С. Н. Набережних Друкується за виданням



Сторінка11/18
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.26 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   18


— Зорі, зорі — далекії зорі,
Що ви знаєте, зорі, про землю мою?
Що ви знаєте, ясні,
Про Єву казкову,
Що Адама любила
У правічнім раю?
Чи на ваших планетах
Теж едеми розквітли?
Чи ростуть у них яблуні Зла і Добра?
Чи для вас, мої зорі,
Променисті і світлі,
Теж настала жорстокої кари пора?
І підступний Єгова
Проклинає Адама,
І на Авеля палицю
Каїн здійма…
Зупиніте їх, зорі,
Доки ніч не настала,
Доки в вашому світі
Смерті нема!
Може, люди — то більше,
Ніж сонця променисті,
Може, серце — то ширше,
Ніж галактик рої.
Бо як серце вмирає —
Умирає безмірність.
Як згасають зіниці —
То немає її…
Люди, чуєте, люди!
Зупиніться на хвилю,
Спалахніте серцями,
Ваших променів ждуть.
Не проходьте, мов тіні,
Метеорами в безвість,
Хай на темному небі
Нові зорі зійдуть!
Бо як сонце згасає,
То інше засяє,
Бо як гине планета — інша
в путь вируша!
Бо всі атоми схожі один на одного,
І лише у людини
Неповторна душа…

 

— Як це прекрасно! — вигукнув Григір. — Що? — Те, що ви написали. Неповторність людської душі. її унікальність. А деякі юристи намагаються все підвести під параграф закону, ніби люди — паколи в паркані. А чому ж так трапляється, що побачиш людину — і вже ніколи її не забудеш? Ось як ми з вами… Як тільки вас побачив — усе! — Що все? — тривожно запитала дівчина, зупинившись під каштаном. — Ну… не треба слів, — розгублено сказав хлопець. — Одразу відчув, що ви… прекрасна людина. Що ви… дуже близька, рідна… Галя опустила погляд. Мовчала. Тільки обличчя її заливала рожева хвиля. У вітті каштанів шепотів ласкавий вітерець. За стіною зоологічного саду ричали звірі, сміялися діти. Проїхала легкова машина, зачепила бродячого пса. Він одлетів у канаву, жалібно заскавчав. Дівчина отямилася. У її очах заблищали блакитні крижинки. — Григоре, не треба. Я не бажаю химер. — Я не буду, Галю. Але знайте… — Краще ходімо в звіринець. Я ще ніколи тут не була. А ви? — Я теж не був. — Поглянемо? — Гаразд, — зітхнув хлопець. Вони вийшли на Брест-Литовський проспект, завернули ліворуч. Біля кас зоопарку юрмився люд. Григір купив Галі морозиво, став у чергу. Дівчина одійшла вбік, стала під деревом, а хлопець напружено міркував про дивне знайомство. Завдання шефа, комічний візит, побачення, розмова про бога, вірші про любов. Що за химерний калейдоскоп? Розмаїті скельця мозаїки, а картини нема. Як її створити? А треба. Бо вже це відійдеш, не покинеш, не забудеш. Манитиме, хвилюватиме, не дасть спокою ніколи, нізащо. І різке слово її, і невдоволення, і скорбота чи іронія вже невіддільні від неї, від манливого, тривожного образу… Купивши квитки, Григорій покликав дівчину. Вони ввійшли у ворота, попрямували ліворуч. Біля великої клітки зібралося багато людей. Діти репетували, сміялися. У клітці сиділи дві великі мавпи — самець і самиця. Він зосереджено длушпався в густій шерсті, вишукуючи паразитів, а вона гралася з автомобільною гумовою покришкою. То ховала в ній свою морду, то підскакувала і дивилася злобно і пильно на людську юрбу. Ось вона вхопилася передніми кінцівками за грати, просунула потворний писок між прутами клітки, витягнула губи в трубочку, ніби для поцілунку. — Гарна молодиця, — прохрипів якийсь п’яний поруч з Галею. — Така обніме — потім весь вік снитиметься. Ик! Бач, стерво, цілуватися хоче! Люди реготалися. Галя зустрілася поглядом з мавпою, завмерла, їй здалося, що з-під звірячого низького лоба на неї зиркнули розумні, ворожі очі. Уважні й пильні. Вони жили окремо від судорожного огидного тіла, вони дивилися в цей світ з таємничих надр невідомості. Загрожували, зневажали, ганьбили і…. благали. — Ходімо, — прошепотіла дівчина. — Що? — Я кажу, ходімо. Мені погано. — Ходімо Галю. Мені теж стало важко на душі. Йшли мовчки. Мимо веселих людей, мимо щебетливих Дітей, мимо кліток з смугастими зебрами, гордими, сумовитими оленями, зневажливими верблюдами. Біля бегемотів Галя зупинилася. Довго дивилася на громаддя чорного, блискучого тіла, яке непорушно лежало на землі, поблискуючи малесенькими байдужими оченятами, знизала плечима. — Еволюція, — сказала вона. — Що? — Не збагнув хлопець. — Кажу, еволюція. Не вельми вона економна. — Проба… — Хороша проба! Гора м’яса. Кому потрібна така проба? — Біологічний тупик. Навіть люди заходять у нього. Десять років пише книгу, а вона — бездарна. Сотні років формується нова система, а вона — немічна і реакційна. А природа діє наосліп. — Ви гадаєте? — А що ж — бог? — скептично запитав Григір. — Я не сказала цього, — сухо парирувала дівчина. — Бог і творіння несумісні. Тим більше ось таке, як ці бегемоти. Чи мавпи. — Тоді хто ж? — Не знаю. Якісь мислячі істоти. Але безсердечні. — Де ж вони? — Може, тут, на Землі. Може, на інших планетах. Може, це ми самі… — Не розумію. — Точніше не можу. Це в мене як марення. Психіка страшна сила. Мені інколи здається, що ми кожною думкою щось народжуємо. Прекрасне чи потворне. Квітку чи хижака. Метелика чи мавпу. Я дивилася на самицю орангутанга… У неї з очей дивиться людина. Мені стало страшно. — Чому? — Не знаю. Так, ніби я співучасник злочину. — Може. Я починаю розуміти… — Правда? — зраділа Галя. — Ходімо далі. Щось мені не подобається тут. Вони зупинилися біля хижаків. Крізь грати поблискували сумні очі тигрів, левів, пантер та барсів. Пружні, сильні тіла судорожно металися в тісних і брудних закапелках, міряючи грізними лапами нескінченну дорогу, яка нікуди не веде. — Страшно, — прошепотіла Галя, глянувши на Григора. В її очах блищали сльози і пливла мука. — Страшно? — розгублено перепитав хлопець. — Звіринець — це злочин, — вперто сказала дівчина, ніби хтось їй мав заперечувати. — По якому праву люди полонили тварин? Хто їм дав право? — Право, — сказав Григір, сумно усміхнувшись. Як багато вони сперечалися про це найгуманніше поняття! Що сказати Галі? Де вона, точна формула? Ніхто не знає. — Тут лише право сильного… — Право сильного — не право, — гнівно сказала Галя. — Право — це правдива дія. Хіба не чути цього в самому корені слова? А хіба це правдиво — полонити тварин, виривати їх з природи? Навіщо? Для чого? — Ви ж захотіли зайти сюди… подивитися. — Лише тому, що це існує… Я чула, але не бачила. Тепер школи не піду. Це гидко, аморально. Краще зробити клітку для людей, хай їздять у ній, дивляться на звірів на волі. — Так роблять в Африці. — Чому ж у нас так не роблять? — Ви забули, де ми живемо. Тут нема джунглів, нема екзотичних тварин. — У крайньому разі… зробити просторі вольєри, хай звірі гуляють у зарослях, на луках. Втім, що я кажу? Все’дно неволя. Ширший звіринець чи вужчий — байдуже. Ми теж у звіринці. Я це збагнула сьогодні. — Як у звіринці? — збентежився Григір. — У космічному звіринці. Або щось подібне до цього. — Ви жартуєте? — Анітрохи. Хіба так важко це помітити? Безконечне полювання людини за людиною. Кров і знущання. Обман і сподівання. Мрія і безодня реальності. — Ви загострюєте темні аргументи, Галю. Ви не хочете бачити світлих. — Світлі — мара. Фантом. Ось вона, дійсність. Кажіть цьому левові про вищі ідеали, про братерство. А він же — істота. Жива, тепла, розуміюча. Він не доріс до інтелекту — хай так! Але хіба інтелект дає право на перевагу в споживанні природних дарунків? Лев, тигр, мавпа — це ембріон мислячої істоти. Це — нерозвинута людина. Безсила, страждаюча. І тим більше — вона потребує захисту. А його нема. Людина — бог Для тварин. Вона виявилася жорстоким богом, як і біблійний Єгова. Може, ми теж сміття якоїсь іншопланетної еволюції, нас безжалісно викинули з космічного едему в планетарний звіринець? — Галю! Ваші думки архіфантастичні, хоч ви недавно насміхалися над фантастами. — Над оптимістами. — Хай так. Але мислення ваше дуже парадоксальне. Ви полюбляєте аналогії. Переносите їх на космічний масштаб. Так не можна. У космосі можуть бути цілком інші закономірності. — Які? — Не знаю… — Тоді не заперечуйте. Я не логік. Я інтуїтивіст. І відчуваю, що в древній казочці про вигнання з раю є слушність. Всякий непотріб з інших світів виганяли на Землю. Осколки еволюцій. Тому тут таке еклектичне зібрання. Ніби паноптикум, космічний зоопарк. Ми думаємо — прогрес, а насправді — сцена. А за зоряними лаштунками холодні, байдужі глядачі. Вони дивляться на наші війни, страждання, любов, поривання. І сміються. Регочуться. Аж трясеться безмір. Як же, їм треба розваги. У небі сумно — хай їх розважать мізерні планетні клоуни… — Галю, — торкнувся Григір плеча дівчини. — Ходімо звідси. Ходімо, бо ви… — Що я? — Збуджена… дивна. — Я вже чула це. — Все-таки. Не можна робити таких висновків. Для пояснення людської історії досить земних причин. — Ні, не досить! — уперто сказала дівчина. — І потім… не тільки ж війни та бруд на Землі. Згадайте Жанну д’Арк. Згадайте Спартака. Кампанеллу. Ціолковського. Лесю Українку. Гарібальді. Бетховена. Шевченка. Лермонтова. Ганді… Боже мій, можна згадати безліч вогняних душ! Що ж — вони теж покидьки іншопланетних еволюцій? Я вже не кажу про невідомих. Про тих, які мовчки роблять своє непомітне, але єдино потрібне діло. Сіють хліб, малюють картини, народжують дітей. — Винятки лише стверджують правило, — стріпнула густою гривою волосся Галя. — Може, крім злочинних душ, на Землю приходять ще й героїчні. Щоб допомогти людству. Дати хоч якийсь промінь серед пітьми. — Галю! Революції, науковий прогрес, всенародна освіта… Невже це все вас не переконує? — О ні! Людина залишається незмінною. Що їй освіта? Лише модне вбрання на тварині. Мавпу теж можна навчити їсти виделкою. О ні, Григоре! Я не вірю в наукові революції! Ви вражені? Злякані? Я несучасна? Життя розвіяло мої наївні мрії. Я не бачила того, про що мріяла. — Розбіжність між ідеальним і практикою… Це закономірно. — Як ви легко це промовляєте, — іронічно кинула Галя, вколовши хлопця крижаним поглядом. — «Закономірно». За тим словом — тисячі трагедій. Для когось це — абстракція. А для іншого — життя. У нестатках, без любові, без надії. Самота і смерть. О Григоре, невже ви не розумієте? Доки є хоч одна нещасна людина — нема щастя на Землі. Та що я кажу? Навіть інакше… Доки болить хоч одній тварині, доки страждає хоч одна істота, зіткана з плоті й нервів, — не знати нам справедливості. Ви ж юрист. Чи ваша юриспруденція — сухий закон? Перелік параграфів? Григір мовчав. Що він міг сказати Галі — палкій і напруженій, ніби тугий клубочок плазми у магнітній пастці? Вона — ніби оголений нерв, відкритий на біль світу. Він знав, що то крик душі, він знав, що за тими болісними словами стоїть травма життя, дитячі образи, розчарування і безкомпромісний роздум над тайною буття. Але нічого не зміг протиставити їй! Нічого переконливого, нічого певного! Це не тема для легковажної бесіди. Це — сфінкс тисячоліть. Усі легенди, всі перекази, філософії та релігії клекотять тим невгасимим вогнем пошуку і тривоги, сумніву і болісного запиту, на який нема відповіді. — Я налякала вас, — сказала Галя. — Ні… — Не кажіть. Я бачу. Думали — дівчина. А воно — «філософ» у спідниці. — Даремно ви так, Галю… — Більше не буду. Я ні з ким про це не розмовляю. Тільки сама з собою. А ви… це вперше. — Галю… — Ходімо звідси. Я втомилася. Проведіть мене додому… — А як же?.. — Що? — Нова зустріч? — Ви хочете її? — Дуже… — Тоді завтра. Зранку. Я маю вільний день. Кудись поїдемо. — На Дніпро, — зрадів Григір. — На луки. — Куди завгодно, — сказала Галя. — Аби не в місті. Ждіть мене біля причалів… О десятій. — Ждатиму. Поверталися додому мовчки, не сказали одне одному жодного слова. І мовчання їхнє не було обтяжливим. Попрощалися, розійшлися. Григір йшов стежиною, їхав на трамваї, прислухався сам до себе. В душі не було протиріч, не було аналізу. Було мовчазне примірювання душі до душі, серця до серця. Ніби круговий політ двох птахів серед неосяжного неба. Політ восени перед далеким хвилюючим вирієм. Хлопець довго гуляв по набережній, бездумно прислухався до гомону людського, намагався втишити незбагненний жар тіла. Та таємне хвилювання не проходило. Він повернувся на квартиру десь після одинадцяти. Старі слали. Грізно хропів уві сні дід Микита. Григір навшпиньках пробрався до себе, ліг, не роздягаючись, у ліжко. Довго вовтузився, не міг заснути. І в безсонні він почав жити в дивному небувалому світі.  

Григір жив на іншій планеті. Звали той світ Ара, що означало в старовинній етимології Єдність. І звали Григора Меркурієм. Та найдивніше те, що він звично сприймав ті нові враження. Навіть думки в нього не виникало про Землю, про свій земний фах, про знайомих людей. Психіка жила новою інформацією, новими враженнями. Ара не була у звичайному розумінні слова планетою. Меркурій знав, що вже давно людство минуло періоди планетарної еволюції. Тепер схема центральної системи мала такий вигляд: довкола зірки оберталися гігантські сфери, спіралі, супутники, які повністю забирали її енергію для потреб населення та буйної рослинності. На Головній Спіралі був розташований Координаційний центр, який керував життям системи Ари. Там перебували вчені, космонавти і Космократори — деміурги нових світів. їх очолював Аріман — Головний Координатор. Меркурій був наближений до Арімана і мав звання космослідчого, функції якого полягали у виявленні порушень злагодженого, гармонійного життя системи. Як тільки десь в одній з ланок Ари виникала суперечність, протиріччя або незадоволення, Меркурій брав повноваження від Арімана, сідав на магнетон — корабель з позачасовою функцією дії, і прямував до потрібного пункту. Справи були розмаїті: то якийсь житель системи втрачав смак до життя і намагався щезнути з координат самосвідомості в стан небуття; то юні аряни виводили з ладу якісь енергетичні споруди. З дітьми було легше — мислячі біоінструктори отримували програму ліквідувати пошкодження, а винуватців певний час тримали в мікро-Тартарі, де ними займалися спеціальні вчителі. А в мікро-Тартарі були рослини, тварини, будівлі, літаючі апарати, школи, але вийти за обмежене гравітаційне коло юні правопорушники не могли. Минав недовгий час, злочинці затямлювали науку гармонійного життя і знову виходили з Тартара, щоб продовжувати своє безсмертне життя під променями світила. Так, безсмертне. Наука Ари вже давно-давно розгадала таємниці старіння, подолала межу смерті і вивела мислячі істоти у світ нескінченного буття. Численні біоревізори пильно стежили за плином життя людей, контролювали їхні думки та наміри і перешкоджали будь-якій спробі вийти з усталеного режиму харчування, поведінки та праці. Але казуси траплялися. Правопорушники навчилися уникати опіки дбайливих біоревізорів, і тоді по каналах зв’язку системи Ари лунала тривога: небезпека! Найтяжчими були випадки самогубства. Втрата смаку до життя вважалася злочином, замахом на саму ідею буття. Щоб ця патологія розуму не розповсюджувалась, Координаційний центр ухвалив найсуворіше карати самогубців: повертати їх до життя, але замикати на дуже довгий час у індивідуальну гравітаційну шкаралупу, звідки вони все могли бачити й чути, але де не можна було ні рухатись, ні діяти. Така непорушність, така «смерть за життя» мала пробуджувати — за задумом космолікарів — інтерес до свідомого існування. Допустити право людини на смерть Координаційний центр не міг — це породило б ланцюгову реакцію самогубств. Статистики-психологи вже давно надсилали до центру тривожні сигнали про збайдужіння психіки жителів Ари до праці і навіть До розваг, про деградацію мислення. Психосиноптики відзначали пониження рівня психоенергії людства, а це свідчило про інволюцію системи. Координатори дивувалися, збиралися на симпозіуми, конгреси, наради. Спочатку це явище вважалося закономірною флуктуацією в межах певного статистичного закону, але порівняльні цифри кількох десятків циклів показали: Ара вступила в смугу занепаду. Про це знали лише вчені, Космократори та Координатори. Шукали нові шляхи еволюції. Меркурій знав про все, був у вирі подій. Сам думав про космічну загрозу, дивувався, не міг збагнути причин деградації розуму при таких неосяжних можливостях. Справді, енергетичні ресурси Ари були майже необмежені. Космократори творили нові сонця, системи, мандрували до інших галактик. Учені Ари вміли творити нові еволюції, синтезувати життя, моделювати процеси мислення і творчості, передбачати події і зупиняти їх. Але дати людині смак до життя аряни не могли. Знайти смисл існування, якого вимагав пробуджений розум, неспроможні були ні координатори, ні філософи, ні Космократори. Так наступила для Ари криза буття. Тоді вирішено було скликати Вселенський Конгрес Мислителів. Він збирався на Головному Секторі, в особистому Тартарі Арімана. Система нічого не знала про конгрес, Головний Координатор розпорядився вимкнути навколо Тартара всі канали зв’язку, оточив місце конгресу сторукими аргусами — біослугами, настроєними на психіку Арімана. Майбутні учасники з’їзду були повідомлені по індивідуальних психоканалах. Так дістав повідомлення і Меркурій. Він саме розглядав факт правопорушення. Переглядав на стереоекрані запис, так би мовити «свідчення об’єктивного спостерігача». З хвилюванням стежив, як у школі першого циклу розвивалася драма між учнями і біоревізором. Зчинилась суперечка. Перед тим як дати рекомендації Головному Координатору, Меркурій пробував розмовляти з дітьми. Вони були мовчазні, ворожі, насуплені. Поблискували оченятами з-під брів, відповідали скупо, неохоче. Космослідчий терпляче викликав одного за другим, намагався збагнути приховане зерно дитячого бажання порушити усталений порядок співжиття. Ось перед ним зупинилася блакитноока золотокоса дівчинка. Кирпата, веснянкувата. На ній срібні шорти, бордова курточка з короткими рукавами. Худі рученята складені на грудях, дивиться гостро й незалежно. І навіть трохи зневажливо. Звідки це в неї? — Як тебе звати? — Хай скаже біоревізор, — насмішкувато відповіла дівчинка. — Він усе знає… — Я питаю тебе, — гостро заперечив Меркурій. — Тигриця, — відповіла дівчинка. — Неправда, — озвався біоревізор класу, засяявши багровими очицями. — Твоя відповідь алогічна. її ім’я Рона. — Ні, Тигриця, — гордо сказала дівчинка, відкинувши за спину жмут сонячних кіс. — Ні, Рона, — твердо заявив біоревізор, піднімаючи вгору тонкий вказівний палець. — У моїй пам’яті зберігається неосяжна інформація. Дівчинка наїжачилась. — Мене звати Тигрицею! Правда, друзі? — Правда! — Дружно гукнули інші правопорушники. — її звати Тигрицею. Вона лідер загону червоношкірих. У неї хоробре серце і мужня душа! — Чуєте? — гнівно запитав біоревізор. — Навіть моя штучна психоструктура вібрує на межі допустимого. Можна уявити собі, як реагуєте ви, космослідчий, на таке порушення усталеного закону? — Заждіть, — махнув рукою Меркурій. — Я ще не скінчив. Я мушу знати причини їхньої поведінки… — Патологічна розбещеність, — пробурмотів біоревізор. — У Тартар їх. Там отямляться. — А твоє ім’я? — поцікавився Меркурій, викликаючи сусіда Рони-Тигриці. — Орлине Крило, — спокійно відповів хлопець, заклавши руки в кишені шортів. — А ще — Зміїне Око! — Бреше, — Пояснив біоревізор. — Його ім’я Бен! — Сам ти Бен, — чмихнув хлопець. — Я Орлине Крило! — А я Горлиця! — почулося з гурту дітей. — Я Дубовий Листок! — Я Усмішка! — Я Стріла! — Я Левиний Рев! — А я Багряний Схід! «Ого, — подумав Меркурій. — Це вже не спонтанне генетичне відхилення, а свідоме повстання проти усталеного правопорядку. Просто ізоляцією в Тартарі не обійдешся. Що ж діяти? Як доповісти Координаційному центрові? І як знайти взаєморозуміння з дітьми?» — Я не хочу, щоб мені давали ім’я, — гордовито заявила Рона-Тигриця. — Я сама собі хочу вибрати ім’я. — Чому? Чим погане ім’я Рона? — поцікавився Меркурій. — Хто сказав — погане? — Знизала плечима дівчинка. — Але я не хочу його. Мені приємніше ім’я Тигриця. — Браво! — крикнув Орлине Крило. — Хай не думають посланці Головного Сектора, що вони всемогутні. — Ми можемо вас ізолювати в Тартарі, — миролюбно сказав Меркурій. — То й що? — запитала Тигриця. — Ви перевиховаєтесь. Вам надокучить сидіти в Тартарі. — Ми не змінимо своїх імен. Ми начхаємо на ваш Тартар, — сказала Рона-Тигриця. — Ми будемо грати у війну і не підемо до школи. — Тоді ми опромінимо вас гіпнорадіацією, — суворо сказав космослідчий. — Ви порушуєте закон! — Ага, — злорадно озвалася дівчинка. — Ви чуєте, мої воїни, чим він нас лякає? Гіпнорадіацією! Головний Сектор безсилий проти нас. Він хоче одняти нашу волю. Але тоді вже будемо не ми. Ви вб’єте нас. І створите з наших тіл слухняних ляльок. То вже буде Рона, а Тигриця втече. Втече на свободу. І ніякі ревізори не наздоженуть мене і моїх воїнів! Рона-Тигриця вся пломеніла. Меркурію здавалося, що перед ним не дівчинка молодшого циклу навчання, а одна з прадавніх фанатичних жінок, які піднімали людей на повстання, скликали своїх прихильників до олтарів містичних богів, змушували закоханих чинити найбезглуздіші речі. О ні, це вже не генетична патологія, а цілий вихор минулого! Як він вдерся у згармонізований світ Ари, звідки? — Тигрице, — м’яко сказав Меркурій, торкаючись пальцем руки дівчинки. Вона рішуче відсторонилася. — Не бійся мене. Я хочу добра тобі, твоїм… воїнам… Ми живемо в світі Ара, що означає Єдність. А ви руйнуєте цю Єдність. Ось чому всі ми, старші, збентежені. Ми хочемо вам щастя. — Щастя? — насмішкувато перепитала дівчинка. — А що це таке? — Умиротворення серця, гармонізація всіх бажань і здійснення бажань, — сказав Меркурій. — Ви, певно, вчили це… — Вчили, — сказала Тигриця, кліпнувши темними віями. Тяжко зітхнула. — Але то порожні слова. Ми вмирали від суму в школі. Дивилися у широкі вікна і ненавиділи біоревізорів, які вдовбували нам нудні знання, ненависні заповіді моралі та етики. Ми були нещасливі, слухаючи про щастя. А коли виривалися на волю, хоча б на якусь годинку, тоді справді ставали щасливими… Чи так, сини Орла? — Так, Тигрице! — дружно відповіли учні. — Ми були щасливі! — Чуєте? — радісно мовила дівчинка. — Щастя — свобода! А ваша гармонізація — неволя! Геть таке щастя! — Геть! — Підхопили всі. Меркурій намагався втихомирити правопорушників. — Хіба свобода — анархія? Ви вивчали історію минулих епох і знаєте, до чого приводили стихійні вибухи неконтрольованої енергії! — До оновлення світу, — радісно вигукнула Рона-Тигриця. — В такі періоди з’являлися героїчні натури! — І гинули мільйони, — заперечив Меркурій. — Наставав хаос… — Краще хаос, ніж ваш порядок! — озвався Орлине Крило. — Але ж хаос — не свобода! — іронічно зауважив Меркурій. — А ви ж прагнете до свободи? — А що ж тоді свобода? — В тон йому запитала Тигриця. — Підпорядкування волі індивідуума волі єдності, — твердо сказав космослідчий. — Чули! — 3 викликом заявила Тигриця. — Читали і вчили цю премудрість, записану в Хартії космосу. Так вирішили творці епохи Єдності, коли розпочався період Ари. І привели До рабства. Рабство під лозунгом свободи! Бо єдність — то абстракція. А конкретний індивідуум зникає. Ми проти вашої Хартії Єдності. — Отже, ви правопорушники, — суворо проказав Меркурій. — Бо Хартія Єдності узгоджена з усіма мешканцями системи Ари. — Ви запитували їх? — Спільну думку подає Синоптичний центр у кожному циклі Часу. Ніхто не вимагає змін, — сказав Меркурій. — Бо мережа біоревізорів не пропустить нової думки, не узгодженої з програмою, — засміялася Тигриця. — Отже, ми повстали. І ви заперечуєте нашу думку замість того, щоб розглянути її. — Ваш вибрик — патологічне явище, а не нова думка, — втомлено сказав Меркурій. — Треба організовано звернутися до Координаційного центру, логічно викласти свої міркування. — Ви знаєте, що це безнадійно, — сумно зітхнула Тигриця. — Робіть з нами, що хочете. Ми не визнаємо існуючого порядку. Вимагаємо свободи. Так Меркурій ні до чого й не домовився з дітьми. Він з жалем розпрощався з ними, дав наказ ізолювати їх у Тартарі місцевої спіралі до рішення Головного Координатора. Симпатизуючи Тигриці, космослідчий велів біоревізорам поселити порушників у десятикілометровому Тартарі. Там були гори, озера й ріки, буйні джунглі та оптичний ефект неба. Хай граються. Може, передумають, повернуться до нормального способу мислення. Звідти Меркурій вирушив до третього відділу. Там його інформували про спробу самогубства. Вже зріла дівчина пробралася на територію енергетичного комплексу, кинулась у гігантський сонячний акумулятор. Вона одразу перетворилась на хмаринку розпечених газів. Підняли на ноги весь сектор. Єдиний Генетичний центр повернув дівчину до життя, відновивши її тіло. Вона тепер перебувала в гравіошкаралупі, чекаючи на вирішення своєї долі. Коли Меркурій розімкнув гравіополе і ввійшов, вона не поворухнулася, не поцікавилася, хто прийшов. Дивилася вгору, не виявляючи ніякого почуття. Русяві коси були недбало зібрані у великий жмут, тонкі блідо-прозорі руки безсило випростані вздовж тіла. Меркурій глянув у глибокі, страдницькі очі. З чорних зіниць визирала змучена, розтерзана душа. — Як вас звати? — запитав космослідчий. Дівчина мовчала. — Я прибув з Головного Сектора, — сказав Меркурій. — Мені доручено… Дівчина поворухнулася, її повіки затремтіли. — Навіщо мене розбудили? — прошепотіла вона. — Так гарно було спати. Вселенська пітьма, небуття… Спокій… Навіщо мене розбудили? — Ви порушили закон, — сказав Меркурій. — В Хартії космосу сказано: «Жодна мисляча істота не має права припиняти життя. Бо життя індивідуума належить суспільному організму». Ви не забули цієї заповіді? — Ні, — жалібно мовила дівчина. — Я пам’ятаю… Але що мені ваша заповідь? Одна мить — і… — Ви стали хмаринкою. — Я стала всім, — зітхнула дівчина, ніби й не чула його слів. — О, яке це блаженство — небуття!.. — Я ваш друг, — тихо мовив Меркурій, присідаючи на краєчок ліжка. — Я б хотів збагнути ваше почуття, щоб судити правильно… — Судити? — простогнала дівчина. — За що мене судити? — Не вас, а ваш вчинок. Ми — діти потоку життя. Нас живлять традиції, закони, програма попередників. Невже ви не розумієте, що відхилення від потоку викликають опір більшості? Це реакція на неузгодженість з основним законом. — Що мені до логіки? — сумно мовила дівчина. — Що мені до єдності? Закон, традиція, програма. Що за ними стоїть? Ще якісь закони, традиції, програми. Але чому вони обов’язкові для всіх? — Бо ми — частина цілого. Ціле вимагає доцільних дій. — А я не хочу цієї доцільності. То не моя ціль. Я хочу свободи… «Знову свобода, — подумав Меркурій. — Яке дивне розуміння священного поняття. Тільки-но про це говорили діти, тепер — доросла дівчина. Нове віяння в психожитті системи. Чи не є це симптом якоїсь розумової хвороби?» — Про яку свободу ви говорите? — здивувався космослідчий. — Адже ви припинили буття. Щезли з потоку існування. У вас уже не було вибору. Ні підкорення, ні свободи. — О, я не так розумію свободу, — прошепотіла дівчина. — Хіба смерть особи припиняє буття? Воно залишається. Зникає Я — ефемерне і нікчемне. Доки існує особа — не може бути свободи. Свобода — це відсутність особи. — Химери ума, — знизав плечима Меркурій. — Фантазія і марення… — Ні. Особа завжди у поєднанні з чимось. Отже, підпорядкована чомусь, комусь. Небуття — єдина свобода. — Тепер мені ще більше ясна правомірність Хартії космосу, — сухо сказав Меркурій. — Ваш приклад — смерть для Єдності, для системи Ари. — Це було б чудово, — замріяно сказала дівчина. — Вічна тиша в неосяжності. — Ви божевільні. — Хай… А що мені дає ваше життя? А що воно дає вам? — Радість самосвідомості. — І прокляття самосвідомості. Невже вам ніколи не хотілося втекти від самого себе? Невже ви ніколи не жахалися свого Я, яке вічно контролює діяння духу? «Вперед, вперед», — гукає особа, хоч нікуди йти, хоч у особи, у Я немає ніякої мети, а лише ілюзорні вигадки, нагромадження смішних химер, які названо доцільністю і прогресом. — А у вашій тиші небуття, — іронічно сказав Меркурій, — взагалі нема нічого. Цвинтар. Ні турбот, ні боріння, ні насолоди, ні розуміння сущого. — Все у всьому, — сказала дівчина замислено. — Ваші «боріння», ваші «насолоди»… Нескінченна радість настане тоді, коли туман особи розвіється. Ви грубо вирвали мене зі сну… І я не можу знайти відповіді… — На що? — На прокляту загадку. Чому небуття дозволяє ефемерному світові вторгатися в царство тиші? За віщо мене так тяжко ображено, принижено? Я обіймала Безмір, а мене знову втиснули в нікчемну плоть. О нещадні люди! «Стійка форма психічного захворювання, — подумав космослідчий. — Треба порадитися з головним психіатром системи і потім вирішувати, як і що. Може, доведеться вплинути на емоційний сектор мозку, активізувати логічні концептори». Попрощався з правопорушницею. Вона не відповіла. Меркурій дав наказ біосторожам: не турбувати дівчину, але й не випускати її. Включати мінорну музику, створювати заспокійливий зелено-блакитний фон, годувати необтяжливими фруктовими стравами. Ждати розпорядження з центру. Саме в цей час особистий телепатичний канал приніс космослідчому наказ: прибути на конгрес до Тартара Арімана… Меркурій сів у магнетон і вилетів з десятого сектора до Головного центру. За прозорою сферою літального апарата мерехтіла в космічній далині феєрична куля Блакитного Світила, іскрилися то там, то там у безодні Всесвіту житлові сектори системи Ари, оповиті зеленкуватою товщею атмосфери. Іншим разом Меркурій милувався б тією неповторною панорамою, але тепер в душі була тривога. Правопорушення, які почастішали, термінове скликання конгресу… Космослідчий був прихильником радикальних дій. Надто вже поміркованим і спокійним було життя системи, надто безпечним і… нецікавим. Він сперечався з правопорушниками, але сам переймався скептичним настроєм, роздумуючи над сенсом життя, над перспективами поступу. Може, конгрес щось вирішить? Адже зберуться наймужніші, найталановитіші люди системи. Фіолетова сфера Головного центру блискавично наближалася. Перед магнетоном Меркурія розкрився шлюз приймальної станції. Він влетів до гігантського перехідного тамбура, звелів кіберсторожу відчинити горішню сферу пристрою. Свіже повітря, наповнене пахощами квітів, дихнуло в обличчя космослідчого…  

Григір Бова отямився. Сів на ліжку. Що за чортівня? Що це йому приверзлося? Інша система, інші люди? Інші імена… Він засміявся. От так дивина! Розказати комусь, так і не повірять. Скажуть — вигадав! А як же таке можна вигадати? Ціла система мислення, поглядів, життя… А втім, щось є спільне… І там він криміналіст. Тільки називається інакше. Космослідчий! Ха! Розповісти товаришам — заклюють, проходу не дадуть! Скажуть — космічними масштабами мислиш, замахуєшся на небесну кар’єру. Та ну їх! Але записати треба. Дуже цікаво. Жаль, що не розкрилося, як там далі… Як там на конгресі… Ха-ха! Це була б ціла повість. А взагалі в цьому видінні є щось логічне. Високі досягнення, спокій. А тут — на тобі! Повстання, невдоволення… самогубства… А він — Гри-гір — космослідчий. Виконує доручення Головного Координатора, так би мовити, наводить порядок. І досить реакційний цей його двійник. Звідки це в нього? Може, десь у глибині підсвідомості прихована така суть? Га? Бова присунувся до столика, витягнув з шухляди блокнот, намацав олівець, увімкнув настільну лампу. Записав для пам’яті кілька фраз. Вимкнув світло, позіхнув. У вікно заглядав місяць. Кілька зірок мерехтіло над дахами сусідніх будинків. Десь співав самотній соловейко, нявчав невдоволений кіт. Галя… При згадці про неї Григір усміхнувся. Сьогодні вранці — зустріч. Блакитні очі. Приглушений мелодійний голос. І вічний опір, відстоювання свого. Бог, якийсь ідеальний, героїчний і цілком людський образ. Ніби щит від бруду життя. Безумовно, в цьому дівчачому переконанні нема нічого містичного, але її розчарування, її суворість і нотки відчайдушності, що інколи прориваються в голосі, можуть привести до трагічних наслідків. Треба допомогти… Як? О, як же він забув… Незабаром відбудеться жартівливий суд. Процес над богами. Над богами всіх релігій, які тільки створені людською уявою. Вже давно Григір домовлявся з друзями організувати дискусію про Космічне Право. І запросити на неї шефа. Щоб збити з нього скепсис. А щоб було наочніше — обрати форму суду. Будуть прокурори і захисники. Судді і засідателі. Свідки і речові докази. А що? Це може сподобатися Галі. І розвіє її відчуження. Треба розтопити блакитні крижинки в її очах. Батько зник, мати вмерла, друзі одвернулися. Ну й що з того? Хай вона збагне, що мерзотники, дворушники й зрадники не є основою світу. Вирішено. Він запросить її на дискусію. Прислухався. За дверима дід Микита висвистував носом. Щось бурмотіла вві сні баба Мокрина. Він знову ліг. Дивився якусь мить на світлу смужку під вуличного ліхтаря. Перевертався з боку на бік. Сон не приходив. У голову лізла всяка всячина. То сухе обличчя шефа, то насмішкуваті лиця товаришів, то дівчата, яких він цілував на університетських вечірках. Тьху, де воно й береться! Наче з бездонної торби сиплеться. Щось путнє так і не втримається, забуваєш, а погань або дурниці — будь ласка! Лише на світанку Григір задрімав. І диво — його видіння продовжувалося. Те саме — небувале, чудернацьке. Треба ж статися такому диву?  



Меркурій сидів у першому ряду амфітеатру в Тартарі Арімана — Головного Координатора… У центрі велелюдного зібрання в зеленкуватому сяєві штучних світил стояв Аріман. Склавши руки на грудях, він дивився на штучне небо Тартара, де пливли фіолетові блідо-блакитні хмаринки. Меркурій замилувався Головним Координатором: який дивовижний тип людини! Хоч майже всі жителі системи Ари мали гармонійні тіла завдяки високим досягненням генетики і психотехніки, але Аріман виділявся якоюсь вражаючою неповторністю. Правда, його краса здавалася холоднуватою, іноді викликаючи навіть острах. Меркурій не міг збагнути, звідки те предковічне почуття, адже давно всіма традиціями й етичними нормами воно засуджене як ганебний анахронізм. Про що думає Аріман? Чому він у такому напруженні? Незворушне бліде обличчя, суворо зімкнуті вуста, темно-вогнисті очі, важка грива чорно-багряного волосся. Магнетична постать! Амфітеатр мовчить, очікує. Перед вирішенням долі системи Ари негоже перемовлятися незначними словами. Зараз він почне промовляти. Єдине психічне поле системи завібрувало, напружилося. В ньому відчулася поява сильного потенціалу мислі. Та щось сталося. Аріман промовчав. По психоканалу почулися слова диспетчера зв’язку: — До Тартара конгресу прибули Космократори Багатомірності. Вони повернулися з експедиції. Космічне Право вимагає їхньої участі в конгресі. Обличчя Арімана потепліло, м’яка усмішка торкнулася вуст. Він підняв руку, поле Тартара розімкнулося. До амфітеатру ввійшла група Космократорів. Присутні встали і радісно вітали мандрівників безмежжя. Меркурій відчув, як у грудях болісно защеміло. О світе, вона повернулася. Вона повернулася, а з нею і минуле! Він гадав, що все зникло у безодні часу. А воно лише затуманилося рутиною повсякденності. Кохана, кохана, прекрасна і єдина! Семеро Космократорів, а серед них його перше кохання — Громовиця! Буряна дівчина, яка не раз бентежила Координаційний центр химерними планами перебудови суспільства, системи, людського єства. її завжди відсилали на периферійні сектори, давали найважчі завдання — майже на межі допустимого. Та Громовиця неодмінно виконувала програму Координаційного центру, поверталася в систему і знову хвилювала життя бурею парадоксальних ідей. Вона вчилася разом з Меркурієм на третьому секторі. Довгі роки перших спіралей навчання зблизили їх. Громовиця схвалювала юнацький вибір Меркурія — стати космослідчим: проникнути в суть Космічного Права, аналізувати плин суспільних та природних подій, розшукувати порушення Еволюційних Законів і допомагати рідній системі відновлювати їх — що могло бути прекрасніше? Громовиця обіцяла завжди бути з ним, ніколи не забувати дитячої клятви вірності. Як це в них було? «У всіх світах, у мислимих і немислимих станах, у Багатомірності і поза нею, у роздрібненні і в єдності — серце моє з тобою, з тобою, з тобою. І ні зрада, ні помста, ні інша любов, ні віддалення часу та простору, ні буття чи небуття не розірвуть священної ниті». Прекрасна клятва! Вони промовляли її на самоті, під зоряним склепінням Всесвіту. Як було хороше, несказанно прекрасно. Що ж сталося потім? Потім… Меркурій досяг бажаного, став космослідчим. Він виявив неабиякі здібності, і його взяли до Координаційного центру. Спочатку незначні справи, потім важливіші. Потім особисті завдання Арімана. Шана і честь. Він, Меркурій, не замислювався над деякими суперечностями між правом і веліннями Головного Координатора. Вірив авторитету Арімана. Думав, що не можна нескінченну мінливість буття втиснути в право виявлене в слові, думці. Саме тому реальність виявляла розбіжності між задумом, мрією і здійсненням. А головна передумова законності — добре бажання, обгрунтоване благом Єдності. Він довіряє Аріманові — отже, все гаразд. Так було спочатку. Пізніше він став сумніватися. А ще пізніше — зустрівся з Громовицею. Вона ввійшла до групи Космократорів Багатомірності, очоленої Горикоренем — молодим, полум’яним ученим, прихильником найнебезпечніших експериментів у безмірі. Група Горикореня іноді зникала з системи Ари на десятки циклів, а коли поверталася, Аріман давав їй нове завдання. І так багато разів. Так от… Зустріч з Громовицею. Вона була невблаганна. Згадала дитячі клятви, мрії юності. — Ти став маріонеткою, Меркурію, — з жалем прошепотіла тоді дівчина. — Ти втрачаєш особистість. — Ти не любиш мене, — гірко сказав Меркурій. — Любов піднімає. Невже ти не розумієш? Я бачу твоє лихо, я хочу допомогти тобі. Ти заснув. — Я захоплений роботою, не маю спочинку. Про який сон ти кажеш? — Про сон духу. Ти не сумніваєшся в собі, в Арімані. Там, де нема сумніву, там занепад. — А певність? — вражено запитав Меркурій. — Невже певний себе і своїх сил шукач прямує до занепаду? — Певність не виключає сумніву, — заперечила Громовиця. — Певність — це не універсальне рішення тієї чи іншої проблеми. Певність — то віра в смисл буття, у доцільність існування й пошуку. Але сумнів — то вибір правильного шляху. А ти не шукаєш, ти поклався на авторитет старшого. Вони розійшлися з гіркотою в серцях. А потім вона зникла. Меркурій дізнався, що група Багатомірності покинула систему Ари для дуже важливого експерименту, запропонованого самим Аріманом. І ось тепер вони повернулися… Попереду Горикорінь і Громовиця. За ними — Владисвіт, Сократ, Чайка, Юліана, Інеса. Чотири юнки і троє юнаків. Блакитна тканина щільно облягає прекрасні тіла, на грудях золотіють спіралі — символи Безміру, волосся юнаків хвилями спадають на плечі, у дівчат зав’язане тугими вузлами. Меркурій мимоволі порівняв Арімана з прибульцями. І краса Головного Координатора померкла перед гармонією і простотою Космократорів. Чому? Де причина? Адже форми у більшості з них менш довершені, ніж у Арімана! Та є щось невловиме, щось у синтезі непомітних деталей внутрішнього та зовнішнього світу, що дає таку разючу відмінність. Громовиця метнула погляд понад рядами мислителів. її блакитні очі торкнулися Меркурія, потемніли. Радіє чи ні? Він намагався ввійти з нею в контакт особистим психокодом, але Громовиця мовчала. Німо в просторі, тільки чути грозове тремтіння її душі. З чим вони прийшли сюди, на конгрес, які новини принесли для системи? Суворо замкнуті вуста Громовиці, довгі вії опущені. Космократори сіли, лише Горикорінь очікує. Він стріпнув білосніжним волоссям, глянув на Арімана. Зал завмер. — Експеримент проведено? — гучно запитав Головний Координатор. — Так, — відповів Горикорінь. — Успіхи? — Є. — Доповіси пізніше. Я радий, — усміхнено сказав Аріман. Він окинув поглядом аудиторію. — Браття! Наш конгрес обмежено мізерною кількістю учасників. Ви знаєте чому. Проблеми гострі, небезпечні. Широке обговорення викличе небажані наслідки. Повернення групи Багатомірності — до речі. Сьогодні я запропоную вам радикальний експеримент. Кілька слів по суті. Пізніше — слово спеціалістам. Перше: всім відома криза система Ари. Ми можемо багато, ми можемо майже все. І ми безсилі. Ні творення сонць чи галактик, ні мандри у нескінченність, ні перебудова системи, ні насолоди — ніщо не врятує нас від спаду психопотенції. Коло замкнулося, ми розкрили всі можливості, закладені в нашому єстві. Необхідні нові шляхи пошуку — цілком відмінні від усіх попередніх. Ясно, що рішення повинне бути парадоксальним. Звичні проекти не допоможуть. Хто хоче сказати? — Я, — сказав Діон, координатор третього сектора. — Спад психопотенції пояснюється просто. Ми вирівняли можливості всіх індивідів. Все досяжне. Все є. Могутня лавина технічних посередників виконує будь-яке тривіальне бажання. Дух заснув, для нього нема сфери боріння. — Що пропонуєш? — запитав Аріман. — Повернення предковічних циклів. Амфітеатр зітхнув. — Що це принесе для рішення проблеми? — запитав Аріман. — Відродження психопотенції. Хай навіть на примітивній основі. Радість первісного світовідчуття. А потім можна буде повернути жителів, збагачених первісним досвідом, до попереднього рівня. — І знову — замкнуте коло, — іронічно сказав Аріман, блиснувши вогняними очима. — Знаю: багато дітей прагне повернутися до предковічності і навіть дикунства. Запитайте космослідчого Меркурія — у нього досить прикладів. Але ж це не рішення. Негоже нам бавитися вичерпаними циклами. Хто ще? — Я, — мовила Селена, вчителька Вищого Циклу Головного Сектора. — Треба шукати вихід у глибших вимірах. Сформувати ще складніший організм, динамічніший і мінливіший, що приніс би нові перспективи діяння. Відомо, що кожна еволюційна ступінь, яку ми долали, розширювала сприйняття до неймовірності. Чому Координаційний центр не враховує цієї можливості? — Враховує, — заперечив Аріман. — Ми думали і експериментували. Матерія має бар’єр мінливості. Ми вичерпали семеричну октаву. Ми замкнули вселенський цикл. Квантовий характер часу й простору не дозволяє нам збудувати восьму ступінь буття. Її практично нема. Світ форм не може перейти кордон семеричного акорду Великої Матері. Грати без музичного інструмента — ось що ти пропонуєш, люба Селено! Хіба це можливо? — Можливо, — твердо сказав Горикорінь, порушивши напружену тишу. — Ти, друже? — здивувався Аріман. — Я. — Ти відстоюєш такий абсурд? — Істину, а не абсурд. — Гаразд. Ти висловиш свою думку! Селено, ти закінчила? — Так, — сумно озвалася Селена, сідаючи. — Певно, ти сказав правду, Арімане. Горикорінь лише щирий товариш. Він дав мені духовну підтримку, але не реальне рішення… — Я скажу пізніше, — суворо сказав Горикорінь. — Продовжуй, Арімане. — Гаразд. Хто ще скаже? — Я, — озвався Боритор, найстаріший вчений системи, аскетичний, високий, незворушний. Він постояв трохи мовчки, пожувавши губами, ніби пробував на смак ті слова, які хотів промовити. — Я хочу з усією відповідальністю заявити, що ви, дорогі браття, ведете безплідну дискусію. Нічого конгрес не вирішить. Нічого не принесе. Будь-які проекти, рішення безсилі зупинити старіння системи. Те, що почалося, повинно вмерти. Ми зупинили фізичну смерть людини, але природа помстилась нам. Не можна порушувати рівноваги. Занепад психіки — закономірне явище, плід нашого зарозумілого, безглуздого втручання у злагоджений хід природи. Вона — Велика Мати — породила нас у вселенському ритмі як органічні акорди мелодії космосу. Так було доти, поки ми не оволоділи власною еволюцією. Пізніше ми вийшли з її законів і почали проголошувати свої, не звіряючи їх з велінням природи. Незалежного світу ми не змогли створити, а порушена мелодика Матері привела до занепаду. — Що ж ти пропонуєш, Бориторе? — насмішкувато спитав Аріман. — Теж повернення до предковічності? — Ще далі, — одрізав Боритор. — До первісної тиші. До небуття. Меркурій насторожився. Що він каже? Ті ж самі слова, що їх недавно промовила дівчина-самовбивця. Мікроби психічного розладу летять у просторі, вони заражають уже мудрих і древніх учених. — Поясни своє слово, Бориторе, — сказав Аріман. — Поясню. Я пропоную знищити систему. Перевести ЇЇ в стан вакууму. Ми це можемо, ви знаєте, що я не висуваю нездійсненного проекту. Хвиля гніву й сміху хлюпнула в незримі стіни Тартара. — А далі? — поцікавився Аріман, зберігаючи спокій і повагу до вченого. — Далі нехай природа діє за власними законами. Вона знову створить нові системи, галактики, зорі. А може, щось інше. Та яке це має значення? Ми позбудемося пекучих проблем, а нові світи, де виникне молоде життя, вже не стануть замислюватися над смислом буття. Вони будуть жити. Просто жити, як жили наші предки… — Але ж колись знову настане криза? — запитав Аріман. — Може, але то вже буде не наша криза… — Абсурд, — грізно сказав Головний Координатор. — Пробачте, але ж не можна серйозно обговорювати проекти самознищення. Досить! Тепер скажу я. Головний Координаційний центр підготував парадоксальне рішення, яке випливає із ситуації. Ми виходили з таких передумов: зберегти сучасні досягнення і знайти новий потенціал для згасаючої психіки. Пропоную: створити новий світ у першому ступені буття, в тримірному безмежжі. Основа програми: наш власний космічний код. Різниця: наш світ розвивався спонтанно, створений нами світ буде під нашим наглядом. Чую запитання: яка мета? Відповідаю: цілеспрямована еволюція, що приведе до появи мислячих істот. Нам необхідна буйна психічна стихія. З протиріччями, з пошуками, революціями, піднесеннями і занепадами, із сексом, про який ми знаємо лише з відгомону історичних хронік, та зрадою, з пориванням у незмірність. Це буде наша модель. Ми зможемо непомітно втручатися у плин подій, ставити низку експериментів. Більше того — ми використаємо їхню психічну енергію для збудження власної. Щоб змінити сонне життя системи, щоб вдихнути нові сили, треба могутній рівень потенціалу. З місця схопилася Громовиця. Меркурій відчув, як холодок повзе в нього поза спиною. Зараз має щось статися. Вона схожа тепер на розлюченого древнього птаха. Очі палахкотять, рука простягнута до Арімана. — Злочин! — вигукнула вона. — Злочин і ганьба! Те, що ми почули, — не достойно мислячої істоти. І це говорить Головний Координатор системи, яка осягнула семеричний цикл буття? Слухайте, Космократори, слухайте, Деміурги! Невже у вас підніметься рука творити світ для паразитарної мети? Невже наша психіка настільки деградувала, щоб спокійно прийняти канібальський проект, достойний передісторичних істот? Амфітеатр мовчав. Аріман усміхався — саркастично, тонко. — Афект! — спокійно сказав він. — Я розумію тебе, Громовице! Це твоя давня вада — кричати не подумавши. А коли добре помислиш, збагнеш принади нашого проекту! Де ти бачиш злочин? У чому? Ніякого насилля, ніякого порушення космічної етики. Ми дамо життя міріадам нових істот, ми дамо їм дарунок самосвідомості, радість світовідчуття… Громовиця болісно сказала: — Ти хочеш, Арімане, розв’язати проблему занепаду рабською силою іншої еволюції… — Створеної нами, — зауважив Аріман. — Яка різниця? — запитала вона. — Ми відповідаємо за кожний свій крок. Створивши мислячу істоту, ми не зможемо впливати на її свободу. — Ми й не будемо впливати на неї зримо. Вона нічого не знатиме! — Ще гірше! Таємний злочин? — Досить, — сказав Аріман, і зловісні вогники спалахнули в його очах. — Ти внесла дисгармонію в роботу конгресу. Досить з нас власних проблем. Моделювання нового світу вирішить безліч загадок. Проект схвалено Координаційним центром. Його практично підготовлено до здійснення, йдеться про деякі уточнення… — І вас не цікавлять інші можливості? — вражено запитала Громовиця. — Я їх не бачу, — недбало сказав Аріман. — Пусті розмови. Дитячі прожекти. — Ти деспотичний, Арімане. Ти забуваєш про Хартію космосу. Єдність — не підкорення всіх волі одного. — Я це вчив у школі першого циклу, — насмішкувато заявив Аріман. — Це було тисяча шістсот циклів тому… — Тим гірше. Ти забув про Хартію. Або зневажив її. — Ти хотіла нагадати мені про неї? — роздратовано запитав Головний Координатор. — Для цього ти тут, Громовице? Горикорінь! У твоїй групі сваволя. Але досить про це! Я чекаю доповіді про експеримент. Звітуй перед конгресом. Ми хочемо знати про результати експерименту. Горикорінь зробив знак Громовиці. Вона неохоче сіла. Тоді керівник групи Багатомірності важко пішов до центру амфітеатру. Став поруч з Аріманом. Пильно глянув у вічі Головного Координатора. Тоді звернувся до конгресу. — Центр познайомив нашу групу з проектом дві спіралі тому. Було велено провести експеримент по створенню світу в обмежених масштабах. Ми вилетіли з батьківщини. Але експерименту не провели. — Як? — здригнувся Аріман. — Перед цим ти сказав неправду? — Я сказав правду. — Експеримент проведено. Експерименту не проведено. Що за дикий алогізм? Ти вирішив зайнятися на конгресі софістикою? — Ні! — твердо мовив Горикорінь, не звертаючи уваги на гнів Арімана. — Експерименту в об’єктивності ми не провели, але ми змоделювали його в психічному полі… — Навіщо? — скрикнув Головний Координатор. — Щоб знати наслідки. — І що? — Проект злочинний, — холодно відповів Горикорінь. — Громовиця висловила нашу спільну думку. — Так, — дружно підхопили шестеро Космократорів. Аріман спохмурнів. — Я бачу, ви прийшли сюди з провокаційною метою. — Ми прийшли для вияснення істини, — достойно заперечив Горикорінь. — Психомодель показала, що штучно створений світ буде суперечливий і хаотичний. До стихійних протиріч будуть додані протиріччя нашого власного розуму. Адже творіння і творці нероздільні. Ми створимо космічну в’язницю. А оскільки істоти того світу будуть відчужені від нас, то безвихідь нашої психіки, наше безсилля, наші сумніви, наші проблеми стануть їхнім горем, їхньою мукою. Вони нестимуть кару за чужу провину. Я вже не говорю про те, що ми маємо намір обкрадати їх психічно. Це взагалі виходить за межі тисячолітньої традиції. Я відзначаю деградацію членів Координаційного центру системи. Це непокоїть нас. Ми пізніше запропонуємо конгресові переглянути склад Управління системою. Присутні важко мовчали. Намагалися не дивитися один одному в очі. Наближалася гроза. Аріман стримався від вибуху. Сухо запитав: — Альтернатива? — Буде й альтернатива, — сумно посміхнувся Горикорінь. — Ми довго думали над кризою нашого людства. Це — закономірна ступінь. Після неї або нове піднесення, або загибель. — І ваша група бачить вихід поза проектом? — насторожено запитав Аріман. — Так. — У чому він? — Скажу. Це єдина можливість, але вона всеосяжна. Вона не деспотична, а еволюційна. Вона важка, але перспективна. В чому корінь нашої кризи? В обмеженості індивіда. Він — іскра безмежжя, але не безмежжя. Він хвиля в океані, але не океан. Отже, практично він ніщо перед безоднею несказанного. Чому ж ми дивуємось знеціненню смислу буття? Індивідуум затиснутий і позбавлений можливості далі пізнавати світ. Форма більше не приймає пової суті. Отже, треба зруйнувати тиранію форми. — Як? — гостро запитав Аріман. — Вихід за межі тіла. Об’єднання індивідуальної свідомості з полем безмежжя… — І таким чином — втрата особистості?! — Ні, завоювання нескінченності! — Розчинення себе в океані безликості, — люто промовив Аріман. — Ось чого ти боїшся? — насмішкувато сказав Горикорінь. — Хто має особистість — той не втратить її! — вигукнула Громовиця, піднімаючи руку. — Особистість здобуде небувалі можливості, — сказав Горикорінь. — Замість одного мозку — весь безмір, замість одного серця — єдине серце космосу, замість одного-двох друзів — вся багатолика мінливість психічного життя безміру. Небезпеки? Вони є! Але мета — прекрасна! Браття! Порівняйте: творення іншого світу і підпорядкування його своїй волі чи об’єднання власної психіки з космічним океаном? Вибирайте! — Вибору нема! — жовчно сказав Аріман. — Закон суворий. Ми змушені йому підкоритися. Група Космократорів Багатомірності не виконала наказу центру, свавільно змінила умови плану. Вони підлягають суду. — Цього не буде! — закричали Космократори. Амфітеатр невдоволено зашумів. Аріман стояв, насупивши брови. — Повноваження останнього рішення в мене, — сказав він владно. — Беру відповідальність на себе. Експеримент по створенню нового світу почнемо негайно. Космократори і Деміурги обрані. Група Багатомірності від участі в творенні усувається. Вона буде замкнена в Тартарі до особливого рішення! Меркурій жахнувся. Що він сказав? Як він сміє? Зачинити в Тартар найкращих Космократорів системи? Ганьба і лихо! Це може викликати страхітливі наслідки. — Ти застосуєш силу проти нас? — гнівно запитав Гори-корінь. — Чи гадаєш, що ми підемо в Тартар добровільно? — Краще було б добровільно! — О ні, не дочекаєшся! — дзвінко сказала Громовиця. — Ми не маріонетки і, сподіваюся, такими не станемо! Іди, бери, веди нас до Тартара! Вражені члени конгресу не встигли вимовити й слова, як розсунулися стіни Тартара і до амфітеатру вдерлися колони сторуких. Вони оточили приміщення. Семеро з них помчали над головами мислителів до центру. — Зрада! — гукнула Громовиця. — Члени конгресу! Ви бачите? — Зрада! — заревли Космократори. — Повідомте систему! — Телепатичне поле ізольоване. Взяти їх! — наказав Аріман. Сторукі обплутали Космократорів щупальцями, понесли у повітрі. Меркурій побачив востаннє очі Громовиці, очі коханої. Вони палали обуренням. Меркурій застогнав і… прокинувся. Власне, прокинувся не Меркурій. Прокинувся Григір Бова в квартирі по вулиці Андріївський узвіз…  

У двері постукали. Баба допитувалась: «Мо’, тобі пора їстоньки? Вже дев’ята година». Григір скочив з ліжка, не в силі розібратися, що й до чого. Де він? Що з ним? Ара, Земля… Все змішалося. Що за омана? Галя… Галя Курінна! Ось кого нагадує Громовиця! Але ж Галя тут, на Землі. І вона чекатиме його на набережній, біля пристані. О десятій! Сон? Який же сон, коли він продовжувався після того, як прокинувся. Та ще й так логічно. Ех, якби ще трохи. Щоб дізнатися про долю Космократорів. Невже вони не переможуть Арімана? Невже загинуть? Григір хутенько облився холодною водою, витерся рушником. Геть примари! Сьогодні зустріч з нею… Галя стояла, схилившись на бетонний парапет, і дивилася на жовтаві води ріки. На ній був короткий синій плащ, чорні панчохи, простенькі босоніжки. Вишита стрічка перехоплювала товстенький жмут волосся на спині. Григір зупинився кроків за десять від неї. Зараз… він підійде, зазирне у її очі. І вона поведе його. Куди? Куди захоче. На край світу, чи у світ химер, чи в царство снів. Все одно, аби з нею. Вона відчула його погляд, обернулася. Ласкаво осміхнулася. Простягнула руку. Він торкнувся гарячої долоні. Тихо запитав: — Як спочивали? — Я не спала… — Чому? — Не могла. А ви? — Я заснув, — винувато сказав Григір. — Ще й добряче. І приснився мені дивний сон… — Ой, правда? — запитала Галя. — Ви розкажете мені? Я дуже люблю слухати сни. Тільки щоб незвичайні. — Та більш незвичайне важко й придумати, — зітхнув Бова. — Ціла епопея… — Чудесно, — зраділа вона. — Починайте. — Та ні, не тут, — попросив він. — Десь на природі. — А куди ми підемо? — Куди захочете. Може, поїдемо десь на луки? Теплоходом? — Згода. — Тоді на південь. Аж десь до Вишеньок… Григір узяв квитки на теплохід. Вони зайняли місце на носі судна. З Дніпра дихав прохолодний вітер, люди тулилися ближче до буфету, під накриття, або йшли в каюти. Біля них примостився лише старий сивовусий рибалка, з вудками, в брезентовій робі, та юна дівчинка в благенькому плащику. Вона трусилася від холоду, але хоробро стояла проти вітру, замріяно дивилася вперед. Хлюпала весняна хвиля, пропливали мости, мерехтіло на київських горах зелене марево. Григір зачаровано дивився на Галю. І це ніби сон? Ніби сон. Може, все на світі сон? Гребені хвиль на океані життя… Гребені снів. Прокидаєшся, тужиш за минулим сном, пірнаєш у інший… І так без кінця, і так без кінця. Постривай же, не щезай. Галя перехилилася через борт, задивилася на піну перед носом теплохода, тихо, майже пошепки продекламувала:  

Знову томління. Сумніви знову.
Іскри на хвилі ріки.
Погляду чари.
Магія слова.
Доторк руки.

Пестощі сонця? Чи подих безодні?


Мить
чи політ назавжди?
Тиша — учора, буря — сьогодні!
Звідки? Куди?
Марево давнє.
Мов сновидіння.
Щось існувало, було.
Попелом часу серця квиління
Вже занесло.

Може, воскресне? Може, розтане


Крига байдужості знов?
Вечора промінь?
Сяйво світання?
Зло чи любов?

 

— Звідки це? — тихо запитав Григір. — Вночі написала… — Чому такий сум? — Не знаю. Дивно, правда? Ніби щастя майнуло… — Ви сказали — щастя, Галю? — спалахнув Григір. — Так, Григоре, — ясно глянула йому в очі дівчина. — Але звідки ж сум? І тривога… І біль. Якесь передчуття. — Може, минуле? — Що? — Кажу, може, в минулому у вас було щось трагічне? — Було, — важко зітхнула дівчина. — Ось воно і нагадує. Ви боїтеся, щоб не зникло щастя, щоб не повторилось минуле. — Не знаю. Моє серце ніби крижинка тепер… — Галю! Не можна ж так… — Як? — Вічний трагізм. Поділіться зі мною вашим горем. Ми ж тепер друзі. А з друзями все пополам. — Слова, — сказала Галя. — Наївні слова. Навіть найближчий друг не візьме на себе чуже горе… — Чуже… А якщо воно стане не чужим? — Не знаю. Не певна. — Розкажіть. — Про що? Справа не в подіях. Події банальні, Григоре. Була сім’я. Батько, мати. Веселощі дитинства, мрії, захоплення. Вірилося в найсвятіше, малювалося в уяві найромантичніше. Потім батько зник… — Зник? — неспокійно перепитав Григір. — Як зник? Куди? — Невідомо куди. Поїхав на полювання. І не повернувся. А пізніше його звинуватили в розтраті. Нас виселили з квартири. Ті самі люди, які усміхалися, клялися в дружбі — о гидота! — ті самі пізніше не подавали руки, не віталися. Мама не витримала такої зміни, вона занадто вірила у непорушність авторитету батька, у свою забезпеченість. Химера. Я пізніше збагнула, що все було ілюзією. Мама вмерла. А я… Навіть в інтернаті — донька злодія, злочинця! А пізніше мене допитували. Де батько? Куди він зник? Я клялася, що нічого не знаю, я плакала, просилася… Я хотіла, щоб вони розшукали його, адже я сирота… А вони не вірили. Ніхто не вірив. Зачинялися двері довіри, дружби, надії. Морок у душі… А тут ви… — Я, — машинально повторив Григір, стискуючи руку дівчини. — Ви. І нова надія. Я страшенно боялася, щоб знову не повернулося минуле. Я знаю: в мені поселилася зневіра. Я незлюбила світ. За що мені його любити? Знаю: є хороші люди. Але вони в абстракції. А так хочеться тепла, ласки, надії. Григоре, пам’ятаєте, ми жартували про Шерлока? Станьте криміналістом, розгадайте мою загадку. Григір почервонів від несподіванки, закашлявся. Боже, яке безглузде становище. Ось і наступив час. Треба брехати або казати правду. Брехня — мука. А правда — знову удар для неї. І, може, удар назавжди! Він пересів наперед, затулив дівчину од вітру, турботливо сказав: — Вам холодно. Давайте загорну вас плащем. — Дякую, — просто сказала дівчина. — Мені добре. Юна сусідка заздрісно глянула на Галю, з жалем зітхнула, пішла вниз. Тільки старий рибалка байдуже курив самокрутку, спльовуючи за борт. — Я неодмінно зроблю те, про що ви кажете, — прошепотів Григір. — І не колись… а тепер. — Тепер? — здивувалася Галя. — Тепер. Я познайомлюся з справою вашого батька, попрошу, щоб мені дали дозвіл на розшуки. — Хіба так можна? Студентові? — Можна. Як диплом, — збрехав Григір. — Мене теж зацікавила ця справа. Таємниця. Людина зникла, мов крізь землю провалилася. Ніяких знаків. Або його вкрали, або… — Вкрали? — знизала плечима Галя. — Навіщо? — Може, розвідка. — Та що ви? Кому він потрібен? — Всяке буває. Ми ж нічого не знаємо. У всякому разі — візьмуся за цю справу. Рано чи пізно. Дівчина потиснула йому руку, вдячно глянула в очі. Григір полегшено зітхнув. Пронесло. І навіть наведено місточки, Тепер уже треба менше брехні. Якщо вона й знатиме про мою участь у справі, то це ж за її проханням. І все-таки містифікація! Нема повної ясності. Теплохід причалив до піщаного острівця. Серед високих плакучих верб стояла хатинка куговщика, червоніли свіжопофарбовані бакени. На борт зійшла старенька бабуся — певно, дружина куговщика, який стояв на березі і кричав: — Дивися ж, не забудь пляшку! Та дінатуру на ноги! Чуєш? Капітан засміявся, виглянув у віконечко. — Що, старий, ревматизм замучив? — Еге, — привітно відповів куговщик, підморгуючи сивим вусом. — Заїдає. А хильнеш стакан — одійде трохи! — То ви не для розтирання? — здивувався капітан. — А який же дурень розтирає? — В свою чергу здивувався куговщик. — Нутро продезинфікувать — це діло! А виливать на себе? Нє, це не-рен-та-бельно! О! Пасажири реготали. Григір запитливо глянув на дівчину. — Може, зійдемо тут? Погуляємо. А теплохід повернеться — поїдемо до Києва. — Згода, — кивнула Галя. — Капітане, хвилиночку заждіть, ми зійдемо… На зворотному шляху причалите? — Причалимо, — змовницьки моргнув капітан. — Дивися ж, хлопче! Галя почервоніла, метнулася до трапа, перебралася на піщану косу. Григір тим часом купив у буфеті паляницю та ковбаси. Загорнув усе це в цупкий папір. Підійшов до Галі. Теплохід поплив далі. Куговщик зацікавлено розглядав непроханих гостей. Хитрі очиці під сивими волохатими бровами були гострі й насмішкуваті. — Ну, драстуйте! Чого це вас принесло сюди? — Погуляти, — миролюбно сказав Григір. — Дуже гарний острівець. — Еге ж, — згодився дід, чухаючи п’ятірнею кудлату голову. — Острів чистий. Не запаскуджений. Не те що в городі. Гуляйте, я не перечу. А хто такі будете? — Студенти, — сказав Григір. — Ось вона — лікарка. — Та ще не лікарка, — усміхнулася Галя. — Майбутня лікарка. — Ага. Це добре, — схвально мовив дід. — Вольних багато, є кого лікувати. Добру професію, дочко, вибрала. Ось мене, приміром, чиряки заїли. Що виведу одного — другий насідає. Інколи таке висядеться на шиї, що й голови не повернеш. Чим, як ти думаєш, можна вивести? — Важко так сказати, — відповіла Галя несміливо. — їжа у вас, мабуть, одноманітна. Простуда вічна. Вітамінів не вистачає. Та ще, може, випиваєте. — Буває, — усміхнувся дід. — Без цього не можна. У нас така робота. Не вип’єш — пропав. Мо’, хочете по п’ятдесят? У мене чекушечка зосталася. — Та що ви, діду? — зніяковів Григір. — Не треба. — Чого? Я від щирості. Мені баба ще привезе. Чарочку смикнеш — наче в рай попадеш! Григір і Галя переглянулися, засміялися. — Рибки в’яленої спробуйте, як пити не хочете. Сам ловив, баба в’ялила. Сита рибка, смачна. А звати мене Харитоном. Харитон Сергійович Бубон. Що, смішне прізвисько? То діда мого так дражнили. Любив багато базікати, царство йому небесне. От на вулиці і дражнили Бубоном. Дід базікав, а я мовчу, і все’дно прізвисько залишилось. Ну, нічого, хай хоч і горшком прозивають, аби в печі не сидіть. То як же, голубонько-королівно, до кумпанії пристанеш? Ви панські, мо’, й не звикли, погребуєте простим дідом? — Та що ви? — розгубилася Галя. — Яз радістю… — А коли з радістю, то прошу, — гостинно показав рукою дід у бік хатинки. — Там затишок. А сонечко вигріє земельку, тоді погуляєте, діло молоде… Хе-хе… Рушили від берега. Неторканий пісок співав під ногами. Дід поспішив до своєї оселі, відчинив двері, зігнувшись, зайшов у хатину. — Мені ще ніколи не було так гарно, — прошепотіла Галя. — І мені, — озвався Григір. — Просто і любо. Вони зайшли до куговщика. Залізна койка, заслана сірою ковдрою, стіл, кілька стільців. У грубі палахкотів вогонь. На стіні з плаката усміхалися космонавти. На другому плакаті — повновида доярка у білому халаті обнімала теля. Внизу текст: «Я надоїла по чотири тисячі літрів молока від корови. А ти?» Григір усміхнувся. Дід перехопив його погляд, задоволено кахикнув. — Весела картинка. Гарна молодиця. Як нема баби — мені сумно. То я дивлюся на плакат, згадую молодість. Моя баба — як була дівкою — точна копія! Як іде, бувало, — земля двигтить. А тепер дівки пішли дрібні, сухоребрі, нікудишні. І взятися нема за що. Галя засміялася, Григір зніяковів. Дід порався біля судничка. — А що, неправду кажу? Ні коси, ні виду, ні одежі путньої. Поначіпляють клаптиків на себе, наче купити нема за що шматка матерії. Колись було! Корсетка оксамитна, груди — як гора, вишита сорочка, спідниця — як парашут. Та ще вінок! І погана дівка, а в такому вбранні хороша. Мов весняночка. Аж поцілувати хочеться! А теперішні — господи боже ти мій! — скіпками гидко взяти, наче після тифу, обстрижені, замучені, курять… Ти, дівко, часом не куриш? — Ні, ні, що ви! — замахала руками Галя. — Слава богу! Жінка, яка курить, вже не жінка, а димар, жлукто для виварки. Ну от, прошу до столу. Ху, прокотилося, аж до ніг достало! їжте, їжте рибу! Так про що я? Ага, про дівок. Канешно, я не про всіх. Ось, приміром, ти, дівко, гарна. Чого там соромитися — гарна! Не гірша від колишніх. І па твар красива, і є на що подивитися. Худорлява, ну то нічого, м’ясо наросте, як чоловік жалітиме. Ти ж хлопче, чоловік їй? — Ще ні, — закашлявся від несподіванки Григір, уникаючи дивитися на Галю. — То будеш, — заспокоїв дід. — Пара добряча. Так ти жалій її, бо нема нічого кращого від приязної та щирої жінки. Доки в неї серце не затруєне, вона тобі і опора, і щастя, і… коротше кажучи, жінка — все… Ось моя баба. Якби не вона, я б пропав. Пропав би, як руда миша. А вона мене тримає на світі. Галя з Григором слухали куговщика, який розводив свою філософію перед вдячними слухачами, закушували в’яленою рибою, дивилися одне одному в очі… Не мало значення, про що іде бесіда, з ким. Вони разом, довкола весна, ласкавий усміх неба. Серце кличе, жадає чогось незвичайного. Минула година… чи дві. Дід схаменувся, глянув на великий стінний годинник. — Ой, заговорився я з вами, а мені ще треба фарбувати куги та пізніше світити. Гуляйте ж на здоров’ячко, вибачайте, коли що не так. — Ой, спасибі, дідусю! Що ви? — щасливо озвалася Галя. — Нам у вас чудово! — А коли так, то спасибі й вам, що потішили старого, бо я ж теж радий хорошим людям! То бувайте ж! Хочете — спочиньте на ліжку, а хочете — гуляйте! — Ми погуляємо. — То й добренько. Вони вийшли, помандрували в зарослі. Хиталася земля, феєрично блищала гладь ріки. Галя притулилася до стовбура верби, шкарубкого, волохатого. Обняла його. Заплющила очі, ніби прислухалася до нечутного голосу. — Дивно. — Що, Галю? — ніжно запитав Григорій. — Щастя. Ради нього люди воюють, страждають. Його шукають у мандрах, у подвигах. Заради нього запускають ракети, будують машини, клопочуться за квартиру. А може, то все химера? Ось я тепер щаслива. Дуже щаслива. — Галю… — Заждіть. Я все скажу… Щастя — єдине мірило і критерій. Ради нього ми прагнемо кудись у неоглядну далину, в майбуття. А може, це фікція, химера? Воно не десь, а тут. Поруч з нами. Оця дивовижна, неповторна мить… Зараз, тепер… Як її зберегти? І, може, дружинник Київської Русі чи Спартак були щасливіші за нас. І, може, дівчина-полтавчанка, яка чекала козака з походу, була на сто голів вища від нас у своєму чеканні, стражданні і щасті. Вона жила повнішим, глибшим життям, ніж ми. Ми занадто багато хочемо. І не досягаємо бажаного, і відчуваємо себе нещасними. А щастя сидить у куточку, просте, непомітне, і хоче, щоб на нього звернули увагу. Прийдіть, нагніться, візьміть… — Галю, як хороше ви сказали… — Правда? — заясніла вона, торкнувшись пальцем його руки. — Правда. Я теж відчуваю щось схоже. І снилося мені таке саме. — Снилося? Ви обіцяли розповісти, — згадала вона. — Я чекаю. Він узяв її руки, притиснув до грудей і почав розповідати. Вона зачаровано слухала. А коли скінчив, нетерпляче скрикнула: — Далі! Далі… — Що далі? — Що з ними сталося? З вами? — Не знаю. Я прокинувся. — Треба знати, — схвильовано сказала вона. — Це дуже важливо. — Чому? — здивувався Григір. — Не знаю… Але відчуваю. Якийсь дивний зв’язок з нашою долею. Звідки це у вас? Чому? — Фантасмагорія, — невпевнено сказав Григір. — Така чітка? — Не знаю. А може, образи якогось іншого світу. Близькі мені психічно. Академік Наан, естонець, вважає, що поруч з нами існує безліч світів. Вони для нас невідчутні, незримі, але ж вони є. Там вирує своє життя, свої конфлікти й трагедії. Може, цей сон — відгомін тих подій? І взагалі — багато людських снів, які не схожі на земну реальність. — Чарівна гіпотеза, — прошепотіла Галя. — Я б хотіла, щоб вона була реальністю. Але ваш сон… Ви там відчували себе криміналістом. Цікаво, все-таки є якась спорідненість. А я… Мене ви там пам’ятали? — Ви — це Громовиця, — тихо сказав Григір. — Я відчув. — Чому ж ми не разом у тому світі? — сумно запитала дівчина. — Не знаю. Зате тут ми разом. — О, якби так було завжди, — з мукою мовила Галя. — Я так чекала любові. Він обняв її, припав до вуст, — тремтливих, гарячих. І стогін, і сміх, і курликання журавлів — все злилося в єдину симфонію щастя. Не минуле, не майбутнє! Вічна мить. Невідчутна і єдино суща. Зберегти її, затримати, увічнити. Спливав безжалісний час. Григір випивав сльози на очах коханої, цілував холодіючі пальці. Сонце сідало за обрій, тьмяніло, наливалося багрянцем. Вони попрощалися з дідом, обіцяли навідуватися. Зворотним рейсом теплохода дісталися Києва. Григір провів Галю до вулиці Покрученої. Вони ще довго стояли під каштаном, милувалися місячним маревом ночі. — Пора, — нарешті зітхнула Галя. — Я вже піду… — Ще трохи… — Смішний, — погладивши плече Григора, прошепотіла дівчина. — Хочу залишитися на самоті, хочу все пережити знову. Це — незабутнє. — Коли знову побачимось? — Коли бажаєш. Хоч завтра. — Тоді завтра. Підемо до товаришів моїх. Буде цікава зустріч. Дискусія. Ми її назвали «Суд над богами». Буде бій. Прийдуть віруючі, атеїсти, філософи, кібернетики. — Це що — для мене? — Відсторонилася Галя, пильно дивлячись в очі хлопцеві. — Щоб перевиховати? — О ні! Це заплановано давно. Цікавий експеримент. Питання Космічного Права. Не пожалієш, якщо підеш. — Гаразд, — усміхнулася Галя. — Піду. Аби з тобою. Зажди, несамовитий. Ти зацілуєш мене… Прощай. — До зустрічі. Завтра о п’ятій вечора. Біля Володимира. Вона розтанула серед кущів. Рипнула хвіртка. Загавкав сусідський пес. От і все. Нема. Лише пам’ять зберігається в серці, як свято, доторк її вуст ще горить на вустах. Григір повернувся додому десь після півночі. Дід Микита сидів на ліжку, невдоволено крутив головою, смалив люльку. — Парубкуєш, Григоре? Дивися, щоб тебе не обкрутила якась жучка! — Не обкрутить, — пообіцяв Григір, поспішаючи до своєї кімнати. — Моя дівчина з казки. — Всі вони з казки. Доки гуляють. А потім драконами стають. Кахи-кахи. Григір роздягнувся, шаснув під ковдру, солодко заплющив очі, щоб згадати все, що сьогодні з ним сталося. Щоб знову й знову пережити чари перших обіймів. Та ось підкрався потік інакобутніх образів, непомітно захопив у невблаганні щупальця, кинув Григора у простір, у видиво нетутешнього життя. І знову Бова жив у далекому світі, знову став Меркурієм, космослідчим системи Ари.  

Минуло багато циклів. Дуже багато. Аріман виконав свій космотворчий план. Деміурги та Космократори в тримірній безмежності, на обраній для експерименту планеті, запрограмували еволюцію. Наближався кульмінаційний час. У новому світі з’явилася людина. Система напружено очікувала: що станеться? Хто переможе — Аріман чи Горикорінь? Хоч група Багатомірності й була ізольована в Тартарі, світ Ара знав про трагічний випадок на конгресі. Ширилися тривожні чутки, люди ждали незвичайних подій. Синоптики повідомили: психічна потенція Ари різко підвищилась. У єство арян вливалися вкрадені сили новонародженого світу. Аріман радів, його прихильники святкували перемогу, але всі вчені системи Ари знали: бумеранг неминучий! Страх заважав їм сказати правду Головному Координаторові. Меркурій тяжко занедужав. Психічна двоїстість розривала його. Давня вірність Аріманові й любов до Громовиці руйнували душу космослідчого. Він послався на втому й усамітнився на далекому секторі. Спочивав, думав, шукав рішення в складній ситуації. Він ще не міг сам збагнути, хто діяв правильно: Аріман чи Горикорінь. Де істина? Благо рідної системи будь-якою ціною чи самозречення в ім’я вищих ідеалів? Та ось раптом Меркурія викликав Аріман. Наказ був суворий, недвозначний: прибути терміново, невідкладно. Космослідчий вилетів до Головного центру. Аріман зустрів його в шлюзі, чого ніколи ще не було, повів до особистого мікро-Тартара. Замкнувши поле, залишившись з Меркурієм, він тривожно сказав: — Сталося несподіване… — Що? — Група Багатомірності зникла. — Звідки і куди? — спантеличено запитав Меркурій. — Звідки — ти знаєш, — роздратовано сказав Аріман, наливаючись гнівом. — З Тартара, куди я велів їх замкнути. А куди — про це повинен сказати Меркурій, космослідчий Координаційного центру. Тобто ти! Справа надто серйозна. — Вони розімкнули Тартар? — здивувався Меркурій. — Хто їх допустив до енергосистеми? Що говорять біосторожі? — В тому й суть, що вони нічого не говорять. Поле Тартара не порушувалося ніде. У Космократорів не було жодного робота-помічника, жодного пристрою. За ними спостерігали психосиноптики. Їхній психопотенціал перебував у межах Тартара до того часу, доки біоревізори не зчинили тривогу. Коли сторукі ввійшли до Тартара, Космократорів там уже не було. — Може, самознищення? — прошепотів Меркурій, холонучи від передчуття чогось трагічного, невідворотного. Ось вона — нова ступінь конфлікту. Що тепер зупинить саморозклад системи? Найкращі сили світу вступили в протиборство. Громовице, дівчинко моя, де тепер шукати тебе? На яких стежках нескінченності? — Самознищення? — перепитав Аріман. — Ні, не думаю. Навіть фізичне самознищення не може зруйнувати психопотенціалу. Він залишився б у межах Тартара. Ти ж знаєш, що жоден ерг енергії не може вийти за межі циклічного гравіополя. Контроль показує: вони проникли за межі Тартара. Вони перебувають невідомо де. їх немає на жодному секторі системи Ари, локація простору не відзначила ніякого зайвого польоту… — А телепатичне поле? — З надією запитав Меркурій. — Теж нічого. Ніби вони не мислили. Це мене найбільше вражає. — Арімане, — схвильовано озвався Меркурій. — Може, ти помилився тоді? — Коли тоді? — напружено перепитав Аріман. — На конгресі. — Що ти хочеш сказати? — Може, Горикорінь мав рацію? І треба було врахувати його думку? — І поставити під сумнів авторитет центру? — зловісно запитав Головний Координатор. — І відмовитися від грандіозного експерименту заради невідомо яких перспектив? — Але ж ти бачиш, вони знали щось таке, чого не знаємо ми… Чого не знаєш ти… — Тим гірше для них, — сухо сказав Аріман. — Вони протиставили себе всім жителям системи. Я мушу знати, де вони і що діють. Доки така сильна група Космократорів безконтрольна, нам загрожує небезпека, яку ми не можемо врахувати. Забудь про все інше — розв’язуй це завдання. У твоєму розпорядженні всі можливості системи: зв’язок, енергетика, контроль. Я жду!.. — Але ж… — Що? — Хоч би натяк. Що думаєш ти? Невже в тебе нема жодної ідеї? — Є один здогад, — важко сказав Аріман. — Але він надто фантастичний. — Ти вже відкинув ідею Горикореня, вважаючи її фантастичною й абсурдною, — різко відповів Меркурій. — Маєш тепер страхітливий вузол, який треба розплутати мені. Прошу тебе, який здогад? — Тобі щось каже назва: Зоряний Корсар? — Ніколи не чув, — замислився Меркурій. — Що це таке? — Прадавня легенда. Про історію перших космічних циклів. — Навіщо мені легенда? — Мені здається, що вона має зв’язок з даною ситуацією. — Де можна познайомитися з легендою? — У Космічному фонді системи. Секретний відділ. — Он як? Секретний? Чому вона там? — Ім’я Зоряного Корсара — табу. З давніх-давен. Це — отруйне зерно, яке тепер у діяльності Космократорів дало свої парості. Познайомся з легендою, подумай. І не зволікай! Космос не чекає! — Я зроблю все, що можу. — І навіть більше, — суворо сказав Аріман. — Навіть більше, ніж можеш. Його вогнисті очі гіпнотизували Меркурія, пронизували наскрізь, вимагали. Вони насичувалися демонічною силою, одбирали волю. Як завжди, космослідчий насилу витримав погляд Головного Координатора, підняв руку в прощальному вітанні. …Перелетівши на сектор Космічного фонду, Меркурій попрямував до Історичного відділу в секретному Тартарі. Особистий психокод розімкнув гравіополе, і космослідчий опинився в найпотаємнішому місці системи. Сюди не міг дістатися жоден з Космократорів Ари, жоден з координаторів, не кажучи вже про звичайних жителів планетарних секторів. Лише Аріман міг знайомитися з матеріалами секретного Тартара і його довірені уповноважені. Меркурій не витрачав даремно часу. Він хутко віднайшов у магнетеці потрібний код, і психосторож Тартара повідомив йому, де знаходиться кристалозапис легенди про Корсара. І ось що відкрилося космослідчому в просторовому об’ємному екрані…  

 

 



1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   18


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка