Роман квант покарання роман



Сторінка1/15
Дата конвертації07.03.2016
Розмір2.5 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15
Роман КВАНТ

ПОКАРАННЯ

Роман
Роман присвячую мамі


«…Але, може бути, це тільки його уява викликала з мороку ночі привид месника і малює йому моторошні картини, що чекає його відплати? Дійсність — це хаос, але в роботі людської уяви є логіка. І тільки наша уява змушує каяття слідувати по п'ятах за злочином. Тільки уява малює нам огидні наслідки нашого гріха».

Оскар Уайльд «Портрет Доріана Грея»


«Малоймовірно, що людство взагалі зможе коли-небудь позбутися Штучних Раїв. Більшість людей веде життя, в своєму гіршому вигляді настільки болісне, а в кращому — настільки монотонне, бідне і обмежене, що бажання бігти від нього, прагнення перевершити себе хоча б на кілька секунд є один з основних апетитів душі і завжди їм було».

Олдос Хакслі «Двері сприйняття. Рай і пекло»


«— Як тільки я знаю, — продовжував я, — я вже не вільний. Але я абсолютно вільний, коли не знаю».

Віктор Пелевін «Чапаєв і Порожнеча»


Розділ 0


0

Сновидіння було дуже страшне. Страшне та реальне.

Я вийшов на галявину, біля якої розкинулась річка і подивився вперед. Навкруги панувала повнісінькій темрява, що огортала мене своїми обіймами. Але мені зовсім не було страшно. В обличчя дув сильний вітер. Холодно. Я пройшов кілька дерев і почув якийсь звук. Уповільнивши кроки, я намагався дослухатися до джерела цього шуму.

Марно.


Місяць ховався за темними хмарами, тому я йшов з увімкненим ліхтариком, освітлюючи собі стежку. Ніч — темна, страшна, холодна, як крига, втікала на всі боки від штучного світла з блискавичною швидкістю.

Раптом я зупинився. Попереду побачив темну постать, що майже зливається з оточуючим середовищем. Хто ж це може бути?

Я ще сильніше затремтів від холоду і підійшов ближче. Аж раптом місячне сяйво все навколо осліпило блідо-рожевим маревом. Я побачив цю дівчину у порваному, брудному одязі. За її спиною видно міст, що був перекинутий через річку. У воді відбивалась її постать видовжена та затемнена.

— Допоможи мені, — каже вона.

І ці два слова здаються для мене дуже важливими, квінтесенцією всього існуючого, апофеозом вічності, початком кінця. Я мовчки стояв на місці, не в змозі зробити хоч один крок. Вітер із страшною силою дихав мені в обличчя, розвіював волосся в різні боки і намагався попередити про щось страшне та неминуче…

Небезпека була дуже близько.

(Міст міст міст щось пов’язане із цим мостом)

Цей міст здавався мені символом переходу між двома протилежними світами, між силами темряви та світла. І центр мосту був вирішальною зоною існування. Зоною поєдинку між Добром та Злом.

— Допоможи, поки не пізно! — волає вона скаженим, нажаханим голосом, як у жертви, що потрапила до рук божевільного маніяка.

Від цих слів у мене кров зупиняється в жилах у прямому сенсі цього слова. Я відчуваю поруч темні сили, що за мною спостерігають, але поки що не втручаються у процес. Але що відбувається?

— Господи! Допоможи мені! Ряту-у-у-у-у-й!

1

В наступну мить я вже розумію, що втрачаю контакт із цим жахливим сновидінням.

Я прокинувся і здивовано дивився на стелю, намагаючись зорієнтуватися у часово-просторовому континууму. Цей сон не був випадковістю і, ймовірно, дівчині (не пам’ятаю імені) загрожує реальна небезпека. Я повинен знайти і врятувати її. Невже для цього доведеться йти до села Глибоководне? Схоже, що всі відповіді на мене чекають саме там. Тому, так чи інакше, я повинен йти туди прямо зараз і знайти цей міст.

2

Я не зрушив з місця. Бо не знав, що відбувається взагалі. Хто ця дівчина і чому я її повинен рятувати? До того ж це був лише сон. Жахливий, страшний, але просто сон. Хоча… Я починаю усе потроху пригадувати і розуміти, яку роль граю в цій небезпечній грі.

Флешбек. Себто, повернімося трохи назад, коли це все почалося, щоб зрозуміти причинно-наслідковий ланцюг подій. Отже, вперед у минуле!

Розділ 1


1

За вікном вітер тихенько шелестить ще не пожовклим свіжим листям із залишками аромату літньої атмосфери, що так швидко минула повз нас, залишивши приємні спогади в серцях. Спостерігаючи за хазяйським, володарським пануванням царівни осені, я несвідомо заглиблююся думками в щось абстрактне, таке метафізичне і зовсім не зрозуміле для себе.

Взагалі я трохи ексцентричний і водночас цілком нормальний. Але досить-таки прагматичний у бік раціонального. Я сприймаю своє життя, як цінний дар, як щось цілком природне та неминуче. Проте, будь-які слова готовий піддати сумнівам, якщо виникають певні підозри, незважаючи на погляди більшості людей. Головне — це моє внутрішнє переконання крізь призму онтологічного сприйняття світу. Це для мене настільки очевидне, настільки зрозуміле та банальне, що мені абсолютно байдуже, як дивляться на це інші люди. Кожен з людей і я окремо — ніби дві галактики, два паралельні виміри, що іноді перетинаються між собою у певній заданій площині, а потім знову роз’єднуються, як два електрони одного заряду.

Така несвідома взаємодія постійно впливає на мою свідомість. Іноді, я відчуваю, що я це не є той самий я, а ніби хтось інший, чужий.

Взагалі я завжди буду саме таким, яким ви хочете мене бачити. Чи готові ви мене сприймати далі і слухати все до кінця? Якщо так, то рухаємося вперед.

2

Наскільки добре себе пам’ятаю, я все життя постійно рухаюся кудись. Не важливий напрямок і не важливий результат. Процес — ось що має значення. Поки він триває, я ще існую в цьому світі. Тому, я спробую себе ідентифікувати, як конкретну особистість із своїми певними недоліками та перевагами, що вирізняють мене поміж інших людей.

Власне, мене звати Остап Дорошенко. За освітою я фінансист, а за покликанням душі — письменник. Прозаїк та поет. Причому, доволі успішний та популярний, якщо вірити газетним виданням, авторитетним митцям, критикам і враженням деяких найзавзятіших бібліофілів. Вже у двадцять три роки я опублікував три романи, які стали бестселерами в Україні та за її межами. Звичайно, гонорари були не такі високі, як я малював собі в заповітних мріях, але суми, що поступали від продажу накладу книг в нас та перекладів за кордоном, були достатніми для нормального людського життя із середнім та навіть трохи вищим достатком.

Власне, саме переклади книжок та можлива майбутня екранізація мого першого роману (про це ще рано думати, але мріяти можна) посприяли значному поліпшенню фінансового становища для молодого легеня, яким я був на той момент. Тому, окрім літератури я жодним іншим чином грошей не заробляв. Працювати на чужого дядечку, батрачити від дзвінка до дзвінка, зранку до вечора мене аж ніяк не надихало. Мені страшенно повезло, що я заробляв на життя тим, що мені дуже подобається.

Перебуваючи на вільних хлібах митця, і, звикши вести маргінальний, інтровертний спосіб життя богеми, останній рік я переїхав від батьків жити в окрему двох кімнатну квартиру, яку знімав у одній літній жінки. Там і відбувався процес написання творів, дуже часто в атмосфері тютюнового диму цигарок чи сигар та алкогольного/наркотичного сп’яніння. Не скажу, що це особливо стимулювало написання книжок (як приклад, перший свій роман «Артефакт» я написав з ясним розумом і майже цілковитою тверезістю), але це змінювало звичайний стан свідомості на інший утопічний і екзистенціальний, коли усе несвідоме єство людини виходить з глибин особистості на поверхню, в епіцентр реального світу.

Це мене до біса лякало, але і водночас інтригувало. Захоплювало. Відкривало попереду широчезні горизонти майбутнього.



3

Як не дивно, усі погані звички в мене з’явилися не в школі, як у більшості моїх однолітків, а на початку навчання в університеті. Хоча, тут і немає чим пишатися чи хвастатися, але я спробую принаймні передати цю розповідь в такому настрої, який в мене був тоді, коли це, власне, почалося.

Отримавши свободу та насолоду від безтурботного, гламурного, студентського життя, я прагнув досягти якомога більше вражень, відчуттів та переживань, що існували зі мною в одній площині. Тому, не помітно для всіх і в першу чергу для себе, я почав пити спиртні напої (звісно, все почалося з пива), а трохи згодом додалася звичка палити цигарки. Мені просто хотілося бути в дусі часу, модним, крутим з понтами, впевненим у собі мачо. Крім того, моє екзальтаційне, графоманське захоплення літературою штовхало на дослідження границь власних можливостей, відкриття усіх потаємних закуточків підсвідомості.

Після отримання диплому і перед початком нової сторінки в своєму житті, я надудлився під зав’язку, додавши до алкоголю, ще гашиш, що повністю мене вирубало на деякий час. Так не повинно було продовжуватися далі, але після переїзду в окрему квартиру, я почав безконтрольно спиватися і курити коноплю.

Це остаточно підштовхнуло мене у прірву. Я опинився дуже близько від смерті і лише тоді усвідомив, що весь процес руху може припинитися в одну-єдину мить від затуманеної психотропними речовинами свідомості. Лише якесь внутрішнє, перманентне «Я» допомогло мені триматися на плаву далі, незважаючи на сильний шторм.

4

Часом буває так, що мені становиться прикро за самого себе. Я проклинаю свої вчинки, дії, що призводять до неприємностей і це дає можливість поглянути на своє життя зовсім під іншим кутом зору. Чомусь я пригадую клуб «Аномалія», ще не розуміючи, що з цього все і почалося. Хоча, ні — все почалося з мого вибору.

Кілька місяців тому, я вступив до клубу «Аномалія», прихильники, дослідники (а правильніше буде сказати, шизофреники, параноїки, що схилені на паранормальних явищах та відокремлені від реального світу) якого, вивчали усі феноменальні речі та події, які відбувалися навколо нас та у нас самих всередині. Цей крок і призвів мене з часом до тієї страшної, незрозумілої ситуації, з якою мені довелося зіткнутися дуже скоро. Про це я буду вести мову трохи далі.

Після таких спогадів мені захотілося курити. Я вже збирався це зробити, коли раптом задзвонив телефон. Від несподіванки я аж здригнувся, наче побачив привила з іншого виміру. Але буденні, монотонні гудки цього пристрою мене заспокоїли та запевнили у абсолютній та цілковитій раціональності всього існуючого. З таким флегматичним станом і сконцентрованою увагою я підійшов до телефону і зняв обережно пластмасову зеленого кольору слухавку, відчуваючи кін естетичний контакт з цим предметом.

— Я слухаю.

Спочатку була тиша і я подумав, що абонент помилився номером та розгубився. Проте, в наступну мить до мого вуха долетів набір звуків, себто звичайних людських слів з вуст дуже знайомої людини.

— Куди це ти пропав, Остапе? Не дзвониш, вимкнув побілку…

— Хто це? — здивувався я і почухав потилицю, бо не в змозі був пізнати голос абонента.

Нарешті до мене дійшло.

— А-а… то це ти, Юрко! Вибач, друже, я тебе відразу не впізнав. Багатим будеш.

— Не в нашій державі, — лаконічно зауважив він. — А ти чим зараз займаєшся?

— Е-е… та, власне, нічим…

— А чого так? Ти ж повинен писати свій новий шедевр, га?

— Мій шедевр зараз у відпустці.

— Чого так? До речі, давай зустрінемося. Вип’ємо пивка, поговоримо?

Непогана пропозиція. Треба нею неодмінно скористатися.

— Гаразд. Давай через годину в пабі «Таверна».

— Домовилися.

З пафосним відчуттям я поклав слухавку і пішов на балкон курити.



5

З Юрком ми вчилися в одному класі до випуску, а потім наші дороги розійшлися. Він поступив на екологічний, а я на фінансовий факультет. Але час від часу, ми підтримували зв'язок, щоб випити пива та потеревенити язиками про життя-буття.

За час навчання в університеті, в період, коли студентська, молодіжна та енергійна атмосфера повністю огорнула мене своїми просторами, я дуже часто потрапляв в смішні та прикольні ситуації або ставав їх безпосереднім свідком. Якось ми з Юрком та ще компанією кількох хлопців та дівчат чудово відмітили Новий Рік. Як годиться в подібних випадках: п’яні, збуджені і дуже веселі, ми прикалувались, голосно кричали всілякі дурниці, знаходячись під впливом алкоголю. Звісно, страшенно втомлений, я повернувся додому першого січня аж під вечір, коли зумів більш-менш прийти до тями. Все ще перебуваючи у стані алкогольної ейфорії із неадекватним сприйняттям оточуючого світу (треба додати, що першого січня я теж добряче заклав за комір), я швидко переодягнувся і відразу завалився спати.

А на ранок комедія і почалася.

— Остапе, ну як відмітив Новий Рік? Добре погуляли? — поцікавилася в мене мати.

— Добре.


— Пили напевно багато?

Мати на мене уважно подивилася і не знаючи де себе подіти, я опустив очі вниз.

— Та нє… лише трошки шампанського…

Про горілку і косяк я мовчу.

— Трошки?

— Ну так… А шо?

Я вже відчуваю щось не добре, але мовчу, як Ліза Чайкіна на допиті.

— А чого тоді твої черевики знаходилися вчора у холоднику?

Я повністю вражений. Кінець першого акту. Занавіс.

6

Я любив бавитися легкими наркотиками, відкриваючи перед собою нірвану. Часто, ми з пацанами курили план, ковтали пігулки трамадолу або тарену і тупо дивилися в одну точку. Курили, медитували, розмовляли з вітром, водою та зірками. Але це було не саме дивне із усього, що сталося зі мною, а в даному випадку це сталося з одним кентом, якого звали Захар.

Власне, ми наковталися дивних пігулок, що викликали особливі галюциногені відчуття, від яких людина впадала в глибокий транс. Один юнак, що належав до молодіжної субкультури емо, перейшов усі дозволені границі. Через деякий час після прийому психоделіків, Захар почав себе дуже дивно поводити. Він підняв руки до неба, наче новоспечений великий пророк усіх часів та народів, та почав руками ніби щось підтримувати, потроху осідаючи на землю. Здалеку могло здатися, що він тримає якийсь важкий предмет і під його вагою ледве стоїть на ногах. Але насправді він нічого не тримав і виглядав не просто кумедно чи смішно, а навіть дивно і божевільно.

— Що ти робиш? — здивовано спитав я, теж поринувши у нірвану, але частина свідомості ще зберігала рештки глузду та здорового погляду на реальність.

Захар повільно до нас обернувся із переляканим обличчям, наче побачив перед собою вурдулака.

— Чуваки! — несамовито заволав він. — Шо ви всі втикаєте, як задроти. Допоможіть мені! Зверху тисне!

— Хто тисне? — не зрозуміли ми усі.

— Небо. Я підпираю його руками, а небо тисне. Скоро воно впаде на землю і нам гаплик! Допоможіть!

— Ти чого! Оце впіймав глюк! Тебе конкретно глючить!

— Нє, небо падає. А-а-а! Тримайте!

Захар почав кричати і намагався міцно тримати руками повітря. Аж потім не витримав і впав, відключившись на деякий час. В слід за цим ми реготали, як божевільні психи у відповідних закладах.

Розділ 2


1

Я виходжу з під’їзду будинку в простори теплої, ранньої, як юнацьке кохання осені, що байдуже мене зустрічає. Сонце дуже тепле, розпечене, як сталь кольору апельсина; помаранчевий палаючий диск розкидав навколо свої довжелезні промені, що досить активно мене гріють, запалюють останні іскорки оптимізму, що сиротливо згасають, але ще тліють, жевріють в самих віддалених куточках, в заплутаному багаточисленними перехресними шляхами лабіринті душі. Вітер, немов хоче привернути до себе увагу: легко, ненав’язливо шумить у вухах і трохи заспокоює своїм прохолодним доторком.

Я зробив кілька кроків від дому і зупинився, щоб запалити цигарку. Зробивши кілька затяжок, я звично розслабляюся і відчуваю, що так і повинно бути завжди. Все легко і приємно. Без зайвих обмежень. Без установлених в суспільстві стереотипів поведінки. Без магії натовпу.

Існує лише я і мій величезний, безмежний, як безодня океану, і утопічний внутрішній світ. Це — квінтесенція мого існування. Це — нульова точка, стартова лінія, від якої я рухаюся вперед.

Все інше не має значення.

2

Трохи подумавши, я прийняв рішення їхати в паб маршруткою, а не власним авто. Це — зважене, універсальне рішення. Випивши нечисленну кількість пива, я не в змозі буду нормально їхати за кермом і ще сподіватися при цьому не потрапити в аварію. Отже, рішення прийнято.

За двадцять хвилин я перемістився зовсім в іншу площину реальності, тільки значно повільніше, ніж це роблять у фантастичних фільмах про телепортацію. Але і таке переміщення мене влаштовувало, щоб я дістався до мети. А вже опинившись у потрібному мені місці, я звичним рухом направився до пабу, що розташовувався серед різноманітних супермаркетів, автосалонів та залів ігрових автоматів. Щодо останніх, то їх неонові, такі яскраві, різнокольорові та привабливі написи майже кожні сто метрів мерехтіли дуже спокусливо. Ті хто спокусилися нагадували алкоголіків: мовляв, це був останній раз, більше не повториться.

Власне, Юрка я помітив за столиком на вулиці, що сидів серед відкритого неба і терпляче чекав на мене. За останній час, поки ми не бачилися, він трохи змінився: погладшав, відростив бороду і став більш заклопотаним справами на роботі. Від недавньої безтурботності, що була ще в студентські часи, майже не залишилося сліду.

Я підійшов до столика, за яким він сидів, поглядаючи на попелясту смугу горизонту, і ми поздоровалися, обмінявшись рукопотисканням. На останніх світлинах, коли ми отримували диплом, його обличчя випромінювало таку надзвичайну життєву енергію, якій навіть я міг позаздрити. А зараз не було того студентського запалу. Його цілком та повністю поглинула робота, як пітьма поглинає світло і життєвих сил вистачало хіба що на розміряне існування.

— Ну як там в тебе справи? — спитав Юрко через деякий час, коли ми вже замовили чудову піцу з грибами та запивали її прохолодним пивом.

Я намацав в кишені джинсової куртки пачку «Вінстон» і витяг одну сигарету.

— Справи? — нарешті я прикурив і випустив сірувате, попелясте пасмо диму, що вилося навколо мене наче гадюка. — Так собі…

— А чого ти перестав ходити до клубу?

Він мав на увазі клуб «Аномалія», про який я вже згадував один раз. Більш детально про нього я розповім трохи згодом.

— Та зараз не до клубу. Тим паче я не вірю в ті балачки, що там розповідають.

Він у відповідь засміявся.

— Не віриш? Остапе, ти ж написав про це цілі три книжки. Ти пишеш містику, так?

Я трохи знизив плечима.

— Ну пишу… Писати то одне, а вірити в цю маячню я не збираюся, — я ще раз затягнувся і зробив ковток пива. — Крім того тут така фігня…

— Ти про що?

— Та ось роман новий ніяк не йде. Я повинен через два місяці нести рукопис у видавництво, а в мене не написано, а ні строчки.

— Як це так? Ти ж казав, що працюєш над новим твором.

— Намагався працювати, але це були дитячі писульки. В мене психологічний бар’єр. Творча криза, розумієш? «Друге пришестя» вийшло в друк чотири місяці тому. Але за цей час я нічого більше не писав. Просто застряг і все. Немає жодних ідей про що писати…

Деякий час ми просто мовчки сиділи. Я знервовано курив і замовив ще один кухоль пива. Атмосфера тут була якоюсь дивною і ці балачки про творчу кризу тільки ще більше псували мені настрій.

— Дивно… — сказав він задумливо. — Ти написав такі романи. Справжні бомби! Вони стали бестселерами. Сюжети в них такі яскраві. А що трапилося зараз?

Я задумався.

— Не знаю. Можливо мені чогось не вистачає в цьому житті.

Власне, так і було. Я боявся, що написавши три чудові книжки, не зможу більше нічого путнього написати. Це мене страшенно лякало і, можливо, створювало ще більший бар’єр в письменницькій кар’єрі, яка триває всього-на-всього нещасних якихось два з гаком років. Але як подолати цей бар’єр, з яким я зіткнувся перший раз в житті? Рідко можна знайти такого літератора, якого творча криза обминула десятою дорогою. Більшість письменників вирішують цю проблему за допомогою алкоголю, цигарок чи наркотиків. Або все у купі, щоб пробудити музу і написати своє чергове дітище, себто ще одне геніальне на їхню думку творіння.

— Так, тобі не вистачає нових вражень, — сказав Юрко, наче досконало знав усю літературну кухню та всі тонкощі письменництва, щоб розбудити музу і писати під впливом творчого екстазу, себто натхнення. — Приходь на засідання клубу. Ти ж перестав ходити на збори. Ми поговоримо про надзвичайні випадки із життя людей. Може знайдеться тема і для твого нового роману.

— Дуже сумніваюся в цьому, але спробувати варто.

— До речі, у четвер буде цікавий виступ екстрасенса з лекціями по аномаліям. Це буде відбуватися в будинку культури. Напевно, багато люду прийде. А потім буде фуршет, — Юрко лукаво підморгнув. — Можна бухнути на халяву.

Не хочу здаватися алкоголіком, але пропозиція випити рідину із високим градусом ще й за безкоштовно мене трохи спокусила.



3

Я випив чотири кухлі пива і залишив багато бичків у попільничці, поки ми розмовляли з Юрком. Здебільшого про мою творчу кризу. Я навіть трішки захмелів, але був не проти ще пропустити чарчину чогось більш міцного, але друг наголосив, що його чекають важливі справи.

— Це ти вільний літератор живеш, як хочеш. А мені треба багато працювати, щоб заробляти хоча б п’яту частину тих грошей, що ти маєш, — трохи сумно зауважив Юрко.

— Ну ти вже загнув. Я ж тобі не Ден Браун чи Стівен Кінг. Мені б хоча б до рівня Куркова чи Андруховича дотягнути…

Наостанок Юрко мені залишив візитну картку, на якій було написано:

ПШЕНИЧНИЙ ПИЛИП ЯРОСЛАВОВИЧ

ДОКТОР ТРАНСПЕРСОНАЛЬНОЇ ПСИХОЛОГІЇ

ЕКСТРАСЕНС ТА БІОЕНЕРГЕТИК

Я недбало покрутив прямокутної форми візитку в руках, відносячись до цього несерйозно. В мене завжди виникало якесь недовірливе ставлення до всіляких медіумів та екстрасенсів, бо я вважав їх діяльність несерйозними речами, а звичайним шарлатанством.

— Остапе, приходь завтра на семінар. Не пошкодуєш.

— Гаразд, прийду.

На цьому ми розпрощалися.

4


Долина.

Я здригнувся наче від побаченого увісні кошмару і не міг збагнути, що відбувається. Здається я десь почув це слово. А може це чиєсь ім’я? Правда, я ніколи не чув таких дивних імен за все своє життя. Чому воно повинно з’являтися в моїй голові?

Цього я не знав. Не знав, що моя доля дуже тісно містичним чином вже давно переплітається з цим ім’ям та всім, що з ним безпосередньо пов’язано.

Розділ 3


1

Я переконаний, що на життєвому шляху кожної людини доля дає знаки, але не кожен вміє їх помічати і використовувати на своє благо. Бувають такі переломні моменти в житті, коли в тебе виникає спонтанне, імпульсне бажання кудись піти і щось конкретне зробити. Особливо, коли в тебе від цього несподівано змінюється все подальше життя і ти знаходиш те, що так довго шукав.

У той вересневий, теплий день зі мною таке сталося.

Як раз в мене закінчилися всі необхідні продукти в холоднику і я вже збирався сходити в найближчий супермаркет. З прекрасним відчуттям ейфорії я вже йшов здійснювати свій намір. Але чомусь несподівано кардинально змінив рішення і поїхав на авто у магазин. Просто в мене виникло ще одне бажання заскочити в книжкову крамницю і придбати кілька творів Германа Гессе. Зокрема «Сиддхартху» та «Деміан», що розкривали духовний пошук особистості.

Так от: я сів за кермо і закурив сигарету, поки стояв на світлофорі, жадібно втягуючи тютюновий дим у свої легені. Мої думки, ніби окремо існуюча цивілізація із своєю конституцією постійно змінювалися, перестрибуючи з однієї теми на іншу, аж поки не зупинилися на маленькому, не затишному острівці — особисте життя. Від жінок здебільшого я отримував фізичну, плотську насолоду, голий секс, а ніякої романтики, нормального людського спілкування і усіх правил етикету упадання за протилежною статтю майже не було. Лише кілька банальних фраз, пригощання дівчини випивкою, недотепні жарти, світські балачки, а потім коїтус. І все.

Я не хочу сказати, що я був ідеалістом, але духовна сторона в стосунках з дівчатами була дуже слабкою і залишала бажати кращого.

І тоді в той визначний, роковий вересневий день в моєму житті на горизонті з’явилася Вона.

Заглиблений, занурений у темні води своїх думок, я послабив свою увагу на дорозі. А це було моєю величезною помилкою. Помилкою, яка ледве не призвела до смертельного випадку. Я замислився про любовний фронт в своєму житті і дуже пізно помітив дуже вродливу, молоду дівчину, що переходила дорогу. В паніці небувалих масштабів, я натиснув на гальма і встиг помітити перелякане обличчя дівчини, яка зникла з мого полю зору під колесами, бо «Тойота», здається, наїхала на неї.

Не може бути!

Від різкого гальмування, машину розвернуло у бік. Мене кинуло трохи вперед і я вдарився рукою об кермо від інерції. Якби не паси безпеки, то я міг би дуже серйозно травмуватися.



2


Сцуко! Шо ж я наробив?! Це… Я ж на людину наїхав! Збив дівчину! Господи!

Міцно тримаючись руками за кермо, я все ще перебував у шоковому стані, у стані прострації та дезорієнтації певний час. Я дивився прямо перед собою вперед, не в змозі навіть поворухнути пальцем. Але на щастя, це тривало не довго і вже за хвилину я зумів побороти власний страх. Внутрішній, особистий страх. Я повільно вийшов з авто, відчуваючи сильне тремтіння в руках. Біля передніх коліс «тойоти» я побачив нещасну дівчину, що сиділа на брудному тротуарі і злякано на мене дивилася. Дивилась, як поранений заєць дивиться на мисливця з рушницею.

Коли я вперше побачив дівчину, то потонув в її солодкому, як нектар погляді. Гіпнотичному, трансцендентному погляді.

Вона була одягнена в коротеньку міні-спідницю, що закінчувалася значно вище колін і джинсову куртку поверх блузки кольору світло-блакитного неба. Очі були такі ж, як колір блузки, а світле волосся яскраво виблискувало на сонці, як золото. На вид їй було років вісімнадцять. Не більше.

Але, звичайно, я не міг забути, що саме трапилося і що треба робити далі. Здається, у дівчини було травмовано коліно, бо вона його обережно розтирала рукою і кривилася від болю. Я зрозумів, що далі так стояти мовчки у ролі безвідповідального, невинного глядача не можна. Тим паче я був винний — ще й як винний у цій паскудній ситуації.

— Боже… е-е-е… ви сильно забилися? — це було перше, що прийшло мені в голову.

Дівчина мовчки кивнула у відповідь, перебуваючи у шоковому стані.

— Вибачте… я… я вас не помітив. Це моя провина. Я у всьому винен. Як ви себе почуваєте? У вас нічого не зламано?

Вона дивилася аморфним поглядом собі під ноги.

— Дівчино, ви чуєте? — стривожено запитав я. — З вами все гаразд?

Мене з середини усього трусило та стискало тяжким важелем — провиною, яка впала на мене несподівано.

— Не зовсім. Трохи нога болить… — сумним, апатичним голосом повідомила вона.

— Вибачте, це я винен. Не помітив, коли ви вийшли на дорогу. Якщо так сталося, то я готовий прямо зараз відвести вас до лікарні і все оплатити.

Це я хотів робити менше всього, але поступити як підла тварюка, звісно, не міг та не мав на це жодного права. Тим паче за це в мене могли відібрати водійські права на довгий термін. Тому я був дуже тактичним, обережним та дипломатичним у розмові з незнайомкою.



3

— Ні це із-за мене все сталося. Я не уважно переходила дорогу, замріялася.

Ну от, ще й виправдовуватися буде! Це ж мені треба за це відповідати.

— От чорт, нога болить! — її прекрасні риси обличчя знову перетворилися у суцільну маску болю та відчаю.

— Давайте я вам допоможу.

Я підійшов ближче і простяг руку, допомагаючи дівчині підвестися з асфальту, щоб стати на ноги. Спідниця в неї була дуже коротенька і в якусь зовсім несподівану мить, перед моїми очима виникла біла смужка трусиків, з під яких виднілася не загоріла, спокуслива, як плід з дерева молода дівоча плоть. За інших більш приємних обставин, це мене дуже сильно збуджувало, але зараз в такій ситуації, це лише трохи схвилювало. Не більше.

На превелике везіння, в неї не було нічого зламаного, бо дівчина стояла на обох ногах, а коліно було лише розбито до крові. Невеличка подряпина і все. Отже, їй страшенно повезло. А ще більше повезло мені. Трохи стривожена, дівчина обтрушувала свої лахи від залишків бруду. Я мовчки за цим спостерігав, дивуючись, як страх поступився місцем незначній розгубленості.

— Дякую, — вона подарувала мені короткий, ввічливий погляд, але і цього вистачило, щоб я почав відчувати до цієї слабкої, прекрасної статі симпатію.

Після ледве не смертельного наїзду, адреналін у крові перевищив норму в кілька десятків разів і я тепер готовий був нею конкретно цікавитися.

— Ой! А де моя сумочка? — розгублено спитала мене нова знайома (точніше, незнайома, бо я ще не знав її ім’я. Та це можна було виправити).

Я озирнувся по сторонам і запримітив чорну, шкіряну, дамську сумочку, що лежала в кількох метрах від автомобіля. Нахилившись, я обережно підняв її і віддав дівчині. В цю мить про себе нагадала нікотинова залежність і я витяг з пачки цигарку. Повільно затягнувся. Це хоча трохи заспокоювало мої напружені, як струна скрипки нерви. Після кількох глибоких затяжок, я став більш толерантно і стоїстично сприймати все, що сталося. Тим паче, ситуація зараз повернулася в кращу сторону.

— Може вас все-таки варто відвезти до лікарні? — спитав я, пускаючи отруйний дим в свіже повітря.

Навіть, якщо фізичних травм їй довелося уникнути, то незнайомка може мати психологічну травму, яка може призвести до непередбачених наслідків.

— Дякую, не треба. Я просто злякалася і все… Мені дуже пощастило… А можна сигарету мені? Я дуже сильно нервуюся…

— А ви впевнені, що добре себе почуваєте? — поцікавився я, уважно задивившись на її юне, ніжне, витончене та досконале обличчя — автентичне обличчя ідеалу всесвітньої краси.

— Звісно. Я вже доросла, щоб вирішувати курити мені чи ні, — вона не зводила з мене своїх блакитних очей, коли казала ці слова.

Я знизив плечима і дав запалити дівчині. Про флягу наповнену коньяком навіть казати не збирався, бо алкоголь в такій стресовій ситуації може їй лише зашкодити. Вона сильно затягнулася і кілька разів закашляла. Я зрозумів, що вона ніколи раніше не палила, але нічого не сказав про це. Просто тактично мовчав і спостерігав за тим, як дівчина палить.

— Господи! Якою я дурепою виглядаю у ваших очах!

— Чому це? — щиро здивувався я.

— Тому що це дуже безглуздо так себе вести. Спочатку я замріялась, коли йшла по дорозі. Потрапила майже під колеса машини, але чудом залишилася живою. Зараз сильно переживаю… Вперше в житті закурила. Ну… до цього курила тільки на випускному вечорі. Одним словом, все якось дивно виходить. Що ви про мене подумаєте? Господи! Мені просто дуже соромно так…

— Вам немає чого соромитися.

— Ні, є! — вона уважно і серйозно на мене дивилася, десь хвилину не відриваючи погляд. — Стривайте! Невже це ви?

— В якому сенсі? — щиро здивувався я.

— Невже ви… ви Остап Дорошенко? Популярний український письменник? — вражено спитала дівчина.

В ту мить її зволожені очі блищали від збудження, цікавості та неймовірності останніх подій, які не могли так швидко вкластися до голови, щоб мозок їх розташував у логічній та цілковитій послідовності.

Я завірив її, що і є той самий Остап Дорошенко, але не вважаю себе вже таким популярним.

Хоча, почути такі слова з вуст юної та дуже вродливої леді мені було, звісно, приємно. І я відчував, що ці слова щира правда, а не пусті компліменти, які кажуть на буденних світських вечірках в оточенні тютюнового диму та алкогольних напоїв.

4

— Перестаньте бути таким скромним.

Дівчина дістала із сумочки книжку «Друге пришестя» і показала моє фото ззаду, що було зроблено за кілька місяців до виходу роману. Тоді в мене було щасливе, безтурботне обличчя молодого літератора, впевненого у своєму майбутньому. А зараз… Зараз я був трохи напружений творчою кризою та її можливими наслідками.

— Остапе, ви знаєте, що я ваша велика прихильниця. Фанатка. Прочитала усі три романи. Дуже сподобалося. Ви пишете так реалістично і цікаво, ніби справді таке відбувалося у житті!

— Дякую вам. Приємно це чути. Бо іноді мені кажуть, що я пишу дуже нудні жахливі книжки.

— Ну що ви?! Вони просто не оцінили вашого таланту. Жахливі речі теж треба вміти красиво описувати, як ви.



Ну ти даєш! Ледве не задавив одну із своїх фанаток. Хто тоді буде читати твої твори, якщо ти повбиваєш всіх своїх читачів?

Ця думка здалася мені дуже смішною. Я ледве зумів стримати гомеричний регіт в глибині легень.

— Перепрошую, а ви не поставите мені автограф? Адже не кожного дня я особисто зустрічаюся з відомим письменником, ще й під колесами авто.

— Це не випадковість.

Я дістав авторучку з кишені і відкрив книжку на першій сторінці.

— Як вас звати?

— Зоряна.

Найкращі побажання Зоряні у здійсненні всіх заповітних мрій від Остапа Дорошенка в день знайомства — написав я і поставив свій підпис. Зазвичай, я не писав таких довгих побажань, але цього разу зробив виняток для цієї чарівної дівчини.

— Дуже дякую вам.

— Це вам дякую, що ви прочитали усі мої романи, — зауважив я, повертаючи книгу її володарці. — Який твір вам найбільше сподобався?

— Останній. «Друге пришестя» така захоплююча книжка! Я її прочитала за півночі. Але інші книжки теж дуже цікаві.

— Мені теж останній роман більше всього сподобався. Мабуть тому, що я писав його легше всього.

— Остапе, сьогодні видався такий важкий день. Я ледве не загинула… Мені треба додому. З вами можна буде якось поговорити про творчість іншим разом? Не сьогодні.

Здавалося, дівчина настільки була шокованою мене побачити в реальності, що навіть забувала деякі правила ввічливості.

— Звичайно, — погодився я. — Зоряно, я можу вас підвезти куди скажете. Хоч зараз. Все-таки я винен в тому, що сталося.

Зоряна замислилася.

— Мені якось не зручно… У вас купа справ. Писати треба…

— Перестаньте, то вже мої проблеми. Якщо ви хочете, то я можу викликати таксі. Не подумайте, що я вас примушую сідати в машину. Я на психа начебто не схожий.

— Не схожі. Тому я вам довіряю. Для мене велика честь їхати в одній машині з таким генієм, як ви.

— Ну це вже перебільшення. В першу чергу я звичайна людина, як всі.

Але мені, звісно, було приємно почути такі слова. Адже для письменника як і для будь-якого митця найголовніше в житті — це признання його талантів, висока оцінка того, на що ти тратиш весь вільний час, пишеш твори, редагуєш їх і боїшся, що це нікому не потрібно. На щастя, я вже пройшов через цю перешкоду.

— Зоряно, то як? Ви сідаєте у авто чи підете пішки додому?

Вона обрала перше.

Та я у цьому навіть і не сумнівався.

5

Поки ми їхали під пильним поглядом полуденного осіннього сонця, я довідався, що Зоряні двадцять років і вона вчиться на четвертому курсі, на філологічному факультеті. Дівчина розповіла трохи про себе і потім почала розпитувати мене про життя, творчість та всякі інші світські речі, без яких не можна обійтися, але які часом можуть набридати. Звичайно (хто б у цьому сумнівався після знайомства?), Зоряна перечитувала кілька разів усі мої романи і нетерпляче чекала вихід нової книжки. Я їй нічого не сказав про творчу кризу, але все більше розумів, що ця студентка мені подобалася. Зокрема, вона просто читала мої романи і не порівнювала мене з іншими відомими письменниками, на кшталт, що я пишу в стилі (ім’я та прізвище проставити самостійно) або це нагадує твори такого автора…

Зоряна була чарівною, дуже прекрасною дівчиною, з ніжним, наївним виразом обличчя, виразом зразкової цнотливості, отієї дівочої невинності, яка мене очаровувала своєю магічною, надприродною силою. Така ніжна, тендітна дівчина із ексцентричними поглядами на світ, така обережна, помірна у своїх міркуваннях, вона мені страшенно подобалася, затьмарювала розум своєю феноменальною вродою, лише своєю несподіваною появою в моєму житті. І я був загублений в її спокійному погляді очей, голубих як гладь самого неба.

— У вас чудова машина. Мені подобаються «Тойоти», — помітила вона через деякий час. — Певно дорого обійшлася?

Останні кілька хвилин ми їхали мовчки і ці слова, що так дзвінко, пафосно пролунали з її ніжних дівочих вуст, були для мене приємним звуковим фоном, мантрою, яку постійно про себе повторюєш.

— Дорого, — погодився я. — Але я взяв її в кредит на п’ять років.

— Отже, в Україні все-таки можна прожити лише на одні літературні гонорари?

Коли Зоряна ставила мені це питання, то її прекрасні, витонченні риси обличчя стали ще більш ніжними, гладкішими, більш привабливими для чоловічих очей, які давно не милувалися такою надзвичайною неземною вродою молодої дівчини. Зовсім випадково (чи закономірно?) наші погляди зустрілися в одній точці — погляди двох дуже схожими за інтересами людей, що доля звела в цей день так несподівано. Проте, цей жест долі був таким бажаним і необхідним для мене, як для горе-мандрівника, який опинився в пустелі Ніагара потрібна вода. Очевидно, Зоряна піймала той настрій, ті всі відчуття та враження від моїх очей, бо вона трохи зашарілася, почервоніла, як яблука Джонатан, сором’язливо опустила очі вниз, ховаючи від мене їх незбагненну таємницю.

— Таких авторів у нас дуже мало. Вистачає на життя тим літераторам, які вміють писати актуальні речі, піднімати моральні питання та динамічно будувати цікавий сюжет. Можна писати про одне й те саме сотні книг, тільки під різним кутом зору і кожна книга буде неповторна і дуже цікава. У мене немає мільйонних контрактів, але мені вистачає тих грошей, що отримую. Крім того мої романи переклали на кілька іноземних мов і євро посипалося на мій банківський рахунок. Це вже більш приємні суми…

— Еге ж… До речі, я хотіла у вас спитати. Про що ви пишете зараз, якщо це не секрет?

Навіть для мене це був секрет, бо початок роману на кілька сторінок ніяк вдалим назвати не можна було. А розкривати свої карти і казати все, як є я просто не хотів. Далебі, це могло дуже засмутити юну наївну дівчину, яка із великою пошаною дивиться на мене, думаючи ніби я банк відповідей на всі питання світу. То що тоді казати у відповідь?

— Ну… це ще рано казати… Я пишу про деякі людські життя, що несподіваним загадковим чином переплітаються між собою. Звісно, тут також буде містика. Але я сам не знаю, чим це закінчиться…

— Себто, як не знаєте? Як можна писати, не знаючи про що?

— Це такий парадокс літераторів. В мене виникла ідея і приблизне уявлення, що станеться далі з персонажами. А фабулу я ніколи наперед не продумую до фіналу. Все пишеться спонтанно і випадково. Так цікавіше не тільки для читача, але і для мене самого. Мабуть, таким чином і пишуть більшість видатних письменників. Імпровізація. Інтуїтивне бачення завдяки натхненню.

— Цікаво… — вона глянула у вікно. — Остапе, зупиніться, будь ласка. Я тут живу.

Я зупинив машину біля кількох височезних будинків, що незворушно стояли навпроти. Відчув, що зараз настане вирішальна хвилина, коли Зоряна піде і я її більше не побачу. Ніколи.

— Навіть не знаю, як вам віддячити. Якби я не замріялася і не потрапила майже під колеса автівки, то не побачила б вас особисто. І тоді б не мала ваш автограф.

— Життя дуже загадкова штука, — погодився я з нею.

Зоряна відчинила дверцята і не рішуче на мене подивилася, наче збиралася сказати мені щось дуже важливе, але соромилася чи боялася це зробити. І така нерішучість в її поведінці ще більше мене інтригувала, заворожувала та призводила до трансу.

— Я не хочу здатися вам дивною, але… але можна буде якось з вами ще ну… побачитися. Просто я обожнюю вашу творчість, — серйозно сказала вона. — І в мене є ще дві книжки, які не підписані.

— Треба ходити на презентації книжок, щоб отримати автограф від мене, — я розсміявся. — Це, звісно, жарт. Можете залишити мені свій номер і я вам на днях подзвоню. Обіцяю.

Я не дав їй першим свій номер телефону, бо з власного досвіду знав, що бувають різні читачі, прихильники і навіть фанати, які постійно набридають дзвінками, не дають нормально жити. Зоряна продиктувала мені свій номер, який я зберіг в телефонній книзі. Лише потім, я усвідомив, наскільки важливим були для мене ті одинадцять магічних чисел, які можуть викликати голос Зоряни, а при сильному бажанні і саму господарку цього чарівного, дзвінкого, як спів птахів голосу.

— Ще раз дякую вам. Бувайте.

— До зустрічі, — я дивився в слід дівчині, поки вона не зникла в під’їзді десятиповерхового будинку.

А потім ще хвилин п’ять сидів в салоні і прокручував в деталях знайомство із Зоряною, що відбулося буквально годину тому. Я сподівався, що ця зустріч — це знак, щоб я йшов вірною стежкою далі.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка