Розвиток економіки україни в період пізнього феодалізму



Сторінка1/5
Дата конвертації05.03.2016
Розмір0.85 Mb.
  1   2   3   4   5
4 Розділ

РОЗВИТОК ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ В

ПЕРІОД ПІЗНЬОГО ФЕОДАЛІЗМУ (ХVІ-ХVІІ ст. )
1. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ОСНОВИ

ОБ'ЄДНАННЯ РОСІЙСЬКИХ І УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ В ЄДИНІЙ ДЕРЖАВІ


XVI—XVII ст.— один із найважливіших етапів в європейській і всесвітній історії. Це період дальшого піднесення продуктивних сил, утворення світового ринку внаслідок практичного використання ве­ликих географічних відкриттів, формування централізованих дер­жав, перших буржуазних революцій, зародження і розширення ка­піталістичного укладу. Більш виразно риси нового, капіталістичного способу виробництва виявилися в ряді економічно розвинутих країн Західної Європи, значно слабше — у країнах Східної Європи. Проте й тут здійснювалися необоротні зрушення: в надрах феодальної си­стеми господарства поступово зароджувались і зміцнювались нові, буржуазні відносини.

Сповільнене поширення нових буржуазних відносин було власти­ве молодим єдинокровним народам Східної Європії — російському, ук­раїнському і білоруському — нащадкам єдиного древньоруського на­роду і держави — Київської Русі. Це зумовлювалось насамперед тяжкими наслідками панування ординських завойовників, а також наступними агресивними діями сусідніх феодальних держав, які значно менше постраждали від навали кочівників.

В результаті тривалого суспільно-економічного і політичного роз­витку в ролі лідера трьох братніх народів, союзника і бойового дру­га українського і білоруського народів виступив російський народ. Він перший відстояв свою національну незалежність і створив мо­гутню державу. Нове політичне об'єднання у Східній Європі — Ро­сійська держава — склалося в кінці XV ст.— на початку XVI ст.

Внаслідок конкретно-історичних причин невелике Московське князівство стало осередком, навколо якого руські землі об'єднува­лися в єдину державу. Ліквідація політичних та економічних пере­городок на території об'єднаних руських князівств і припинення міжусобних феодальних воєн створили сприятливі умови для роз­витку народного господарства, зміцнення воєнної могутності нової держави.

Отже, як і передові країни Західної Європи, Росія відроджува­лась як централізована держава. Причому, спираючись на широкі кола численного російського дворянства, царська влада обмежила економічну, політичну і воєнну могутність не лише удільних князів, а й вплив більш численних бояр — вотчинників. Великий князь (згодом цар) став самодержавцем.

За короткий час Російська держава досягла значних успіхів в економічному і культурному розвитку, зростанні суспільного по­ділу праці, розширенні внутрішніх і зовнішніх торгово-економічних


113

зв'язків, зокрема з українськими і білоруськими землями, які зне­магали під іноземним гнітом.

На початок XVI ст. українські і білоруські землі були розчле­новані між агресивними феодальними державами: Литвою, Поль­щею, Угорщиною, Молдавією, Туреччиною та Кримським ханством. Після підписання Люблінської унії (1569 р.), за якою була створе­на федеративна польсько-литовська держава — Річ Посполита, біль­ша частина України була загарбана Польщею. Під владою Великого князівства Литовського залишилися власне литовські землі та Біло­русія. Шляхетсько-магнатська Польща встановила на загарбаних українських землях жорстокий колоніальний режим.

Шляхетсько-магнатські кола Речі Посполитої вдавалися до не­щадної експлуатації польського, литовського, а особливо україн­ського і білоруського селянства. На українських землях процес за­кріпачення, зменшення селянського і козацького землеволодіння і землекористування відбувалися найбільш інтенсивно і в найбільш жорстоких формах. Застосовуючи тілесні покарання, тортури, вбив­ства селян, міщан і козаків, знущаючись з їх дітей і жінок, польсько-литовські та ополячені українські феодали примушували їх виконувати на свою користь тяжкі і виснажливі роботи. Українське трудове селянство закріпачувалось у масовому порядку. Одночасно всіляко утискувалося з боку уряду, шляхти і міських магістратів українське міщанство. Воно було позбавлене навіть тих елемен­тарних прав, якими користувалися городяни панівних національ­ностей.

Поширення феодального землеволодіння, обезземелювання селян, збільшення панщини, зростання тягаря повинностей і податків у містах, посилення національно-релігійних утисків обумовили зро­стання класової і національно-визвольної боротьби в містах і селах України.

Маючи в особі Речі Посполитої спільного ворога, всі верстви українського народу об'єднувались і вели боротьбу з нею. Особли­во ж загострилася соціальна і національно-визвольна боротьба в зв'язку з загарбанням України шляхетською Польщею, що вили­лась у низку народних повстань кінця XVI ст.— першої половини XVII ст. Однак через неорганізованість повстанців, матеріальні і воєнні переваги шляхетської Польщі ці виступи були придушені з нечуваною жорстокістю.

Поразки повстань вказували на необхідність досягнення най­тіснішого союзу України з Росією, яка ніколи не визнавала пра­ва Литви і Польщі на загарбання українських земель і, вихо­дячи з своїх матеріальних можливостей, міжнародного становища, подавала воєнну та економічну допомогу національно-визвольному руху українського народу. Розуміючи це і враховуючи бажання по­всталих мас, майже всі керівники народних повстань на Україні (К. Косинський, Т. Федорович, П. Павлюк) робили неодноразові спроби возз'єднатися з Росією.
114

Однак через складне міжнародне і внутрішнє становище молодої Російської централізованої держави ці прагнення довгий час не могли бути втілені в життя.

До середини XVII ст. у Росії, що була одним із об'єктів агре­сивних дій шляхетської Польщі, Швеції, Туреччини та Кримського ханства, не було достатньо сил для забезпечення перемоги націо­нально-визвольного руху українського народу і її закріплення шля­хом возз'єднання. Історичні рішення Переяславської ради (1654 р.) стали можливі тільки в результаті відповідного зростання воєнно-економічного потенціалу Російської держави і нестримного підне­сення національно-визвольного руху українського народу, інтенсив­ного розвитку економічних і культурних зв'язків між обома братні­ми народами.

Першорядне значення для розвитку і зміцнення цих зв'язків ма­ло те, що ще до визвольної війни на території Російської держави завжди проживала значна кількість українського населення і майже весь час до її складу входила частина українських земель. Це були князівства Чернігово-Сіверської землі, які після литовсько-росій­ської війни в 1500 р. відійшли від Великого князівства Литовсько­го і добровільно возз'єдналися з Російською державою. Вони пере­бували у її складі до 1618 р., коли за Деулінським перемир'ям ослаблена польсько-шведською інтервенцією Росія змушена була поступитися ними. Більш ніж сторічне перебування чернігово-сіверських земель під захистом Російської держави сприяло їх залюдненню, розвитку народного господарства і культури. Тут був надійний притулок для втікачів із захоплених польсько-литовськими феодала­ми правобережних і західноукраїнських земель. Перебування чернігово-сіверських земель у складі Росії забезпечувало розширення всебічних зв'язків між українським і російським народами.

Велике значення мало також заснування на власне російській території — її південних степових околицях — багатьох поселень утікачів з України — селян, міщан і козаків. Одночасно заселявся цей край і російськими переселенцями. Спочатку це були селяни, які втікали від зростаючого феодального гніту з центральних райо­нів Росії. Українські і російські переселенці разом піднімали економіку незайманого краю, об'єднаними зусиллями давали відсіч нападам татарсько-турецьких загонів. З другої половини XVI ст. до них приєдналися контингенти службових людей, направлених цар­ським урядом для охорони кордонів, побудови і захисту Бєлгород­ської лінії укріплень. Здійснення цього завдання вимагало значних фінансових і матеріальних ресурсів, робочої і військової сили, тому російський уряд схвально ставився до збільшення чисельності пересе­ленців з України. Утікачі від польсько-шляхетського гніту з україн­ських земель цілком відповідали вимогам російського царя до пересе­ленців: “... и они б нам служили, нашого государства от басурман оберегали й нашим жалованием [в] своих слободах на вечное житье строились й пашни пахали, й хлеб сеяли” [461, 38}.
115

Еміграція українського населення в Росію посилилась у кінці XVI — першій половині XVII ст. Так, наприклад, у 1589 р. на російські землі переселилося близько семисот козаків. Переселення набуло особливо масового характеру після придушення селянсько-козацьких повстань ЗО—40-х років XVII ст. Тоді в межі Росії пере­селилося 20 000 козаків. Польща наполягала на поверненні повстан­ців, але російський уряд відмовив їй. Більше того, представники російської адміністрації видавали переселенцям зброю, порох, сви­нець, гроші, збіжжя, сіль та ін. Для забезпечення дальшого існу­вання і закріплення на околицях Російської держави українські се­ляни і козаки були наділені землею [149, т. 1, 261—268, 271—280}.

Взаємовідносини дружби і братерства українського і російського народів грунтувалися також на тісному військовому союзі запорі­зького і донського козацтва. Козаки координували свої дії і спільно виступали проти ворогів.

Тривале воєнне співробітництво між українським і російським козацтвом сприяло також економічному розвитку обох козацьких країв. Нерегулярність або повна відсутність царського жалування, довгострокове перебування на братніх землях (запорізьких козаків у степах Дону, а донських козаків на Запоріжжі) вимагали без­посередньої участі козаків у трудовій діяльності. Козаки-гості, і особливо козаки-переселенці, активно займалися землеробством і про­мислами. Так, наприклад, у 1641 р. 500 українських козаків-пере­селенців просили російського царя підтвердити жалуваною грамо­тою їх права на заняття промислами на Дону [149, т. 1, 319}.

Існування в Росії територій із змішаним українсько-російським населенням (найбільше місце концентрації якого одержало назву Слобідська Україна) було одним з найважливіших воєнно-економічних і психологічних факторів боротьби українського народу з поль­сько-шляхетськими загарбниками. Повстаючи проти гнобителів, український народ розраховував на допомогу з боку Росії зброєю, військовою силою та ін., а при невдачі — на те, що зможе відвести козацько-селянські війська для відновлення сил.

Важливу роль у розвитку і зміцненні економічного співробіт­ництва між українським і російським народами відігравала торгівля. Торгові зв'язки мали виключне значення для обох народів. Для Російської держави, відрізаної від сприятливих морських торгових шляхів, Україна була однією з важливих ланок, що зв'язувала її із західноєвропейськими країнами. Частина товарів російських куп­ців вивозилася транзитом через українські землі, а частина продавалася безпосередньо на Україні. Жваві взаємні торгові зв'язки \/ мали особливо велике значення для України, продуктивні сили якої занепадали в господарській системі Речі Посполитої. Попит росій­ського ринку на вироби ремесла і промислів України давав мож­ливість її ремісникам, міщанам і купцям вистояти в боротьбі із при­вілейованими конкурентами з середовища пануючих національно­стей, запобігти остаточному занепаду міст.


116

Про першорядне значення торгово-економічних зв'язків з Росією для купців і ремісників України, Білорусії і Литви свідчить, зокре­ма, скарга польському уряду віденського купецтва (1621 р.), в якій зазначалося, що “...більшість купців Литовського князівства і вся Русь (Україна і Білорусія.— Авт.) живилася Москвою, поки була в мирі — зараз все те припинилося” [282, 18}.

Але, незважаючи на штучні і об'єктивні перешкоди, торгівля України, Білорусії та Литви з Росією продовжувала розвиватись. Особливо тісні торгово-економічні зв'язки склалися між Лівобереж­ною Україною і прилеглими до неї російськими територіями. Так, записи митниці російського міста Бєлгорода свідчать, що тільки за три місяці (з кінця грудня 1646 р. до кінця квітня 1647 р.) сюди з України прибуло 20 купців [518, 47}.

Розвитку торгово-економічних зв'язків сприяло доброзичливе ставлення російського уряду до торговців і ремісників з України. Так, уже з кінця XVI ст. дуже часто деякі товари українських купців звільнялися від мита, для них були збудовані спеціальні тор­гові двори у Сєвську, Бєлгороді, Брянську, Курську та Москві. Завдяки торгівлі з Росією на Україні зростали старі і нові торгово-ремісничі центри: Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав, Чигирин, Чер­каси, Луцьк, Бар, Львів та ін. Населення міст України справедливо вбачало в Російській державі надійного торгового партнера і вір­ного союзника в своїй боротьбі з польсько-шляхетським володарю­ванням.

Поряд з торговими зв'язками між Україною і Росією розвивався також обмін ремісниками, які передавали один одному виробничий досвід. Зокрема, приїзд на Україну з Москви в 60-х роках XVI ст. Івана Федорова з своїм помічником білорусом Петром Мстиславцем сприяв розвитку тут друкарської справи, зміцненню культурних зв'язків між українським і російським народами. А дещо пізніше, на початку XVII ст., виходець з України О. Радишевський очолював в Москві друкарню “в царському домі” [181, 52}. У 1639 р. майстро­вий з України М. Мистрюк переселився в Росію і зобов'язався ор­ганізувати селітряне виробництво в Бєлгородському повіті. В 1644 р. в Курську оселилися майстер селітроваріння Т. Іванов і возовий майстер М. Кондратьєв [149,т.1, 369].

У першій половині XVII ст. швидкими темпами здійснювалася консолідація місцевих ринків Росії в єдиний всеросійський ринок. В міру його зростання Російська держава перетворювалася на одну з розвинутих торгових країн того часу, яка все більше впливала на економічний і політичний розвиток сусідніх земель. Особли­во відчутним був її вплив на Україні. Зокрема, поширення росій­ської грошової системи на українських землях визнавав навіть польський уряд. Так, згідно з привілеями, підтвердженими у 1634 р. польським королем, місту Києву надавалося право рахувати штрафи як у польських злотих, так і в російських карбованцях [259, 51].


117

Отже, в XVI — першій половині XVII ст. між українським і російським народами існували тісні економічні, політичні, воєнні і культурні зв'язки. З їх розвитком, із зближенням двох братніх народів серед усіх кіл населення України дедалі більше утверджу­валася ідея про назрілу необхідність її возз'єднання з Росією.

Багатовікові прагнення і сподівання українського народу були втілені в життя під керівництвом Богдана Хмельницького. В резуль­таті визвольної війни (1648—1654 рр.) та історичних рішень Пере­яславської ради Україна навіки возз'єдналася з Росією. Входження України до складу Російської централізованої держави прискорило її економічний, політичний і культурний розвиток. Ця подія мала велике значення також і для Росії. Збільшився її воєнно-економічний потенціал, підвищився авторитет на міжнародній арені.

У складі Російської держави Україна одержала політично-адмі­ністративну, воєнну та економічну автономію. За нею закріплюва­лося право вибирати гетьмана, мати власні військові сили, фінанси. Березневі статті 1654 р. гарантували права і вольності Війська За­порізького і окремих станів, права і привілеї українських міст. За собою царський уряд залишав контроль за фінансами та зовніш­німи відносинами.

Зазначені обставини сприяли швидкому відродженню і розвитку продуктивних сил України. Однак у другій половині XVII ст. еко­номічне піднесення не охопило всі українські землі. Якщо на Ліво­бережній та Слобідській Україні, Запоріжжі, які знаходилися під надійним захистом об'єднаних російсько-українських збройних сил, швидко зростало населення, відроджувалося сільське господарство, ремесло та промисли, то на Правобережній Україні та західноукра­їнських землях, де відновили своє панування іноземні загарбники, хід післявоєнного розвитку був сповільненим, а кінцеві результати менш вагомі, особливо для українського населення.

Протягом наступних століть саме територія України, що раніше возз'єдналася з Росією, стала центром збирання усіх українських земель, її існування обумовило збереження цілісної української народності, хоч і розмежованої численними державними кордонами, як самобутньої етнографічної та культурної єдності.


2. СТАН СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА. АГРАРНІ ВІДНОСИНИ
У XVI—XVII ст. на Україні відбулися значні соціально-економічні зміни. Цей період характеризується дальшим розвитком продуктив­них сил країни. Певні успіхи були досягнуті сільським господар­ством і промисловістю, але, як і раніше, перше з них залишалось основною галуззю народного господарства (за кількістю зайнятих і вартістю виробленої продукції). Зростання економіки України
118

залежало насамперед від стану справ у сільському господарстві і, відповідно, від напряму розвитку аграрних відносин, що обумовлю­вався характером землеволодіння і землекористування.

Аграрний розвиток визначається розподіленням землі між різ­ними класами і класовими групами, способами застосування у зем­леробстві засобів виробництва і праці. На Україні в досліджуваний період існувало три основних види феодальної земельної власності:

державна, шляхетсько-старшинська, церковна. І зовсім незначна кількість землі належала козакам. Мало її було ще й у міських багатіїв. Під впливом наступу феодалів на селян, боротьби між різ­ними групами феодалів, антифеодальних виступів селян і козацтва відбувалися постійні зміни в структурі земельної власності.

На варті феодальної власності на землю стояла держава, уособленням якої був вищий державець — великий князь або ко­роль. Загалом у Речі Посполитій на королівські маєтки припадало близько 10 % всіх сіл (не рахуючи міст) [532, 79]. Проте високий рівень концентрації земельного фонду у королівських володіннях не свідчив про економічну міць короля. Ця власність носила часто суто формальний характер, тому що фактичними володільцями дер­жавних (королівських) земель були магнати і шляхта, у яких ці землі знаходились у держанні, оренді, закладі чи посесії. Безпосе­редньо королівській адміністрації була підпорядкована незначна кількість економій, староста. Велика кількість земель належала державі (королю) на Україні, особливо в західній її частині. Так, у Червоній Русі на частку королівських маєтків припадало 22 % сіл цього краю. Майже 52 % сіл задністрянської частини Пере­мишльської землі належали королю, решта 48 % — шляхті і духо­венству [376, 83}. Значно меншими були королівські володіння у схід­ній частині України. Тут переважали шляхетські маєтності, серед яких виділялися своїми розмірами магнатські володіння.

Користуючись безсиллям королівської влади, магнати захопили найважливіші державні посади і здійснювали повний контроль над основним джерелом прибутків — земельним фондом. З кінця XVI ст. головним місцем дій магнатів став південь України, де зосереджу­вались їхні маєтки. Експансіоністський рух магнатів і шляхти на­брав особливої сили з 1590 р. після прийняття сеймом постанови про роздавання “пустель” на Східному Поділлі, Південній Київщи­ні, півдні Лівобережної України, хоча насправді ці землі були дав­но заселені й освоєні українськими селянами і козаками. Внаслі­док загарбницьких дій такі магнати, як Яблоновські, Замойські, Жолкевські, Вишневецькі, Конєцпольські, Потоцькі, Острозькі, Заславські та ін., зосередили в своїх руках нечувано великі земель­ні володіння. Князь В. Острозький володів майже третиною Волині, частиною Київщини, Брацлавщини, Поділля [160, 65}.

Великі володіння захопили магнати Вишневецькі на Лубенщині, Калиновські — на Уманщині, Любомирські — на Житомирщині. І. Вишневенькому у другій чверті XVII ст. належало 40 тис. селян-

119


ських і міщанських дворів, а також міста Лубни, Пирятин, Хорол, Полтава, Золотоноша, Варва, Ромни, Лохвиця. У власності магнатів Любомирських було 2300 сіл і містечок [235, 252}, а в князя Заславського, який успадкував володіння родини Острозьких,— 80 міст і містечок і 2760 сіл [460, 85}.

Зосереджені в Східній Україні латифундії (з укріпленими замка­ми і містами, озброєними загонами) становили економічну базу маг­натів в їх боротьбі з центральною (королівською) владою. Спираю­чись на свій воєнно-економічний потенціал, магнати визначали полі­тичний розвиток країни. Король, не маючи міцної опори в особі дрібного та середнього шляхетства і міщанства, робив усе нові й нові поступки магнатам-можновладцям. Особливо тяжкі наслідки для держави мало роздавання магнатам в управління “королівщин”. Внаслідок цього величезні прибутки із державних адміністративно-економічних одиниць надходили не до державної скарбниці, а маг­натам. Так, річний прибуток магната X. Конєцпольського лише з одного Стрийського староства становив у 1655 р. 30917 злотих [і69,33].

Разом з магнатами численні володіння захопила польсько-литов­ська шляхта. Замість колишніх князівських і боярських земельних володінь XIV—XV ст. на українських землях в середині XVI ст. було понад 100 магнатських і тисячі шляхетських маєтностей. Зро­стання феодального землеволодіння на Україні супроводжувалися перерозподілом загарбаних земель на користь магнатів. Концентра­ція земельного фонду в руках магнатів-можновладців відбувалася за рахунок скорочення і витіснення землеволодіння середньої та дрібної шляхти. Маючи власні озброєні загони, магнати захоплю­вали землю та підданих шляхти і церкви. Ці напади супроводжува­лися грабунками, пожежами, тортурами, вбивствами. Практика ви­рішення спірних питань за допомогою сили була дуже поширена у середовищі самої шляхти.

Шляхетські наїзди набули особливого поширення після загарбан­ня українських земель польськими феодалами. Усі намагання по­терпілих добитися відшкодування збитків за допомогою суду в біль­шості випадків були приречені на невдачу. В умовах панування феодальної анархії неможливо було добитися виконання справедли­вого судового рішення.

У боротьбі один проти одного феодали застосовували й інші методи. Зокрема, дрібна шляхта, не маючи озброєних загонів, на­магалася збільшити ряди своїх підданих за рахунок переманювання кріпаків у інших володільців. Кріпаки часто погоджувалися на та­кий перехід, тому що новий господар звільняв їх на певний строк від виконання важких повинностей. Зрідка на цей шлях ступали і магнати з метою залюднення своїх володінь. З посиленням екс­плуатації цей рух всупереч закону, який обмежував його, набув такого розмаху, що в боротьбу з ним включилася держава, яка за
120

допомогою різних актів врешті зовсім заборонила переходи селян, навіть з дозволу пана.

Зростання феодального землеволодіння в XVI — першій половині XVII ст. супроводжувалося концентрацією земельного фонду і се­лян у руках магнатів. Магнатські латифундії інтенсивно витісняли середнє і дрібне шляхетське землеволодіння. На подільських і во­линських землях 18 магнатам (становили понад 9 % кількості зем­левласників) у 1629 р. належало 80 % усіх дворів, а дрібним та середнім землевласникам — лише 20 % [160, 65]. Міцними були позиції магнатів і на Східній Україні. В 1640 р. в Київському воє­водстві 27 магнатів (7 % феодальних землевласників) володіли 68 °/о усіх дворів, решта дворів — 32 °/о — належала дрібній та се­редній шляхті (359 власників) [518, 33}. У своїх маєтностях магна­ти зосередили дві третини загальної площі Київського воєводства [235, 16}.

На західноукраїнських землях, особливо у Руському воєводстві, де переважала середня та дрібна шляхта і майже не було магнат­ських латифундій, поступово теж утворилися значні феодальні во­лодіння Бибельських, Яблоновських, Дворковичів, Цетнерів, Чарторийських, Кузьмичів, Ходецьких, Потоцьких, Чурил та ін. На Гали­чині магнатам Чурилам належало три міста і 27 сіл, Потоцьким — три групи маєтків (єзупільська, тисменицька, богородчанська) [169, 33}.

Поряд з магнатсько-шляхетським на Україні зростало також церковно-монастирське землеволодіння. Православна, уніатська та католицька церкви захоплювали селянські і козацькі землі, закрі­пачували селян. Визнаючи виключно важливу роль церкви для за­хисту класових інтересів феодалів, верховної влади, литовський князь і молдавський господар, угорський та польський королі всі­ляко її підтримували.

Найбільшим земельним власником серед перелічених церков була православна церква. Місцеві воєводи, литовсько-польські коро­лі своїми грамотами дарували їй великі земельні угіддя, намагаю­чись схилити її на свій бік. Так, у 1516 р. король Сигізмунд І під­твердив надання київського воєводи Андрія Немировича на користь Ніколо-Пустинського монастиря чотирьох володінь (Теремище, Дерновата та ін.) і права збирання мита з монастирських людей, що жи­вуть у Києві [104, т. 4, ч. 8, 163}. У 1528 р. він підтвердив грамоту черкаського старости О. Дашкевича про виключне право Ніколо-Пу­стинського монастиря на “уходи” між Єрданью і Бистрицею. За цим привілеєм на користь монастиря “черкасци й казаки черкаскии не мають по тымь берегамь от Быстрицы аж до Ердани бобров го­нити, а ни сеток ставити, а ни рыб по озерам ловити, потому как за первых державець бывало” [104, т. 4 ч. 8, 166}. Такі монастирі, як Києво-Печерський, Ніколо-Пустинський, Видубицький, Межигірський та ін., стали найкрупнішими землевласниками на Україні.


121

Між церковними і світськими феодалами не було принципової різниці ні в цілях збагачення, ні в методах їх досягнення. Обидва угрупування феодалів прагнули мати якнайбільше землі і кріпаків, одержувати найвищі прибутки. Ця обставина обумовлювала немину­чість гострих сутичок між церковними і світськими феодалами, між самими церковниками.

Становище православної церкви, в якій польсько-литовські фео­дали небезпідставно вбачали супротивника своїм намірам у покато­личенні і ополяченні українського народу, стало різко погіршуватися після Брестської унії. Під їх тиском вона була змушена поступи­тися частиною своїх володінь на користь уніатської та католицької церков. У XVII ст. православній церкві вдалося повністю відновити своє панівне становище на території України, що возз'єдналася з Росією після визвольної війни.

Крім перелічених категорій феодальних землеволодільців, посту­пово утворився ще один прошарок експлуататорів — з української шляхти та козацько-старшинської верхівки. До 1648 р. він займав за своїм значенням останній щабель у феодальній ієрархії. Докорін­ні зрушення у становищі цього прошарку і взагалі у структурі зе­мельної власності сталися тільки після закінчення визвольної війни українського народу.

Перемога українського народу у війні створила більш сприят­ливі умови для розвитку продуктивних сил України. Зокрема, на визволеній території за рахунок покозачення частини населення збільшився прошарок вільних виробників; уповільнився процес за­кріпачення селян; покінчено з шляхетською анархією, національно-релігійним гнітом, створено умови для всебічного розвитку торгово-економічних зв'язків між Україною і Росією.

Найважливішим наслідком визвольної війни стала ліквідація великого феодального землеволодіння польських магнатів і шляхти. На експропрійованих у них землях були створені так звані військо­ві села. Вони становили державну власність і належали військово­му скарбу. Представники козацької адміністрації (полковники, сот­ники) управляли цими селами, а не володіли ними. Прибутки, по­датки і повинності йшли на користь військового скарбу. Однак поступово землі військових сіл і селяни перейшли до рук козацько-старшинської верхівки, української шляхти і російського дворян­ства.

Відновлення феодального землеволодіння відбувалося при пов­ній підтримці гетьманського та царського урядів. У період визволь­ної війни і після неї багато гетьманських універсалів на маєтності одержали православні монастирі, українська шляхта, козацька стар­шина. Роздавання та продаж землі державного скарбу почалися ще за часів Богдана Хмельницького. Під час його гетьманства мона­стирі одержали 80 володінь, шляхта — 50, козацька старшина різ­них рангів — 20 маєтностей [409, 188}.
122

Велике феодальне землеволодіння було відновлено у формі так званих рангових земель, тобто земель, які тимчасово надавалися при вступі на певну посаду тим чи іншим представникам козацької старшини. Крім того, окремі маєтності надавались у так зване вічне володіння, “до ласки військової”, тобто незалежно від службового становища.

Рангові маєтності, особливо ті, що належали гетьману чи гене­ральній старшині, складалися з багатьох сіл і навіть волостей. Зо­крема, Богдану Хмельницькому, як гетьману, було надано колишнє Чигиринське староство, а також місто Гадяч та різні села. Це на­дання підтвердив своєю грамотою царський уряд.

Гетьмани роздавали військові села як представникам козацької старшини, так і українській шляхті. За гетьманським універсалом борзенський сотник, згодом генеральний обозний, П. Забіла одер­жав в 1656 р. села Обтове, Клишки, Погоріловку, Реутинці та ін. [236, 17}. Селяни цих сіл були перетворені на його підданих.

З часом рангові землі втрачали форму тимчасового й умовного володіння. Старшина боролася за перехід рангових маєтностей у свою повну, довічну власність. У 1687 р. в складені при обранні гетьмана Мазепи статті старшина добилася включення нового пунк­ту, згідно з яким гетьман вже не мав права відбирати раніше на­дані маєтки, стверджені царськими грамотами. Під час свого анти­народного і зрадницького гетьманства Мазепа видав понад 1000 зе­мельних універсалів, кожний з яких прирікав на кріпацтво нові групи українських селян [197, 56}.

Таким чином, козацька старшина заволоділа великими маєтностями. Наприклад, сумському полковнику Г. Кондратьєву в 1677 р. належало 2150 дес. орної землі і перелогів, 7 сіл і хуторів, 11 мли­нів. На початку XVIII ст. родині Кондратьєвих належало вже 20 сіл. Охтирський полковник І. Перехрест захопив близько 40 тис дес землі [236, 17, 91}.

У значно гіршому становищі опинилася козацька старшина па Правобережній Україні, де польським магнатам і шляхті вдалося відновити старі порядки. Проте хоч її майнові і політичні права значно поступалися правам лівобережної старшини, вона теж здо­була певні поступки від польського уряду, який був змушений де­який час рахуватися з нею. Польський король підтвердив права і привілеї окремих представників козацької старшини [326, 69}. Однак у цілому політика правлячих кіл шляхетської Речі Посполитої була спрямована на знищення свого небезпечного воєнного, політичного і економічного конкурента — правобережного козацтва. У 1699 р. польський сейм схвалив рішення про скасування козацтва на Пра­вобережній Україні.

Отже, кінець XVII ст. на Україні характеризується зміцненням феодального землеволодіння, зростаючою концентрацією земельного фонду в руках верхівки феодального класу (магнатів-можновладців або козацької генеральної старшини).


123

У XVI—XVII ст. на українських землях одночасно з концентра­цією земельної власності відбувався також інтенсивний розвиток фільваркової системи, тобто розгортання феодалами власного госпо­дарства, заснованого на праці поневоленого селянства. Виникла ця система в першу чергу внаслідок розвитку товарно-грошових від­носин.

Спираючись на свою політичну могутність, шляхта намагалася збільшити доходи шляхом розгортання власної підприємницької і торгової діяльності. Одночасно вона усіма дозволеними і недозволеними засобами придушувала діяльність купців і підприємців не-шляхетського походження.

Однак у сфері товарного обігу (не лише зовнішнього, а й внут­рішнього) шляхта змушена була поступатися перед новим, що лише почав народжуватись, класом — буржуазією. Відсутність необхідно­го виробничого і торгового досвіду, зв'язків і особливо капіталу при­рікала більшість шляхетських починань на невдачу. Невдовзі шлях­та почала розуміти, що її промислово-торгова діяльність не забезпе­чить швидкого збільшення обсягів прибутків. Тому вона почала гарячковий пошук інших стабільних джерел доходів.

Вибір у шляхти був дуже обмежений. У зв'язку із слабким роз­витком промисловості і торгівлі основним джерелом доходів залиша­лося, як і раніше, сільське господарство. Отже, перед шляхтою по­стало питання про підвищення його прибутковості.

Однак досягти цієї мети традиційними методами було складно. Зокрема, вичерпав усі свої можливості засіб збільшення доходів за рахунок експлуатації нових колонізованих територій. У розпоря­дженні шляхти залишалися тільки внутрішні ресурси.

Мобілізація цих ресурсів з метою підвищення рівня доходів спо­нукала шляхту або до збільшення норми експлуатації, тобто збіль­шення ренти, або до розгортання власного панського господарства, заснованого на найманій праці. Спираючись на свою політичну, во­єнну та економічну могутність феодали йшли по шляху підвищення норми експлуатації і розвитку панського господарства, але заснова­ного на кріпацькій праці.

Інтенсивна перебудова господарства феодалів найбільш харак­терна для періоду кінця XVI ст. і XVII ст. Реорганізація панських господарств вилилась у створення фільварків.

У передфільварковий період шляхетство одержувало додатковий продукт від селян переважно у вигляді натуральної або грошової ренти. В основі кожної з них лежала праця селянина на закріпле­ній за ним ділянці землі. Обробка ж панської оранки та виконання інших повинностей мало другорядне значення. Якщо таке станови­ще було більш-менш терпиме для селян, то зовсім не влаштовувало феодалів. Переконавшись у повній непридатності дрібноселянського виробництва до швидкого збільшення ренти, шляхта почала пере­будовувати існуючі співвідношення між селянською та панською оранкою на користь останньої.
124

Широке розповсюдження фільваркової системи почалося з за­провадженням волочної реформи 1557 р. короля польського і князя литовського Сигізмунда II. З метою підвищення доходності його литовських, західно-білоруських та українських (Кременецький по­віт на Волині) маєтків, створення відповідних умов для нових мето­дів експлуатації була переміряна і поділена па волоки вся земля, якою користувалися селяни. Кожне селянське господарство одержа­ло волоку і стало виконувати всі повинності і відробляти панщину в обсязі, що зумовлювався розмірами цієї ділянки. Земля, що зали­шалася після наділення селян волоками, відійшла під фільварок. Згідно з законом площа землі фільварку відносилася до площі, переданої в користування селян, як 1:7. З часом це відношення все більше змінювалося на користь фільфарку.

На Україні шляхта найчастіше відводила під фільварок третину своїх найкращих володінь (орні землі, луки, бортні уходи та ін.). Решта землі розподілялася між селянськими дворами у відповід­ності з їх забезпеченістю тягловою силою. Найбільш забезпечені робочою худобою селяни одержували повний наділ, або лап (він найчастіше дорівнював волоці, тобто приблизно 20 га), або півнаділу, незабезпечені — маленькі ділянки, так звані загороди. Селяни, що одержали загороди, називались загородниками.

Активна діяльність шляхти в напрямі створення фільварків при­водила до корінних зрушень в економіці села. Так, с. Туринці (Га­личина) до передачі в держання панові Жолкевському підпадало під “волоське” право, мало 28 господарств на 10 дворищах і не виконувало панщини. З метою організації фільварку Жолкевський переміряв землю, якою користувалися селяни, і перерозподілив її. Одну частину землі селяни одержали знову у вигляді наділів, дру­гу — відвели під новоутворений фільварок, на решті площі поселили загородників. Завдяки цим заходам у 1567—1570 рр. в селі вже нараховувалося 62 тяглих господарства на 10 ланах і 20 загород­ників; усі вони відробляли панщину [391, 29}.

З поширенням фільваркової системи основу селянського землеко­ристування почали становити півланові і чвертьланові господарства. З точки зору феодалів такі і навіть менші господарства створюва­ли цілком сприятливі умови для відтворення робочої сили — селя­нина і його реманенту, тобто основи існування і розвитку фільварку.

Вироблений підневільною працею селян фільварковий продукт розпадався на дві частини. Одна йшла безпосередньо на споживан­ня землевласника та його челяді, друга реалізовувалася на внутріш­ньому або зовнішньому ринку. Економічно більш розвинуті філь­варки магнатів і середньої шляхти у своїй виробничій діяльності пристосовувалися до вимог зовнішнього ринку. Численні, але знач­но слабші в економічному відношенні фільварки дрібної шляхти орієнтувалися на потреби місцевих ринків. Поступово фільваркове виробництво дедалі більше набувало товарного характеру.


125

Фільварки різнилися один від одного обсягом вироблюваної про­дукції. Проте в цілому обсяг виробництва був досить високий, особ­ливо якщо прийнятії до уваги рівень агротехніки і агрикультури того часу. Так, у шести королівських фільварках Самбірського староства (західна частина України) в 1566 р. зберігалося понад 16000 кіп хліба (або 96000 пуд.), тобто в середньому на кожний фільварок припадало 2666,6 копи хліба. Значно менші розміри виробництва ма­ли фільварки, що належали містам.

Особливого розвитку набуло фільваркове господарство в маєтностях духовних феодалів. У 1645 р. в маєтку Львівської єпископії було зібрано близько 64 000 пуд. зерна. Не відставали від духовних і світські феодали, особливо на східно-українських землях. Так, з маєтку Вчорайше Київського повіту одного разу було вивезено 66 000 пуд. хліба (11 000 кіп).

Величезні обсяги виробництва мали магнатські латифундії. У старокостянтипівських маєтках магната Острозького, що включа­ли 180 поселень на Волині, в копах і засіках було зосереджено май­же півмільйона пудів різного хліба із врожаю 1610—1614 рр., при­чому головним чином 1614 р. [129, 169}.

Фільваркове господарство мало комплексний характер. Поряд із землеробством у фільварках розвивалося скотарство, основою якого було розвинене зернове виробництво. Частина зерна, виробленого у фільварках, яку шляхта не мала змоги реалізувати через віддале­ність зовнішніх ринків та нерозвинутість внутрішнього, становила кормову базу для розвитку скотарства.

Про товарний характер фільварків з розвинутим тваринницьким господарством свідчать розміри партій проданої худоби. Так, у 1640 р. львівський єпископ Соколовський відправив із фастівських і бобинських володінь на продаж у Польщу 304 воли і 235 ялівок. У 1644 р. магнат Конєцпольський відправив із Корсуньщини (Південна Київщина) на західні ринки 300 волів [281, 20}.

Великі партії худоби відправлялись і з західноукраїнських зе­мель. Використовуючи розташування цієї частини України, через яку пролягали транзитні шляхи між Сходом і Заходом, та розвину­ту мережу ярмарок (перемишльську, ярославську, львівську та ін.), західноукраїнська шляхта спеціалізувала фільварки на відгодівлі як своєї, так і купленої худоби з метою її наступного перепродажу.

З розвитком внутрішнього ринку в панських фільварках поряд з м'ясним розвивається і молочне господарство. Так, у восьми філь­варках Ковельського староства в 1556 р. з 572 голів худоби було 120 дійних корів. В окремих маєтках турбувалися не лише про збіль­шення поголів'я дійних корів, а й про поліпшення їх породи. В ма­єтку Львівської єпископії, наприклад, налічувалось 222 корови, з яких 33 були виділені як породисті. Одержане в господарстві молоко та супутні продукти йшли на продаж. Зокрема, 1654 р. Каменецький фільварок (Поділля) виручив 131 злотий за надоєне молоко від 40 ко­рів і 250 овець [281, 170].


126

Постійна потреба господарства та війська в конях сприяла по­ширенню у фільварках конярської справи. Так, у маєтку луцького єпископа Красенського в 1571 р. існував кінський завод, де було 70 голів коней. В Ямпільській групі маєтків Радзівіллів у 1637 р. нараховувалося 960 голів коней і 10 верблюдів. Крім зернового, м'ясного та молочного господарства, у фільварках почали розвива­тися птахівництво, рибництво, бджільництво. Піднесення землероб­ства і тваринництва сприяло організації у фільварках у зростаючих масштабах потужностей по домашній переробці сільськогосподар­ської сировини. Збільшення виробництва сировини спричинилося до зростання у панських фільварках ґуралень, саловарень, сироварень, олійниць. Продукція цих виробництв частково споживалася на місці, основна ж частина відправлялася на продаж у міста.

У різні часи і в різних районах України розвиток фільваркової системи здійснювався нерівномірно. Досить часто він гальмувався або зовсім припинявся через несприятливі умови: коливання попиту на зерно, м'ясо, нерозвинутість шляхів сполучення, дедалі зростаю­чий класовий опір українського селянства (що було природною реакцією на жахливі методи впровадження фільваркової системи), міжусобну боротьбу шляхти, напади турецько-татарських загонів. Однак, незважаючи на несприятливі фактори, фільваркова система виявила свою життєздатність і продовжувала існувати після виз­вольної війни на Правобережній Україні та західноукраїнських землях і навіть почала відроджуватись у нових формах в кінці XVII вт. на території, визволеній від польської шляхти.

Проте природа фільварково-панщинної системи була суперечли­вою. Неодмінною умовою більш-менш ефективного її функціонуван­ня мала бути певна рівновага між фільварковим і селянським гос­подарством, але через короткозору політику шляхти це дуже рідко досягалося. Прагнення шляхти до наживи не мало меж. Вона все більше підвищувала норму експлуатації пригноблених селян. Обез­земелювання селянства, збільшення панщини призводило до ро­зорення селянського господарства, що кінець кінцем підривало і саме фільваркове господарство. З розвитком фільваркової системи ослаблялась одна з основних підвалин феодальної формації — певна заінтересованість селянина в процесі виробництва, в його результаті.

Фільваркова система призводила до обезземелювання селян, по­силювала владу феодала над селянином. Але впровадження фільвар­ково-панщинної системи не сприяло консервації феодальних вироб­ничих відносин. Навпаки, її повсюдне поширення на Україні озна­чало початок руйнування феодального, натурального в своїй основі господарства, перехід до нових, більш прогресивних буржуазних відносин.

Однак, незважаючи на те що з введенням фільваркової системи роль селянського господарства дещо знизилася, воно продовжувало залишатися тут основою сільськогосподарського виробництва.


127

У XVI—XVII ст. в сільському господарстві дещо підвищився рівень агрикультури: на більшості українських земель міцно закрі­пилася передова для того часу трипільна система сівозміни. При­мітивні перелогові і вирубно-вогневі системи зберегли своє значен­ня в південно-східних степових, північних поліських та гірських районах. Майже повсюдно застосовували сортове насіння, добрива (гній, торф, попіл).

У технічному оснащенні сільськогосподарського виробництва до­корінних змін не відбулося, хоча певне поліпшення техніки мало місце. Як і раніше, для обробки землі застосовували плуги, сохи, борони, рала, заступи, мотики, лопати. Однак щораз більше основ­них частин сільськогосподарських знарядь виготовлялось із заліза. На роботах, зв'язаних із збиранням врожаю та його обмолотом, за­стосовували серпи, коси-литовки, ціпи, а в панських господарствах — молотильні котки.

У феодальному суспільстві земля і юридичне і фактично належа­ла феодалам, цілком і повністю контролювалася ними, а верховним її розпорядником була держава. Селяни були позбавлені права во­лодіння землею. Знаряддя ж праці, незважаючи на певні домагання шляхти, фактично належали селянам. Для панування над пригноб­леним селянством, захисту своїх позицій у процесі виробництва феодалам цілком вистачало контролю над земельним фондом. Шлях­ті була більш вигідна праця селянина з його реманентом, ніж опла­та праці постійних найманих робітників та витрати на власний фільварковий інвентар. Отже, знаряддя праці, що переважно були зосереджені в господарстві селянина, використовувалися також під час робіт у фільварку.

Документи свідчать, що в панських фільварках майже не було сільськогосподарської техніки. Так, наприклад, у фільварку в селі Ритарівці Саноцької землі в 1645 р. було тільки дві пари “залізних” борон вартістю п'ять злотих, сокира і мотика вартістю 1 злотий 24 гроша. Крім того, були тут “коляса”, сани, 10 “шин залі­за” [327, 220}. Основну ж частину панського господарства становили коні, велика рогата худоба та ін.

Селяни не тільки зосереджували у своїх господарствах переваж­ну більшість сільськогосподарської техніки, вони були й її основни­ми виробниками. Вироблювані за допомогою сільських ремісників сільськогосподарські знаряддя мали низьку якість. Зокрема, плуги, які використовувалися на рівнині, були такі недосконалі і важкі, що в них доводилося впрягати не одну, а дві, три, а то й чотири пари волів. Це, в свою чергу, вимагало додаткової кількості робіт­ників, замість одного селянина оранку проводили два-три.

Застосування рутинної сільськогосподарської техніки призводи­ло до непродуктивних витрат тяглової і робочої сили, неякісного обробітку землі і, відповідно, низької врожайності. Створення філь­варків у цьому відношенні нічого не змінило, вони не дали поштовху до модернізації сільськогосподарських знарядь.
128

Основною тягловою силою були воли, друге місце займали коні. Кількість робочої худоби в селянському господарстві залежала від якості грунту, характеру панського господарства, розвитку ринкових зв'язків, але насамперед — від величини земельного наділу.

У XVI—XVII ст. розмір тяглової одиниці зазнав істотних змін. Так, у кінці XVI ст., коли найбільш поширеною нормою селянсько­го землекористування був повний наділ (або лан), на кожну тягло­ву одиницю (тягло) припадало від 6 до 8 волів. У XVII ст. при прогресуючому зменшенні селянського наділу (до чверті ланового і менше) на тяглову одиницю припадало вже 4 воли. Але ці дані характеризують забезпеченість, так би мовити, середнього селянина. Переважна ж більшість селян була забезпечена робочою худобою набагато гірше, ніж того потребував розвиток їх господарства. Так, при забезпеченості тягловою силою 67 % селянських господарств у Галицькій землі і Жидачівському повіті більше половини з них не були “повноплужними”, тобто не мали чотирьох волів [169, 37}. Цей та інші приклади вказують на те, що зменшення розмірів тяг­лової одиниці — наслідок обезземелювання селян у зв'язку з орга­нізацією фільварків.

Незважаючи на різку відмінність у розмірах земельних ділянок селянського користування, в усіх районах України відбувалось їх зменшення. Про це свідчить неухильне зростання чисельності мало­земельних і безземельних селян. Згідно з подимним переписом на Київщині вже в 1631 р. загородники та убогі становили 38,5 % [238, 111}. На українських землях під владою Польщі у першій половині XVII ст. приблизно 15 % кметів мали наділ більше півлана, близько 33 % — півлана, до 20 % — менше чверті лана. Тре­тину селянства становили малоземельні та безземельні [240, т.

  1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка