Роман Іваничук Орда армагеддон розділ перший



Сторінка1/11
Дата конвертації07.03.2016
Розмір2.27 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
Роман Іваничук

Орда
АРМАГЕДДОН
Розділ перший
Двір Мазепи, відгороджений неприступним од Сейму муром і глиняним валом од міста, став ураз із надійного захисту пасткою. Ніби болотний чорторий, вибурхувала з–під землі брудною лавою орда і заливала майдан гетьманського двору на Гончарівці, що за півверстви від Батурина. У вранішньому листопадовому сутінку ординці Меншикова скидалися на слижів, що опинилися на безводному дні спущеного ставу, вони телесувалися, штовхалися, сопіли, кректали, видобуваючись із провалля, яке враз, немовби розступилася земля, утворилося в стіні валу. Оборонці гетьманської столиці, яку будь–яке вороже військо могло б узяти хіба що багатоденно облогою, розбігалися, не відаючи, що трапилося, бо ж про потаємний хід знали тільки генеральні старшини, під команду яких здав Мазепа Батурин, вирушаючи із столиці, щоб у містечку Горках над Десною з’єднатися із шведським королем Карлом XII.

Судомний страх обезвладнив оборонців, які ще вчора зухвало вигукували, стоячи на високому мурі, що стрімко обривався до самого дзеркала Сейму: «Помремо, а в столицю нікого не пустимо!»; смерть прийшла неждано, німіли руки, шаблі опускалися долу, орда вже ревіла моторошним ревом, той страшний рев, що оскверняв Бога і людей, морозив кров у жилах; москалі стріляли з пістолів упритул, рубали шаблями й бойовими сокирами козацькі голови, удари падали на спини й потилиці — супротиву не було; жінки вибігали на мур і кидалися на вірну смерть у Сейм; ті, що з дітьми, ховалися в льохах; різунн зв’язали полковника Чечеля, коменданта Батурина, в’язали й осавула Кенігсена, хоч той спливав кров’ю від сокирної рани в грудях і конав у ременях, ординці ревіли вже в Батурині — там лизнули насурмонене небо перші язики пожеж, а на Гончарівні, в гетьманському дворі, закінчувався дикий содом: кого волокли в полон, обрубуючи захопленим носи і вуха, жінок роздягали, шаблями відтинали перса, в животи піки встромлювали, козаків прив’язували до дощок і кидали з мурів у глибокий Сейм.

Посеред майдану гетьманської садиби, на острові серед кривавого озера, між купами трупів стояли призвідці батуринського шабашу. Осторонь на перевернутому возі стояв фельдмаршал і сіятельний князь Олександр Данилович Меншиков — у соболевій шубі й високій боярській шапці; пильно, проте спокійно і впевнено, немов царської кухні шеф–кухар за роботою підручних, стежив за масакрою: до мокрої роботи князь давно звик, у більшості випадків вона йому вдавалася чи у відкритому бою, чи на розправі з безборонними — хто б на такі тонкощі звертав увагу, якщо цього вимагала посада найближчого сановника самого Петра: цар остаточно довірився Меншикову тоді, які Олексашка десять років тому, натхненний особистим царським прикладом, власноручно зарубав сокирою більше сотні стрільців, які збунтувалися у Москві, — і вже ні на мить не відпускав од себе.

Обіч тісно в парі, наче аж тулилися один до одного зі страху, стояли гетьманський полковник і священик.

У чорній киреї й шапці з довгим малиновим шликом, із засмаглим обличчям, яке все дужче темніло, чим божевільніше розгарцьовувався на майдані погром, полковник Іван Ніс раз у раз стенав, немов зі студені, плечима; мав він скісні татарські очі, а повіки, на щастя, природно прикривали зіниці, в яких міг блиснути жаль за содіяне або ж обурення на Меншикова, адже такої страшної розправи полковник Ніс не чекав. Він показав фельдмаршалу таємний хід до Батурина під умовою, що орда різні чинити не буде; показав не за гроші, не з ненависті до Мазепи — вчинком його керував тверезий глузд. На останній раді увіч сказав Мазепі: задумав єси, гетьмане, пропаще діло, он шведи спалили на Стародубщині три села, відступаючи перед московським військом, щоб не дістався противникові провіант. Чи ж то від чужинців можна чекати добра? А Москва хоч і влізлива, зате своя, православна, та й хіба встоїмо ми перед Петром? Треба ж пам’ятати про гнів царський за непокору… Тепер полковник Ніс судомно стенав плечима, дивлячись на розправу, і заспокоював себе: війна є війна, переплачеться, забудеться потім, чей тільки п’ять тисяч батуринської залоги загине, а врятуються від кари мільйони люду!..

Проте обличчя полковника темніло й брижилося, бо надто страшна була розплата за його тверезість, він вряди–годи скоса позирав на свого сусіду, в якого від Жаху очі стали білими, а зшерхлі губи вимовляли одне незрозуміле слово: армагеддон, армагеддон…

Був це улюбленець Мазепи, вчений протоієрей — схимник Єпіфаній, служитель Покровської церкви, що он горить разом із Мазепиним палацом, а дерев’яна дзвіниця, висунута ближче до майдану, ще ціла — чому її не палять?..

Полковник Ніс все частіше позирав на випещене 1 вкрите цинковою сніддю страху обличчя отця Єпіфанія, абсольвента Києво–Могилянської академії, учня самого Феофана Прокоповича, який послав гетьманові на службу найздольнішого свого вихованця, у богословських і світських науках вельми обізнаного.

Іван Ніс бачив, як долає священика параліч безвольності: ще вчора Єпіфаній, на прохання полковника, погодився в разі прориву Меншикова в Батурин вийти з церкви й закликати козацький люд не хапатися за зброю, щоб марно не пролилась братня православна кров, і зляканий Єпіфаній навіть не спитав, чому мав би вдертися в столицю Меншиков, коли фортеця неприступна і є вдосталь гармат, пороху та ядер, він вислухав полковника незворушно, тільки бліді пасмуги поповзли від шиї до обличчя — видно було, що священик боїться і зі страху виконає просьбу.

Він виконав її, вийшов до полковника Носа, хоч і не треба було заспокоювати козаків — їх безкарно вирізували, немов курей, але ж не став священик з ними, скористався з острівця безпеки, який охороняли князь Меншиков і полковник Ніс; духовна неміч здолала його на самому початку різні — бо ж не зрушився з місця, наче не чув і не бачив, коли дочка диякона Покровської церкви бігла до нього разом з батьком і лементувала: «Отче Єпіфанію, чому стоїте, ви не бачите?!». Вона показувала на провалля в стіні валу, звідки виповзали один за одним, а то й по два і по три разом ординці; отець Єпіфаній стояв закам’янілий і тоді, коли дяківна з вітцем припали грудьми до отвору тайника і тут же були поколені, порізані, розтоптані; він забув про людей і Бога, чув тільки своє тіло, яке ось так, у неймовірному болю, може бути знівечене, але цього не станеться, якщо він і далі стоятиме біля Носа й Меншикова….

Бачив це полковник Ніс, і злобна втіха діймала його, що не тільки він допустився зради, а й оцей улюбленець Мазепи; їх поки що два, та буде більше — тих, які впору зрозуміли безглуздя й марність боротьби з царем; а може, вони з Єпіфанієм і не зрадники, а навпаки—рятівники свого народу? Ці думки швидко, немов грибок у теплі, проростали, множилися в душі полковника Носа, а коли сповнили його всього вщерть, він дорештою своєю сутністю зненавидів Мазепу. Бо ж не полковник Ніс зрадив народ, а гетьман — так, гетьман Мазепа! Полишив столицю і втік за Десну до чужинців, які палять і грабують козацькі села… О, ненависний Мазепаї— вже тіпав полковником праведний гнів, і хоч був цей гнів самодостатній для заспокоєння, все ж йому потрібна була опора — безвілля отця Єпіфанія, мужа праведного, достойного і вірного Мазепі: он бачиш, до чого довела авантюра твого кумира, тож тепер йому відомстимо, разом, чуєш, всечесний отче!

Полковник вимовив уголос:

— Будемо разом, отче Єпіфанію, ти зрозумів?

Тоді священик уперше одвів від жахливого видива очі — полковник бачив, як вони враз дістали барви, була це барва сукровиці — і спитав:

— Ти показав їм таємний хід, полковнику?

Ніс мить мовчав, не дивлячись на отця, потім різко повернув голову і сказав:

— Я.

— Проклятий будеш народом.



— І ти. Чейже стоїш разом зі мною.

Тоді Єпіфаній глянув на купи трупів, на людей, яких москалі дорізували, мов овець на бойні, тих людей, за яких він завше ревно молився. Бачив їх муки й передсмертний жах, внутрішньо рвонувся, щоб стати серед людей і позбутися ганьби, яка нависала над ним, та зрозумів, що страх сильніший за нього, що він не може добровільно піти на смерть, хіба би полковник штовхнув його у той кривавий содом, і просив Бога отець, щоб так сталося.

Та полковник зовсім не збирався цього робити, він хотів мати спільника в зраді й розумів, що Єпіфаній ставав тим спільником щосекунди, щохвилини, щогодини: людей убивали, прибивали на дошках цвяхами і кидали ті розп'яття в Сейм, винахідливіші кати споруджували над рікою плоти з шибеницями й пускали повішених по плаву; ординці й далі встромляли піки в животи жінкам, полоненим козакам відрізували носи і вуха, — все це з кожною миттю відчужувалося від Єпіфанія, стаючи потойбічним; священик знав уже, що його ніхто не зачепить, інстинктивний страх за своє життя відступив, а на місці страху зіяла ганебна порожнеча, яку він мусив заповнити виправданням свого існування; в ім’я чого стоїть свідком нечуваної збродні — хіба тільки заради свого життя, яке віднині буде погорджуване й нікому не потрібне?

Виправдання не знаходив, а на майдані почало чинитися страшніше вчиненого: ординці виводили з льохів жінок з дітьми; жінок убивали, а дітей несли до уцілілої, чомусь іще не спаленої дерев’яної дзвіниці. Бузувіри вганяли сокири між дилиння, підважували їх, забивали клини, роблячи великі щілини довкола у дзвіниці, просували туди дитячі голівки аж по шийки, і коли зо два десятка діток уже увінчали жахливим вінцем дзвіницю, кати дружно вибили клини — дитячі ніжки задригоніли у повітрі, створивши коло смерті, і тоді вдоволено потер руки Меншиков: він не чекав від своїх підлеглих аж такої вигадливості.

Та отець Єпіфаній і тепер не зрушився з місця: страх і кривда уже не напливали до душі — душа переповнилась. Він покірно опустив руки і думав: «На все воля Божа, а комусь треба жити на землі». І, думаючи це, зрозумів, що взяв на себе вічне ярмо і тавро зрадника… «Але чому — зрадника? —боронився іще. — Я не кинувся до отвору потаємного ходу, бо хіба затулив би його? Я не спробував рятувати дітей, бо все одно не врятував би і марно загинув. А жити комусь треба на землі… Бодай для того, щоб розповісти людям».

Думав так, та знав, що про побачене не писне й слова, бо за те не буде йому пощади ні від кого: власть імущі жорстоко покарають, а люди спитають: «Ти бачив це і не збожеволів? Ти бачив це і стояв без руху? Ти бачив це і не кинувся на допомогу? То як після цього ти можеш бути мужем, другом, батьком?»

Знав отець Єпіфаній, що віднині замовкне навіки.

Батурин горів. Горіли хати, палаци, церкви і людські трупи. Липкий сморід розносився зловістям по світу. Уцілів лише будинок страченого Мазепою генерального судді Кочубея, в якому за плату колишньої батькової зради залишилися живі й неушкоджені Кочубеїха з дочкою Мотрею. За наказом царя Меншиков їх пощадив.

Сіятельний князь оглядав полонених і наказував — кого стратити на місці, кого відвести до Глухова на муки. Були тут Чечель, генеральний осавул Гамалія, полтавський полковник Герцик. Не було лише Мазепиного небожа — полковника Андрія Войнаровського. І це згірчувало князеве вдоволення прожитим у битві днем.

Полковник Ніс торкнувся долонею плеча отця Єпіфанія, але той стояв каменем, очі його були скляні, немов у мертвого, він дивився неблимно на полковника, ніби побачив його вперше.

— Хто ти? — спитав.

— Як то — хто? Полковник Ніс…

— Не знаю тебе…

— Здурів! — жахнувся полковник. Він штовхнув Єпіфанія в спину й повів його до будинку Кочубея, немов бранця.

Кочубеїха з дочкою Мотрею, жоною генерального судді Чуйкевича, який подався з Мазепою за Десну, чекали судної миті. До самого надвечір’я долинав з Гончарівки лемент мордованих людей, шибки вікон відбивали червінь пожеж, мати з дочкою ждали своєї черги, бо хто в цьому пеклі згадає заслуги страченого Мазепою генерального судді Василя Кочубея, який виказав цареві замисли гетьмана, — смерть буде всім, і Кочубеїха вкотре прокляла винуватця всіх бід її родини, а нині й Батурина.

Та ось долинув до її вух вереск дітей й слова благань: «Дядьку, не треба… мамо… тату..!», і цього вже слухати було неміч — уста Кочубеїхи заніміли на якомусь слові «отченашу»; ні крик, ні молитви, ані плач вже не могли видобутися з горла, і була б вона німіла до судної години, якби не обурив її спокійний, святий лик Мотрі, що сиділа на лаві під іконами; вибілене стражданням обличчя дочки випромінювало всю її красу, начеб мала вона витекти нині вся до краплі й полишити по собі тільки зморшки, бо й кому та краса знадобиться, коли світ гине; Кочубеїха помислила, що дочка збожеволіла, але Мотря глянула на неї чистими очима, немов заспокоювала, умовляла матір, що смерть — то не найстрашніше, і цей доччин спокій видобув з горла старої наибрудніше прокляття:

— Щоб ти стекла сукровицею, суко, наложнице гетьманська, у всьому винна тільки ти!

— У чому я повинна, мамо? — спокійно відказала Мотря. — Що любила гетьмана й вірила в його рятівниче призначення на Україні? Що він мене любив?

— Ось його призначення! —показала Кочубеїха на червоні від полумені вікна. — Смерть усій твоїй Україні, ось!

— Хтось мусить на війні програти, мамо. І ще не знати, хто програв, — заговорила Мотря, не дивлячись на матір, і ніби не до неї вела свою річ. — Це лише початок… Воля не може народитися в теплому запічку, вона завжди народжується в крові, тільки ми ніколи не бачили, не зріли зблизька смерть за волю…

— Ти і тепер, в цю страшну мить, з ним розмовляєш! — засичала Кочубеїха. — Наслано на тебе, наслано!

— Немає волі тобі там, де люди стали покірним бидлом. А Україна ще бореться, — закінчила свою мову Мотря.

Кочубеїха німіла від спокою дочки гірше, ніж від страху: ким це — Богом чи сатаною спіслано на Мотрю ту облудну віру у волю цього тричі проклятого краю, який уже дві сотні літ стікає кров’ю та слізьми і все марно, марно… То чому б не змиритися з долею і спокійно споживати хліб, який дає ще земля?.. А тепер очима, немов жерій, зблиснуло закривавлене лезо сокири, і дві голови відділено від шиї — Кочубеєва ті Іскрина, а гетьманська сива голова — на плечах, і обвислі нуса, і сірий холодний погляд з–під насуплених брів. Це видиво прогнало отупіння, і вимовила Кочубеїха останній проклін дочці:

— Кров батька впаде на твою голову!

Втім хтось загрюкав у двері, хтось шарпнув їх, немов хотів зірвати із завіс, і на порозі стали два посланці смерті. Любов Федорівна впала їм до ніг.

— Даруйте життя, о, даруйте життя, ми проклянемо Мазепу!

— Дайте оковитої, пані Кочубеїхо! І встаньте… — почула над собою знайомий голос, підвела голову й побачила на порозі товариша її покійного мужа полковника Носа, а поруч з ним стояв з непокритою головою священик у рясі, його вона не знала: був він молодий, вродливий, а очі мав безбарвні, ніби полудою затягнуті, крізь яку просвічувалися застиглі зіниці мерця.

— Врятуйте нас, полковнику, — лепетала Кочубеїха, підводячись з колін. — Ти ж себе врятував…

— Заспокойтеся, пані, — промовив полковник Ніс. — Ви давно врятовані тією самою ціною, що нині я… Зрештою, я відомстив за смерть вашого мужа.

Тоді підвелася з ослону Мотря. Вона підходила до полковника, обпікаючи його темінню чорних очей. Спитала:

— Як відомстили? Шо ви зробили?

Полковник ступив крок назад, відштовхнутий гнівним поглядом молодої жінки, та схаменувся, вийшов рішуче на середину світлиці й зареготав:

— Як? Як я відомстив? А йди–но, поглянь на майдан, то й побачиші.

Він підійшов до комоду, відчинив дверцята, дістав з полички бутель із сивухою, взяв два пугарі, налив, один подав отцеві Єпіфанію, а другий вилив собі у горло; отець зробив те саме; полковник налив по другій, і знову обидва випили; Єпіфаній робив ті самі рухи, що и полковник, ніби перекривляв його; так само змахував рукою, так само перехиляв пугар, кректав так само і витирав губи, а коли Ніс сп'янів і, помахуючи пальцем перед обличчям Мотрі, проказав: «Князь Меншиков дарує вам життя», це саме проказав і священик, і тоді Мотря зрозуміла, що пан–отець втратив глузд, а полковник Ніс — людську подобу. Промовила:

— Вовкулакою ходитимеш по світу і ніколи не настигне тебе смертна година!

Тоді вона зустрілась поглядом з отцем Єпіфанієм, впізнала сповідника Мазепи, припала до нього, заблагала:

— Що він сказав на останній сповіді перед своїм від’їздом за Десну. Що гетьман передав для мене? Ти знаєш! Нічого? Ані словечка?! Не може цього бути!

Єпіфаній не розумів, про що питає Мотря, коханка гетьманова, він нічого не тямив, тільки погляд її великих, затягнутих сльозою очей відбився в його душі й зостався там.

«А ти теж пролив кров, отче?» — питали Мотрині очі.

…Вдосвіта полковник Ніс розбудив Єпіфанія, той слухняно встав і витягнувся перед ним, мов козак на муштрі.

— Забудь, що вчора було, — мовив полковник.

— Що вчора було? — перепитав тим самим тоном отець.

— Не пам’ятаєш… Воно й краще. Кволий ти… Так ось, отче, віднині ти мій слуга, де б не був. Не послухаєшся— оголошу, що був зі мною в Батурині: який приход тебе тоді прийме? Хіба я, у свій маєток, цар дасть за послугу. Та неслухняного не прийму… Я крові не хотів, але коли вона з вини моєї аж так обильно пролилася, то мушу цідити її й далі. Втопити в ній те, що ти з амвона називав сумлінням. Вороття назад нема. А цар хоче крові, він не скоро вгасить нею спрагу. Спуску нам не дасть, розумієш?

— Чому я мав би проливати кров? — спитав отець.

«Тому, що ти вже пролив її вчора», — пролунав у душі голос Мотрі.

«Вчора я крові не проливав…»

«Ти благословив німими устами кровопролиття».

«І за це мені не буде прощення?»

«Ніколи».

Аж тепер отець Єпіфаній, немов блискавка прошила пітьму його пам’яті, згадав, що вчора сталося. Він скрикнув, бо полум’я пожеж спалило йому враз очі, від палу він на мить осліп, і мов уві сні закружляла перед ним карусель дерев’яної дзвіниці, за яку головками почіплялися діти й дригонять, дригонять ніжками. Йому стало страшно, що він бачив це і не рятував, не мстив!

— Чему я стояв, мов ідол?!

«А що ти міг зробити? — почувся співчутливий голос полковника. — Що? Протест нам ні до чого. Наш народ не повинен ніколи вириватися з підданства. Йому так краще, спокійніше. Він буде мирно працювати, а опікуни оборонятимуть його і за це братимуть данину, залишаючи нам на прожиток ковбас і хліба».

«А дух теж забиратимуть?» — мовчки запитав Єпіфаній полковника.

«Дух у тебе забрали тоді, коли ти дивився на конаючий Батурин».

— Що сталося в Батурині? —запитав Єпіфаній, впадаючи знову в непам’ять.

— Йди отче, у стан Мазепи і вбий його, — наказав полковник Ніс.

І отець Єпіфаній подався у світ.

Розділ другий
На початку листопада 1708 року запала раптом така люта зима, якої найстаріші діди не пам’ятали: ріки перемерзали до дна, заморозивши рибу, ворони падали на льоту, а сніги стояли в пояс.

Єпіфаній навіть не шукав шведського стану, де мав бути й Мазепа: над Десною, на Макошинській переправі, не було вже ні Карла, ні Мазепи, хтось сказав Єпіфанієві, що шведсько–козацькі війська зайняли Ромен, Гадяч, Веприк; йти такими снігами крізь люті морози не зважився отець, одягнутий лише в рясу, і, перейшовши по льоду Сейм, подався глухівською дорогою, а коли в селі Ставках застала його ніч, він попросився до крайньої хати.

Самотня молодиця прийняла вродливого ченця, мислила собі — вандрівного; скупала його, нагодувала і примовляла, пораючись біля нього, що в приході попа нема, москалі забрали отця Данила в Глухів на муки за те, що правив у церкві, коли мазепинські козаки квартирували в селі й приходили на богослужения, а ти будеш, монаше, треби справляти, бо нема нині кому ні поховати, ні охрестити, ані дати шлюб…

Молодиця — може, вдова або сільська лявра, — вельми зваблива і своєю звабою від сорому врятована, уклала Єпіфанія в ліжко, а перса самі випруджувалися з пазухи; не вміючи їх, немов брость, напучнявілих, в пазусі втримати, вона сама розстібала керсетку, сама стягнула через голову сорочку, і сліпуче тіло, немов розпечена до білоти лава, наближалося до нього, обпікало, а він, Єпіфаній, лежав, немов висохла колода, і ні жага, ні навіть звичайна похіть не стривожили його тіло: це дивувало й лякало, чей же ніколи ще не бачив нагої жінки і молитвами та постом проганяв грішні марева, які приходили до нього вночі, завдаючи солодких тортур; мислію він палко жадав цієї жінки, цілував її, бо ж була незмірно гарна, та сам залишався холодний і збудити себе для злуки не міг, і десь опівночі після довгої муки, яка втомила палку плоть молодиці, встала вона, одяглася, сіла поруч і запитала співчутливо:

— Ти святий?

— Ні, — відповів Єпіфаній, втопивши від несусвітнього сорому голову в подушку, — я, мабуть, дуже грішний…

— Чим согрішив: грабунком, убивством, гвалтом?

— Такого я ніколи не чинив… Мабуть, ні… Я не пам’ятаю, та знаю: було зі мною щось жахливе, може, то уві сні — вогонь, кров, трупи, а я стою — і руки мої безсилі, мов віхті, і мислі злякано принишклі… Що то було зі мною?

— Нічого не було з тобою. Ти від народження порчений.

— Можливо…

Вранці молодиця нагодувала Єпіфанія і, мстиво посміхаючись, мовила:

— Не в мене тобі жити. Он іди на роздоріжжя, а звідти до четвертої хати праворуч — там живе стара Килина. їй уже за вісімдесят, в самоті віку доживає, помре скоро, то відправиш за її душу упокій і в теплій хаті залишишся. Певне, не забув треби справляти?.. Ой, жаль мені: такий красень, а з червоточиною…

Прибитий соромом Єпіфаній пішов, куди справила молодиця, одягнувши його на дорогу в чоловічу одежу, певно, таки вдовою була; йшов пригнічений її красою і своєю неміччю й не міг збагнути, від чого та неміч у нього, чейже снилися водно гріховні сни, від яких він рятувався молитвами й постом.

Знав, що повинен знайти Мазепу і вбити його, — так наказав полковник Ніс. Де він, той полковник, тепер — сатана його знає, ніколи більше з ним, може, й не зустрінеться, та воля його була тут, поруч, йшла за ним і з ним, і Єпіфаній не міг собі пояснити, чому піддався їй і чому мусить шукати свого благодійника гетьмана, щоб вчинити йому смерть? Та ні, ні! Єпіфаній знайде Мазепу, впаде перед ним на коліна і признається, що невільним став, хай зніме з нього своєю владною рукою наслання і пояснить, чому полковник Ніс бажає гетьманської смерті.

Ішов і натруджував пам’ять, щоб згадати, що ж таки трапилося з ним і що то було: пожежа, кров і трупи, а він стоїть безсилий, такий самий всередині мертвий, як учора перед жінкою, і в мислях немає жодного просвіту, тільки судомний страх. Сон це був чи ява — хто йому повість? Чи то відтворився йому в образах Апокаліпсис Іоанна Богослова, якого часто читав–перечитував, жахаючись завжди страшної долі міста Армагеддона, а відчути людське горе, описане в Апокаліпсисі, не вмів ніколи?

«Я знаю, що ти ані холодний, ані гарячий, ти літеплий, тому виплюну тебе з уст своїх».

За що мені така кара, о Боже? Поверни мені пам'ять і душі моєї храмі

Баба Килина зраділа Єпіфанові, мов давно очікуваному рятівникові: церква ж пусткою стоїть, чоловіків нема — то вона за старшого братчика при храмі; ходім, відкриємо й освятимо, і хай хоч жінки та діти прийдуть помолитися за душі помордованих батуринських страждальців…

— Батуринських? — перепитав Єпіфаній, та тут же вмовк, уздрівши, яка незмірна печаль збрижила бабусине обличчя, — і він знову, ніби уві сні, побачив розп’ятих на дошках козаків, яких червоні од полумені дияволи жбурляють з муру в ріку; Єпіфаній хотів спитати, що ж трапилось в Батурині, та забув потрібні слова.

Єпіфаній мовчав, коли баба Килина відчиняла церкву, слухняно взяв з її рук коновку із свяченою водою та кропило, вмочував кропило в коновку, щоб освятити притвор, вода в посудині хлюпала, а кропило виймав сухе, і він не розумів, чому це так.

До церкви заходили жінки, вони шемрали молитви і вклякали перед святим престолом; Єпіфаній відчинив царські врата, звів руку вгору, щоб розпочати богослужения, та не міг згадати слів Літургії, він стояв мовчки з піднятими руками, а жінки думали, що отець тиху службу Божу править, і ревно молилися.

Народ, утішений, що з’явився в селі священик, валом валив до церкви: хто хотів замовити панахиду по загиблих у битвах мужах і синах, в іншого дитина не хрещена, а хтось на віру живе, не маючи де взяти шлюб.

Єпіфанієві піднесли дитину до хресту, він нахилився над сповиточком, щоб миропомазати, а дитина скрикнула і навіки вмовкла; наблизився до молодих, які стали до шлюбу, і ті вмить розбіглися у протилежні боки; Єпіфаній знову звів руки, згадуючи слова молитви, та замість них з його уст почали вивергатися блюзнірські прокльони.

Тож ураз загукав народ: «Сатана, гемон, убивця, женіть його з села до московського царя!» Єпіфанія вивели з церкви й погнали вулицею на глухівський шлях, кидаючи вслід замерзлим груддям, а молодиця, яка осквернила себе приближениям до нечистої сили, того ж дня кинулася в ополонку у ставку.

Єпіфаній ішов глухівською дорогою навмання, він хотів ридати від горя й образи, але сліз не було, хотів молитися, та молитви забув, ніс на собі тягар чийогось найтяжчого прокляття й не знав, чом судилося йому чинити тільки зло.

«Бог виплюнув мене із своїх уст, та полишив надію», — він чув, як хтось поруч вимовляє слова з Апокаліпсиса:

«Візьми у мене золота, у вогні очищеного, і білу одежу, щоб ганьба голизни твоєї не видна була».

«Де я візьму золото й білу одежу?» — ридав Єпіфаній без сліз, йдучи шляхом до Глухова, де стояло постоєм московське військо, і зблиснула в душі остання надія, що допоможе йому цар, коли свої люди прогнали і прокляли, що при цареві повернуться до нього слова молитов, якщо серед людей їх мусив утратити.

У Глухові Єпіфанієві бувати не доводилося й потреби на те сповідник Мазепи не мав. Колишнє місто Васильків, яке до монгольської навали налічувало десятки церков, і всі дерев’яні були спалені, а камінні осквернені й розвалені, й те руйновиння давно запалося в землю, тільки кропива й реп’яхи на замшілих грудах свідчили, що тут колись стояли будівлі, — колишнє місто Васильків заникло в глушині й перемінилося в село, яке назвалось Глуховом. Воно й на нинішній день великим не стало: мало не більше п’ятсот дворів, посередині двоповерхову з мезоніном полкову канцелярію, Петропавлівський монастир на околиці та п’ятибанну Троїцьку церкву із золотим хрестом — ось і все містечко, що нині стало пристановищем похідної канцелярії Петра І, який раніше, ніж проголосити Глухів останньою столицею Гетьманщини, вирішив освятити забуту землю козацькою кров’ю.

Того дня, коли Єпіфаній, збиваючи замерзле груддя старими шкарбунами і кутаючись від завії в подарований кожух, долав витолочену кінськими копитами дорогу, Глухів столицею іще не був, він назветься нею завтра, коли цар призначить нового гетьмана. А щоб той новий підвладний владця слухняний був, цар зізвав до похідної посольської канцелярії вірних йому полковників: стародубського Івана Скоропадського, чернігівського Павла Полуботка, переяславського Томару й ніжинського Журахівського, аби навіч побачили вони розправу над бунтівниками й ніколи після того не спокутувалися звабою непокори; він вибере з них того, котрого страх здолає дощенту, і, здоланий ницістю своєю, упевнить царя, що віднині і повік боятиметься гинути, рятуючи скривдженого, думати, мріяти, боятися і, ставши в душі на коліна, перейметься повагою до влади, яка не має законів і карає так, як їй заманеться.

До Глухова прибув ще й миргородський полковник Данило Апостол, який утік від Мазепи, коли прочув про загибель Батурина, а теж охочекомонний полковник Гнат Галаган із Січі, зваблений на бік Петра Іваном Носом, який встиг уже заслужити непохитної в царя довіри й похвальну грамоту за батуринську послугу отримав.

Того всього не знав Єпіфаній, він і не дізнається ніколи, хто з доброї волі, а хто з принуки або страху пішов служити цареві, — сам же йшов до царя з безвиході: не прийнятий і прогнаний людьми, яким його руки і слова чомусь чинили зло, він знайшов єдину дорогу — битий глухівський тракт, бо на інші дороги, якими колись ходив, через безпам’ятство немає вороття.

А тракт усе чорнішав від кінського посліду; замішаний з чорноземом сніговий покров курився чорториями і забивав очі та ніздрі; то ж бо тут пройшло полків — драгунських і козацьких!.. У Волокитному над Есманню, що білою смужкою льоду, спинивши свій біг до Сейму, ціпеніла між берегами, сходилися шляхи підданих, які на виляск царського гарапника тягнулися з усіх кінців заляканої України, а все до царя по милості і суд, і ніхто не гнав їх, крім страху, насланого повелителем, котрий своєю волею робив із підлеглого люду те, що йому потрібне: мучеників, зрадників, лакуз, рабів, владик — і всіх йому підвладних.

Єпіфаній приспішив крок, бо вже на олов’яному обрії крізь завію проступили бані собору, вони манили його, мов потопаючого у вирі плавуча корчага: там він знайде пристановище, там розпорядиться ним цар, бо сам собою Єпіфаній розпоряджуватися уже не може, волю забрав у нього страшний полковник, і з усіх тривог найтривожнішим було передчуття зустрічі з Іваном Носом, який, проклятий Мотрею, ввижався тепер в образі вовкулаки і був страшніший навіть від князя Меншикова; той відбирав життя, а цей — пам’ять.

Проте в душі Єпіфанія настала дивна переміна, коли він опинився на залюдненому вщерть майдані перед двоповерховим з мезоніном будинком, де містила нині царська похідна канцелярія, і здалеку побачив його. Єпіфаній зразу впізнав у постаті з вовчою головою полковника Носа і здивувався, що тривога перед зустріччю з ним пропала. Адже він надалі підлягатиме полковникові і ні за що на світі не буде нести одвіту.

На майдані стояли посполиті, козаки, драгуни, були тут жінки з дітьми й старі діди: всі товпилися, штовхалися, боязко гомоніли. Єпіфанія не пропускали, бо схожий був на жебрака; куди пхаєшся, там — цар, он бачиш, за столом перед будинком сидить у шубі й треуголці сам цар, а біля нього з одного боку комендант Глухова Скорняков, який особисто відає тортурами, а з другого — князь Меншиков; збоку сидять наші полковники — один із них стане нині гетьманом. Той підупалий і пригноблений — Скоропадський, а он стоїть гладкий, мов бочівка, — то Полуботок; ти що, до них чи до самого царя; ну диви на нього — вій до царя; а не хочеш бува он туди, ближче до річки, там уже й палі вбиті і колесо є, і кліщі, і сокири; а може, ти в кати хочеш зголоситися, ну, то йди, йди, серед нас охочих немає; ти дивися, він таки йде!

А Єпіфаній і справді пробирався до столу, де засідав царський суд, його притягала магнітом постать з вовчою головою; вовча голова стала враз людською, блимнули й примружилися очі; полковник Ніс упізнав Єпіфанія і кивнув йому; Єпіфанієві стало на душі спокійно, страх пропав до решти від остаточного усвідомлення: все, що далі станеться, буде волею і виною полковника Носа, а він —тільки свідком і виконавцем.

Полковник зупинив поглядом Єпіфанія, наказав мовчки стояти, дивитися і слухати.

Цар допитував коменданта Батурина сердюцького полковника Дмитра Чечеля.

— Одвічай, мерзотнику, — мовив цар, неблимно дивлячись на жертву, — одвічай, коли вперше подумав про зраду!

Полковник Чечель — босий, у порваній сорочці, з непокритою головою — стояв на снігу й морозному вітрі закачанілий і байдужий до того, що має зараз із ним статися. Очі в царя округлювалися і більшали від стримуваної люті, яка ропирала його з нутра; холодний їх полиск не обіцяв ні жалю, ні пощади, тож і страху в Чечеля вже не було; тонкі й закручені доверху царські вусики смішно підстрибували, коли невтримна царська злість сіпала судомою верхню губу; височезного зросту повелитель перехилявся через стіл, спираючись обома рукзтаг у протилежний йаю край, і здавалося Чечелю, що Цей всевладний і фізично могутній гевал вмить перекине стола і увіп’ється руками в його горло — так могло статися, полковник знав про царське замилування тортурами, а теж усвідомлював і те, що уособлює в цю мить не Чечеля, про якого цар донині не чував, а гетьмана Мазепу, котрий увійшов у безмежне царське довір’я і ошукав; Мазепу цар не впіймав і не впіймає, тож доведеться колишньому комендантові Батурина витримати муки за свої і Мазепині перед царем провини.

— Я ніколи не подумував про зраду, ваша величносте, — спокійно відказав Чечель.

Підстрибнула в царя верхня губа і так застигла, загнавши закручені кінці у широкі ніздрі, оскалилися білі кливаки, й Єпіфанієві уздрілася вовча голова над коміром бобрової шуби; він перевів погляд на полковника Носа — той теж був з вовчою головою, глянув на Меншикова — і Меншиков тев ововкулачувався… Єпіфаній приклав долоню до губів і з полегшею усвідомив, що сам вовком іще не став; нудка тривога вповзла в його душу: як же він з людською подобою вживеться серед вовкулак, його ж розтерзає, зжере хижа зграя, коли не уподібниться тим, кому віддає задля спокою і безвідвічальності самого себе.

Однак це видиво тривало лише мить: опустилася верхня губа в царя, закривши рідкозуб’я, тільки безвії великі очі тратували люттю полковника Чечеля. Проказав Петро:

— А як ти назвеш свою зухвалу відмову впустити його світлість князя Меншикова в Батурин?

— Я виконував наказ гетьмана, і якби вчинив інакше, тоді допіру можна було б назвати мене зрадником. Та коли говорити про недостойність політичних вчинків, то здрайцею передовсім треба назвати тебе, царю, ти ж бо перший потоптав угоду між нашим батьком Хмелем і твоїм вітцем Олексієм, навівши свої війська на постій в Україні, на грабунок українського люду і посягнув на наші одвічні вольності, задумавши перемінити в драгунів козацькі полки.

— На палю його! — коротко присудив цар.

— Іншого вироку я й не чекав від тебе, кровопивце, — так само спокійно, як і перше, мовив Чечель. — Я загину з усвідомленням потрібності українському народові моїх мук. Замордований мученик небезпечніший для завойовника, ніж живий лицар, — він бо народжує ідею помсти.

— Ту ідею, нещасливцю, я втоплю у крові! За неї можуть постояти живі, а не мертвії—Петро кивнув рукою на гурт полонених козаків, оточених драгунами, звелівши вести на суд наступного.

— Мертві оживуть месниками в нащадках! — вигукнув Чечель, якого царські посіпаки вже вели до річки на місце страти. — А ви у своїй жорстокості самі себе зжиратимете, мов павуки!

Цар біснувався: вдаряв кулаками, мов гирями об стіл, випльовував сповнені ненависті слова, і складалися вони для Єпіфанія в суцільне прокляття Україні:

«Залишу живих мерців, покірне стадо залишу на цій свавільній землі — худобу над порожніми яслами, і кидатиму їм за покору жмутки бадилля, на банях церковних замість хрестів водружу канчуки, і те стадо лякатиметься шелесту листя! Корита підсуну під ваші худоб’ячі морди, і ніщо не буде для вас дорожче, ніж тепле пійло. І забудете все, чим досі жили: звичаї свої, предків, матірню мову, зречетеся хоругов і молитов — усе віддасте за смачне пійло в коритах!».

Єпіфаній зажмурив очі, вслухаючись у страшне пророцтво, що цвяхувало безнадією його розпластану душу, він не мав відваги глянути на розлютованого царя, та коли у вухах стихли царські прокльони, Єпіфаній розплющив очі й у подиві своєму уздрів на Петровому обличчі владний спокій, набагато страшніший від почутих слів: цар не лякав словами, він здійснював проклін.

Чечеля вже вбивали сідницею на загострену палю, та навіть не застогнав мученик, і тільки за хвилю, коли смерч жаху пригнув людські голови, Чечель заволав, корчачись у муках:

— Люди, схаменіться, вас багато, не стійте стадом, убийте прокураторів, які з чужої землі прийшли управляти вами!

Та ніхто не зрушився з місця, люд на очах ставав німою худобою; комендант Скорняков відправляв козаків одного за одним на муки і смерть, нелюдські зойки долинали з–над Есмані; цар змахував рукою, посіпаки тягли засуджених на страдне поле, кати працювали в поті чола: колесували, саджали на палі, відрубували ноги й голови на помості, виривали ніздрі, і Єпіфаній, дивлячись на те, згадував, що десь подібне бачив і що тоді карався він страхом, а тепер страху вже не було — панували в душі тупий спокій і покора.

Цар при цій роботі не спускав ока з полковників, яких покликав на гетьманські вибори, і три з них, а найдужче Іван Скоропадський, геть зовсім поникли, ледь до землі не припали, тільки Павло Полуботок стояв рівно, випнувши живота, і витримував царський погляд. Цар вибирав із них кандидатів на гетьмана і вже знав, що Полуботок ним не стане, а кого призначити — теж іще не вирішив: хто з них перший прибіжить до корита?

Не йдуть? Тоді продовжуйте, кати, своє діло, поки не зрушиться з місця хоч один! Цар підвів руку, та зупинився: ось ступив якийсь наперед, — хто він, не званий, що стояв поруч з Іваном Носом?

— Управляй нами, пресвітлий повелителю! — упав незнайомець на коліна перед Петром. — Не хочемо мати своїх проводарів — ні Мазепи, ні Войнаровського, ні Орлика, ні Гордієнка, а тільки тебе, найсправедливі- шого. Хай не карають нас свої, легший чужий канчук: жалю тоді нема і заздрості нема… Чим же вони ліпші за нас? — Прохач підвів голову від землі й квапніше заговорив, ніби злякався, що цар переб’є його щиру сповідь: —Я охочекомонний полковник Гнат Галаган із Січі. Я проведу твоє військо в гадюче гніздо, яке вже зрадило гебе, — колишній отаман Кость Гордієнко повів сім куренів на злуку з Мазепою, а решта готова до походу. Віддай мені Гордієнкові маєтки!

Просвітліло царське обличчя, і вже Петро в думці вирішив призначити гетьманом Гната Галагана, та тут сталася несподіванка. Із натовпу до столу пробирався козацький старшина, він теж вклякнув і, назвавшись хорунжим Забілою з Ніжинського полку, просив для себе село Севолож, яке залишилося після мазепинця сотника Нетреби — ои йому тільки–но відрубали голову на пласі.

— Його вже нема, нема, віддай мені Севолож, пресвітлий царю!

А далі почали вибігати інші: були тут прототоп Заруцький — він просив слободу Лизунівку, що належить отцеві Бистрицькому, котрий самого шведського генерала Мейєрфельда гостював у своєму приході, і сотник Бандурко виказував корчмаря, який частував оковитою шведських вояків; гей, аж бо то вже вилаштувалася безкінечна черга до посольської канцелярії з чолобитними на млини, ставки, лани і пасіки. За них платили доносами: хто на лохвицького сотника Яременка, що збирав провіант для Мазепи, хто на глухівського обивателя Таращенка, Богу духа винного… Не простаки ж вони, не роззяви — давно готові до корита царського. З ними треба обережно, такі не тільки Малоросію, всю імперію розкрадуть…

Проте Петрові повернувся добрий настрій, він гукнув:

— Скорняков, а йди–но роздрухай Чечеля, може, ще не сконав, хай погляне, яким геройством мстять землячки за його муки!

Та не встиг комендант зрушитися з місця, як із гурту, полонених і до кари приведених вихопився отець Данило із Ставків і, ставши перед царем, проголосив:

— Я покрию цю ганьбу своїм життям і скажу: лукавий царю, зруйнував єси Батурин, людей перебив, навіть дітей не пошкодував, то й ми не зарікаємося в московській крові по коліна бродити, бо за руйнування Батурина вся Україна встане!

Зареготався цар і зупинив слуг, які кинулися до священика.

— Облиште його. Хай подивиться сьогодні на страти, потім колесуйте, поки не відмовиться від скверних слів, а завтра попросимо його виголосити в Троїцькому соборі анафему Мазепі!

…Другого дня, 12 листопада 1708 року, на дзвіниці Троїцької церкви забаламкали дзвони, скликаючи глухівський люд на майдан вибирати нового гетьмана.

Тих, хто заперся по хатах, наляканих вчорашнім судом і шибеницею, яку для чогось поставили на церковному майдані, драгуни виганяли силоміць, надто ж упертих в’язали й долучували до гурту полонених козаків і старшин, яких не встигли стратити вчора, й погнали всіх у Лебедин на дальші допити й муки.

Цар наказав привести тортурованого вчора отця Данила, який мав перед богослужінням проклясти Мазепу, — мовили кати, що покаявся на дибах піп.

Привели одягнутого в рясу й єпітрахиль змордованого священика, він ледве тримався на ногах: Петро поплескав отця Данила по плечу, похитав головою, мовляв, будь розумний, отче, ти ж бачиш, що все живе скоряється мені або ж гине, а ти житимеш за два тільки слова «анафема Мазепі», і від тебе почнеться в православній церкві новий вірнопідданий ритуал, який протриває віки й поселить у людей віру в царську справедливість і переконає в марності бунтарства. Тільки два слова, отче.

Князь Меншиков зачитував перед людьми маніфест, в якому проголошувалось, що ніякий народ під сонцем не може похвалитися такими свободами і привілеями, як малоросійський, бо ні єдиного пенязя в малоросійському краю не велимо у казну брати і милостиво доглядати сей край, від басурманського нашестя та від зажерливого старшинства обороняючи.

Тоді ж цар звернувся до козацьких старшин із запитом, кого вони воліють мати за гетьмана. Мовчали старшини й глухо мовчав народ, тільки один, а був це отець Данило, тихо сказав, зітхнувши:

— Полуботка або нікого…

Цар вдоволено посміхнувся, бо ж скорявся йому непокірний, проте сказав:

— З Полуботка може вийти другий Мазепа… — Він глянув спідлоба на поставного чернігівського полковника, який і нині стояв гордо й витримував царський погляд. — Не можна Полуботка вибирати, він надто хитрий. Виберіть краще Скоропадського. Та поки поблагословимо нового гетьмана, треба спершу повісити зрадника.

Хитнулася й охнула юрба: невже спіймали Мазепу? Ба ні, царські слуги винесли на майдан схоже на Мазепу опудало з орденом Андрія Первозванного на грудях, прив’язали до шиї шнура, поволокли по майдані й повісили на шибениці.

— Проклинай, проклинай! —зашипів на отця Данила цар.

Отець Данило глянув на Петра, мить вдивлявся в його балухаті холодні очі, потім підійшов до шибениці і став під нею поруч з опудалом.

— Проклинаю тебе, царю, — вимовив змучено, скинувши з себе єпітрахиль і реверенду. — І знай: за Батурин вся Україна встане!

Зблід Петро і кволо, зовсім кволо, немов переможений у бою гладіатор, кивнув рукою. Отця Данила в білій льолі вивів з майдану Скорняков і над придорожнім ровом власноручно стяв йому голову.

Цар був розгублений, спектакль не вдався. Та виручив ще раз свого повелителя полковник Ніс. Він вивів перед царя якогось обірванця і мовив:

— Всемилостивий царю, ось розкаяний сповідник Мазепи: він виголосить анафему.

Єпіфанія квапано одягли в рясу, накинули на шию єпітрахиль і підвели до шибениці, де висіло опудало Мазепи. Єпіфаній глянув на юрбу і враз побачив сотні вовчих голів, він схопив обличчя у долоні і прокричав якісь слова. їх цар прийняв за прокляття, а Єпіфаній вигукував безупину слово «армагеддон», і врешті всю околицю потрясло моторошне вовче виття.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка