Розділ XII західноєвропейська культура XIX ст



Сторінка1/3
Дата конвертації11.03.2016
Розмір0.58 Mb.
  1   2   3
РОЗДІЛ XII

ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА XIX СТ.

* Культура Європи у першій половині XIX ст. * Німецька філософія першої половини XIX ст. як загаль­ноєвропейське надбання * Культура Європи у другій поло­вині XIX ст. * Розвиток художньої культури Європи XIX ст.: від романтизму до реалізму * Інтеграційні процеси в європейській культурі другої половини XIX ст. * Культура як об'єкт теоретич­ного аналізу на межі XIX — XX ст.



Культура Європи у першій половині XIX ст. Аналіз європейської культури у першій половині XIX ст. вимагає враховувати численні фактори, які зумовили специфіку ма­теріального й духовного розвитку в цей період і які, з одного боку, вплинули на становлення певної спільності, а з другого — утверджували територіальну, національну самобутність різних країн Європи.

Вважається, що XIX ст. пройшло під знаком французьких революцій. Тому доцільно передусім розглянути соціально-політичне й економічне становище Франції у першій половині XIX ст. Його визначили події, що сталися тут наприкінці XVIII ст.: повстання в Парижі монархістів проти Директорії (1795 р.), вторгнення Бонапарта в Італію й початок звільнення країни від австрійців, похід французьких військ до Єгипту (1798—1799 рр.) і, нарешті, державний переворот 18 брюмера (9 листопада) 1799 р. Дирек­торія втратила свої позиції в країні, пожвавилася діяльність монархістів, буржуазія вимагала сильної влади й наведення у Франції жорсткого порядку. Це відкрило шлях до влади моло­дому тридцятилітньому генералові Бонапарту. Обійнявши у 1799 р. посаду першого консула Франції, Бонапарт фактично самостійно править країною, а 1804 року стає імператором.

Період між 1799 і 1804 р. позначений жорстокими репресив­ними акціями, передусім французької поліції: вона силкується знищити революційні традиції, переслідує якобінців, утискає свободу слова тощо. Чималих зусиль доклав Наполеон, аби підготувати “Громадянський кодекс”, що закріпив у Франції

283

буржуазний лад, проголосивши недоторканність приватної власності й рівність усіх громадян перед законом.

Між 1800 і 1815 р. Наполеон здійснив низку військових походів, намагаючись “перекроїти” Європу, досягти світового панування французької буржуазії. Перемогою завершилися війни з Австрією, Пруссією, Іспанією, проте у війні з Росією 1812 р. французька армія зазнала поразки, яка визначила дальшу долю Франції та багатьох європейських народів, 1813р. відбулася чотириденна “битва народів” під Лейпцігом, і в січні 1814 р. війська Росії, Австрії, Пруссії та Швеції перейшли кордон Франції і вступили до Парижа.

Наполеон зрікся престолу й був засланий на острів Ельбу. На французький престол повернулася династія Бурбонів:

королем Франції стає Людовік XVIII — брат страченого Людовіка XVI. Повернення Бурбонів призвело до глибоких суперечностей між дворянством, церквою та буржуазією, їхні незгоди дали Наполеонові змогу повернути на сто днів владу. Налякані його поверненням союзники об'єднаними зусиллями 18 червня 1815 р. розгромили Наполеонову армію під Ватер­лоо, виславши поваленого імператора на о. Святої Єлени, де він помер у 1821 р.

Упродовж 1814—1815 рр. у Європі порядкували переможці — “комітет чотирьох”: Англії, Росії, Австрії та Пруссії. Росія отри­мала частину Польщі, Англія — острів Мальту й чимало колишніх голландських колоній, Пруссія — частину Польщі і Рейнську область, Австрія — Ломбардію та Венецію. Розподіл територій призвів не тільки до появи, скажімо, вісьмох невеличких держав на території Італії та до зруйнування Польщі, а й до реставрації дореволюційних порядків, влади й привілеїв дворянства, відновлення монархії Бурбонів не лише у Франції, айв Іспанії та в Неаполі.

У 1812—1815 рр. в Європі посилюється авторитет Росії. За пропозицією Олександра І монархи Європи уклали “Священний союз”, маючи на меті проводити скоординовану політику, допо­магати один одному в релігійній і антиреволюційній діяльності у країнах Європи.

Не менш поважним претендентом на панівне становище в європейській політиці була Англія. На межі XVIII і XIX ст. ця країна пережила промислову революцію: відбувся перехід від ручної праці до машинної, від мануфактури до фабрики. В середині XIX ст. сучасники вважали Англію своєрідною “май­стернею світу” — вона була найбільшим у Європі виробником вугілля, чавуну, бавовняних тканин. Англійська буржуазія практично не має конкурентів на світовому ринку. Стимулюючи виробництво, уряд Англії підтримує на початку століття масове переселення селян у промислові райони, дозволяє нищівну



284

експлуатацію робітників, 12—14-годинну працю дітей і під­літків. Англія поступово стає однією з найбагатших країн світу. В накопиченні багатства чимало прислужилися колонії, пере­дусім в Індії, Австралії та Канаді.

Розвиток капіталізму в Англії потребував нових науково-технічних знань, передусім “створення достатньо економічних і зручних для використання джерел енергії, які могли б рухати машини, що потребують енергії”'. Друге не менш важливе завдання — технічна розробка й запровадження “парової ма­шини, яку можна розглядати як перший універсальний двигун”2. Ще наприкінці XVII ст. англійський інженер Томас Севері (1650—1715) зробив перші моделі парової машини, пізніше з'явиться удосконалена машина англійського винахідника То-маса Ньюкомена (1663—1729) і, нарешті, Джеймс Уатт (1736— 1819) — видатний англійський винахідник, зваживши позитивні й негативні якості попередніх моделей, створить парову маши­ну, яка до кінця XIX ст. буде практично єдиним універсальним двигуном. Не менш видатну роль зіграв і англієць Джордж Стефенсон (1781—1848) — автор паровоза “Ракета”, головний інженер компанії з будівництва першої залізниці загального користування Стоктон-Дарлінгтон (1814—1825).

Будь-який перелік досягнень англійської науки й техніки першої половини XIX ст. завжди буде фрагментарним і непов­ним, настільки багатогранною була творчість учених і винахідників. Чимало винаходів набули світового значення: на­приклад, доробок Роберта Фултона (17б5—1815), американця з походження, чия праця пов'язана і з Англією, і з Францією, де він, зокрема, побудував підводний човен “Наутілус” і пароплав.

Великих здобутків досягли англійські вчені у фізиці, хімії, біології, медицині. Надзвичайна широта наукових інтересів була властива Томасові Юнгу (1773—1829): лікарю й фізику, астроному й металургу, Вільяму Стьорджену (1783—1850) — винахідникові електромагніта (1825 р.), Гемфрі Деві (1778—1829) — засновни­кові електрохімії, Робертові Броуну (1773—1858) — ботаніку, який 1827 р. підтвердив справедливість кінетичної теорії (броунівський рух), описав структуру ядра рослинної клітини.

20-ті роки XIX ст. в Європі можна назвати роками рево­люцій. Революційні настрої охопили Іспанію, Італію, але були жорстоко придушені. Стратою п'яти патріотів і трагічними ре­пресіями закінчиться і в Росії спроба повстання у грудні 1825 р.

У Франції після повернення династії Бурбонів у 1815 р. розпочалися арешти, страти, переслідування всіх, хто підтриму­вав революцію,— “білий терор”, названий так через білий колір



______________________

1Кириллин В. А. Страницы истории науки и техники. М., 1986. С. 265.

2 Там же. С. 270.

285

прапора Бурбонів. Та ні терор, ні активізація дворянства і церкви вже не змогли здолати змін, що їх викликали в свідомості французів революційні процеси. Щоб уникнути нової революційної ситуації, Людовік XVIII погоджується на консти­туцію, яка обмежує права монарха. Проте його компромісна позиція лише на деякий час стримує революційні настрої.

1824 р. Людовік помер, і на французький престол зійшов Карл X. Влітку 1830 р. ненависть до монархії виливається в реальні форми протесту: після розпуску Карпом Х палати депутатів, ухвалення “липневих ордонансів” — указів, які обмежували демократичні свободи й значно розширювали права французького монарха, на вулицях Парижа з'явилися барикади. Після вуличних боїв 27—29 липня 1830 р. місто захопили по­встанці. Карл Х зрікся престолу. Період між 1830 і 1848 рр. історики називають Липневою монархією: за пропозицією фран­цузької буржуазії та банкірських кіл королем Франції стає Луї Філіпп Орлеанський, так званий “король-громадянин”. На плечах французьких робітників, ремісників, студентів, які зі зброєю в руках боролися на барикадах, до влади прийшла жорстока і владна людина. Вісімнадцять років правління “короля-громадянина” по­значені збідненням більшості населення Франції. Промисловий переворот здійснювався в країні повільно, переважання ручної праці гальмувало розвиток промисловості. Саме в середовищі промислових робітників у Ліоні вибухнули повстання 1831 й 1834 рр. У 1831 р. вперше заявила про себе нова історична сила — пролетаріат, який починав революційну боротьбу проти буржуазії, а повстання 1834 р. мало відверто республіканський характер. Ці повстання, загальна невдоволеність умовами життя і праці, відсутність демократичних свобод стимулювали формування таємних товариств, діяльність республіканців.

30—40-ві роки XIX ст. у Франції — період розвитку капіта­лізму, збагачення буржуазії й закріплення в її руках політичної влади. Водночас широкі верстви населення не мають виборчих прав, отже й не беруть практичної участі в управлінні країною. Складним було становище політичне безправних робітників і селян — безпосередніх жертв капіталістичної експлуатації.

Розгляд культури Європи першої половини XIX ст. потребує наголосу на філософії утопістів-соціалістів, передусім фран­цузів Сен-Сімона і Фур'є та англійця Оуена. Активна теоретич­на діяльність цих видатних гуманістів, їхні наукові праці, які В. І. Ленін називав “геніальними здогадками” про майбутнє людське суспільство, відобразили соціально-політичні, еко­номічні, культурні процеси у Франції й Англії початку XIX ст. Проте їхні твори, хоч і містили гостру критику капіталізму, були відірвані від тогочасної конкретної політичної ситуації. Клод Анрі Сен-Сімон (1760—1825) народився в Парижі в

286
аристократичній родині. У 19 років брав участь у боротьбі за незалежність північноамериканських колоній проти Англії, згодом у французькій революції 1789—1794 рр. У своїх теоретичних працях “Нотатки про загальне тяжіння” (1813), “Про промислову систему” (1822), “Нове християнство” (1825) Сен-Сімон розвиває думки про новий промисловий лад, що спирався б на працю всіх членів суспільства, а соціальне становище конкретної особи відповідало б його праці. Сен-Сімон виступав за збереження приватної власності. На його думку, саме великі власники мають бути при владі і, діючи в інтересах усіх громадян, створювати рівновагу в суспільстві. Сен-Сімон висловив чимало плідних думок про класову будову суспільства, про можливості планової економіки, про майбутнє всесвітнє об'єднання людей, сподіваючись там, у майбутньому, “золотого віку” людства.

Шарль Фур'є (1772—1837) — автор праць “Теорія чотирьох рухів і загальних доль” (1808), “Теорія всесвітньої спільноти” (1822), “Новий господарський соціетарний світ” (1829) — поділяв історію суспільства на п'ять періодів: едемізм (зелений рай), дикість, патріархат, варварство і цивілізація. Теоретично, вважав Ш. Фур'є, людство вже досягло рівня цивілізації — тобто епохи гармонії та щастя. Проте на практиці життя людей не - поліпшилося — навпаки, стало біднішим і драматичнішим. Причини цього Ш. Фур'є вбачав у природі капіталізму, в поділі суспільства на багатих і бідних, використанні праці бідняків.

Вивчаючи капіталістичне суспільство, Ш. Фур'є відкрив суперечності в самих засадах цього суспільства. Він наполягав на потребі запровадити такий соціальний лад, що усунув би суперечливість, алогічність розвитку цивілізації. На думку Фур'є, цьому могло сприяти створення трудових асоціацій — фаланг. Фаланги налічують до 1500 членів і поділені на серії та групи. На чолі фаланг стоять ареопаги — спеціальні ради, які спрямовують життя і діяльність людей. Кожний член серії або групи має повну “свободу задоволення пристрастей”, змагається за краще виконання дорученої колективом справи. “Трудові армії” перетворять планету, вдосконалять її рослинний і тва­ринний світ. Ш.Фур'е мріяв про “планету Земля” без кордонів, з єдиною мовою та загальнолюдською культурою.

Англійський соціаліст-утопіст Роберт Оуен (1771—1858) на­магався теорію поєднати з практикою. Як теоретик, Р. Оуен різко критикував “нерозсудливість” буржуазного суспільства, виступав за скасування приватної власності, висував і обґрун­товував ідею “розумного суспільства” — соціалізму. Найваж­ливішими рисами нового суспільства повинно бути спільне володіння засобами виробництва, рівність прав і колективна праця. Як практик, він намагався здійснити деякі соціальні перетворення на прядильній фабриці в шотландському місті



287

Нью-Ланарку, якою керував від 1711 р.: скоротив робочий день, відкрив дитячий садок, школу для робітників. Пізніше, вже живучи в США, заснував колонію-общину “Нова гармонія”, в життя якої мріяв запровадити соціалістичні принципи. Проте досягти гармонії не пощастило. Спроби Р. Оуена і його послідовників (після смерті Р. Оуена в США було зорганізовано близько 40 общин) зазнали невдачі. Далася взнаки штучність моделі досконалого суспільства: теоретики не враховували ре­альні історичні умови, тогочасний рівень політичної та мораль­но-психологічної культури.



Для першої половини XIX ст. властива розбіжність між різними сферами суспільного життя. Особливо чітко це видно на прикладі Франції, де кожна сфера — політична, науково-технічна (слід пам'ятати, що саме перші десятиліття XIX ст. дали світові видатних французьких учених: одного з заснов­ників електродинаміки Андре Ампера (1775—1836), астронома, математика і фізика і П'єра Лапласа (1749—1827) та ін.), філософська, мистецька виказувала складні духовні та інтелек­туальні пошуки, накопичувала як позитивний, так і негативний досвід, проте не змогла виявити себе як цілісність.

Це позначалося й на світовідчутті різних соціальних верств цього історичного періоду.

Надзвичайно цікаві морально-психологічні нариси внутріш­нього світу молоді Франції періоду Реставрації подає Бальзак: “Молоді люди, не знаходячи виходу для своїх сил, кидалися не тільки в журналістику, заколоти, літературу й мистецтво, вони розтрачували їх у розгулі: так багато було соків і плодоносної сили у молодої Франції! Працьовита — ця прекрасна молодь жадала влади і розваг; артистична — вона жадала скарбів;

гуляща — вона жадала збудження пристрастей за будь-яку ціну, вона намагалася сама себе творити, але політика скрізь пере­шкоджала їй”3.

Ситуація у Франції загострилася в 1845—1847 рр. Цьому сприяли неврожай у ці роки, знищення посівів картоплі, різкий спад виробництва, безробіття.

На початку 1848 р. у Франції склалася революційна ситу­ація, яка завершилася буржуазно-демократичною революцією:

24 лютого 1848 р. після кривавих барикадних боїв повстанці рушили до королівського палацу і примусили Луї Філіппа зректися престолу. Було вирішено створити Тимчасовий уряд, до складу якого як представник робітників і ремісників увійшов журналіст і історик Луї Блан (1811—1882). Учасник рево­люційних подій, Луї Блан водночас вважав, що знищити капіталістичні відносини й соціальне гноблення можна й без

__________________



3 Бальзак О. Соч.: В 24 т. М„ 1960. Т. 9. С. 244.

288
революційної боротьби, створюючи громадські майстерні й на­давши всім громадянам країни виборчі права. Він був прихиль­ник політики компромісів і ввійшов в історію робітничого руху як один із засновників опортунізму й реформізму.

25 лютого 1848 р. була проголошена республіка, що проіснувала до 1852 р. У перші післяреволюційні місяці (лютий — березень) народ Франції домігся значних демократичних свобод: ухвалено декрет “Право на працю”, чоловікам надані виборчі права, скорочено робочий день, знищено рабство в колоніях Франції. Проте закріпити досягнуті в боротьбі успіхи проле­таріат Франції не зміг. Перемігши 23—24 квітня на Установ­чих зборах, буржуазія повела наступ на робітничий клас. Були зліквідовані національні майстерні — одна з форм реалізації декрету “Право на працю” — і десятки тисяч робітників утратили роботу. У відповідь на дії уряду спалах­нуло народне повстання, яке ввійшло в історію під назвою Червневого 1848 р.

Поразка повстання прискорила перемогу буржуазії, яка пішла на компроміс із монархістами. На виборах до Законодав­чих зборів у травні 1849 р. перемогла реакційна монархічна “Партія порядку”. Було зліквідоване загальне виборче право, а 1852 р. у Франції поновлено монархію (Друга імперія), яка проіснувала до 4 вересня 1870 р.

Французька революція 1848 р. мала великий вплив на події в Європі. Буржуазно-демократична революція 1848—1849 рр. у Німеччині мала на меті створити єдину національну державу, знищивши феодальну роздробленість — адже Німеччина була роздроблена на 38 невеличких держав.

У 30-ті роки XIX ст., набагато пізніше, ніж в Англії та Франції, в Німеччині почався інтенсивний промисловий розви­ток. 1835 р. побудовано першу залізницю, пожвавилося фабрич­не виробництво. Важкі умови життя і праці робітників викли­кали хвилю страйків у 40-ві роки, а період 1845—1847 рр. позначений гострою економічною кризою, безробіттям, голодни­ми бунтами.

Гегемоном німецької революції була буржуазія. Революційні події почалися в лютому 1848 р. в Бадені широкими народними демонстраціями й страйками. 18 березня почалося повстання в Берліні. У березні — травні був сформований буржуазно-ліберальний уряд і проведені у Франкфурті-на-Майні загальнонімецькі Національні збори. Проте вже у листопаді — грудні 1848 р. монархісти в Пруссії вчинили державний переворот і відновили абсолютизм.

Революція зазнала поразки, Німеччина залишилася роздріб­неною. Проте позитивні зрушення, безперечно, сталися: в дея­ких німецьких державах ухвалено конституції, почалося руй-

289

нування феодальних традицій, прискорився розвиток капі­талізму.



У революційних подіях у Німеччині у 1848—1849 рр. актив­ну участь брали Карл Маркс (1818—1883) і Фрідріх Енгельс (1820—1895), з іменами яких пов'язане виникнення і станов­лення теорії наукового комунізму.

Теорія наукового комунізму виникла як узагальнення досвіду того періоду історії, коли у найрозвинутіших країнах Європи загострилися властиві капіталізму суперечності й на арену історії виступив робітничій клас. До початку революції в Німеччині К. Маркс і Ф. Енгельс не лише активно розробляли теоретичні питання, але й почали боротьбу за створення пролетарської партії, встановивши зв'язки з таємним робітничим товариством “Союз справедливих”, який мав свої осередки в Парижі, Лондоні та інших містах Європи. У 1847 р. в Лондоні відбувся з'їзд “Союзу справедливих”, і на основі цієї організації утворився “Союз комуністів”.

До 1848—1849 рр. К. Маркс і Ф. Енгельс написали такі видатні теоретичні праці, як “Святе сімейство” (1845), “Німець­ка ідеологія” (1845—1846), “Злиденність філософії” (1847), “Маніфест комуністичної партії” (1848). К. Маркс і Ф. Енгельс теоретично обґрунтовують положення про історичну місію про­летаріату як єдиного революційного класу в буржуазному суспільстві. У 1848 р. в “Маніфесті комуністичної партії” вперше були чітко визначені основні цілі комуністичного руху: створення політичної влади, руйнування буржуазного суспіль­ства і ліквідація приватної власності.

Події у Франції та Німеччині, безперечно, вплинули на історичну долю Австрії, де в першій половині XIX ст. мала необме­жену владу монархія Габсбургів. Вона підкорила кілька мільйонів слов'ян — натяків, словаків, українців, хорватів, чехів — і прагнула понімечити їх. Австрія отримала назву “тюрми народів”.

Революція 1848—1849 рр. ставила за мету не лише руйну­вання феодальних традицій, але й національне звільнення народів.

Кульмінацією революції в Австрії стало повстання 6—31 жовтня 1848 р. у Відні. На бік повстанців перейшла частина віденського гарнізону. Після жорстоких боїв 31 жовтня імператорські війська вступили у Відень, і почалася кривава розправа над повстанцями. Був створений новий уряд із представників феодально-монархічних кіл і запроваджена реакційна конституція.

Революція в Австрії зазнала поразки, передусім, через національну ворожнечу, відверту зраду чи компромісність бур­жуазії, слабкість пролетаріату, відсутність визнаних лідерів революційного руху.

В Угорщині буржуазно-демократична революція мала на



290

меті, передусім, ліквідувати панування монархії Габсбургів, а разом з нею й феодально-абсолютистський лад, і створити самостійну національну державу.

15 березня в Пешті почалося народне повстання. Рево­люційний уряд очолив Лайош Кошут (1802—1894). Навесні 1849 р. проголошено незалежність Угорщини, а Л. Кошута обрано правителем-президентом країни. Новий уряд провів значні демократичні реформи, передусім — знищив кріпосництво. Проте не дістали незалежності й автономії Славонія, Долмація, Хорватія. Це дало змогу Габсбургам використати хорватську армію проти угорських революціонерів. Велику допомогу військам Габсбургів надала Росія, за що передова російська інтелігенція (О. Герцен, М. Чернишевський) гнівно звинувачувала царизм.

У серпні 1849 р. армія повстанців була розбита біля фортеці Вілагош. У боях за свободу Угорщини загинув видат­ний угорський поет Шандор Петефі (1823—1849), автор поем “Витязь Янош”, “Апостол”, роману “Мотузка ката”, п'єси “Тигриця та гієна”, численних віршів і публіцистичних ста­тей. Творчість Шандора Петефі, яка поєднувала реалізм із революційною романтикою, мала великий вплив не лише на становлення угорської національної поезії, але й на європейську літературу взагалі. В історії європейської куль­тури Шандор Петефі залишився як символ єдності громадян­ської і творчої позиції митця.

Революція в Італії 1848 р. мала розв'язати кілька проблем: звільнити північні території країни з-під влади Австрії та об'єднати Італію, поділену на вісім частин.

Поштовхом до Рісорджименто (Відродження) Італії були народні повстання у Сицилії, Сардинії й Тоскані. Під тиском народних мас у цих частинах країни були запроваджені буржуазні конституції. Австро-італійська війна 1848—1849 рр. звільнила Ломбардію та Венецію від австрійської окупації. Серед важливих подій італійської революції — героїчна оборона Рима 1849 р., якою керував національний герой Італії Джузеппе Гарібальді (1807—1882). Римляни проголосили рес­публіку, на чолі якої став Джузеппе Мадзіні (1805—1872) — керівник республікансько-демократичного крила Рісорджимен­то, один із засновників революційної організації “Молода Італія”.

Проте й тут, як і в інших країнах Європи, нездатність буржуазних демократів здійснювати справді революційне керівництво призвела до перемоги контрреволюції. Проти Рим­ської республіки виступили об'єднані війська Австрії, Франції, Іспанії та Неаполітанського королівства. Римську республіку було знищено. Спроба Д. Гарібальді дістатися Венеції, яка ще

291
була в руках революціонерів, не вдалася. Революція зазнала поразки.

Аналіз соціально-політичної та економічної ситуації в Європі у першій половині XIX ст. переконливо показує: якщо в ранніх буржуазних революціях буржуазія боролася проти феодального ладу разом із народом, виступала як революційний клас, то в революціях 1848—1849 рр. вона вже не є прогресив­ною і революційною силою. Досвід революцій 1848—1849 рр., через який пройшла більшість країн Європи, був трагічний, але водночас він мав велике значення для формування національної самосвідомості, прискорення темпів соціального й економічного розвитку Європи.

Німецька філософія першої половини XIX ст. як загаль­ноєвропейське надбання. Німецька класична філософія почи­нається з появою праць Іммануїла Канта (1724—1804). Його творче життя можна поділити на два періоди: у першому, до 1770 р., І. Кант віддавав перевагу вивченню природничих наук, у другому його цікавлять передусім філософські проблеми.

Найважливішим надбанням першого періоду слід вважати розробку Кантом космогонічної гіпотези, пов'язаної з питаннями походження Сонячної системи. Написана 1755 р. “Загальна при­роднича історія і теорія неба” була важливим кроком у розвитку космогонії — науки про походження й розвиток Всесвіту.

Продовжуючи спроби Демокріта, Дж. Бруно, Р. Декарта, Г. Галілея дати наукове пояснення космогонічним процесам, І. Кант стверджував, що Сонячна система не існувала вічно. Окремі частини Всесвіту мають свій початок і кінець. Проце­си, що відбуваються в Сонячній системі, він символічно порівнював зі самоспаленням казкового птаха Фенікса, що молодим і оновленим постає з попелу знову. Головні свої філософські твори І. Кант написав в останні десятиліття життя: “Критика чистого розуму” (1788), “Критика здатності судження” (1790).

Обґрунтовуючи принципи “критичної філософії”, І. Кант ви­ступав проти догматизму споглядальної метафізики й скептициз­му з дуалістичним ученням про непізнанні “речі в собі” й пізнанні явища, які створюють сферу нескінченного можливого досвіду.

І. Кант визначає два види пізнання: апріорне та емпіричне. Апріорне спирається на свідомість, отже, осягає істину. Емпі­ричне пізнання пов'язане з відчуттями і не вважається досте­менним, науковим.

На думку Канта, апріорні форми знання закладені в свідомості всіх людей. Цю апріорну істинну свідомість він називає трансцендентальною (від лат. transcendens — той, що виходить за межі).



292

І. Кант посідає особливе місце в розвитку етичної науки, адже саме він, “узявши на себе завдання визначення специфіки моралі як “предметної реальності”, виявив, що вона має об'єктивний, загальнозначущий, позаіндивідуальний статус і виступає обов'язковим законом. При цьому мораль нерозривно пов'язана з індивідуальною свободою й автономією особистості, що відображено в її абстрактному визначенні в системі катего­ричних імперативів”4.

Центральний принцип Кантової етики, яка спирається на поняття обов'язку,— категоричний імператив: “Чини тільки згідно з такою максимою, керуючись якою, ти водночас можеш зажадати, аби вона стала загальним законом”5.

Об'єктом широких дискусій від початку XIX ст. стає теорія І. Канта про естетику як критику смаку. У “Критиці здатності судження” він розробляє механізм естетичної оцінки, висуває принципово важливу тезу про безсторонність естетичного суд­ження: “Краса — це форма доцільності предмета, оскільки вона сприймається в ньому без уявлення про мету”6. Міркуючи про сутність прекрасного, Кант пише, що прекрасне не є тільки якість або ознака предмета, об'єкта, а це є ставлення суб'єкта до об'єкта, опосередковане апріорними формами мислення. Такий підхід закладав теоретичні основи, що ними охоче послу­говується естетика XX ст.

Чималий інтерес викликають роздуми І. Канта про природу художнього таланту, а з нею і про специфіку художньої творчості.

Важливе місце в історії філософії Німеччини посідає Йоганн Готліб Фіхте (1762—1814). Професор Ієнського (в 1794—1799 рр.) і перший обраний ректор Берлінського (1810 р.) університетів, І. Фіхте відомий і як автор досліджень “Основні риси сучасної епохи” (1805), “Про блаженне життя” (1806), “Промови до німецької нації” (1808), “Факти свідомості” (1810—1811), цикл творів “Науковчення”, а також як один із перших критиків філософії Канта.

Життя І. Фіхте припало на складний період в історії Німеччини. Давалися взнаки наслідки загарбницької політики Наполеона, та відчувалась і визвольна боротьба європейських народів проти французького диктатора. Фіхте вважав Наполео­на зрадником революції й спрямовував свою теоретичну, просвітницьку діяльність на утвердження демократичних сво­бод, пропаганду наукових знань, на патріотичну боротьбу за об'єднання і моральне відродження Німеччини.

Ставлячись досить критично до теоретичних концепцій своїх попередників (Спінози, Канта), Фіхте вважає за необхідне



4 Етика. К.. 1992. С. 63.

5 Кант Й. Соч.: В 6 т. М., 1964. Т. 4. С. 260.

6 Там же. Т. 5. С. 240.

293

обгрунтувати філософію як практику моральної дії. Філософія трактується ним як наука наук, як джерело людської могут­ності.

Важливе значення І. Фіхте приділив концепції інтелек­туальної інтуїції, відводячи їй засадничу роль у науковченні, що його філософ пояснював як логічну систему інтуїтивних споглядань. На межі XVIII—XIX ст. були відомі лише окремі спроби пояснити природу інтуїції (Платон, Лейбніц). фіхте надає інтуїції особливого значення й намагається з'ясувати її природу через суміжні поняття, зокрема, ототожнює інтуїцію з діяльністю. Поруч із інтуїцією з'являються такі складні філо­софсько-психологічні поняття, як “мисляча воля”, як самос­відомість “я”, як “світове — я” тощо.

Продовжуючи кантівську традицію, Фіхте включає етику в структуру філософського знання і поєднує моральність із твор­чою активністю людини. Це принципово новий аспект аналізу співвідношення філософії — етики — проблем творчості, особ­ливо якщо враховувати, що Фіхте намагався поєднати кан­тівську чуттєво-“легальну” й раціонально-аморальну” людину шляхом піднесення чуттєвих потягів до рівня обов'язку.

Надзвичайно плідними були спроби Фіхте розглядати куль­туру як засіб поєднання обов'язку з почуттям.

Починаючи від 1802—1803 рр. позиції фіхте властиві політичні й ідеологічні компроміси, поступовий перехід до аналізу релігійних проблем. Філософ наголошує на значенні віри й шукає шляхи зближення з християнством.

Особливе місце в історії німецької класичної філософії належить Фрідріхові фон Шеллінгу (1775—1854). Він зазнав великого впливу філософської концепції Фіхте. Шеллінг запо­чаткував тенденцію “естетизації” філософського мислення, роз­глядаючи мистецтво як вищу стадію розвитку світового начала. Філософські погляди Шеллінга у другій половині XIX ст. сти­мулюватимуть дослідження безсвідомого, міфу, символу як внутрішнього змісту образів.

Найвідоміші праці Ф. Шеллінга — “Про Я як принцип філософії” (1795), “Про світову душу” (1798), “Система транс­цендентального ідеалізму” (1800), “Філософія та релігія” (1803), лекції з філософії мистецтва (1802—1805), курс лекцій “Філософія міфології та одкровення” (1811—1820) та ін.

Ф. Шеллінг розвив принципи об'єктивно-ідеалістичної діалектики природи як живого організму. Своєрідним поштов­хом до створення власної філософської концепції у Шеллінга виступає поняття абсолют — тотожність об'єкта і суб'єкта.

Систему трансцендентального ідеалізму Шеллінга можна розглядати як єдність “філософії природи”, “тотожності” й “одкровення”. Формування Шеллінгової філософії відбувалося



294

одночасно з видатними відкриттями у природничих науках. Можна говорити про спадковість ідеї єдиної природи: Лейбніц — Шеллінг — природодослідники XIX ст. Безпосередній вплив на­турфілософії Шеллінга визнавали фізик М. Фарадей, природо­дослідник і лікар Р. Майєр, біологи К. Бурлак, Л. Окен, геолог Г. Стеффенс та ін.

Натурфілософія й трансцендентальна філософія, вважав Шеллінг, “поділяють між собою два можливих спрямування філософствування”7. Висновки, які дають нам ці два спрямуван­ня, взаємодіють, “гармонізуються”: “Те, що в реальному чи природному світі виражене як тяжіння, в ідеальному — як споглядання — все це є одне й те саме” . У Шеллінга, зазначають дослідники, “діалектика духу є і дублікат, і удосконалення діалектики природи”.

Як і Фіхте, Шеллінг велику увагу приділяє інтелектуальній інтуїції, яка є засобом розкриття законів моралі, мистецтва й теології. Інтелектуальна інтуїція є своєрідною ознакою філо­софської і художньої геніальності.

Особливої уваги варті лекції з філософії мистецтва, що їх Шеллінг прочитав у Ієні й Вюрцбурзі. В них обгрунтовано думку про художню творчість та естетичне споглядання як вищі ступені розвитку абсолюту. Шеллінг поділяв романтико-ірраціональний погляд на світ — це дає право говорити про нього як про спадкоємця ієнських романтиків, зокрема Фр. Шлегеля і Новаліса.

У 1814—1817 рр. погляди Шеллінга зазнають змін, поступо­во набуваючи теософського, релігійно-містичного спрямування. Ще у 1803 р. в праці “Філософія та релігія” Шеллінг визначає абсолют як Бога, як нескінченну першооснову. На початку 40-х років він стає ідейним виразником аристократично-клерикаль­них кіл Німеччини, свідомим пропагандистом містико-теософських ідей.

Попри складність, неоднозначність і суперечливість філософ­ських ідей Шеллінга, не можна заперечувати силу їхнього впливу на світорозуміння інтелігенції Європи як у XIX ст., так і в XX ст., адже відбиток шеллінгіанства є у філософських концепціях Гегеля і Фейєрбаха, Шопенгауера і Фрейда, К'єркегора і Бергсона. Широку дискусію окремі положення Шеллінга викликали на Штутгартському гегелівському конгресі у травні 1975 р. Можна приєднатися до думки, що “лінія висхідного філософського руху пройшла повз пізнього Шеллінга через Гегеля до його учнів — гегельянців, а далі — до його матеріалістичних критиків. Але без об'єктивної діалектики при-

_____________________________

7 Шеллинг Ф. Система трансцендентального идеализма. Л., 1936. С. 15.

8 Шеллинг Ф. Бруно, или О божественном и естественном начале вещей. Разговор. СПб„ 1908. С. 144.

295
родного буття у раннього Шеллінга не було б такого широко відпрацьованого об'єктивно-діалектичного вчення Гегеля” .

Філософія Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770—1831) вважається вершиною німецького класичного ідеалізму. За своїми поглядами Гегель — об'єктивний ідеаліст, головне до­сягнення його філософської концепції — теорія діалектики.

Перші періоди діяльності Гегеля позначені чималим впливом філософської позиції Шеллінга, який, хоч і був молодшим від Гегеля, відігравав, як уже відзначалося, активну роль у куль­турному житті Німеччини. Найважливішим у філософському становленні Гегеля вважається ієнський період (1801—1807 рр.), коли він написав першу велику працю “феноменологія духу” (1807). В 1812 —1816 рр. працюючи в Нюрнберзі дирек­тором гімназії і викладачем філософської пропедевтики, він створює “Науку логіки”.

В 1816 р. Гегель починає працювати на кафедрі філософії у Гейдельберзькому університеті й повністю викладає свою сис­тему в “Енциклопедії філософських наук”.

Наприкінці 1818 р. починається останній — берлінський — період діяльності Гегеля, пов'язаний із роботою над “Філософією права”, розробкою й читанням курсів із філософії історії, естетики, історії філософії, що їх за лекційними конспектами видано вже по смерті філософа.

Одна з яскравих особливостей філософії Гегеля — вміння спиратися на “уроки історії філософії”, аналізувати логіку соціально-історичного процесу. Це зумовило злиття в діалектиці Гегеля її онтологічних і гносеологічних сторін.

Гегель уважно ставився до культури минулого в найширшому розумінні цього поняття. Плідним для нього виявляється вивчення філософської спадщини Платона й неоплатоників, Лейбніца і Руссо, Віко і Гердера. Повз увагу Гегеля не проходять філософські, культуротворчі пошуки Канта, Фіхте, Шеллінга, Гете. Особливо варто відзначити інтерес Гегеля до природничих наук, його безпосередній аналіз праць Лапласа, Карно, Ламарка, листування з Гете з приводу проблем натурфілософії. Категорії діалектики перетворились у філософії Гегеля на за­гальні форми самого об'єктивного світу, а соціальний світ виступив “уречевленим мисленням людства”. Ще одна заслуга Гегеля полягає в розробці складної системи категорій, через взаємодію яких формуються метод і закони діалектики. Поєднавши діалектику й логіку, філософ включає практику в діалектику.

Значну роль у філософській системі Гегеля відіграють супе­речності. Філософ розглядає їх як універсальну, загальну



_______________________________

9 Нарский Й. С. Западноевропейская философия XIX века. М., 1976. С. 239.

296

об'єктивно-логічну форму, як провідну категорію діалектики: “Суперечності — ось що насправді рухає світом...”10 Із загальною філософською системою Гегеля органічно пов'язані його есте­тичні погляди, адже гегелівська естетика — це спроба від­творити картину всесвітнього розвитку художньої свідомості людства. Найзагальнішою естетичною категорією в Гегеля вис­тупає прекрасне: ідея прекрасного, прекрасне у природі й мис­тецтві. Аналіз прекрасного дає філософу змогу підійти до вив­чення ширшої проблеми — специфіки людської чуттєвості. Краса — чуттєва форма абсолютної ідеї, а чуттєвість мистецтва спирається на почуття зору і слуху. Категорія прекрасного набуває такої вагомості, що часом постає в Гегеля засобом визначення предмета естетичної науки, хоча водночас він ро­зуміє естетику і як філософію мистецтва. Мистецтво Гегель вважає першим ступенем у розвитку абсолютного духу: мистец­тво, релігія, філософія.

На відміну від науки логіки, Гегель будує систему есте­тичних категорій не за принципом сходження від абстрактно­го до конкретного, а спирається на історичний принцип розгляду матеріалу. Розглядаючи історичний розвиток як прогрес у сфері духу, Гегель інтерпретує історію мистецтва як зміну форм: символічна — класична — романтична,— а ці форми стимулюють розвиток видів мистецтва: архітектура, скульптура, живопис, музика, поезія (епос, лірика, драма). Критерієм побудови такої системи вважається співвідношення між художнім змістом і його втіленням. У символічній формі мистецтва зміст іще не знаходить адекватної форми виражен­ня. Класична форма — це гармонія змісту і форми, а роман­тична — руйнування гармонії, нівелювання змісту, гіпер­болізація ролі та значення форми. Аналізуючи романтичну форму розвитку мистецтва, Гегель стає на суперечливу по­зицію. З одного боку, він твердить, що митець “може відображати все. в чому людина здатна відчувати себе як на рідному грунті”', а з другого — що абсолютному духові, який тяжіє до єдності суб'єкта й об'єкта, необхідно звільнитися “від змісту і форм, властивих скінченному”12, а таке звільнення можливе на новій стадії розвитку абсолютного духу — релігії.

Надаючи художнім почуттям особливого значення, Гегель ставив іще одну мету: довести, що художні почуття стимулюють розвиток релігійних почуттів. Це помилкове твердження при­зводить до переоцінки ролі релігії в житті суспільства. Гегель підносить релігію до рівня своєрідного ступеня пізнання, а



_________________________

10 Гегель Г. В. Ф. Энциклопедия философских наук: В 2 т. М., 1974. Т. 1. С. 280.

11 Гегель Г. В. Ф. Эстетика: В 4 т. М., 1968. Т. 2. С. 318.

12 Там же. Т. 3. С. 615.

297
поєднання віри зі знанням дає йому змогу поставити релігію над мораллю.

Об'єктом самостійного аналізу може бути історична доля теоретичної спадщини Гегеля. Його філософія мала величезний вплив на Л. Фейєрбаха, К. Маркса і Ф. Енгельса, які вивчали й переосмислили раціональні сторони гегелівських ідей. ЗО—40-ві роки XIX ст. пов'язані з молодогегельянським рухом; широко представлені модифіковані грані гегелівської філософії в теоретичних розробках неогегельянців, а також у становленні філософських концепцій практично всіх відомих філософів XIX ст.


  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка