Руде село, моя колиско розробка відкритого уроку з літературного краєзнавства, проведеного в 11 класі Рудосільського нвк „зоні



Скачати 167.14 Kb.
Дата конвертації21.02.2016
Розмір167.14 Kb.
РУДЕ СЕЛО, МОЯ КОЛИСКО..."

( розробка відкритого уроку з літературного краєзнавства, проведеного в 11 класі Рудосільського НВК „ЗОНІ I-III ступенів - ДНЗ" для слухачів ОШППД вчителем української мови та літератури Масненькою Ларисою Володимирівною)

Тема. Руде Село, моя колиско...

Мета заняття: використовуючи місцевий краєзнавчий матеріал, розширювати та поглиблювати знання учнів про історію рідного села, письменників-земляків. Формувати вміння висловлювати свою думку, свої враження від прочитаних творів; виховувати любов до рідного краю, шанобливе ставлення до народних традицій та обрядів; удосконалювати навички аналізу творів, розвивати виразність читання, мовлення школярів.

Обладнання. Виставка творів письменників-земляків; карта „Володарщина літературна"; фотографії; ілюстрації учнів до поезій; запис пісні Петра Климента „Моє село".

Структура уроку.

  1. Вступне слово вчителя. Оголошення теми уроку.

  2. У ріднім слові оживає історія мого народу (повідомлення учнів про походження назви села).

  3. Легенди та пісні рідного краю.

  4. Рудосільські святині.

  5. Трагічні сторінки історії Рудого Села.

  6. Виразне читання поезій про голодомор та їх колористичний аналіз.

  7. Повідомлення учнів про письменників-земляків.

  8. Виразне читання їхніх творів та бесіда за змістом.

  9. Усне малювання.

10. Підсумок уроку. Домашнє завдання.
Учениця.

Моє село -

Журлива пісня верб.

Моє село - то тракторів безсоння.

Бо стиглий колос - найдорожчий скарб,

Що сивиною розписавсь на скронях.

Моє село -

Марії, Василі, дві сотні хат -

Рідня одного роду,

Що з прадіда шукають у землі

І сенс життя,

І честі вічну вроду.

Тут просто все -

Простіше не знайти.

Тут прямо все -

Говорять,

Ходять,

Мріють.


Тут вікнами до сонця йдуть хати,

А звідусіль вітри шалені віють... (М. Махінчук)



Учитель. Ми почали сьогоднішню зустріч поезією нашого земляка М. Махінчука про село. Адже у нас урок літературного краєзнавства. Його тема - „Руде Село - моя колиско..." Запишіть, будь ласка, тему й епіграф заняття:

О рідний краю!

Сонячна блакить!

Солодкий запах суму і озону!

Хіба тебе я можу не любить,

Мою колиску срібнодзвонну?!

О.Гончар

Для всіх вас, діти, рідне село є тією колискою, у якій ви зросли, бо це - ваша маленька батьківщина.



Учениця.

Руде Село... маленька батьківщина,

Ти потопаєш навесні в садах.

Купаєшся у співах солов'їних,

Зорітимеш ти на моїх шляхах.

Руде Село... до тебе, як до світла,

Я поспішати буду з далини.

Як мрію я, щоб батьківщина квітла,

А діти бачили щасливі сни.

Руде Село... священний отчий краю,

Земля колосся щедрого і чистої води.

Де б не була в житті, та знаю:

В моєму серці ти завжди. Учитель. Як же виникло, коли з'явилося Руде Село? Архівні матеріали свідчать, що І виникнення села пов'язано з подіями кінця XVI - початку XVII століття, коли Януш Збаразький був нагороджений за участь у війні проти Росії землями на річках Росі, Березянці, Роставиці, Горовиці. І Так у 1622 році з'являється Руде Село.

Щодо походження назви села існує кілька версій. Давайте пригадаємо одну з них.

Учень.

Колись давно на цій землі,

Як прадід мій був молодий,

А нас ще з вами не було,

Тут поселивсь козак Рудий

Та й заснував Руде Село.

І хату, й клуню збудував,

В дворі насіяв квіточок.

Він чорнобриву жінку мав

І цілу купу діточок.

Хоч сам рудий і вся рідня,

Та міцно корені пустив.

Із сонцем він вставав щодня,

Орав, хліб сіяв і косив.

І так було із року в рік, росло і множилось село.

І, хоч старим став чоловік,

Руде Село дітьми цвіло.

І правда це, а чи брехня,

Але з тих пір так повелось:

Усі - нащадки козака ми,

Всі рудосільцями звемось.

Учитель. Жителі села знають славну історію свого краю. Знають про кожну вулицю, куток, джерело. Група наших учнів записала кілька легенд, пов'язаних з історією села.

Учениця. Через наше село протікає річка Рудка. Люди стверджують, що вона називається так тому, бо у нашій місцевості є поклади залізної руди. Через те іноді вода має рудуватий відтінок. Походження назви річки пояснює легенда.

Багато століть тому палали українські села, спустошувалися поля, нищилося все живе татарською ордою. Як смерч, сунула вона далі й далі, залишаючи після себе пустку.

Невеликий ворожий загін, захопившись збиранням здобичі, відстав від своїх. Чужинці награбували немало добра, їхні коні з важкою ношею ледве ступали.

Ординці вели з собою в неволю гарних молодих дівчат. Гірко плакали ті, поливали землю сльозами.

Надходила ніч, і зрозуміли вороги, що заблудилися. Зажадали від дівчат, щоб показали дорогу. Подивилися українки одна на одну і погодилися. Дівчата попереду, а татарські коні з вершниками та добром позаду.

Дісталися до річки, яку потрібно було перейти вбрід. А місцевість була болотиста. Дівчата дійшли майже до середини річки, а татари на конях почали грузнути. Болото їх швидко засмоктувало. Хто стрибав з коней, зникав під водою.

Один татарин натягнув тятиву лука і випустив стрілу. І, хоч сам відразу потонув, ворожа стріла влучила в саме серце дівоче. Упала дівчина в річку і забарвила воду своєю кров'ю - стала вона рудою. Потопилися тоді в річці всі вороги, а вона стала з тих пір називатися Рудкою.

Учениця. Є у нашому селі місцина з трохи страшнуватою назвою - Безодня. Це місце густо вкрите різноманітною рослинністю. Сонечко рідко заглядає сюди, тому навіть полудень тут видається вечором.

Кажуть, тут була глибока-глибока криниця. А ще старі люди розповідають, що не одна худобина згинула безслідно, прийшовши сюди до водопою.

Давно-давно, коли наші пращури в Крим по сіль їздили, проходив через наше село чумак. Міцний чолов'яга був, гарний. І воли у нього були хазяйські, доглянуті. Далекою була дорога, натомився чумак. „Добре було б худобу напоїти та й самому в холодку посидіти", - подумав чоловік. Аж дивиться - недалеко озерце заблищало. Круг нього все зелене, пташки співають. Пригнав чумак сюди волів. І сам до води підійшов, щоб умитися та напитися. Та як ступили вони в озеро, так умить і зникли під водою. Ніякого сліду не лишилося. З тих пір нібито це місце стали називати Безоднею.

Учениця. Давно те було. Навіть найстарші люди села розповідають, що почули цю легенду від своїх бабусь та прабабусь.

Орда татарська, мов чорний ворон, налетіла. Палали хати, кричали діти, відірвані від материнських грудей, поливали землю кров'ю убиті. Погнали кляті вороги найвродливіших хлопців та дівчат у неволю. Зупинилися на перепочинок, стали ясир ділити.

Гірко ридали бранці, навіки прощаючись із рідною землею.


  • Не плач, Оксанко, серце моє, - долинуло з гурту полонених хлопців. - Отже, дасть Бог - ще побачимось. Це Іван утішав свою Оксану, найвродливішу дівчину села.

  • Цю незвичайну красу й вороги помітили. Почали сперечатися, кому вона дістанеться.

  • Вона - моя, - крикнув найстарший з-поміж татар і грубо шарпнув дівчину до себе.

  • Оксано, кохана! - Рвонувся Іванко, та дужі руки схопили його й кинули на землю.

  • Ніколи, вороже лютий, не буде українка потоптана твоїм чоботом, - і плюнула прямо в обличчя ворога.

Блиснула шабля. Як зірвана квітка, упала Оксана.

Гірко ридав Іван. Цілу ніч лилися сльози з його очей. А вранці татари продовжили свій шлях. Ніколи не побачив більше хлопець рідної землі, пропав у неволі.

А в тому місці, де загинула Оксана, незабаром з'явилося джерело з чистою смачною водою. Кажуть люди, що то сльози Іванові. А може, то Оксанина вічна любов озвалася до людей тихим жебонінням джерела.

Учитель. Багато часу минуло з тих пір. А легенди живуть, передаються з покоління в покоління. Бо рідне слово - невмируще.

Невмирущою і вічною є пісня. У ній історія народу.

Наше село дуже співуче. У ньому кожна вулиця має свої пісні. Нашими учнями зібрано й записано чимало пісень: колядок, щедрівок, весільних, колискових.

Кожна людина, в якої добра і чиста душа, любить співати. Односельці стверджують, що народна пісня „Чогось мені сумно" народилася саме в Рудому Селі.



(Звучить пісня „ Чогось мені сумно ").

Наступна пісня теж має свою історію. Більш як півстоліття тому її прекрасно виконувала солістка хору імені Григорія Вірьовки, наша односельчанка Марія Вілінська. Коли вона приїздила до села і збиралися у її домі односельці, то ця пісня звучала першою.



(Звучить пісня „ Один місяць сходить, а другий заходить ".)

Учитель. Кілька років тому на адресу нашої школи надійшов лист поета з Білої Церкви Сергія Лисого. Він писав, що у студентські роки закохався у молоду вчительку, яку направляли на роботу до Рудого Села. У неї були сині-сині очі. Тоді ж, у 1947 році, поет написав "Пісню юності".

У дівчини очі сині,

Хоч живе в Рудім Селі.

То мов проліски гостинні,

То мовчать, як два жалі. Приспів:

То за жайворонком в полі

Защебечуть в небокрай,

То візьмуть мене в неволю,

В тім полоні, хоч вмирай.

То різнуть, як діаманти,

Просто серце навпіл рвуть.

Заніміють биті франти,

Як в ті очі зазирнуть

Приспів:

Мов на прив'язі за ними,

Ах було, чи не було?

За своїм коханням йтиму,

Зустрічай, Руде Село!°

Музику до цих слів написав Олександр Білаш.



Учитель. Руде Село відоме далеко за межами району завдяки нашим святиням. Ними є І споруда панського будинку, Свято-Троїцька церква, та чудодійна ікона Божої Матері.

Повідомлення учнів про святині села.

Історичною архітектурною пам'яткою в селі є споруда Свято-Троїцької церкви, яка величавой піднялася над навколишнім виднокраєм. Спорудження цього храму тісно пов'язане з ім'ям поміщика Станіслава Залєвського та Рудосільською іконою Божої Матері.

Розповідають, що важкохворий Станіслав Залєвський, перебуваючи в Ченстохові (Польща), купив собі на ринку ікону Божої Матері і молився перед нею за своє оздоровлення. Сталося диво - | він одужав і повернувся до свого маєтку в Рудому Селі, а ікону залишив у Польщі.

З нагоди повернення поміщик влаштував бенкет. Одна зі служниць пішла до льоху за їстівними І припасами і там побачила ікону. Коли сам пан Станіслав спустився туди, - він побачив ту саму ікону, І яка промовляла до нього: „Коли ти хворів, то молився до мене, а коли вилікувався, то забув мене".

Пан Станіслав був настільки вражений цим, що будучи католиком, вирішив побудувати в селі І православну церкву. У 1825 році було закладено новий кам'яний храм на честь Святої Трійці. ! Будівництвом опікувався сам Залєський, згодом його брат і племінниця. Лише богуславське дворянство, яке взяло на себе зобов'язання щодо будівництва храму і довело справу до кінця. У 1841 році Свято-Троїцький храм було освячено.

Справжньою окрасою храму є Рудосільська ікона Божої Матері, яка, за переказами, має цілющі властивості лікування хвороб і часто приходить на допомогу.

Після революції місцеві жителі переховували свою Берегиню, а перед Другою світовою війною вона вся вкрилася маленькими крапельками крові, ніби попереджуючи рід людський про страшне лихо.

Не один раз була здійснена спроба викрасти чудодійну ікону, але вона щоразу поверталася до села, одного разу її було повернуто вже з кордону з Польщею.

За своїми характеристиками та художніми особливостями вона належить до Галицької школи живопису і датується XVIII ст.

Історія маєтку Браніцьких у Рудому селі дуже цікава. Станіслав Залєвський побудував його у класичному стилі. У двоповерховому будинку було п'ятнадцять кімнат, бальна зала, їдальня. Стіни були метрової товщини, підлога вистелена паркетом. Від головної брами до входу у приміщення вела дорога, під якою взимку у трубі переганяли воду, тому доріжка ніколи не замерзала. Перед парадним входом жебонів фонтан.

Сад займав площу три гектари і налічував три тисячі кущів та дерев. Від будинку розходилось вісім алей, кожна обсаджена іншою породою дерев. Маєток стояв на пагорбі над річкою, а на схилах ярусами росли дерева та квітували клумби.

На початку XX століття нащадки Браницьких вивезли з маєтку всі цінні речі. Те, що залишилося, було розграбовано під час Жовтневої революції.

У панському будинку не робили ремонту, а після пожежі, що сталася в 1991 p., зняли і пам'ятну табличку. Зберігся частково лише фасад, колони при в'їзді, з древнього парку вціліли лише кілька каштанів та лип.

І парк, і маєток мають свій характер, свою аристократичну душу, свій голос, який озивається луною від найменшого поруху (про Рудосільську ікону та її чудодійні властивості розповів настоятель Свято-Троїцького храму отець Ігор).



Учитель. Наші односельці, люди похилого віку, з болем у душі згадують найстрашніші сторін­ки історії села - роки голодомору. Чорним смерчем пройшов голод вулицями села. Із тисячі двохсот дворів після голоду залишилося триста п'ятдесят. Померло більше як дев'ятсот осіб. Це було більш масове винищення людей, ніж у роки Великої Вітчизняної війни. Тоді загинуло сто дев'ятнадцять на­ших односельців. Люди кажуть: „Це страшніше, ніж війна. Краще смерть, ніж ще раз таке пережити".

Учениця. На території села було декілька інтернатів для дітей - сиріт. Дітей годували раз у день, і вони вмирали. Семенюк Параска Купріянівна згадувала: „Іду весною, а діти в березі їдять

бруньки. Спитала, чи їм їсти не дають. А вони відповіли, що баба Марія дає їм лише воду." Всі діти з інтернату вимерли, їх вивезли і поховали в одній могилі.

Учениця. Згадує Костик Мар'яна: „Я ходила до Миронець Маріки. Гарна була жінка. Заходжу якось, а вона сидить біля мертвих дітей. Гарні такі хлопчики, все хотіли вчитись, книжок у них було багато. У матері ні сльозинки в очах, ні жалю до дітей, запухла вся тільки й промовила: „Садки будуть цвісти, соловейки будуть щебетати, а я буду в землі лежати."

Учень. Очевидці згадують, як навесні 1933 року вулицями їздила підвода, повна померлих людей, кинутих абияк. З підводи звисали то коси, то руки, то ноги. На кожній вулиці був десятник, що допомагав збирати мертвих. Забирали іноді живих, ослаблених. Звозили у великі ями - кагати, викопані на кладовищі. Не було ні страху, ні жалю до померлих. Люди звіріли.

Учитель. Усі свідчення очевидців зібрані й записані у „Книзі пам'яті" нашого села. Ці матеріали надіслані до „Всеукраїнської книги пам'яті."

(Школярі читають напам 'ять поезії про голодомор, роблять їх колористичний аналіз.)

Учениця.

Відлітали душі.

Вогонь танцює, наче сатана,

І пугачем кричить з пустої печі.

Голодна смерть припала до вікна,

Регоче, задивившись на малечу.

Палає хмиз... Востаннє обнялись...

І гріє мати піч, немов для гніту...

І сльози божевільні полились...

Не зна, куди дітей своїх подіти.

Пішла б сама у тундру чи тайгу,

Злетіла б в небо, від морозів синіх...

Але закрила в комині каглу,

Замкнула хату в сивім голосінні.

Вдивлялась у димар свій край села.

Із нього душі відлітали в вирій.

Блищали мокрі очі з-під чола,

Здригалися в усмішці щирій.



Учень.

Почорніла від горя мати:

Вже ні доньки нема, ні синів.

Всі лежали посеред хати, -

Голод їх у могилу звів.

Вітер стукав у шибку стиха,

І стогнала голодна зима.

Сива мати в обіймах лиха

Над дітьми голосила сама.

Ні, звестися уже несила.

Тане воском її життя.

Рідна хата тепер - могила.

Темінь. Морок. І забуття...

Учениця.

У той рік заніміли зозулі,

Накувавши знедолений вік,

Наші ноги розпухлі узули

В кирзяки-різаки у той рік.

У той рік мати рідну дитину

Клала в яму, копнувши під бік.

Без труни, загорнувши в ряднину...

А на ранок - помер чоловік.

І невтому, трудягу старого,

Без хреста повели у той бік...

І кістьми забіліли дороги

За сто земель сибірських, сто рік.

У той рік і гілля, і коріння -

Все трощив буревій навкруги...

І стоїть ще й тепер Україна,

Як скорбота німа край могил.

Учитель. Окраса кожного села - його люди. Руде Село багате талантами. Саме тут корені І

наших земляків - письменників Віктора Семеновича Драчука, Миколи Устимовича Драчука. 1

Випускником Рудосільської школи є Володимир Іванович Дідківський.

1937 рік дав Україні Віктора Драчука. Батько хлопця загинув на війні, мама працювала 1

телефоністкою, а його виховувала бабуся. Однокласники Віктора Семеновича згадують, що він був 1

доброю, щирою дитиною. Дуже гарно навчався, захоплювався історією, географією, літературою. І

Усю вулицю кликав до себе дивитися діафільми, бо такого дива ні в кого не було. Школярів І

пригощав яблуками з саду. Любив поділитися останнім із друзями.



Учень. По закінченні школи Віктор - студент Київського університету. Навчається на

філософському факультеті, потім вивчає найдавнішу історію на кафедрі археології. Уже на другому

курсі написав наукову працю з історичної лінгвістики, а на третьому виступав на Всесоюзній j

конференції у Москві. Його називали „яскравим дослідницьким обдаруванням". Юний дослідник !

друкувався на сторінках багатьох газет і журналів, із запалом віддавався громадській роботі. А ще і

проводив наукові спостереження за розкопками стародавнього Києва, створив школу юних '

археологів, вивчав писемні пам'ятки світової культури у рамках програми ЮНЕСКО.

Учениця. Та раптом - нещасний випадок і страшний діагноз: повна нерухомість. Медики

робили все можливе й неможливе. Та після довгих років нерухомості до Віктора поступово

повернувся слух, відновилась мова, очі почали розрізняти предмети. Але не слухалися ноги, які мали

обійти весь світ.

Віктора привезли в Руде Село. У дім Драчуків приходили односельці і не могли приховати

співчутливих сліз. Саме тоді він дав собі слово: „Не здамся!"

Прикутого до ліжка щоденно провідували учні школи. Вікторові розповіді були як казка. Вони

змінювалися заняттями з літератури, математики, історії. Так почала діяти „школа під яблунею".

Перші її чотирнадцять „випускників" з успіхом витримали іспити в Київський індустріальний

технікум. А потім забрали з собою свого невтомного вчителя. Годинами читали йому матеріали,

друкували під його диктовку сторінки майбутніх книг, наукових праць, публіцистичних статей.

За роки боротьби з хворобою B.C. Драчук захистив дисертацію, написав понад п'ятдесят праць.

Девізом життя цієї людини стали слова: „Віддячити людям за добро".

Учитель. Усе життя Віктора Семеновича присвячене служінню людям. Його життєвий подвиг

назавжди залишиться у пам'яті й серцях односельців, молодого покоління. (Учні розповідають про



твори письменника-земляка, зачитують уривки, які сподобалися)

Учень. У Немішаєвому живе двоюрідний брат Віктора Семеновича - Микола Устимович

Драчук. Його яскравий неповторний гумор рятує від буденності й суму всіх односельців.

Микола Устимович народився 16 лютого 1943 року в Рудому Селі. Тут минуло його дитинство,

тут закінчив школу.

Після закінчення Київського політехнічного інституту довгий час працював у Києві. Зараз живе

і працює у Немішаєвому. На жаль, він не зміг завітати до нас на зустріч, але надіслав кілька своїх

поезій

Учениця.

І слово, і спогад,

І образ, і погляд

У пісню, у казку,

У диво, у мить.

Ранкова росина

Від батька до сина,

Від діда до внука

У серці щемить.

п ■ ■ ■

Синіють тумани - прозорі, весняні,

Колискою тихо

Гойдають чолом.

І тільки піснями,

Забутими снами

Ведуть у дитинство,

У рідне село.



Учень. Живе у місті над Россю цікавий поет, веселий дотепник і в житті, і в творчості, випускник нашої школи - Володимир Іванович Дідківський. Випускник Київського педінституту вчителював у школах Володарщини, працював директором школи, головою сільради. У Білій Церкві очолював ліцей „Свічадо", нині працює у ЗОШ І-Ш ступенів №15.

В.Дідківський - автор поетичних збірок сатири та гумору, член Національної спілки письменників України, літературного об'єднання „Радосинь".



Учитель. Мабуть, любов до рідного слова В.І. Дідківський привив своїй учениці Наді, коли вона була ще зовсім юною. Вона стала вчителькою української мови. Тож про свого вчителя згадає його учениця, директор Рудосільського НВК Н.М. Суржак (Спогади про Дідківського).

(Далі учні відповідають на питання вчителя про гумор і сатиру, про проблематику творчості В.І.Дідківського. Звучать гуморески „Лексика", „Порушник", „Радість", „Шоу-педагогіка" та інші).

Учитель. Письменники-земляки - наша гордість, цвіт землі нашої. Ми всі пишаємося ними. Я дуже хочу, щоб і вами, діти, пишалися ваші батьки, наша школа, рідне село. Кожен із вас причетний до його долі. Яким буде його майбутнє?

(Усне малювання. Школярі створюють „портрет" села у майбутньому).

Заключне слово вчителя. Діти, куди б не повела вас життєва стежина, ви ніколи не забудете свого села, своєї школи, завжди поспішатимете до рідної хати, до своїх батьків, до маленької батьківщини - Рудого Села. (Звучить пісня Моє село ".)


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка