Роман Іваничук Торговиця



Сторінка6/11
Дата конвертації06.03.2016
Розмір2.12 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Розділ дванадцятий


 

У вівтірок Торговиця не чекала, поки Гаврилко, похміллям приспаний, добре виспиться й відчайдушно почне позіхати, попліскуючи долонею по губах, а від того ритмічно перериваного позіху забрешуть пси по обійстях, й з Воскресінець обізвуться голосисті когути — на Торговиці базарний день сам, без нічиєї спонуки, прокинувся разом зі сходом сонця. Гаврилко, як і належиться буднього ранку, швидко спорядився, бо й на нього, як і на всіх мешканців кварталу, чекала невідкладна робота. Він викотив з–за рогу хати тачку й потрутив її провулком до сусіда Олеся Шамрая, щоб забрати в нього дерев’яних потвор, нікому й самому Олесеві не потрібних. Може, хтось на базарі на них полакомиться: замість опудала на просяній грядці поставить або до псячої буди, немов на пострах злодіям, прив’яже, а може й таке бути, що їхній лик ще й донині комусь милий... А коли так, то хай собі хоч поміж образами на покуті примістить, що Гаврилкові до того, аби лишень якийсь гріш на пугар горілки в його долоню капнув... Олесь уже й забув про свою згоду віддати Гаврилкові дерев’яних божків, які йому давно збридилися, хоч з якою увагою витісував їх колись у хвилини вільного часу... Однак тоді, коли Гаврилко їх доправлявся, відчув ураз Олесь, що вони не мертві — живуть своїм прихованим життям, мов ховрахи у зимовій сплячці, й, вилаштувані в ряд під повіткою, набираються сил для реваншного маршу. Тож з охотою вирішив їх позбутися й ні словечка не вимовив, коли сусід, немов то його давня власність, вкидав буздиганів одного за одним у тачку і, вдоволений таким набутком, погуркотів з ними на вулицю без дякую і будьте здорові. Й ніби просторіше стало Олесеві на душі: аж тепер збагнув, що те прокляте минуле він добровільно приволік до своєї домівки, не маючи сили від нього відірватися, наче воно навічно приросло до нього, — й ось нарешті вивільнився й позбувся Олесь нав’язливої уяви, буцімто потвори його підслуховують, контролюють і погрожують; він нарешті зміг з гідністю згадати свої найтяжчі пережиття і знаходити в них не лише чуже зло, а й випробувану власну честь та гордість за свою довголітню терплячість й непоступливість і втішитися спогадами, а не лише від них страждати. Глянув на подвір’я пана Геродота й пошукав очима свого сусіда, немов сподівався знайти в ньому спільника й однодумця — у своєму новому становленні. Пан Корнель, як завше вранці, зсутулений та пониклий, сидів на порозі веранди — і втямив Олесь, що сусід і досі перебував з невідступним своїм минулим, не вивільнений від нього, ним утруджений, безсилий скинути з себе тягар пережитого, — й тому не квапився ділитися з ним власною полегшею... Й, мабуть, через те, що своїм несподіваним душевним просвітленням, яке завітало до нього, коли він позбувся знаків неволі, не смів поділитися із пригнобленим своїми згадками сусідом, стан його одужання почав знову затьмарюватися: на нього насувався найжахливіший спогад, з яким перебувати в парі ставало йому невміч. Олесь вихопився із свого подвір’я, немов з обгородженої колючим дротом табірної зони, й понесли його ноги на колишню волю — до Студентського парку, де явилася йому рятівницею чорноволоса кучерява Нуся, й він утямив тоді, що на тій волі має вірного друга... На тій волі після випускного котильйонового балу він пізнав не ефемерну мрію, якою досі була для нього панна Москалівна, а живу земну дівчину, в котрої карі очі, носик з цяточками веснянок, чорне, як смола, волосся, що пахне чебрецем; сповнений жаданням заволодіти нею, він уперше відчув тут незбориму жагу життя, а потім, за багато літ, пізнав її — й пив, як воду, дихав нею, як повітрям... Та зчахла Нуся, згасла, немов пасхальна свічка, й на цьому місці не залишилося по ній навіть сліду. Під липовою стіною Студентського парку стоїть чепурний будинок Антошка Дзівака, й живуть у ньому чужі люди, а господарі навіки пропали в Сибірах... Й Олесеві батьки теж десь там загинули... Почуття провини й досі не згасає в Олеся, і в Нусі не згасло б, якби жила; ми обоє винні, — стогнало каяття в душі Олеся, — але чи б не каявся я в стократ тяжче, якби не вчинив так, як сотні, тисячі, мільйони наших людей, і чекав у безпеці ласки Божої? А чи прийшла б та ласка без нашого чину — та ні — без жертв ще ніхто свободи не здобув... І зринув у думках Олеся інший спогад: йому дозволено вернутися із заслання до Міста, судимість знята, невільники, які вижили у концтаборах, поприходили на свої обійстя. Олесів дім ніби чекав на нього — занепалий, на подвір’ї бур’яни, на даху дереза, грибок з’їдає стіни, а гімназійного педеля Штефана Січкарні і його господарної жони Фросини немає, щоб дали домівці лад. Однак Олесь не має права зайти до неї, він оббиває пороги міського уряду, та дозволу на вселення не дістає: ви не маєте документа, що цей будинок ваш, і заповіту на спадщину не маєте... Та врешті хтось йому радить звернутися до голови Міста, й Олесь добивається прийому... На нього, не підводячись з–за урядового стола, неприязно позирав розтилий чиновник з непроникним, мов фаянсова тареля, обличчям. Нічого в нього не доб’юся, — скрушно подумав Олесь, — треба просити, а він на таке не здатний; проте щось знайоме проблисло у фізїї чиновника, Олесь з надією пильно до нього придивився, чиновник полохливо змигнув очима, намагаючись уникнути погляду відвідувача, та приховати від Олеся знайомі йому риси обличчя не зміг... Та це ж Іван Ферлей — невже то він головує в Місті? Ферлей боїться бути впізнаним; не відводячи очей від паперів, каламарів і бібулярів, він кидає зверхньо і з гнівом: «Вселяйтеся, я дам розпорядження...» Ця згадка наближає щораз то ближче найстрашнішу, й Олесь хоче втекти від неї світ за очі. Рятує його базарний галас, що долинає з–за дощаного паркана, він іде навмання у глиб кварталу, щоб загубити серед торговища упертий спогад, який нахабно насувається на нього, немов жорстокі очі слідчого енкаведиста. Олесь увійшов на залюднений строкатий майдан, і галасливий, метушний кольористий світ витіснив з його душі каламуть моторошних згадок. Базар заспокоював, поглинав, не відпускав, базар не хотів, щоб хто–небудь, увійшовши в його вир, зостався вільним у своєму окремішньому світі. Олесь завше почувався тут комфортно, все його цікавило, дотикалося до нього, обплутувало незримими вужівками, мов аркан бранця, він завше був міською людиною, й недалекі воскресінецькі толоки із забавами сільських хлопців — з їхніми хвостачами, перескічками, свинками — не манили його, здавалися простацькими, банальними, а тут чого тільки не побачиш і не почуєш... То штудерні загадки міського шахрая з наперстками, то галасливого картяра — чорна виграє, біла програє!, то оповіді базарних базік, які геть усе знають від Адама і Єви до королівського весілля у Великій Британії; тут почуєш витворну лайку тлустої перекупки — від її благословінь у чистій воді не відмиєшся; тут поважні гірські ґазди стоятимуть мовчки хоча б цілу вічність біля своїх килимів і ліжників, бо навіщо їх захвалювати, коли схожого дива ніхто з містян виткати ніколи не зуміє; тут збанкрутілий крамар до хрипоти закликатиме до стома кіньми зношеної залізної сарсами, запевняючи покупців, що підкови в нього мало що не золоті, а ухналі з нержавіючої сталі; тут циганки хапатимуть тебе за поли, обіцяючи вгадати твою срібну долю, а базарні злодійчуки будуть прошмигувати між твоїми ногами, коли побачать, де і що погано лежить... Олесь зупинився перед яткою з пірамідами білих, мов прафіна, спасівок — не для того, щоб, вторгувавшись, купити їх, а щоб послухати вельми цікаву розмову двох підстаркуватих жіночок, які за його спиною молодість згадують, — їм здавалося, що вони шепочуться, а почути їх можна було аж біля Крупникового млина. «Як собі пригадаю, — піворила одна, — кинув він мене між кущі у траву, гейби мав мене за околота, а було це на Грушівському перевозі, й почав мене товкти, ніби ціпом сніп невимолочений, і так мені файно стало, що я аж заспівала. І відтоді кожного разу під час цієї роботи–то співаю, то вівкаю, як та дівуля на весільних заводинах...» «Тому то ти аж трьох чоловіків поміняла й жодного нині не маєш, — хихикнула друга із заздрістю, щоб такої втіхи, щоб аж заспівати, не довелось їй ні разу зазнати. — Що вмієш добре вівкати, то ще повірю. А як співаєш — не раз уже чула: як затягнеш у церкві «Господи помилуй», то дяк замовкає, а по селу всі пси виють, як ті вовки на місяць. Тому й чоловіки від тебе втікають...» «А хіба ліпше, кумо солоденька, — огризнулася перша, — як ти не те що співати, а й повітря по–людськи випустити не вмієш... Не годна–м терпіти тих, що ні з глови мови, ні з дупи перду...» «Базійкай собі, що забагнеться, але скажи мені по правді, під ким ти нині співаєш, коли вже третій хлоп від тебе втік. Хіба що під тими сторонськими огирями, з якими волочишся по зарінках, як та лахудра...» «Говори собі свеї... Може, я й лахудра, прецінь чоловіка не маю, але признаюся тобі, як на сповіді: ще й дотепер деколи пам’ять трачу...» «Агій на тебе, безстиднице, дав би тобі Бог здоров’я!» Олесь оглянувся: чи ж то не панна Ганя і пані Аделя повставали з ліжок і, як колись, посеред вулиці пліткують?.. Та ні, зовсім не знайомі ці жінки, але які подібні! Видно, в Місті живе ще прадавня традиція базарних інтермедій... На краю майдану, від зарінку, сидів за розставленим на землі старовинним мідним посудом — мидницями, збанками та чашами — старий, як і посуд, чоловік, певне, колекціонер, і говорив сам до себе, незважаючи на людей, які байдуже його минали, вів він цікаву мову про стародавні часи, бо й належиться таке оповідати антикварові: «А чому, гадаєте, Карло XII програв битву під Полтавою? Войська мав замало? Та де! Зв’язався на свою голову з козаками, а ті у нього коней крали і циганам продавали... Отаке–то...» По хвилині почав він з іншої бочки: «Як за першої війни воював я на італійському фронті, то в костьолах таких пань бачив, що лишень цьом та й люлю! Довгі сукні землю коронками замітають, а в нас що? Прийде фіфа до церкви у такій короткій спідниці, що як вклякне, то, вибачайте, дупу видно, а ксьондз на те дивиться й ніц не каже...» Ще трохи помовчавши, теленів далі: «У молодості бував я в Познані. О, там дами ходять, мов рибки пливуть, лиш поплавцями перебирають... А наші молодиці так розбехкалися, що задницями волочать землю, ніби тачки тарганять за собою... Тому–то у нас не так діється, як у них...» Олесь довго блукав базаром, у міський світ занурившись і про все забувши. Й добре йому було на такому відпочинку, та враз постало перед ним його власне минуле життя, якого він хотів позбутися. За столиком, на якому гуцули бриндзу продавали й пішли собі, розпродавши, розмістив дерев’яні буздигани, рядочком виставивши, ніхто інший, а сусід Гаврилко й пояснював зацікавленим, кого та чи інша коряжина зображає, а люди обступили столик, бо такого товару на Торговиці ще не бачили. «Це Сталін, прошу пана... То Молотов, це Калінін, а той — то вже Берія... А ще маю кілька безіменних, їх же було в нас мільйонами». «Што–то нє похожіє, — підійшов до столика якийсь москаль і, сумніваючись, обмацував то одну, то іншу фігуру. — Морди протівниє». «Бо такі в них були пики, — впирався Гаврилко. — То лише на портретах художники їм фізії підмальовували». «О, то в тебя сдесь всьо політбюро!» — захоплено вигукнув інший, і на голос його почала сходитись до столу базарна москальня. Приглядалися, обмацували, а деякі зітхали побожно: «На самом дєлє — Сталін, отєц наш родной нєзабвєнний... Ну а ето чєм нє Молотов — такой серйозний, в очках... І дєдушку Калініна по бородкє опрєдєліш... А как етого не узнать: Берія! Сволочь, канєшно, но наш...» За мить потвори були розпродані, й Гаврилко, навіть не помітивши Олеся, йшов з базару з набитою грішми кишенею й говорив сам до себе, сміючись: «І в думці не мав, що тих падлюк у нашому Місті ще стільки залишилось!» Вийшов на Каштановий провулок і, ні миті не вагаючись, завернув до Малгосиної кнайпи. ...Пан Корнель бачив, як Олесь нервово розщепив хвіртку, прудко вийшов на вулицю, немов хотів когось наздогнати, й подався в бік базару. «Втікає від себе самого, — подумав Геродот. — Й не може втямити, що від себе не втечеш. А я вже те збагнув і кажу всім і собі самому: огляньтеся на пройдену дорогу, бо, не побачивши її початку, кінця не уздрите...» Й тоді увірвалося в його пам’ять тривожне питання Сальомеї — таке болісне, що як те серце не трісне, не розірветься, кров’ю не бризне: зґвалтував пана Корнеля несамовитий туск, якого вгамувати ні колись, ні тепер не мав сил. «Що буде з нами, Корнелю?» Мабуть, для того, щоб біль злагіднів, у мозок радника всмоктувалась рятівна думка — не один він приречений на страждання. Напевне, й Олеся так само питала Нуся, може, й не раз, та на нього вони обоє могли однаково відповісти, бо однакова небезпека чигала на них — від того самого ворога. А в Корнеля із Салькою інакше склалося: там, де він плекав хоч якусь надію на порятунок для свого люду, — на її родаків і на неї саму зачаїлася смерть, й Геродот лише одне міг порадити своїй коханій: ходімо до прелата Русина просити для тебе вихрещення... Та не сказав він цього: Сальомея щойно вернулася із синагоги, в якій весь день суботній випрошувала у всесильного Яхве порятунку для себе й для родини, яка її зреклася за зраду того ж Бога... Та іншого вона не знала, й блюзнірством здавалося їй благати порятунку в Мученика, якого її предки розіп’яли, накликаючи при тому на себе найтяжче прокляття: хай кров його впаде на нас і на дітей наших! І збулося воно, і ніхто того прокляття з юдеїв ніколи не зніме. А яка ж то загроза таїлася в особі розіп’ятого, що так збоялися його євреї; нині на смерть ідуть вони покірними процесіями й марно через той проклін гинуть, та невже було б гірше, якби в той фатальний п’ятничний день, за Пилата, викричали гебреї волю не Варавві, а Ісусові? Пан Корнель чув, як обпікає його груди гаряче дихання коханої, а на її лівій руці жовта пов’язка із зіркою Давида, а на крамницях й установах написи «Juden verboten!»[18], а на Скупневича гримлять ковані чоботи окупантів, а євреям ходити тротуарами суворо заборонено — тільки серединою вулиці, немов худобі; Корнель дихає разом із Сальомеєю, він навіть не уявляє, що може залишитися без неї, він готовий піти з дружиною на смерть, та хто з юдеїв впустить християнина до спільної могили, хто дозволить змішатися навіть пролитій крові вічних супротивників, які, втім, мають одного Бога... Й говорив Корнель Сальомеї те, у що сам не вірив: мусимо померти разом. Так, напевне, говорив і Олесь до Нусі, й обоє вірили, що так станеться, на це дозволяє їм розіп’ятий Мученик. Але Яхве не впустить разом Корнеля й Сальомею у потойбіччя — навіть за ціну життя... Пан Геродот цієї миті, як і кожної хвилини, відколи немає на світі Сальомеї, хоче побачити її останню мить — той найкоротший відтинок часу, протягом якого куля долає віддаль від чорного дула до білого чола; що могло продуматись у ту найкоротшу мить за чоловим білим заборолом: усе життя чи тільки мить страху? Як про це дізнатися, а довідатись повинен, щоб хоч у цей секундний мент бути з нею разом — мусить Корнель пережити той шматочок життя бодай в уяві... Боявся Геродот того моторошного видива, мабуть, ще й тому, що про нього не зможе нікому розповісти, а було б ще страшніше — якби міг... Таку останню хвилину пережив Олесь, пан Корнель знає про це, але теж боїться Шамрай про те оповісти. Певне, той страшний спогад вічно товчеться в його мозку, й він відганяє його, лякаючись ще раз уздріти смерть. І я теж боюся її побачити? А це ж так легко: один ривок, один момент... Не питаючи в господаря дозволу, Олесь відчинив хвіртку радникового обійстя, підійшов до сусіда й сів біля нього на поріг веранди. Напевне, вони обидва перегукувалися думками, коли Олесь утікав від себе, пробуючи забутися серед базарної метушні, а Геродот на порозі веранди покірно ждав на себе самого. Були в них різні долі, та на обох чекала однакова неминучість — ще раз побачити смерть... Й заговорив пан Корнель, коли мовчанка затяжіла над ними, немов наготовлена розсипатися льодом градова хмара: «Кожного разу, коли підходжу до дзеркала, згадую філософему Сковороди: «Пізнай себе самого» — і думаю при тому, що ту людину, яка дивиться на мене із задзеркалля, я найменше знаю... Й боюся, що, як нарешті пізнаю її, непам’ять забере в мене назавше той набуток...» Олесь мовчав, немовби давав змогу Геродотові віднайти слова, які б пояснили фатальність таємниці останньої миті життя. «Ми боїмося уявити те, що належить тільки нам і про що можна розповісти лише Богові, — продовжував міркувати пан Геродот. — Але чому нам така дорога людська думка — дорожча від Господньої? А тому, що Бог дає справедливу оцінку нашому пережиттю, а від людей ми завше сподіваємося приємного для нас обману. Тому я намагаюся зрозуміти життя в контрастах: не було б чорного, не знав би, що таке біле, не було б Бога, не було б і диявола, не було б життя, не було б і смерті. Тільки так можна те життя збагнути. Й поки воно ще є, мусимо хоч уявити, що таке небуття. Тим більше нам з вами, які ту смерть уже встигли побачити... Не бійтеся її згадати, Олесю, будьте мужні. Від себе нікуди не дінетеся...»  

 

Розділ тринадцятий




 

Пізній вересень обвіяв холодним полум’ям столітню бучину на Високому Замку, обсмаливши на кронах соковите листя охровою паволокою, й дерева присмирніли, мов заспокоєне літами буйне парубоцтво. А слабосилі берези, споловівши, вже не втримували на гілках дрібноти, що сипалася додолу, гейби з розірваних вервечок, встелюючи підніжжя трикутниками золотих брошок, що їх ховрахи й кроти невзабарі порозтягують до своїх нір для зимової сплячки... Копець Люблінської унії, що увінчував піднебесну Замкову гору, вихоплювався із зжухлих гущавинних обіймів і, обвитий стрічкою втоптаної стежки, яка серпантиною виповзала на чолопок, квапно виносив на світову видноту червоне полотнище із перехрестям серпа і молота, подібним до важкої колодки на тюремній брамі. Переможена гора важко осіла на дно міської чаші, втиснула своє підніжжя поміж будинки, церкви, костели й безсило застигла, впокорена кривавим маєвом прапорів, які лопотіли на дахах, банях і шпилях, ніби то орда, що увійшла в Галицький край, зухвало запишалася звитягою, якої досі не могла запосягти ні облудною наукою Погодіна, ні поразкою Костюшка під Мацейовичами, ані штиками Брусілова. «І як так легко вдалося Москві проковтнути нарешті спорий шмат української землі, такий нестравний для імперського шлунка?» — думав Юрко Сербин, який вийшов з Кайзервальда й зупинився над прірвою Старого Знесіння. ...В’язні Берези Картузької попрощалися в Куровичах: професор Тарновецький, отець Чемеринський і Нуся подалися в бік Рогатина, а Юрко Сербин, підупалий на силі, ледве добрався через Винники до Львова. На початку Личаківської звернув у Крунярський провулок, де мешкав його стрий професор Політехніки Павло Сербин. Юрків родич, член ОУН, день відо дня виглядав братанича, дізнавшись з листа від брата, що племінник уцілів у концтаборі. Примістив його в потаємній комірці, де хлопець приходив до здоров’я цілих два тижні, дізнаючись від стрия, що сподіялося у Львові за час нової влади. Професор Сербин приносив щораз тривожніші новини. Мало не щодня партприкріплені до міських районів зганяють людей до ринкового майдану на мітинги, й місто здригається від безперервних вигуків «хай живе!» — хто з примусу або зі страху, а дехто з ентузіазму виголошує здравиці совєтським вождям і комуністичній партії; а по ночах снуються вулицями чорні воронки з пригашеними фарами, зупиняються перед під’їздами, у квартирах спалахують світла, до арештантських авт заганяють членів польських і українських партій, просвітян, маєтних містян, власників крамниць і фабрик і везуть їх — кого до тюрем на Лонського або на Замарстинові, а до товарної залізничної стації звозять цілі родини, заганяють у паквагони — й у нічній темряві ешелони із заґратованими вікнами тягнуться на схід. Короткочасна ейфорія з приводу розвалу ненависної санаційної Польщі швидко згасала, й лише щоденні мітинги на Ринку могли справляти враження благоденства; народ все більше переконувався в тому, що чутки про голод, людоїдство, масові арешти й розстріли в совєтському раю відбувалися насправді; ілюзорна віра в те, що гірше, мовляв, не буде, мінялася тривожним очікуванням лиха, кожен ранок на волі здавався містянам святом, а порожні крамниці й довжелезні черги за провіантом спородили в народі гіркий жарт: «було добре, як за Польщі». Одного дня стрий Павло сказав Юркові: «Довше тобі затримуватися в мене не можна, навідайся до плебанії на Старому Знесінні». Юрко зрозумів, що означають слова стрия: посилає він його на зв’язок з підпіллям. Пам’ятав–бо, що на Знесінні зупинялася колись зв’язкова полковника Коновальця Заячківська й навіть пароль залишила членам новоствореного «Юнацтва» ОУН», — та чи дійсний нині той пароль, а може, в плебанії зачаїлася чекістська засідка? Однак мусив Юрко йти на ризик: не можна йому залишатися у Львові на видноті та й вертатися до Міста, де всі знають, за що його заарештувала польська поліція, небезпечно. Мусить далі йти тим шляхом, який собі обрав: якщо не потрапить у пастку, то знайде дорогу до підпілля, яке нині, загрожене арештами, провокаторами й сексотами, щільно заслонилося від світу. Зупинився на краю обриву, що півколом відмежовував Кайзервальд від Старого Знесіння: не втрималось воно на зарослому грабовим лісом плато й скотилося в глибоке провалля, на дні якого синіло озерце, обступлене зграйкою чепурних будинків; з їхньої громади вихоплювалась до неба зелена баня святопокровської церкви, а до храму притулилася ветха плебанія. До неї Юркові треба зайти. Проте він все ще стояв над крутояром, схилом якого збігала втоптана стежка й губилася в тісноті будинків, що оточили церковну плебанію; за хвилину Юрко спуститься вниз, а там — як Бог дасть... Готовий був до всього: іншої дороги не залишилося для нього у всьому світі, та він усе ще стояв, наче зважував свої сили. За Старим Знесінням протягнулася вузька долина, що добігала до недалекого Голоска, заступленого вільховим узліссям; ліворуч, під самим обрієм, виднівся кожух брюховицьких лісів, а на західному прузі підпирали небосхил високі доми Левандівки... І краю цій землі немає, і як могло так статися, що весь безмежний простір України віками заполонений чужинецькими зайдами, а ми — ізгої на власній землі... Та коли страх і нерішучість добираються навіть до мене, то хто вийде на битву, хто поведе за собою тих, які ще дужче за мене сумніваються у власних силах? Врешті вагання покинули Юрка, й він збіг крутосхилом у безодню Старого Знесіння. Не стукаючи у двері плебанії, різко відчинив їх, готовий до смерті боротися з напасниками. Однак у прихожій було сутіношно й тихо, з кімнати вийшов високий чоловік у чорному халаті — був то не священик, може, паламар або диякон; чоловік наблизився до Юрка й, вичікуючи, пронизував його гострим поглядом. «Що скажете?» — спитав суворо. «Підняв шапку, човни стали», — проказав Юрко й чекав відповіді на свою частину пароля. «Нехай ворог гине!» — відказав чоловік. Обличчя його розпогодилося, й він, не гаючись, почав давати Юркові розпорядження. «Назвіть себе... Гаразд. Тепер уважно слухайте... У Синєвидному — третя хата скраю, при дорозі, пароль цей самий. Ваша трійка: ви, Олесь Шамрай, Піскова, 3 — в медичний інститут збирається вступати, й Іван Ферлей, він зі скрипкою ходить на заняття в консерваторію. Про Синєвидне повідомте лише одного, будуть потрібні стрічі. Хай то буде Шамрай. Ви його добре знаєте?» «Ми з ним вчилися у Міській гімназії». «Ну то все... Йдіть від мене голосківською долиною. Ви абітурієнт Політехніки, ходите на консультації до професора Сербина. Напевне, знаєте його... А нині вийшли прогулятися Кайзервальдом...» ...Першого жовтня 1939 року у Львові запрацювали школи й інститути. Олесь Шамрай записався в медінститут на фармацевтику, де був недобір, і він не мусив складати вступних іспитів... Після зустрічі з Юрком Сербином тримав від ОУН завдання очолити міжвузівську молодіжну організацію «Нова генерація», якою керував з Кракова колишній в’язень польських тюрем, засуджений на Варшавському процесі до смертної кари нинішний провідник революційного відламу ОУН Степан Бандера. В оунівському підпіллі запанував мобілізаційний дух. Олесь відбував систематичні зустрічі з керівниками трійок, організовував явочні квартири й підтримував зв’язок з Юрком Сербином. У бойківських горах поблизу Парашки, у занедбаній лісничівці, старшина Карпатської Січі Теодор Довбек заклав для волонтерів військовий табір, куди сходились колишні січовики, уцілілі під час мадярського погрому на Червоному полі біля Хуста. До них прилучалися хлопці зі Славська, Корчина, Синєвидного, й коли їх набралося чотири чоти по тридцять чоловік, почали магазинувати в бункерах зброю, відібрану в жовнірів польської армії, розгромленої німцями; займалися стрілецькою підготовкою, вивчали картографію, виходили на бойові вправи. Вишкільними таборами — у Синєвидному, Уторопах та Збаражі — керував Крайовий провідник ОУН Клим Легенда. Й чим жорстокішими ставали більшовицькі репресії в Галичині, тим активнішала військова підготовка ОУН до повстання. Провідник ОУН Бандера закликав зберігати сили до того менту, коли розпочнеться війна між Гітлером і Сталіним, однак втримати від революційного чину молодь, яка обрала своїм вождем не поміркованого Андрія Мельника, а радикального бійця Степана Бандеру, було вже неможливо. У жовтні колишній провідник ОУН Володимир Тимчій–Лопатинський перебрався через Сян до Кракова, а у грудні із своїм бойовим загоном вернувся на окуповану совєтами територію, щоб підняти у Львові повстання. Оунівську боївку Лопатинського, яка йшла на з’єднання із синєвидським вишкільним куренем, оточив енкаведистський підрозділ у селі Устиянові. Оточені в сільській стодолі повстанці підірвали себе гранатами, тільки два стрільці і зв’язкова цілий тиждень добиралися снігами через грушаницькі ліси й росохатські узвори до вишкільного табору, що заховався в пропастях бойківських гір поблизу Парашки. У той самий час у Збаражі роз’юшений депортаціями й арештами люд зайняв сільський комітет і вивісив на даху установи синьо–жовтий прапор. Окупанти зреагували миттєво. У Львові й по всьому Галицькому краю розпочалися повальні арешти. Студентів викликали з лекцій до деканатів, й вони вже не поверталися, забирали й учнів зі шкіл. На тортурах діти по–різному поводилися: хтось не витримував мук і наговорював на себе, деякі гордо признавалися до членства в ОУН, а хтось ламався й видавав товаришів... Іван Ферлей на явочну квартиру не з’являвся. Олесь не знав його львівської адреси, й закрадалася до нього тривожна думка, що його заарештовано. Аж одного ранку, коли виходив з Піскової на Личаківську, щоб перейти на Пекарську, де медінститут, впритул наткнувся на Івана, який спускався з Куркової до Винниківського базару. Йшов він обережно, гейби по льоду ступав, а футляр із скрипкою висів у його лівій руці, немов прив’язаний; Ферлей раз у раз оглядався й, зупиняючись, пропускав перехожих повз себе, виминав поглядом зустрічних — у його напруженій ході відчувалися непевність і страх. Олесь заступив товаришеві дорогу, той стрепенувся, і з його розхилених уст мало що не зірвався крик. Здалося Олесеві, що Ферлей його не впізнав, а той таки не хотів впізнавати: поминав його, сліпо дивлячись поперед себе. Олесь сягнув рукою до Іванового плеча, але той різко вивільнився й спитав упалим голосом: «Чого тобі треба?» «Нам давно пора зустрітись», — відказав Олесь, перехоплюючи погляд товариша. «Ось ми й зустрілися, — промовив пошепки Ферлей. — Що маєш мені сказати?» «Та невже ти забув...» «Нічого я не забув, — перебив Іван Олеся і вперся в нього неприязним ворожим поглядом. — І ти забудь назавше... Ми затіяли дитячу гру, а розплачуватися будемо за неї, як дорослі... Я тебе не бачив, Олесю. І раджу: живімо, як миші під мітлою...» «Тебе влаштовує мишачий комфорт?» «Під мітлою — то ще не за ґратами. Під нею можна якийсь час перебути в безпеці...» І Ферлей квапно подався вниз Личаківською, не оглядаючись. А Олесеві пригадалася стріча в рибальській хатині біля грушівської поромної переправи з керівником Крайової екзекутиви Львом Ребетом і зв’язковою Коновальця Заячківською, — згадався той погордливий Іванів вигук вслід сільському парубкові, який збоявся небезпеки й покинув збір: «Цей уже вийшов з печаттю ганьби!» Якою дорогою пішов той парубок, Олесь не знав, та печать ганьби побачив щойно на чолі Ферлея й подумав, що краще було йому зоставатися в хорі Рубінгера й не спокушатися звабою підпілля, яке йому, певне, здавалося заманливою романтикою, а нині довелося зазирнути в його каламутне провалля... Під час перерви підійшла до Олеся студентка медінституту — функціонерка «Нової генерації» Влодзя Ковалишин і порадила йому зникнути на якийсь час зі Львова: цієї ночі з гуртожитків і квартир забрали воронками декілька десятків хлопців і дівчат. Хтось сипле... Це тривожне попередження Олесь сприйняв спокійно, йому ж нікуди втікати, зрештою — що громаді, те й бабі... Та й де йому заховатися від розправи, якщо вже опричники НКВД поклали на нього зловісний знак. Коли вертався із занять до своєї квартири на Пісковій, позаду нього із скрипом гальм зупинилося авто, з нього вискочили два гевали, скрутили Олесеві назад руки, заштовхали до машини, й вона рвонула з місця, мов собака з прив’язі... Тюрма на Замарстинівській була переповнена, в камері тіснилося до двадцяти хлопців, сусідню камеру набили дівчатами. В’язні перезнайомлювалися, були серед них такі, які знали морзянку, вони прикладали горнятка денцями до стіни й вистукували зубними щіточками, дознаючись у дівчат, а дівчата у хлопців, хто їх видав. Й нарешті з’явилася інформація, в яку важко було повірити: сипле довірена особа провідника Крайової екзекутиви Клима Легенди — Максименко, якому вдалося створити у молодіжній організації сітку сексотів. На допити викликали по одному протягом усієї ночі, перед ранком прийшла черга й до Олеся. Його завів у підвал тюрми слідчий чекіст і показав йому, ніби то були музейні експонати, знаряддя тортур. «Ось бочка, набита цвяхами вістрям досередини — у ній навіть німі починають говорити й то дуже голосно... А це шафа, в якій не поворухнешся, а згори по краплі падає вода на тім’я, й тобі здаватиметься, що по голові гатять кувалдами. А ось найхитріше досягнення нашої техніки, куди там Дніпрогесові: крісло із сидінням, як на дитячому велосипеді, а на спинці висять навушники, ніби від радіоприймача, — це електричний стілець. Лише секунду посидиш на ньому і до всього признаєшся, як на сповіді: з якою метою вступав до ОУН?» Тіло в Олеся дерев’яніло, та він умовляв себе: мені не страшно, страшно зрадити присягу, бо як після того жити? «Я не належав до ОУН», — відказав Олесь. «А коли ми зведемо тебе на очну ставку з твоїм однокашником, що тоді скажеш?» Олесь мовчав. Слідчий натиснув на ґудзик, і до підвалу конвойний увів блідого від страху юнака. Олесь проковтнув гірку спазму, щоб не скрикнути: був то Іван Ферлей — нікчема, облита брудним потом, миша з божевільним блиском в очах, яку на мить випустили з–під мітли. Й заговорила миша тремтячим голосом: «На поромній переправі в Грушеві в липні 1937 року Олекса Шамрай і я вступили до молодіжної націоналістичної організації «Юнацтво» в присутності керівника Крайової екзекутиви Ребета і зв’язкової Коновальця Заячківської...» Й тоді до Олеся прийшла відвага: він готовий прийняти смерть, щоб покрити нею ганебний гріх зрадника... Змити ганьбу ціною власного життя, щоб у пам’яті людей не зосталося від неї й сліду. «Він говорить правду, — сказав Олесь. — Я вступив до ОУН, щоб разом із своїм народом вигнати червону орду заброд з української землі». «Ти легко викрутився від неприємних процедур», — вишкірив чекіст зуби в злобній посмішці, з жалем глянувши на знаряддя тортур. Олесь упіймав винуватий, жалюгідний погляд Ферлея й проказав до нього з відтінком співчуття в голосі: «А як ти збираєшся витримати тортури сумління?» Ферлей стояв покірно, немов під стінкою перед розстрілом, по його обличчі текли струмками сльози: зрадник востаннє оплакував своє колись чисте сумління. ...Суд над п’ятдесятьма дев’ятьма членами молодіжної організації ОУН «Нова генерація» відбувався у приміщенні львівського обласного НКВД на вулиці Пелчинській — 18 січня 1941 року, на Щедрий вечір, перед Йорданом. У півокруглій залі на другому поверсі сиділи кількома рядами підсудні. Передній і останній ряди зайняли озброєні чекісти, на подіумі вивищувались над приреченими прокурор, суддя й захисник. Процес розпочався словом прокурора. Він довго говорив про золотий вересень, який приніс Галичині визволення, обзивав підсудних відщепенцями й бандитами і вимагав для всіх смертної кари. Після прокурорської промови суддя почав викликати на підвищення звинувачених і ставив їм лише одне питання: чи готові ви розкаятися й просити прощення в народу за вчинену державну зраду? Ніхто не каявся, навпаки — відповіді звучали як звинувачення окупантам... «Я знала про підготовку збройного повстання й була готова взяти в ньому участь...» «Я член ОУН, ворог совєтської влади й буду боротися з нею до кінця життя...» «Як націоналіст, я поклявся боротися за самостійну Україну проти будь–якого окупанта, і якщо нас поневолила совєтська влада, буду змагатися за її повалення...» «Я зв’язкова ОУН. Навіть якби мене звільнили, я б далі боролася проти ненависних совєтських катів...» «Якби Організація Українських Націоналістів наказала мені вбити Сталіна, я б з охотою виконав це доручення...» «Я прагну відновлення незалежної Української держави, і якщо треба буде знищити когось із партійних працівників, — зроблю це без вагання...» Олесь Шамрай повторив ті самі слова, що сказав слідчому чекістові в камері тортур. Іван Ферлей весь тремтів, а коли його викликали, не міг підвестися з місця, лише простягнув уперед руки, немов хотів запитати суддів, чому його завели до цієї зали, коли він виконав усі вимоги слідства. Захисник просив суд зменшити кару звинуваченим, враховуючи їхню молодість і природну протестність, виховану в умовах польської окупації. Його перебив прокурор: «За законами юриспруденції адвокат повинен захищати підсудних — але чи не відчули ви, що на цьому процесі не ми їх судимо, а вони нас? Ці щенята завтра стануть вовкодавами, тож мало для них і найвищої міри покарання, їм слід придумати такі муки, щоб вони, як гаддя, повзали перед нами й сичали, благаючи помилування!» «Не дочекаєтесь!» — вигукнула Влодзя Ковалишин — керівник Крайової екзекутиви жіночого відділу «Нової генерації». Зал завмер у передчутті прокурорської істерики, та він, сполошений і здивований реплікою дівчини, здався Олесеві переможеним і знікчемнілим. Його поквапився порятувати суддя: підвівся й почав зачитувати вирок. «До розстрілу, до розстрілу, до розстрілу!» — летіли в зал страшні слова, немов кулі з нагана в потилиці засудженим. Проте ні шепотів, ні зітхань, ні зойків не почулося в судовій залі. Та коли суддя зачитав «Івана Ферлея до розстрілу», хлопець схопився з місця й заволав: «Ми так не домовлялися!» Його схопив за плечі конвойний, посадив на лавицю, та Ферлей скотився з неї на долівку й кричав у розпачі: «Я хочу жити! Хочу жити! Каюся...» Обличчя прокурора просвітліло; переглянувшись із суддею, він проказав: «Поднімісь... Будєш жіть, падло!» Суддя закінчив читати вирок: із п’ятдесяти дев’яти звинувачених сорок двоє засуджено до страти, сімнадцять отримали по десять літ каторги. Смертників помістили в камерах Бригідок. Серед них Ферлея не було. У жіночій камері смертників Влодзя Ковалишин розламувала переданого їй з волі білого калача, роздавала шматки подругам, й вони обнімалися, вітаючи одна одну з великим святом: «Христос народився! — Славімо його!» Засуджені до найвищої міри покарання в’язні подали апеляцію й чекали на вислід чотири місяці, звикаючи до тюремного життя. Страх відступив, та, мабуть, лише для того, щоб набрати нової нищівної сили. Й прийшов він нарешті — безпощадний і жорстокий. До державного першотравневого свята помилувано одинадцять хлопців і десять дівчат, їм присуджено десятилітнє ув’язнення. Решті залишилася найтяжча кара — очікування смерті. Ніхто не розпачав, не ридав, одні одних підбадьорювали, тихцем співали оунівських пісень, та була та бравада несправжньою — справжнім був тільки затаєний, тихий і липкий страх...  

 

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка