Розділ V антична культура. Культура стародавньої греції



Сторінка1/3
Дата конвертації07.03.2016
Розмір0.6 Mb.
  1   2   3
РОЗДІЛ V

АНТИЧНА КУЛЬТУРА. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

  • Егейська, або крито-мікенська культура * Культура Греції архаїчного періоду * Грецька культура класики * Культура періоду еллінізму

Егейська, або крито-мікенська культура. Антична доба — період якісних змін в історії людської цивілізації, період народ­ження нових форм суспільного й культурного життя. Для нас вона важлива насамперед тим, що заклала підвалини європейської культури.

Щодо хронологічних меж античності серед дослідників немає одностайності. Історики датують перші вияви культурного жит­тя на території Греції III—II тис. до н. е. Кінцем давньогрецької культури вони вважають завоювання її останніх осередків римлянами наприкінці І ст. до н. е.

Розпочинаючи знайомство з давньогрецькою культурою, зазначимо, що Греція, греки — слова латинського походження. Самі греки від VIII — VII ст. до н. е. називали себе еллінами, а свою країну Елладою. Поняття “античність” так само не грецького походження: ним італійські гуманісти епохи Відродження позначили греко-римську культуру, яку вони вва­жали за найдавнішу (лат. аntiquitas — давнина). Проте їй передувала ще давніша крито-мікенська культура, деякі риси й надбання якої успадкувала еллінська. Тому саме з неї тра­диційно починають вивчення античного світу.

На межі III — II тис. до н. е. острови й узбережжя Егейського моря стали ареною розвитку своєрідних культур. Особливо вирізнялися острів Крит і місто Мікени в північносхідній частині півострова Пелопоннес.

Вірогідні Свідчення про егейську культуру зберегла грецька міфологія, уславивши острів Крит оповідями про головного грецького бога Зевса, про відважного героя Тесея, про страхітливе чудовисько Мінотавра, про політ Ікара тощо. Але не тільки грецька міфологія, а й праці грецьких істориків, єгипетські тексти згадують про критське царство як про могутню

85
морську державу, утвердженню якої сприяли вигідне гео­графічне положення — між Європою, Північною Африкою та Малою Азією — і непереможний флот.

Відкрити світові критську цивілізацію допомогли архео­логічні розкопки Артура Джона Еванса на межі XIX — XX ст. Мікени, другий центр егейської культури, ще раніше розкопав німецький дослідник Генріх Шліман, шукач славнозвісної Трої. Ці археологічні дані та розшифрування однієї з трьох знайдених писемностей (ієрогліфічне, лінійне письмо А, лінійне письмо Б) допомогли відтворити картину крито-мікенського культурного життя.

Близько 2400 р. до н. е. на острові Крит існувало кілька самостійних міст (Кносс, Фест, Тіліс та ін.), в яких і розпочалася критська цивілізація. Від 2000 до 1750 р. до н. е. триває період “перших палаців” критської культури. Через страшні катастро­фи вона занепала приблизно років на 50, проте знову розквітла в епоху “других палаців”, коли легендарний цар Мінос, заснов­ник мінойської династії, об'єднав критські міста під егідою Кносса. Завдяки потужному флотові Кносс панує не лише на острові, але й на архіпелагах та узбережжі Егейського моря, зокрема в частині континентальної Греції.

Критська культура доби свого розквіту — це культура бронзи. Крит постачав бронзові вироби (зброю, прикраси, ви­тончений посуд) всьому егейському світові. Ця цивілізація так і не перейшла до заліза.

Кліматичні та ландшафтні умови сприяли землеробству, скотарству (звідси особлива роль биків у міфології), морській справі й торгівлі. Археологічні знахідки засвідчують високий рівень професіоналізму ремісників. Критська культура услави­лася вазовою керамікою (вазовий розпис у стилі камарес). Інша унікальна її ознака — палаци. Критська культура перебувала в оточенні східних деспотій і, маючи широкі контакти з ними, безперечно відчувала на собі їхній, культурний вплив. Однак палацовий стиль вказує на відмінну від Сходу цивільну орієнтацію цієї культури. Палаци Кносса, Феста, Тіліса були на той час справжніми архітектурними шедеврами. Практична доцільність і комфорт поєднувалися з неймовірно складним внутрішнім плануванням. Оригінальне вирішення внутрішнього освітлення, система спеціальної вентиляції, водопостачання та інші вдосконалення характерні для цих будов. Слід згадати й високохудожній стінний живопис, і розфарбований стінний рельєф на міфологічні та релігійно-культові сюжети. Вони засвідчують особливий, відмінний від канонізованого східного, світогляд. Критська культура не знала релігії, як, наприклад, у Єгипті. У віруваннях стійко присутні первісні елементи. Поряд зі священними тваринами — биком, змією, левом, грифоном

86
тощо — наявні ознаки хтонічних божеств, тобто поклоніння землі та її життєдайним силам. Тому головні фігури тут — жіночі божества, що асоціюються з Великою Богинею чи Вели­кою Матір'ю. Жінки також виконували в критській культурі функції жриць. Судячи з усього, жінки мали в суспільному житті виняткове значення. Те саме засвідчують і знамениті критські фрески, де головними персонажами виступають жінки. Для релігійних вірувань характерна відсутність на Криті храмів. Для культових відправ існували вівтарі біля палаців чи у “священних гаях”.

Центрами культурного життя критян були палаци, де при­дворна аристократія проводила життя у вишуканих та різноманітних розвагах. У всьому відчувався дух вільного, радісно-безпосереднього ставлення до життя, що вирізняло критську культуру із сучасних їй східних культур. Схиляння перед навколишнім світом, культ земних радощів — головний мотив критського мистецтва, і він ріднить цю культуру із наступною — грецькою.

В кінці XV ст. до н. е. критські палаци зруйнували варварські племена ахейців, що поклали край пануванню Критського царства. У районі Егейського моря з'явився новий гегемон — ахейське місто Мікени. Досі мікенська цивілізація зазнавала впливу критської культури. Запанувавши в егейському світі, Мікени створили власну своєрідну культуру, що досягла вищого розвитку в XVI—XIII ст. до н. е. Де в чому вона була спад­коємицею критських культурних надбань: запозичила лінійне письмо Б, техніку вазового розпису та настінного живопису, деякі особливості релігійного культу, здобутки землеробства, скотарства, мореплавства. Проте мікенська культура великою мірою відрізнялася від критської.

Так само характерною її рисою було будування палаців. Однак найбагатші палаци Мікен, Тірінфа, Фів та інших пело­поннеських міст — це вже не головоломні критські лабіринти, а монументальні, майже фортифікаційні споруди, захищені міцними кам'яними стінами “циклопічної” кладки. Центральна зала палацу зі священним вогнем — мегарон — вважається прототипом грецьких храмів. Стіни палаців так само прикра­шені живописними фресками, але в Мікенах це переважно мисливські чи батальні сюжети, й розпис менш живописний і більш схематизований.

Можна сказати, що художній геній мікенської культури виявив себе у монументальній скульптурі. Знамениті Левові ворота в Мікенах, як і “золоті усипальниці” мікенських царів чи укріплені палаци,— ознака культурної орієнтації на сим­волізацію могутності царської влади.

Після падіння Криту Мікени стали головним торговельним і



87ремісничим центром егейського світу, хоча за якістю виробів тутешні ремісники поступалися критянам. Проти вишуканої критської кераміки посуд мікенців — прості ужиткові речі.

Вправні у мореплавстві мікенці поєднали торгівлю з піратством. У великій пошані була військова справа. Про культ сили та войовничу спрямованість мікенської культури свідчать не тільки залишки матеріальної культури, але й тогочасні хеттські та єгипетські тексти, що згадують завойовницькі набіги ахейців. У грецькій хронології широко відомі легенди про війну ахейців на чолі з видатним царем Мікен Агамемноном проти Трої. Загарбницька завзятість ахейців дала змогу їм панувати в егейському світі після підкорення Криту. Але й падіння їхнє сталося також через неї. Виснажившись у територіальній екс­пансії, в постійному опорі хеттам і єгиптянам, ахейці наприкінці XII ст. до н. е. впали під натиском озброєних залізом дорійців. Мікенська бронзова цивілізація закінчила своє існування. Разом із нею скінчилася й крито-мікенська культура, що була своєрідною прелюдією до наступної, грецької культури. Існування цієї культури — не лише поєднувальна ланка між культурами стародавніх східних цивілізацій та культурою ан­тичного світу. Це факт подвійного зародження на грецькому грунті класового суспільства, державності, цивілізації, які, без­перечно, не були зовсім культурно ізольованими одне від одного й мали деяку тяглість традицій і спадкоємність.

Отже, є підстави вважати, що античність починається на Криті. Проте власне антична культура визріла значно пізніше й має власну періодизацію. Після найдавнішого періоду егейської культури (III тисячоліття — XI ст. до н. е.) традиційно в історико-культурній хронології Греції виділяються: гомерівський, чи ранньоархаїчний період (XI—VIII ст. до н. е.); архаїчний (VIII—VI ст. до н. е.); класичний (V — остання чверть IV ст. до н. е.); елліністичний (остання чверть IV—1 ст. до н. е.).

Падіння крито-мікенської цивілізації спричинило глибоку депресію, що охопила головні райони материкової та острівної Греції в період так званих “темних віків” (XI—IX ст. до н. е.). Відсутність історичних свідчень як результат безписемності того періоду, розтягнута на декілька століть ізольованість від світу, виявлена археологічними дослідженнями бідність матеріальної культури, різке збільшення мобільності племен на території Греції дають підстави говорити про культурний занепад, що відкинув грецьке суспільство на стадію первісної культури. Проте було й суттєве надбання — греки навчилися виплавляти залізо. Це стало каталізатором для дальших культуротворчих зусиль. Відродження культури, хай спершу повільно, не могло не розпочатися на ниві, де колись квітнула славетна мікенська культура. Прикметою його стало збільшення керамічних ви-



88
робів нової якості й техніки оздоблення, хоча ще дуже далеких від мікенських зразків, не кажучи вже про критські. На кінець IX ст. до н. е. в різних районах грецького світу з'явились ознаки нової культурної спільності. З безлічі досі розрізнених племен стала виникати одна грецька народність зі своїм особливим психологічним складом, з однією, хоч і поділеною на кілька діалектів, мовою, та з хоч іще примітивною, але вже досить своєрідною культурою.

Історичним підтвердженням цих процесів вважаються слав­нозвісні Гомерові поеми “Іліада” та “Одіссея”. Хоча, як доведено дослідниками, вони створені близько середини VIII ст. до н. е., проте в них описано історичні реалії саме IX—VIII ст. до н. е. Гомерів епос, використавши давніший епічний матеріал і вод­ночас відтворивши сучасну дійсність, охоплює дві великі історичні епохи грецької культури. Оспівуючи уславлену “ахей­ську давнину”, епос водночас висвітлює культурні зрушення від післямікенського занепаду, провісників майбутньої “архаїчної революції” в культурному розвитку Греції. Як єдиний історичний матеріал з цього ранньоархаїчного періоду грецької культури, Гомерові поеми дали йому й назву — гомерівський.

Суспільство гомерівської епохи склалося наприкінці “темних віків”, і в ньому відбуваються складні соціальні процеси майно­вої та статусної стратифікації. Все більше виділяється верства аристократії, претендуючи на економічне й політичне пануван­ня. Слабшає влада роду та його голови — басилевса. Дедалі більшого приниження зазнають рядові общинники, що склада­ють більшість демосу.

Однак історична специфіка ранньогрецького гомерівського суспільства полягає в тому, що, на відміну від типологічне більш або менш подібних до нього варварських суспільств Євразії, процес державотворення тут розгортається в межах відокрем­леної сільської, а пізніше — протоміської общини з засадами самоуправління. Саме тому гомерівська аристократія постійно обмежується традиційним іще з індоєвропейського минулого народовладдям. Навіть у побуті аристократія дуже обтяжена патріархальними рисами. Уже з'явилося рабство, але воно ще не досить розвинуте й не є головною виробничою силою.

Проте панівне становище аристократії вже стає ознакою гомерівської доби. Оспівуючи уславлених мужів минулих століть, Гомер відобразив основні тенденції цінності новонароджуваного етносу. Його ідеали — це ідеали аристократії. Мужність, звитяга, благородство — засадничі вимоги кодексу моралі грецької аристократії. Навіть міфологічні уявлення — підвалини світогляду греків — зазнали чималих змін. Ге­роїзація, антропоїзація олімпійського пантеону богів, що вини­кав за тих часів у грецьких народних віруваннях, притаманні

89
Гомеровому переказові легенд ахейської давнини. Але вчува­ються в його поемах і залишки стародавніх релігійних уяв­лень.

Наявність у гомерівському періоді перехідних форм у всіх сферах життєдіяльності грецького суспільства, від політичної до релігійної, вказує, що він лише передує становленню власне грецької культури. Проте саме в цей період розпочалося куль­турне народження Греції.



Культура Греції архаїчного періоду Початок остаточного формування найхарактерніших рис та особливостей культури нового античного типу в Греції припадає на середину VIII ст до н.е. Перші паростки цієї культури, як уже було сказано, з'явилися тут іще в “темні віки”. А до кінця VI ст. до н. е., за досить короткий для культурно-історичних масштабів проміжок часу, сталися великі зміни, що засвідчили перехід Греції від варварства до цивілізації. Греки випередили в царині культури всіх сусідів, зокрема країни Передньої Азії, які до того часу очолювали культурний прогрес людства.Визначальними риса­ми архаїчного періоду стали докорінний злам усталеного життєвого устрою грецької родової общини, зародження ранньокласових державних форм, перегляд усієї традиційної сис­теми цінностей. Грецьке суспільство остаточно збудилося після майже чотиристарічного культурного занепаду.

Розклад родових відносин спричинив чималі проблеми: соціальну й демографічну напруженість, злидні, голод. Рятую­чись від них, греки рушили на нові землі: на захід, до берегів Італії та Сицилії,, на північний схід, на узбережжя Чорного й Азовського морів. Унаслідок цієї територіальної експансії ви­никла широка мережа колоній, яка разюче змінила життя грецького суспільства.

Була подолана багатолітня ізольованість Греції, яка захита­лася ще раніше, до початку великої колонізації, коли почалося поновне освоєння забутих морських шляхів до берегів Африки. Море стало головним шляхом сполучення.

Вихід Греції в середземноморський світ стимулював торгівлю й ремісництво. Колонії потребували постійних економічних зв'язків з метрополіями континентальної Греції, водночас стаю­чи посередниками у міжнародній торгівлі. Складалася система торгово-грошових відносин, гроші ставали новою цінністю та підоймою матеріального життя. І в колоніях, і в самій Греції оживало ремісництво, виділяючись в окрему професійно відособлену галузь. Вироби ремісників стають дедалі якіснішими. Професійна досконалість потребує авторських свідоцтв. Зникає анонімність ремісницької майстерності.

Потужний поштовх до розвитку отримало сільське господар-

90
ство. Колонізація як засіб розв'язання земельної та продоволь­чої проблеми виправдала себе дуже швидко. Колонії не тільки задовольняли свої потреби, але й стали постійним постачальни­ком хліба метрополіям. Зароджувався ринок, стимулюючи роз­виток сільськогосподарського виробництва саме на продаж. То­му виробництво хліба в материковій Греції, незважаючи на колоніальне постачання, не зменшувалося, а, навпаки, зроста­ло, забезпечуючи добробут.

Крім торгівлі й виробництва, щільні та різноманітні зв'язки греків із народами колонізованої периферії еллінського світу сприяли широкому культурному обмінові, а відтак інтенсивному культурному розвитку.

Завдяки колонізації розпочався інтенсивний розвиток рабо­власництва. Організована торгівля рабами дедалі збільшувала надлишок дешевої робочої сили. Це давало змогу використову­вати рабську працю не тільки в домах аристократичної знаті, але й у заможних селян. Все більше тяжка, рутинна праця перекладається на плечі рабів, звільняючи греків для дозвілля. Так закладалися підвалини класичного античного рабства.

Колонізація великою мірою зламала підвалини первіснородової общини. Охоплена колонізаційним процесом особа звільнялася від безпосередньої влади роду. Привілейований статус родової аристократії порушується привілеями багатства, що стає доступним ремісничому людові й купцям. |Та най­більшого удару родовим основам суспільного життя завдало виникнення міста-поліса.

Ця специфічна форма державності цілком відрізняється від усього, що існувало в тогочасному культурному світі. Грецький поліс як держава виникає з потреби захисту об'єктивних засобів і форм існування, насамперед землі, громадського колективу власників. То були в своїй архаїчній формі більші чи менші аграрні поселення з переважно сільським, землеробським лю­дом, із господарським придатком міста — селом (кома чи дем). Сам поліс греки уявляли політичним (адміністративним), військовим, релігійним центроїд

Головним місцем міської життєдіяльності була агора — місце народних зібрань громадян, де вільний грек проводив більшу частину свого дозвілля: спілкувався, продавав, купував, брав участь у вирішенні політичних питань. Це специфічна ознака грецького полісного політичного устрою — повна відкритість, громадське обговорення нагальних проблем. Іншою суттєвою рисою полісного життя стало нове уявлення про справедливість (персоніфіковану в богині Діке). На зміну родовому праву й традиційній моралі, де типовим є обожнення царської влади (яскраво втілені в крито-мікенському суспільстві) та ворожість до будь-якого чужинця, прийшло розуміння божественної

91
справедливості, що поширювалась однаковою мірою на всіх людей, без огляду на їхню родову чи племінну належність. Саме з цієї світоглядної позиції розвинулася на наступних етапах грецької історії славнозвісна полісна демократія. Вона мала в своїй основі не старі ієрархічні відносини панування та підкорення, а нову систему суспільних зв'язків між “подібними” та “рівними” громадянами, для яких державне керівництво є спільною справою.

Протягом архаїчного періоду поліс як політичний та суспільний організм лише народжувався, раз у раз заходячи в суперечність зі старими, віджилими, але ще досить впливовими формами життя. У першу чергу це були самоуправні зазіхання родової аристократії. Важка соціально-економічна ситуація, обтяжливі політичні конфлікти сповнювали архаїчну добу не­стабільністю, що доволі часто закінчувалася кривавими інтермедіями тираній. У XII ст. до н. е. тиранія була звичайною формою влади в грецьких полісах. Серед найвідоміших тиранів — Періандр із Корінфа, Пісістрат з Афін, Піттак із Мітілени на Лесбосі та ін. Багато з них були непересічними особистостями. Але їхні намагання розв'язувати суперечності між різними соціальними силами засобами диктатури здебільшого лише “консервували” суспільну кризу. Хоча для знищення могутності старої родової знаті й розчищення шляху для розвитку нового рабовласницького суспільства дещо зробили й вони.

Та вирішальними у формуванні класичного рабовласницько­го поліса античної Греції були законодавчі реформи суспільно-політичного життя на межі VII—VI ст. до н. е. Вони пов'язані з іменами видатних афінських реформаторів Солона і Клісфена та спартанського законодавця Лікурга.

Солон (близько 549 р. до н. е.) та Клісфен (між 509 та 507 рр. до н. е.) через запропоновані ними системи правових заходів повели наступ на панування родової земельної аристократії, на захист демосу від боргів, безземелля, за відновлення єдності поліса, за відродження політичної сили народних зборів.

Результатами цих цілеспрямованих політичних заходів ста­ла переорієнтація на демократичний шлях суспільного розвитку, підтримана заможним селянством у народних зборах. У VI ст. до н. е. Аттика — це ще сільськогосподарський край, але великою мірою також осередок ремісництва й торгівлі. Після реформ вона перетворюється на район середнього та дрібного землеволодіння. Це істотно стабілізує соціальну ситуацію та допомагає встановити в Афінах, центрі Аттики, демократичне правління. Законодавчі функції належали еклесіі — народним зборам, за діяльністю посадових осіб (архонтів) наглядав спеціальний орган — ареопаг. Афінська політична система, гнучка й здатна до розвитку, заклала основу дальшого розквіту

92
Афін, перетворивши цей поліс на найбільший культурний центр Греції, на “школу Еллади”, як пізніше оцінить його Фукідід.

Зовсім інакше була влаштована Спарта — уособлення військово-аристократичного державного устрою. Спарта утвори­лася після вторгнення дорійців у Лакедемон десь у XI чи Х ст. до н. е. Більшу частину місцевого ахейського населення спар­танці підкорили й обернули на рабів-ілотів. Ті, хто добровільно визнали панування Спарти, увійшли до складу Лакедемонської держави на правах периектів (ті, що живуть довкола), зберігши особисту свободу, але втративши політичні, громадянські права. Рання Спарта базувалася на подвійній царській владі. Два басилевси уособлювали воєначальників, суддів і жерців; рада старійшин (герусія) та народні збори (апелла), в яких могли брати участь усі вільні громадяни Спарти (менша частина населення), мали радше формальний характер, підкоряючись єдиновладдю басилевсів.

Суспільна атмосфера Спарти за всіх часів була гострою та напруженою) Та особливо вона погіршилася після завоювання Мессіни, яке поповнило спартанські володіння плодючими зем­лями, а спартанську соціальну напругу — ворожістю підкорених мессінців, що примножили число ілотів. Тому від кінця VII ст. до н. е. Спарта перетворюється на замкнену корпорацію про­фесійних воїнів-гоплітів, що силою зброї стверджують своє панування над чисельнішими ілотамиї Постійна загроза бунту вимагала від спартанців максимальної згуртованості та ор­ганізації. Це змусило спартанців здійснити низку соціальних реформ,— так звані “закони Лікурга”, що перетворили Спарту на згуртований військовий табір. Громадянином вважався лише той, хто без заперечень підкорявся державним законам, які регламентували життя громадян до найменших дрібниць. Най­важливіший політичний принцип законодавства Лікурга, прин­цип рівності, обмежував до мінімуму все особисте, від володіння майном до індивідуальних уподобань в їжі чи вбранні. Одна­ковість стала законом і гарантом згуртованості громадянського колективу.

Ефективність цих заходів для військової досконалості оче­видна. Уславлена спартанська фаланга була неперевершеною довгий час. Спарта вже в середині VI ст. до н. е. підкорила своїй гегемонії такі великі поліси, як Корінф, Сикіон, Мегари. Відомі її завойовницькі зазіхання на Афіни.

Політичну стабільність Спарти схвально відзначали її ша­нувальники: Ксенофонт, Платон, Плутарх. Серед її критиків був Арістотель.

В VI ст. до н. е. спартанська полісна система вичерпала себе. Економічно та культурно вона досить сильно відставала від інших грецьких полісів. Поступово занепала, а потім зовсім



93
зникла своєрідна культура Спарти, яка ще в VII ст. до н. е. створювала яскраві зразки. В наступних століттях Спарту спіткав цілковитий застій у соціально-політичному й культурному житті, вона не дала жодного поета, філософа, митця, вченого в культурну спадщину людства/

Отже, Афіни й Спарта демонструють різні форми грецького поліса, одного з найсуттєвіших досягнень культури Греції в архаїчний період. Це була найдосконаліша форма політичного правління в тогочасному культурному світі.

Яскравим свідченням її переваг стали культурні надбання античної Греції. Вже архаїка принесла багато своєрідних куль­турних результатів. Після “темних віків” одним із най­суттєвіших її досягнень стало нове письмо. Перші грецькі писемні пам'ятки датовані VIII ст. до н. е. На відміну від мікенської складової писемності еллінська послуговується запо­зиченим у фінікійців і творчо переробленим семітським ал­фавітом. Нова грецька абетка налічувала 24 знаки з твердо установленим значенням для голосних і приголосних звуків Зручність цієї алфавітної системи зробила її доступною народ­ним масам. Якщо досі в багатьох народів письменність була привілеєм професійних писарів, то в греків вона стала здобутком усіх громадян поліса.

Це дало поштовх розвиткові літератури. Архаїка — це часи Гомера, Гесіода, Архілоха, Сапфо, Анакреонта, Піндара. Розквітли різні літературні жанри — від епічних поем, лірики до космогонії та дидактичного епосу.

Величезну роль у становленні й розвитку давньогрецької літератури відіграла грецька міфологія. Вона становила арсенал та підґрунтя всього грецького мистецтва. До міфів протягом усієї культурної історії Греції зверталися її поети, драматурги, художники, скульптори. Не можна вивчати античну культуру, не знаючи грецької міфології.

Грецька міфологія, надбання протоархаїчних часів, була продуктом багатьох поколінь, їхньої колективної творчості, результатом еволюціонування міфологічного світогляду від первісного тотемізму, фетишизму, анімізму, магії та хтонічного демонізму до антропоморфізму та героїзму грецьких богів. У грецьких міфах архаїчної доби численний сонм богів порядкує в світі. Хоча при нагоді вони могли перетворюватися на звірів, птахів, на рослини, дощ, вогонь, на все те, що уособлювали колись. Тепер же вони були людиноподібними богами, в пре­красних людських образах уособлюючи усі пристрасті та марен­ня, якими живе світ, горду свідомість зростання людської могутності.

Як вже відзначалося, поетичним відтворенням міфів Троян­ського циклу стали епічні поеми великого Гомера. Хоча

94
історична дійсність в “Іліаді” та “Одіссеї” припадає на протоархаїчні часи, запис цього епосу зроблений за період архаїки (приблизно VIII—VI ст. до н. е.).

Поряд із героїчним епосом Гомера до літературних надбань архаїки належить настановчий епос Гесіода. Найвідоміші твори поета — поеми “Теогонія” (“Родовід богів”) та “Роботи і дні” Якщо перша містить космогонічні погляди про виникнення Всесвіту й своєрідний реєстр грецьких богів, то вже друга є зібранням практичних порад, моралізаторських суджень про дійсність, узагальнення легенд про історично-культурні періоди людського існування, п'ять поколінь людського роду і засвідчує зміну головного мотиву та пафосу літературної творчості. Закінчилася гомерівська епоха — епоха героїв. Збентеження розпадом традиційних родових зв'язків і цінностей відбивається в напружених духовних шуканнях індивіда. Саме ця конкретна людська особа, її внутрішній світ різноманітних почуттів і думок, її пошуки свого місця, ролі та обов'язків у цьому новому світі — головна тема всіх літературних та художніх досягнень архаїки. Досить згадати відтворення пристрастей особи, її хворобливого самолюбства, жадання помсти, стійкості у злигоднях у поезії Архілоха з острова Парос (середина VII ст. до н. е.), чи витонченої любовної лірики знаменитої поетеси Сапфо. Іонієць Анакреонт уславив веселощі життєрадісних та безтурботних греків. Дух людини іще в бентезі й пошуку, але вже усвідомлює свої творчі можливості, вже вивільняється з-під нещадного гніту первіснородового суспільства.

В архаїчний період народжується ще одна риса грецької культурної унікальності: особливий погляд на світ, цілком відмінний від міфологізованого світобачення, притаманного східним культурам, та й навіть раннім етапам грецької культу­ри. Виникає специфічна антична філософія з раціоналістичним баченням світу, тобто зародком науки З настійливих намагань пізнати таємниці Всесвіту, розв'язати загадку його походження народжується новий тип мислення, для якого навколишній світ стає розумово збагненним, логіко-теоретично впорядкованим і математично доказовим. На відміну від східної філософії як релігійної мудрості, це нова галузь позарелігійного мислення, де виникнення космосу пояснюється суто раціональними, відмінними від релігійних, причинами. І якщо спеціальні знання Вавилону, Стародавнього Єгипту чи Китаю можуть кваліфіку­ватися лише як переднаука, це — намагання створити систему позитивних знань про Всесвіт з ідеєю космічного порядку не від Бога, а на підставі закону.

Безперечно, грецька філософська та наукова традиції фор­мувались, використовуючи досягнення інших народів, греки багато запозичили з культурних надбань вавилонян, єгиптян,



95
фінікійців. Але заслуга греків — у творчій переробці та привне­сенні того нового, що дає підстави говорити про виникнення власне науки й філософії саме у стародавній Греції.

Архаїчний період був періодом перших кроків грецького духу в цьому напрямі. Тому у філософських шуканнях цієї пори ще досить релігійно-містичних вірувань, пророцтва, морально-етичних напучувань. Релігійно-містичний ухил ранньої грець­кої філософії представляють секти орфіків та піфагорійців. Раціоналістичні засади мислення були здобутком іонійської філософії (Фалес із Мілета, Анаксимандр, Анаксимен) і Геракліта Ефеського (VI ст. до н. е.). Саме грецькі натурфілософи, які добре розуміли та відповідно оцінювали значення досвіду, емпіричних досліджень як основи будь-яких знань, заклали основи грецької та європейської науки.

Мистецтво Греції архаїчної доби також виявляє засади но­вого світобачення. Естетичним ідеалом і вищим художнім прин­ципом Еллади, починаючи з архаїки, стає людина зі своїми реальними здібностями та можливостями, з притаманною їй красою, як реально втіленим добром (калокагатія), як гар­монією зовнішнього та внутрішнього, духовного та фізичного в ній. )

Хоча в мистецтві грецької архаїки ще досить помітні “спад­кові” риси крито-мікенського, чи геометричного (періоду “тем­них віків”) стилю, а також сліди впливу сусідніх східних культур (особливо Єгипту), все ж таки це своєрідне за змістом і за формою мистецтво.

У VII—VI ст. до н. е. після довгої перерви розпочинається храмова грецька архітектура. У VI ст. до н. е. виробився єдиний всегрецький тип храму — прямокутної будови з одинарною чи подвійною колонадою з усіх боків, прообразом якої був мікенський мегарон. Склалися основні конструктивні та ху­дожні особливості двох архітектурних ордерів: дорійського — сувора могутність та ваговита масивність усієї будови та її елементів, поширеного на Пелопоннесі й у містах Великої Греції (Південна Італія та Сицилія), та іонійського — витонче­на, струнка будова з дещо надмірною пишністю декоративного оздоблення, популярна в грецькій частині Малої Азії, в деяких районах материкової Греції. Виконані з каменю, вапняку чи мармуру, барвиста розфарбовані, храмові будови були прикра­шені монументальною, теж розфарбованою, скульптурою. Бар­вистість оздоблення та білявість мармуру створювали особливу ошатність та святковість грецької архітектури.

Рання грецька скульптура, що виникла близько середини VII ст. до н. е., має виразні риси східного скульптурного канону, її типові зразки — скульптурні зображення юнацької (курос) та дівочої (кора) фігури: досить недосконалі про-



96
порційно, статично одноманітні, фізіономічне типізовані зобра­ження з явними східними перебільшеннями деяких деталей. Але це вже захоплений гімн людській тілесній довершеності, вог­нистій молодості та життєвій сназі. Зображення людського тіла поступово вдосконалюється вже наприкінці VI ст. до н. е., зробивши грецьку скульптуру неперевершеною цінністю не лише грецької античної, але й світової культури. Її розквіт припадає на наступний, класичний періоді.

Наймасовішим видом архаїчного грецького мистецтва став, завдяки розмаїттю й динамічності, безперечно, вазовий розпис. Тут здійснюється найбільше художніх нововведень та експери­ментів. Широкий сюжетний діапазон вміщує як міфологічні сцени, так і жанрові епізоди: сторінки повсякденного життя грецького демосу нарівні з епізодами аристократичного життя. Найвідоміші зразки чорнофігурного та червонофігурного грець­кого вазопису стали неперевершеними ілюстраціями історії своєї країни.

Отже, хоча в архаїчну епоху культурне життя Греції ще не набрало завершених форм, а лише перебувало у стадії свого становлення, всі основні типи та форми грецького мистецтва вже виникли. Ба більше, чітко означилися його головні худож­ньо-естетичні принципи.

У цей самий період закладено нову модель політичної організації суспільства: рабовласницький поліс, у якому згур­тована спільнота вільних громадян становила єдиний організм. Життєздатність нової цивілізації піддано суворому випробу­ванню під час греко-перських воєн, що розпочалися наприкінці VI ст. до н. е. через загарбницькі претензії зміцнілої перської деспотії Ахеменідів. Грецька суспільна думка наступних віків вважала ці війни протиборством свободи та деспотії, цивілізації та варварства.


  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка