«Розширення світогляду учнів, завдяки вивченню народних традицій та звичаїв»



Скачати 140.79 Kb.
Дата конвертації26.03.2016
Розмір140.79 Kb.




Доповідь:

«Розширення світогляду учнів завдяки вивченню українських народних традицій і звичаїв»

Підготувала

Попович Н.В.

м.Свалява – 2014р.





    Доповідь на тему:


« Розширення світогляду учнів, завдяки вивченню народних традицій та звичаїв»


«Прислухайтесь як океан співає


Народ говорить, і любов, і гнів
У тому гомоні людськім
Мудріших ніж народ, учителів немає:
У нього кожне слово – це перлина.
Це праця, це натхнення, це людина»
М.Рильський.
ПЛАН
Вступ
1. Поняття звичаю, його місце в житті народу
2. Місце народних звичаї у житті українського народу
3.Календарні звичаї – основа народних звичаїв українців
4. Українські обереги - наші давні і добрі символи
Висновок
Список використаної літератури

Вступ
Людину робить сильною віра батьків, традиція роду, пам'ять поколінь. І, щоб відродити національну спадщину, нам слід повернути собі втрачені духовні якості, джерела народного буття, розповідати дітям історію народу, знайомити з традиціями і звичаями, обрядами, котрі сягають у глибину століть.

Давня істина: сьогоднішній день – похідне вчорашнього, а завтрашній – похідне сьогоднішнього. Наша і ж історія культури – це своєрідний храм, який цінний не тільки працею, що в нього вклали будівельники, а й працею всіх прийдешніх поколінь, без якої той храм давно перетворився би на руїни.

Генотип українця сформований на народній основі, він виражає його внутрішній зміст, духовний та інтелектуальний потенціал.

Народна мудрість говорить: «Дитятко – як тістечко: як його замісити, так воно і виросте». Наші діти – це наша старість. Правильне хороше виховання – це наше майбутнє, а погане – горе, наші сльози, наша провина перед іншими людьми. Ця істина завжди буде живою:


Батьки і діти! Діти і батьки!

Нерозділиме і довічне коло,

Ми засіваємо житейське поле

І не на день минулий – на віки!

Батьки і діти… Діти і батьки…

Нам нічого ділить на спільнім полі.


Постає питання: хто повинен проводити роботу по присуспільненню дитини до народної національної спадщини? Звичайно ж, батьки і викладачі. І саме викладачам слід знати, що причетність до народної культури, очищує душу дитини, пробиває замулені джерельця доброти і любові до народу, до світу.Світу, у якому так багато прикрості, жорстокості, зла, несправедливості і ненависті.

Багата наша спадщина, якою ми повинні збагатити і зцілити дитячі душі, запалити в них вогонь віри в існування кращого майбутнього, перемоги добра над злом. Ми повинні плекати любов до рідної мови і викликати інтерес і повагу до національних традицій та звичаїв, знайомити з українським національним посудом, одягом та народними символами.

Кожна нація, кожен народ, має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками. Звичаї народу - це ті прикмети, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, а і в його історичному минулому.

1. Поняття звичаю, його місце в житті народу
Перш, ніж висвітлювати розуміння звичаю, потрібно внести деяку ясність у термінологію, оскільки загальноприйняті у сучасній науці терміни часом швидше заплутують ситуацію, аніж дозволяють розібратися в ній. Якщо ми заглянемо у авторитетні словники (як українські, так і російські), то побачимо, що вони однозначно пов'язують виникнення звичаю зі звичкою, тобто "звичай" має вторинне походження - спершу як результат пристосування до певних умов виникає "звичка", яка потім, охоплюючи суспільство (все, чи якусь частину), стає звичаєм. Ось яке визначення "Звичаю" дає "Українська радянська енциклопедія" (УРЕ): "Звичай – правило поведінки людей, що склалося в процесі їхнього співжиття, ввійшло в звичку, побут і свідомість певної групи чи всього суспільства. Звичай з'явився разом з виникненням людського суспільства внаслідок повторювання однакових вчинків, які згодом набули загального значення, стали нормою.

Часом звичай помилково ототожнюють з обрядовістю, чим, знову ж таки, спотворюється і принижується значення звичаю. Ось яке офіційне тлумачення цього терміну пропонує УРЕ: "Обряди - соціальне явище, що являє собою комплекс символічних, визначених традицією умовних дій, спрямованих на оформлення (обряжання) певних подій у житті людей, держави, приурочених окремим етапам трудової діяльності, а також відзначення деяких пір року. Вони є складовою частиною традиційно-побутової культури народу й містять у собі елементи пісенного, хореографічного, драматичного, декоративно-ужиткового мистецтва. Обряди виникли в первісному суспільстві і характер їх зумовлювався трудовою діяльністю, побутовими суспільними умовами"... Запропоноване визначення, на нашу думку, достатньо чітко окреслює призначення обрядів і не претендує на роль ЗВИЧАЮ, хоч на побутовому рівні ці речі частенько не відрізняють і плутають не тільки рідновіри, але навіть їх провідники. Іноді ЗВИЧАЙ підпорядковують традиції. Чи відповідає це дійсності? За тим самим джерелом: "Традиція (лат.– передавання) - елементи соціальної і культурної спадщини, які передаються наступним поколінням і зберігаються протягом тривалого часу в суспільстві в цілому, чи в окремих його групах. Проявляється у вигляді усталених, стереотипізованих норм поведінки, звичаїв, обрядів, суспільних ідей, морально-етичних елементів тощо". Таке трактування ставить "традицію" на більш почесне місце, ніж ЗВИЧАЙ. На наш погляд, це дещо спрощений підхід – адже перш, ніж щось передавати і зберігати, - його треба мати! Треба бути впевненим у тому, що це дійсно те Святе, що має стати СВЯТИМ на всі часи і зберігатися методом передавання від одного покоління до другого, що і стає традицією. На підтвердження думки щодо пріоритету терміну "Звичай" над терміном "Традиція" можна зауважити – «Звичай» обов'язково охоплює всю спільноту, а традиція – може бути як загальнонародна, так і більш вузька (професійна, вікова, сімейна, групова тощо).


2. Місце народних звичаїв у житті українського народу
Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками .

Але звичаї - це не відокремлене явище в житті народу, це - втілені в рухи і дію світовідчуття , світосприймання та взаємини між окремими людьми . А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духовну культуру даного народу , що в свою чергу впливає на процес постання народньої творчості.Саме тому народна творчість нерозрив- но зв`язана з звичаями народу .

Звичаї народу - це ті прикмети по яких розпізнається народ не тільки в сучасному , а і в його історичному минулому. Звичаї - це ті неписані закони , якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональ-них справах . Звичаї, а також мова - це ті найміцніші елементи, що об`єднують окремих людей в один народ, в одну націю. Звичаї, як і мова, виробилися протягом усього довгого життя і розвитку кожного народу .

В усіх народів світу існує повір`я , що той хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку та пристановища, бо він загублений для свого народу .

Наш великий поет Тарас Шевченко, звертаючись до України, як до матері, що вічно страждає, питає :
Чи ти рано до схід-сонця

Богу не молилась ?

Чи ти діточок непевних

Звичаю не вчила?


Ми, українці, нація дуже стара і свою духовну культуру наші пращури почали творити далеко до християнського періоду на Україні. Разом із християнством Візантія принесла нам свою культуру, але саме свою культуру, а не культуру взагалі. У нас на Україні вже була національна культура і Володимир Великий тільки додав християнську культуру до своєї рідної батьківської культури .

Зустріч Візантії з Україною - це не була зустріч бідного з багатим; це була зустріч якщо не рівних, то близьких по духу, але різних характером культур. Ще й тепер ми маємо у своїх звичаях і народній усній творчості ознаки зустрічі, поєднання староукраїнської, дохристиянської культур. Але ми до цього вже так звикли, що іноді не можемо розпізнати де кінчається в народних звичаях староукраїнське і де починається християнське. Бо староукраїнські традиції ввійшли у плоть і кров наших звичаїв, і тепер ми собі не уявляємо Різдва без куті, Великодня - без писанки, Святої Троїці - без клечання, навіть називємо це останнє свято "Зеленими Святами". Всі ми відзначаємо свято Купала, на "Введіння" закликаємо щастя на майбутній рік, на "Катерини" кличемо долю, а на "Андрія" хто з нас не кусав калети (це великий корж із білого борошна) і яка дівчина не ворожила , чи вийде заміж цього року?

Все це - наша дохристиянська культура, наша найстаріша традиція. Кутя - це символ урожаю , писанка - це символ народження сонця. Зеленим гіллям наші предки охороняли своє житло від нечистих духів, що прокидаються (так вони вірили) разом із воскресінням природи - від русалок, мавок, перелесників.
3. Календарні звичаї – основа народних звичаїв українців
Складний і тривалиий шлях розвитку пройшли українські календарно-побутові звичаї та обряди. Таку назву вони отримали через звязок з календарними циклами (зимою, весною, літом, осінню), від яких безпосередньо залежав побут наших предків. Часом їх ще називають аграрними, тобто пов'язаними з певними видами господарських робіт (сівбою, плеканням посівів, збиранням врожаю). Але це вірно лише до певної міри, оскільки значна частина тих звичаїв та обрядів виникла задовго до того, коли наші предки пізнали хліборобство. Знання природних циклів і орієнтація в часі формувалися ще на тій стадії, коли давнє населення на території України вело привласнювальну форму господарювання, тобто існувало виключно за рахунок мисливства і збиральництва. Залежно від пори року воно переміщалося з місця на місце, тобто дотримувалося напівкочового способу життя, щоб забезпечити себе достатньою кількістю їжі.

Нині майже нічого невідомо про звичаї людей кам'яного віку (палеоліту, мезоліту). Але це не означає, що жодної обрядовості в них не було. Побут тих народів, чий спосіб життя до недавнього часу відповідав первісній стадії, яку давним-давно пройшли наші предки, засвідчує, що звичаї і обряди, приурочені до початку чи закінчення певного природного сезону, були і в них. У цьому переконує ближче знайомство з обрядовими циклами.

Минали тисячоліття, поки давні люди приручили звірів, навчилися вирощувати хліб. Перехід від привласнювальної до відтворювальної форми господарювання спричинив зміну способу життя. Полювання на звірів змінюється на тваринництво. Збиральництво поступово переростає у хліборобство; замість мандрівного способу життя настає відносна осілість,тривале проживання на певній території. Але первісні форми життя не зникають безслідно, а доповнюють новий господарський устрій. Ця закономірність властива і обрядовості, в якій давні обрядові дійства постійно доповнюються новими.

Паралельно зі зміною способу життя наші предки набували все нових і нових знань. На їх базі формувався певний світогляд як система поглядів на утворення світу, розуміння в ньому місця людини. Її взаємин з іншими людьми та навколишньою природою. Давні люди досить добре усвідомлювали значення природних явищ для свого існування. Ще в дописемний період вони намагалися якимось чином фіксувати свої знання про природу, здобуті у процесі пристосування до неї. Поступово формувалося розуміння впливу різних небесних явищ на суто земні справи людей. Це послужило відправною точкою для виникнення сучасної астрономії. З її зародженням формується система обліку великих проміжків часу, яка базується на періодичності видимого руху небесних тіл (Місяця, Сонця чи окремих планет).

Найдавнішим у багатьох народів був місячний календар. І це цілком природно, адже рух Місяця дуже легко спостерігати навіть неозброєним оком. Люди зауважили, що повернення Місяця в небесному просторі в одну і ту ж точку відносно Сонця відбувається приблизно через 30 діб; це добре простежується за місячними фазами — різними формами видимої частини Місяця.

Відлік часу за Сонцем послужив основою сонячних календарів. Певний час обидві ці системи співіснували. На території України вже у IV тис. до н.е. користувалися місячно-сонячним календарем, за яким вираховували періоди настання весняних і літніх свят. Така практика дійшла до наших днів. Якщо свята Різдва і Купала, які ділять річне коло на дві рівні частини, визначають за сонячним календарем, то Великодень і Зелені свята — за місячним.

Різні за формою елементи обліку часу пізніше отримали теперішню назву — "календар", яка походить від латинського слова "саlеndаrium", дослівно — "боргова книжка". "Календами" латиняни називали перші дні місяця, коли боржники повинні були сплачувати своїм кредиторам певні відсотки. Хоча термін "календар" запозичений, але власне системи обліку часу були відомі нашим предкам ще задовго до його виникнення. З пізніших часів дійшли до нас декілька календарів, які називають аграрними. На них звичайними зарубками позначали будні; косими хрестами, фігурками коней чи вершників — святкові дні; косими і хвилястими лініями — періоди дощів; стилізованими знаками рала, серпа — періоди польових робіт. Одним з таких календарів був керамічний глечик, знайдений у 1899 р. під час розкопок поблизу с. Ромашки на Київщині. Майже через 70 років археологи віднайшли ще два подібні календарі — глечик у с. Малаєшти (Молдова) та чашу в с. Лепесівка на Волині. Усі три знахідки належать до II—IV ст. н. е.

Але такими календарями користувалися далеко не всі. Астрономічні підрахунки настання того чи іншого сезону здійснювались елітарною частиною населення. До прийняття християнства на території України це були жерці, служителі язичницьких храмів,— так звані "волхви", "відуни", тобто особи, які володіли певними знаннями, але тримали їх у таємниці. Вони й вираховували періоди настання праних сезонів, визначали пов'язані з ними календарні, свята — терміни вшанування язичницьких божеств, яким поклонялися наші предки.

Для більшості населення ближчим був календар, в основу якого покладено вегетаційний період, тобто період активного життя рослинного світу. У наших умовах вегетаційний рік триває від останніх весняних приморозків до перших осінніх. З ним була пов'язана трудова діяльність переважної більшості людей, оскільки знання початку чи кінця хліборобських робіт мало практичне значення.

Разом з іншими системами обліку часу вегетаційним роком почали послуговуватися наші предки тоді, коли їх основним заняттям стало хліборобство. Ознаки такого обліку збереглися і до наших днів. Недаремно синонімом до слова "рік" і нині вважаємо термін "літо". За фенологічними ознаками сформувалася більшість сучасних назв місяців: березень, квітень, травень, червень тощо.

На обидві системи обліку часу — елітарну і народну, що взаємодіяли і взаємодоповнювали одна одну, істотно вплинула християнізація наших предків-язичників. З прийняттям християнства на Русі складається новий календар, упроваджуються нові святкові дати. Частково вони співпадали зі старими язичницькими святами, частково витісняли їх.

Відходили в небуття колишні служителі язичницьких храмів і культів, проти яких, у першу чергу, була спрямована боротьба християнської церкви. Забувалися назви божеств, на честь яких влаштовували свята наші предки. Та залишалася народна обрядова основа, яка впродовж наступних століть взаємодіяла з християнською обрядовістю. Так складався сучасний народний календар з християнськими датами і обрядами, доповненими прадавніми обрядовими елементами. Таке поєднання називають двоєвір'ям, але у світоглядній системі це вищий ступінь людського розвитку. Поєднання різновидових обрядових компонентів увійшло у плоть і кров українців. Ось чому ми сьогодні не уявляємо собі зими без Різдва Христового, перерядження і куті, весни — без Великодня і писанок, літа — без Зелених свят і клечання чи без купальських обрядів. Уособленням осені для нас залишаються святкування пам'яті Маккавеїв, Успення Богородиці, Спаса, поєднані з обжинковими обрядами.

Кожна пора мала свою важливу дату — кульмінаційну точку, до якої були приурочені народні звичаї та обряди річного календарного кола. Основні їх фрагменти до певної міри збереглися у календарних циклах зими, весни, літа й осені.
4.Українські обереги - наші давні і добрі символи
Наш народ на своєму довгому історичному шляху жив за зразком найраціональніших духовних традицій. Може, не всі вони сьогодні мають однозначну практичну силу, але переважна більшість з того, що гуртувало і об’єднувало людей, виховувало в них почуття національного усвідомлення, високих зразків моралі, мають бути з нами, передаватися наступним поколінням, їх втрата неодмінно призведе до духовного виродження і етнічного самознищення. А ми ж мусимо знати, хто ми, і чиї діти.

Берегиня – це наша мати, наша оселя. Усе, що в ній є, що пережили від своїх батьків та дідусів, чим збагатилися й освятилися – хатнім пожитком, дітьми, піснею, злагодою, добрим словом, - і є Берегиня.

Обереги – наші давні і добрі символи. Їхнє генетичне коріння сягає глибини століть. Може, маючи саме їх, наш народ зумів уберегти від забуття нашу пісню, думу, нашу історію і родовідну пам'ять, волелюбний дух. Виряджаючи чоловіків та синів у нелегкі походи проти чужинських набігів, матері, дружини і кохані дарували їм на пам'ять ці непересічні амулети-рушники з оберегами, аби живими повертались до рідної домівки.

Коли завершувалась робота в полі, дівчата та жінки збиралися в когось вечорами і пряли нитки, полотно, шили і вишивали сорочки, рушники, хустинки та інші речі. Вони вважалися оберегами цілої родини. Працювали охоче, весело, з любов’ю.

З глибини віків дійшов до нас звичай прикрашати оселі оберегами з природних компонентів, що символізують здоров’я, добробут, любов, щастя (різноманітні вінички, черевички, оздоблені виробами з тіста, шкаралупою від горіха, маком, крупою…).

У народі існує повір’я, що часник, перець, вироби із солоного тіста відганяють від дому біду та нещастя. Біла лляна сорочка є символом єдності у родині. Безсмертник символізує довголіття, колоски жита, вівса – красу, мак – від навроку, горох, гречка, квасоля – гарний урожай, горіх – міцне здоров’я. Трав’яний віночок приносить удачу, мішок із зерном – щастя у домі.

Отож, батьківська хата – це не просто житло, це значний відрізок життя людини, причому часто-густо найкращий. І не тому, що батьківська хата була тепла і суха, і з якимись зручностями та вигодами. Навпаки, ще й сьогодні величезна кількість цих хат не мають ні газу, ні води, невеликі, сплановані без архітектурної думки, побудовані з тих матеріалів, які зуміли колись дістати. Але ми їх любимо все життя, бо там минає наше дитинство, там виміряні наші майбутні шляхи-дороги, там наставляли нас на добро і щирість. Це поріг батьківської хати застилається вишитим рушником, на який ми стаємо, виходячи у білий світ на самостійну стежку сімейного життя. Батьківська хата манитиме і притягатиме невід’ємними хвилями магніту приязні, доброти та любові, своїми духовними оберегами.
Висновок.

Розуміння народних традицій і звичаїв, рідної культури є надзвичайно важливим у процесі становлення особистості, формуванні світогляду в культурному розвитку дітей, розширенні їх кругозору. Воно сприяє вихованню патріотизму, допомагає дітям підтримувати інтерес до вивчення історії, побуту, традицій народів, що населяють край, місто; вчить людинолюбства і толерантності, що так важливо на даному етапі розвитку нашого суспільства.

Якщо дитина має знання про традиції, звичаї, ритуали, історію та побут свого регіону, їй легше зрозуміти рідну культуру. Використання місцевого і регіонального матеріалу розширює кругозір учнів, розвиває їх пізнавальний інтерес, допомагає у виборі професії і є одним із засобів підвищення рівня

позитивної мотивації навчання. Не знаючи своєї рідної культури, не люблячи її, не можна зрозуміти і полюбити іншу культуру. Тільки той, хто відчуває красу, силу і багатство рідного краю, хто знає і шанує звичаї і традиції свого народу, дбайливо ставиться до них, може розуміти і поважати працю народних умільців, гордитись за талановитих земляків, бажання самим в житті бути схожими на них, щоб прославити нашу Україну.

Щоб діти стали народом, традиціями їх треба виховувати (а це покликана забезпечити незалежна Українська держава), необхідно аби вони за час навчання, виховання в сім’ї, навчальному закладі, міцно засвоїли духовність, культуру рідного народу, глибоко перейнялися його національним духом, способом мислення і буття. Адже нація – це насамперед сукупність різноманітних духовних прикмет (Ю.Липа) та природних (біологічних, психічних), історично зумовлених ознак «тіла, душі, розуму» (К.Ушинський), тобто психології, характеру, інтелекту певної культурно-історичної спільноти людей. Зрозуміло, що всі ці якості треба виховувати в учнів з опорою на ті засоби, методи, способи, традиції, які вироблені народом впродовж усього історико-культурного розвитку, тобто на засадах українського народознавства (українознавства).

Народні традиції, звичаї та обряди, об’єднуючи минуле й майбутнє народу, старші і молодші покоління, інтегрують людей у високо розвинену сучасну націю.Традиції є основою виховання, головним механізмом формування якостей особистості, джерелом енергії, добра, формування духовного світу людини.

Список використаної літератури
1.Воропай О. Звичаї нашого народу – К.: Оберіг, 1991р.

2.Міщенко М. "Хвали зиму після Миколи"//Українська культура – 1991р. №11 ст.34.

3.Українське народознавство: Навч. посібник / За ред. С.П. Павлюка, Г.Й. Горинь, Р.Ф. Кирчива. – Львів: Фенікс 1994р. – 608 с.

4.Хромлива - Щур Л. Українські народні звичаї в сучасному побуті–Львів: Фенікс 1990 р.



5. Українське народознавство. Є.Ф.Лозинська, Львів, «Оріяна Нова», 2008 р. стор. 151, стор. 111-136


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка