певне, ще й не зачинався.

Коли слухаєте коран, то мовчіть, може, будете помилувані, — підніс голос Мурах-баба Сказав же архангел Гавриїл Магометов! на горі Хирі «Ти останній пророк, і в тому, що ти скажеш, ніхто не зможе сумніватися. Ти візьмеш із наук дотеперішніх пророків єдину сутність — єдність бога і проповідуватимеш божі думки, які тобі єдиному доступні» Як можеш ти, земний черв'як, мати сумніви? З уст пророка записали коран його халіфи Абу-бекр, Осман, Омар і Алі, і в ньому ти знайдеш відповіді на всі питання життя На кожний вчинок пояснення і виправдання, якщо тільки він не шкодить династії Османів, якій випало нести у світ правдиву віру Лише вмій читати коран, лише бережи його від лжетлумачення, як це роблять перси-шіїти вороги блискучого Порога. Бо вчив Магомет боротися за іслам мечем, і це його найсвятіша заповідь. Сказано ж у сорок сьомій сурі: «Коли зустрінеш такого, що не вірує, вдар його мечем по шиї».

Мальва спала, так і не дочекавшись казок про вурдалаків81, джинів, а Марія слухала, і їй ставало моторошно від проповіді дервіша.

«А що, коли це все правда? Та невже мусульманська віра має стати єдиною у світі? І розіллється страшна чума по всіх краях, і всі народи стануть схожими на турків... І не буде пісень, не буде. казок, не стане купальських вогнів, вертепів під різдво, волі! Ніхто нічого не матиме свого... Ляхи розіп'яли Україну за схизматську віру, теж навертаючи людей на свою, праведну. Брехня, за хліб її розпинають. Турки заграбастали півсвіту — за віру? Ні, за наживу. А бог один над усіма — єдиний він справедливий і вічний. І він не дасть торгувати собою. Прийде час — і терплячий господь не витерпить більше олжі, крикне він міняйлам і лихварям:

— Годі!»

Це скрикнула сама Марія і затулила уста. Хитнулося полум'я свічки, схопився Мурах-баба, закричав

— Гяурко! Відступників у нас карають не божою карою, а земною, і покарана ти будеш...

— Не лякай, — підвелася Марія, хустка сповзла на шию, дервіш аж тепер побачив, що ця жінка зовсім сива. Я живу так, як велить твій бог, бо виходу іншого не маю. Тож карати мене нема за що А думати не заборониш. І ніхто не може заборонити думати людям ні ти, ні мулла, ні твій Магомет Ти говорив, що й перси вороги ісламу Та які ж вони вороги, коли самі мусульмани? Ти називав татар шолудивими, а вони теж вашої віри. Тож не в богові справа, вам, туркам, болить, що не весь ще світ опинився під вашим башмаком. І тому ви, крім шаблі, взяли за зброю ще й коран. І орудуєте ним так, як це вам вигідно, бо ви сильні. Але сила ваша не вічна. Людина міцна, поки молода, а потім слабне, хиріє і вмирає. А коли не вміла жити з сусідами по-людськи замолоду, то сусіди на старість їй не допоможуть і навіть за домовиною не підуть!

Мурах-баба розгублено дивився на розхристану козачку, яка, здавалась, зараз підступить і вчепиться руками в його горло. Він не чекав такого вибуху слів від зламаної горем Марії, якоїсь хлопки з-над Дніпра. Відступив, бо ще не зустрічав розумної жінки, позадкував, бо ж розумна жінка може бути й відьмою.

— Ти хто така... хто така? — пролепетав.

— Полковничиха я! Жінка полковника Самійла, який душив вас димом у Скутарі. Гетьмани гостювали в мене в хаті, державні ради радили при мені, а ти... ти хочеш, щоб я з тобою, брудним і юродивим, лягла у ліжко? Тьху!

І відразу обм'якла. Впала на міндер і захлипала над сплячою Мальвою. Голос дервіша прозвучав кволо, але погрозливо:

— Кажуть правовірні: «Доброму коневі збільшувати порцію ячменю, поганому — канчуків».

— Від ячменю я відвикла, до канчуків не звикати, — зітхнула Марія, взяла на руки дитину і пішла, похитуючись, у свій чардак82.

...Прокинулась вранці з терпким передчуттям біди. Мураха-баби вже не було в домі, помислила, чи не задумав дервіш чого-небудь поганого. Тяжко пошкодувала за свої вчорашні слова, бо що з того, що сказала правду в очі? Чей же не переконала його, а собі, певно, нашкодила. Мурах-баба помститься.

Зварила обід на кухні, і тоді, коли дервіші подались на обідню молитву-зухр, Марія, заховавши під кафтан свої і Мальвині речі, вислизнула з дочкою на вулицю. Не знала, куди йти, але вірило серце, що мусить нині зустріти когось такого, хто дасть пораду. Люди всюди є, не всі ж звірі.

В провулку біля Круглої башти побачила старого чоловіка з довгою, сивою, як у біблейського Саваофа, бородою, в білій чалмі і сірому арабському бурнусі Він не вклякнув на землю, коли муедзини прокричали зухр, а тільки звів обличчя до неба, і здалося Марії, що ця людина бачить бога. Отого бога, яким торгують всі на світі, не знаючи його, того бога, який є найсправжнісінькою правдою, вічно зневаженою і безсмертною. З нею він зараз розмовляє віч-на-віч, радиться, питає.

— Допоможи, святий чоловіче, — почув меддах Омар шепіт, і його очі опустилися. Біля стіп клячала жінка з дитиною. — Той, хто вміє бачити бога, мусить знати стежку до моєї долі, якої я не можу відшукати.

— Встань, дочко, — мовив Омар. — Я не святий. Я лише встиг довго пожити на землі. Сходив усі мусульманські краї, звідав кожне село і місто, шукаючи правди не в законах, а в людях. І збагнув одну правду — правду людських страждань. Це єдине, що не є фальшивим нині під сонцем. Що ті страждання породять — не знаю, — мовчать боги. Та якщо колись настане щастя на землі, то скажуть мудреці: «Його породило безмежне горе». Яке лихо спіткало тебе, жінко?

— Я родом із безталанної України. Рабинею була в Криму два роки, а тепер пропадаю на голодній волі. Віри своєї відреклась, хрест святий потоптала, та цього мало. Щоб животіти, треба топтати ще й свою душу і тіло кожного дня, а це понад мої сили. Я живу в дервішів у монастирі, та вертатися туди вже не можу. Порадь мені, куди маю дітися, щоб хоч дитину врятувати від смерті?

— Твій злий демон водив тебе поміж лихих людей. Іди геть від них. Аллах вклав у людську подобу добро і зло, безбожність і богобоязливість і веде людство обома шляхами. Ти зможеш знайти тих, що йдуть шляхом добра. Хай бог ощасливить тебе у своїх шуканнях і допоможе тобі знайти світ правди. Шукай його не серед багатих, не серед святенників-неробів, а між тими, які знають ціну зернині проса. І ні за що не плати своєю вірою і совістю. Бог єдиний для всіх народів, і приймає він молитви з різних храмів і різними мовами, аби тільки вони були щирими, аби тільки до них не діткнувся бруд користолюбства. Покинь Кафу — цей содом продажності і нечисті, покинь швидше, поки погань не прилипла до незайманої душі твоєї дитини. Іди і не повертайся більше до тих, хто молиться шайтанові словами фатихи. За Бахчисараєм є християнське село Мангуш, може, там знайдеш собі пристановисько.

Цілющим бальзамом лились слова мудреця на розтерзану душу Марії. Прояснів сутужний темний світ: є ж таки добрі люди на цій страшній землі, а якщо вони є, то нема неминучості загибелі. В темниці, де дотепер жила Марія, відчинилось раптом віконце, і жмут світла розлився по холодних стінах золотими озерцями надії.

Вона припала до руки мудреця, взяла в нього благословення і в сам обід, коли найдужче пекло сонце, квапилася з Мальвою колючим степом по бахчисарайській дорозі.

Гори залишилися позаду. Вони ще манили до себе прохолодою дубових лісів, та попереду стелився наїжений злий степ, і треба буде його здолати. Він вигорів дотла і був неозірний, мов пустеля; чорніла курна дорога, витоптана возами, копитами й ногами, — хто її проклав? Валки невільників, сама Марія прокладала її два роки тому до рабства. Виведе вона її тепер на волю чи замучить, жорстока, спрагою і голодом? Хто зустрінеться їй на цьому шляху — розбійники, ясир чи, може, чабани, які напоять Мальву молоком? Марія має чим заплатити. В такіє заходили каліки, хворі просити зцілення в монахів, вони залишали в монастирі овець і кіз, а їй, кухарці, перепадало якесь акче — мусульмани завжди дарують милостиню, бо так заповідав всещедрий Магомет. На перший день байраму побожні беї випускають пташок із кліток на волю, людей же ні, не залишив чомусь такого заповіту пророк.

У степу було безлюдно. Страх набрести на ясирну валку зганяв Марію на бездоріжжя, там тяжче було йти. Колючки протикалися крізь м'які папучі, плакала Мальва і канючила вернутися до доброго Мураха-баби, вона так і не могла допитатися в мами, чому вони залишили монастир.

Зрідка подибувалися річки, вони ледь струменіли по слизьких каміннях і теж задихалися від спеки, та все ж на берегах зеленіла трава, можна було тут помитися, перепочити і з'їсти шматок хліба.

Ночували в степу. Харчів трохи прихопила з собою, голод поки що не гнав до аулів, та знала Марія, що невдовзі доведеться йти жебрати, признаватися, хто вони, і наражатися, що якийсь ретельний кет-худа83 поверне їх із ногайцями назад у Кафу Як і чим доведе, що вона відпущена?

Три дні не зустрічався ніхто по дорозі — наче вимерла кримська земля. Тільки сипи-орли сиділи на каменях, хижо витягнувши довгі шиї. Очікували валок із Карасубазара, після яких є завжди чим поживитися — недоїдками і людським трупом.

Ставало чимраз тяжче і страшніше: запаси їжі закінчилися, подерлося благе взуття. Треба було вибирати: або йти на риск у села, або стати поживою стерв'ятникам. На четвертий день — Марія вже несла Мальву за спиною, підв'язавши її хусткою, мала зовсім обезсиліла — почулося овече блеяння, з півночі над степом котилася курява. Марія вдивилася в розпечене повітря, що тремтіло над жовтим стеблинням ковили: на обрії заворушилася кора землі, наче враз закипіла від нестерпної спеки. Позаду отари маячів вершник, за ним повільно рухалася крита кантара, запряжена волами.

- Мамо, бачиш, — марила Мальва, тремтіла, билася, скрикувала в мами на руках, — скаче на коні каїш-башак84, в нього роги на голові і, замість ніг, козлячі копита.

— Цить, дитино, цить, це не башак, це добрий чоловік, він дасть тобі молока.

— Мамо, я нині не молилася. Он біжать по полю злі джини, то не овечки, мамо, то оджу85! Вони по мене йдуть, бо я сьогодні не молилася.

До подорожніх прискакав на легкому румаку хлопчик-татарин у сірому доломані, в кудлатій баранячій шапці.

— Сабаних хайр олсун86! — гукнув із сідла, до якого ніби приріс і тільки міг нагнутися, щоб приглянутися до людей, які чогось блукають безлюдним степом. — Хто ви такі і куди йдете?

На сухому лиці юного чабана, в його глибоких палаючих очах Марія впізнала риси тих самих диких ординців, що гнали її з України до Кафи, тих, чиє серце не здригнеться ні від плачу, ні від крові. Але цей не мав ні шаблі, ні лука, які дають людині право сваволити, і, мабуть, тому він був звичайним, людяним. Суворо закроєні уста і пряме підборіддя свідчили про мужність і одчайдушність. Якби в нього в руці був не карбач, яким він шмагає волів чи верблюдів, а аркан, можливо, він зв'язав би ним жінку й дитину, щоб потім продати на ринку в Карасубазарі — бо зразу побачив, що не татари вони. Але він був пастух, а не воїн, його змалку вчили відрізняти людей від худоби, ніколи не доводилося юнакові поганяти їх разом.

Чабан зіскочив з коня, подав дитині бурдюк із кумисом.

— Пий, гюзель.

Мальва жадібно припала до бурдюка, цілющий напій повернув їй дрібку сили, привиди зникли з-перед очей, дівчинка кволо осміхнулась до пастуха:

— Алла раз олсун, дост ака87.

Парубок дзвінко засміявся.

— Дивись, яка з неї татарочка! А звідки ти, мала гяурко?

Мальвині очі наповнились страхом, вона згадала, як у Кафі кидали в них хлопчаки каміння, обзиваючи цим словом. Обхопила маму за шию, залебеділа:

— Я не гяурка, не гяурка!

— Ти не бійся, — пастух погладив її по колінцях. — Християни, мусульмани — люди, чого ти плачеш?

— Я не гяурка, я мусульманка, — не вгавала Мальва.

Юнак допитливо глянув на Марію. Вона опустила руку з бурдюком, промовила:

— Так, вона мусульманка.

— І ти? — недовірливо придивлявся чабан до слов'янського обличчя жінки.

Промовчала.

— Спасибі тобі, добрий хлопче, — сказала по хвилині. — Ми йдемо в Бахчисарай. Продай нам бурдюк кумису на дорогу і трохи каймаку88. Гроші в нас є.

Тим часом під'їхала двоколісна, крита повстю кантара. Воли ліниво зупинилися перед своїм проводирем. Крізь діряве шатро виглядала молода жінка в чадрі. З-під плоскодонної шапочки, вишитої золотом, спадали змійками на плечі тоненькі косички. Чорні очі пильно зиркали крізь проріз у чадрі.

Нам по дорозі, промовив парубок до Марії. Ми йдемо з худобою на яйли Бабургану і Чатирдагу. Сідай, підвеземо. Фатіма, — повернув голову до молодої татарки, — помісти їх в кантарі.

Такої ласки і доброти Марія не сподівалася від татарина. Кланялася парубкові, зворушена до сліз, розгублена.

В душній кантарі поруч із Фатімою сидів, спершись плечем на в'юки, старший чоловік. Він підвівся, дав місце подорожнім. Марія тихо привіталася, хотіла осміхнутися до жінки, але та суворо дивилася на неї і не відповіла на привітання.

— Мені аби дитина трохи відпочила, — мовила винувато. — Ми недовго будемо вам заважати.

Татарка мовчала, переводячи суворий погляд із матері на дочку. Старий крекнув у кулак, пробурмотів:

— Не говори до неї, вона німа.

Гірко вразило Марію нещастя молодої жінки

— Від уродження? — спитала.

— Та ні... Коли була ще маленькою, як от твоя, ми кочували за Перекопом степами Узухри89. Одного дня на наші кочовища напав Сагайдак із козаками. Палили і різали все живе. Я заховався у траві, а жінку мою, маму Фатіми, замучили в дитини на очах. Були б і їй голівку розтрощили, та не побачили за бебехами. Мову відібрало... Відтоді гяурів божевільне ненавидить, а це й дивиться, чи ви не з тих.

Спазма пробігла в Марії горлом.

— Ні, ні, — заперечила, натягаючи яшмак нижче підборіддя, — ми... ми з Кафи. В Бахчисарай до рідних вибралися...

Старий глянув на Марію спідлоба, пронизливо, і від цього погляду нудотна млість розслабила тіло. «Пропали ми, — подумала. — Він не вірить».

А той хлопець, хто він вам? — спитала Марія, намагаючись бути спокійною.

Син мій. Від іншої жінки Недолугий якийсь. Брати його пішли на невірних, а він із вівцями. До шаблі і торкнутися не хоче... А воювати мусимо. Турки женуть по ясир, голод завжди дошкуляє, козаки не дають спокою...

«Голод дошкуляє, — гірко осміхнулася Марія. Значить, сусіда грабувати треба, ніби йому життя не миле. Козаки не дають спокою! А чи не з помсти за таких, як я, напали конашевці на ваше кочовище і невинних за невинних порубали? Твоя дочка німа, і моя теж німа мови своєї майже не знає. А вона могла б співати і водити хороводи над Дніпром. Та ви її примусили забути пісню і мову, ви відібрали їй купальські вінки, через вас я мушу виховувати її яничаркою. Хіба не чув, як відмагається вона від одного лише слова «гяурка»?»

Промовчала Марія, їй тепер судилось тільки мовчати. Навіть тоді, коли топче хрест її дитина.

Зупинилися за Карасубазаром напоїти волів у річці. Це страшне місце добре пам'ятає Марія. Тут ногайці дозволяли невільникам митися. Чорною ставала вода, мабуть, тому самі татари назвали місто Кара-су90.

— Зуя, — промовив старий, показуючи на річку. — Коли переселялись хани з Ексікириму91 в Бахчисарай, померла по дорозі жінка хана Хаджі-Гірея — прекрасна Зуя. Тут похоронили султан-ханим і назвали її іменем ріку.

— А тепер із неї худоба п'є воду, — сказала Марія. — Худоба, яка має людську подобу. Он, — показала рукою на невільничий базар. Саме заганяли ясир, такий знайомий лемент вирвався з-поза стін міста у степ. Дивіться, кого продають. Не овець, не верблюдів, яких жене ваш син на яйли Чатирдагу...

— Так... Це так... Але ти поглянь у той бік. Бачиш гору, схожу на великий стіл? Це Ак-кая. З неї турки скидають татар, які не хочуть іти на священний джіхад. Вовк їсть вівцю, вівця пасе траву .. Так, видно, мусить бути, жінко. А ти давно тут?

— Третій рік, — призналася.

— Горе всім, живущим на землі, — сказав татарин. Він більше не заводив розмов, далі дивилася злими очима молода татарка то на Мальву, то на Марію, а за кантарою чвалав юнак на румаку і наспівував пісню про красуню, що чекає його на чаїрах Бабугану.

Вранці парубок відхилив повсть, заглянув до кантари, і, скалячи в добрій усмішці густі білі зуби, гукнув:

— Виходьте, гяури! Бахчисарай он там, за цими горбами. А ми повертаємо вліво. Йдіть прямо, не звертайте нікуди і дійдете до Мангуша. А там — рукою подати.

— Мангуш? — зраділа Марія. — Ми якраз це село шукаємо. Спасибі вам, люди добрі.

Вона вклонилася старому, той мовчки кивнув головою, промовила до татарочки:

— Бувай здорова, красуне!

Та у відповідь почувся лютий писк і белькотіння, Фатіма схопилася з місця, замахала руками.

— Заспокойся, Фатімо, — спинив сестру парубок. — Ці люди тобі нічого не винні. Ну, йдіть. А мене звати Ахмет! — І не чекаючи подяки, почвалав за отарою овець, що котилися по сірому степу, швидше до зеленого підніжжя гір. На обрії в димовому серпанку плавала перевернена дном галера — пласка вершина Чатирдагу.

Мальва порум'яніла, посвіжіла. Підстрибуючи на одній нозі, вона наспівувала ту саму пісню, яка недавно лунала попереду кантари: про овець, про пахучі яйли, про красуню, що жде не діждеться молодого чабана із степів.

А з уст Марії підсвідоме спливала одна й та ж пісня, що невідступне йшла за долею двох людей з України в неволю. Бродила вона пилючними дорогами по Криму, пантрувала ту долю, щоб не загубилася, бува, не пропала у розпеченому міражі чужого світу.

Ой що ж бо то за бурлака,

Що всіх бурлак скликає...

Мальва перестала співати, допитливо глянула на матір.

— Чому ти завжди цю пісню співаєш, мамо?

— Це пісня твоєї колиски, доню. З нею ти народилася... З нею і вмирати повинна.

Мальва не зрозуміла загадкових материних слів, вона погано розуміла й ту мову, якою мама іноді розмовляла.

— По-якому ти говориш, мамо, зі мною, коли нема чужих людей?

— По-українськи, дитино... По-твоєму.

— Тут так ніхто не говорить...

Марія з болю похитала головою. Боже, боже, якою ціною вона купує дочці життя... «Чей не пізно ще сказати, що ми у ворожому краю, що ненавидіти мусимо все тут суще. Пригадати їй власне ім'я, переконати, що віра, яку ми прийняли, погана віра». І дитина повірить матері, і все життя ненавидітиме тих, що вбили її батька, забрали братів. І разом з тим житиме серед них. На неї кидатимуть камінням і обзиватимуть гяуркою. У серці дівчини закипатиме жаль і в горі клястиме матір: «Чому ти мене породила іншою, ніж ці люди? Навіщо це мені? Що я маю за це? Погорду, сиві дівочі коси, непосильну працю за шматок хліба і ту Україну, якої не бачила ніколи й не знала». І ніякої надії на повернення. А так... Ні, ні, хай росте вона мусульманкою, то хоч право матиме на грамоту. А потім зрозуміє... і рідний край, і мою жертву. Думала Марія про синів-близнят. Де вони, чи живі? Якщо живі, то, певно, не пам'ятають ні матері, ні своєї мови теж. Чи вже давно їх на світі немає? А що краще? Що краще? Та на якій вазі важити сумління і материнську любов?

Дорога зіп'ялася на невисокий перевал і круто збігла вниз по вапнистому білому схилу. Далі пішла долиною, зрідка минаючи невеликі аули. Марія здалека побачила село, що сховалося внизу між горами. Догадалася, що це Мангуш, — воно було інакшим від татарських. Забіліло стінами з-поміж садів, заскрипіло колодязними журавлями, всміхнулося відслоненим обличчям, і Марія зірвала яшмак. Стояла і любувалася шматочком України, що якось забрів у Кримські гори. Правда, по дорозі він прибрався трохи по-чужинецькі: приплюснуті дахи замість високих солом'яних стріх, мечеть під горою, кам'янистий грунт замість пухкого чорнозему, піщані гори замість степу, та все-таки повіяло знайомим рідним вітром із чужої долини, і перехрестилася Марія.

Зійшла в село. Над бурхливим потічком, що протікав низом, вона побачила гурт чоловіків. Вони сиділи на каменях, курили люльки, розмовляли. Згадала, що нині неділя, забула про неї, святкуючи з татарами п'ятниці. Підійшла, привіталася. Чоловіки привітно, проте байдуже дивилися на зайшлих. Видно, нові люди в цьому селі появлялися часто. Заговорила до них по-українськи, вони зрозуміли її, та відповіли чомусь по-татарськи.

— Де можна жити! Небо над головою, а земля під ногами. Он біліють бодрацькі каменоломні. Камінь із Бодрака можна брати всім. Є з чого побудувати хатину.

А захочеш, сама різатимеш камінь на продаж бахчисарайським татарам. Платять добре.

З гурту вийшов кульгавий чоловік з острішкуватими бровами і рудими прокуреними вусами, він заговорив тією рідною співучою мовою, якої давним-давно не чула:

— Ходіть зі мною, земляки безталаннії. Притулю вас, поки обзаведетесь. Я каменяр Стратон. Може, й до мене пристанеш у помічниці. Аби шия, а хомут знайдеться. Не журися, жінко: перетреться, перемнеться та й минеться...

Від щастя схлипнула Марія. Всі непевності і страхи, які мусила переносити мовчки, бо ні з ким було поділитися, лишилися позаду. Вона нарешті вільна! І не знайде її тут ні люта хазяйка, яка нахвалялася продати Мальву на кафському базарі, ані підступний Мурах-баба.

А в серці затеплилася надія: завтра ж вийде до Стратона на роботу, надриватиметься, день і ніч працюватиме, а заробить грошей і купить грамоту. Чудодійне ханське письмо, що виведе її на ясні зорі, на тихі води, у край веселий.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка