Розділ VIII культура середньовіччя



Сторінка2/2
Дата конвертації07.03.2016
Розмір0.52 Mb.
1   2

Культура Європи IX—XIII ст. Отримавши в 800 р. з рук папи імператорську корону, Карл Великий створив перший варіант Священної Римської імперії. Реформи у сфері юрис­пруденції, політики, військової справи та релігії надали феодалізмові адекватної форми. Імперія проіснувала недовго, але задосить для того, щоб закріпити канон політичної твор­чості, а це, своєю чергою, викликало до життя й нові форми творчості культурної. За час так званого “каролінгського ренесансу” (800 р.— перша половина IX ст.) були закладені основи суто європейської духовно-політичної культури.

При дворі Карла Великого діяла “Академія”, керувати нею король запросив знаменитого Алкуїна (бл. 735—804), який доти очолював відому в Британії монастирську школу в Йорку. Наприкінці свого життя Алкуїн заснував школу при Турському монастирі, яка чимало прислужилася в поширенні освіти у Франції. Найвизначніші праці Алкуїна — “Про розум душі”, перший західноєвропейський середньовічний трактат із психо­логії, та “Діалектика”,— твір, що вперше виводив діалектику з переліку вільних мистецтв. У Алкуїна вона не зводилася до логіки як мистецтва формально правильного мислення, а охоп­лювала поняттями людського розуму всю сферу божественного буття.

Та найвидатнішим тогочасним діячем західноєвропейської освіти був Іоанн Скот Еріугена (бл. 810—877). В IX ст. цей виходець з Ірландії уславився як найповажніший неоплатонік у західній християнській філософії. Близько 840 р. він прибув до Франції й на запрошення французького короля Карла Лисого очолив школу при дворі. Переклав з грецької мови на латину твори Псевдо-Дионісія, коментарі до “Ареопагітиків” візантій­ського теолога й філософа VII ст. Максима Сповідника та працю Григорія Ніського “Про творення людини”. Із власного доробку слід відзначити “Про поділ природи”. Праця написана у формі діалогу між учителем і учнем і налічує п'ять книг. Захищаючи процес раціоналізації теології, Еріугена доводить, що між “пра-

212


вильним розумом” і “істинним авторитетом” немає супереч­ності, що Святе Письмо можна й треба розумно тлумачити. “Авторитет народжується від істинного розуму, але розум ніколи не народжується з авторитету”. Найсильнішим знаряд­дям розуму є діалектика. Але якщо в Алкуїна діалектика ще виступає служницею християнської теології, то Еріугена акцен­тує увагу на її онтологічному значенні. Онтологічне трактуван­ня діалектики приводить до висновку, що діалектика — це вчення про суще, “вільне мистецтво”, що “ділить роди на види і зводить види до родів”, вона не вигадана людиною, “але встановлена в природі всіх речей самим винуватцем... усіх мистецтв ... і мудрецями відкрита”.

Еріугена далі розвинув пантеїстичні мотиви “Ареопагітиків”. Бог і створений ним світ постають у їхній єдності, адже “Бог є в усьому ... він існує як сутність усього”. Саме буття Бога розглядається як безперервний процес творення усього дійсного.

Важливу роль в онтології Еріугени відіграє проблема люди­ни. Людина завжди причетна до тих змін, що відбуваються у світі, її доля є вирішальною для долі всього космосу Пантеїзм із його ідеєю ненормальності існування людини як емпіричної одиниці, з його орієнтацією на людину як частину спільноти робить філософію Еріугени великою мірою антропоцентричною. Не без впливу Максима Сповідника, який у теологічній формі поставив антропологічну проблему, зв'язавши історію Христа з долею всього людства й космічними процесами, Еріугена звертається до проблеми пізнання людської природи. В трактаті “Про поділ природи” він пише: “Найважливіший і чи не єдиний шлях до пізнання істини — спочатку пізнати й возлюбити людську природу... Адже якщо людська природа не відає, що відбувається в ній самій, як вона хоче знати те, що є

вищим від неї?”

Погляди Еріугени розходяться з позицією ортодоксальної католицької доктрини й церкви. Ще за життя філософа собори 855 і 859 рр. указували на зв'язок його вчення з єресями Орігена й Пелагія. Пантеїзм та раціоналізм головної праці філософа був засуджений папою Левом IX у 1050 р. Коли став очевидним вплив цього трактату на дальший розвиток філософської думки й вивільнення її з пут теології, папа Григорій III навіть засудив книгу до спалення.

Цікавою віхою в історії культури середньовічної Європи був кінець Х ст. Ідея відродження Римської імперії, яку пробував реалізувати Карл Великий, захопила 16-річного імператора Оттона III. Політичний міф минулого про Рим як про всесвітню монархію середньовічна свідомість поступово трансформувала у міф про справедливу й благочестиву всесвітню державу, здатну відновити зруйнований гріхопадінням земний світ. Оттон III

213

мріяв про велику християнську державу, яка продовжила б місію Стародавнього Риму.



Важливою рисою ідеології молодого імператора було запере­чення теократії. Основні положення цієї ідеології “Рим — столиця світу”, “Римська церква — мати всіх церков” передба­чали залежність римського папи від імператора. Релігійно-політична доля світу повинна була залишатися в руках імператора. Таку програму розробити й реалізувати на практиці допомагав один із найавторитетніших учених і богословів свого часу Герберт Аврілакський. Дякуючи зусиллям Оттона, він 999 р. став папою Сильвестром II. Герберт побував в Іспанії, що була завойована арабами ще в VIII ст. Він одним із перших західноєвропейських учених познайомився з арабомовною нау­кою. З цього часу європейці стали користуватися арабськими цифрами, лічильною дошкою — абаком. Герберт починає поси­лено вивчати й пристосовувати до християнської ідеології ара-бомовну філософію та науку. Головна заслуга Герберта пов'яза­на з науками, що складали квадривіум. Він захопився логікою, вивчаючи її в Реймській школі. Досить коротке “оттонове відродження” закінчилося зі смертю у 1002 р. молодого імператора і у 1003 р.— Сильвестра II.

Наприкінці XI ст. починається піднесення культури серед­ньовічної Європи, яка в цей час набуває ознак, що в XII — XIII ст. стануть визначальними, феодалізм виявляється у кла­сичному вигляді: головними стають відносини землевласників, зв'язаних ієрархією служіння королю, й селян, особисто вільних, але так чи інакше прикріплених до землі.



Культура періоду зрілого феодалізму розвивалася під впли­вом двох важливих чинників, що сформували її специфічні риси. По-перше, це поява міст, а по-друге — початок хрестових походів.

До другої половини XI ст. місто було військовим або адміністративним центром. Але вже в останній чверті XI ст. тут концентруються ремесла і торгівля, воно набуває ознак куль­турно-політичного центру. Металургія та виробництво сукна давали конче необхідні суспільству продукти, потреба в цих продуктах стимулювала розвиток відповідних ремесел'. Місто як осередок ремісничого виробництва дедалі більше унезалежнюється від землеробства, а отже дедалі менше залежить від класичних феодальних відносин. Цей процес прискорював пе­рехід до зв'язку зі споживачем через ринок, початок форму­вання міжнародного ринку та мережі трансєвропейських тор­гових шляхів. По суті місто було ембріоном буржуазної республіки.

Досить швидко місто починає формувати й свою культуру, власну систему цінностей. З'являються фахівці нового типу —

214


юристи, лікарі, вчені, відносно незалежні від монастирської культури. У результаті раціоналізації теології виникає й своєрідне світське богослов'я, а разом із ним і новий тип єресей, що живилися соціальними негараздами середньовічного міста.

Міське життя породило університети й нецерковні, часто приватні школи, які виникали навколо того чи іншого вчителя (магістра). Саме вони забезпечували подальший розвиток і повсюдне поширення знань. Розвитком цих шкіл опікувалися міські власті, й хоч церква контролювала його, це їй було дедалі важче робити. Наукова освіта в цих школах брала гору над теологічною.

Одна по одній виникали юридичні (правові) школи. Потреба в правових знаннях зростала разом з ускладненням економіки й громадського життя. Відроджувався інтерес до римського права, центрами розвитку правових знань стали італійські міста Равенна та Болонья. Саме в Болоньї вже наприкінці XI ст. на основі правової школи відкрився один із перших європейських університетів, що зажив слави першого наукового й навчального закладу з юриспруденції.

Першу медичну школу засновано в XI ст. в південно-італійському місті Салерно завдяки зв'язкам Італії з Візантією, що на той час мала істотно вищий рівень медичних знань. Навіть перші викладачі в ній були візантійцями. Історія другого центру розвитку медицини, монастиря в Монтекассіно, що виник в цей же час, пов'язана з ім'ям ученого лікаря Константина Афри­канця. Цей уродженець Карфагена, добре обізнаний з арабсь­кою медициною, був серед перших, хто робив переклади медич­них трактатів з арабської та грецької мов на латину.

Деякі з міських нецерковних шкіл іще в XII ст. перетвори­лися на сукупність корпорацій учителів (магістрів) та учнів (школярів). Такі школи давали освіту вихідцям із різних регіонів Європи й тому називалися загальними школами (studium gеnеrаlе). Пізніше вони дістали назву університетів (universitas — сукупність). Відповідно до основних напрямів знання (факультетів) формувалися корпорації викладачів різних дисциплін та їхніх слухачів. Інколи в університетах переважало вивчення якої-небудь однієї дисципліни (як це було в Болоньї та Салерно). Права цих закладів узаконювалися королівськими хартіями, їх створення санкціонували римські папи.

Найтиповішим став Паризький університет, заснований 1200 р. Він об'єднував у своєму складі викладачів і учнів, а також тих, хто його обслуговував, навіть аптекарів і власників трактирів, де університетська братія проводила чимало часу. Навчальний процес здійснювався на чотирьох факультетах, найбільший з яких — факультет мистецтв (аrtium). Це був

215

перший щабель університетської освіти, де студенти (від лат. дієслова studere — старанно вчитися) оволодівали “вільними мистецтвами” й готувалися продовжити навчання на трьох інших факультетах — медичному, юридичному й теологічному, котрий, згідно з західноєвропейськими уявленнями про цінність знання, в ієрархії факультетів посідав чільне місце. Тут студен­ти училися найдовше, та й віку були відповідного.



Найбільше клопоту завдавав церкві факультет мистецтва, де навчали дисциплін квадривіуму та тривіуму, контролювати програми яких було досить складно. Пізніше він став називатися філософським. Зміна назви відобразила відхід від традиції поділу на квадривіум та тривіум під впливом арабської науки, де на філософських факультетах вирізняли філософію натураль­ну, раціональну й моральну. А звернення до ідей філософської спадщини Арістотеля закріпило поділ на філософію теоретичну й практичну. Після закінчення факультету мистецтв надавався вчений ступінь бакалавра “мистецтв” з правом викладати.

Навчання в університетах велося латиною — міжнародною мовою тогочасної науки. На лекціях викладач читав і коменту­вав книги: праці Арістотеля на філософському факультеті, трактати Гіппократа й Галена — на медичному. Студенти конспектували лекції, брали участь у диспутах. Диспутант мусив викласти свій погляд, вислухати заперечення й спросту­вати їх. Цей важливий елемент навчання вимагав великої майстерності: наприклад, відомий філософ-номіналіст із Окс­форда Дуне Скот, запрошений для участі в диспуті, що його зорганізував Паризький університет, вислухав 200 заперечень своїх тез, повторив їх напам'ять і всі послідовно спростував. Участь у публічному диспуті була обов'язковою умовою при­своєння вченого ступеня.

Опанувати середньовічну вченість було досить важко, тому тільки третина студентів закінчувала підготовчий факультет зі ступенем бакалавра й тільки один із шістнадцяти студентів ставав магістром.

Студенти об'єднувалися в організації — “земляцтва”, “провінції”, “науки”. В Паризькому університеті було чотири “науки” — норманська, англійська, пікардійська та галльська. Кожну “науку” очолювала виборна особа — прокуратор. Рек­тор — голова всього університету — обирався всіма “науками”.

Така внутрішня організація Паризького університету стала зразком для інших університетів Західної Європи. В XIII ст. університети засновано в Саламанці, Падуї, Палермо, Тулузі, Монпельє, Оксфорді, Кембріджі та в інших містах. У XV ст. їх було вже понад 60.

Середньовічне місто дало життя й своєрідному типові .демо­кратії — середньовічній міській республіці, яка, втім, багато в

216

чому відрізняється від майбутньої бюргерської держави. Міська автономія ще досить обмежена, не завершена переорієнтація на систему споживацько-виробничих цінностей. Політична свобо­да, за минулих часів відсутня взагалі, поєднується тепер із суворою регламентацією всіх виявів життя і форм праці. Не­стабільна поки що й політична структура міста, що має широкий спектр форм — від диктатури “черні” до тиранії.



Серед міст, сполучених торговою мережею, виділялися пе­редусім ті, що були не тільки посередниками, але й мали велике виробництво. Такими були міста Північної Італії, Флоренція, де вироблялося сукно. Розвиток міста впливав і на село — в селян з'явилися гроші, сеньйорів дедалі більше влаштовував грошовий оброк, і це заважало прикріпляти селян до землі. В політиці й економіці міста з'являються нові дійові особи — банкіри.

Другий важливий чинник доби зрілого феодалізму, що спри­яв народженню нових форм культури,— хрестові походи. Цим поняттям позначають різні, інколи ізольовані, військові експе­диції, внаслідок яких відбувалася експансія західного христи­янського світу від середини XI до кінця XIII ст. Сюди відносять походи німецьких рицарів на слов'янські землі та ініційовані папством каральні експедиції північнофранцузького рицарства на південь Франції проти альбігойців, що сповідували єресь катарів (т. зв. альбігойські війни 1209—1229 рр.). Та переважно хрестовими походами все-таки були походи в Святу землю під гаслами звільнення Палестини від ісламу. Серед головних при­чин цих походів — матеріальна й демографічна. То була військово-економічна інтервенція, що приносила гроші, землі, владу. Крім цього, походи — форма міграції чималої частини населення Заходу (перш за все, бідного рицарства та зубожілого селянства).

Ведучи війни “за гроб Господній”, середньовічна Європа вперше відчула себе єдиним цілим і вперше здобула одну високу мету. Результатом хрестового походу стало й нове осмислення історії як війни за ідеал. Ця ідея надовго опанувала свідомістю Європи. Справді, поряд із земним життям і благополуччям духовний ідеал і жертва заради нього були не меншою цінністю культури середньовіччя.

Але найістотніший вплив на культуру Заходу аж до початку XVII ст. справила інша цінність як спроба синтезувати вище­названі. Йдеться про той варіант есхатології, тобто вчення про кінцеву долю світу й людини, котрий пов'язаний із хіліазмом — ученням про тисячолітнє царство Боже на землі. Спочатку популярне в єретичних сектах, це вчення опанувало й ортодок­сальну християнську свідомість. Вчення сформувало новий ідеал: перебудувати земний світ так, щоб він став гідним

217

утіленням духу. Отже, трактування історії в межах Августинової концепції “двох градів”, що було важливою рисою христи­янського світоспоглядання, збагатилось утопією про царство справедливості й щастя, яке можна побудувати на деякий час у земних умовах. Таким чином, прагнення реалізувати цю культурну цінність, здійснити всі ці задуми було аж ніяк не другорядною причиною хрестових походів.



Для періоду розвиненого феодалізму характерний швидкий розвиток світського мистецтва, яке в цей час виступає альтер­нативою церковному. Згадані процеси в суспільному житті Західної Європи розхитували провінційний характер середньо­вічного світобачення. Торгівля, що формувала міжнародний ринок, і хрестові походи набагато розширювали його горизонти. Саме в Х — ХІІ.ст. формується загальноєвропейський художній стиль, що дістав назву “романського” (від лат. romanus — римський). В Італії та НГмеччині він характерний і для більшої частини XIII ст. Пробудження інтересу до людської особистості, що, як ми бачили, виявилось у зміні філософської проблемати­ки, позначилося й на романіці. Своєрідною формою протесту проти суворої станової та корпоративної регламентації життя суспільства стала поезія вагантів, основними темами якої були ліричні мотиви та моралізаторські сентенції, а ідеалом — братерство добрих і веселих людей, де не зважають на майновий і соціальний стан, ані на віровизнання й національність.

Тоді ж були зроблені літературні записи середньовічного епосу та героїчних пісень, що оспівували образи рицарів — учасників війни з “іновірцями”. Широко відомими в Європі стали “Пісня про Роланда” (1100 р.) та “Пісня про мого Сіда” (бл. 1140 р.). Перша розповідала про загибель під час битви з маврами юного графа Роланда, племінника Карла Великого, про зраду Роландового вітчима Ганелона та про помсту короля за смерть улюбленого племінника. Поетична обробка цієї історичної події зробила з графа Роланда ідеального васала, котрий до останньої хвилини життя залишається вірним своєму сеньйорові. “Пісня про Роланда” пройнята християнським фа­натизмом, у той же час вона відобразила й соціально-політичні реалії феодалізму Х—XI ст., сповнені суперечностей і драма­тизму.

Інший герой звільнення Іспанії від маврів, Руй Діас, що його араби прозвали Сідом, виведений головним персонажем “Пісні про мого Сіда”. Вона була складена на основі пісень та оповідань, що прославляли подвиги Сіда ще за його життя, і стала вершиною іспанського народного епосу.

Стильові особливості середньовічного мистецтва найбіль­шою мірою втілювала архітектура. Характерна ознака роман­ського стилю — напівкругла склепінчаста арка, найпоширеніші

218

типи архітектурних споруд — храм, монастирський ансамбль, замок. Романський храм в основі своїй мав стару форму ба­зиліки*. Романська базиліка — масивна кам'яна будова, що мала три нефи (рідко — п'ять), які перетинались одним, а зрідка й двома трансептами (поперечними нефами). В деяких архітек­турних школах була ускладнена й збагачена формами східна частина церкви: з'явився хор, що завершувався півкруглим виступом апсиди (від гр. “склепіння”). Хор оточували капели, невеликі приміщення, де зберігалися реліквії, молились окремі сім'ї тощо (т. зв. вінок капел).



На відміну від храму язичників, що вважався житлом Бога, християнські храми були місцем, де збиралися віруючі. Розподіл внутрішнього приміщення храму та його оздоблення відповідали ієрархічній структурі феодального суспільства. Клір займав чільну, найближчу до вівтаря частину — хор, а в частині, що відводилася мирянам, були виокремлені місця для знаті. Скуль­птури розташовували біля вівтаря, їх яскраво розфарбовували, щоб прихожани в напівтемряві собору легше могли їх сприй­няти.

Масивність і геометричність архітектурних форм стали головними ознаками зовнішнього вигляду романського храму. Найохочіше архітектори використовували паралелепіпеди, циліндр і напівциліндр, конус, піраміду.

В XI—XII ст. одночасно й у тісному зв'язку з архітектурою розвивається монументальний живопис, відроджується мону­ментальна скульптура. Залежність образотворчого мистецтва від релігійного світогляду зумовила його символічний характер, умовність прийомів та стилізацію форм. Пропорції людської фігури часто порушувались, складки одягу зображалися без урахування реальної пластики тіла. Простір романських ком­позицій не має глибини. Ієрархічна значущість зумовлює різномасштабність фігур. Скульптура, живопис мали переказу­вати Святе Письмо, тому їхні сюжети обмежені тільки суттєвим. Художник більше дбав не про реальність образу, а про схема­тичне відтворення окремих епізодів, часто пов'язаних між собою тільки символічно. У цей час найпоширенішим був фресковий живопис, хоча в Італії ще збереглися традиції мистецтва мо­заїки. В скульптурі найпопулярнішим став рельєф.

У романський період особливого значення набуває орнамен­тальне мистецтво, закорінене в спадщину “варварських” на­родів, античності, Візантії та Ірану. Збережене у пам'яті народів примітивне світосприйняття недалекої епохи втілилося в зобра-

______________________

* Базиліка (від гр. “царський дім”) — прямокутна за планом будова, внутрішній об'єм якої розділений рядами колони стовпів на поздовжні частини (нефи — кораблі); середній неф, більш високий, освітлювався крізь вікна над дахами бічних нефів.

219


женнях фантастичних істот, у яких вгадуються химерні поєднання антропоморфних форм і образів тваринного світу.

Від другої половини XII ст. в Західній Європі й перш за все в Північній Франції (Іль-де-Франс, Пікардія) формується архітектура нового стилю, т. зв. готика. Розвиток міст як торгово-ремісничих і культурних центрів зумовив злет се­редньовічного мистецтва Західної й Центральної Європи в XIII—XIV ст. Найбільше піднесення переживали церковна й цивільна архітектура. В багатьох містах споруджуються стрункі, спрямовані високо в небо готичні собори, що об'єднували під своїм дахом великі маси людей, виконуючи роль суспільного центру міста. Собор в іспанському місті Севільї, який серед готичних храмів Європи поступається своїми розмірами тільки Міланському соборові, є грандіозним прямокутником (140—76 м без прибудов), розділеним на п'ять нефів. Найширший із них (16 м), центральний, заввишки 36 м, підноситься над боковими нефами (26 м). Величезні склепіння спираються на сорок мо­гутніх стовпів із пучками колон. Найістотнішими рисами готич­ної архітектури стають панування лінії, вертикалізм компо­зиції, віртуозна деталізація та підпорядкованість елементів логіці цілого. Готика використала деякі знахідки романської архітектури: одним із важливих її елементів стала гостра стрільчаста арка, відома зодчим бургунської школи.

Головним нововведенням готичного стилю стала каркасна система. Вона дала змогу зробити склепіння легшим, ніж у романського храму. Готичні архітектори досягли цього, зробив­ши ребра хрестових склепінь (нервюри) основою конструкції склепіння. Нервюрне склепіння спиралося не на стіни, а на стовпи-опори, воно було гнучкішим, могло перекривати простір неправильної форми. Тому будови готичних храмів не такі масивні, як романські. Зовні над храмом виростав цілий ліс башт і башточок, прикриваючи місця, в яких аркбутани (особливі арки, що допомагали гасити розвал склепіння в середньому нефі) закріплювалися на контрфорсах. Каркасна система допо­магала споруджувати будови небаченої раніше висоти: в деяких храмах висота під куполом сягала понад 40 м, з'явились і перекриття великої ширини.

Велетенські вікна з яскравими вітражами, своєрідним видом живопису з допомогою кольорових розписаних пластин скла, замінили глухі стіни, витіснивши монументальний розпис. Фре­ска майже зовсім зникає.

Пластика вростала в структуру будови храму і збагачувала його художній образ. Сотні, тисячі, іноді десятки тисяч скуль­птурних композицій, окремих статуй прикрашали готичний храм усередині й особливо ззовні. Хоч у готиці використовується рельєф, та головний її скульптурний жанр — статуя. Готичні

220
скульптурні композиції ясніше й реалістичніше розкривають сюжети, більше зв'язані між собою, а головне, влучніше й людяніше передають внутрішній стан віруючих.

Готичний стиль був характерним не тільки для церковної архітектури. Міські ремісники, до рук яких переходить будівництво соборів, використовували своє мистецтво й у спо­рудженні цивільних будівель. Поряд із собором, що втілював ідею панування феодальної ідеології, виростали розкішні серед­ньовічні ратуші, де засідала міська рада. Їхні архітектурні форми відобразили зростання соціальної самосвідомості міського бюргерства, його значення в житті суспільства й багатство. Ратуші Флоренції, Брюгге, Брюсселя, Лувена та інших міст Європи збереглися як прекрасні пам'ятники світської готики.

Важливу роль у культурному житті зрілого феодального суспільства відіграла рицарська культура. Разом із курту-азністю, що була досить складним комплексом звичаїв, риту­алів, манер, придворних, військових розваг (наприклад, рицар­ських турнірів), їй притаманна своєрідна література: рицарська поезія та роман. Канони куртуазної любові та її літературного висловлення через мистецтво Провансу XII- ст. прийшли на Захід з арабської Іспанії. Арабо-перські джерела містили кон­цепцію містичної любові як таємниці й сенсу любові земної. Самостійно чи в певній залежності від суфійських поетів, але поети Провансу (т. зв. трубадури) створюють власну філософію кохання з притаманною йому системою цінностей та ритуалом, формують новий морально-естетичний ідеал — служіння Дамі. Ні ідеал служіння сюзеренові, ні ідеал служіння Богові вже не відповідали новим духовним потребам часу. Куртуазне кохання з новою психологією любовних переживань дає можливість вияву індивідуальності. Головний мотив творчості трубадурів (у Німеччині — міннезінгерів) — кохання поета до Дами, не розділене через соціально-ієрархічні перепони. В центрі емо­ційного світу трубадура — жертовне посвячення себе служінню Дамі: страждання, нездійсненність бажання. Та саме вони й створюють поета як особистість.

Деякі з провансальських трубадурів після Альбігойських воєн емігрували на північ Італії й принесли з собою мистецтво. Його поетичні форми, образи й стиль підготували грунт, на якому виросла поезія Петрарки, стали джерелом, що живило творчість Шекспіра.

Тема кохання була провідною й у рицарському романі. Вона доповнювалася фантастикою, основу сюжетів якої складали надприродні, незвичайні явища, що супроводжували пригоди рицарів.

Автори рицарських романів використовували історичні та

221

географічні відомості, зверталися до фольклору, вплітаючи в канву подій старовинні легенди й повір'я. Обов'язковими при цьому були й моральні сентенції. На початок XIII ст. вже складаються класичні форми рицарського роману. З найвідоміших романів цього часу вирізняється тонким аналізом душев­них переживань героїв твір Готфріда Страсбурзького “Тристан”. За основу його була взята кельтська за походженням оповідь про трагічне кохання рицаря Тристана до Ізольди, жінки корнуольського короля Марка. На перешкоді чистим, благородним почуттям стає обов'язок, що визначається становими зв'язками.



На великі зміни в емоційному світі людини середньовіччя вказували й нові явища в музичній культурі. Саме в XII— XIII ст. досягає вершин розвитку найдосконаліший вид про­фесійного багатоголосся — дискант. Це був спів у протилежному русі, або “протиголосся”. Уславленими центрами цього співу були школи французьких міст Ліможа, Шартра й особливо Парижа, де школу при соборі Паризької Богоматері очолювали славнозвісні майстри поліфонічного співу регенти Леонін та Перотін.

Театр, що відігравав помітну роль у середньовічній куль­турі, на межі XI—XII ст. демонструє перехід від літургічної драми до містерій. Містерії були вже менше пов'язані з бого­служінням. Та й відбувалися драматичні дійства вже не в храмі, а на міській площі, авторами виступали не клірики, а прості міщани. Сюжети містерій звичайно бралися зі Старого заповіту (наприклад, “Гра про Адама”), або ними ставали події, пов'язані з життям, смертю та воскресінням Христа. Ці містерії відбуваються й у наш час під час великих релігійних свят (Різдво, Паска) в деяких країнах Південної Європи. Міська драма тісно пов'язана з народними ігрищами, обрядами, з селянськими весняними та осінніми святами.

В середині XII ст. в міському середовищі виник жанр ре­алістичної віршованої новели рідною мовою, започаткувавши міську літературу. Вона виражала інтереси городян як стану, що ставав дедалі впливовішим на соціальній арені. У Франції ці новели називались “фабліо”, в Німеччині — “шванки” (жар­ти”. У творах міської літератури знаходимо сатиричні зобра­ження представників феодальних верхів, викриття шахрайства, користолюбства й розпусти, в яких погрузло католицьке духовенство.

Оскільки разом з релігійними текстами чималого поширення набула навчальна література, записи поетичних і прозових творів, оформлення книги теж зазнає змін. Готичний стиль проникає в книжкову мініатюру, її малюнок стає чіткішим завдяки тонкій і гострій лінії. Це дало змогу точніше передати емоційний настрій персонажів. Фарби, як у вітражах, стають

222
насиченими, а самі композиції вміщуються в круглі медальйони. Подібно до арабського письма поширений у цей час гострокут­ний готичний шрифт робив текст схожим на мереживо.

Особливу роль відігравала народна карнавальна культура. М. М. Бахтін показав, що карнавали протиставляли аскетичній християнській ідеології інший тип світовідчуття, де панувало веселе, життєствердне начало. Веселий сміх під час загального свята на міських площах і вулицях, де кожен відчував себе часткою безсмертного, вічного цілого — народу, убивав релігійний страх перед смертю, неминучим страшним судом і пекельними муками за гріхи. Людина немов би перероджувала­ся для нових, суто людських взаємин. Відчуження тимчасово зникало, вона поверталася до себе самої й відчувала себе людиною серед людей.

Отже, розвиток культури середньовічної Західної Європи характеризується розмаїттям історичних і регіональних форм. Однак це багатство культурного життя тільки виявило свої можливості. Розвинутись йому заважали тенета громіздких ієрархічних структур феодального суспільства. Та наступні культурно-історичні епохи створять адекватні форми вияву можливостей, закладених творчістю народів середньовічної Європи, дадуть простір для їхнього дальшого розвитку. Голо­вним же надбанням середньовічної культури було те, що вона відкрила духовні сили людини, започаткувала гуманістичний світогляд. Саме це стане наріжним каменем світобачення епохи Відродження, визначить основні тенденції культурного розвит­ку світової цивілізації.

Рекомендована література



Августин Перелий. Исповедь. М., 1991.

Аверчнцев С. С. Судьбьі европейской культурной традиции в зпоху перехода от античности к Средневековью // Из истории культури Средних веков и Возрождения. М., 1976.

Бахтшн М. М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура Средних

веков и Ренессанса. М., 1990.



Бозций. “Утешение философией” й другие трактаты. М., 1990.

Всеобщая история искусств: В 6 т. М., 1960. Т. 2. Кн. 1.



Голенищев-Кутузов Й. Н. Средневековая латинская литература Италии. М., 1972.

Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры. М., 1984.

Гуревич А. Я. Популярное богословие и народная религиозность Средних веков // Из истории культуры Средних веков и Возрождения.



Добиаш-Рождественская О. А. Культура западноевропейского средневековья. М., 1987.

Каптерева Т. П. Искусство Испании: Очерки. М., 1989.

Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада. М., 1992.

223

Майоров Г. Г. Судьба й дело Боэция // Боэций. “Утешение философией” и другие трактатьі. -

Муратова К. М. Мастера французской готики XII—XIII веков. М., 1988.

Столяров А. А. Аврелий Августин: Жизнь. Учение и его судьбьі // Августин Аврелий. Исповедь.

Уколова В. Й. Античное наследие и культура раннего средневековья.

Успенцев Б. А. Мифологические традиции в народной культуре Средневе­ковья. М., 1981.

Хейзинга Й. Осень Средневековья. М., 1988.

224
1   2


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка