Роман Іваничук Мальви Розділ перший



Сторінка7/13
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.61 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   13

Розділ дванадцятий


Розмови з мудрецями більш потрібні царям,

ніж царські милості — мудрецям.

Сааді
Одної з останніх ночей Рамазану119, перед світанком, коли правовірні споживали сніданок, щоб запастися на денний піст, крайчик повного місяця зайшов чорним півкругом, темна пляма дійшла до середини диска, а потім поволі сповзла.

«Щось трапиться у султанському дворі, когось не стане в Біюк-сараї, — зашептали люди, вийшовши на вулиці Стамбула. — Коли темніє сонце — то султана, а якщо місяць...»

Бачив затемнення місяця і Аззем-паша. Він не був забобонний, але затемнення, яке віщувало смерть великому візирові, надто відповідало обставинам, що склалися при дворі, — всього можна було чекати.

На Ібрагіма, оточеного вартою і мурами, виснаженого вином і гаремними ночами, щораз частіше находила манія страху і підозрілості. Іноді він шалів у божевільній люті, якої боявся навіть Замбул: султан шукав тоді жертви, і не одна голова постельничего чи кубко-держця котилася додолу тут же, у султанських спальнях. Після нервових приступів Ібрагім впадав у меланхолію, тоді кликав до себе великого візира і примушував його слухати свої вірші або маніачні плани завоювання Русі, Італії, Угорщини. Аззем-паша кожного дня чекав безглуздого наказу, якого виконати не зможе. А тоді, звісно, кінець. Hyp Алі давно чекає такої нагоди.

Великий візир відчував тепер більше, ніж будь-коли, пекучу потребу зустрітися з кимось розумним, кому б міг довірити свої думки і сумніви, від кого почув би слова поради і розради. В Біюк-сараї такої людини не було.

Якось таємні агенти принесли у двір чутку, що у Стамбулі знову появився меддах Омар: він розмовляє з людьми, слухає їхні скарги. Що з ним чинити?

Аззем-паша багато чув розповідей про меддаха Омара ще в часи Амурата. Про мудреця, який розгадав під стінами Багдада сон шаленого султана і якимсь чудом залишився живим, ходили по країні легенди. Великий візир наказав розшукати Омара і запросити його до свого палацу на перший день байраму.

Коли мосахир120 настирливим калатанням об дерев'яну дошку сповістив правовірних про кінець посту, до приймальні візира прийшов меддах Омар. Хвилину стояли вони один проти одного — неймовірно схожі, немов близнюки: однакового росту, віку, обидва сивобороді і високочолі, різнив їх хіба тільки одяг. Візир — у білій хутряній киреї, Омар — у простому, випрілому на дощах і сонці бурнусі. Зустрілись наче сини однієї матері, яких доля розлучила ще в дитинстві і повела різними шляхами: одного до влади, другого до народу, одного зробила володарем, другого — мудрецем. А на схилі віку звела їх знову, щоб кожний з них розказав свій досвід, свою правду.

— Ти просив мене, великий візирю, хай бог дасть тобі вічне життя, щоб я прийшов до тебе, — поклонився меддах Омар. — Що ж примусило можновладця, який тримає в руках тисячі військ, мільйони народу і тугру121, вдатися до убогого меддаха, що не має нічого, крім крихти простої людської мудрості, подарованої аллахом?

— Сумніви, — коротко відказав Аззем-паша. Не чекаючи запросин візира, меддах присів на гаптовану сріблом подушку, напроти нього сів і візир. Омар приглянувся до обличчя Аззем-паші: не було на ньому ні пихи гордої, ні жорстокості тирана, ні неприступності повелителя. Омар знав всесильних світу цього, та зустрічав серед них лише грубу запальність, глупу пихатість, темну жорстокість. Велителя, який сумнівається, ще не доводилося бачити.

— Сумніви — потрібна річ, — мовив він. — Бо хто не сумнівається, той не досліджує, хто не досліджує, той не прозріває, хто не прозріває, той залишається в сліпоті. Але я не знаю, як говорити з тобою, щоб мої слова принесли тобі користь. Адже сказав ваш шейхульіслам, що слів, які приносять збуток вірі і владі, не треба знати і не треба говорити; слова, що записані в книзі пророка, треба говорити, а розуміти їх не конче, про вади вельмож: можна знати, та говорити заборонено. Як дозволиш мені бути з тобою?

— Говори правду. Бо ж мусить хоч один із владик знати істину. Кожна мить тепер приносить незрозумілі загадки, яких я розгадати не в силі. Колись було інакше. Давніше епоха тривала десятки років, і людські уми призвичаювалися до неї, тепер же на один день десятки епох. Я розгублений, я не розумію, де істина, а де облудність, де золото, а де сухозлітка. Бачу якусь бездонну прірву між двором і країною, між потребами людей і тим, що ми їм даємо, між словом і ділом. І не знаю, як переступити її. Хто винен — султан, візир, каді-аскер? Але ж сановники міняються, а прірва западається все глибше. Двір потребує грошей, накладає на підданих податки, і чим більше їх накладає, тим менше золота у державній скарбниці. Народ стогне, а імперія від цього не міцніє...

— Це закономірно, візирю. Між бажанням держави і бажанням людей існує вічна суперечність. Але при розумних, добрих і вчених правителях ця прірва така вузька, що її можна завжди переступити. Що ж сталося в нас? До того часу, поки слава завоювання була спільною метою держави і народу, народ не шкодував свого життя для слави. Потім одна людина взяла владу в свої руки, народ потрапив у залежність від єдиновладця. Одна людина за всіх думати не може, вона впадає в помилки, думки мільйонів не можуть збігатися з думкою однієї людини. І звідси починається та криза, про яку ти говорив. Єдиновладець прагне до розкошів, і витрати перевищують прибутки. Він хоче слави для себе і завойовує чужі землі. Кожна чужа земля сповнює люд тривогою, бо тоді життя його в постійній небезпеці. Народ хоче спокою, а не чужих земель, які не дають йому ні радості, ні хліба. Володар примушує підданих воювати, і піддані нерадо проливають кров за те, що їм не потрібне. Володар здирає податки на воєнні витрати, людське майно перебуває під постійною загрозою, люди втрачають бажання до Його придбання. А багатство держави залежить від особистого багатства людей. Якщо його в них немає, — звідки візьметься в держави? Коли народ пригнічений, — скарбниця порожня...

— Ти говориш страшні речі, розумний старче, — мовив у задумі Аззем-паша. — Твої слова доводять безвихідність становища Турецької імперії. Я ж думаю про її могутність, а не про загибель, і шукаю шляхів до зміцнення.

— Те, що рветься, безконечно зшивати не можна. Ми, правда, невтомно зшиваємо, але чим? Догмами старого корана, який навіває багато думок і поезії, але став не придатний для управління державою. Тисяча років минуло від часу його створення, а становища світу і народів, звичаї і погляди не існують незмінно. З плином часу відбуваються постійні зміни, коран же залишається таким, як був при халіфах пророка. Тому богослови мусять припускатися помилок, їх же наслідують проворні пристосуванці ради своєї наживи. Народ перестав їм вірити. Кориться, а не вірить. Хвалить, а не любить. Говорить одне, а думає інше. Правителі відчувають це, щораз менше довіряють своїм власним синам і впокорюють своїх же людей чужинцями — яничарами. Звідси починаються внутрішні бунти, а бунти — це початок загибелі імперії.

Аззем-паша підвівся.

— Омаре, — сказав він, — дай подумати мені. За твої слова можна повести тебе на ешафот. Але від цього не зміцніє Туреччина. Якщо ти маєш рацію, то ні за що тебе карати, коли ж ти помиляєшся, то твоє дабірство122 не підірве державних устоїв. Ти мислиш, а мислячі люди повинні жити. Прийди до мене за сім днів. Я хочу продовжити нашу розмову.

В перший день байраму до Стамбула з'їхалися купці і крамарі з усіх кінців імперії. Як і кожного року після Рамазану на Бедестані мало відбутися султанське торжище. Субаші оголосив, що відкриватиме торги сам султан Ібрагім.

Ювелір Хюсам зважився піти ще раз зі своїм незвичайним крамом на базар. Мусив продати хоч трохи товару, щоб заплатити податок. Старості ювелірного цеху, уста-рагінові, донесли, що Хюсам і далі виробляє браслети, медальйони, амулети, а до цеху вступати не хоче, тож староста наклав на старого неймовірно високий податок — аж вісімсот акче. Таких грошей Хюсам не міг роздобути, хоч би спродав усе, разом зі своїми папучами. Правда, за один тільки рубіновий амулет він міг би взяти набагато більше, але хто його купить?.. Нафіса хворіє, рідко вже й на ноги підводиться, а принести їй чогось смачного нема за що. На Хюсамовому дастархані давно вже не було ні пастирми, ні баклави123, перебиваються обоє на паляницях і каві. Як дожити довгий вік, якщо бог не пошкодував їм днів під своїм небом?

Хюсам забрав добро в мішечок і подався до Бедеста-ну, чей знайдеться для нього, нецехового, хоч трошки місця на долівці?

Базарний гармидер було чути здалеку. Народ тягнувся юрбами до центру, на в'ючених мулах і верблюдах пробивалися купці крізь натовп, тіснячи і тратуючи піших, викрикували гамали124, вимагаючи вступатися з дороги. А з обох боків один біля одного сиділи жебраки з к'яшкулями125 — предтечі базару. Так багато жебраків Хюсам ще не бачив. Кожного року їх, видно, збільшується, а хто знає — може, незабаром і старий ювелір поповнить їхні ряди?

Цікаво, ким вони були? Хюсам понишпорив у кишені кафтана, знайшов кілька мідних монет і підійшов до крайнього.

— Звідки прислало тебе горе, нещасний?

— Із Анатолії... Тімаріотом був. Податки загнали в лихву, лихварі забрали тімар...

Хюсам кинув у к'яшкуль одну монету і підійшов до другого.

— Я дубильник із Андріанополя. Уста-рагін зажадав за мою майстерню бакшиш. Оце й збираю на хабар. Не пошкодуй двох монет, добрий чоловіче.

— ...Я ходжа, був учителем у медресе на Скутарі. Хіба я знав, що вірші Вейсі і Нефі126 заборонено читати софтам? Вигнали...

— ...Я колишній хатиб. Насмілився сказати на проповіді, що кадій тлумачить коран так, як йому вигідно...

— ...Я румелійський райя... А ти чого випитуєш усіх? Може, шукаєш товариша за своїм фахом? Не завдавай собі клопоту. Тут усі рівні. Махді прийшов до нас раніше часу, вказаного пророком. Сідай біля мене, жебратимемо до спілки. Так краще...

Пішов Хюсам. Ряди жебраків змінилися мізерними крамничками під сірими наметами. До головної брами Бедестану було ще далеко, та базар починався вже тут. Власники крамниць, кравецьких майстерень, цирулень, кафедджіїв, яким, видно, не залишилось місця під склепінням ринку, голосно вихваляли товар, звертали на себе увагу, хто чим міг: один грав на гуслях, другий дрібно вибивав на тамбурині, інший курив ладан, хто видзвонював дзвіночками. Тут були і араби в різнокольорових бурнусах, і крикливі греки з квітчастими хустками на головах, і мовчазні турки в чалмах. Продавалося все: канделябри, таці, кремінні рушниці і ятагани, перець, колеандра, помаранчі, парча, єдваб, шовк.

Хюсам подумав, що нема чого йому пробиватися далі, пізно прийшов. Притулився в ряді, поставив перед собою солом'яне крісельце, розклав на ньому свій дорогоцінний крам.

Крізь базарний знервований гармидер долинали уривки фраз, небавом Хюсам міг уже вловити їхній зміст: люди обурювалися, що на ринку ходять фальшиві монети, а піастри вичеканили з нещирого золота.

Напроти, біля дверей нужденного склепу, стояв крамар у смішній позі, ніби розіп'ятий, і лементував крізь сльози:

— Я ніколи не підвищував цін, але погляньте, погляньте, які мені гроші дають!

Хюсам скорботно похитав головою. Цього крамаря стамбульський кадій прибив сьогодні за вухо до одвірка крамниці — справедлива кара здирникам. Але ж як він міг не заправити подвійної ціни, коли гроші наполовину втратили вартість?

— Ось приїде султан, — не вгавав покараний, — і ми спитаємо, куди ділося золото, чому нам платять удвоє легшими піастрами.

З відчиненої кофейні долетів сміх. Якийсь софта розповідав анекдоти.

— Куди ділося золото? Він питає, куди ділося золото! А хіба йому невідомо, що трапилось недавно в Біюк-сараї? Покликав наш султан дервіша Алі-бабу і запитав його, в чому суть щастя на землі. Алі-баба відповів:

«їсти, пити і пускати вітри». Розсердився султан, посадив зухвалого дервіша в тюрму, аж раптом — о всевишній! — у султана стався запір. Покликав знову сонцеликий Ібрагім дервіша і простогнав: «Якщо вилікуєш, дам за кожний спуск по мішку золота». Помолився дервіш добрим джинам, почав султан голосно пускати вітри, а казнадар за кожним разом кидає перед Алі-бабою по мішку з грішми. Тут убігла валіде. «О сину мій, — закричала, — що ти робиш? Адже так продуєш усе царство!» А він питає, куди ділося золото...

Регіт у кофейні раптово змовк, кремезний чолов'яга вскочив до кофейні, схопив софту за комір. Той вирвався і зник у натовпі.

Хюсамові не було смішно. Він із болем поглядав на свої вироби, яких ніхто не брав, бо хто ж візьме, коли гроші султан справді проциндрив?

Народ усе більше хвилювався, гомонів. Чекали приїзду Ібрагіма.

Біля султанського палацу тим часом чинилася не менша веремія, ніж на базарі. З самого ранку біля головних воріт зліва стояли вишикувані кінні спагії, ті, що служили султанові за землі, — тімаріоти і заїми; справа — яничари. Очікували виїзду султана. Повинна була відбутись церемонія цілування султанської мантії.

Падишах довго не появлявся. Врешті відчинилися ворота, але замість нього вийшов начальник охорони султанського плаща, перед собою на дрючку він ніс Ібрагімову шубу.

Здибились враз коні спагіїв, обурені комонні готові були ринутися у ворота і вчинити розправу над султаном за ганьбу, але тут почулася голосна команда яничар-аги Hyp Алі: «До зброї», і спинилися спагії. Розгублений капу-ага127 схопив у руки шубу і підніс її для цілування алай-бегові. Той зблід від обурення і зневаги, і не знати, чим би все закінчилось, якби не закричали яничари:

— До падишаха! Хто поперед нас сміє цілувати султанську мантію?

Зчинилась буча, вартові капиджії побігли у двір доповісти Ібрагімові про небезпеку. Султан зачув підозрілий крик і тремтів усім тілом. Дізнавшись про причину яничарського бунту, він наказав негайно стяти голову церемоніймейстру. Капу-ага був страчений прилюдно, заспокоєні яничари юрбами подались на Бедестан відкривати замість Ібрапма султан-мезади128.

Чорбаджі Алім ішов попереду своєї орти — бундючний, у дорогому кунтуші. Темним поглядом поводив на торговців, і вони нітились, замовкали: на Бедестані знали звички найближчого поплічника яничар-аги.

З того часу, як Аліма призначили чорбаджієм, минуло кілька років. Він міцно увійшов у довір'я Hyp Алі, гроші щедро капали у його скарбницю, яку він тримав у багатого ювеліра на Бедестані. Щодень, щорік згасала жадоба воювати — інші перспективи всміхалися тепер лицареві. Знав Алім: при першій нагоді яничар-ага стане великим візирем, а він тоді піде на його місце.

Та й не було рації при султанові Ібрагімові рватися до бою. Ті часи, коли достатки і славу яничари здобували на війні, пішли в небуття. Тепер посаду і звання можна було купити, а гроші кмітливим пливли звідусіль: хабарі приносили воїни, що викуплювалися від походів, і родовиті турки за право вступу в яничарський корпус. Бо тут краща плата, ніж у спагіїв, і кари, і смерть не такі страшні; комонних б'ють у п'яти, яничарів — по спині, комонних на кіл саджають, яничарів топлять у Босфорі. Хабарі приносили і злочинці, яким у яничарському корпусі узаконювалися грабунки і вбивства. А вже справжнє багатство прибувало чор-баджієві на документи загиблих у боях воїнів.

Яничарам дозволили одружуватися і купувати землі. Казарми порожніли, воїни ставали власниками.

Алім не одружувався. Він вдовольнявся полюбовницями і утримував їх у розкішному конаку біля Ат-мейдану.

Чорбаджі прямував до воріт базару. Там, біля головної брами, над якою розпростер крила висічений на камені візантійський орел, він стане поруч із Hyp Алі, проголосить відкриття базару, а потім вибере найкращі подарунки для коханок — діамантові намиста, єдваби, шовки.

Алім не помітив старого крамаря, що стояв за солом'яним крісельцем, на якому розкладені були коштовності. Хюсам прикипів до нього поглядом: де бачив це обличчя, чиє воно? І, напевно, вихователь і колишній приймак ніколи б не зустрілися, якби якийсь яничар не помітив майстерно вирізьбленого амулета, в сердечку якого горів діамант, списаний ледь помітною тонкою в'яззю. Яничарові очі жадібно блиснули, він глянув на стривоженого ювеліра, спитав:

— Звідки воно в тебе?

— Я... Я ювелір. Сам зробив...

— Ти — ювелір? — зареготав яничар. — Ювеліри там, на Бедестані, а ти злодій! Бо якби ні, то став би поруч із своїми цеховими.

— Я не цеховий...

— То яке ти маєш право продавати такі коштовні речі поза цехом?

Алім повернув голову, зупинився.

— Що там?

Яничар пошкодував, що привернув увагу чорбаджія, тепер амулет дістанеться йому. Він притьмом сунув за пояс коштовність, і тоді закричав Хюсам:

— Віддай! О аллах, я працював над ним сорок ночей! Алім простягнув руку, яничар слухняно віддав чор-баджієві амулет.

— Ти звідки береш такі речі? — глянув Алім спідлоба на старого, він не впізнав його, бо й годі було впізнати: Хюсам висох, згорбився, обличчя втопилося в кудлатій бороді, тільки очі звідкись були Алімові знайомі.

Хюсам затрусився, простягнув обидві руки, схлипнув:

— А... Алі... — більше слів не міг видавити з горла: перед ним стояв той, який колись кликав його батьком.

— Звідки ти маєш такі речі? — придивлявся чорбад-жі до амулета. О, він не сподівався аж такий дорогий подарунок принести сьогодні вирлоокій Зулейці. Але звідки в цього жебрака такі дорогоцінності?

— Ти — злодій, — сказав він спокійно, кивнув яничарові, і той миттю згорнув з крісельця решту краму. Застогнав Хюсам, схопився руками за чалму:

— О аллах, що роблять ці грабіжники! На ювеліра посипались удари, крамарі порозбігалися, хапаючи свій товар, яничари, скориставшись із нагоди, забирали, що потрапляло під руки.

Хюсам лежав на землі, заслоняючи обличчя руками, а коли сам Алім штовхнув його ногою під ребра, неймовірна кривда і лють додали йому сили, він звівся на ноги і прохрипів, бризкаючи слиною в обличчя чорбаджія:

— О зміє ядуча, викохана за моєю пазухою, о виплодку самого Ібліса, о смерте наша! Та хай тебе рідна мати прокляне!

Тепер Алім впізнав Хюсама. Він на мить остовпів, розгубився, та довкола стояли яничари — чорбаджі не міг прощати якомусь жебракові такої зневаги.

Гострий ятаган проколов горло старого ювеліра.

...Діждавшись, поки з-перед парадних воріт Біюк-сарая розійдуться яничари і спагії, до вартового підійшов якийсь купець із великим сувоєм парчі.

— Мені велів кизляр-ага Замбул принести дорогоцінні тканини для гарему, — крізь вузькі прорізи повік на вартового зиркали маленькі рухливі зіниці. — Накажи провести мене до Замбула.

Кизляр-ага підозріло зиркнув на торговця парчею. Він не кликав сьогодні нікого.

Все починало набридати старому євнухові: і гарем, і недолугий султан, і служба. Сьомий десяток ліг на спину, все важче було її згинати; колись в'юнкий і спритний плазун ставав лінивим алігатором, якому хотілося без діла лежати на сонці, роззявивши пащу. І має вже через що. Багатство є. Якби ще чистих кілька тисяч піастрів, він купив би у капудана-баші129 галеру, перевіз би свої скарби до Мекки і там спокійно доживав би віку.

— Не питай нічого, Замбуле, — промовив тихо купець, і ахнув кизляр-ага:

— Сефер Газі!

— Тс-с-с... Не розпитуй, як я дістався сюди з Родосу, і не клич прислужників, поки мене не вислухаєш. Я розбагатів, у цей сувій парчі загорнутий мішок із золотом, один мішок. А другий цілий юк130 лежить у найпотаєм-нішому сховку в одного татарина, що торгує на Беде-стані. Якщо ти мене викажеш, то другий мішок для тебе пропаде. Коли ж нині скажеш султанові, що Му-хаммед-Гірей готує змову проти нього, а єдиний вірний слуга Ібрагіма — це Іслам, ти отримаєш його. Як тільки мій вихованець вийде від султана з позолоченим мечем, я тобі дам ярлик, з яким ти підеш до торговця тканинами татарина Мемета. А тепер купуй у мене цей сувій парчі і неси його легко, мов пір'їнку, Ібрагімовим красуням.

— Шайтан... — просичав Замбул і прийняв із рук Сефера важкий сувій.

Ібрагім поволі заспокоювався. Зловісний гармидер біля воріт Біюк-сарая нагадав йому, було, ту ніч, коли бенкетував увесь Стамбул, а він сидів у в'язниці, проклинаючи могутнього Амурата. І раптом двері навстіж, і натовп біля дверей тюрми, і труп ненависного брата перед ним. А що, коли цей підозрілий гармидер — то вже його, Ібрагімова, черга? А, слава аллаху... Яничари збунтувалися за право першими цілувати його шубу... Значить, вірні йому, ще довго зможе він ніжитися в розкошах і спокої... Ібрагім повільними ковтками цідив вино, очі п'яно плавали в орбітах, два Замбули увійшли до султанської опочивальні.

— Я не кликав тебе, чого хочеш, кретине?

— Змова проти тебе, султане, — випалив Замбул. Випав глечик із рук Ібрагіма, він схотів схопитися на ноги, але спина прикипіла до подушки. Прохрипів:

— Де, хто?!

— Мухаммед-Гірей бунтує Крим, султане. Ібрагім широко розплющив очі, хміль раптово минув. Зірвався з подушки, схопив за груди кизляр-агу і шпурнув ним, тупо вдивляючись у його вишкірену пащу.

— Хто, хто говорив мені, що Мухаммед буде вірний Порті, хто переконував мене, що Іслам-Гірей — зрадник?

Замбул підвівся на ноги, випростався. Рабська покора, з якою він завжди входив у царські покої, зникла з його обличчя.

— Ти ще не бив мене, султане, і краще не роби цього. Замбул стане гніватися. Як керуватиме сонцеликий султан великою імперією, коли не стане всезнаючого Замбула? Самотність пасує тільки аллаху, бо він непомильний, великий Ібрагім на самоті може помилитися. А тоді Hyp Алі не пожаліє твоєї голови, як не пожалів Амуратової. Я ж тобі даю, як завжди, щиру пораду: пошли негайно по Іслам-Гірея на Родос, а по Мухаммеда у Крим.

Ібрагім стояв з опущеними руками, піт горошинами стікав по рідких волосинках борідки. Тепер він зрозумів: ота його могутність, те сплескування в долоні було самообманом. Усі ці роки ходив він по палатах, обдурений своїми ж підлеглими, і влада його триватиме доти, доки вони захочуть. Кара-гез! Все, що було дотепер, — це Кара-гез, а він, перекостюмований у султанський одяг в'язень, тішить публіку так, як цього хоче Hyp Алі і цей потворний владика. Ось він, балаганщик, розправив перед актором спину, дає йому зрозуміти, що вистава мусить мати кінець. Продовжити!.. За всяку ціну продовжити виставу. Грати так, щоб вона була цікавою, щоб публіка просила ще і ще, не вимагала опускати завісу...

...Гордо ступав Іслам-Гірей до султанського селямлика. Він уже був упевнений в перемозі. Розумний Сефер Газі — великий друг і мудрець! Але дивне одне: чому йому не допомогли капи-кулу — сеймени, а перекопський бей, який послав на султанське торжище свого салердара-агу131 Мемета з мішком золота? Ісламові згадалася розмова з аталиком у Ашлама-дере: «Хто буде твоєю правою рукою?» Мансур-бей хоче бути нею. З Мухаммедом, видно, не вдалося. А чому? Невже брат не ласий на гроші? А може, побоявся бей давати золото в нездалі руки? І дає їх сильнішому, щоб купити хана для себе. Так... Але ж коли хабар заходить у двері, правда виходить крізь вікно. Невже йому не вдасться чинити свою правду, бо він куплений хабаром ще до вступу на престол?

Ібрагім возсідав на краю басейну, спершись ліктем на подушку. Він силкувався надати своєму обличчю виразу зверхності і владності, та блідість, змережана кров'яними жилками, робила його нікчемним, жалюгідним. Біля султана стояв задуманий великий візир.

Іслам-Гірей, постоявши мить перед своїми повелителями, вклякнув на землю, і тоді побадьорішав султан.

— Бачиш, Ісламе, я призначаю тебе ханом. Подивлюся, який ти є. Ти мусиш бути другом мого друга і ворогом мого ворога. Чи правда це, скажи, що Мухаммед готував зраду?

Іслам-Гірей глянув на великого візира. Аззем-паша знає, хто посилав бунтарські листи в Крим. Він зараз може про це нагадати. Але відступати нема куди.

— Не смію заперечити того, що є правдою, — відповів. — Правда — вище моєї любові до брата.

Іронічний блиск спалахнув у очах Аззем-паші і погас.

— Введіть Мухаммеда, — сказав Ібрагім.

Іслам рвучко повернув голову до дверей. Не сподівався побачити тут брата. Виходить — ще не перемога. Мовчазний Аззем-паша влаштує зараз допит Гіреям.

— Бачиш, Мухаммеде, — так само силувано повільним і наставницьким тоном вів далі Ібрагім. — Ти не хотів бути моїм другом, то поїдеш сьогодні на Родос, і дякуй, що дарую тобі життя. Але звідти вже не повернешся. Що маєш сказати?

— Крім поклону ногам твоїм, султане, нічого нині зробити не можу. А братові своєму з твого високого дозволу хочу нагадати приказку: «Коли риєш яму, рий по-своєму зросту».

Великий візир мовчав; Ісламові відлягло від серця:

— Не гоже розмовляти підданим у присутності повелителя, але коли намісник аллаха дозволив нам, ницим, отверзти уста, то скажу тобі, дост-ака132: яму по своєму зросту вирив ти. Мені ж ти повинен бути вдячний. Адже тільки три Мухаммеди правили в Криму, ти — четвертий. Всі вони померли раніше своєї смертної години, і всі поховані в Ексі-юрті на околиці Бахчисарая. Ти ж на Родосі доживеш до глибокої старості і закінчиш свій шлях у мирі й спокої.

— Але мене ти замінив, — відповів Мухаммед. — То звідки така впевненість, що не успокоїшся замість мене в усипальниці моїх тезків?

Ібрагім кивнув рукою, Мухаммеда вивели. Потім зміряв поглядом Іслама, і знову боягузлива блідість виповзла на його худі щоки. Він боявся цієї людини, що стояла перед ним у стриманій покорі і не усміхалася улесливо на його слова. Але відмінити свого рішення не мав сили. Великий візир мовчав, Hyp Алі чомусь не прийшов, Замбул же, певне, підслуховує за дверима.

— Скільки тобі років, Ісламе, і як ти сідаєш на коня? — спитав султан по хвилині.

— Мені всього сорок років, султане, а сідати на коня я тільки починаю, — відказав Іслам, і звелись острішкуваті брови у великого візира: Аззем-паша не чекав від нього таких відточено зухвалих слів.

— Ну, йди, — промовив тихо султан і додав, як щось не потрібне, другорядне: — А служи мені правдою.

Іслам-Гірей поклонився, підійшов до Ібрагіма, поцілував полу його кафтана і повернувся до виходу.

Слуги наділи на нього соболину шубу, покриту парчею. оперезали шаблею, прикрашеною дорогоцінним камінням.

Нового кримського хана супроводжував Аззем-паша у двір. Іслам ждав від нього настанов, але великий візир і тепер не промовив ні слова. Тоді хан сам зупинився і сказав, дивлячись в очі старому:

— Великий візирю, я прошу, щоб мені Порта не заважала різними фірманами розпоряджатися долею Криму.

Аззем-паша витримав гострий погляд Іслам-Гірея і вперше за нинішній день вимовив:

— Тобі підвели коня в добру для тебе пору, іди, я завадити тобі не встигну.

І знову зустрілись віч-на-віч володар і мудрець.

— Ти сказав тоді, Омаре, що кожна чужа земля сповнює наш народ тривогою. Поясни, що ти мав на увазі?

Великому візирові недаром згадалися саме ці слова меддаха. З-перед очей не зникав образ незалежного і гордого Іслам-Гірея, який явно обдурював Ібрагіма і повернувся у свій Крим не для жирування. Війна з Кримом неминуча, але хто тепер вийде переможцем, коли туди пішов царювати лицар і дипломат, а в Туреччині на престолі сидить недоумкуватий султан?

— Ця біда візирю, почалася з фальшивого твердження, буцімто не може бути різних народів на лоні ісламу. Скільки крові марно пролилося во ім'я цього догмату, а що вийшло? Татари залишилися татарами, точніше — озлобленими татарами, болгари і греки ісламу не прийняли. Мало того: в боротьбі проти нашої імперії вони зміцніли духовно, і розплата над турками неминуча. Хіба ти не був свідком того, як з'єдналися у спільній боротьбі проти нас руські й українці під Азовом? А що, власне, винен турок? Чи йому краще жити від того, що османи розповзлися по світу, чи потрібна йому Сербія або Єгипет для того, щоб він мав що їсти? Але відповідати змусять...

— Невже немає ніякого виходу?

— Турки почали своє існування з завоювань. Я ж гадаю, що народ, який не поклав міцних основ свого власного господарства, повинен бути сам із собою. Бо коли він прагне розвиватися за рахунок інших, тоді стається щось зовсім протилежне його бажанню. підкорені народи міцніють, панівні ж вироджуються, живучи чужим хлібом, розумом, мистецтвом.

— Наче чорний демон, ти пророкуєш усім нам загибель, Омаре. Як же так: пропаде наша могутність, і сліду від неї не залишиться?

— Хто це може знати? — відповів Омар ухильно. — Он глянь на золотий піастр. Золото є змістом монети, сама ж монета є тільки формою для змісту. Хтось колись з'єднав зміст з формою з метою користі. Уяви собі, що мета раптом втрачена — піастр не йде на ринку. Хіба пропаде зміст, якщо він справді золотий? Ні, він потрібний для нової форми, для нової мети.

Тихо відчинилися двері до візирового селямлика, на порозі став озброєний капиджій. Сіпнулися вгору навислі брови Аззем-паші.

— Хто дозволив тобі заходити у мій палац? — запитав грізно.

— Султан султанів Ібрагім велить тобі зараз же з'явитися перед його очі, — відповів капиджій не кланяючись.

Аззем-паша перевів погляд на Омара, меддах знервовано теребив бороду. Обидва знали: годі сподіватися добра, коли візира викликає не капу-ага, а озброєний охоронець султанських дверей.

— Скажи султанові, що я прийду, — мовив Аззем-паша.

— Мені велено прийти з тобою, великий візирю.

— Почекай мене біля входу.

Омар підвівся.

— Прийми ще одну мою пораду, ефенді, бо потрібна нині державі твоя розумна голова: коли йдеш до сліпця, заплющ одне око.

— Ні, — відповів візир, — досить я заплющував свої очі на безумство султана. Далі не велить мені цього робити ні бог, ні совість. Ти ж бережи себе, Омаре. І більше не приходь сюди, хто б тебе не просив. Ті часи, коли цар жадав мудрого слова, минули. Коли володар доходить до самодурства і вважає усі свої діла і вчинки доцільними, тоді вчителі стають зайвими. Вони заважають, і їм стинають голови.

Аззем-паша приклав руку до грудей, прощаючись з Омаром, і вийшов із селямлика.

Небо тремтіло осінньою синявою над притихлим Біюк-сараєм. Три мури, один від одного вищий, що огороджували султанські палаци, здавалось, підпирали довкола горизонт, і відзначив для себе візир, що донині його світ був не більший від цієї криниці, з якої видно невелике кружальце неба. Меддах Омар ніби вивів його на височенний мінарет, і Аззем-паша побачив, що дуже мало світу вміщується в султанському вицяцькованому дворі, в Стамбулі, і що ціла імперія — ще не весь світ.

У білій киреї, у гостроверхій смушевій шапці, величний і неприступний Аззем-паша підійшов до дверей султанського селямлика, і розступились перед ним капиджії.

— Яку справу маєш до мене, султане? — мовив різко Аззем-паша і глянув на Hyp Алі, що стояв у позі рисі, готової до стрибка. — Чи не міг би я залишитися з тобою наодинці, як це личить великому візирові на аудієнції у султана?

Очі Ібрагіма налились червінню, він скочив до Аззем-паші, вчепився йому в бороду і завищав:

— Де Замбул? Де Замбул?

Аззем-паша рвучким рухом відвів кістляві руки султана.

— Замбул? Не можу знати, де він. Я відаю армією і стосунками з державами, а не гаремом.

— Де Замбул? — махав кулаками Ібрагім і в істериці тупав ногами. — Він утік цієї ночі на воєнній галері, а ти нічого не знаєш? Знайди зараз Замбула або віддай свою голову! — репетував султан, і піна котилася з його рота.

Візир злорадно посміхнувся.

— Кожний цар, — сказав він, — який сп'янів від сваволі, твердіє тоді, коли влада з його рук вислизає. Замбул був твоїм першим радником, я над ним не владний.

— Дозволь, султане, мені сказати слово, — повернувся до Ібрагіма Hyp Алі. — Замбул купив галеру в капудана-баші. Я арештував адмірала, і ти матимеш змогу покарати його якою хочеш карою. Але ж не може бути, щоб такі справи творилися без відома командуючого військами.

Ібрагім остовпів від такого повідомлення яничара-аги. Він був би знову заверещав, та від страху пропав голос і, замість крику, прошелестів шепіт:

— Зрада... Зрада! Тугру, тугру віддавай! — простягнув руку до великого візира.

Здригнувся Аззем-паша. Він кожен раз, приходячи на аудієнцію до султана, чекав цього наказу, який означає — смерть. І все-таки приймати вирок від безумця здалося тепер страшним блюзнірством.

Він вийняв із кишені печатку і, повільно ступаючи, ніс її султанові.

— Тебе, Ібрагіме, як це годиться, називають сонцем. Так, ти заходяче сонце османської династії, яке кидає на землю довгі тіні, що сповіщають ніч... Я з радістю умру і перед смертю оплакую тих, хто мусить жити під таким володарем. Вони ж бо будуть свідками божевільних вчинків юродивого султана і упадку імперії.

Ібрагім злякано відступав у глиб кімнати: на нього насувалася могутня постать велетня, який зараз його розтопче. Султан забув у цю мить, що при вході стоять озброєні капиджії, а поруч всесильний яничар-ага, який тримає у руках яничарське військо і його на султанському троні.

Тугра наближалася до очей, ставала великою, як мідь таці, як жорнове колесо, і заступила врешті цілий світ: ще мить — і вона накриє його, розчавить, і від Ібрагіма зостанеться тільки великий знак на мармуровій долівці — пам'ять для прийдешніх султанів.

— Беріть його! — скомандував Hyp Алі.

У селямлик вбігли капиджії. Вони накинули на голову великого візира чорне полотнище і виволокли його за двері...

В цю хвилину несподівано для Ібрагіма і Hyp Алі до султанського селямлика увійшла валіде Кьозем. її висока постать неначе виринула з провалля, в якому безслідно щез великий візир, валіде різким рухом відкинула чорну шаль з обличчя, і воно, непроникливе, суворе, вмить сповнилося материнської доброти.

Hyp Алі насторожився. Чому Кьозем тут? Сьогодні вранці, коли він, яничар-ага, і анатолійський бейлербей Муса-паша вирішували долю великого візира в її світлиці, валіде не сказала, що зайде на султанську половину. Що надумала ця камінна жінка з очима кобри?

Валіде підійшла до Ібрагіма, який ще не отямився від смертельного переляку, і поклала йому руку на плече.

— Твої, о сину, помисли в діло втілені, воістину дивують підданих і близьких по крові. Ти мужньо розправляєшся з ворогами і щедрою рукою пригортаєш до себе тобі відданих. — її губи стягнулися у вузьку смужку, вона глянула на поставного і владного яничара-агу, готового прийняти з рук Ібрагіма державну печатку, яка поки що валялась на долівці, і мовила: — Анатолійський бейлербей Муса-паша тут. Він падає до твоїх ніг і славить аллаха за високе довір'я султана, який велить йому взяти тугру.

Обличчя Hyp Алі осунулося, посіріло. Бейлербей Муса, а не він? Але ж уранці... Він повернувся до султана і заволав:

— Великий падишаху, вона...

Та не докінчив. До селямлика увійшов Муса-паша, а за ним озброєний почет. В Ібрагіма засіпалась нижня щелепа, він сам нагнувся за тугрою і тремтячою рукою подав її анатолійському бейлербеєві. І тут перевтомлені нерви здали, він затрусився від приступу божевільної люті, заверещав і, вихопивши з піхви кинджал, замахнувся ним на яничара-агу.

— Замбула, Замбула дожени! Живого Замбула дайте мені, і ви побачите те, чого ще не бачили стіни Біюк-сарая! Смерть, о, яку смерть побачите!

Валіде своєю постаттю заступила султана від очей присутніх, а він у приступі шалу корчився, скавучав і стискав пальці довкола уявної шиї євнуха...


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   13


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка