Роман Іваничук Торговиця



Сторінка11/11
Дата конвертації06.03.2016
Розмір2.12 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Розділ двадцять третій


 

А коли сонце викотилося червоним кружалом із грушівської улоговини, привіявся до Олеся світлий спогад, яким і належалося йому бути на розвидні. Давно вже не виходили на середину Каштанового провулка вірні подруги панна Ганя і пані Аделя пльоткувати — користувалися з причин немочі телефоном. Аж тут раптом не вийшла, а вибігла зі свого подвір’я панна Ганя й зазивно вимахувала рукою в бік дому Аделі, яка ще сонно позіхала, спершись ліктями на підвіконня, й подивовано дивилася на сусідку, що, гейби помолоділа на двадцять років, вибігала на дорогу, певне, з вельми цікавою новиною. Новина мусила бути екстраважливою, якої ще ніхто не чув, й хотіла всезнаюча Ганя першою винести її на Торговицький квартал — щоб ніхто, не дай Боже, не випередив. «Яка біда трапилася, Ганю, що ви вискочили так зраненька, як той, що urwal sie i uciekl[21], ніби стая псів за вами гналася? Ще поспали б трохи...» — заговорила пані Аделя з докором у голосі, проте ні на секунду не затрималася в хаті й уже з відкритим ротом стояла перед сусідкою, яка з осяяним виглядом не переставала розмахувати руками. «Народна мудрість каже, — відповіла панна Ганя, й утіха так і бризкала з її очей, — хто рано встає, тому Бог дає!» Пані Аделя із скептичною гримасою на губах спробувала пригасити сусідчине збудження й на оклепану примівку мовила із зверхністю людини, яка більше за інших знає: «Часто повторювана народна мудрість відганяє дурістю, запам’ятайте це собі, панно Ганю. Але кажіть, що трапилося?» «Не кваптеся, не кваптеся, шановна пані, я розповім усе по черзі, дайте собі на стримання, бо виглядаєте зараз, як той бенькарт, що крізь дірку від ключа заглядає до маминої спальні... О, я така щаслива, що з тієї радості завела б собі коханця, незважаючи на те що стільки літ пильно оберігала свою панєнську цноту!» «Але ж то вже запізно, панно Ганю, де ви були раніше?» «Раніше для такої офіри не мала–м приводу. А жаль, Гаврилко був колись зацним кавалєром, і я виглядала несогірше, й була би–м зважилася на гріх, якби не одна перешкода. Для більшої краси й елегантності він відпустив собі вуса й водно, крадькома заглядаючи до дзеркальця, підкручував їх двома пальцями. І най би собі підкручував, кожен хоче бути файнішим, ніж є, але робив він те навіть у церкві, стоячи за колоною, коли вірні стояли на колінах до причастя. І через це він мені геть збридився... Але нині сталася така подія, що для її відсвяткування притлумила б свою до нього нехіть й у гріх увійшла б з утіхи, найби Гаврилко заглядав тепер у дзеркальце навіть уві сні...» «Ха! — реготнула Аделя. — А що він сьогодні у тому дзеркальці побачив би — п’яну мармизу, й до того ж ваш Гаврилко смердить, як дешевий недопалок». «Отож–то, — скрушно зітхнула панна Ганя. — Яка я була дурна: був би він у мене першим...» «Та ви ніколи надто мудрою не були — через ту вашу цнотливість. Перший, перший! Та в мене кожен був перший після попереднього!» На Аделину шпильку Ганя не звернула уваги й продовжувала: «Не було, таки не було тоді приводу для такої втіхи. А нині, маєте рацію, пізно вже...» — ще раз зітхнула Ганя й замовкла. «Та чи скажете ви нарешті, яка ж то подія трапилася, що ви стали готові до такої жертви? — нетерпляче термосила Аделя Ганнину руку. — Може, пан Геродот вийшов нарешті з жалоби й оженився?» «Ні–і, пан радник й досі сохне з туги за тією жидовіцею... Сталося на світі щось надзвичайне!» «Ну кажіть же — що?» «Вчора вечером у Верховній Раді депутати проголосили незалежність України. Маємо свою державу, ось що! А ви кажете...» ...До полудня Місто запрудилося людьми, возами й верховими кіньми — з усієї покутської околиці валив народ до Міста на велике свято, якого не знали на цій землі кілька невольничих століть. Святково одягнуті в покутську, подільську й гуцульську вберю йшли з передмість парубоцькі й дівочі колони; з Печеніжина, Пилипів, Воскресінець, Боднарівки, Ценяви, П’ядик і Городенки котилися драбинясті вози, наповнені поверх полудрабків старосвітськими газдами в кресанях з китицями й павами і фудульними молодицями в шальових торокастих хустках; із запрутських Кривобродів, Хімчина й Утороп, навіть аж з Космача мчали верхи на конях схожі на опришків гуцули — а всі із синьо–жовтими прапорами — у яких лише сховках тримали їх від пильного ока кагебешників і сексотів; маєво знамен єднало синє небо із не зібраним ще золотом стиглих хлібів на полях; увись злітали стрілецькі й повстанські пісні, що їх разом з молитвами виучували в потаємності дорослі й діти; на ратуші лопотіла синьо–жовта бандера, яку за всю історію Міста двічі вивішували на вежі й двічі знімали окупанти, а третій раз зірвати ніхто вже не посміє, й ця горда надія на остаточне воскресіння змученої в рабстві України пломеніла на обличчях людей: вірили вони й не вірили, плакали й сміялися; урочистий гомін заповнював по вінця вулиці й провулки — торжествувало найщасливіше покоління, яке діждалося волі. На дзвіниці церкви Святого Михаїла загримотіли музикальною канонадою найпотужніші дзвони на «Буде ім’я Господнє благословенне однині і довіка!»; без кінця вибивали вони, немов утовкмачували в голови розбудженого і ще не зовсім впевненого народу в реальності несподіваної й довго чеканої свободи святу правду: «однині і довіка, однині і довіка, однині і довіка!!!» Після Богослуження вийшли разом з церкви пан Геродот і Олесь Шамрай. Місто гомоніло, співало, дзвеніло радістю — «і всі радіють, як вино, і всі сміються, як вино» — й проказав пан радник, утираючи сльозу, не так до Олеся, як до себе самого: «Можна вже й умирати...» «Що ви таке говорите, пане меценасе, — саме настала пора жити!» — аж вигукнув спересердя Олесь. «Звичайно, — відказав Геродот, — звичайно... Ви ще досить молодий, і вам треба набирати сил для побудови молодої держави... А я своє прожив, зробив, що міг, відлюбив і дочекався початку сповнення пророцтва великого німця Йоганна Гердера, який двісті років тому прорік, що з безлічі поневолених народів постане цивілізована українська держава, межі якої сягатимуть Чорного моря, Кавказу, Карпат і дикої Гіпербореї...» «Тож решту своїх днів віддайте на службу цій державі, чому ви, такий фаховий і знаючий, відступаєте?» — намагався переконати Геродота Олесь. «Моя реальність, колего, закінчилася півстоліття тому, ви добре знаєте, коли це сталося. Життя без неї втратило для мене сенс... Завтрашній день не буде вже мені належати, та я щасливий, що побачив його світанок. Вірю в Гердерове пророцтво, та перетворення його в живу дійсність не дочекаюся. Мені залишилося лише вірити в безсмертя душ. Якщо матерія вічна, то чому не може бути вічним те, що вона створила: мислення, красу, любов? І я хотів би при своєму житті, яке мені ще залишилося, зустрітися з тими, які живуть вічно. Відчуваю, як пантрує мене душа моєї Сальомеї. Я вже знаю, де явиться мені вона...» Не прощаючись з Олесем, пан Геродот повернувся, подався вниз Печеніжинським трактом і зник у людському натовпі. Перед вечером до зали Ощадної каси набилося стільки люду, що не було де не те що яблуку — голці впасти. Мало тут відбутися ще не чуване в Місті й у всьому світі урочисте свято з нагоди проголошення незалежності України. Німотно було в залі, навіть шемріт стих: та невже не увірвуться досередини кагебістські опричники, щоб розігнати, переарештувати, розстріляти людей? Приголомшила тлум несподівана воля, напружена мовчанка натягнулася до краю, немов струна, і що станеться, коли вона обірветься, які звуки вилуняться з неї, а які — сміх буде, плач буде перламутровий! На заднику сцени золотився тризуб, над ним схилилися синьо–жовті знамена — що це за така нова, незвично смілива декорація, за яку вже нікого не постигне люта кара, — і схлипують жінки, і втирають сльози мужі — всі чекають появи на сцені сміливця, який промовить слово і запевнить люд, що відбулася в Україні найзнаменніша подія, й повік віднині не буде політичних арештів, ні концтаборів, ні вантажних вагонів з коминками на дахах, готових вирушити з міської товарної стації в сибірські незвісті, не стане чутно нашіптувань сексотів і зникнуть з людських облич тіні впокореності й страху. Нарешті вийшов на сцену високий кремезний чоловік, сивий, з поораним борознами обличчям, люди зашепотіли: це той самий лицар Кривоніс–Симчич, котрий над Рупором у Яблунівському лісі із своїм куренем знищив до останньої гусениці танкову дивізію генерала Дергачова і його самого відправив у тартари; той самий мученик, який витримав довгі тридцять літ — і не впав, не замерз, не скорився у найстрашнішому концтаборі на Колимі... Підвівши руку, Симчич дзвінким парубоцьким голосом вигукнув: «Слава незалежній Україні!» Зал гучно відповів «Героям слава!»; з розірваної, крайньо напруженої тиші злетів український гімн; хтось пригадував слова, хтось їх і не знав, та словесний зміст гімну втопився у знайомій усім могутній мелодії, — тільки Олесь, який стояв у третьому ряді поруч з учителем Першої міської школи Томащуком, мовчав, притлумлюючи німотою спалахи тяжких спогадів, бо світлих у нього було мало. На сцену виходили один за одним промовці, і кожен, крім проклять недавньому минулому, закликав до праці в розбудові держави; хто — негайно розпустити колгоспи, хто — притягнути до кримінальної відповідальності чільних комуністичних функціонерів; а де наша «Просвіта», яка утримувала людей при пам’яті, а скільки видавництв було колись у Місті, нині ж немає жодного; журналіст Федорчук зізнався, що переклав з польської на українську мову неоціненний літературний шедевр — книгу Станіслава Вінценза «На високій полонині» — Місто повинно віддати українцям твір славетного поляка, який живе у Швайцарії, листується з Федорчуком і тужить за Гуцульщиною; хтось вимагав перлюстрації, щоб виявити донощиків, інший закликав до помсти: та невже тепер, за незалежності, мав би наш бунтівний дух атрофуватися і ми, вдоволені благоденством, станемо сумирними, немов худоба в стійлах, — ще ж де Голь говорив, що Україну чекає прекрасне майбутнє, а Франція якби мала таку армію, як УПА, то не топтав би її землю німецький чобіт; а хтось радив залучати до праці колишніх совєтських функціонерів, чей і серед них були знаючі й чесні люди... Учитель Томащук слухав, пошкробуючи вказівним пальцем сиву борідку, й півголосом промовив до Олеся: «Дай Боже, щоб наша ейфорія не затягнулася надто довго... Бо що, приміром, змінилося у ментальності бунтарів з часів Катиліни? Обіцяли вони здолати можновладців і віддати їхнє добро народові. Та як тільки допадали до керма, те добро собі забирали, й нічого не мінялося. Таке й нам загрожує... Ми завжди були схильні до маніфестацій, прокламацій, але ж не до політичного мислення. А якраз тепер треба подумати, як створити нову систему влади, щоб ми не мусили потім користуватися засадами попередньої. Патріотичною ейфорією користуються в першу чергу пристосуванці й спекулянти». Олесь у душі обурювався на старого вчителя: не час нині бабратися в сумнівах, це лише початок свободи, й народ має право натішитися нею вволю... Та ось на сцену вийшов, ніби дозволу дочекався від попереднього промовця, який закликав залучати до праці й комуністичних функціонерів. Був то статечний, по–номенклатурному підтягнутий, у двобортному хрущовському костюмі чоловік. Олесь упізнав Івана Ферлея й скоробився, немов на вид гидкої саламандри. Колишній голова Міста заговорив про новий благословенний час, про страшні часи більшовизму, які довелося українцям пережити. «Та ми вийшли ціло з тієї біди, — глаголив Ферлей. — Й на нас покладено святий обов’язок розбудовувати молоду державу. Слава Україні!» Зал занімів, вражений блюзнірською мовою совєтського прихвосня, який ще так недавно вигукував на партійних зборах: «Ми вщент викорінимо націоналістичну заразу!» Як він посмів нині вийти до людей? Однак ніхто й не поворухнувся. Тільки Олесь схопився з місця, вийшов на сцену й заволав: «Забирайся геть звідси, мерзотнику, ти не маєш права промовляти в такий день!» Серед ворожої тиші зійшов Ферлей зі сцени, й відтоді ніхто й ніколи не бачив його в Місті...  

 

Розділ двадцять четвертий




 

Сонце викочувалося схилом гори до чолопка, як те кочільце в дитячій іграшці «йо–йо», що піднімається по ниточці вгору без притки, й біліло від жару, мов буката заліза в кузні. Вранішній холодок принишк у ізворах, ставало тепло, й Олесь, зморений нічним безсонням, задрімав на розкладеному кріселку, а поплавець, без надії на улов, непорушно застиг на зеленій гладіні плеса. Торговицький базар уже заскрипів возами, загуркотів машинами, загомонів голосами продавців, покупців та маклерів; недільний шарварок розпаношувався на обгородженому парканом майдані; базарний галас зливався з густим шумом річок, що сходилися в устєріччі, й снилася Олесеві затишна галявина в Студентському парку, а на ній лежала зімліла від розкоші дівчина, розкинувши руки, й, чекаючи свого судженого, гасила дівочий пал у холодній росі. Та враз покремсалися солодкі марення від гнівних вигуків і грізного, мов градовий рокіт у грозовій хмарі, гомону, що долинав з Міста: щось незвичне для святої неділі чинилося біля ратуші, й заглушував ті далекі згуки зичний голос Гаврилка, який зовсім близько, на Каштановому провулку, надривно горланив. Крізь розріджене ранкове повітря долітало до Пруту кожне його слово й відбивалося луною від Воскресінецької гори: «Виходьте, люди, на мітинг, виженемо вельможного пана президента з насидженого фотеля — того щура з большевицьких підворітень, вбивцю проклятого! Та хіба я вам не казав, але ви десь мали мене, дурного Гаврилка, а Гаврилко знає те, чого ви не можете знати, бо гидуєте парляментом пані Малгосі, куди на політику сходяться наймудріші мужі Міста!» Зачувши мову Гаврилка, Олесь подумав, що пиячок насправді знає щось таке, чого інші не знають, бо недарма щоразу, вертаючись із Малгосиної забігайлівки, ревно шельмував президента. Полишивши на березі ріки вудку й кріселко, Олесь поквапився додому. Віддавна знав, що народ ремствує на президента за дешевий розпродаж москалям українських підприємств, а своїм олігархам земних угідь над Дніпром і на південному березі Криму; що Лисичанський нафтопереробний завод уже належить Росії, що на Калуському калійному комбінаті заборонено розмовляти українською мовою, пенсії й зарплати мізерні, ціни ростуть, а товстосуми в Україні плодяться, мов кролі, — розпродує президент державу поки що в роздріб, та незабаром почне торгувати Україною гуртом... Гомоніли про це люди між собою й розводили руками; Олесь пригадував застережливі міркування учителя Томащука й заспокоював себе вірою, що згодом усе владнається, й іншого президента виберуть — але ж про яке вбивство горланить Гаврилко? Допавши до Каштанового провулка, Олесь навіть не зайшов на своє подвір’я; люди вибігали з торговицьких закамарків, гурмами йшли до ратуші, квапилися, й нікого було на розмову зупинити. На свій подив, побачив на середині дороги всезнаючих пань, які давно вже не з’являлися на людях і пліткували по телефону; підійшов до них і запитав, що таке трапилося в Місті, що народ ураз збунтувався. Й відказала пані Аделя: «Революція, прошу пана. Повстання. Скинемо нарешті паршивця, який москалям запродався. О–о, тепер йому буде капець!» «Але ж він недоторканний...» — засумнівалася панна Ганя, й скруха затінила її обличчя. «Дурниці говорите, — авторитетно мовила пані Аделя. — Він ту недоторканність втратить, як дівка цноту, — і навіть незчується!.. А–а, ви ж, пане Олесю, не знаєте, що сталося. Отже: того київського журналіста, забула–м його фамілію, який нападав у газетах на президента, знайшли повішеного в Голосіївському лісі... Кажуть, убивці це вчинили за наказом самого...» «Он яку владу маємо, — зітхнула панна Ганя. — А ви кажете...» «То ви кажете, а не я», — пирснула пані Аделя. Пані засперечалися, Олесь не став їх слухати й подався за людьми, що бігли до ратуші на поклик Гаврилка, який політично викшталтувався в парляменті пані Малгосі й тепер очолив бунт. Центр Міста вирував, лопотіли прапори, люд виходив на Ринкову площу з транспарантами: «Геть президентавбивцю!», «Комуністів під трибунал!», «Не дозволимо грабувати Україну!» І всі скандували складений кимось вірш: «разом нас багато, нас не подолати!» Молоді демонстранти погрозливо вимахували кулаками, а з ратушевого балкона промовляв комбатант УПА у мазепинці й зеленому кітелі із срібними альтембасами, закликаючи вимагати у влади призначення дострокових президентських виборів. Народ вигукував «Ганьба!» і «Слава!», аж поки не втомився; люди поволі заспокоювалися, їх збиралося щораз то більше, і врешті залунали над Містом пісні. Войовничий запал мінявся празнешним настроєм, протестний мітинг перетворювався на патріотичну фієсту, і в Олеся склалося враження, що народ, випустивши бунтарську енергію, цим удовольнився й заздалегідь набрав вигляду переможця. І коли народний гнів зовсім розтав і була складена й дружно проголосована супліка до уряду з вимогою відставки президента, а переможці вже танцювали під троїсту музику коломийок на вуличному бруку, з п’ятачка Старого ринку, обступленого новобудовами, вийшла процесія старих більшовиків — горбатих, кульгавих і лютих; над колоною з півсотні чоловік майорів червоний прапор, а попереду йшли найсміливіші військові відставники з медалями й орденами на грудях; вони тримали на тичках дерев’яні болванки із зображеннями совєтських вождів — Леніна, Сталіна, Молотова, Калініна, Берії й Кагановича — і завзято вигукували: «Хай живе комунізм!», «Геть бандерівщину!», «Дайош Совєтський Союз!», «Пролетарі всього світу, єднайтеся!» Сторопілий Олесь упізнав дерев’яні потвори, яких колись для помсти вирізьблював із лісових коряг; лідер протестного мітингу Гаврилко теж упізнав свій товар, за виручку якого на Торговицькому ринку три дні пиячив у Малгосі, й ще раз загорланив, зазиваючи тепер людей до бою з комуняками. Кинулися на совєтських недобитків дужі хлопці, порвали прапор, древко поламали; Гаврилко видирав з рук заюшених піною большевиків коряжні подоби, гатив ними об дорожній брук, й вони, струхлявілі, розсипалися на тріски, а коли нефортунні демонстранти порозбігалися, втямивши, що з розгніваним парубоцтвом жартувати не варто, Гаврилко позбирав те патиччя, поніс на майданчик Старого Ринку й підпалив. Сидів за ватрою, поки не догоріло останнє поліно, боячись, щоб хтось із відставників не врятував з вогню бодай одну потвору... Олесь вишився з натовпу й подався додому, думаючи по дорозі про Гаврилка: не можна завчасно погано оцінювати людину, навіть якщо вона трохи інакша, ніж інші... Біля фотосалону Кіблєра стояв, спершись на гнуту паличку, колишній директор Міської гімназії, нинішній учитель–україніст у Першій школі пан Томащук. Він з цікавістю спостерігав за веремією, що відбувалася в центрі Міста, і з його обличчя світилися, з ледь помітною іронією, вдоволення і спокій. Побачивши Олеся, зупинив його. «Що це ви такі стурбовані, пане Шамрай? Адже все відбувається зовсім природно: наше суспільство перебуває в стані ферменту...» «Я згадав нині ваші слова, пане вчителю, — відказав Олесь, — вимовлені вами в перший день нашої Незалежності: най би ця ейфорія швидше пригасла... Я тоді мовчки обурився на вас, а нині бачу: ви мали рацію. Ми раділи, вимахували прапорами, співали повстанських пісень, а Україну розкрадали Ферлеї. Й ось маємо прикрі наслідки... Але й не це мене найбільше турбує: держава молода й згодом наведе в себе лад. Страшно мені, що народ виступає проти власної держави...» «Помиляєтесь, мій друже. Народ виступає за державу, він не має наміру її повалити, а зробити кращою, і так буде тривати, поки держава не ототожниться з народом. Чей самі знаєте: без дріжджів немає ні хліба, ні вина». Коли Олесь вийшов на Каштановий провулок, побачив навпроти будинку пана Геродота тих самих пань Аделю й Ганю, а на радникове подвір’я заходили поодинці мовчазні люди. Олесь подумав, що пан меценас уже вернувся додому, й приквапив кроку — дуже за ним стужився. Та запримітив, що пані чомусь вельми засмучені й сльози втирають. Були вони цієї миті зовсім інакші, ніж Олесь звик їх бачити, — не смішні, мов балаганні актриси на базарних інтермедіях, а звичайні — достойні й добрі жінки, яких, видно по смутку на їхніх обличчях, діткнулася печаль. Й запитав їх Олесь, яке лихо трапилося. «Горе, пане Олесю, горе! — разом заскімлили Ганя й Аделя. — Вчора пастухи знайшли пана радника мертвого в Шепарівському лісі... Щойно поїхали за ним...» Й немов увірвалася в Олесевих грудях сирцева попруга, що досі туго в’язала силу, терплячість і витривалість у його душі й не давала йому розслаблюватися в найскрутніші хвилини. Й він, осиротілий, заридав, мов дитина. У сльозах зайшов на своє подвір’я й побачив на підвіконні лише одну жіночу голівку, вирізьблену у вишневому порубі, а на місці подоби білої пані з медовим волоссям лежала зблякла фотографія. З неї дивився на Олеся він сам — вродливий юний гімназист. Взяв до рук фотографію й на зворотному боці прочитав: «Залишуся завше вашим лицарем. Олесь». Усе згадав і все зрозумів. Підійшов до воріт, глянув то в один, то в другий бік провулка, однак пані в чорному капелюшку й густій вуалі не побачив. А може, її тут і не було, може, існувала вона лише в його уяві як образ краси, як мрія?.. Реальною була тільки голівка кучерявої брюнетки. Він зняв її з підвіконня й поставив у кімнаті на креденс. Це все, що в нього залишилося. Однак вельможна і владна пані Самота не бажала залишати бодай малесенького місця в Олесевій душі для своєї суперниці, яка називається Розрадою. Того ж дня до хати увійшов листоноша, подав Олесеві телеграму. Й він прочитав: «Давній сусідо, пробач мені за все... Я вибрався із пекла двадцять дев’ятої воркутинської шахти живим. Під час повстання був поранений. Не запрошую тебе в гості, бо незабаром, я це знаю, переберуся на вічну квартиру за адресою: Краків, Раковецький цвинтар, поле 241. Казьо». Олесь поклав телеграму на креденс біля Нусиного погруддя й промовив: «Я двічі переборов смерть. Мушу тепер побороти й самоту».  

Дорогий читачу! Я, корінний покутянин, завітав до Міста над Прутом, щоб попрощатися: час–бо мій уже доволі пізній... Вертаючись з–над ріки, на березі якої не побувати, то і в Місті не бути, я звернув з вулиці Скупневича в тісні провулки Торговицького передмістя, щоб відшукати серед новобудов найзнайомішу й найріднішу мені вуличку Каштанову, в кінці якої аж там, де вона вливається у вулицю Сєнкевича, мала б ще й нині стояти стара обдерта халупа, в якій тоді, коли я вчився у Міській гімназії, мешкала пані Бурмістрова, котра винайшла кімнату сільським хлопцям, які прагнули пізнати світ наук, у тому помешканні я прожив кілька юнацьких літ. Знав усіх мешканців передмістя якщо не особисто, то хоча б з виду: пожильці цього кварталу віталися, немов у селі, одне з одним при зустрічі, а знайомі на хвильку зупинялися й обмінювалися побажаннями щасливого поводження. Тут я зазнав перших мук кохання, коли побачив п’ятнадцятилітню золотоволосу Мартусю, тут у вільний час нипав метушливим ринком, бо завше чогось було мені потрібно: то гнота до гасової лампи, то якоїсь деталі до батькового старого ровера, яким я щосуботи їздив до рідної Боднарівки; та найбільше цікавили мене базарні розмови, суперечки покупців з продавцями, дотепи міських заводіяк, мудрування доморослих філософів, вихваляння всезнаючих маклерів і навіть нецензурна лайка перекупок. Все те я вбирав у свою пам’ять, мов губка воду, і знаю нині достеменно: якби не вмів так багато бачити й чути, а ще й підслуховувати, то не написав би навіть одного розділу книги, яку ось пропоную вам, шановні читачі. На Торговиці було легко заблудитися, що, на мій сором чи то на щастя, трапилося й зі мною: я загубився в міському тлумі й довго не міг вибратися із заплутаної мережі провулків — так я проблукав моєю Торговицею крізь довгі роки, які вкарбували в мою пам’ять чи не всі події, що відбувалися у благословенному Місті, котре з волі історії стало столицею Покуття. Було воно мені до болю впізнаваним, і я, запаморочений згадками про давнє, вибрався нарешті з приміських закамарків до ратуші й опинився в новому для мене світі з чіпкою пам’яттю про світ колишній. Блукаючи Торговицею, я на якийсь час забув про святе кредо реаліста: не губися у спогадах про славне минуле, намагайся думати про славне сьогодення... Однак я дякую долі за таку забудькуватість, бо якби не вона, то чи нагадав би я тобі, дорогий читачу, про славне і неславне минуле нашого Міста, минуле, про яке треба знати, щоб увійти не лише в нинішній день, а й у прийдешній. Я вийшов з минулого й опинився на вершині мого рідного Міста, яке вже мені не належить, і написав про своїх ровесників, які зробили для України, що могли, й дорого за свою діяльність заплатили. У новому Місті живуть і завжди будуть жити й працювати інші люди, яких я не знаю, але які є нашими дітьми і внуками, котрих ми прагнули виховати для України. Та оскільки і я ще живу й працюю, то й далі хочу пізнавати й розуміти бодай одробину новітнього життя мого Міста — найбільш надійну й незаперечну мою реальність.  

2010—2011 рр. м. Львів  

 

 



notes

Примітки


1

До забав і до праці (польськ.).



2

Я сам є професором у тій справі (польськ.).



3

Хай згине Україна, хай згине хамський люд! (польськ.).



4

Ще не вмерла Польща, але вмерти мусить, і ще поляк русинові чиститиме чоботи (польськ.).



5

Польська гумова промисловість (польськ.).



6

Не дамо німцям ані ґудзика! (польськ.).



7

Ви, може, й не маєте, ваша негідниця має (польськ.).



8

Вилізати! Швидше! (польськ.).



9

О, прийшли пані, тут ми вам дамо, гуляш з вас зробимо (польськ.).



10

Бігом (польськ.).



11

Польська поліція жінок не б'є (польськ.).



12

Тут нема Бога, Бог залишився за брамою (польськ.).



13

В укриття, то німці! (польськ.).



14

Розчвертували нашу Польщу на три нерівні половини (польськ.).



15

Я співаю, як співає птах (нім.).



16

Струнко (нім.).



17

Воля і незалежність (польськ.).



18

Євреям заборонено! (нім.).



19

Алло, алло, говорить львівське польське радіо (польськ.).



20

Так минає слава світу (лат.).



21



Зірвався і втік (польськ.).
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка