Розділ VIII культура середньовіччя



Сторінка1/2
Дата конвертації07.03.2016
Розмір0.52 Mb.
  1   2

РОЗДІЛ VIII

КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ



* Історичні передумови формування середньовічної культу­ри * Характерні риси культури раннього середньовіччя * Культура Європи IX — XIII ст.

Культура сучасної Західної Європи спирається на підґрунтя, що утворилося за тисячоліття від кінця V до початку XIV ст. (на півночі Європи — до середини XVII ст.). В історичній науці за цим періодом закріпилася назва “середні віки”.

Оцінки культури середньовіччя як своєрідного етапу в роз­витку людства традиційно суперечливі. Глибинні процеси ста­новлення національної самосвідомості у Західній Європі кінця XVIII — початку XIX ст. відкривали народам цього регіону їхнє величне минуле, пробуджували цікавість до середньовіччя та його культури. Найвидатніші представники літературної інтелігенції в цей час докладали великих зусиль, аби заохотити європейське суспільство до знайомства з культурою середніх віків.

Звернення до джерел не надто давнього минулого великою мірою стало поштовхом до формування й розвитку європейсь­кого романтизму. За романтичною концепцією основний ху­дожній стиль середньовіччя — готика — мав змогу постійно розвиватися завдяки своїй принциповій внутрішній незаверше­ності. Французький письменник Шатобріан у своїй книзі “Геній християнства” (1802 р.) показав взаємозв'язок середньовічної архітектури й християнської свідомості, надавши цьому союзові романтичного забарвлення.

У провідних теоретиків романтизму братів Шлегелів готика перетворилася вже на символ християнства — як утілення нескінченності, як саме прекрасне. Гейне критикує погляди Шлегелів, проте й сам наголошує на величі й силі середньовіччя, яке, мовляв, навіть каменем зуміло оволодіти так, “що він

______________________________



1Гейне Г. Романтическая школа. Кн. 1 // Собр. соч. М.; Л., 1936. Т. 7. С. 168.

194
постає в примарному натхненні, отож і цей найтвердіший матеріал стає виразником християнського спіритуалізму”'. В знаменитому романі В. Гюго “Собор Паризької Богоматері” (1831 р.) готичний собор, власне кажучи, є одним із головних героїв твору. Успіх цього роману багато в чому зумовила велика зацікавленість європейського загалу в культурі середньовіччя. В цей самий час уся Європа захоплювалася романами Вальтера Скотта, який, звернувшись у своїй творчості до переломних моментів європейської історії, популяризував середньовічну культуру. Дещо змістивши акценти, романтики надали образові середньовіччя ореолу романтичної фантазії й таємничості.

Найважливішим наслідком уваги до проблем культури се­редньовіччя стало те, що літературно-філософська думка кінця XVIII — початку XIX ст. вперше осмислила цю культуру як цілісне історичне явище, яке й далі впливало на культурні процеси тогочасної Європи.

Проте існує також інший погляд, що довго не давав змоги оцінити культуру середньовіччя об'єктивно. Згідно з цим погля­дом вона є втіленням догматизму, релігійного фанатизму, при­душення свободи особистості — всього, проти чого виступали і з чим боролися не тільки словом прогресивні сили наступних епох. Тому, можливо, так довго панувала в науці та суспільній свідомості своєрідна характеристика готичного стилю, що її дав теоретик Відродження Джорджо Вазарі. Ця вочевидь упереджена оцінка легко переноситься й на культуру серед­ньовіччя загалом. “Манеру цю,— писав Вазарі про готику,— винайшли готи, бо після того, як були зруйновані давні будівлі й війни згубили й архітекторів, ті, хто залишилися живими, стали будувати в цій манері, зводячи склепіння на стрільчастих арках і заповнюючи всю Італію казна-якими спорудами... Збав боже всяку країну від однієї думки про роботи такого штабу, настільки безформних порівняно з красою наших будівель, що й не вартих того, аби говорити про них більше, ніж сказано”2.

Закріпити оцінку культури середньовіччя як побудованої на старих традиціях, на повторенні, дублюванні раніше досягнуто­го, нездібної до новацій, допоміг і Леонардо да Вінчі. Критику­ючи творчий метод тогочасних художників, він писав, що після римлян живописці “наслідували один одного вік у вік, увесь час штовхали це мистецтво до занепаду”3. Петрарка теж характе­ризував середньовіччя як епоху потворності на відміну від прекрасної античності. Нарешті, й Гегель у своїх лекціях з естетики порівнює середньовічну культуру з торжеством чорної ночі, протиставляючи їй ранкову зорю Відродження.

_________________________________

2 Вазари Дж. Жизнеописания наиболее знаменитых живописцев, ваятелей и зодчих. М., 1956. Т. 1. С. 58.

3 Леонардо да Винчи. Избранные произведения. М.; Л., 1935. С. 85.
195
Попри всі складності філософського осмислення феномена середньовіччя сучасна наука розглядає культуру середніх віків як історично закономірну складову частину розвитку людства. Культурна спадщина середньовіччя посіла поважне місце в історії культури людства й позначилася на розвитку філософії, релігії, права, природничих наук. Особливо вагомими були досягнення літератури та мистецтва. Творчість митців середньо­віччя залишила людству невмирущі художні цінності.

Європейське середньовіччя охоплює великий проміжок часу, тому вивчення його культури потребує виділення окре­мих етапів, у межах яких формувалися найістотніші її риси. Отже, коли йдеться про культуру середньовічної Європи, то під цим розумітимемо культуру раннього (V—XI ст.), зрілого (XI — XIII ст.) й пізнього (XIV—XVI ст.) феодалізму. На думку одного з провідних представників Школи “Анналів” Жана Ле Гоффа, середньовіччя тривало до XVIII ст.

Початок добі середньовіччя поклала криза, що її переживав римський світ у III ст. Передусім далася взнаки боротьба, яку вів Рим із провінціями і в якій так і не зміг перемогти. Середньовіччя успадкувало цю боротьбу, на його культуру впливали процеси як об'єднання, так і уособлення різних частин Заходу, в ній відбилися, з одного боку, цілком щире бажання об'єднатись у християнській вірі, з іншого — не менш пристрас­ний потяг до національної самостійності.

Римський світ фактично розколовся після заснування імператором Константином у 324 р. Нового Риму — Константи­нополя, проте остаточний поділ імперії стався після смерті Фео­досія І в 395 р. Вже у 330 р. Константинополь стає резиденцією імператора, й відтоді Захід і Схід (Візантія) йшли у своєму розвитку різними шляхами. Надалі ці відмінності тільки глибша­ли, а суперечності, що існували між частинами колишньої імперії, загострювалися, зрештою призвівши до розриву, який теж наклав свій відбиток на розвиток середньовічної культури.

В цей самий час починається й оте характерне для середніх віків змішання народів, що надало культурі середньовіччя особ­ливого колориту. У III ст. римські імператори мусили визнати варварів, приймаючи їх до війська або дозволяючи їм як конфедератам чи союзникам селитися на окраїнах імперії.

Нарешті, деякі римські імператори мали надію відновити велич імперії під зверхністю нового бога — Христа. 30 квітня 311 р. імператор Галерій офіційно визнав християн, і хоч не раз іще зазнавали вони переслідувань, християнська доктрина стала основним елементом світогляду середньовічної Європи. Саме християнство привнесло в середньовічну систему цінностей греко-римську культурну спадщину.

До цього слід додати особливу роль зовнішнього чинника —

196
варварської навали V ст., яка підштовхнула процес формування культури середньовіччя, надавши йому яскраво вираженого драматичного характеру.

Перші спроби осмислити причини загибелі Римської імперії зроблені вже тоді. Близько 440 р. чернець Сальвіан у своєму трактаті “Про божественне управління” пояснює її гріхами римлян, зокрема й християн, на совісті котрих розвал імперії й те, що вона опинилась у руках варварів. Римляни, пише Сальвіан, самі собі були ворогами гіршими, ніж зовнішні вороги, й не стільки варвари їх розгромили, скільки вони самі себе знищили. Аналізуючи причини успіху варварів, він передусім відзначає їхню військову перевагу, що була забезпечена кіннотою й ефективною зброєю. Раніше за Сальвіана Амміан Марцеллін із жахом описував незнану римськими легіонерами зброю — довгий меч, яким кіннотник міг колоти й рубати. До речі, трохи пізніше цей меч став зброєю середньовічного лицар­ства.

Не меншою мірою успіхові варварів сприяв соціальний устрій Римської імперії, за якого вузьке коло багатих і всесиль­них громадян визначало долю всього народу. Сальвіан свідчить: “Бідняки знедолені, удовиці стогнуть, сироти зневажені, і так, що багато з них, навіть хорошого походження і прекрасно освічені, втікають до ворогів. Щоб не загинути під тиском державного тягаря, вони йдуть шукати у варварів римської людяності, бо не сила їм далі терпіти варварську нелюдяність римлян”. Отож варвари могли сподіватися якщо не активної, то хоч пасивної співучасті широких мас населення Римської імперії.

Майже безперервні напади варварів у першій половині V ст. завершилися першою спробою стабілізувати життя в західній частині колишньої імперії — створенням гунської імперії. Ще 434 р. Аттіла зміг об'єднати тюркомовні племена, що прийшли на Захід, підкорив інші племена варварів і на досить тривалий час став панівною силою, диктуючи політику в Західній Європі. Після смерті в 453 р. цього “бича божого”, як охрестив Аттілу невідомий хроніст IX ст., імперія розвалилася.

Наприкінці V — на початку VI ст. франки Хлодвіга й остготи Теодоріха заснували, відповідно, в Галії та в Італії стабільні державні утворення. Влада римських імператорів в очах вар­варів цілком втратила престиж, і це вирішило її долю. 475 р. римлянин Орест, у минулому писар при Аттілі, усунувши імператора Юлія Непота, проголосив імператором свого ма­лолітнього сина Ромула. Через рік син іншого фаворита Аттіли, скір Одоакр, убивши Ореста, усунув Ромула, а знаки імператорської влади — інсигнії — відіслав до Константинополя імператорові Зенону. Європі не бракувало тоді важливіших

197
справ, щоб звернути увагу на чергову зміну влади в Римі. П'ятдесят років по тому візантійська хроніка так відобразила цю подію: “Одоакр, король готів, захопив Рим... Західна Рим­ська імперія, якою першим почав правити в 709 р. від засну­вання Риму Октавіан Август, припинила своє існування разом із юним імператором Ромулом”.

Теодоріх, захопивши 493 р. Італію, ЗО років успішно правив країною з допомогою римських радників Ліберія, Кассіодора, Сіммаха та Боеція. Досягнута політична стабільність, поновле­ний “римський світ” дали можливість країні пережити своєрідний золотий вік.

Ще одним об'єднавчим чинником для середньовічного суспільства стало виникнення ісламу та арабські завоювання VII—VIII ст. Найперше європейці втратили вплив на країни Північної Африки, т. зв. Магріб. А весною 711 р. загін під проводом берберського полководця Таріка ібн Зіада висадився на Піренейському півострові, перетнувши стиснуту скелями протоку, що дістала назву Гібралтар, тобто Гори Таріка. Роз­громивши в 711—719 рр. королівство вестготів, араби надовго осіли в Іспанії.

Не можна оминути також іще однієї обставини, яка великою мірою вплинула на формування середньовічної культури. Більшість варварських народів на довгому шляху міграції (“ве­лике переселення”), що привів у Західну Європу, в результаті контактів з різними цивілізаціями, збагатили свої ремесла, мистецтво, звичаї. Чимало з них прийняли християнство. Але сталося так, що варвари-неофіти — остготи, вестготи, бургунди, вандали та лангобарди — почали сповідувати аріанство. Ця християнська течія названа за ім'ям александрійського пресвітера Арія, що дав своє тлумачення догмату Трійці (він стверджував, що Христос не вічний, а створений єдиним Богом). 325 р. скликаний з ініціативи імператора Константина Нікейський собор засудив аріанство як єресь. Проте так можна було вгамувати теологічні пристрасті серед єпископів, але не уникнути сутичок і розбрату, що виникали між римлянами-ка­толиками й варварами-аріанами.

У VIII ст. провідну роль у європейських політичних і куль­турних справах перебрало франкське королівство. Це сталося завдяки зусиллям династії Меровінгів, що дістала ім'я від напівлегендарного засновника роду Меровія. У ній най­помітнішою постаттю був Хлодвіг, який почав із того, що охрестився зі своїм військом не за аріанським, а за католицьким обрядом, здобувши в союзники всю ієрархію католицької церкви на чолі з папою, а також досить впливове чернецтво.

Від 751 р., після приходу до влади династії Каролінгів (за іменем Карла Великого), починається історія зносин ко-

198
ролівської влади та папської держави. Перший із королів цієї династії — Піпін Короткий — уклав із папою вигідний для обох сторін союз, за яким римський понгіфік отримав світську владу над частиною Італії навколо Риму (патрімоній святого Петра). Натомість папа визнав за Піпіном титул короля й коронував його. Саме після утворення імперії Карла Великого (800 р.), зазначає Ж. Ле Гофф, на Заході з'явився новий світ, що виник через поступове злиття римського й варварського світів.

Характерні риси культури раннього середньовіччя. Історія культури раннього середньовіччя має немовби дві вершини, два періоди культурного піднесення — т. зв. “остготське та вестготське відродження” (початок VI — перша третина VII ст.) і ! “каролінгське та оттонове відродження” (відповідно перша по­ловина IX, а потім кінець Х ст.). Між цими періодами, за висловом В. І. Уколової, культура Західної Європи поринала в своєрідний “летаргійний” сон.

Внаслідок варварських навал занепали міста, порушилася антична система торгівлі. Відтак завмерла мережа шляхів, які раніше зв'язували найвіддаленіші куточки римського світу і якими римляни пишалися. Доступними залишилися природні шляхи сполучення — ріки, на берегах яких виростали нові центри торгівлі, змінюючи розташування міст.

Та найважливішим соціальним явищем раннього середньо­віччя була аграризація населення, що зумовила деякі своєрідні риси середньовічного суспільства. Зокрема, його атомарний характер, самодостатність великої кількості закутків, на які розпався колись єдиний римський світ.

Ще однією характерною рисою було професійне й соціальне розмежування. Оперта на місцеве виробництво економіка зга­сала через відсутність товарообміну й потребувала бодай стабільної робочої сили. Тому в добрій пригоді стали ранньому середньовіччю закони пізньої Римської імперії, згідно з якими деякі професії були обов'язково спадковими. Який батько, такий і син — цей закон, зазначає Ж. Ле Гофф, західне середньовіччя перейняло від пізньої античності, згодом оголо­сивши смертним гріхом бажання порвати зі своїм станом.

Серед варварів, що осіли в Західній Європі, не було рівності й до їхнього приходу туди. Наявність серед завойовників різних соціальних прошарків, що було результатом великої соціальної диференціації, дала змогу швидко відокремитися можновлад­цям варварського та римського походження від бідноти з обох етнічних груп.

Ще однією важливою рисою раннього середньовіччя був його юридичний партикуляризм, що й надалі стимулював характер­ну для середніх віків тенденцію до уособлення права.

199
Відійшовши від римської традиції, в королівствах варварів починають до законодавства запроваджувати принцип персональності права. Тобто закон у королівстві був не однаковий для всіх. Кожну людину судили за правовим усталенням тієї етнічної групи, до якої вона належала. Римлянин поставав перед законом римського права, франка судили згідно зі звича­ями відповідного роду. Тож і виходило так, що за ту саму провину засуджували до різних покарань. За згвалтування — римлянина засуджували до страти, а бургунд відбувався тільки штрафом. Через кричущу несправедливість таких розбіжностей уже в V ст. починаються спроби кодифікації та узагальнення права.

Наприклад, згідно з едиктом Теодоріха встановлювалась єдина юрисдикція для всіх громадян, що населяли королівство. Закон короля Гундобада визначав відносини між бургундами, а також між ними та римлянами. Звичаєве право вестготів уперше кодифіковане за короля Еріха (466—495) і вдосконалювалося пізніше. Кодифіковані за Хлодвіга звичаї франків надалі впли­нули на формування права в аламанів (“Расtus” — VII ст. і “Аламанська правда” — VIII ст.), у баварів (“Баварська прав­да” — середина VIII ст.). Хоч як різнилися ці кодекси, та з часом вплив римського права з його принципом територіальної дії дедалі дужчав. Цьому також сприяла католицька церква, прий­нявши в своє лоно королів-аріан і схиляючи їх до того, аби вони ухвалили закони, які не зважали б на етнічну належність. Варто згадати й активну політику династії Каролінгів у германському світі, що вимагала встановити єдину юрисдикцію для всього населення.

Уособлення права, викликане розривом економічних зв'язків і занепадом господарства в ранньому середньовіччі, ще довго позначалося на практиці правових відносин. Слід його знаходи­мо в церковних реформах кінця Х — XI ст., що їх започаткувало абатство Клюні (т. зв. “клюнійські хартії”). І в XII ст. в деяких містах Італії ще трапляється протиставлення місцевих жителів, котрі живуть згідно з “римським законом”, колонії прибульців, які керуються звичаєвим правом.

У період раннього середньовіччя вся культура Західної Європи перебувала під впливом католицької церкви, що відігравала, крім релігійної, ще й політичну, соціальну, військову та господарську ролі, претендуючи на зверхність над світською владою. Особливо примітний цим був понтифікат Григорія Великого (590—604 рр.).

До рук церкви потрапила й система освіти. Програма занять для шкіл обов'язково мала бути затверджена католицькою церквою. В інтересах кліру підбирали й учнів, здатних після завершення освіти поповнювати церковну ієрархію.

Нехтуючи категоричну заяву Тертуліана (III ст.), що

200

справжній християнин має зневажати філософію як “безумство цього світу”, церква в особі Августина Блаженного (354—430) доходить висновку про необхідність використовувати античних авторів у шкільній освіті. Проте граматика, риторика, діалектика та історія, математичні науки не повинні відволікати від пізнання Святого Письма, а, навпаки, мають підводити учня до нього. Шкільна освіта, яку людина здобуває в юності, не може перешкодити її духовному розвиткові, не заважає їй отримати істинне знання, що міститься в християнському вченні. Страшно, на думку Августина, коли мирське знання слугує суєтним цілям і відвертає людину від істини. У своєму чи не найважливішому творі, у “Сповіді”, він навіть порівнює навчання світським наукам зі сп'янінням, до якого спонукають молодь учителі, котрі вже пізнали його. Та й мудрість уже виступає тут підпорядкованою вірі, як благочестя з обов'язко­вим складником — “страхом Божим”. Любов до мудрості пере­творюється у Августина на любов до Бога, схиляння перед ним. Врешті-решт, закладаючи основи освіти кліриків, він орієнтує її на задоволення інтересів церкви.

Так само суперечливе ставлення Августина й до античної культури взагалі. Як особистість і як філософ Аврелій Августин формувався в античному культурному середовищі, тому в своїх творах і в проповідницькій діяльності охоче використовував його досягнення. Як високий церковний ієрарх і політичний діяч він мусив боротися з виявами язичництва, стоячи на тому, що “проповідувати мирське знання ... справа суєтна”4. Формуючи джерела християнської культури, що пануватиме в середньо­вічній Європі, Августин продовжував велику справу, започат­ковану Орігеном, Тертуліаном, Лактанцієм, Ієронімом, Василієм Великим, Григорієм Назіанзіном та іншими: поєднував культурне багатство античного світу з принципово новим хри­стиянським світовідчуттям.. Інтерпретація греко-римської куль­турної спадщини дала можливість створити нову, здатну до саморозвитку, модель духовного життя, головними елемента­ми якої стануть освіченість, філософський раціоналізм і пое­тична творчість. Як справедливо зазначає С. С. Аверінцев, “така постать, як Августин, мислима тільки в короткий і неповторний момент зустрічі двох епох, коли основи середньо­вічної ідеології вже продумані й пережиті з докладністю й послідовністю, ще чужою поколінню Лактанція, та антична витонченість розуму й почуття збережена в мірі, невідомій уже молодшим сучасникам Августина”5.

Протиставляючи “язичницькій” античній філософії ново­створювану християнську теологічну систему, Августин усе-та-



_______________________

4 Аврелий Августин. Исповедь. М„ 1991. С. 127.

5 История всемирной литературы: В 9 т. М., 1984. Т. 2. С. 443.

201


ки в її філософські підвалини заклав містичний неоплатонізм. Немов би дискутуючи з Тертуліаном, він запитує: “Стверджу­вати, що слід уникати всілякої філософії, хіба не те ж саме, що радити не любити мудрості?” Вже в сані єпископа міста Гіппона, заслуживши великий авторитет своїм благочестям та аскетиз­мом, в одному з листів Августин пише про бажання приєднати до сонму взятих на небо з Христом Платона, Ціцерона та Вергілія. Адже й серед тих, хто помилявся, "віддаючи хвалу світові, а не його Творцеві, були, безперечно, люди, які жили чесно, яких можна вважати взірцем чистоти, безкорисливості, невибагливості, зневаги до смерті в ім'я блага батьківщини, вірності співвітчизникам і водночас справедливості щодо во­рогів. Авжеж, ці люди варті того, щоб наслідувати їх.

У традиціях неоплатонізму (а саме їх, як це вже зазначено, тримався Августин) онтологія збігалася з теологією. Вчення про початки усього сущого було вченням про найдосконаліше буття. Саме Бог мав найбільш істине й високе буття. В Платонових “Ідеях” Августин вбачає думки Творця перед актом творення. Своєрідно трактує він і платонівську ідею космічного порядку:

надчуттєвий світ постає як небесна ієрархія з Богом-Отцем на чолі. Як християнський теолог Августин підпорядковує земну ієрархію небесній, аргументує переваги теократичної системи, в якій світська влада підпорядкована церковній.

Відтак уся історія постає як боротьба між праведниками, котрі, належачи до лона християнської церкви, складають незримий “град божий” на землі, й тими, хто живе за веліннями гордині, хто створив земну світську державу, за своєю природою близьку до “града диявола”. Отже, пише Августин, “два “гради” створені двома видами любові, а саме: земний — любов'ю до себе аж до нехтування Богом, Небесний — любов'ю до Бога аж до нехтування собою”. Ці два “гради” не розрізняються людсь­ким оком, у земному житті вони змішані, переплетені, їхня природа виявиться тільки після другого приходу Спасителя.

Та визначальною рисою цієї теорії двох “градів” було ро­зуміння історії. Антична думка наділяла історичний розвиток замкнутим циклічним характером. Для Августина історія — поступальний рух суспільства до моральної досконалості. Тому історія має мету — моральний прогрес.

Початковою точкою історичного розвитку є творення світу. Перший період історії людства починається за часів Адама й закінчується Ноєм; першими представниками двох незримих “градів” були Каїн та Авель. Передостанній період припадає на часи від Давида до Христа, з появою якого почався останній період, що завершує світову історію.

Створений Августином образ світу, цілісного й досконалого результату божественного творчого акту, не викликав запере-

202
чень майже тисячу років. Тільки в XIII ст. Фома Аквінський зробив у ньому необхідні зміни відповідно до тодішнього стану християнської філософської думки.

Ще одним важливим складником Августинового вчення була теорія особистості. “В історії думки та цивілізації св. Авгу­стин,—пише дослідник його творчої спадщини Поль Анрі,— був першим мислителем, котрий оцінив значення й здійснив аналіз філософських і психологічних понять людини і людської особистості”. Вся західна духовність сприйняла особливе бачен­ня Августином світу — крізь призму відношення особистості до Абсолютної Особистості творця та мети людського існування — сходження просвітленої особистості до Бога. Після Августина головним питанням християнського світобачення стає повод­ження людини у світі, її правильне ставлення до світу й до Бога. Теорія особистості стає теорією моральної особистості, дослідницький пошук зосереджується на духовних потенціях людини в її моральному вимірі.

Спільне для Августина й неоплатоників — розуміння зла як відсутності, зменшення блага. На відміну від маніхеїв, в універсумі Августина не може бути субстанційного зла; те, що не є благом, не може, бути створене благим Творцем. Отже, разом з ідеєю упорядкованості світу Августин обстоює ідею його благості. Тобто те, що в земному житті метафорично нази­вається “злом”, насправді ним не є. Це “зло”, твердить філософ у творі “Про Град Божий”, не тільки не шкодить гармонії Всесвіту, але є його складником.

Отже, Августин сформулював тематичну філософську тріаду, покладену в основу теоретичного мислення всього середньовіччя: Бог — світ — людина. І хоч ідеї Августина визнавало вже культурне оточення Каролінгів, скажімо, “Сповідь” адекватної оцінки в ранньому середньовіччі так і не дістала. Та починаючи з Абеляра й Данте, цей твір надихав багатьох діячів європейської культури, серед яких — Петрарка, Руссо, Л. М. Толстой.

Поховано Августина в соборі св. Петра міста Павії. Поряд із ним спочиває інша знаменита людина з трагічною долею — Аніцій Манлій Северин Боецій (бл. 480 — бл. 525).

Боецій своїми філософськими творами заклав основи нового типу філософського мислення, визначив нові критерії інтелектуального життя європейського суспільства.

В середньовічній Європі це був найшанованіший після Арістотеля не тільки авторитет у питаннях філософії, логіки й освіти, але також етичний ідеал, якому громадська думка надала ореолу святості. Данте Аліг'єрі в “Божественній комедії” (Рай, пісня десята), згадуючи імена видатних філософів і богословів минулого, так відтворює образ Боеція:

203
Радіючи на благ найменший слід,

Душа свята облуду в світі злому

Всім розкрива, хто терпить тьму обид.

Бо тіло, що її немає в ньому,

Лежить в Чельдавро, мученицька ж тінь

Блаженствує в спокої неземному.

Боецій був і видатним політичним діячем свого часу. Вже в молодому віці йому було довірено розпоряджатися фінансами королівства остготів, пізніше він став mаgіstеr оffісіоrum Теодоріха і впливовою особою в сенаті, котрий ще функціонував за часів Теодоріха. Один із “останніх римлян”, Боецій упав жерт­вою політичної гри — був звинувачений у державній зраді й страчений.

Популярність спадщини філософа в середньовіччі була зумовлена щонайменше кількома причинами. “Великий учи­тель середньовіччя” своїм ученням немов би підсумовував розвиток філософії пізньої античності. Тому його справедливо вважали джерелом античної мудрості, викладеної в доступній формі.

Водночас Боецію вдалося “вгадати” основні напрями філософсько-теологічної думки середньовіччя. Ба більше, сам стиль мислення, характер суджень, поетика Боеція за духом і за способом висловлення були близькі середньовічній людині.

Не останню роль відіграла й трагічна доля філософа, політичної жертви Теодоріха.

Про різнобічність особистості Боеція свідчить його літера­турна спадщина. Це переклади й коментарі до праць із логіки Арістотеля, Перфирія та Ціцерона, теологічні трактати “Про Трійцю”, “І Отець, і Син”, “Проти Євтихія та Несторія”. Сучасних філософа Кассіодор писав про нього так: “Дякуючи тобі італійці осягають своєю мовою музиканта Піфагора й астронома Птолемея. Сини Авзонії слухають знавця арифмети­ки Нікомаха й геометра Евкліда, теолог Платон і логік Арістотель сперечаються наріччям Квіріна, і механіка Архімеда ти повернув сицилійцям у вигляді римлянина. Які б науки й мистецтва створила силами своїх синів красномовна Греція, всі їх перейняв від тебе Рим своєю рідною мовою”. Та особливе місце в його спадщині, звісно, посідає твір “Про втіху філософією”, який Боецій написав уже у в'язниці, виклавши в ньому свою філософську систему.

Як особистість Боецій формувався під впливом античної спадщини: політичної (в королівстві остготів діяли сенат, сис­тема римських магістратур і законодавство) та культурної

_________________________________

6 Данте Аліг'єрі. Божественна комедія. Рай. К., 1972. С. 63—64.

204

(римської системи освіти, поширення філософських, наукових і літературних творів античних авторів). Теоддоріх, який від восьми до вісімнадцяти років жив при константинопольському дворі як заложник, став наймогутнішим романізованим королем варварів. Його вабило сяйво минулої величі імперії. Прийнявши римське ім'я Флавій) Теодоріх писав імператорові до Констан­тинополя: “Я раб ваш і син ваш”. Найбільше він бажав створити королівство, схоже на імперію. За його правління був відбудований театр Помпея в Римі, міста впорядковувалися й прикрашалися стародавніми статуями, будівництво велося за традиціями римської архітектури. Як і за давніх часів, відбувалися масові театральні та циркові вистави. При дворі Теодоріха заохочувалось музичне мистецтво, історичні та при­родничі науки, світська поезія.

Антична духовна спадщина, яку Августин переосмислив і в трансформованому вигляді ввів у систему цінностей християн­ського світогляду, завдяки Боецію була збережена й загалом без перекручень пристосована до потреб суспільства в нових історичних умовах.

Найбільше уваги Боецій віддає розбудові системи освіти. Розуміючи, що мовою культури нового світу стала латинська, він дбає про створення писаних латиною підручників, що узагальнювали й інтерпретували в доступній формі досягнення греків у головних на той час галузях знання (арифметиці, музиці, геометрії та астрономії). Саме Боецій остаточно поділяє тодішню.систему “семи вільних мистецтв” на два рівні — вищий (“трівіум”) та нижчий (“квадрівіум”). До вищого належали граматика, риторика й діалектика (логіка), до нижчого — арифметика, музика, геометрія та астрономія. Нова структура навчання передбачала “математичну” освіту як передумову освоєння істинної науки — філософії, предмети квадрівіуму залишалися дисциплінами, обов'язковими для освіти, та все ж іще не наукою як такою.

На перший план висувалась його систематичність, а зміс­товність відходила на другий план, не втрачаючи, звичайно, своєї цінності. Цілком в дусі нової культурної епохи реформатор вважав, що найважливішим у навчанні є прищеплення людині певного напряму мислення, дотримання в розумовій діяльності строгої дисципліни, яка допоможе освоїти будь-який матеріал. Наскільки вдалим було таке новаторство, свідчить хоч би той факт, що підручники Боеція використовувалися для навчання протягом усього середньовіччя. Ще в XVIII ст. у студентів Оксфорда його праця “Настанови до музики” була настільною книгою.

Орієнтація на античну спадщину, в часи коли грецьку мову на Заході потроху забували, вимагала створити латинський варіант філософської мови, віднайти точні відповідники най-



205
важливіших ронять і термінів грецької філософії. Боецій поста­вив собі за мету перекласти латинською мовою всі твори Платона й Арістотеля, авторів двох найвидатніших філософ­ських систем античності. Він писав: “Закінчивши цю роботу, я постараюся зобразити в певній гармонії філософію Арістотеля і Платона й покажу, що більшість людей помиляється, вважаючи цих філософів у всьому відмінними між собою; навпаки, у більшості предметів, до того ж найважливіших, вони в згоді один із одним”. Саме на творах Платона й Арістотеля, вважав Боецій, слід базувати інтелектуально-культурний простір нової епохи. Дякуючи його перекладацьким зусиллям мова римських воїнів та політиків ставала досконалою філософською мовою.

Переклавши працю неоплатоніка Порфирія “Вступ” до Арістотелевих “Категорій”, Боецій окреслив коло проблем і понять середньовічної логіки. Він же надав проблемі універсалій (за­гальних понять) тієї форми, в якій її засвоїла середньовічна філософія, для якої ця проблема стала каменем спотикання, мірилом істинності, а також критерієм ідеологічної оцінки, що часто мало трагічні наслідки: адже залежно від трактування проблеми універсалій людину могли причислити до єретиків, із якими церква нещадно боролася.

Арістотелеве розв'язання проблеми універсалій Боецій трак­тує в платонівському дусі — універсалії існують “з приводу чуттєвих речей, але розуміються зовні тілесної субстанції”. Ця неоднозначна філософська теза породила в середньовічній філософії три основні течії. Філософські системи, що розвинули платонівський аспект Боецієвої тези й визнавали існування надсвідомої реальності, ідеальних об'єктів (універсалій), які не визначалися людським досвідом і пізнанням, належали до течії реалізму, Арістотелівський аспект тези, за яким універсали аналізувалися як категорії людського мислення, розвивався номіналізмом. Як завжди в такому випадку, третя течія, кон­цептуалізм, прагнула примирити ворожі течії, виходячи з того, що універсалі! існують у речах і водночас є концентами — відтворенням у розумі подібних ознак, що містяться в одиничному.

Особливим напруженням боротьба цих течій характеризува­лася в XI—XII ст. Подальший синтез середньовічної філософії, що його в XIII ст. зробив Фома Аквінський, грунтувався саме на реалізмі. Номіналізм, обстоюючи теорію двоїстої істини, стимулював цим розвиток логіки та природничих наук, особли­во в XIV—XV ст. Концептуалізм своєю раціоналістичною спря­мованістю ідей (П. Абеляр: “Розумію, щоб вірити”) підважував авторитет церкви і, певна річ, викликав протест ортодоксальних кіл католицьких ієрархів, які у постановах соборів 1121 та 1140 р. засудили вчення Абеляра.

Основи теорії двоїстої істини були закладені Боецієм у

206
його богословських трактатах. Вдавшися до Арістотелевої логіки в трактуваннях догматів, він неминуче дійшов висновку, що істини віри повинні бути підсиленими доведеннями розуму. філософ не має сумніву, що віру треба не просто сприймати, але обов'язково зрозуміти. В трактаті “Про Трійцю” він пише:

“Звіримося тут чудовому, на мій погляд, слову, що велить ученій людині прагнути досягти такого розуміння кожної речі, яке відповідало б її сутності”. Це дає підставу зробити висновок про необхідність розмежувати знання та віру, науку й теологію як за предметом, так і за способом мислення. Речі природні слід вивчати з допомогою розуму, математичні — науки, а божест­венні — інтелекту.

Характерною рисою теологічних трактатів Боеція стає акцентація уваги на логічному аспекті порушених проблем. Тео­логічні проблеми взагалі перетворювалися на проблеми схола­стичні, пов'язані з самою природою людського мислення. На­дання переваги однозначній понятійній формі речей, зведення зв'язків реального світу до строго встановлених відношень, точність мови та виваженість побудованих із її допомогою конструкцій знаменували початок нового етапу в історії європейського мислення — схоластичної філософії.

Продовжуючи античну традицію трактування краси, Боецій розглядає її крізь призму понять гармонії та пропорції. Розум виступає при цьому основним критерієм естетичного сприйнят­тя. Середньовічна естетика постійно поверталась до Боецієвої концепції “світової гармонії”, що виходила з найвищої доско­налості та узгодженості світобудови.

Разом із формуванням нового типу інтелектуального життя ми маємо змогу простежити в цей час і створення нового типу організації культурного життя Європи. Визначення меж і внутрішньої структури європейської культури пов'язане з ім'ям ще однієї непересічної особистості — Магна Флавія Аврелія Кассіодора (бл. 487 — бл. 578). Відомий філософ-гуманіст Еразм Роттердамський так характеризував його: “Я без вагання зара­ховую Кассіодора, людину, яка досягла багато чого і яку пестила фортуна, до числа щасливців і людей видатних; в осягненні наук, як божественних, так і світських, я навіть не помишляю наблизитися до нього”.

Кассіодор почав свою діяльність 507 р. в молодому віці при дворі Теодоріха в Равені на посаді квестора, до обов'язків якого входило складання листів і ділових паперів для короля. Теодоріх не належав до правителів високоосвічених, проте чимало зробив для того, щоб залишити про себе пам'ять як про покровителя наук, мистецтв і ремесел. До близького оточення короля нале­жали передусім люди, що виявили хист у різних галузях державної діяльності. Завдяки своєму вмінню встановлювати



207
добрі стосунку з людьми та знаходити компроміси в будь-яких ситуаціях Кассіодор швидко здобув високе становище в королів­стві остготїв і майже ЗО років вірно служив його правителям.

Прекрасне римське виховання та освіта навіть попри велику заклопотаність політичними справами спонукали до занять науками. Високо цінуючи грецьку та римську античну культуру й постійно звертаючись до неї, аби поглибити свої знання, Кассіодор спілкувався з найосвіченішими сучасниками (Сіммах, Боецій та ін.).

Серед творів, що належать перу Кассіодора, особливе місце посідають “Варії”. За різнобічність інформації їх можна назвати першою енциклопедією середньовіччя. Цей опублікований у 537—538 рр. твір подавав широкі відомості про соціальне, політичне, державне, культурне життя остготського суспіль­ства, про сільське господарство, ремесло, торгівлю, військову справу, звичаї. Не обминув увагою Кассіодор і народні повстан­ня, дав пояснення природних явищ, змалював портрети сучас­ників.

“Варії” були одночасно літературним твором і збіркою офіційних документів, що виокремлювало їх із римської епістолярної традиції. Кассіодор вважав “елегантність стилю” необхідною умовою написання офіційних документів. Принцип викладення документів у “Варіях” був хронологічно-тематич­ний, що стало надалі взірцем для державного апарату середньо­віччя й апарату римської церкви. В середньовічній дипломатії, зазначає І. Н. Голєніщев-Кутузов, можна помітити той самий поділ письма на частини, що й у Кассіодора: протокол, текст, кінцівка. Західне середньовіччя запозичило у Кассіодора титулатуру, форму звертання (офіційне й куртуазне) до офіційних осіб різних рангів.

Наприкінці 40-х рр., відійшовши від державних справ, Кассіодор вирішив пошукати таких способів створювати, зберігати й передавати культурні цінності, які б відповідали посиленню позиції церкви та християнства в європейському світі, де населення здебільшого було не знайоме з духовними надбаннями античності й далеке від тонкощів теологічних дис­путів. У середині 50-х рр., повернувшися до свого маєтку “Віварій” на півдні Італії, Кассіодор заснував там монастир, якому судилося відіграти важливу роль у формуванні середньо­вічної культури.

Взагалі, засновником чернецтва на Заході вважається Бенедикт Нурсійський, що 529 р. заклав монастир у Монтекассіно на уламках розбитої братами-ченцями статуї Аполлона. Цей монастир самою церемонією свого заснування демонстрував ставлення чернецтва до культури язичників, надалі ставши зразком для чернечих організацій Західної Європи. Писані



208
Бенедиктом “Правила”, за якими всі члени общини об'єднувалися під зверхністю отця-настоятеля, покладені в основу монастирських статутів раннього середньовіччя. Вони вимагали від ченців, крім служіння Богу через самообме­ження, боротися з нечистим, молитися, а також працювати фізично.

Життя ченців у монастирі Кассіодора теж було сповнене праці, але не стільки фізичної, скільки духовної. Не виглядало воно й аскетичним — у маєтку буяли сади, у ставках розводили рибу (звідки й назва “Віварій”), Кассіодор наказав також влаштувати купальні, “корисні від тілесних хвороб”.

Члени “Віварію” не тільки знайомилися зі священними науками та вільними мистецтвами. Від трудів рук своїх треба було годуватись і його жителям, і “мандрівникам, і хворим, і біднякам, що потрапля/іи до монастиря або жили неподалік”. Отже, щоб тримати у доброму стані сади й поля, потрібно було вивчити агрономічні трактати римських авторитетів. Дбали тут не лише про дух людський, а уміли, лікувати й тілесні недуги:

члени общини вивчали медицину. Сам Кассіодор рекомендував читати твір Діоскорида “Про лікарську матерію”, що містив опис кількох сотень рослин та їхніх лікувальних властивостей. У біб­ліотеці “Віварію” були твори таких світил медицини, як Гіппократ, Гален, Целій.

Монастир Кассіодора був задуманий і функціонував як осередок духовних традицій і знань. Три елементи його струк­тури як культурного центру стали традиційними для всього середньовіччя: бібліотека — сховище книжок і рукописів; скрипторій — майстерня письма для розмноження й поширення рукописів, що використовувались для потреб монастиря і на продаж; школа — навчальний заклад.

Яскравим представником “вестготського відродження” був “перший енциклопедист середньовіччя” Ісидор Севільський (бл. 570—636). Єпископ Севільї, духовний наставник і старший друг молодого короля Сісебута, один із найпродуктивніших письмен­ників раннього середньовіччя. Серед кількох десятків його творів чільне місце посідають “Етимології” в 20-ти книгах — перша всеохопна енциклопедія середньовіччя, в якій викладено світоглядні основи нового типу культури.

Як ієрарх католицької церкви Ісидор стверджує: “Блаженний той, хто знаходить мудрість від Бога”, і водночас збирає одну з найбільших у тогочасній Європі бібліотек, де Біблія й твори авторитетів церкви мирно співіснували з античними поетами й мудрецями. Зберігши наукові знання античності про світ і людину в умовах варваризації суспільства, Ісидор зміг створити єдину картину світу, що спиралася на античні та християнські уявлення. Результатом цього була й реабілітація в межах

209
християнського світогляду наук про природу, проблем пізнання природних явищ.

Перші вісім книг “етимологія” відтворюють систему кількаступеневої освіти: тривіум — квадривіум — медицина — право — теологія. Саме такий порядок наприкінці XII — XIII ст. практикуватиметься в середньовічних університетах. Наступні книги доповнюють і підкріплюють викладену схему освіти. В них наведено різноманітні історичні, географічні, військові, етнографічні відомості. Х книга спеціально присвячена інтерпретації алфавіту: XIII — космогонічним проблемам: хоч за біблійною традицією світ створений Богом з нічого й має кінець у часі, він перебуває завжди в русі й основою його будови є атоми, “так само неподільні, як точка в геометрії”. Останні книги містять відомості в галузі архітектури, мінералогії, хімії, сільського господарства, військової справи, мореплавства й то­гочасної моди (види одягу, вживані кольори, прикраси, інструменти для пошиття одягу тощо). В XX книзі описані їжа, ужиткові речі, сільськогосподарський інвентар. Уся ця об'єднана, систематизована, зорганізована певним чином величезна кількість різноманітних фактів мала відобразити єдність та усталений характер світобудови.

Як зазначає В. І. Уколова, “Етимології” — це не просто книга, це концепція культури, зі своїми основами, ієрархією, законами та носіями. Кожен рівень культури має своїх носіїв:

це землероби, котрі годують усіх; це ремісники, що створюють засоби, предмети користування; це воїни, котрі захищають усіх;

це самодержці, які правлять і дають закони; це духовні настав­ники, учителі, які навчають; це інтелектуальна еліта, яка зберігає, виробляє й пропагує знання; це духовні обранці, котрі наблизилися до Бога своєю святістю, і всі носії духовного начала — об'єднавчий елемент суспільства.

Ще за життя Ісидора Севільського культурні кола Європи високо оцінили його діяльність. Захоплення нащадків, мабуть, найкраще висловив Дайте, зарахувавши Ісидора до числа найвищих духовних авторитетів і помістивши до раю:



Очима стрінься ще в вінку світінь

Із Ісидором, Бедою, Рішаром,

Який над людством став після видінь.

Петрарка засвідчив популярність Ісидорових творів у його час, гуманісти Відродження відзначали чималі досягнення у філології.

Образ культури раннього середньовіччя Європи був би не­повним без згадки про інший напрям її розвитку, який яскраво представляє папа Григорій І Великий (бл. 540—604; роки понтифікату 590—604). Діяльність його засвідчує добре ро-

210


зуміння великого значення єдиної ідеології та єдиної культури для згуртування мас довкола церкви. Єдина ця культура, за думкою папи, не повинна була містити античного елементу. Правильніше було б сказати, що у вирішенні актуальних на той час завдань церкви — в боротьбі за світський престол, у місіонерській діяльності,— як практик папа Григорій І не знаходив античній спадщині сфери застосування.

Варварське населення, що не мало навіть власної писемної культури, потребувало не античної мудрості, якої воно здебільшого просто не розуміло, а дохідливої проповіді, по­вчальної літератури, що легко засвоювалася, створювала обра­зи, близькі народній фантазії, могла передаватися усно й трансформуватись у легенду. Потрібні були нові приклади святості, мужності, самозречення, взагалі доброчесного життя, нові чудеса, аби подолати звабну силу чар, що жили в фольклорі варварських народів.

Виникали й множилися агіологічні легенди, героями яких ставали “воїни віри”, здатні творити чудеса військової доблесті й сили. Небесний патрон Франції св. Денис, страчений варвар­ським володарем за успішну проповідь християнства, за леген­дою, кілька кілометрів ніс у руках свою відсічену голову. Разом з агіологічними легендами виник особливий жанр церковної літератури — агіографія, тобто життєописання святих, що швидко набув популярності завдяки своїй близькості до народ­ної релігії. В праці Григорія І “Діалоги” святі не тільки повто­рюють чудеса біблійних пророків, Христа і його апостолів, але й приборкують потвор, після загибелі оживають і знову борють­ся з силами зла. Це наближує їх до героїв кельтського та германського епосів.

Особливе враження справляли подорожі в потойбічний світ, так звані “видіння”, що розповідали про долю душі після смерті людини, відплату за її земне життя. Папа Григорій І часто використовував такі сюжети й мав у тому чимало послідовників у середні віки (Данте, “Божественна комедія”). На відміну від Арістотелевих дидактичних методів популяризації моральних принципів, “Діалоги” досягають тієї самої мети з допомогою психологічних моделей-зразків, зрозумілих кожному.

Григорій І визначив порядок католицької служби Божої, для якої написав текст меси та хорові співи. У відправі він широко використовував музику, враховуючи великі можливості її пси­хологічного й емоційного впливу на віруючих. Так званий григоріанський хорал містить елементи пісенної та ритмової культури різних народів. Його виконує в унісон чоловічий хор, а основу музичної тканини складають переважно звуки рівної тривалості восьмитонового ладу.

Діяльність Григорія Великого мала відлуння й на сході

211
Європи. Хоча за понтифікату Григорія І папський престол цілком вивільнився з-під впливу константинопольського патріарха, чого схщна церква схвалити не могла, “Діалоги” в VIII ст. перекла­дено грецькою мовою. В Х—XI ст. їх поширювали також слов'янськими мовами; на Русі праці папи Григорія І з'явилися в XII ст. Деякі з них зберігаються в Санкт-Петербурзі.

Діяльність Аврелія Августина, Боеція, Кассіодора, Ісидора Севільського, Григорія Великого, Бенедикта Нурсійського та ін. свідчила про появу нової культури, світобачення та світоро­зуміння якої, система естетичних і моральних цінностей якісно відрізнялися від тих, що панували в античному світі.

  1   2


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка