С. Д. Максименко: генетико-психологічна теорія народження, зростання та існування особистості



Сторінка1/5
Дата конвертації16.03.2016
Розмір0.97 Mb.
  1   2   3   4   5




  1. С.Д.Максименко: генетико-психологічна теорія народження, зростання та існування особистості.



"Особистість – це форма існування психіки людини, яка являє собою цілісність, здатну до саморозвитку, самовизначення, свідомої предметної діяльності і саморегуляції, та має свій унікальний і неповторний внутрішній світ”.
C.Д.Максименко.






Сергій Дмитрович Максименко – доктор психологічних наук, професор, дійсний член АПН України – народився у селі Запруддя Рокитнянського району Київської області. Початок життя припав на перший рік Великої Вітчизняної війни і своїй долі з тих буремних років й дотепер вчений завдячує мудрій мамі Меланії Пилипівні, яку любить і обожнює все своє життя. Не останню роль у виборі Сергієм Дмитровичем професії психолога зіграли спогади про родича Миколу Максименка, вихованця славнозвісної Київської колегії Галагана, який пізніше став професором, а також – виступ у Запруднянському сільському клубі в кінці 1950-х років аспіранта-психолога, відомого зараз науковця, Олексія Тимофійовича Губка з лекцією “Таємничі явища людської психіки”, на якій був присутній тоді ще старшокласник Сергій Максименко. Після закінчення Запруднянської середньої школи працював трактористом-причеплювачем, а згодом поступив вчитися на дефектологічний факультет Київського державного педагогічного інституту ім. О.М.Горького, диплом якого отримав 1965 року.

У 1965-1970 роках С.Д. Максименко працює вчителем, заступником директора з навчально-виховної роботи Дарницького дитячого будинку в Києві, а з 1970 року – старшим викладачем кафедри психології Київського державного педагогічного інституту ім. О.М.Горького. 1974 року захищає дисертацію і стає кандидатом психологічних наук, 1980 року – доцентом. З 1975року й дотепер професійна діяльність вченого пов’язана з Інститутом психології України, нині – Інститут психології імені Г.С.Костюка АПН України, де він працює спочатку заступником директора, завідувачем лабораторії психології навчання, а з 1997 року – директором.

1991 року захищає дисертацію “Експериментальний метод у віковій та педагогічній психології”, отримує науковий ступінь доктора психологічних наук, а 1992 року – наукове звання професора. 1991 року обраний дійсним членом Міжнародної ради психологів (США). З 1993 року завідує за сумісництвом кафедрою медичної психології Київського національного медичного університету ім. О.О.Богомольця. 1995 року обраний дійсним членом АПН України, а 1997 року – академіком-секретарем відділення психології, вікової фізіології та дефектології АПН України. З 1998 року – голова Товариства психологів України. З 2006 року – іноземний член Російської академії освіти (РАО). Визнаний лідер української психології нової доби.

С.Д.Максименко є фундатором української генетичної психології, в якій розвиваються й інтегруються погляди на проблему психічного розвитку людини таких відомих вчених, як Л.С.Виготський, Ж.Піаже, О.М.Леонтьєв, Л.В.Занков, П.Я.Гальперін, Д.Б.Ельконін, В.В.Давидов, Е.В.Ільєнков і особливо – патріарх української психології Г.С.Костюк, учнем і гідним продовжувачем справи якого він є. Вченому належить безумовний авторитет у розробці генетико-моделюючого методу у психології. На основі цього методу С.Д.Максименком та його співробітниками розкрито і вивчається, зокрема явище особистісного опосередкування навчальної діяльності і феномен «подвійного опосередкування» психічного розвитку людини.

У психолого-педагогічну школу С.Д.Максименка входять як його найближчі співробітники, колеги, так і підготовлені під його науковим керівництвом 102 кандидати і науковим консультуванням – 13 докторів психологічних наук.

У дослідженнях С.Д.Максименка обґрунтовано оригінальну генетико-психологічну теорію народження, становлення та існування особистості, началами і умовами якої визнаються нужда і любов. В цій теорії отримала своє підтвердження і теоретичне обґрунтування думка Г.С.Костюка про роль біологічної і соціальної спадковості на розвиток особистості. С.Д.Максименко спирається при цьому на дані сучасної генетики і культурології.


Вченим опубліковано понад 400 наукових праць, в тому числі декілька десятків одноосібних і колективних монографій, підручників, навчальних і методичних посібників.

Теоретичні погляди С.Д. Максименка на особистість висвітлені у таких його роботах, як «Генетичне дослідження психіки особистості» (2003); «Особистість: генетичний аспект» (2003); «Витоки особистості: генетико-моделюючі аспекти особистості» (2004); «Теоретичні основи психології особистості» (2004); «Загальне поняття про особистість та її структуру» (2005); «Особистість починається з любові» (2005); «Ґенеза здійснення особистості» (2006); «Структура особистості» (2006); «Психологія особистості» (у співавтор., 2007) та ін.

28.1. Визначення та змістовні ознаки поняття особистості

у психології.
С.Д.Максименко визначає особистість на основі грунтовного узагальнення численних теоретичних поглядів на це поняття класиків вітчизняної та зарубіжної психології, передусім таких, як А.Адлер, Б.Г.Ананьев, М.О.Бернштейн, Л.І.Божович, А.Валлон, Л.С.Виготський, П.Я.Гальперін, В.В.Давидов, Е.Еріксон, Е.В.Ільєнков, Е.Касірер, Г.С.Костюк, О.М.Леонтьєв, О.Р.Лурія, С.Мадді, Мак-Даугалл, А.Маслоу, Г.Олпорт, Ж.Піаже, К.К.Платонов, К.Роджерс, С.Л.Рубінштейн, А.Уілліс, В.Франкл, З.Фрейд, В.Штерн, К.-Г.Юнг та ін.

Ключовим для нього виступає розуміння структурно-психологічних закономірностей побудови особистості як психологічної цілісності, “нерозривної єдності психіки людини”, міжфункціональної психологічної системи.



Відповідно до цього, вчений подає наступне її визначення: “Особистість – це форма існування психіки людини, яка являє собою цілісність здатну до саморозвитку, самовизначення, свідомої предметної діяльності і саморегуляції, та має свій унікальний і неповторний внутрішній світ” [10, с.25].

В цьому визначенні С.Д.Максименко підкреслює головне – особистістну природу людської психіки як вищого рівня розвитку буття, наділеного рефлексією і тому здатного відображати все інше буття і самого себе, що втілюється (в-тілюється ) і стає дійсним способом існування конкретної людини в світі. “Особистісність природи психіки людини означає, … що будь-який окремий психічний процес набуває дуже складного устрою. Він має власні закономірності і якості, але поряд з цим у ньому відображається вся цілісність особистості. Тому, коли вивчають окремо психічне явище (мислення, емоції, пам’ять тощо), лише спеціальне й штучне абстрагування дозволяє досліднику робити висновки щодо нього в “чистому”, так би мовити, вигляді. Насправді ж це завжди – мислення даної конкретної людини, її емоції або будь-які інші явища. Цей вплив цілісності (її проектування) на конкретне явище не є чимось “дріб’язковим”, “стороннім”... Воно “визначає функціонування будь-якої психічної функції. Особливо важливим виявляється врахування даного положення в галузі практичної психології” [10, с.25-26].

Виходячи з означеного розуміння природи особистості, вчений виділяє в ній такі змістовні, ключові ознаки, як цілісність, унікальність, активність, здатність до вираження, відкритість, саморегуляція.

Цілісність особистості “специфічно” охоплює всі структурні і динамічні вияви життя людини. Вона зумовлена не сумою окремих складових, а інтегрованою єдністю трьох витоків існування особистості – біологічної, соціальної та духовної. Це складна дійова інтеграція визначає той факт, що констатувати цілісність як атрибутивну ознаку особистості виявляється недостатнім для її дійсного розуміння. Так, особистість цілісна, але у кожної окремої людини ця цілісність своя, чимось схожа на інших, а чимось принципово відмінна. Так виходить на світло інша фундаментальна ознака особистості – її унікальність (індивідуальна неповторність).

Унікальність цілісної структури особистості кожної людини зумовлена, на думку С.Д.Максименка, “двома основними факторами: по-перше, своєрідністю динамічної взаємодії трьох основних витоків особистості (біологічного, соціального, духовного), а по-друге – постійним саморухом, саморозвитком особистості, в процесі якого весь час змінюється індивідуальний візерунок особистісних проявів, набуваючи все більш своєрідної і завершеної форми. І, між тим, особистість завжди залишається незавершеною, відкритою до нових змін. Незавершеність – важливий параметр особистості, який притаманний їй однаково як на початку життєвого шляху, так і на завершальному його етапі” [10, с.27].

Вчений констатує при цьому, що “біологічна організація людського індивіда не лише забезпечує природні потенційні можливості розвитку організму, а й створює особливий психічний стан готовності до формування особистості, внутрішній світ людини, її духовність. Саме тому він ще до народження є унікальним і цілісним, цей індивід, наділений духовністю (станом готовності до особистісного способу існування). Водночас, особистість не зумовлена лише біологічно. Не слід скидати з рахунку, що саме по собі біологічне в особистості є продуктом, результатом і втіленням людської активності двох люблячих соціальних істот – особистостей. Отже, мова може йти, взагалі-то, про соціальну (і духовну) природу біологічного підгрунтя особистості… і про нескінченний плин переходу один в одного цих атрибутивних детермінант людського буття – біологічного, соціального, духовного” [10, с.29].

Саме таке складне сполучення матеріального біологічного, соціального й ідеального духовного зумовлює цілісність і унікальність особистості.

Активність особистості як її фундаментальна якість виявляється, як вважає С.Д.Максименко, в тому, що поряд із реактивною поведінкою організму, “переважаючою стає активна поведінка, тобто поведінка, що спонукається власними усвідомленими цілями і мотивами”. Вчений звертає увагу, в цьому зв’язку, на розроблену у вітчизняній психології проблему мимовільності і довільності поведінки, проблему керованої, детермінованої, зумовленої (обмеженої) поведінки і поведінки вільної, свідомої. Особливо важливим він вважає набуття особистістю так званої “постдовільної” поведінки, яку досліджувала Л.І.Божович. Ця поведінка є результатом взаємодії в кожній ситуації внутрішніх особистісних структур, самої ситуації і системи загальнолюдських цінностей і смислів, прийнятих даною людиною. Ми бачимо тут розвиток по “спіралі” і поведінка ніби й не регулюється, але відповідає загальнолюдським принципам гуманізму. Таким чином, розвиток довільності (активності) розширює особистість до духовних скарбів цивілізації” [10, с.32].

Здатність до вираження власного внутрішнього змісту виявляється в принциповій творчій сутності особистості як в її становленні, так і в діяльності. Вчений зазначає: “Якщо особистісне буття є виразним, це означає, що особистість має внутрішню і зовнішню сторони, вони знаходяться у постійних динамічних взаємопереходах і домінує тут внутрішнє (якщо домінуючим буде зовнішнє, перед нами буде не особистість, а простий набір соціальних ролей, функціонер або “гвинтик”). Виражаюча активність внутрішнього світу людини викликає життєвий рух особистості, в якому вона зустрічається з соціальною дійсністю… Розвиток вираження-втілення особистості становить гостру педагогічну проблему…

Серйозним є питання сфер вираження особистості. Людина сучасного світу може втілювати себе у виробничій сфері, художній або науковій творчості, в системі комунікації. Питання вибору особистістю сфери реалізації себе є також проблемою навчання і виховання…” Але “тут аж ніяк не можна обмежуватися вихованням, а слід враховувати і власне організмічні, (індивідуально-типологічні) особливості людини, адже схильність її до певної діяльності насправді багато в чому визначається ними” [10, с.32-33].



Відкритість, незавершеність особистості визначається, як стверджує С.Д.Максименко, тим, що “в стані дійсної особистістної активності, “на порозі” справжнього життєвого вчинку особистість завжди непередбачувана через те, що нікому (в тому числі і їй самій) до кінця невідомі дійсні можливості, глибини (“вершини”, – сказав би Л.С.Виготський) особистісної природи… Та сама духовність, яка у вигляді потенційного стану відпочатково зумовлює особистість як можливість, далі, по життю, змінюється й розвивається, піднімаючи невідомі пласти природи і роблячи людину дійсно до кінця незбагненною і нескінченною у своєму становленні, що не завершується ніколи. Незавершеність – це хоча і непізнана, але дуже важлива ознака особистості, врахування якої є абсолютно необхідним” [10, с.33].

Здатність до саморегуляції, як сутнісна ознака особистості, “передбачає не просто вольове зусилля, а й перебудову смислових утворень, умовою яких є їх усвідомленність. Нові сенси народжуються лише в процесі особливих переживань. Видно, як в цій точці своєрідно перетинаються три лінії становлення особистості, що виокремлені нами в попередньому аналізі (довільність, інтеграція, переживання)… Вищі і найскладніші механізми саморегуляції поведінки можуть здійснюватися лише всією особистістю – цілісною і інтегрованою. Отже, можна виокремити такі послідовні етапи становлення саморегуляції в системі інтеграції особистості:

  • базальна емоційна саморегуляція;

  • вольова саморегуляція;

  • смислова, ціннісна саморегуляція” [10, с.34-35].

Всі зазначені ознаки поняття особистості, окреслюючи її сутнісні аспекти, мають розглядатися в діалектичній єдності, в розвитку, в межах єдиного методологічного підходу до вивчення особистості.



    1. Генетико-моделюючий метод дослідження особистості.

Однією з найважливіших передумов адекватного розуміння сутності особистості, як дійсного, а не уявного, предмету вивчення, як унікальної, неповторної, цілісної системи, найскладнішого утворення у світі, С.Д.Максименко вважає наявність адекватного методу її дослідження. На його переконання, “метод виступає центральною ланкою всієї проблеми психології особистості, окільки він є не лише засобом отримання наукових емпіричних фактів. Метод являє собою ще й засіб втілення наукового знання, спосіб його існування і зберігання.



У широкому узагальненому значенні ми розглядаємо метод як теоретично оформлений засіб й, водночас, результат специфічного опредметнення ідей і уявлень дослідника про предмет вивчення. Розпредметнення відбувається вже після того, як за допомогою даного методу дослідник отримає і усвідомить наукову інформацію” [10, с.57].

Концепція методу вивчення особистості базується на такій логічній схемі, яка передбачає теоретичне узагальнення дослідником отриманих під час застосування такого методу наукових, а не житейських, як підкреслює вчений, фактів, порівняння їх з попередніми уявленнями, результатами досліджень інших авторів, розробку нових уявлень і постановку нових проблем.

С.Д.Максименко розглядає існуючі у світовій персонології методи, такі, як тести, експеримент, “зрізові” методичні процедури, нарешті запропоновані Г.Олпортом ідеографічний та номотетичний методичні підходи. Так, за ідеографічним (морфогенетичним) підходом особистість намагаються, хоча і безуспішно досліджувати як унікальну цілісність, тоді як за більш традиційним номотетичним підходом вона штучно розкладається на складові і певні узагальнення робляться вченими лише на основі великої кількості широкого набору результатів, які мають бути статистично достовірними. Останній підхід більш доступний, тому і сам Г.Олпорт використовує цей підхід і, як більшість вчених, вбачає розв’язання проблеми методу вивчення особистості “у редукціонізмі: оскільки особистість – надто “завеликий” об’єкт, у ньому треба спочатку теоретично виокремлювати деякі частини, але не будь-які, а змістовні, тобто ті, дослідження яких буде, власне, адекватним вивченню всієї особистості”. Тобто Г.Олпорт розглядав такі частини як “конституююче начало особистості”, вихідні інстанції, котрі у вітчизняних психологів виступали як спрямованість, відношення, спілкування, ієрархія мотивів і діяльностей, вибірковість, установка, емоційність тощо.

С.Д.Максименко вважає, що у зарубіжній персонології лише З.Фрейду, і тільки частково, вдалося наблизитися до втілення номотетичного методу у запропонованому ним психоаналізі і побудувати певну теорію особистості, що не позбавлена все ж таки ознак редукціонізму, частковості, ігнорування цілісності, активності, унікальності довільності в аналізі обраної структури особистості тощо.

Вчений вважає, що саме “некласична психологія” Л.С.Виготського (культурно-історична теорія) містить у собі важливі методологеми, подальша розробка і осмислення яких впритул підводить нас до створення адекватного методу дослідження особистості” [10, с.59].

Аналізуючи, в контексті культурно-історичної теорії Л.С.Виготського, відповідні методологічні погляди сучасних вітчизняних психологів – Ф.Т.Михайлова, П.Я.Гальперіна, В.В.Давидова, Г.С.Костюка – С.Д.Максименко висуває власний метод, який отримав назву генетико-моделюючого, що тісно пов’язаний із експериментально-генетичним методом авторів культурно-історичної теорії, розвиває його на базі ряду принципових положень: «1) принципу аналізу за одиницями; 2) принципу єдності біологічного і соціального; 3) принципу креативності; 4) принципу рефлексивного релятивізму; 5) принципу єдності генетичної і соціальної ліній розвитку» [10, с.64-67].

Розглянемо докладніше ці принципи.

Принцип аналізу за одиницями у генетико-моделюючому методі передбачає, так само як і в експериментально-генетичному методі, пошук одиниць аналізу особистості, але зовсім іншої природи, оскільки має на меті вивчення самої цілісної особистості, що саморозвивається. Адже експериментально-генетичний метод, хоча і передбачає спирання на “одиниці аналізу”, як на “вихідну (ключову) здібність людини, яка розвивається за власними законами і на цій підставі об’єднує всі психічні явища в єдине й унікальне ціле – особистість” [10, с.59], однак все ж таки залишається номотетичним методом.

При визначенні “одиниці” аналізу за генетико-моделюючим методом, С.Д.Максименко ставить два кардинальні питання: “Як і з чого виникає етап “вростання в культуру”, що вважається першим у експериментально-генетичному методі?” і “Що було до його виникнення і що призвело до його появи?” [10, с.61].

Відповідаючи на ці питання, вчений підходить до виявлення принципово нової «одиниці» аналізу в межах генетико-моделюючого підходу, в якості якої виступає нужда. Логіка його міркувань наступна: «Жива істота, яка починається в материнському лоні, є відпочатково «плоть від плоті» твором двох людських істот. Соціальне (весь неосяжний досвід поколінь, привласнений і сконцентрований у двох люблячих істотах – батьках) опредметнюється і втілюється в дивне творіння – нову біологічну істоту, але… не лише біологічну, а саме – біосоціальну. Нужда двох, біосоціальна за природою, нужда їх один в одному і нужда у власному продовженні – творінні, породжує це творіння і продовжується в ньому, реалізуючись у різних потребах, і забезпечує, в тому числі, і те, що називається «вростанням в культуру». Нужда виступає і носієм віковічного досвіду людини (і як біологічної, і як соціальної істоти) і, водночас, вона є витоком особистісної активності – активатором, енергія якого ніколи не згасає, тому що вона втілюється і відновлюється у новому житті». За цією оригінальною логікою визнається, що дитина, «в перший період її існування після фізичного народження, … це – жива, людська істота, що в основі її існування – дія біосоціальної нужди, що вона істота, вже зараз є втіленням всього природного і культурного досвіду, і конкретно – своїх батьків, що вона готова стати особистістю і ми можемо уявити, якою вона стане (і біологічно, і соціально)» [10, с.61-62].

Завдяки нужді, у розумінні особистості «викликається і утримується» біосоціальна єдність людини, адже «природа – олюднена, людина оприроднена… Олюднена природа і оприроднена людина – це є феномен (а не лише констатація), і як такий він має різні форми існування. Одна з них – біосфера як єдність, а інша – людська істота як єдність… Нужда як вихідна суперечлива єдність біологічного і соціального не розкладає, а створює, інтегрує цілісну особистість у процесі її онтогенезу» )» [10, с.62].

С.Д.Максименко підкреслює, що «ґенеза, існування, оформлення, саморозвиток особистості забезпечуються особливою й унікальною біосоціальною силою – нуждою. Нужда як суперечлива, рухлива і енергетична єдність біологічного і соціального, як втілення і можливість подальшого нескінченного втілення людського у людське, як те, що моделює і реалізує рух особистості, і є вихідною всезагальною одиницею – носієм особистісної природи психіки людини. В своєму «розгортанні» нужда «зустрічається» із соціальними і біологічними факторами оточення людини і задає змістовні точки – одиниці тезаурусу особистості. Вони, ці одиниці, є і вузликами структури, і водночас – лініями розвитку особистості.

Існування (функціонування, розвиток) окремих ліній розвитку особистості (змістовних «вузликів» її структури) має, таким чином, досить жорстку подвійну обумовленість – детермінованість.

Всезагальний плин людської нужди «зустрічається» з факторами оточення (біологічними чи соціальними). Виникають відгалуження нужди – потреби, які, реалізуючись, утворюють певні специфічні міжфункціональні системи, що спеціалізуються, залишаючись при цьому частинами і носіями цілісності (аналогія з тканинами і органами людського організму). Так виникає диференціація інтегрованої єдності особистості.» [10, с.63-64].

Як на наш погляд, запропоновані С.Д.Максименком оригінальні ідеї продуктивно продовжують і розвивають, з одного боку, фундаментальне положення Л.С.Виготського про максимальну соціальність новонародженої дитини (що є визначальним фактором її «вростання у культуру»), а з іншого боку – об’єднують у категорії нужди це положення класика вітчизняної психології з сучасними даними (в їх психологічній інтерпретації) про детермінуючу і організуючу роль геному людини у розгортанні морфології і функціонування людського організму у соціальному, культурному середовищі. В цьому не можна не побачити великі перспективи генетико-моделюючого методу дослідження особистості саме на основі принципу аналізу за одиницями, в якості якої і розглядається нужда.

С.Д.Максименко переконаний в тому, що «застосування генетико-моделюючого методу дозволить, нарешті, «повернути людину в психологію», оскільки метод дає можливість проаналізувати і водночас, інтегрувати те вихідне системостворювальне начало особистості, яким виступає нужда як унікальна єдність біологічного і соціального та їх активант. Розробка методу» на цій основі, «таким чином, є першочерговою і найбільш актуальною проблемою» [10, с.64].

Принцип єдності біологічного і соціального, як методологічна основа генетико-моделюючого методу, передбачає розгляд складної суперечливої взаємодії біологічного і соціального у двох площинах – «як фактори, що діють на особистість ззовні…, і як фактори, що утворюють особистість і забезпечують її існування і розвиток «зсередини». Перша площина аналізу являє собою взаємодію «особистість – навколишній світ». У ній дійсно можна деякою мірою виокремлювати власне біологічні (природні) фактори і соціальні.

Хоча останні, насправді, ніколи не є чисто соціальними, адже всі вони являють продукт людини (людсвта), в якому певним чином втілено не лише соціальне, але й біологічне тієї цілісної біосоціальної істоти, що їх створювала» [10, с.63-64].

Друга площина виступає тоді, якщо розглядати біологічне і соціальне як внутрішнє, особистісне. Тоді «слід визнати, що ми ніколи не маємо в цьому випадку їхньої окремості. ... «Усередині» особистості біологічні і соціальні фактори не існують як окремі, кожен з них являє собою інобуття іншого. Будь-яка думка, образ, ідея, потреба неможлива поза біологічними структурами і функціями організму. Так само вірним є і зворотнє – кожна тілесна структура, кожна біологічна функція людини – це є прояв людського єства, тобто це є те, що відпочатково несе в собі як біологічне, так і соціальне втілення, і психосоматичні явища, які інтенсивно досліджуються сучасною наукою, є найкраще підтвердженням цього» [10, с.64].

С.Д.Максименко стверджує, що «принцип єдності біологічного і соціального відкриває дійсну сутнісну природу витоків активності особистості», але пов’язує її не з потребами, а з тією ж самою нуждою. Відштовхуючись від розуміння нужди В.В.Давидовим, який зазначав, «що нужда є глибинною основою потреби і проблема полягає в тому, як ця нужда у людини перетворюється на відповідну потребу», підкреслюючи, що В.В.Давидов розглядає нужду в контексті діяльності (а не особистості), як її важливу складову, і зовсім не намагається аналізувати її психологічний зміст», С.Д.Максименко робить наголос на тому, «що нужда є вихідним енергетичним началом особистості, біосоціальним за своєю природою. Отогенез особистості починається значно раніше, ніж вона народжується фізично. Його початок – опредметнення – втілення нужд двох осіб, що люблять одна одну. Виникає нова форма існування нужди, яка (нужда) просто не може існувати без матеріального носія (принаймні, сучасна наука не знає іншого способу існування біосоціальної нужди, крім існування її у якості соціобіологічного енергетичного підґрунтя особистості людини).

Дотримання принципу єдності біологічного і соціального в межах генетико-моделюючого методу означає вивчення отогенезу від його дійсного початку, дослідження механізмів виникнення потреб із нужди. В цілому це означає розгляд у будь-якому конкретно-психологічному дослідженні існування особистості як становлення здатності до саморозвитку вихідної біосоціальної єдності» [10, с.65].

Третім важливим принципом генетико-моделюючого методу є принцип креативності, за яким «зустрічі» нужди з численними і різноманітними об’єктами і явищами не просто породжують потреби, вони зумовлюють цілепокладання і розвиток власних і унікальних засобів досягнення цілей. Це є, фактично, творчість» [там само].

С.Д.Максименко вживає термін креативності у тому ж сенсі, як і А.Адлер, який постулював свого часу наявність в особистості особливої інстанції, так званого «креативного Я» , що «забезпечує існування людини за власними цілями і бажаннями, формування своїх життєвих шляхів і стилів» [там само].

Вчений робить наголос у своєму розумінні креативності на творчій унікальності особистості, «яка пронизує весь її життєвий шлях. Уже сам початок нової людини є нічим іншим, як результатом творчого акту опредметнення своєї нужди двома люблячими істотами. Вже сама по собі дана особистість є результатом і продуктом творчості. І нужда, втілена у ній, має величезний креативний потенціал, який виявляється в унікальності, гетерогенності, самоусвідомленні, самодостатності в цілому. Дійсна таємничість і загадкова унікальність людської свідомості полягає в її здатності до моделювання і самомоделювання. Саме це призводить, зокрема, до абсолютно своєрідного співвідношення у свідомості минулого, сучасного і майбутнього. Свідомість самомоделюється, привласнюючи здібність, і моделює подальше існування людини.

Креативність є глибиною, відпочатковою і абсолютно "природною" ознакою особистості – це є вища форма активності. Активність, яка створює і залишає слід, втілюється. З іншого боку, креативність означає прагнення виразити свій внутрішній світ. Коли О.Ф.Лосєв називає вираження однією з атрибутивних ознак особистості, він чітко визначає, що це вираження насправді є, в той же час, і актом створення цього світу" [10, с.65-66]. В цьому місці як ніде доречно було б згадати слова великого вітчизняного природознавця К.А.Тимірязєва: "Природа творчості – це творчість самої природи" (через особистість – Р.В.)

Як підкреслює С.Д.Максименко, "дотриматися принципу креативності в аналізі (і в дослідженні) особистості означає "взяти" її існування в цілому, в її унікальній спрямованій єдності, в котрій вона лише і існує. І це означає реально врахувати багатозначність, неочікуваність і непередбачуваність особистості. З іншого боку, це означає віддати собі звіт у тому, що все однозначне і прогнозоване. Усе, що ми намагаємося отримати в сучасних експериментах, є насправді, навіть не конкретним випадком, а справжнім артефактом. І в цьому – головний недолік досліджень в галузі психології особистості..." [10, с.66].

З попередніми зауваженнями пов’язаний наступний принцип рефлексивного релятивізму, за яким фіксується принципова, на думку вченого неможливість встановлювати точні виміри і визначати "остаточно вищі унікально-творчі вияви особистості".

С.Д.Максименко наголошує на тому, що «самодетермінація через власну нужду відкриває людині принципово ненасичувану і необмежувану можливість різноманітності буквально всіх проявів і властивостей. Наявність рефлексії як одного з найбільш цікавих і загадкових наслідків зустрічі нужди з життям людини робить це життя безмежно своєрідним, відкриває людині дійсну нескінченність ресурсів самозміни в кожний момент часу…

Разом з тим, прагнення позитивної науки до прагматичного схематизування призводить до дуже спрощених уявлень щодо особистості людини. Принцип релятивізму (відносності) застерігає від схематизму і поверхових прогнозів – наші знання є обмеженими і завжди будуть такими: ми надійно знаємо лише про наявність рефлексивно-творчого потенціалу людини і про безмежність його проявів. У зв’язку з цим відкривається дійсна обмеженість і несерйозність спроб схематизування чи моделювання особистості…» [10, с.66].

Як вважає вчений, «принципи креативності і релятивізму відкривають дійсний зміст явища суб’єктивності: нужда в онтогенезі ніби розгалужується»: одна її частина існує і функціонує так, як це було на початку, в ранньому дитинстві, коли поза волею людини забезпечується її життєдіяльність і плин життя в цілому; інша ж «гілка» нужди спрямовується виключно на зустрічі з соціальним світом, на зустрічі що «породжують вищі психічні функції, цілепокладання, пристрасність внутрішнього світу, креативність. Так народжується суб’єкт» [там само].

Останній принцип генетико-моделюючого методу дослідження особистості – єдність експериментальної і генетичної ліній розвитку – відповідає на питання, яке поставив ще Л.С.Виготський щодо експериментально-генетичного методу: чи формується вища психологічна функція поза цим методом, тобто у природних умовах? А як відбувається все насправді, без втручання експериментатора? Адже «наука повинна вивчати об’єкт за його логікою, а не власну логіку дослідника в об’єкті, що ним же і створюється». Питання Л.С.Виготського залишилося поза увагою його послідовників і може суттєво загостритися, коли, як застерігає С.Д.Максименко, «в психологію повернеться людина» [10, с.67]. Адже у генетико-моделюючому експерименті цілісна особистість виходить на перший план і в ній нічого «змоделювати» не можна, «не порушивши філігранно тонкий процес самомоделювання і саморозвитку. Отже, залишається тільки опис? Ні, ми впевнені, що поєднання цієї «природно»-генетичної лінії розвитку з експериментальною можливе, але не шляхом формування-привласнення здібностей, а шляхом створення в експерименті особливих умов розгортання і «уповільнення» становлення цілісних одиниць аналізу. Це має відбуватися на тлі різноманітних (але фіксованих) можливостей для самомоделювання» [10, с.66-67].

Проведений С.Д.Максименком аналіз принципів генетико-моделюючого методу дає підстави для їх подальшого дослідження і використання в процесі застосування окремих методик, серед яких головними є спостереження, анкетування, психодіагностика та експеримент. Проте, ці методики «надають лише первинний емпіричний матеріал, який слід осмислювати і узагальнювати в контексті єдиного методу, який був розглянутий вище» [там само].


  1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка