С. Н. Набережних Друкується за виданням



Сторінка16/18
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.26 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Меч пітьми

 

 



Аріман розімкнув поле Тартара. Світоносне безмежжя охопило його сріблястою спіраллю. Він простяг руки до далеких світил, ніби жадаючи почути якусь відповідь. Тоскно зітхнув, опустив очі. Біля ніг струменіла блакитна вода, на хвильках ледь помітно гойдалися прозоро-сині квіти. Аріман дивився на динамічні пружні пелюстки, а свідомість блукала десь далеко, в невимірних глибинах Всесвіту. Так простояв під променями зірок дуже довго. Приліт невеликого магнельота вивів його із стану заціпеніння. З отвору вийшов юнак з вогняною гривою волосся і холодними стальними очима. Це був новий космослідчий — Ягу. Він поволі наблизився до Арімана. — Що з тобою, Арімане? В польоті ми тричі сигналізували про свій старт, а ти мовчиш. — Пробач. Не чув, — відповів Координатор. — Чому? — Не знаю. Останнім часом зі мною це буває. Транс, задума, байдужість. Це — найстрашніше. — Що саме? — Байдужість. Ніби незрима павутина. Мозок холопе, не хочеться рухатися, мислити, відчувати. — Я теж не розумію, — озвався Ягу. — Адже ще недавно Ара була піднесена потоком психічної енергії. — Так було, — повільно відповів Аріман, втомлено провівши долонею по чолу. — Тепер потік зупиняється. — Чому? — Вони стають господарями власного розуму. Невже не збагнеш? Там Космократори, там люди Корсара. — Але ж вони роз’єднані. — Аналітичний Хроноцентр показав, що вони невблаганно йдуть назустріч одне одному. Магніт єдності невмолимо діє. Це перевершує всяку кіберпрограму. Інформацію наказу можна поволі згасити, веління любові — ніколи. — Це прекрасно, — сказав Ягу, і в його погляді майнув промінець схвалення. — Що? — спалахнув Аріман. — Нерушимість любові. — Якої? Для чого? — роздратовано запитав Координатор. — Ти знаєш, якого лиха завдала їхня любов нашій системі. Вони повстанці і не заслуговують на добру думку. Ягу пильно дивився на Арімана, ніби вперше бачив його. Потім легенько доторкнувся рукою ліктя. — Послухай… — Що? — А тобі не набридло? — Не розумію, — понуро мовив Аріман. — Вести цю космічну гру? — Дуже! — Чому ж ти?.. — Що? — Продовжуєш? — Яка ж альтернатива? — Не знаю. — Ось так. Не знаю і я. Треба боротися. Нещадно! Зрушені з місця космічні сили. Ми вже не носії свободи волі, а раби тієї дії, причина якої посіяна давно. І потім… — Що? — Я ненавиджу… — Тих? — Так. — Арімане! Ненависть ніколи не будувала. Вона поза істиною. Ти ж знаєш Хартію… — Геть всілякі хартії! — крикнув Аріман. — Про що ти мовиш? Давно перекреслені закони згоди. Ми можемо тепер покладатися тільки на силу. І ненависть — найстрашніша сила. Знаю, що вона поза істиною. Проте я тепер сумніваюся і в істині. — Як? — Жахнувся Ягу. — Так, — їдко всміхнувся Аріман. — Минула еволюція Ари подарувала нам безліч прекрасних визначень. Любов, істина, краса, досконалість. Ми прийняли їх, як діти приймають солодощі, смоктали, доки занудило. Проте жаль викинути. І ми досмоктуємо до кінця. А потім, зрештою, доведеться виплюнути, бо не можна ж вічно бути дітьми. — Мені страшно! — Космослідчому страшно! — насмішкувато сказав Аріман. — Ти мене дивуєш. — Я не чув від тебе нічого подібного. — Отже, слухай. Не час гратися в етику. Я викликав тебе не для абстракцій. — Говори. — Настала пора рішучої дії. Я згадав: Аналітичний Хроноцентр попередив, що вони з’єднаються, і тоді ідеї Корсара запанують і в тому світі. — Це страшно? — Ти дитина! Пора тобі глибше замислитись над космогенезом. — Я практик, — невдоволено мовив Ягу. — Тим більше. Якщо тільки мислячі істоти тримірності розірвуть кільце просторово-часового колапсу, Ара загине. — Чому? — збентежено запитав Ягу. — Тому, що ми давно зв’язали долю власної системи з енергією того світу. У нас вже немає власної потенції. Треба будь-що не допустити розриву колапсу. Доки носії цих ідей були роз’єднані, доки рівень планетарної науки того світу був низький, загрози такої не існувало, а тепер… — Я зрозумів. Тепер треба їх… ліквідувати. — О ні! — заперечив Аріман. — Фізична смерть — пусте. Планета того світу має потужну ноосферу, їхня інформація залишається. Вони знову відродяться в інших тілах. — Що ж робити? — Я маю план. Для того й викликав тебе. Можна покластися на тебе? — Я давно зв’язав свою долю з твоєю, — суворо сказав Ягу. — Гаразд. Вірю. Слухай же…  

Автобус йшов до Верховини. На шостому кілометрі від Ворохти з нього вийшов юнак. Без речей, у простих штанях, брезентовій тужурці. Сутеніло. Над горами купчилися сиві хмари, десь гриміло. Водій виглянув з віконця, крикнув: — Гей! Куди проти ночі? Може, ти не там зійшов? — Там, — холодно відповів юнак. — Ну, якщо там, — непевно мовив водій. — А то буває всяке. Недавно троє горе-туристів пішли на Говерлу. Без намету, без теплих мішків, без провідника. Нема й нема. Вже їх зі Львова кинулися шукати. Знайшли… — Де ж? — поцікавився хтось із пасажирів. — На Говерлі! Закоцюбли. Саме повалив сніг, мороз. Ти чуєш, парубче? — Дякую за інформацію, — ввічливо сказав юнак і рішуче попрямував шляхом. Автобус рушив і скоро зник за поворотом. Мандрівник лишився сам. Він не стишував ходи, незмигно дивлячись на потрійне верхів’я Чорногори. По узбіччю Говерли ще біліли сніги. У вечірній імлі вони наливалися тьмяною блакиттю. Обабіч шляху чорно-зеленою стіною стояли смереки, ялиці, десь ліворуч невтомно шумував потік. За Говерлою сяйнула блискавиця, згодом докотився грім. Юнак вдоволено посміхнувся, звернув до річечки, сховався під велику скелю, з якої падала вода, утворюючи пінистий вир. Сів на камінь, вийняв з кишені чорний овальний предмет, схожий на ладунку. Відкрив його. Темно-зелена поверхня фосфорично засвітилася, зазміїлася золотими нитками. Спалахнула фіолетова іскра, шалено завертілась, намотуючи тугу променеву спіраль. Над Чорногорок» між хмарами з’явилося мерехтливе сяйво, знизилось вогнистою кулею над смереками, покотилося в долину. І ось уже наблизилось до потоку у вигляді сріблястого диска, що завис над землею. Юнак сховав ладунку до кишені, неквапно підійшов до апарата. Фосфоричний ореол довкола диска зник, мандрівник, зігнувшись, пробрався всередину. Як тільки за ним зачинився люк, пульсуюче коло знову замерехтіло, і апарат піднявся в повітря, прямуючи до Чорногори. Юнак скинув брезентову куртку, штани, білизну. Кинув їх до невеликого ящика в шлюзі. Зневажливо глянув на свої худорляві руки, на порослі рудуватим волоссям ноги. Торкнувся пальцем стіни. Набрав на циферблаті код. Стіна розтанула, натомість виникла миготлива, динамічна завіса, ніби сплетена з веселкових барв. Юнак рішуче ступив крізь ту запону. Опинився в головній каюті диска. Тепер це вже була інша істота. Широкі плечі, високе чоло, вогненно-червона грива волосся, сильне гармонійне тіло. Він накинув на себе легке покривало, сів до пульта. Глянув на універсальний хронометр, на шкалі якого пульсували блакитні зірочки, фіксуючи плин часу різних координат Всесвіту. — Пора, — задумливо сказав юнак. Тим часом диск плавно опустився на вершину Говерли. З півдня на Чорногору насувалась лавина хмар, у ній кипіла й вирувала гроза. На півночі голубіло чисте небо, наливалося сумовитою вечірньою млою. Внизу чорніли хвилі гір, які зникали за обрієм. Мить мандрівник спостерігав за цим краєвидом, в очах його — вираз жалю. Потім погляд прикипів до пульта, і вже не бачив нічого, крім хронометра. Ланцюжок блакитних іскор, дивно сплітаючись, перетворився в кільце. Те кільце спалахнуло рубіновим вогнем, і над пультом виникла постать людини. Чорні очі знайшли юнака. З’явилася на вустах дружня усмішка. — Ара вітає тебе, Ягу. — Я не можу відповісти тобі тим же, Арімане, — напівжартома сказав Ягу. — Земля ще не вітає тебе. Зате вітаю я. — Гаразд, — кивнув Аріман, і обличчя його знову похолоднішало. — Що пощастило зробити? — Громовиця в моїх руках. — Де? — спалахнув Аріман. — У надійному місці, — хитро відповів Ягу. — Навіть ти не здогадаєшся. — Досить загадок. Що ти з нею зробив? — Викрав. Довелося використати батька. Психологічний етюд. Його ліквідував. її — в минуле. — Що? — Жахнувся Аріман. — Ти збожеволів? — Навпаки, — заперечив Ягу. — Не стерегти ж мені її! Вона надто активна й непримиренна. Навіть у людській подобі. У цьому циклі часу вона вийде з-під контролю. Я її перевів у дев’ятнадцяте сторіччя. — Де? — Тут же. В Києві. Монастир. До речі, там і Юліана. Вона черниця. — Знову абсурд, — з досадою сказав Аріман. — Звести Космократорів, та ще таких. Нароблять нам лиха. — Ти забув, що це не Ара, — насмішкувато відповів Ягу. — Вони про себе нічого не знають. Довкола ченці, забобони, містичні юрби, молитви. Громовиця стане фанатично віруючою. Навіть у цій фазі часу вона потрапила до рук сектантів. Дві пташки в клітці. Подумаємо, як діяти далі. — Інші жінки? — Не знайшов. — Жаль… Горикорінь? — Є! — Прекрасно! — зрадів Аріман. — Це — найголовніше. Де він? — Очолює новий інститут. Інститут проблем Буття. — Чим займаються? — Головна проблема — багатомірність. — Он як! — Важка дума залягла на чолі Арімана, він насупився. — Вже до цього дійшло. Зерно дає парості. Прокляте сім’я Корсара. — Горикорінь збирається на Місяць. — Навіщо? — Важливий експеримент. Готується будівництво філіалу. На Місяці. — І ти нічого не довідався? — роздратовано запитав Аріман. — Загальні фрази! — Спробуй сам. — Ти ж космослідчий. — Не такого хаотичного світу. Він мені обрид. Руйнуються закони природи. Не знаєш, як в той чи інший момент стануть діяти ці непослідовні істоти. — Гаразд. А інші Космократори? — Ще не знайшов їх. — Меркурій? — Він і тут детектив. Химерна кримінальна історія. Він розшукує Громовицю. Хай шукає! Ха-ха-ха! Всі криміналісти світу не допоможуть йому! — І все-таки ти не втішив мене, — задумливо сказав Арі-ман. — Доведеться за справу взятися мені самому. — Тобі, Арімане? — здивувався Ягу. — Ти покинеш Ару? — Ти не розумієш, — холодно заперечив Аріман. — Вирішальний час, Ягу! Вирішальний. Кожна мить може бути фатальною. Мечі причинності піднято. їх не видно, але вони вже в польоті. І наш меч повинен вдарити перший! Готуй квантовий інвертор, Ягу! Я переходжу на Землю…  

Повернувшись з побачення, Галя довго бродила вулицею. Було сумно. Щось не давало спокою. І Григір не такий, як завжди. Нещирий, невеселий. Тінь на чолі, якась тривога в глибині очей. Вона так полюбила його. Кожного дня ввижалося їй круте біле чоло, ясний погляд, добрі, сильні руки. А сьогодні коханий Григір ніби відсутній. Здається, що замість нього хтось інший — напружений, занепокоєний. Щось приховує від неї. Не чуже, а таке, що зв’язано з нею. Тремтливо вимальовуються пунктири їхньої спільної стежечки. Хитаються, зближаються, розходяться. Що звелить доля? Від чого вона залежить? Бути чи не бути їм разом? Невже мало всіх мук? За віщо? Хоч би вже за гріхи. Чи за провину предків? Галя згадала минуле, коли була в інтернаті. Вчилася добре, поводила себе стримано. Як приручене вовченя, що злякано позирає на непроханих піклувальників, терпить ласку, бо не бачить лісу, куди можна було б утекти. Ніхто її не кривдив. Проте не було і дружби. Чула шептання — образливе, гірке. Щось про батька. Про якісь мільйони. Які мільйони? Він їх не міг узяти. Він був щирий і добрий… Галя усамітнювалась, шукала втіхи в уяві. Малювалися їй прекрасні далекі світи, великодушні, сміливі герої. Замки, споруджені з кришталю і променів, блискавичні польоти між зорями, радісні зустрічі з небесними істотами. У мріях було гарно, ясно. Відчувала себе в рідній стихії. Знайшлися поза інтернатом люди, які помітили її. Ласкаво заговорили до неї… Так вона опинилася в секті п’ятидесятників, їй імпонувала атмосфера братерства. Натхненні слова вчителя: «Треба нам народитися звиш!» Як прекрасно! Треба вічно оновлювати себе, відкидати негідне, нікчемне, як скидає гадюка стару, непотрібну шкірку. «Хто любить душу свою, той загубить її!» І це прекрасно! Егоїзм вироджує людину, холодить серце, роз’єднує з іншими. А самотина рано чи пізно умертвить душу! Мудро сказано! Галя кинулася в обійми любові — неземної, натхненної, чарівної. «Йду, щоб приготувати вам місце. Заберу вас до себе!» — «Забери, забери, коханий! — ридала вона, падаючи на коліна і заливаючись блаженними слізьми. — Розкрий браму істини, хочу кохання, хочу дружби і святощів! Пошли друзів мужніх і мудрих!» Та поміж блакитними туманами блаженства іноді прозирали плеса тверезості, роздуму. Галя приглядалася до тих, які прагнули поруч з нею до правди, намагалася ввійти в їхній духовний світ. Поступово проходив хміль новизни, і вона побачила звичайних людей. Лише напоєних екзотичним духовним напоєм. Вони жили, як і мільйони невіруючих. Ходили на роботу, одружувалися, купували меблі, мріяли про нові квартири, випивали, полюбляли сказати єхидне слівце про ближнього. І тільки вечорами на молінні надівали на себе машкару. Ніби фали самі перед собою якийсь спектакль. Почалися сумніви, вагання. Уважно читала Новий Завіт. Знайшла тисячі невідповідностей. Жахнулася того, що сталося перед Голгофою, після неї. Які невігласи і нікчеми! Навіть початувати кілька годин у Гефсиманії в них не вистачило снаги. Не поспати, зосередившись у полум’яному прагненні захистити вчителя від страхітливої долі! Глухо шуміли дерева в саду Гефсиманії. Нажахано дивилися з неба зірки на останні години нечуваної драми. Дивилися на поцілунок Юди. Дивилися, як розсипалися врозтіч «вірні» учні і послідовники. «Равві, хто з нас сяде праворуч тебе, а хто ліворуч в царстві новому?» Ось вона, хвилина вінчання на нове царство! Криваве, болісне вінчання! Де ж ви, учні, апостоли? Чому не стали плече до плеча з учителем, вашим Царем? Один — праворуч, другий — ліворуч. Де там! Розбіглися, як руді миші. Йшли назирці, загубившись у юрбі галасуючих, заінтригованих іудеїв. Ішли, тремтячи за своє спустошене життя, сподіваючись на чудо. А раптом роздереться запона неба, і легіони ангелів зійдуть на землю, і мечами світоносними захистять месію?! О, тоді можна буде кинутися йому до ніг, стати поруч, щоб всі побачили його вірних учнів! Чуда не було! Була холодна ніч. Знущання, кпини, удари. Докірливий погляд синіх очей, сповнених слізьми нечуваної муки і співстраждання. А учні — в пітьмі. Розгублені, знічені. Не збагнули нічого, нічому не навчилися. «Доки світло з вами — користуйтеся. Доки ще не згасло — йдіть за ним». Меркне смолоскип, пропадає стежечка в нічній млі, густі тумани сповивають виднокіл. Вчителя б’ють, а Петро гріється біля вогню. Чому не встане, не кинеться до мучителів, не спалахне святою любов’ю? Чому не покличе учнів, своїх товаришів, щоб кільцем вогню праведного оточили глашатая любові? Хто б посмів катувати його? А якби й посміли, то полум’яна жертва всіх учнів нечуваним факелом загорілася б на віки, на тисячоліття! Не павутина догматів і церковних хитросплетінь, а приклад героїчного самозречення! Галі ставало моторошно на моліннях. Вона з жахом дивилася на конвульсії «пророчиць», які, впавши в транс, белькотали несусвітні дурниці, ніби розмовляли «божественною мовою». Вона тепер бачила перед собою лише хворих людей, яким треба було лікуватися. Що спільного між цими моторошними збіговиськами і тим чарівним світом, який Галя бачила в уяві, де літають між зорями будівники планет, де на поміч друзям мчать, віддаючи на олтар смерті власне життя, де не моляться видуманим почварам, бо знають: у серці людини і бог і диявол?.. Вона покинула секту. Поступила на курси медсестер. Приходив пресвітер. Умовляв, просив, загрожував. Ще б пак! Таку вівцю втратити. Та Галя назавжди вирвалася з тих тенет. Несла в серці улюблений образ космічної людини, мріяла про нього, любила його, але не могла вже віддати свою мрію на поталу жадібним, жадаючим, конвульсійним блюзнірам… А потім — зустріч з Григором. Дивовижна… Наче сон. Щось давнє, забуте, незбагненне воскресало, випливало з глибини душі. Його очі. Де вона їх бачила, чому полюбила одразу? Чи, може, завжди любила? Його видіння інших планет, повстань, небувалих звершень. Чому ж вона так близько приймає їх до серця і вони для неї не просто гарні казки, а якась близька і болісна реальність, яка нині закрита запоною цього життя? Так закриває ліс реальний обрій, що здалеку видівся очам шукача. Серед лісу виднокола не побачити, та все ж мандрівник знає, що він є… Багатоплинне життя. Сплетіння багатьох еволюцій. Не інакше. Ми звикли себе відчувати самотньо на планеті, уявили єдиносущими в цілій Сонячній системі. А може, не так? Навіть Земля може бути перехрестям багатьох різних еволюцій. Як гарно про це вміє мріяти Григір! Розкрити сплетіння суперечливого земного життя, збагнути його велич і порочність — грандіозне завдання. В природі невпинно відбувається порушення закону, і хтось же повинен знайти злочинця, притягти його до відповідальності?.. Галя усміхнулася. Вона ввійшла у життя Григора, стала мислити його ідеями, термінами. І все ж тривога не минає. Ніби десь чатує туго заведена пружина. Біля хвіртки темніла якась постать. Трохи оддалік стояла машина. Галя зупинилася. Хто? Може, з лікарні? Терміновий виклик? Людина мовчала. Дівчина злякалася. Грабіжник? Що робити? Закричати? Покликати сусідів? — Галю! — Боже! — Галю, це я. Дівчина кинулась назустріч тому рідному голосу, обняла, судорожно припала до грудей батька. Рідний, близький! «Таточку, звідки?» Вона зазирала в його обличчя, але бачила тільки глибокі провалля очей, чула важкий подих. Від нього пахло ліками, на плечах смугастий халат. — Звідки ти? — плачучи, запитувала вона. — Де був так довго? Ходімо до хати. — Тс-с-с, — тривожно прошепотів батько. — Мені не можна! — Чому? — злякалася Галя. — Я втік. — Звідки? Що ти кажеш? — З караван-сарая. Від татарви. Спасибі козакам, допомогли. Он мій товариш чатує. Машина напоготові. Тільки що — одразу в Дике Поле. Не наздоженуть… Дівчина похолола. Психічно хвора людина Певно, втік з лікарні. Що робити? «Батечку мій, що з тобою робити?» — Я хотів тебе побачити. Слідчий дав твою адресу. — Який слідчий? Ти ж кажеш, що татари… — Татари — це тепер, — пояснив батько, сполохано озираючись. — А слідчий — трохи раніше. Мене тягали за келих. — Келих? — Я був на тім світі. Там мені батько дав келих. Для тебе. — Для мене? — А для кого ж іще? Ти ж козацька дитина. Той келих якийсь чарівний. Його били — не розбили, палили — не спалили, довбали — не роздовбали. Такого матеріалу на Землі нема. Всі зацікавилися. Де взяв? Хто тобі дав? Я їм — правду. Так і так — на тім світі дали мені предки. А вони — хто сміється, хто лютує. Ясно, ніхто не вірить. А ти, я знаю, повіриш. — Я вірю, таточку! Тільки де ж він? — Еге, де? — щасливо засміявся батько. — Тепер він тут. У машині. Мій товариш привіз його. Галя розгубилася. Везти батька до Павловської лікарні? Замикати його до «караван-сарая»? Стати зрадницею в його очах? Від машини одділилася постать, наблизилася. Дівчина розгледіла молодого хлопця, обличчя губилося в пітьмі. — Добрий вечір, — почувся спокійний, лагідний голос. — Я чув вашу розмову і вирішив втрутитися. Ви можете не зрозуміти… — Я справді нічого не збагну, — з мукою відповіла Галя, кинувшись до нього. — Поясніть. — Хвилинку, — стишеним голосом сказав невідомий. — Не кричіть. Ви можете зрозуміти, де він був? — Безумовно. Це я одразу зрозуміла. — Тим краще. Я допоміг йому звідти вибратися. — Навіщо? — Всього одразу не поясниш. Він згадав про келих. — Ви теж про це? Що за мара? — Не мара, — заперечив юнак. — Келих є. Незвичайним шляхом він дістався вашому батькові. Але це не має значення. Це справа другорядна. Проте келих незвичайний. І його дійсно адресовано вам… — Мені? — Так. — Не розумію. — Я теж не все розумію. — Хто ж ви? — Вчений, — ухильно відповів юнак. — Я робив аналізи цього феномена. Знаю трохи історію вашого батька. Ні вчені, ні лікарі, ні слідчі не можуть прийняти всерйоз його розповіді. Для вчених келих — просто незвичайний феномен. Для слідчих — загадка, кримінальний казус, який треба прояснити. Для лікарів — одна з форм шизофренії, психоз. їх цікавить лише батько, а келих — то фікція, вигадка. Зачароване коло! Ми з товаришами вирішили… — Хто це ми? — Я і кілька моїх друзів з Інституту фізики. Ми вирішили розв’язати цей вузол. Забрати батька з лікарні (ясна річ, без згоди лікарів, інакше його б не випустили!), вивчити келих, зустрітися з вами, щоб вияснити, який зв’язок той келих має з вами. — Містика якась, — прошепотіла Галя. — Збожеволіти можна! — Проте факт! Їдьмо! — Куди? — До нас. Усі чекають. Там батько все розповість, ми запишемо. Не турбуйтесь за батька. Ми його підлікуємо. Ваша присутність… — Де це? — Котедж, ізольоване приміщення. — Добре, — рішуче сказала Галя. Вона сіла на заднє сидіння поруч батька. Він обняв її, Щось бурмотів. Машина м’яко рушила. В одсвітах ліхтарів Дівчина тепер бачила обличчя батька, його дикий погляд. — Таточку, — шепотіла Галя, — що вони з тобою зробили? — Нічого, нічого, донечко, — щасливо бурмотів батько, тримаючи її руку. — Тепер все буде добре. Я вже не винокур! Я тепер козак! — Що ти мовиш? — Правду кажу! Мені батько казав гіркі слова… І дід… І прадід! А що? Я послухався їх! Тепер Дике Поле — моя оселя! Ого-го! Погуляємо! — Спокійно, — озвався юнак з переднього сидіння, не оглядаючись. — Згоджуйтесь. Все буде гаразд. — Де ж келих? — спохватилася дівчина. — Ось він. — Юнак подав чорну скриньку. — Відкрийте і гляньте. Не бійтеся. Він не підвладний земним стихіям. Галя тремтячими пальцями відкрила скриньку. На чорному оксамиті спалахнули фіолетові іскри. Взяла келих. Почувся мелодійний передзвін. У келиху ніби спалахнула блакитна крапля, заколихалася червона рідина, почувся ніжний запах квітів. Галя злякано дивилася на трансформацію, не знаючи, що діяти. — Ага! — радісно закричав батько. — Я не брехав! Глянь — там вино. Вино невмирущості! Пий, донечко! Пий! То для тебе воно з’явилося! Я не міг його випити… бо недостойний! А ти… Пий! — Заждіть! — різко втрутився юнак. — Віддайте келих! Дівчину вразив його тон. Крижаний голос, холодне обличчя, владно простягнута рука. її душа збунтувалась. Хто він — цей юнак? Чому долею батька розпоряджаються невідомі люди? — Я не віддам келиха! — гнівно сказала дівчина. — І зупиніть машину. Не бажаю детективу! Я ідіотка, що згодилася їхати з вами. Батько потребує лікування! У нормальній лікарні. А келих хай вивчають учені в інституті, а не в підпільній групі! Зупиніть машину. Я повернуся додому! — Дайте келих, — зловісно повторив юнак. За віконцями чорніли святошинські ліси, десь між деревами горіли поодинокі вогники котеджів. Кричати? Битися з ним? На батька надія мала. А сама вона що вдіє? Тепер Галя збагнула, що потрапила в якусь пастку. Тут якийсь злочин! Галя гарячково думала, але думка металася в порожнечі. А машина мчала в пітьму, ріжучи фарами стіну ночі. Та ось юнак різко повернув кермо ліворуч. Замиготіли стовбури сосен, густі кущі. — Куди ви? — відчайдушно закричала Галя. Машина зупинилась. Галя вдарилась чолом об стінку переднього сидіння. Потьмарилося в голові. Потім владна рука притулила їй до вуст хустинку. Задушливий запах проник у свідомість, одняв волю. Руки й ноги потерпли. Скринька з келихом упала на коліна. Вона все чула, проте не могла ворухнутись. Десь поруч кричав батько, з кимось лаявся. — Прокляті! — Кричав він. — І тут ви? Пройдисвіти, приблуди ханські! Ага! Маєш? Я тобі дам, як викрадати священний келих! Ось тобі, ось тобі! Потім стогін, постріли. Що це? Марення? Сон? Прокинутися. Розплющити очі. Не можна. Несила… Хтось витягає її з машини, несе. Чути тонкий тривожний свист. Крізь заплющені повіки пробивається примарне світло. її піднімають, кладуть на щось м’яке. Тиша. Потім м’які кроки, шамотіння. Потужний свист. І знову спокій. Приміщення таке тісне, що нема чим дихати. Вогняні ножі крають її тіло на мільярди часток. Порожнеча. Минають хвилини. Чи віки? Ніхто не скаже. Чорна хвиля буття хлюпає, формує чуття, дає тіло. Вона відчуває знову тіло. Холодний камінь, запах цвілі. Неприємні різкі голоси. — Хто вона? — Біснувата. Що говоритиме — не звертайте уваги. Опанована дияволом. — Навіщо вона мені? — запитав невдоволений жіночий голос. — Не тобі, а мені! — різко заперечив чоловічий тенор. — Ось маєш. — Це інша справа, — зраділа жінка. — Будь спокійний, вона звідси не вийде. — Прощай, свята матінко, — пролунав іронічний голос. — Бережи її. Не муч, але й ока не спускай. Загриміли металеві двері. Знову тиша. Незбагненність. І холодний ворожий морок…  

Сергій Горениця відсунув аркушики з розрахунками, позіхнув. Вдоволено посміхнувся. Чудово! Все збігається. Що покаже практика? Він певен. Тривога є. Сумнівів нема. Чому тривога? Бо це стрибок в незвідане, таємниче. Ніхто не знає, що очікує там шукача. Ворог чи друг? Сергій підвівся з крісла, підійшов до вікна, відсунув фіранку. На тлі неба бовваніла Печерська лавра, виблискувала золотом у сяйві прожекторів. Похитав головою. Яке химерне поєднання — старовинна дзвіниця і електрика. Постаті богів у розцяцькованих шатах і юрби туристів. Як все змішалося! Спадщина різних віків, поглядів, ідей, уподобань, традицій. Людство несе її на плечах, не може скинути. Вузька стежечка, довкола стіни. Народження — смерть. Безмір над головою, а шлях туди неймовірно важкий! Кілька ракет, десяток польотів! І все! Схоже на малювання картини голкою в повітрі. Не залишається сліду. І знову амбіція людська щезає, і вчені розуміють, що не підкорено природу, що космос залишається непізнаний, невідомий, ворожий, що необхідно шукати інших шляхів. Лавра! Там теж поховані цілі покоління шукачів дороги в безмір. Жадоба осягнути ідеал, піднятися до святості, мудрості. А в житті — цинізм, юрби молільників і безсилля омріяного бога. Безмір мовчав. Дзвіниці, блискучі бані прагнули до неба, втілювали в собі мрію людського духу до краси, до єдності і завмирали на віки, ніби надгробні пам’ятники забобонам і померлим сподіванням. І ось настав час! Сергій знає, що назад немає шляху. Буде буря. Будуть жорстокі суперечки. Експерименти, які навіть наукових бегемотів вразять. Тоді відкриється новий обрій. Хоч буває і так, що в’язень, відсидівши належний строк, не хоче покидати тюрму. До всього звик. А там, за мурами, на нього чигають несподіванки, там треба думати, напружувати мозок, відповідати за щось. Парадоксально, але факт! Є такі. І в науці. В’язниця догматів, традицій тяжка, але рутинний розум не бажає, боїться покинути затишні звичні мури. Що ж, знайдуться інші. І знайшлися! Є ентузіасти-космонавти, є фізики, є парапсихологи, фізіологи, медики. Безліч наук зацікавлені в руйнації стіни часу і простору. Бо ж ідеться не просто про науковий експеримент, а про народження нового світу! Не народження, а відкриття. Дивно і радісно. От хоч би космонавт Ворон. Нестримний, палкий, шалений в задумах і здійсненні їх. Соратник, помічник, боєць. Як він схопився за Сергієву ідею! Як одгризався від навали ортодоксів! І зараз чути його приглушений, щирий голос: «Розумію тебе, Сергію! Ой як розумію! Відчув це в космосі, в польоті. Наочно, зримо. Не збагнеш? Я поясню. Доки ракета поривається вгору, до неба, до зірок, доки вона на хвилі ураганної енергії — є політ! Тоді ти відчуваєш себе впевнено, радісно. Здорово, одним словом! А фінішуєш, ідеш до Землі — щось втрачається від творчого вогню. Знаєш, що треба повертатися додому, до Космоцентру, до друзів. Адже там чекають, хвилюються! І все-таки фініш — вже не політ. Ракета падає, розумієш? Падає, а не піднімається! Так і наука: доки є підйом — це наука, еволюція! А застигла форма — це вже сум і рутина. Залізобетонні формулювання в науці — кінець науки. Вчений мусить бути над прірвою незвіданого, вічно прагнути перелетіти її і не могти перелетіти! А що? Якби матерія мала завершення сама в собі, не існувало б космосу, життя, поступу! Матерія — це ніби зерно з безмежною потенцією, мов безодня, яка вічно розширюється. Тому, Сергію, твої божевільні мрії про вікно в багатомірність — воля матерії, закладена в нас! Чуєш?» «Чую, чую, друже! Завжди пам’ятаю. Знаю, не підведеш, не зрадиш! Знайдуться й інші ентузіасти. Хоч попереду стільки перепон». Роздуми Сергія обірвав стук у двері. До кабінету зазирнула старенька ласкава жінка, запнута чорною хустиною. — Що? — Там гості якісь, Сергію. До тебе. — Гості? Так пізно? — Гості. Видно, здалека, з-за границі. Бо на голові навертюхано цілу копицю. Наче з арапів, чи що… — З арабів? — Усміхнувся Сергій. — Може, якийсь учений? Не попереджали. Ну, просіть. Жінка зникла. Незабаром у прямокутнику дверей виросла висока біла постать з тюрбаном на голові. «Індус», — подумав Сергій. — Не зовсім, — сказав незнайомий, прикладаючи руку до грудей. — Ви прочитали мої думки? — збентежено запитав Сергій, відповідаючи на вітання легким поклоном. — Так! Це дуже легко, — відповів гість. — Все видно на обличчі. Проте я не назвав себе. Кемал Сінг. Біолог, фізик, медик. — Ого! — Вас це дивує? — Ні. Тепер епоха синтезу. Мені цікаво. — Я не індус. Я з інших країв. Мене зацікавила ваша країна, її філософія, традиції, таємниці. Змінив ім’я. Вас цікавить моє попереднє ім’я? — Ні, — скупо відповів Сергій. — Прекрасно, — сказав гість, пильно дивлячись на господаря. — Бо більшість людей цим цікавиться — іменами, становищем, званням, а не суттю. — Я не цікавлюсь. — Знаю. Мене теж зацікавив не ваш ступінь доктора наук. — Він мені ні до чого, — знизав плечима Сергій. — Здібності вченого не залежать від наукового ступеня. До речі, де ви вивчили нашу мову? — О, я знаю більшість земних мов, — відповів Сінг. — Коли ви їх встигли вивчити? — Я їх не вивчав. — Ви хочете заінтригувати мене? — засміявся Сергій. — Пробачте, я поганий господар, не запрошую сідати! Ще раз пробачте! Ось тут зручне крісло, прошу. Може, кави, вина? — Не п’ю, — відказав Сінг, стоячи біля дверей і незмигно дивлячись на вченого. — Не турбуйтесь. Відкинемо світські умовності. Щось знайоме видалося Сергієві в обличчі гостя, в його манерах, у глибокому холоднуватому погляді. Щось давно відоме. Але де, коли, звідки? — Хочете пригадати, де ми бачилися? — посміхнувся Сінг. — Знову читаєте думки? — Чую, — заперечив гість. — Читайте. Я не вмію замикати думки. — Колись вам це вдавалося. — Колись? — здивувався Сергій. — Ми вже десь зустрічались? — Не тепер. — А, — засміявся вчений. — Ви маєте на увазі метемпсихоз, перевтілення? Ну, це дуже проблематично! — Ні, я маю на увазі інше, — мовив Сінг. — Але ми ухилилися від того, заради чого я прибув до вас. Тепер, з вашого дозволу, я сяду. Дякую. Мені тут зручно. Якщо можна, я поверну лампу ось так. Не люблю яскравого світла. — Слухаю. — Почув про вас в Індії. Читав вашу книгу «Проблема багатомірності». Чудово! Теоретична бомба. — Ну, не зовсім. Подібні ідеї висловлювалися багатьма мислителями в давнину і тепер. Особливо на Сході. — Так, так. Метафізика Сходу підійшла впритул до аналізу багатомірності. Багато дослідників, безумовно, пробивали стіну часу й простору, виходили в сусідні сфери, але… — Що? — Вони не могли відкрити нової еволюційної спіралі для людства. Знаєте, у Рамакрішни є чудова притча про соляну ляльку, яка хоче дослідити океан. Доходить до води, бреде, заглиблюється і назавжди зникає, розтає. — Дотепно, — сказав Сергій. — Я пам’ятаю цю притчу. Дуже слушно. Поодинокі експерименти, тим більше, коли вони закінчуються божевіллям, або смертю в самадхі, або релігійним екстазом, який припиняє свідому самоеволюцію, не принесуть успіху. — Згоден, — сказав Сінг. — Тому й звернув увагу на ваші ідеї. Покинув свою лабораторію біля Дарджилінга, виїхав до Москви. Там мене познайомили з вченими з академії. Я їм висловив своє бажання бачити вас, пояснив, що мої праці йшли паралельно. Вони дали рекомендації. Десь вони тут, у портфелі. — Не турбуйтесь, — зупинив його Сергій. — Ми вже домовилися: геть формальності. — Коротше, я прошу взяти мене на Місяць. — Які підстави для такого рішення? — Я принесу користь. Неабияку, — сказав Сінг. — Все Життя робив досліди в сфері багатомірності. — Пробачте, — озвався Сергій. — Якщо ви мене будете знайомити з астральними та іншими сферами… — Боронь боже, як кажуть у вас, — засміявся Сінг, і в чорних магічних очах з’явилися синюваті іскри. — Ніколи не полюбляв роль ментора. Та ще містичного. То сфера теорії. А теорій, як відомо, стільки, скільки теоретиків. Може, в тих гіпотезах і є раціональні зерна, проте моє кредо — чиста практика! — Тоді — інша справа, — схвально сказав Сергій. — Що ж ви можете запропонувати, якщо ми вас візьмемо на Місяць? — Я знаю, ваше будівництво незвичайне, — сказав Сінг. — Там будуть всеосяжні експерименти. Але головне — чутливі психічні медіатори. — Правильно. — Я пропоную свої послуги. Ви вже могли переконатися, що я легко читаю думки. — Такі люди є і в нас. Що ви ще можете? Сінг показав рукою на маленьку фаянсову іграшку, що стояла на протилежному кінці столу. — Що там таке? — Японський сувенір. Коли був на симпозіумі в Токіо, купив. Він вам до вподоби? — Ні. Просто підходяща річ для експерименту. Уважно дивіться на сувенір. Тепер на мою долоню… Сіиг розкрив довгу чутливу долоню, на ній нічого не було. Він склав пальці в кулак. Сергій запитливо дивився то на гостя, то на ляльку. Гість зосередився, чоло його потемніло. Горениця бачив, як обриси сувеніра танули, щезали. Все. Нема на тім краю столу нічого. Сінг розкрив долоню. На ній — іграшка. Сергій засміявся. — Фокус. Ви, індуси, мастаки на ілюзії. У нас Кіо й не такі речі вміє. — Пробачте, — холодно сказав Сінг. — Я гадав, що ви сприймете феномен серйозно. Я прибув здалека не для фокусів. — І все-таки я експериментатор-скептик. Доки є можливість обману, я не прийму на віру навіть те, що бачать мої очі. — Спробуйте ускладнити експеримент, — сухо сказав гість, — Гаразд. Дайте сувенір. Я ставлю його на місце. Тепер… чим би його накрити? Ага, ось прозорий ковпак. Скло. Тепер — будьте ласкаві! Робіть вашу трансміграцію! Коли сувенір зник і з-під ковпака, який притримувався рукою Сергія, в кімнаті настала тиша. Вчений уважно дивився на гостя, потім схвально вигукнув: — Чудово! Але як вам це вдається? Сподіваюся, що це не таємниця, як у фокусників та факірів? — Ні. Я приїхав для того, щоб запропонувати не феномени, а наукову допомогу. — Це мені подобається, — радо сказав Горениця. — Тоді поясніть, будь ласка… — Не все одразу, — зітхнув гість. — Це — результат довголітніх тренувань. Концентрація психічної енергії. Якщо людина вміє концентрувати її, це дозволяє володіти нижчими градаціями матерії. До того ж не забувайте, що психічна енергія породжена самосвідомістю і тому може діяти цілеспрямовано. Коротше, коли я накажу, щоб мій психічний імпульс-квант дезінтегрував цей сувенір там і синтезував його в моїй руці, — завдання виконується бездоганно. Успіх залежить від напруги енергії! — Чудово, — зрадів Сергій, підхоплюючись з місця. — Це те, про що я мріяв. Поєднати потужну енергетичну станцію і біологічні медіатори певної психічної настройки. Це дозволить глибоко проникати в надра матерії, часу й простору, аналізувати будову континууму, перевіряти наші теоретичні припущення і ставити нові завдання. Ви вчасно з’явилися! Ось моя рука! — Це я повинен вам дякувати. — Сінг потиснув руку Сергія. — Правду кажучи, не сподівався, що ви серйозно сприймете незнайомі ідеї. — Було, було, — весело сказав Горениця. — Тепер мало вчених, які заперечують незнайомі ідеї лише тому, що вони нетрадиційні. Отже, вирішено. Я беру вас до своєї групи. Що ж до польоту на Місяць — не обіцяю. Треба порадитись в академії. Завтра домовимося. А тепер спочивайте.  

 

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка