Роман Іваничук Торговиця



Сторінка3/11
Дата конвертації06.03.2016
Розмір2.12 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Розділ шостий


 

Олесь Шамрай і Казьо Дзівак не довго залишалися в боргу: один не міг пробачити образ, другий — погроз; Казьо вечорами волочився з базарною галайстрою біля Студентського парку, й виспівували вони голосно, щоб чутно було аж на Каштановому провулку «Niech zginie Ukraina, niech zginie chamski lud»[3] а Олесь з Юрком Сербином патрулювали квартал від Кляштора до кінця вулиці Скупневича й надривними голосами горланили «jeszcze Polska nie zginela, ale zginac musi, jeszcze Polak Rusinowi buty czyscic musi!»[4] Завбачливий бляхар Антошко, передчуваючи біду, завітав до педеля Штефана Січкарні порадитися, як би то не допустити до бійки між закукуріченими бенькартами. Адже в їхньому кварталі відвічно жили в мирі українці й поляки, жиди й цигани, немовбито всіх єднав тут торговицький ярмарок, на якому в супротивенстві перебували тільки продавці й покупці. Та й тих завше примирювали торги — дотепні, вишукані, крикливі, при яких аж ніяк не могло дійти до прикрих сутичок. Мало того, ярмарковий галас не зоставався за дощаними парканами — відлунював аж до найвіддаленіших кутків кварталу: були то позабазарні розмови розохоченого торгами люду — втішні признання тих, кому вдалося ошукати роззяву, й жалісливі бідкання ошуканих. На ярмарок приходили містяни не лише скупитися, а й на балачки або щоб почути витворних дотепників, які своїм реготом заглушували іржання коней, а ще подивитися чи й випробувати щастя у шахраїв, які смикали волічкову нитку, кинуту між наперстки; а як ні, то купити за п’ять грошів записану свою долю на папірчику, що його витягувала з кишеньки цигана морська свинка. Торговиця по вівтірках і неділях ставала захоплюючим театром, тож не хотілося ні Антошкові, ані Штефанові, щоб це розмаїття усталеного життя затьмарювалося дітвацькими гамбарасами. «Прийшов–єм до вас, достойний пане педелю, — промовив після вітання Антошко, — най про ваш дім добра доля не забуває, просити поради, щоб не дай Боже не спублічилися ми в нашому тихому передмісті бійками шибеників, котрі раптом догледіли різницю між поляками й українцями, чого ми з вами, добрий сусідо, ніколи не брали до уваги навіть на цаль... Чи ж не правду я мовлю?» «Маю честь віддати пошанівок вам і вашій пані Емілії, пане машиністе, — відказав Штефан, — але бігме не можу второпати, про що ви говорите...» «Та то така марниця, що й у дві тріски нема що взяти... Хіба ми у вісімнадцятому не воювали з вами, але ж ні ви, ні я гріха на себе не взяли, Бог нам свідком. Якісь там фаріони кров пустили біля Крупникового млина, то най те забудеться — чого наші діти через тото мають виставляти нас на глум?» «Розтлумачте мені виразніше, пане машиністе, бо я з вашої мови таки нічого не вкумав...» «А хіба ви не знаєте, пане педелю, що мій Казьо вже якийсь час вештається вечорами біля Студентського парку з такими голодрабами, як і він, та й ваш Олесь теж не ліпший: ходить разом із своїм колегою від Кляштора до Скупневича — обидва, мов індики, надуті, й сам я бачив в одного з них надітий на всі штири пальці блискучий кастет...» «Та це хлоп’ячі витрішки, коли ж бо то міські хлопці не чубилися? То й справді дурниця, не варта того, що можна у дві тріски взяти». «Може, й так, пане педелю, та я про всяке прийшов, щоб вас і себе застерегти... Майтеся в гаразді». Сусіди розійшлися; зажурений Штефан зжовував губами ясна старанніше, ніж будь–коли, та й Антошко з журою на обличчі подався вниз вулицею Скупневича. Тривога бляхаря не була марною: коли смеркло, обидва сусіди почули крики, що долунювали від парку, й вирізнили у тих вигуках войовничий заклик «Bij kabnow!» ...Того дня Олесь виходив з будинку гімназії останнім: після лекцій складав колоквіум з латини професорові Томащукові. У брамі стояв Казьо Дзівак виставивши вперед ногу, він загородив дорогу Олесеві й проказав, цвіркнувши слиною крізь зуби: «Ти обіцяв порахуватися зі мною, то якщо такий моцний, приходь, як стемніє, до фігури Скупневича, що біля парку. Й там побалакаємо». В Олеся поза спиною пробігли мурашки, він утямив, що означає Казьове запрошення, й відказав: «Дай спокій, Казю, відчепись...» Однак Казьо не забирав ноги й чекав відповіді. Олесь збоявся, він ніколи ні з ким ще не бився, не випробовував своїх сил, і майнула у його голові думка проігнорувати задираку. Та тут же передумав, знаючи, що в такий спосіб признається до свого страху й відтепер завше ходитиме з принизливим відчуттям меншовартості й буде терпіти глум вуличної шантрапи — цькування, тютюкання й образи. Подумав, що варто б йому покликати для безпеки Юрка, проте так вчинити не дозволяла власна гордість, адже він повинен уміти сам себе захистити й не наражати товариша на небезпеку. Олесь зміряв Казя з голови до ніг і, впевнившись, що зможе подужати напасника, спитав: «Сам на сам?» Казьо мовчав, й Олесь, прийнявши його мовчанку за згоду, сказав: «Гаразд, я прийду». Мамі повів, що йде до Юрка Сербина готувати уроки, й, коли засутеніло, подався до фігури Скупневича. Довкруж було тихо, Олесь завмирав у тривозі, проте ніхто нізвідки не надходив, й він постановив собі почекати не більше п’яти хвилин — нехай і Казьо дотримується точності. Й цієї миті його думки розкремсав галас, з берега ріки йшла ватага хлопчаків, й перед вів Казьо. Млосний страх спонукував Олеся до втечі, чей він один не подужає кількох, навіть двох не здолає: підступний Казьо зрадив, то й сорому перед зрадником не матиме, він уже був готовий утекти, однак встид за своє боягузтво не дозволив йому зрушитися з місця... Враз напасники пришвидшили крок і закричали «Bij rusina!», вони повторювали цей заклик безліч разів, ніби хотіли сполохати жертву, а може, й самі бійки збоялися й додавали собі криком відваги. Та вихопився вперед Казьо й кинувся на Олеся. Олесь відбивався кулаками, розквасив Казьові губу, з його носа свиснула цівкою кров, — Олесь уперше відчув свою силу, й покинув його страх. Він звалив Казя на землю, наступив ногою на його груди й одну мить так стояв — у позі переможного гладіатора. Та в цю хвилину ззаду схопило його — за руки, за шию — п’ять, десять, безліч рук, Олесь упав навзнак долі, по ньому почали топтатися, й він у розпачі подумав, що даремно не покликав на допомогу Юрка: нічого ж не може вдіяти людина сама... Антошко Дзівак, як тільки почув крики, що долунювали від парку, зрозумів, що вони означають, тож відкинув набік начиння, яке цинував, схопився з крісла й скрикнув: «А де Казьо?!» Пані Емілія стояла, безпорадно опустивши руки, а Нуся залементувала: «Таж він там, ще завидна вийшов з дому, щойно я впізнала його голос!» «У поліцію, в поліцію біжіть!» — заметушився Антошко, та перекричала його Нуся: «Поліція їм ще й допоможе, це ж Казьо з батярами на Олеся напав!» І з цими словами вибігла надвір. Не пам’ятаючи себе й не усвідомлюючи, що діє, Нуся побігла вниз вулицею й, допавши до фігури, протиснулася у тлум напасників, які гамселили зваленого Олеся, кидалася на них, немов розлючена кішка на оскаженілих собак, виривала жмутками волосся з голів, дряпала обличчя, істерично верещала, й налякані батяри розступилися. На допомогу Нусі бігла пані Емілія з кухонним гачком у руці й пан Антошко, спотикаючись, помахував погрозливо молотком, що його прихопив з собою, а тоді нападники розбіглися, залишивши самого Казя біля фігури. Й він стояв перед батьками розгублений, закривавлений на лиці. Антошко потермосив його за оборки й прошипів: «Марш додому, негіднику!» А Нуся в той час припадала до Олеся, який лежав долілиць на землі, повернула його на спину й прислухалась, чи дихає... Олесь прийшов до пам’яті, розплющив очі, й здалося йому цієї миті, що то карпатська амазонка з оповідок Вінценза — Оленка Шкіндова, яка прорвалася на коні крізь жандармські застави, прилинула тепер із опришківської свободи, щоб йому допомогти й життя врятувати. Й коли у його очах розвіялося мрево, він упізнав дівчину й прошепотів: «Дякую тобі, Нусю...» Антошко й Емілія подалися з Казьом додому. Нуся допомогла Олесеві підвестися, він підійшов до узбіччя дороги, помив під сифоном обличчя й сказав до дівчини, яка брала його під руку, щоб провести: «Я сам піду, нічого страшного не сталося, дурниця...» — він наче виправдовувався за те, що з ним трапилося, й пішов вулицею, не оглядаючись. Пані Фросина заламала руки, побачивши сина з синіми басаманами під очима, а батько геть сторопів: «У яку ж ти катавасію потрапив, синку?» «Та це на Мнихівці напала на мене зграя недоростків, а чому — не знаю... їх було багато, ледве вирвався з–поміж них...» Штефан Шамрай згадав засторогу Антошка і втямив, що означали крики, які долинали з–над Пруту до Каштанового провулка. Та цієї миті він боявся дізнаватися правду: як буде після цього дивитися йому в очі сусід і якої сатисфакції повинен Шамрай від нього вимагати... Олесь не ходив на лекції два дні, і Юрко Сербин, який сидів з ним за однією партою, запитав педеля, що трапилося з його сином. «Трохи занедужав, — відказав Штефан Січкарня, не дивлячись хлопцеві у вічі. — Можеш провідати, йому вже краще». Побачивши підпухлі очі товариша й синяки на його обличчі, Юрко зрозумів причину Олесевої хвороби й мовив, посміхнувшись: «Відбулися й твої хрестини?.. Не дивуйся, ти не перший, давно вже вештаються по Місту фалангісти, як вони себе називають. Нападають на українців. Були вже випадки на Косачівці і в Дядьківцях, краще тепер не розмовляти вголос по–нашому. Є серед фалангістів і польські гімназисти. Ти нікого не впізнав?» «Не роздивився, було темно... — Олесь відвів погляд від Юрка, а коли той таки спробував дізнатися правди, сказав рішуче, щоб на родину Антошка, а власне на Нусю, яка його порятувала, не впала погана слава: — Не випитуй, добре? В одному лише можу тобі признатися: моя пригода допомогла мені збагнути, що одна людина не може й дідька лисого...» «Чи я добре зрозумів тебе: ти вже вирішив?» «Так», — відповів твердо Олесь. ...Навесні 1936 року до Львова прибула зв’язкова Євгена Коновальця Анна Заячківська. У конспіративній квартирі на Старому Знесінні вона оголосила наказ Провідника ОУН про призначення в Галичині провідником Крайової екзекутиви — на місце заарештованого Степана Бандери — стрийського правника Льва Ребета. Тоді ж до головного Проводу була залучена студентська й гімназійна молодь, на яку покладався Коновалець як на стратегічну силу в майбутньому. З метою розширити вишкільні молодіжні курси на Покутті пані Заячківська приїхала до Міста, зв’язалася з Юрком Сербином, який уже відбув двомісячний вишкіл, й доручила йому завербувати до молодіжної Організації надійних хлопців і дівчат. Після вояжу приміськими й запрутськими селами Юрко зустрівся з Олесем і призначив йому дату стрічі з Крайовим провідником ОУН біля грушівського поромного перевозу. У рибальській хатині над Прутом Юрко з Олесем застали кільканадцятеро хлопців і дівчат. Були тут сільські й міські: за одежею — кептариками, сукняними холошнями й запасками — можна було визначити, хто прибув з Кривобродів, Хімчина чи то Пилипівки, й Олесеві стало відрадно, що навіть у найглухіших селах молодь уже дозріла до підпілля. Серед міських хлопців він упізнав восьмикласника Івана Ферлея, який, крім навчання в гімназії, ходив до музичної школи на скрипку до професора Рубінгера й співав теж у його церковному хорі. Кивнув йому головою, але той не відповів, можливо, з міркувань конспірації, зрештою, Ферлей завше напускав на себе неприступність і зверхність, певне, пишався причетністю до музики, й Олесеві дивно стало, що він ще й до політики долучився... Хлопці на випадок поліцейського наскоку тримали в руках вудочки; Юрко й Олесь теж взяли до рук нарихтовану для них рибальську снасть; на лавиці сиділи молода жінка в шальовій хустині й лисуватий чоловік у сільському сардаку. Були це пані Заячківська й провідник Крайової екзекутиви Лев Ребет. Провідник звернувся до присутніх з короткою інформацією... «Ви добровільно вступаєте до молодіжної ланки ОУН «Юнацтво», вишкіл відбуватиметься на Воскресінецькій горі. Коли і де буде збір, кожного повідомлять окремо. Ви маєте вивчити напам’ять Декалог оунівця й на все життя запам’ятати найсвятіше гасло: «Ані просьби, ані грозьби, ні тортури, ані смерть не примусять тебе зрадити тайну». Тож уже зараз зважте, чи зможете витримати допити, під час яких до вас застосовуватимуть такі самі тортури, як до нинішніх політичних в’язнів у Березі Картузькій; пе–пе–ге, або polski przemysl gumowy[5] — катування гумовими палицями по животі, розмова по–китайськи — удари ногами в статеві органи, манікюр — шпильки під нігті, Парагвай — заливання у ніс води з чайника... Хто витримає, той залишиться живим, звичайно, в тюрмі, хто зламається — вийде на свободу з печаттю вічної ганьби на чолі...» «Страшно? — спитала пані Заячківська. — Тож якщо хтось злякався, може цієї миті піти — ніхто дорікати не буде». Мовчанка в хатині тривала нестерпно довго. Врешті один сільський парубок підвівся, винувато глянув на товаришів і вийшов. «Цей уже пішов з печаттю», — кинув Ферлей йому вслід. «Ще ні, — затримала свій погляд на Ферлеєві пані Анна. — Він чесно зробив, що наперед зважив свої сили... У підпіллі потрібне геройство, а не героїзація. Нехай про це всі пам’ятають». До Олеся підкралося вагання. Перед його очима постав елегантний професор Леопольд Тарновецький: напевне, нині його обличчя набрало землистого кольору, а тіло посмуговане гумовими палицями... А якою стала панна Москалівна: чи залишився на її личку хоч маленький слід шаленої вроди, чи не посивіло її медове волосся? Але ж не покаялися, витримують... А якими Олесь побачить їх колись, якщо вони повернуться з неволі: знищеними, зламаними чи ще сильнішими?.. Й тоді в поле його уяви увійшла Нуся, миловидна доня Антошка Дзівака, з очима, повними відданості Олесеві, коли припадала до нього, побитого. Скільки мужності виливав тоді її погляд! А чи витримала б вона ті тортури, про які сказав Ребет?.. Та що це йому верзеться, чому вона мала б їх витримувати?.. Олесь відчув, як вступила в нього не відома досі сила — адже я не сам, нас багато! І все витримаю — щоб ніхто й ніколи не посмів обізвати мене бидлом, щоб на мене колись з любов’ю й повагою глянула панна Москалівна, щоб я ще хоч раз послухав лекцію професора Тарновецького і щоб Нуся ніколи не пожалкувала, що заступилася за мене перед нападниками на прутському зарінку... Й пригода біля фігури Скупневича здалася тепер Олесеві дитячою забавою. Але якби не вона — чи прийшло б до нього цієї миті відчуття не звіданої досі сили? Її фізично відчув Олесь згодом, коли на гімназійному подвір’ї зустрівся очима до очей з Казьом Дзіваком. Той теж відчув Олесеву міць: не витримав його погляду — повернувся і зник у темному під’їзді службового гімназійного входу. Минуло більше тижня після бійки біля Студентського парку, й прийшли до педеля Шамрая Антошко й Емілія просити вибачення за вчинену Олесеві кривду. «Я знав, що ви прийдете, бо добрими сусідами єсьте, — промовив Штефан Січкарня. — Та я ще того вечора догадався, хто побив нашого сина...» «Пане педелю, — винувато заговорив бляхар, уласкавлюючи поглядом Штефана Шамрая, — ви маєте право заскаржити нас до суду. Й ми готові прийняти заслужену кару, бо так уже виховали свого синочка. Та й не ми, то польська гімназія в тому винна... Хіба ж я вас не застерігав, та ви собі те збагателізували... А Казьо що — нерозумне теля. Й коли брати на серіо, то й бійка їхня хоч і жорстока, та все–таки дитяча...» У розмову втрутилася пані Фросина. «То правда, Мілько, — звернулася вона до Емілії, з якою потоваришувала ще замолоду. — Бійка дитяча, проте причина її доволі зріла...» «Казьо отримав своє й покаявся, — відказала Емілія. — А ми готові відшкодувати Олесеву кривду: Антошко наскладав якийсь там гріш...» «За подібну кривду грішми не відкупитеся, та й ми не будемо вимагати у вас ревалізації, — мовив Шамрай. — Мене, дорогі сусіди, інша тривога діймає: аби колись не довелося за такий шванк платити великою кров’ю... Бо ж не за дівчину чубилися наші хлопці, вони ще самі гаразд не усвідомлюють за що... А то була бійка за місце на цій землі...»  

 

Розділ сьомий




 

Корнель Геродот зупинився перед хвірткою Олесевого подвір’я, забачивши крізь штахети сусіда, який сидів на порозі свого дому, схиливши на руки голову: не годилося радникові поминати його без добридня. На привітання пана Корнеля Олесь квапно підвівся й підійшов до хвіртки, щоб віддати сусідові честь. «Що ж це ви з самого ранку в зажуру запали, пане Олесю?» — спитав пан Геродот тільки для того, щоб заговорити, бо ж не чекав від Олеся відповіді. Якусь мить вони мовчки дивилися один на одного, немов хотіли прочитати з облич, скільки літ минуло, відколи сусідують, а мабуть, так багато, як зморщок на їхніх чолах, до того ж у колись виштрамуваного радника, елегантного, що й муха на канти не сідала, побіліла борідка, а струнка постать гімназиста Олеся Шамрая похилилася вперед, немовби він хотів наздогнати й повернути собі вкрадений у нього час. «Нема вже в мене, пане меценасе, ні журби, ні втіхи, — відказав Олесь, — тільки нудьга залишилася... Та що я так пишно заговорив, немов поет...» «А чому й не поет? — кивнув радник головою в бік повітки, під якою поставали в ряд корчуваті потвори, вилуджені з нутра мертвих деревин. — Щоб таке витворити, треба мати мистецьку уяву... Не заперечуйте, не будьте надто скромні. Послухайте, що скажу вам... Ви в тих корчагах, яких знайшли на лісових цвинтарищах, вбачали тільки зло, бо його образ водно жив у вашій уяві... А чому б вам не взяти поруб з живої липи, ясеня або вишні й не вирізьбити образ краси: жінки з таємничим поглядом, у якому може лише хтось один відчитати тайнопис її душі, — вродливиці з довгим, до пояса, медовим волоссям. Або з каштановою й тугою, мов вужівка, косою...» «Не треба, пане раднику, не ятріть мого болю своїм...» «Ваш біль, пане Олесю, ще може загоїтися, чей десь живе Оксана Москалівна. І як проспівав знаменитий Олесь Кандиба, з журбою може ще колись обнятися й радість... Біль ваш світлий, а мій чоренно–чорний — немає вже на світі Сальомеї...» Мовчанка, що запала між сусідами, ставала щораз боліснішою, і Геродот, певне, для того, щоб розвіяти свій туск, сказав посміхнувшись: «Тихо стало ранками на нашій вуличці... А колись ми мали тут своє, так би мовити, інформбюро й набагато раніше, ніж з газет, дізнавалися про світові новини від пань Гані й Аделі. А жаль, не чутно їх, постаріли...» «Вони завели собі телефони, — відсміхнувся Олесь. — Й далі перемовляються, як і колись, тільки й того, що з ліжок не встають...» «А таки жаль, щось від цього втратила наша передміська Торговиця — пропав провінціальний шарм, хоч і не завжди любо було їх слухати», — промовив радник і, не прощаючись з Олесем, подався до свого дому. Олесь підійшов до повітки й пильно придивлявся до коряжних потвор. І в його уяві вирізьблювалася з білого тіла липи голівка красуні з медовим волоссям. А радникові згадувалося своє. ...Молодий офіціаліст Міського суду Корнель Геродот стояв на мостику заціпенілий, під ногами кришився дощаний настил, і він простягав аж до течії млинівки, що вибурхувала з лотоків, перемінюючись у білу шуму, підступала до самої душі, та згасити пал, що враз загорівся в грудях радника, не мала сил: до нього підходила, простягнувши вперед руки, наче зі страху, щоб він не зник, не втік, дивовижної вроди юдейка. І він таки видобувся із проломин моста, випростався, ступив крок до неї, вужівку коси відкинув на її плече, щоб не заважала дивитися на тугі повні груди, що розпанахували блузочку; зелені очі Сальомеї наблизилися, злилися з його — сірими, й утворилося з них безкрає море, в якому вони втопилися навіки... Й пішли обоє дном моря. А в пам’яті Корнеля жебоніли слова вірша знакомитого поета: «Щойно йшов я по землі, а тепер по дні морському, як це так — по дні морському, щойно йшов я по землі...» Вони міцно трималися за руки, щоб не розгубитися серед зеленої густини, до них підпливали здивовані срібні риби, дотикалися холодними боками до їхніх тіл, дознаваючись, хто вони такі, що зважилися ступати морським дном; на них вишкірювалися хижі левіафани, намагаючись злякати, зупинити, зранити сміливців; їх оточували з обох боків гидкі медузи й обпльовували ядучою отрутою; чорні краби чіплялися клешнями за ноги, й коли вони нарешті вибралися на берег — сотні захоплених, заздрісних і злих людських очей наближалися до них із незвістей, і відчайдухи, розпачливо обнявшись так, як обнімаються лише радість із журбою, погналися за самотністю, поки в ній не опинилися, потонувши в білій повені простирадл. ...Корнель водив долонями по тілі Сальомеї й не мав сил повірити, що таке досконале диво прийшло із незвістей до нього: лежить ось поруч з ним, і він має право відчувати під дотиком шовкову гладінь її стегон, грудей, знаходити звабливі опуклості й найпотаємніші заглибини, пригортати до себе кохану, вбирати в себе п’янку горяч її подиху, впиватися губами в брунатні зернятка грудей, оповивати товстою косою довгу шию й згоряти від погляду зелених очей, розпалених хіттю, розсувати колінами довгі ноги, входити в розпечене пекло її лона, безнастанно вибухати запаморочливою жагою і вливати в неї пекучу лаву свого ненаситного тіла. Усе, що тепер відбувалося з ним, здавалося неправдоподібним, таких слів, щоб пояснити диво кохання, не знаходилося ні в нього, ні в неї, проте обоє відчували, що ті слова мусять зродитися в затлумленій розкішшю свідомості — треба було якось назвати цей шалений стан, який спалював їх на попілець, то знову оживлював невтомною силою... Й вони нарешті знайшли ту мову — не свою, щоденну, яка була безсилою пояснити диво, що несподівано впало на них чи то з неба, чи то з пекла; ті слова пробилися крізь шепіт і, не встигаючи згоряти в ньому, долинали обом до слуху — знайомі й водночас чужі, створені давніми поетами, які перші на світі пізнали любов і заговорили вголос про неї, певне, для того, щоб майбутні коханці мали змогу пояснити, що діється з ними, коли вони у щасливу мить зближення перемінюються враз із замарганих невільників буденної праці у жерців любові. «Хай між губи рожеві мої він проникне й на безліч ладів утішить мене коханням», — прошепотіла Сальомея. «Я чую на шиї своїй холодний доторк меча за цей гріх», — відшепотів Корнель, і в його голосі вчулася тривога. «Хай не лякає нас доля Овідія — цей гріх вартий смерті. На моєму ліжку вночі я шукала того, хто полюбить мене, я чекала тебе, мій Соломоне, слідом ходила за тобою, поки не спіймала у свої руки гарячі...» «Двоє грудей твоїх, як два оленятка, а любов моєї Суламіфи солодша за вино... Став до пальми подібний твій стан, твої груди до грон виноградних... Запах пахощів твоїх, дочко Єрусалима, — понад усі бальзами, очі твої — мов дрозди край весняних потоків...» «Ходи, мій коханий, у поле, там я любов’ю тебе обдарую...» Та враз затих голос древніх поетів і заговорила до закоханих дійсність... «Що буде з нами, моя люба юдейко? — заговорив, нахилившись над Сальомеєю, Корнель, і ще бриніла в його мові тональність Пісні пісень Соломона й любовних елегій Овідія. — Невінчаних коханців суд людський замучить, де ж нам взяти шлюб — у церкві чи в синагозі?» «Ніде, мій любий, — Сальомея затулила поцілунком уста коханого. — Бог у нас один, й він сам, без рабина й священика, поблагословить нашу любов...» «Де ж те золото, люба, яким ми маємо всипати шлях до нашого щастя?» «А хіба кохання — то не скарб?» «Й кожне наше зітхання відлуниться горем колись», — ще тремтіла тривога в голосі Корнеля. «Будь певний, мій любий, — наше кохання переможе людський глум. Чей же я перемогла домашню неволю й вирвалася до тебе із золотої клітки». «А як ми вийдемо завтра на світ білий?» «З піднесеними до неба чолами...» ...Каштановий провулок втримував таємницю лише тиждень — мовчати далі було йому не до снаги. Вівтіркового ранку, поки ще не починали тягнутися на ринок люди з товаром і грішми, й сонце щойно виринуло із–за Воскресінецької гори, — на середину дороги вийшли разом з протилежних боків провулка панна Ганя і пані Аделя. Спочатку вони по черзі нахилялися одна до одної, шепочучи про щось смертельно таємне, але ж сказано в Біблії: таємне завше стане явним. Обидві подруги не довго втрималися у стані секретності й заговорили голосно, аж луна вдарилася об шибки вікон. «А то як? — запіворила панна Ганя, сплеснувши в долоні. — Жидівка?!. А втім, йому це не вперше: привів собі, вибачайте, лярву на ніч...» «Якби на одну ніч! А то живе вона в нього вже цілий тиждень, й вовтузяться обоє, аж на вулицю чутно... — хихикнула Аделя. — Але ж ніхто нічого не знає, може, це в них на серіо», — додала поважно. «То що — жінку собі взяв з–над Чорного потока?» — щораз то дужче згіршувалась панна Ганя. «Такою жінкою, як вона панові радникові, я за свій вік не одному і не раз була... А може, це інший випадок?.. Та навіть якби вони захотіли взяти шлюб у синагозі, то рабин його, необрізаного, нізащо не повінчав би. Швидше всього, на віру спряглися...» «Е–е, такого не повинно статися, це ж бо на все Місто впала б ганьба. Мусять взяти шлюб хоча б у синагозі... Але що мали б у такому разі йому обрізати? — спалахнув сміх в очах панни Гані. — На якого біса молодій жінці каліка?» «Ви на тому, панно Ганю, ніц а ніц не розумієтеся, бо, як самі призналися, ходите й донині невінньонтком... Обрізали б його не зовсім, бо й справді, навіщо здався їй оштипок? Краще їм таки в церкві повінчатися. Однак в такому разі вона мусила б вихреститися». «До такої церкви, в якій молиться вихрестка, я б ніколи не пішла». «А ви й так не ходите...» «Нібито ви щонеділі перед престолом б’єте поклони...» «Я маю Бога в серці, моя дорогенька». «І я так само», — огризнулася Ганя. «Але що йому заспівають на службі?» — задумалася пані Аделя. «А що — з роботи виженуть!» «Чи його виженуть — ще не знати. Але її родина вже вигнала з дому відступницю від віри. І то не з жидівської халабуди над Чорним потоком, а з вілли «Ядвіга» — з найбагатшої у Місті сім’ї ювеліра Баруха Фойєрштайна!» «О матко Боска! — перехрестилася Ганя. — Що ж він діятиме без такої поплатної служби?» «За нього не бійтеся, він уже встиг скласти собі файний капітал. Таж пан радник такий скупердяга, що з самого Пацикова тягнув би цапа за пуцюрину аж на Торговицю...» «Встиду не маєте... Та й неправда це, сама бачила, як він біля церкви роздавав жебракам ялмужну». «О, та цей бабодур у такий спосіб від гріхів відкуповується! А втім, коли ходить о стислість, то я від такого мужчини теж би не відмовилася...» «Вам ще мало?» «А того ніколи не буває забагато, моя кохана... Але ж ви на тому дуже погано визнаєтеся... Ой Ганю, Ганю, як уже раз таке станеться, то все життя мете співати коломийку: «Там у церкві на престолі догоряє свічка, якби була не давала, була би–м правічка!» Така, як ви». «А ви мене бадали?» — образилася панна Ганя й замовкла. «Та йой! — скрикнула раптом пані Аделя. — Ми про пусте базікаємо, а я ще не спитала у вас, що чулисьте з політики». «Шум був у слухавці, не все могла впіймати. Та нібито сказав маршалок Ридз–Смігли: «Nie damy niemcom апі guzika»[6]. «А про штани він нічого не сказав? Чи вирішив їх теж не віддавати?» «Ви так штуцерно балакаєте зі мною, пані Аделю... — знову з образою відказала Ганя. — Не на всьому, правда, розуміюся, але ж мусите знати, що я не зовсім глупа — маю штири кляси повшехної школи!» «А нащо вам більше?» «Та й вам не набагато додалося від того, що колись складали матуру: вся ваша фільозофія дальше чоловічих штанів не сягає». «А ви й про них не маєте зеленого поняття!» І були б сусідки з доброго дива пересварилися, якби пан Корнель не почув, що їхня розмова і його тичиться. Й він сказав до Сальомеї: «Тій тріскотні не буде кінця — мусимо набратися відваги й вийти до них». Й Сальомея погодилася. Вони удвох підійшли до пань, радник чемно кивнув головою, а Сальомея — пишна, в альтембасовій сукні, в модному капелюшку, з косою, перекинутою на груди, — стояла знічена. Та це тривало лише мить. У її несамовитих очах засвітився враз незалежний зверхній полиск, й вона, перемагаючи зніяковіння, спромоглася на поблажливу посмішку й привіталася з панями, немов з давніми знайомими: «Добридень, ласкаві пані». Переможені її безсоромною сміливістю панна Ганя і пані Аделя — спіснілі й безборонні — відказали обидві в один голос: «Дай вам, Боже, щастя...» Й коли радник із Сальомеєю зникли за поворотом вулиці Скупневича, теж в один голос прошипіли: «Відьма... Справдешня відьма! А яка безлична...» ...Згадка про пань з Каштанового провулка згасла, й у душі пана Корнеля залишилося відчуття, схоже на жаль за характерним колоритом, якого додавали Торговицькому кварталові ці дві старої дати й не позбавлені гумору пліткарки — то вихоплювалася з базару крихта властивого життя Міста. Та вже не видно їх ранніми ранками посередині вулички, не чутно їх перемовин, й життя кварталу гейби спісніло... У непроглядну самотину пана радника припливали, немов дитячі паперові човники по ріці, фрагменти згадок: одні будили в ньому тугу чи то радість, а інші пропливали мимо, зникаючи в непам’яті. Й з’явився на мить перед його очима суворий презес Міського суду пан Маціборський, якого зовсім не цікавило приватне життя судового службовця Корнеля Геродота, популярного адвоката, який іноді безкоштовно захищав скривдженого селянина, котрому хтось там переорав межу або позбавив спадку, — бо що може мене обходити, якої віри ваша дружина, адже українці не бойкотують видавця Якова Оренштайна через те, що він єврей, друкують у нього й купують просвітянські книги, ще й називають патріотом, і я не розумію, чому відвернулися від вас ваші родаки, коли побачили поруч з вами красуню іншої віри... А ще найзатятіші українські патріоти охоче фотографуються в жида Кіблєра й годинами простоюють перед вітриною його салону, намагаючись впізнати знайоме обличчя і своє насамперед. Та найстрашнішу згадку, від якої спинялося серце, пан Геродот відганяв від себе всіма силами, й тому кожної неділі виходив на місток біля Крупникового млина, щоб на місце чорної згадки прилітала інша, світла — про перше побачення з коханою: ось вибіжить із вілли прекрасна Сальомея, впаде йому в обійми, й вони удвох подадуться у незвісті життя дном моря... Дарма: страшну згадку відтісняла інша й теж гірка, не даючи вселятися в душу Корнеля солодким спогадам: вибігає з вілли зрозпачена Сальомея, яка прийшла забрати з дому свої речі, а тато, мама й сестри виганяють її з прокльонами. Й вони обоє, зганьблені, вертаються на Каштановий провулок — й ніхто їм не співчуває й не задумується над тим, що, крім достатку, віри й звичаїв, повинна існувати в людському світі ще й непоборна сила любові. Осамотненість невідлучно ходила за паном радником завжди: коли він вранці прямував до суду на роботу, коли проходжувався із Сальомеєю центральною вулицею Міста й коли виголошував адвокатську промову на захист підсудного. Його виминали поглядом, він вітався, знімаючи капелюха, а йому не відповідали, й часто добре знайомі, побачивши їх двох у парі, переходили на другий бік вулиці. А може, це тільки так йому здавалося, може, то вони самі відчужились від поспільства... Але чому мусило саме так статися? Чей же не з лепрозорію вивів він Сальомею до здорових людей і не з жидівського брудного гета над Чорним потоком привів її у християнський світ, — послала її до нього Божа сила, довго вела їх назустріч одне одному з різних кінців світу, з різних храмів, шкіл, родин, законів та звичаїв і вивела їх на крихкий місток, щоб з нього показати всьому світові, як помножується людська краса, коли дві живі половинки з’єднуються в одне ціле. ...Великого письменника поховали, й люд розходився з цвинтаря. Корнель із Сальомеєю й тепер ішли дном моря, й не було довкруж ні левіафанів, ні медуз, на світі існували лише вони, а довкола ні душі, — і раптом заступила їм дорогу молода, може, тридцятилітня жінка із закладеною в корону косою, в її очах світилися доброта й співчутливість — принаймні обом так здалося — й промовила: «Хвалю вас за вибір, пане меценасе, кращої жінки у світі немає, на вашому місці я вчинила б так само...» Й тоді прояснилося затінене вдаваною зверхністю обличчя Сальомеї, її семітська врода заяскравіла, втіха додала їй ще більше краси, й чужа жінка із закладеною в корону косою додала: «Називаюся Дарія Макогон, працюю в газеті «Жіноча доля» і вправляюся у красному письменстві... А якщо колись ми з вами ще зустрінемося, то запрошу вас на льоди до «Romy». Й подарую своїх «Метеликів на шпильках». То оповідь про таких гарних, як ви, молодих людей...» «О–о, та я ж читав! — вигукнув здивований пан радник. — Але ж написала її Ірина Вільде...» «А то я і є... Виходить, що ми з вами давно знайомі!» — усміхнулася пані Дарія, повернулася й пішла, загубившись серед людей. Й здалося Корнелеві й Сальомеї, що хтось добрий і сильний подав їм обом руку й вивів їх з холодної темряви морських вод на берег, де людно...  

 

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка