С. Н. Набережних Друкується за виданням



Сторінка12/18
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.26 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   18
ЧАСТИНА ДРУГА
Астероїд Свободи

 

Блакитне Світило схилялося до обрію, сипало в море щедрими руками іскристі зерна променів. Тепла хвиля ласкаво співала материнські колискові пісні, манила вічним спокоєм, забуттям, нескінченною насолодою. Гледіс раювала. Море обнімало її, ніжило, напоювало запахами далеких тропічних квітів, які прозора течія несла від буйно-зелених екваторіальних островів. Що ще потрібно? Так би вічно відчувати себе нероздільною часткою великого моря, нескінченного неба, променем Блакитного Світила, який грає мерехтливим світляним метеликом у глибині океану буття. Гледіс поворухнулася, розбиваючи солодку млість знемоги. Лежачи на хвилі горілиць, вона почала гребти руками, запливаючи далі й далі в море. Над нею в лазурному небі пролітали тонкокрилі сіро-блакитні керали, мелодійно скрикуючи. Дівчині здавалося, що й вона пливе разом з ними у невідому далечінь, і тому казковому польоту не буде кінця. — Зона безпеки закінчилася. Вертайтеся назад, — почувся різкий голос над нею. Гледіс здригнулася. Чари розвіялися. О, ці нестерпні пунктуальні механічні створіння — вартові безпеки. Вони всюди, де й не сподіваєшся їх зустріти, — на воді й повітрі, під водою, в лісах. Неможливо навіть покінчити самогубством — біосторожі перехоплять, введуть медичні стимулятори, перев’яжуть рани, при потребі ще й викличуть негайну допомогу, щоб відправити потерпілого до лікарні. Це прекрасно — така турбота про життя людини, але інколи так хочеться забути, що ти не сам. Думати, що під тобою лише бездонна глибінь моря, а вгорі — неосяжне небо і в ньому прекрасні сіро-блакитні птахи…  



Вона сердито глянула вгору. Над нею кружляв рожевий диск, на ньому пульсували золотисті вічка кіберрецепторів. Гледіс махнула рукою, крикнула:  



— Ти мені набрид. Лети собі геть! — Не можу, — спокійно відповів вартовий. — Ви порушили зону безпеки. Повертайтеся. — Не вернусь. Я хочу далі. Мені хочеться побути самій. Лети, бо поскаржуся Кареосу! — Закон для всіх, — заявив вартовий. — Правитель Орани теж підкоряється йому. Назад! Дівчина, сміючись, пірнула під воду, заглибилася в прозору хвилю. Вартовий спалахнув тривожними малиновими вогнями, до нього невдовзі підлетіли два помічники і, розбризкуючи зеленаві хвилі, кинулися вслід за Гледіс. Довгими м’якими щупальцями вони обняли її і винесли на поверхню, не зважаючи на те, що вона шалено опиралася. — До берега, — наказав біовартовий. Незабаром Гледіс уже стояла на білому піску пустельного пляжу, невдоволена тим, що механічні потвори так безжально зіпсували їй купання. Проте вони й тут не залишили її в спокої — накинулися з пінистими губками і почали обмивати її тіло запашними розчинами, а потім висушувати теплими потоками штучного вітру. — Вас нести до вілли? — діловито запитав біовартовий. — Ще цього не вистачало, — гнівно сказала дівчина. — Я не маленька дитина і не хвора. — Як хочете, — байдуже заявив вартовий. — Пересуватися древнім способом дозволяється. Цим не порушується ваша безпека. — Замовкни! Ти мені набрид. Вона ще раз глянула на море, на вогнистий обрій, що наливався густим фіолетом, і рушила додому. Пісок ще зберігав тепло дня, ніжно цілував босі ноги дівчини. А далі її зустріли горбаті дюни, порослі сивим високотрав’ям, покрученими смолистими хвоями, стовбури яких іскрилися в променях світила бузковими краплями пахучої живиці. Гледіс, не зупиняючись, зірвала один такий наростень, вкинула в рот, почала жувати. Живиця приємно холодила піднебіння, бадьорила свідомість. Ця звичка залишилась у дівчини ще з дитинства. Гледіс опинилася на майданчику, викладеному зеленкуватими плитками. Біовартовий покинув її, ввічливо побажавши доброго настрою. Звідси починалися саморушійні дороги, обладнані всіма хитрощами безпеки. Дівчина ступила на сіру стрічку шляхотранспортера. Підстрижені кущі квітучих аса-лій попливли назад. Густі сади дихали ароматами стиглих плодів, з отворів кондиціонерів в обличчя віяв свіжий вітер, насичений активізуючими газами. Між високими деревами замаячила невелика будівля в старовинному стилі: півкільце з рожевого граніту, оточене граціозними колонами. В обіймах півкільця ліниво струмилася прозора вода в глибокому басейні, там плавали екзотичні риби з екваторіальних озер, розцвітали лілії з ніжно-блакитними пелюстками. А далі, за будівлею, — суцільна стіна древнього реліктового лісу, високий мур і смуга жовтих сипучих пісків шириною на п’ять мі. Жодна нога не може ступити на заповідну територію — адже тут живе сам Кареос, правитель планети Орана. Ніщо не повинно турбувати спокій першого громадянина Вселенської Спілки, адже кожна хвилина його життя належить людству. Шляхопровід передав Гледіс ескалатору, і вона опинилася перед входом до вілли. Стрілчасті двері, окуті старовинною міддю, безшумно відчинилися, дівчина пройшла до широкої сферичної зали. З прозорого купола падало різнобарвне проміння, воно мерехтіло на суворих мордах древніх химер, які могутніми спинами підтримували склепіння. А внизу всі стіни займали темно-матові екрани управління. Кілька з них сяяли світловими рисами діаграм, на одному видно було обличчя літньої людини, яка щось говорила. У кріслі перед пультом управління сидів Кареос. Відчувши, що прийшла Гледіс, він повернув до неї обличчя, підбадьорливо усміхнувся. В чорних молодих очах промайнуло схвалення. — Ти гуляла? — запитав правитель, оглянувши її струнку постать в напівпрозорій короткій туніці. — Я купалася. — Відпочила? — Дуже. Тільки набридливий сторож зупинив мене. О Кареосе! Як інколи хочеться побути на самоті, запливти далеко в море, забутися. А металеві потвори… — Досить, Гледіс, досить, дитя моє, — м’яко, але владно перебив її правитель. — Ти ж знаєш: життя людини священне, воно доручене нашим штучним помічникам. Так велить Хартія Космічного Закону. Чого ж ти хочеш? — Я нічого, — ніяково мовила дівчина, зупиняючись над басейном серед зали. — Це так, настрій. Вона схилилася над водою, побачила у воді своє відображення: прегарна голівка з великим жмутом зеленавого волосся, довгасті темно-сині очі з опахалами густих вій. Правитель помітив, як вона милується собою, вдоволено кивнув. — Ти щаслива, Гледіс? Я радий, що дав тобі повноту життя. Ще хвилинку зажди. Покінчимо з справами, а потім — я твій. Гледіс сіла в хитке крісло, розгойдалася, в голові ледь наморочилося, різнобарвні шибки купола спліталися в химерні обриси, здавалося, що вона кудись летить. Що Кареос питає? Чи вона щаслива? Смішний! Хіба й так не ясно! О, вона безмежно, безмірно щаслива. Хіба не їй одній-єдиній на цілій планеті випала честь і талан стати подругою всесильного правителя Орани? Хто вона була до того? Вона жила з батьком та матір’ю серед Південних гір, серед крижаних вершин, що сягали гострими піками на п’ятнадцять мі в небо. У глибокій долині протікала бурхлива гірська річка, на невеликих луках обабіч її берегів росла соковита трава, густі хащі їстівних хао. А на узгір’ях височіли стрункі стовбури хвойних дерев, їхні смолисті горіхи були смачні й поживні. Гледіс не знала, коли батьки поселилися в тій долині. Скільки пам’ятала себе, вони не виходили звідти в широкий світ. Вона навіть не знала про нього. Гадала, що світ кінчається в долині, між горами. Рік за роком, день за днем. Шум водоспаду, громи і блискавиці, шалені грози, біла запона зимових снігів, яка казковими шатами одягає гори та ліс, золоті, полум’яні блискітки таємничих зір. Гледіс приймала все те як продовження свого єства. їй не треба було запитувати у матері чи батька про суть того чи іншого явища, як не питає квітка у дерева, що їй діяти, коли на обрії сходить сонце. Так минали роки. Дівчина розквітла. І одного разу сталося чудо. В долині з’явився летючий корабель. Батьки і їхні сусіди вельми злякалися, але не встигли заховатися. З корабля зійшли люди. Вони були серйозні, поважні. Нікого не зачепили, нічого не взяли. Милувалися краєвидами, пили воду з гірського потоку. Штучні істоти за їхнім велінням рили біля підніжжя гір, викидали назовні купи блискучих камінців. Але Гледіс те не цікавило. її заворожили люди, небачений корабель. Вона була вражена, збентежена. Отже, десь за горами цілком інший світ. Там дивовижне, небувале життя. Чому ж батьки мовчали про те? Чому нічого не сказали їй? Серед учених і дослідників гір був правитель Орани. Він помітив юну дівчинку, що дикою кізкою виглядала з-за стіни бідного притулку, прочитав у її погляді цікавість і спрагу до незнаного. Він збагнув її душу. І не треба було дуже наполягати, щоб вона згодилася летіти у широкий світ. Батьки плакали, благали. Гледіс твердо заявила: вона хоче знати, що там, за горами. Чого вона дочекається в цій ущелині? Другого дня, коли Блакитне Світило засріблило білосніжні верхів’я гірських велетнів, корабель був готовий до вильоту. Гледіс прощалася з батьками. Вони нізащо не хотіли покидати улюблений затишний куточок. Батько цілував єдину доньку в очі, не соромлячись сліз, плакав гірко, примовляв: — О, моя нещаслива доню! Ти, немов дурненький метелик, летиш на яскравий вогонь шумливого світу! О, ти ще пожалієш! Мати лише пригорнула Гледіс до грудей, благословила, ледве чутно прошепотіла: — Не забувай нас, доню. Як стане тяжко, пам’ятай, що в цій самотній долині тебе ждуть. Не забувай… Ніби хтось зірвав пов’язку з очей Гледіс. Після вузької, глухої долини — вся планета Орана. Вогняним потоком влилося до її свідомості нове знання. Прискореним психометодом вона оволоділа необхідною сумою шкільної інформації. І за півроку вже знала не менше, ніж усі її ровесники. Кареосу було приємно дивувати недосвідчену дівчинку. Він немовби гордився своєю могутністю, широчінню своїх володінь, можливістю поставати перед нею неосяжним володарем життя та його таємниць, планети і її жителів. Він не розлучався з нею. Поселив у своїй ізольованій віллі, звідки керував Ораною та її супутниками, а коли вилітав у мандри, то неодмінно брав Гледіс з собою. Дівчина побачила безкраї поля, на яких все було механізовано. Жодної людини! Розумні кіберсіячі виходили самостійно на зорані ниви навесні, а в кінці літа їхні механічні брати — кіберкомбайни — збирали багатющі врожаї розмаїтих культур, щоб передати їх у мегаполіси — грандіозні планетарні міста, де жили мільярди оранців — мислячих істот планети. Крім плодів лісу, садів та полів, жителі міст отримували безліч виробів заводів та фабрик, де різноманітні синтезатори без упину трансформували в біореакторах неорганічні речовини в їжу, машини, меблі, іграшки, парфуми, вбрання та алкогольні чи безалкогольні напої. Мегаполіси гриміли від музики, пісень та шалених веселощів. Гігантські кінозали демонстрували захоплюючі фільми про подвиги космонавтів, про морські походи прадавніх героїв, про жахливі муки минулих поколінь, про революційні зрушення предків, які посіяли зерна сучасних досягнень. На стотисячних стадіонах вирували стихії почуттів, прихильники спортивних видовищ вітали своїх улюблених героїв після перемог над супротивниками. Океанські та морські пляжі були заповнені мільйонними юрбами. На тисячах кораблів, магнетольотах, космічних лайнерах оранці робили мандрівки морські, повітряні, космічні. Гледіс усім цим була вражена. Знаючи страхітливу історію далеких віків, коли кожен подвиг героїв, будь-яке прагнення до свободи жорстоко переслідувалося тодішніми правителями, вона сповнювалася почуттями невимовної вдячності до вчених, вождів людства, які розкували мислячих істот. Кілька мандрівок на супутники Орани відкрили перед дівчиною красу і таємничість космосу. Вона збагнула масштаби планети, відчула її відносність перед безміром простору, сповнилася повагою до тих, хто прагнув підкорити, завоювати далекі світи для блага людей. І вона віддала своє серце Кареосу, людині казкової могутності, яка, не знати навіщо, так високо піднесла її, звичайну дівчинку. Після турбот дня правитель повертався до вілли і йшов до неї. її довгасті очі, схожі на темно-сині плоди хао, іскрилися радістю й сповнювалися таким непідробним захватом, що суворе серце Кареоса починало хвилюватися від давно забутого почуття, а на сухорлявому мужньому обличчі промінилася щира усмішка. Він цілував її чисті уста, вдихав гірську прохолоду зеленавих кіс, заплющував очі. І тоді правителю здавалося, що зникало все: Орана, невпинний тягар керування, не відомі нікому тривоги за майбутнє. На хвилинку він забував про все. Та хвиля не зупинялась. І вир життя знову захоплював Кареоса. Гледіс здавалося, що так буде завжди. Вічний сон — прекрасний, ніжний, ніби імлисте марево на обрії. Хто ти — ніхто не скаже! Хмарка чи хвиля, птах чи сонце, пісня чи квітка серед зелених луків? Навіщо думати над тим? У плин її дум раптово ввірвався тривожний голос. Скаламутив, посіяв якусь бентежність. Відігнала видіння, глянула на правителя. Він сидів у кріслі, ніби поривався вперед, пальці рук побіліли від напруги, на високому чолі залягли грізні зморшки. З екрана на нього дивився літній оранець. Сухе втомлене обличчя його було теж збентежене, в очах проглядав страх і непевність. — Кареосе, — сказав він, — погана вість. — Не дивуюся, — жовчно відповів правитель. — Мені останнім часом не приносять гарних вісток. Гледіс не пізнала його голосу. — Дев’ята зоряна експедиція зникла. — Прокляття! — крикнув Кареос, ударивши долонею по підлокітнику крісла. — Що сталося? Чому ти — лідер експедиції — живий? — Ти не дослухав, — винувато сказав космонавт. — Люди живі. Всі до одного. — А корабель? — Цілий. — Тоді… він?.. — Притишено запитав Кареос. — Корабель і люди в полоні, — гірко мовив космонавт. — Нас полонив Зоряний Корсар… Гледіс затремтіла від тривоги і хвилювання. Зоряний Корсар! Знову це зловісне ім’я. Вже кілька разів вона чула його. У спокійний плин життя планети згадка про Корсара завжди вривається, ніби гігантський камінь у гладінь озера, збурюючи його… Про Зоряного Корсара ходили легенди, але вважалося недозволеним, непристойним говорити про нього в хорошій сім’ї чи культурному товаристві. — Де він зустрів вас? — запитав правитель. — Перед поясом астероїдів. — Ви захищалися? — Так. Я увімкнув гравітаційний і радіаційний захист. — І що? — Все дарма, — зітхнув космонавт. — Люди Корсара пройшли захист, ніби його не було. Автоматика корабля була паралізована. Нас привели в шлюз на астероїді. — Ти бачив його? — Так. Він говорив з нами. Я пам’ятаю все, що він сказав. — Зажди, — нетерпляче сказав правитель. — Де ти тепер? — На супутнику Доріані. — Лети негайно до мене. Ніде не затримуйся. Ще кілька запитань: він відпустив тебе? — Так. Він нікого не затримував. — Отже… вони добровільно? — жахнувся Кареос. — Так, — похилив голову космонавт. — А ти? — Я людина честі і обов’язку, — гордо сказав лідер експедиції. — Дякую, — тихо сказав правитель. — Я не забуду цього. До зустрічі. Чекаю. Екран потемнів. У залу запливла напружена тиша. Гледіс зітхнула. Кареос різко обернувся, гостро глянув на дівчину. На якусь мить обличчя його пересмикнулося гримасою невдоволення. — Ти тут? — запитав він. — Так, мій любий, — жалібно відповіла вона. — А хіба ти не знав? — Ні, ні. Нічого. Ти все чула? — Чула, мій повелителю! Знову це ім’я — Зоряний Корсар! Воно тривожить мене. — Ти вже чула про нього? — здивувався правитель. — Чула. Але нічого певного. Я бачу, що у тебе неприємність. Розкажи мені. Може, я допоможу тобі? Правитель голосно розсміявся. — О наївна мила дівчинка! Вона хоче допомогти! Це чудово! Ні, справді, я не глузую. Я захоплений. Ха-ха-ха! — У твоїх очах тривога. Ти нещиро смієшся. Якщо любиш мене, розкажи про Корсара. Чому він сіє тривогу і зло? Хіба планета не може приборкати його? Чому він ворогує з людьми? Навіщо полонив експедицію? Захопи його, адже ти всесильний? Правитель спохмурнів. Пильно дивився на Гледіс, ніби вивчав її. Потім тихо мовив: — Все не так просто, моя крихітко. Це сильний і небезпечний ворог. Звичайно, планета не боїться його, але в космосі… Там він має багато криївок, піратських кораблів, гаваней для зорельотів… — Навіщо це йому? — здивувалися дівчина. — Хіба не краще жити на планеті? Весело, щасливо, разом з людством! — Честолюбство, — сказав правитель, похитуючи головою. У його словах чувся жаль і співчуття. — Страшний бич. Для одних воно — тягар. Для інших — невгамована спрага. Властолюбство рухає ним. Таким він був ще замолоду. — Ти знаєш його? — вражено скрикнула Гледіс. — Знав, — зітхнув Кареос. — Але навіщо це тобі? — Ні, ні! Я хочу знати все. Хай частка твого тягаря ляже й на мої плечі. Я не хочу бути лялькою поруч тебе, а достойним помічником тобі. — Достойним помічником, — повторив правитель сумовито й протяжно, з-під примружених очей дивлячись на подругу. Визрівала якась важка дума. — Не знаю, чим ти зможеш допомогти, пташко морська, але хай буде так. Я розкажу тобі про Корсара, про нашу дружбу, про те, що назавжди роз’єднало нас… Сідай сюди, поруч мене. Слухай… Вперше ми зустрілися з ним в Екваторіальній Школі Астропілотів. Обом було по дві зоряні спіралі. Юність і мрія, прагнення до таємниці і безстрашність єднали нас. Іспитовий Квантомозок одібрав нас до екіпажу чергової міжзоряної експедиції. Характеристики були різні, можна сказати, полярні, але таке було рішення Планетарного Кіберцентру. Я — прихильник врівноважених, доцільних рішень. Він — парадоксальний мислитель, аж до авантюрності. Можливо, Квантомозок мав на увазі синтез полярностей в умовах надзвичайно складного польоту до інших світил. Проте синтезу не вийшло. Це стало ясно далеко пізніше, в космосі. А на планеті ми побраталися. Дали священну клятву жити і діяти заради пізнання, для щастя людства. — Як це прекрасно, — прошепотіла Гледіс. — Що? — нахмурився правитель. — Клятва, яку ви дали. — Можливо, — кивнув Кареос, косо глянувши на дівчину. — Але то був романтичний туман, неусвідомлена жага душі до таємничого, несвідомого, прекрасного. Розум ще не міг тверезо аналізувати реальний плин подій і строгі, невмолимі закономірності світобудови, які неможливо ні обійти, ні порушити. Не заперечую, мені й досі жаль тих далеких дитячих мрій і прагнень. Та досить про те… Ми кілька разів літали на край нашої системи Ари, побували на далеких холодних планетах, будували опорні бази наукових астроцентрів, вивчали інші форми життя в сусідніх світах. Я завжди був командиром експедиції. Він — моїм заступником, помічником і соратником. — Зажди, — вражено скрикнула Гледіс, поклавши долоню на руку правителя. — Ти про кого розповідаєш? Адже твоїм помічником у всіх ранніх експедиціях був… — Горіор, — суворо озвався правитель. — Горіор, — повторила дівчина, і смуток проплив у її темно-синіх очах. — На майдані в центральному мегаполісі ви стоїте з ним удвох. Обнявшись. Дивитеся в небо. У безмір. Туди, де кружляють птахи. Звідки линуть промені далеких зірок. Куди мчить думка мрійника! Мільйони людей милуються вами — тобою і ним. Я безліч разів схилялася перед вашою мужністю. Ти і Горіор — нерозлучні, єдині. Як же… — У цьому трагедія, — сказав Кареос. Дівчина пильно дивилася йому в очі. Обличчя правителя було кам’яне, скорботне. — Горіор і Корсар — одна особа. — Але ж Горіор загинув? Так розповідає планетарна історія. — Так треба. Людству не варто знати гіркої істини. Хай воно поклоняється героєві. Ти теж схилялася перед ідеалом. У житті ідеал виявився затьмареним. Ти хотіла взяти на свої плечі частку мого тягаря — тож не похитнися тепер. — Не збагну… Не розумію ще, — озвалася дівчина. — Такі побратими, такі герої — і ось… — Діалектика буття, — серйозно мовив Кареос. — Я вже пережив горе втрати. Давно. Лишилися тільки турботи про щастя людей, про долю планети. — Я знаю. Вірю. Але скажи: з чого почався розрив? І чому Горіор?.. — Не називай цього імені, — попередив правитель. — Ніхто не повинен знати правду. Це згубно для планети. Моє слово — наказ. — Розумію. Продовжуй, мій любий… — Ми поверталися з далекої міжзоряної експедиції. Біля сусідньої зірки було знайдено заселені планети, цивілізоване людство, але нижчого рівня. Ми несли Орані вість про чудове відкриття. У просторі зореліт установив зв’язок з планетою. Гравіопромінь доніс нам рішення Орани: члени експедиції ввійшли в Планетарну Раду, в Керівний Всесвітній центр. Це було вищим виявом довір’я і вдячності за наші подвиги. Ми збагнули, що можуть здійснитися наші юнацькі мрії — планета вкладала нам до рук творчі важелі неймовірної сили. Ти знаєш, Гледіс, що в той час Орана ще не була єдина. Протиріччя ідейні, економічні, етико-моральні заважали спільним глобальним зусиллям. А тепер можна було руйнувати ненависні бар’єри і зробити всіх людей щасливими. — Ти досяг цього, — гордо сказала Гледіс. — Так, — ствердно кивнув Кареос. — Але він — я не хочу називати це ім’я — повстав проти мене, почав ганьбити мій проект загального добробуту як утопічний і антиеволюційний. Чого тільки я не почув від нього, коли ми підлітали до системи Ари, прямуючи на рідну Орану! Він казав, що я хочу стати вождем темної юрби, що людство, забезпечене всім необхідним, звиродніє і скотиться в прірву інволюції, що людині потрібен не добробут, а вічна небезпека і прірва, перед якою дух міг би вирощувати крила для польоту! Слова, слова! Дурні абстракції. Я втомився заперечувати йому. Я намагався довести йому, що людство в основі своїй ще не сформований матеріал і потребує затишку, спокою, добробуту. Треба розширити його свідомість, дати силу, поглибити прагнення до насолоди, задовольнити спрагу чуттів. А потім, коли настане сприятливий час, можна поступово піднімати його до нових обріїв… Вій лютував. Він казав, що ждати не можна. Що треба штовхати людство до прірви, як штовхають пташенят на край гнізда дорослі птахи. Або політ, або падіння. — Це жорстоко! — вихопилося в Гледіс. — Я сказав йому ці слова, — вів далі Кареос. — Та він був невблаганний. Він загрожував звернутися до всієї планети, розпочати дискусію. І тоді… — Що тоді? — тривожно перепитала Гледіс. — Тоді, — повільно сказав правитель, — він вчинив злочин. Утік, коли корабель наблизився до поясу астероїдів. — Як утік? — Зник. Захопивши десантну ракету. Я повернувся на планету і змушений був сказати неправду. Так злочинець став героєм. — Ти вчинив благородно, — мовила дівчина. — Але необачно, — додав Кареос. — Він переслідує наші кораблі, нищить їх. Він забирає кращих моїх учених. Він не Дозволив жодній зоряній експедиції покинути межі системи Ари. Це — космічний пірат. Доки він існує, планета під загрозою знищення. Ми будуємо — він руйнує. Ми посилаємо зорельоти для підкорення далеких світів — він робить з них піратські крейсери, формуючи екіпажі з полонених пілотів. — Навіщо йому це? — Він мстить мені. Безсила заздрість і чорна помста. Він прагне завоювати Орану і стати правителем. Але ти тепер збагнеш, куди він поведе планету з такими ідеями? Треба ще врахувати, що з того часу він озлобився… — О, який підступ! — прошепотіла Гледіс. — Не тривожся, пташко, — розчулено сказав Кареос, встаючи з крісла. — Підкорити планету Корсарові не пощастить. А лиха він може наробити немало! Якщо… Якщо не знайдеться герой, який піде на подвиг, щоб знищити злочинця! — Знищити? — спалахнула вона. — Як? — О ні! Навіщо тобі про це знати? — Чому ти вважаєш мене дитиною? Я доросла й мужня! Чому я не можу стати героєм, про якого ти сказав? — Ти, Гледіс? — зачудовано запитав правитель. — Ти? — Я! Хіба я не кохаю тебе? Хіба не ти дав мені повноту щастя? Чому я не можу віддячити тобі і всім, хто підняв мене з невідомості до світла? Чому я мушу відчувати себе нижчою за інших героїв? Кареос безшумно наблизився до дівчини, обняв її, глибоко заглянув у моторошно-фосфоричні очі. Вуста його скорботно здригнулися. — О Гледіс! Як я можу пустити тебе, коли це шлях до смерті? — До смерті? — Так. Герой врятує планету, але загине сам. Дівчина посмутніла, замовкла. Потім ніжно провела пальцями по щоці Кареоса. — Планета — і одна людина. Я тисячу разів готова загинути, аби люди були щасливі. Я мала щастя. Хай його матимуть мільярди. Коханий мій! Якщо любиш мене — дозволь! Я тебе слухаю. Кажи, що треба зробити?  

Лайнер летів на південь до екватора. Десь там, біля Центрального Космодрому, він зупиниться. Гледіс пересяде на десантну ракету і підійметься на орбіту, де кружляє зоряний крейсер «Ара». А потім… Що станеться потім? Краще не думати. Правитель промовив коротке і страшне слово: смерть. Хай краще буде таємницею невідомий і тривожний перехід у незвіданий стан буття. Так вірили древні, так їй хотілося б вірити нині. її ніжність, любов, бажання подвигу — невже все це загине? А може, перейде в інші душі, запалить їх імпульсом нового життя, як згасаюча іскра породжує велике вогнище, коли до неї підносять сухе паливо? Хай буде так! Вона бажає бути такою іскрою… Тихо дзвеніли плазмові мотори лайнера. За ілюмінаторами пливли громаддя хмар, будуючи в миттєвих поєднаннях грандіозні храми, колонади, вежі, палаци й одразу ж руйнуючи їх. У темному небі урочисто пломеніло Блакитне Світило Ара, в просвітах між хмарами блакитним маревом ніжилася планета. Не видно на ній мегаполісів, не помітно стрічок широких шляхів, нема знаку будь-яких будов. Вся Орана здається велетенською прегарною сферою — космічною іграшкою невідомих істот. І не віриться, що там, під хмарами, вирують пристрасті, клекочуть у двобої різні долі, жадання, хочеться забути про все і стати хмаринкою, променем, іскрою далекої зірки. Линути, линути в просторі і ніколи не відчути зупинки, не прокинутися з вічного сну. Може, так воно й станеться?.. Сліпучою голубою іскрою віддзеркалилося світило в океані. Знову накотилися хмари. Щезли. Попливли внизу невеликі квітучі острови південних морів, обрамлені золотавими й білими пляжами. Тут зародилося їхнє кохання. Як безцінний скарб несе Гледіс у душі згадку про нього. Розгортаються перед оком серця зворушливі видива минулого. Минулого чи, може, ні? Воно завжди живе, воно не згасне, доки б’ється серце. Про яке ж минуле можна мислити? То образи вічності, бо те, що сталося, вже не знищить ніхто. Потрапивши в широкий світ з гірської ущелини, Гледіс довго не бачила правителя, не зустрічалася з ним. Навчалася, гуляла, розважалася. Інколи з острахом і надією думала про нього. Хотіла глянути в чорні палаючі очі, побачити суворе й мужнє обличчя. І одного разу сталося. Він прийшов до її помешкання. Простий і безмовний. Сіро-блакитне трико окреслювало струнку постать, чорна грива волосся, що спадала на плечі, робила його схожим на старовинного царя звірів руа. Він дивився на дівчину, склавши руки на грудях. В очах його жевріло полум’я. Обоє мовчали. Вона не зводила з нього зачарованого погляду. Нарешті озвався правитель. — Перша вільна хвилина, — сказав він, — і я віддаю її тобі. — Чим заслужила її Гледіс — проста, неосвічена дівчина? — хвилюючись, запитала вона. — Мовчи, — тихо й палко озвався Кареос, простягаючи до неї вузьку долоню. — Не промовляй порожніх слів. Простий, непростий… Які дурниці! Можна милуватися краплею роси на світанку, хмаринкою в небі, жовтим осіннім листком. А ти… — А я… — Луною відгукнулася Гледіс. — …ти — чудо! Тільки незліченні спіралі еволюції космосу могли породити таку небачену квітку краси й ніжності. Вся могутність Орани, вся мудрість наших учених згасає перед поглядом жінки. Я не збагну: в чому твоя сила? Де її коріння? — Може, ти жартуєш? — збентежено мовила дівчина. — О ні! Це древня й страшна таємниця. Всі старовинні манускрипти промовляють те саме. Найсильніші аскети, що досягли богогюдібного стану, втрачали свої чесноти, зустрівши гарну жінку. Ти дивуєшся, що я з тобою розмовляю про це? — Не знаю. Мені бентежно… — Зажди. Я не хочу, щоб моє почуття ти вважала банальним прагненням чоловіка до жінки. Інстинкт продовження роду закладений мільйоннолітньою еволюцією. Я відкидаю його. Для цього досить інших жінок, більш пристосованих для цього. Ти — ніжна й духовна. Ти навіть не схожа на звичайну людину. — О мій повелителю, — тремтячим голосом сказала Гледіс, — чи не забагато солодкого нектару для мого серця. Якщо ти жартуєш, то залиш мене в спокої. А якщо ні… — Тоді що? — Ледве чутно спитав правитель, бліднучи від стримуваного почуття. — Тоді обніми мене… Насунулися пломеніючі очі, жар сухих долонь обпік худенькі плечі дівчини. Вихор і політ. Біль і блаженство. Чи давно це було? Було чи є? Є чи буде? Всеохоплююча мить. Вічність — нероздільна, не підвладна часові. Що ж тоді наступна смерть? Де вона? Нема, не буде. То мара, тінь перед сяйвом Блакитного Світила… Хтось підійшов, торкнувся плеча. — Пора. Гледіс отямилася від забуття. Хто це? А, пілот лайнера. Чого йому треба? — Космодром, — коротко пояснив пілот. — Мені виходити? — зітхнула дівчина. — Так. Гледіс загорнулася в чорний вовняний плащ, вийшла з лайнера, спустилася по широких східцях на поле космодрому, її чекала невелика група людей у малиновій уніформі космопілотів. До Гледіс підійшла літня людина з сухим суворим обличчям. — Ми чекаємо космолінгвіста для нової експедиції, — непривітно сказав космольотчик. — Я командир Торріс. — Я космолінгвіст, — зітхнула дівчина. — Ім’я — Гледіс. — Я чекав досвідченого космонавта, — буркнув Торріс. — Навіщо нам дівчинка? — Ви не хочете брати мене? — спалахнула дівчина. — О ні, — махнув рукою командир. — Наказ правителя — закон. Приймаємо вас до своєї сім’ї. Але… — Що? — Мені жаль вас. — Чому? — Це не прогулянка, дівчинко. Важка, небезпечна експе-, диція. Бажано було б мати в екіпажі досвідчених бійців. — Хіба ми летимо на ворожу планету? — недбало запитала Гледіс. — Невідомо, чи долетимо куди-небудь, — похмуро усміхнувся командир. — Крім лігва Корсара. Це можна гарантувати. Дівчина промовчала. Досить гратися. Замкнути почуття, приборкати емоції. Ти розвідник. Ти не належиш ні собі, ні своїм почуттям. Позаду — рідна планета, коханий, прекрасна мить, яка віднині стане її безсмертям, її життям. А попереду хитрий, підступний ворог, породжений мороком і ненавистю.  

Космічний крейсер «Ара» вирушив у політ таємно. Ніхто з людей Орани не знав про майбутню міжзоряну експедицію. Мовчали диспетчерські пункти на супутнику Доріані, радіосітка і телебачення планети передавали музику, спортивні новини, кінофільми про пригоди прадавніх героїв. І ні слова про важкий небезпечний політ. Про це знали космонавти «Ари», проте не дивувалися: конспірація стала необхідністю, щоб Корсар не міг перехопити сигналів про старт корабля і дізнатися про координати польоту. Гледіс теж знала про це, і лише вона несла в своєму серці складне протиріччя. Річ у тім, що Корсар неодмінно дізнається про старт космокрейсера — Кареос спеціально організував кілька передач спрямованої дії, вузький промінь якої захоплював групу астероїдів, окупованих Корсаром; у тих передачах було сказано все, щоб зоряні пірати могли перехопити корабель. Щось зловісне ввижалося Гледіс у тій небезпечній грі. Щось незаконне і нечесне. Але дівчина відсторонювала докірливі думки, намагалася думати лише про майбутній подвиг. Хто вона, щоб оцінювати у всій сукупності, у всій планетарній величі задум правителя? Про який закон і етику можна говорити, коли йдеться про знищення космічного злочинця — безжалісного і жорстокого? Чорні панелі-екрани на стінах спалахували світловими сигналами. Ледве чутно звучали мелодійні акорди автопілотів. Торріс і його помічники безшумно ходили біля пультів, перевіряли програму, уточнювали курс космокрейсера. Гледіс сприймала все те ніби вві сні. Знов у пам’яті поставало недавнє минуле, а свідомість намагалася поєднати воєдино логічний ланцюжок її життя. Де коріння всього, що сталося? Де зерно причини, що привело до такого страшного наслідку? Чому вона, ще недавно неосвічена, дика дівчинка з гірської ущелини, опинилася у фокусі космічного життя? Може, закон рівноваги подій? Вона отримала нечуваний спалах щастя. За все треба платити. Древній закон двосічного меча, як називає це Кареос. Невмолима взаємодія полярностей. Хвиля на морі життя. Гребінь і впадина. Підйом і падіння. Щастя — нещастя. Радість — горе. Кохання — зрада? Що ж тоді в сумі, в синтезі? Порожнеча, нуль, небуття? Знемагає розум, б’ється болісно серце, нема снаги розв’язати підступне запитання. А треба. Треба йти на подвиг рішуче й спокійно. Щоб дія була — як удар меча. Меч не думає, чи правильно він чинить. Він для удару викутий, загартований. Проте не так! Може, й зброя страждає, коли рука воїна вживає її на неправу дію. Хто скаже? Щастя. Чи була вона щаслива? Була. Спалах чуття, насолода? Були. Може, це і є щастя? Мрія, чекання, безтурботність. І вечорами — зустріч з ним. Магічні очі, палкі обійми, гіпнотичні слова, які підносили її до нечуваних висот. Паморочилася свідомість, захоплювало дух від тих глибин, куди вона зазирнула. Так було довго. Чи ні? Хто виміряє? Вона не знала раніше нічого подібного. Не було з чим порівняти. Вона прийняла все як одкровення, як єдине світло, без якого нема життя. І ось тепер — втрата. Назавжди. Але недарма. Інші матимуть таке щастя вічно. Змінюватимуться покоління, будуть народжуватись інші дівчата, які не забудуть подвиг Гледіс, і в їхній сльозі сумовитої радості буде її кохання. Пливуть спогади. Останній день прощання. Кареос майже не говорив. Тільки дивився в очі Гледіс, тримав її за руку. Обличчя його змарніло, попід очима залягли синці. Він гладив зеленкувате волосся коханої, торкався гарячими пальцями ніжної щоки. Вона сприймала його ніжність ніби вві сні. Але і щось невимірне було між ними, що їх роз’єднувало. Вона вже належала небуттю. Він залишався володарем планети. Кареос ніби читав це у її душі. Лише надвечір Кареос повів дівчину до сферичної зали. Запросив її сісти в крісло. Сам став поруч неї, увімкнув просторовий проектор. — Дивись, — відповів правитель на запитливий погляд Гледіс. Перед ними ожили кадри прадавньої хроніки. Дівчина жахнулась. Фільм відкривав страхітливу безодню соціальних катаклізмів, які терзали людство в минулому. В’язниці, в яких роками мучилися найкращі люди планети. Шибениці, на яких вони в корчах закінчували своє героїчне життя. Застінки, забризкані кров’ю розстріляних, гори трупів страчених повстанців. Барикади і сирі, наповнені багнюкою бліндажі, втомлені, байдужі солдати і веселі ватаги бунтарів, голодні юрби дітей — виснажених, нещасних, заплаканих — і матері з потьмареними від сліз очима, ниви з мізерними врожаями, випалені нещадними променями Блакитного Світила, примітивні хатки в селах, схожі більше на купи гною, ніж на житла людей. Приходили нові герої, щоб визволити людей з неволі, але і вони помирали на вогнищах, у застінках, на шибеницях. Гледіс знемагала. Сльози душили її, спазми перехоплювали подих. І тоді Кареос вимкнув проектор, і замість трагічних кадрів на екрані виникли картини сучасного життя Орани. Ніжно-зелені води океану в марені світанкового туману. Діти біжать по тужавому піску до прозорої хвилі. Вони пірнають в аквамариновий плин, верещать у хвилях, а над ними кружляють рожеві біовартові, уважно спостерігаючи, щоб ніхто не перейшов забороненої зони. Величні споруди мегаполісів на берегах рік, озер, морів. Широкі шляхи, обабіч — сади, ліси. Дитячі містечка розваг, універсальні школи, поля. Всюди гармонія, веселощі, юрби щасливих людей. Юні закохані пари. Ніхто їх не з’єднує шлюбом, який колись затьмарював священне почуття любові. Об’єднане людство так високо піднялося в економічному добробуті, у духовному житті, що звільнило індивіда від особистих обов’язків виховання дітей. Ще пливли картини оновленої планети, але Гледіс уже не дивилася на них. Вона заплющила очі. Все правильно! Все справедливо! Знищити прекрасне видіння, кинути рідну Орану в безодню минулого? Щоб знову мерли голодні діти на запилених шляхах, щоб знову гинули на барикадах? Цього хоче Корсар? О ні! Тисячу разів ні! Гледіс більше не вагалась. Тільки чому тривога? Звідки вона? Неусвідомлена, незбагненна. Що їй не дає спокою? Які незримі сигнали збуджують свідомість? Хто намагається похитнути її щире рішення? Десь у свідомості прорвалися різкі аварійні сигнали. Гледіс розплющила очі. Над нею стояв Торріс. На його сірому обличчі жах. — Що сталося? — прошепотіла дівчина пошерхлими вустами, хоч уже здогадувалася, в чому причина тривоги. — Дивись сама, — сказав командир, показуючи рукою. Гледіс глянула довкола. Стіни корабля стали прозорими — Торріс звелів увімкнути оптичний інвертор. Крейсер «Ара» був оточений полум’яним розмаїттям зоряного космосу. Та це не дивувало космонавтів і навіть Гледіс. Вони вже не раз бували в просторі, і велич галактичної безодні стала звичною. Увага всього екіпажу була прикута до невеликого об’єкта, який швидко пересувався між діамантовими іскрами потоку астероїдів. Космокрейсер «Ара» наближався до цього небезпечного поясу. На екрані гравіотелескопа виникло зображення об’єкта. Це був крейсер високого класу — космоліт для міжзоряних експедицій. Він прямував навперейми «Арі». Космонавти мовчали. Торріс тихо запитав, ні до кого не звертаючись зокрема: — У цьому поясі є наші дослідницькі лабораторії? — Нема, — почулася відповідь. — Чи стартував інший крейсер з Орани разом з нами? — Ні. — Тоді це Корсар. Серце Гледіс на мить завмерло. Було таке відчуття, ніби летить вона у безодню, втративши вагу. Сталося! Сталося! Сталося! Завмирають звуки, імла затуманює очі. Що це з нею? Щось каже Торріс, чомусь метушаться члени екіпажу, багряними вогнями палають екрани на стінах. Зникає стіна туману. Загострюється розум. Спокій, зосередженість. Витримка і усвідомлення реальності. Торріс уже заспокоївся. Тільки вуста ніби закам’яніли. Очі спалахнули грізними вогнями. Він промовляє лише два слова, і вони — так здається дівчині — відлунюють у цілому космосі: — До бою! Бій? Вони готуються до бою? «Ара» має зброю захисту. Тоді, може, крейсер здобуде перемогу? І не треба буде йти на останній жахливий крок? Можна повернутися на рідну Орану, в затишну атмосферу, під лагідні промені любого світила. Але чому ж правитель не говорив їй нічого про бій, про можливість перемоги? Чи Корсар всесильний? А якщо бій… тоді загине крейсер «Ара». І вона щезне раніше, ніж побачить Корсара. Багряний панцир енергозахисту оточує крейсер. Люто палають панелі екранів, показуючи немислиму напругу квантостанції корабля. Та ось яскравим промінням спалахує командирський стереоекран над пультом. З являється постать людини. Сухорляве тіло обтягнуте чорним трико. Темно-бронзове аскетичне обличчя. Гледіс схвильовано підвелася. Невже це Корсар? Такий старий? Адже вони ровесники з правителем Орани. А ця людина на кілька поколінь старіша. — Увага! — дзвінко, юнацьким голосом сказав невідомий. — Екіпажу космокрейсера «Ара» братерське вітання! Космонавти перезирнулися. Торріс гнівно нахмурився. — Хто втручається в наш політ? — Люди астероїда Свободи. — Ти хочеш сказати: люди Зоряного Корсара? — Слова не мають значення, — заперечив невідомий. — Наш брат не боїться цього імені. Він охоче приймає його. — Зате Орана не приймає. Корсар і його люди поза законом. — Ти правду сказав, — дивно усміхнувся невідомий. — Ми справді поза дією вашого закону. Тому облишмо даремні суперечки. Прошу відповісти на кілька запитань. — Чому ми повинні відповідати? — Не здавався Торріс. — Ви можете не відповідати. Але ми будемо діяти відповідно до вашої реакції. Отже, ми хочемо знати: куди прямує «Ара»? — Це міжзоряна експедиція. Маршрут — сузір’я Руа, червоний гігант, друга планета. Там передбачається розвинене життя. Орана бажає контакту. — Вона не отримає його на цій стадії розвитку, — суворо сказав невідомий. — Астероїд Свободи наказує: повертайте назад. — Чому? — Космос не для дискусії. Правитель Кареос знає причину. Повторюю наказ: повертайте назад! — Ви вважаєте себе людьми Свободи, — гірко сказав Торріс, — а дієте як пірати. Хто дозволив вам поневолювати прагнення інших людей? Ми теж бажаємо вільно діяти! — Ви — маріонетки Кареоса, — сухо відповів невідомий. — Звільніться од влади деспота і тоді летіть для міжзоряного контакту. Астероїд Свободи не дозволить розносити бацили деспотії в далекі світи. Повертайте назад! — Ми проб’ємося з боєм! — грізно сказав Торріс. — Я попередив! — Гаразд, — миролюбно мовив невідомий. — Ми врахуємо попередження! Я сказав! Світляний куб стереоекрана погас. Космонавти «Ари» почали бурхливу суперечку. — Може, справді повернутися? — Жоден крейсер не пройшов цієї смуги! — Навіщо страхітливий ризик? — Кареос наказав пробитися будь-якою ціною, — почувся голос Торріса. — Досить розмов. Готуйтеся до бою! Усі замовкли. Магічне ім’я правителя зробило своє. Гледіс перевела подих. Крейсер «Ара» приречений. Кареос спрямував велику групу космонавтів на загибель, ніби бездушних механічних біовартових. Лише Гледіс несе в собі страшне знання причини. Несе і не може скинути з плечей. Чужий крейсер наблизився, затулив собою з десяток великих сузір’їв. У променях Блакитного Світила обшивка його тьмяно переливалася темно-синіми іскрами. Торріс завмер біля пульта. Ледве ворушачи губами, сказав: — Лівий квантогенератор — удар! В ілюмінаторах промайнула блискавиця. Сліпучо-фіолетова, примарна, вражаюча. Компактний кулястий заряд метнувся до громади чужого крейсера. Гледіс завмерла в чеканні, не дихаючи, зціпивши кулачки біля грудей. Зараз! Що станеться? Промениста куля зустрілася з кораблем. Вибуху не було. Заряд розплескався на міріади бризок, блакитною хвилею охопив поверхню крейсера і щез у безмір’ї простору. — Правий квантогенератор — удар! — Вже люто крикнув Торріс. Знову блискавиця. Знову невдача. Гледіс була вражена. Космонавти розгублено перезиралися. Нічого подібного вони не чекали. Мільярди ергів у спрямованому заряді відкидалися чужим крейсером легко, ніби шкаралупа яйця керали. Яким же полем оточили себе пірати? Де здобули таку страхітливу енергію? — Гравітаційний промінь! — промовив Торріс серед загальної тиші. — Проти нього він не захиститься. Наказ повис у безмовності. Ніхто не поворухнувся. Гледіс теж відчула, що якась незрима сила м’яко, проте владно охопила її тіло, змусила закам’яніти. Ні встати, ні ворухнути рукою, пі ступити кроку. Темно-синя поверхня крейсера вже зовсім близько. Темніють гігантськими горбами якісь надбудови, оптичні отвори, мерехтять рожеві відблиски в енергорефлекторах. Екрани «Ари» згасли, замовкли сигнали двигунів, зникла вібрація. У темній стіні піратського корабля загорівся яскраво-блакитний прямокутник шлюзу. В ньому з’явилися людські постаті, їх було троє. Вони кинулися просто в безодню космічного простору і полинули до «Ари». Ближче, ближче. Пірати летять серед вакууму без жодних скафандрів. Вони одягнуті в легкі сріблясто-блакитні трико. Не покриті нічим обличчя, довге волосся до плечей. Дівчина уявила температуру світового простору і жахнулася. Як вони витримують? Що це за люди? Чи, може, їй сниться? Колективний гіпноз? Чи бачить те саме Торріс? Або інші супутники? Мабуть, бачать. Бо теж збентежені, розгублені. Всі вони не зводять поглядів з дивовижної групи. Вона все ближче і ближче. Попереду молодий прекрасний юнак. У нього фосфорично-бліде обличчя, ясно-синє волосся, очі — ніби дві зорі. Руки простягнуті вперед у пориві. Як вони рухаються, якою енергією? — Він схожий на Горіора, — прошепотів Торріс ледве чутно. — Це вражаюче! — Хто? — Теж пошепки запитала Гледіс. — Той… перший… — Ти знав Горіора? — Знав. Цей пірат — точна копія героя. Якийсь жарт! Гледіс непорушна. Тільки думка працює. Немислимо складне завдання. Чи думала вона, що її мозок прийме таке навантаження? І не лише мозок, а серце, чуття. Ось перед нею Горіор — герой мільярдів людей. Безліч юнаків та дівчат мріють стати такими, як він. І вони ж проклинають його, називаючи іншим ім’ям, ганебним прізвиськом Корсара. Як може злочин перевтілитися в таку чудову форму? Навіщо це йому? Чого він досягне, зупинивши поступ планети до щастя й добра? Три постаті наблизилися до крейсера «Ара», повільно полинули вздовж стін. — Відкрити шлюзи? — Почулося запитання. — Ні, — відповів Торріс. Пірати зупинилися проти каюти управління, побачили крізь прозорі стіни космонавтів, привітно підняли руки вгору. Зробивши незначне зусилля, опинилися в крейсері. Корсар усміхнувся, сказав: — Бій скінчився. Сядьте, братове! Гіпнотичне заціпеніння спало з космонавтів. Торріс втомлено сів у крісло пілота. Гледіс зачудовано дивилася на вожака піратів. — Я не гніваюсь, — мовив Корсар. — Діяли не ви. Діяла воля Кареоса, закладена в вас. Маріонетковий імпульс закінчився. Тепер ви вільні. Поговоримо як брати… — Він не закінчив речення. Погляд його впав на тендітну постать дівчини. — Хто ти? — Космолінгвіст Гледіс, — відповів замість неї Торріс. — Гледіс, — повторив Корсар, ніби прислухаючись до мелодики ім’я. — Гледіс… Вій довго мовчки дивився на неї. Дівчині здалося, що його очі проникають до її потаємної суті, читають усе. І не страшно Гледіс, і нема ненависті в неї до злочинного Корсара. Тільки дитяча цікавість, ейфоричне сп’яніння небувалим враженням, жадоба нового знайомства. Геть попередні думки! Те буде потім, потім! А тепер — хай відкриється для неї новий світ — нечуваний і небачений. Корсар чомусь засмутився, на його чолі з’явилася болісна зморшка. Він глянув на товаришів, потім перевів погляд на космонавтів. — Познайомимося, — знову озвався він. — Я Корсар. Орана дала мені це ім’я, я з радістю приймаю його. Це — мої товариші Керра і Сано. Ми представники астероїда Свободи. Проте це вже сказав вам мій учитель. — Чому ви зупинили крейсер «Ара»? — запитав Торріс. — Ми не дозволимо вашій планеті контактувати з іншими світами. — Яке право лягло в основу такої сваволі? — Космічне Право, — просто відповів Корсар. — І не сваволя, а захист далеких світів від деспотії. — Це егоїстичне визначення. Планета мислить інакше. — Планета не мислить, — гірко посміхнувся Корсар. — За неї мислить правитель, а в кращому разі — групка людей. Не будемо сперечатися. Ви познайомитеся з астероїдом Свободи. Ніхто не затримає вас там. Захочете — ввійдете в Спілку Космічного Братерства. Захочете — повернетеся на свою планету. Згода? — Ми — полонені, — похмуро сказав Торріс. — Ви — брати, — заперечив Корсар. — На цьому закінчимо знайомство. Я вимкну управління крейсера «Ара». Ми спрямуємо його до астероїда. До зустрічі, братове! До зустрічі, Гледіс! Він привітно махнув рукою, наблизився до стіни і щез у ній. За ним зникли його товариші. А потім неймовірний політ у порожнечі під променями Блакитного Світила. Дівчина знеможено заплющує очі. Психіка гранично напружена. Ще трохи — і вона не витримає. Спочити, спочити б, не думати ні про що, забути про те, що було, що має статися. Екрани «Ари» оживають. Крейсер слухняно пливе за піратським кораблем. Тільки ним тепер керує чужа воля. Космічний гігант прямує до поясу астероїдів. Поволі виростає серед зоряного безміру невелика планетка, над нею спалахують періодичні світлові імпульси навігаційних сигналів. Три яскраві фіолетові зірки. Ще трохи — і міжзоряний крейсер легко лягає на поверхню астероїда Свободи…  

Стіни крейсера втратили прозорість. Стало темно. Спалахнуло денне світло. Напружена тиша. Торріс махнув рукою, гірко усміхнувся. — Ходімо. Познайомимося з піратським лігвом. — Щось він не схожий на злочинця, — несміливо озвався хтось з космонавтів. — Отруйні гади теж бувають приємні на вигляд, — одрізав командир. — Геть сентименти! Якщо ми справді маємо вільний вибір — одразу ж повернемося назад, на Орану. Такий мій наказ! «Вільний вибір і наказ, — подумала Гледіс. — Дивне поєднання протилежних понять. Корсар незрівнянно послідовніший у своїх діях». Подумавши так, дівчина розгнівалася сама на себе. Як легко вона піддається звабному виливу. Там, на планеті, її полонили чари Кареоса. Тут вона відкрила серце для космічного злочинця! Так не можна. Треба відкинути почуття симпатії чи антипатії. Вирішувати тверезо, логічно. Слідом за Торрісом дівчина вийшла з корабля. Крейсер «Ара» лежав у велетенському ангарі. Сферична поверхня будівлі мерехтіла фосфоричним сяйвом, довкола було добре видно, ніби в передсвітанні. До групи космонавтів підійшов один з супутників Корсара — зовсім юний і тендітний. Він, приклавши долоню до грудей, щиро сказав: — Ви втомилися, перехвилювалися. Вам необхідно спочити. Прямуйте за мною. Про вас потурбуються. А пізніше — зустріч із Старшими Братами. Екіпаж «Ари» не сперечався. Космонавти рушили за провідником. М’яка рухлива доріжка довезла гостей до імлистої мерехтливої завіси, пірнула під неї. Гледіс тихо скрикнула від несподіванки. Це, певно, було енергетичне поле, непрозоре для ока. Стежка закінчилася, і космонавти опинилися серед густого лісу. Лілові, зелені, блакитні рослини в’юнилися по химерних нагромадженнях скель, що стояли півколом, утворюючи високе склепіння. Десь там, у штучному небі, мерехтіло зеленкувате світило, промені якого були ніжні й приємні. Праворуч і ліворуч — гігантська порожнина. На ній вгадувалися звиви шляхів, масиви садів, сферичні покрівлі високих будівель. — І все це зроблено вами? — 3 недовір’ям запитала Гледіс у провідника. — Так, — просто сказав юнак. — Ще недавно це був звичайний астероїд. Скеля діаметром на сто мі. Тепер це чарівний світ, космічна оранжерея. Те, що ви бачите, — лише зовнішній плин нашого життя. Головне в незримості. — Що саме? — Про це скажуть старші, — ухилився юнак від прямої відповіді. — Мені велено влаштувати вам спочинок. Чоловіки, прямуйте цією стежкою. На вас там чекають. Дівчино, йди за мною. Гледіс попрощалася з Торрісом і товаришами, пішла за провідником. Відчинилися в скелі овальні двері, і дівчина опинилася в невеликій кубічній кімнаті, розділеній непрозорою рожевою запоною. Юнак мовчки показав на нішу, там стояло вузьке ліжко, заслане пухким ясно-блакитним килимом. Попід стінами росли багрянолисті деревця, на гілках жовтіли соковиті плоди. — Захочеш їсти, — пояснив юнак, — зірвеш. Дуже смачно. Покупатися можеш тут. Він відхилив завісу, за нею був басейн. Гледіс вдячно приклала руки до грудей. — Мені нічого не треба. Тільки спати. Я дуже втомилася. 1 — Тоді лягай. Я піду. Легких снів! Юнак зник. Гледіс залишилася на самоті. Тиша й небачені дерева. Сутінки. Паморочиться в голові, потік вражень заколисує, кидає в забуття. Вона ледве встигає лягти на м’який килим і провалюється у світ сновидінь. Перед нею попливли гори. Рідні ліси серед ущелини, грайливий водоспад, де вона так любила сидіти, слухаючи чарівну мелодію потоку. Тепер, у сні, Гледіс не сиділа на камені, а, піднявшись у повітря, плавала над гірською річечкою. Намилувавшись веселкою водограю, дівчина полетіла до бідної хатинки батьків. Там було тихо, нікого не видно. Підсліпуваті віконця дивилися на світ тьмяно, невиразно. З димаря не йшов дим. Гледіс припала до шибки, зазирнула в хату. Мати й батько спали. Дівчина здивувалася: чому вони сплять, коли надворі ясний день? Чи не захворіли? Вона хотіла крикнути, але голосу не було. В горлі ніби пересохло. Дівчина вдарила кулачком по віконниці, а звуку не чути. Вона у відчаї почала битися об стіну, наче пташка, що потрапила в сільце. Та все було даремно. А тим часом довкола смеркало, згасали барви дня. Уже зникли обриси гір, по ущелині поплив густий туман. І лише вгорі, між хмарами, видно було сузір’я. «Може, там я знайду силу», — чомусь подумалося дівчині. І вона кинулася в небо. Майнули скелі, туман залишився внизу, замерехтіли зірки, манили своєю казковістю, таємничістю, спокоєм. Попереду з’явилося кулясте зоряне скупчення. Воно оберталося, срібно подзвонюючи, з кожним обертом показуючи все нові й нові чарівні поєднання своїх світил. «Туди, туди», — підказав хтось невидимий дівчині. У радісному натхненні Гледіс прискорила політ до дивного світу. Але щось затримувало її, гальмувало. Вона озирнулася. За нею тягнулися майже невидимі нитки, що прив’язували її до планети. їх було багато, ніби павутиння серед похмурого осіннього лісу. А між хмарами — бліде обличчя Кареоса. Це він тримав пасма павутини, тягнув дівчину до себе, шепотів: «Ти моя. Куди ти прагнеш, кохана? Тут, на Орані, ти знайшла щастя! Що ти бажаєш знайти в холодній космічній пустелі?» Слова Кареоса то холодили душу, то вогняними краплями падали на серце. Чарівне сузір’я віддалялося. Дівчина прокинулася з тяжким настроєм. Щось турбувало її. Настирливо повторювалося в свідомості владне слово-заклик: — Де ти? Де ти? Де ти?.. Вона отямилася, кинулася до свого плаща, розгорнула його. Ввімкнула пристрій у внутрішній кишені. Виник екран. У глибині з’явилося туманне зображення Кареоса, почувся його тихий голос: — Чи бачиш ти мене, кохана? — Бачу, — тремтячим голосом відповіла Гледіс. — Де ти? — На астероїді Свободи. Корсар так називає його. — Ти бачила Корсара? — насторожено запитав Кареос. — Бачила. — Що він сказав? — Він нікого не тримає. Сказав, що кожен може повернутися на Оралу, якщо захоче. Я спочивала. Ще не стрічалася ні з ким. — Це добре, — мовив Кареос. — Корсар хитрий і підступний. Він може переконати тебе в чому завгодно. Він володіє великою гіпнотичною силою. — Він мені здався щирим і добрим, — простодушно мовила Гледіс. — От бачиш, — нахмурився Кареос. — Я знав це. Проте, — сумно додав він, — ти вільна. Вибирай свій шлях. Або подвиг, який дасть тобі безсмертя, або повернення на Орану. Я не скажу тобі й слова осуду. Примусом на подвиг не посилають. Ти сама захотіла! — Що мені робити? — спалахнула дівчина. — Досить розмов! Я буду діяти! — Ти прекрасна, — ніжно сказав Кареос. — Я не можу жити без тебе! Може, не треба, пташко? Може, повернешся, і я зроблю все якось інакше? — Досить! — різко відповіла Гледіс. — Доки в мені не згасло рішення — я готова! — Тоді слухай уважно. Ввімкнеш пристрій, про який я тобі казав на Орані, коли побачиш Корсара. Бажано, щоб поруч були всі інші. Якнайбільше. Я слідкуватиму за твоїм сигналом з головної станції. Ти приймеш на себе анігіляційний промінь. Усе буде безболісно. — Зрозуміла, — зітхнувши, сказала дівчина. — Прощай, мій Кареосе! — Моє серце з тобою, — глухо мовив правитель. — Прощай, Гледіс. Про батьків я потурбуюся. Дівчина вимкнула пристрій, портативний екран-плащ згас. Гірка посмішка з’явилася на вустах Гледіс. Він потурбується про батьків. Що їм турботи без улюбленої доньки? Доки вона була з ними, вони мали щастя і радість. А тепер — безцільне існування. Справді, наче сон, тяжкий, непробудний. Що ж тепер? Незабаром зустріч з Корсаром. Один непомітний рух — і сигнал з Орани ввімкне вибуховий пристрій. Гледіс перетвориться в сліпучу плазмову хмару. В ніщо. Разом з Корсаром вони спалахнуть зорею в космічній пустелі. У попіл перетвориться квітучий астероїд — творіння розуму й серця мужніх людей, які не побоялися ствердити волю і владу життя серед мороку й смерті. Зненацька нові почуття опанували дівчину. Чому вона поспішає? Не знаючи намірів Корсара, не звідавши їхнього шляху? Чим вона керувалася? Лише своєю любов’ю до Кареоса? Його ненавистю до колишнього друга? А може, все не так, як правителю здавалося? Може, у Горіора свій шлях, який не принесе шкоди людям Орани? І можна було б поєднати геній Кареоса і фантастичні прагнення Горіора! Гледіс згадала феєричне видіння: серед космічної порожнечі летять, ніби птахи, три постаті. Легко, натхненно, невимушено. Так, ніби вони народилися в тій ворожій для звичайних людей стихії. Як же це сталося? Як вони досягли такого незвичайного звершення? Вона багато розмовляла з Кареосом, читала книги, переглядала наукові фільми, але ніде не згадується про таку можливість. Життя серед порожнечі — навіть одне таке досягнення відкриває нечувані обрії для дослідників. А проникнення крізь стіни! А багато іншого, про що люди Орани і не здогадуються! «Корсар хитрий і підступний», — виринули в свідомості слова Кареоса. Гледіс завмерла, прислухаючись до голосу сумління. Як тяжко вирішувати! Вона — нікчемне дівчисько серед цих титанів. Кареос і Горіор — два велетні розуму й духу, між ними триває невмолимий двобій. А хто вона, щоб стати на бік того чи іншого? А може, й справді дивовижне вміння Корсара — лише стежка для завоювання планети? Незвичайні досягнення ще не означають, що їхній творець людяний. Минула історія, з якою Гледіс познайомилася, переглядаючи старовинні фільми, стверджувала, що високий розум часто поєднувався з неймовірною жорстокістю. Годі! Треба заспокоїтися і спостерігати. Час є, можна вирішити пізніше, коли в неї будуть факти. І тоді, коли серце проголосить свій вирок, не підказаний ззовні, вона безжально ввімкне пристрій. Хай буде так! Дівчина рішуче скинула плащ, роздяглася, стрибнула в басейн. Прохолодна вода прийняла її тіло в пестливі обійми. Гледіс поплавала трохи горілиць, відчуваючи, як зникає втома, яснішає свідомість, у м’язи вливається бадьорість і сила. Вийшовши з басейну, дівчина знову одяглася. Зупинилась біля дзеркала. Зазирнула в свої очі. У глибині зіниць причаївся острах, непевність, між брів пролягла болісна зморшка. Хто допоможе їй знову віднайти спокій і певність? Хто вкаже праведну стежину серед мороку? — Я, — почувся позаду тихий голос. Вона скрикнула, обернулася. Біля входу до її кімнати стояв Корсар. Його постать мерехтіла блакитно-зеленими іскрами, і здавалося, що він зітканий з холодного вогню. Прозорі очі Корсара дивилися на дівчину сумно й очікувально. Вона задихнулася від хвилювання й тривоги. — Ти почув мою думку? — Так. — Ти знаєш все? — 3 острахом запитала Гледіс. — Знаю. — Ти вб’єш мене? — Ні. — Чому? — Я чекаю твого рішення. — Рішення?! — скрикнула дівчина, стримуючи ридання, яке рвалося з грудей. — Якого рішення? — Смерті чи життя. — Ти глузуєш! — гірко мовила Гледіс, не витримуючи погляду його ясних очей. — Ти володієш гіпнотичною силою і можеш… — Можу, — продовжив її фразу Корсар. — Можу зупинити злочинну акцію. Проте не хочу. — Чому? — 3 надією запитала вона. — Я хочу зважити свою долю на терезах твого серця. — Це красива фраза! — Ні! Необхідність! Я самотній. Мій світ, мої прагнення — абстракція, якщо вони не освячені любов’ю. — Поруч тебе прекрасні соратники — чоловіки й жінки. Хіба вони не схвалюють твоїх прагнень серцем? — В моїй душі є сокровенні, втаємничені мрії. Всього не скажеш навіть близьким друзям. Є лише одне серце, яке повинне освятити зерно нового світу. Несила дивитися в його очі. Що це з нею? Кареос і Горіор. Хто поставив її на перехресті двох доріг, які розходяться навіки? — Ти щирий зі мною? — тихо мовила вона. — Так. — Поясни мені все. Я хочу знати істину. Кареос відкрив мені твій злочинний задум — завоювання влади на Орані. Лише тому я згодилася… — Мовчи, — перебив її мову Корсар. — Не промовляй даремних слів. Я знаю більше, ніж ти можеш сказати. Іди сюди. Сідай. У нас є час, я тобі відкрию справжній плин подій…  

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   18


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка