С. Н. Набережних Друкується за виданням



Сторінка9/18
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.26 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   18

КНИГА ДРУГА
ЗОРЯНИЙ КОРСАР

Щоб воскреснути — треба вмерти Із східних афоризмів  

 

Закон вогню, закон кохання,


Пали мене, карай мене!
Веди крізь громи і повстання
У преображення ясне!

Не дай в ілюзії заснути,


Не дай мокріти у багні,
Щоб думка грізна і розкута
Палахкотіла у мені.

Щоб крила сильні і вогнисті


Прорвали тіла мур тугий,
Щоб зорі праведні, пречисті
Мене взяли у світ новий!

Іще востаннє я заплачу,


Пройду незримо по землі,
І всі падіння та невдачі
Лишу впокореній золі.

І блискавицею-привітом


Сяйну у грізній синяві.
Закон Вогню гримить над світом:
Умріть, мерці!
Живіть, живі!

 

 



ЧАСТИНА ПЕРША
Бунт Космократорів

 

 



До накуреної кімнати, де гурт молодих криміналістів завзято обговорював на всі лади справу про вбивство дівчини в Броварському лісі, просунулася голівка Раї, секретарки: — Григоре, тебе до шефа. Григір Бова, ще зовсім зелений криміналіст, встав з-за столу, де на клаптику паперу вимальовував схему гіпотетичного злочину, з насолодою хруснув затерплими руками, потягнувся. — Що там таке? — Не знаю. Терміново. — Руда копиця, згромаджена на голові Раї, зникла, у коридорі процокотіли стальні шпильки її черевиків. — Григоре, — гукнув один з товаришів. — Не інакше як доручить тобі шеф дуже р-р-романтичну справу! «Таємниця Чорної долини»! Що — підходить? — Ідіть к бісу! — добродушно відповів Григір, зачісуючи біля дзеркала свої неслухняні біляві кучері над чистим, опуклим чолом. Він вийшов у коридор, знизав плечима: хай сміються. Знають про його захоплення легендарним детективом, якого вигадав мудрий Конан-Дойль. А може, й не вигадав. Те, що створене в уяві, вже переходить у реальний світ, живе, діє, впливає на інших. Він, Григір Бова, теж хоче стати таким, як Шерлок, — мудрим, спокійним у будь-якій ситуації, незворушним при невдачах, безпомилковим у розрахунках. Тільки погано, що досі ще не трапилося йому нічого романтичного або легендарного. Нудні, навіть часом гидкі справи. То знайти нікчемного аліментщика, який ховається від власної дитини або старенької матері, то відтворити точну картину побоїща, Що сталося десь на бенкеті. Проте Григір не втрачав надії коли-небудь взятися за велику і славетну справу. Щоб вона була важлива і потрібна для багатьох людей. Та що там людей — для всього світу… Заради цього Бова не спав ночами, студіював безліч наук — від кібернетики до генетики, від історії релігій до езотеричних доктрин, від мови есперанто до таємничого санскриту, від захоплюючих проблем криптографії до тонкощів фізіології та окультного знання. Григір гаряче вірив, що в дивовижній праці криміналіста все згодиться. Може, ось тепер? Холодок хвилювання ворушить волосся, у грудях трішечки млосно. Григір хвильку постояв перед дверима кабінету, набрав незалежного вигляду, ввійшов. Глянувши на заклопотану постать шефа, який схилився над якимись манускриптами, що лежали на столі, він кахикнув. — Сідай, — сказав шеф, не підводячи обличчя. — Маю до тебе архіважливу справу. — Індивідуальну? — 3 надією запитав Бова. — Індивідуальну, — усміхнувся шеф і глянув на нього. — Сядь і слухай уважно. Я придивлявся до тебе два роки. Ти мені до вподоби… — Дякую за комплімент. — Не комплімент, — заперечив шеф. — Ти тямущий криміналіст. Знаю — мариш Шерлоком. От і даю тобі справу, яку може розв’язати лише геніальний слідчий… — Правда? — Аж задихнувся від хвилювання Григір. — Цілковита правда. Тільки для цього потрібне терпіння, вигадка, почуття гумору і такту. Ну, ще й безліч іншого. Згода? — Та я… бомбою вибухну! На шматочки розлечуся! — А ось і ні! Ні бомби, ні вибухів не треба, — серйозно зауважив шеф. — Спокій, витримка, тонкий аналіз… і, може, артистичність… М-да. Де ж воно? Зараз, хвилиночку, я знайду… Його довгі тонкі пальці витягли з-під скла великий аркуш, густо списаний дрібним почерком. — Слухай уважно. Тут, брате мій, відкинь свою кібернетику, механіку та астрологію, у яких ти з головою загруз. Не засуджую, але й не схвалюю. Найоршився! Але ближче до діла. Курінний Андрій Пилипович. Рік народження — двадцятий. Працював директором горілчаного заводу номер два в Опішні. Зник три роки тому… — Як зник? — здивувався Григір. — А так. Поїхав з друзями на полювання. Усі повернулися, а він — ні. Шукали-шукали, наче крізь землю провалився. — Може, вовки з’їли? — Нема вовків у тамтешніх лісах. — Вепри? — Вепри не їдять людей, — повчально зауважив шеф. — Роздерти можуть, а їсти — ні-ні! — Як зголодніють, то можуть. Узимку… — По-перше, справа була восени. По-друге, там дубові ліси. Жолудів до біса. А не стане жолудів — вепри прямісінько підуть на поля. Свіжесенька картопля, кукурудза і всякі інші делікатеси. Вепри теж не дурні. Твоя версія, Григоре, відпадає. Тим більше що нічого не знайдено: ні кістки, ні шматка тіла, ні рушниці, ні одягу. — Тоді вбивство? — Не спіши поперед батька в пекло. Ти не дослухав. Справа в тому, що на заводі виявилася розтрата. Триста тисяч. Кумекаєш? Всі нитки ведуть до Курінного. — А до чого тут ми, криміналісти? Невже міліція хоче, щоб ми… — Саме так. Щоб ми знайшли… — Без агентури, без коштів? — Дослухай, — сердито сказав шеф, уколовши підлеглого гострим поглядом сірих очей. — У Курінного була сім’я. Дружина і донька. Дружина вмерла. Інфаркт. Се, те, конфіскація майна, виселення, всілякі тривоги. Ну ясно, звикла жінка до розкоші, до пошани, а тут рантом… — Гаразд, а що з дочкою? — Вона живе й працює в Києві. Ось тут записано, де і що… — То ви хочете… — Еге, я хочу. Безумовно, дочка знає щось про батька. Він був сумлінним сім’янином. Не міг забути про дочку. Завдання в тому, щоб… — Мені це не подобається, — перебив Бова, чухаючи потилицю. — Хай міліція запитає ЇЇ. — Наївний ти, голубе, — скептично мовив шеф. — Вони вже її сто разів запитували. Не знає, і все… — А нам вона скаже, ви гадаєте? — Треба діяти так, щоб сказала. Справа дуже важлива. Державна. Злочинець десь живе, напевне, має інше ім’я. І знову може вчинити злочин. Збагнув? — Збагнути я збагнув. Та чи не здається вам, що це… — Що? — Підлість. — Чому? — Кущики-брови шефа поповзли на чоло. — Не знаю. Підлість не завжди можна визначити за буквою параграфу. — Треба діяти. Ясно? Виконуй завдання. Ти солдат. А не можеш — прошу подати заяву про звільнення. Ти, йдучи вчитися на криміналіста, думав працювати в білих рукавичках? — Гаразд, гаразд, — примирливо сказав Григір і важко зітхнув. — Згода. Раз треба, то треба. — Ось візьми. Тут усе записано — що, як, де. Додаткові інструкції можеш отримати в карному розшуку, якщо вони є. Гадаю, що добути їх повинен ти сам… — Спробую. — Узявши з рук шефа аркушик, Бова склав його вчетверо, поклав у горішню кишеню сірої спортивної сорочки. — Як тільки до неї підступитися? — А це вже твоя справа, — повчально сказав шеф. — Учився, держава на тебе тратила грошенята, тепер покажи, на що ти здатний. Шевця не треба вчити чоботи шити, кота мишей ловити. Що — неправда хіба? Лови мишей, брате, коли ти криміналіст. Знайомся з її знайомими, з нею, з її начальством, коротше кажучи, з ким завгодно, а інформацію про її батька мені добудь. — Термін? — До п’ятнадцятого липня. Вважаю, що досить. Що ми сьогодні маємо? — Шеф глянув на календар. — Чотирнадцяте травня. Отже, даю тобі два місяці. І один день, хе-хе! На роздуми. Можеш не приходити сюди. Переодягнися дівчиною, дідом, сажотрусом, коли тобі це до вподоби. Що? Ображаєшся? Ти ж полюбляєш містифікації? Ну, жартую. Якщо розкусиш цей горішок — пошлю тебе… в одне містечко. Трохи вище, ніж ми тут, грішні, сидимо. Хе-хе! Зацікавився? — Куди? — 3 надією запитав Григір. — Не скажу, — хитро підморгнув шеф. — Цікавилися тобою. Деякі люди. Високі. Тим більше що ти кумекаєш у мовах різних, та ще в єресях окультних. Нащо воно їм потрібне — не відаю, а зацікавилися, зацікавилися. Не гіпнотизуй мене, все’дно не скажу. Виконаєш завдання, тоді інша річ. Бувай, братику! Шеф потиснув Григору руку і знову заглибився в свої папери. Бова вийшов у коридор. Хлопці накинулися на нього, зашуміли, заінтриговані несподіваним викликом шефа. — Розповідай! — Чому мовчиш? Григір одмахувався, все ще збентежений, заклопотаний. Не хотілося говорити про неприємне завдання. Товариші одходили вбік, розчаровані мовчанням Бови. — На інакше як у Баскервільський замок поїде наш Григір, — насмішкувато пробубонів низькорослий Ваня Хроненко. — У Н-ському колгоспі великий чорний пес із фосфоричними червоними очима щоночі тягає телят із ферми. Зникли також зоотехнік та дві доярки, які влаштували засідку. Знаменитий детектив Григір Бова поспішає до місця таємничого злочину, його зустрічають вдячні колгоспники… — Блазень, — огризнувся Григір, замикаючи шухляду в своєму столі. — Зовсім не смішно… — Григорчику, — не вгавав Ваня, прикладаючи долоні до грудей, як у традиційному індійському вітанні, — візьми мене з собою! Хто ж опише твої подвиги? Хлопці сміялися. Григорій промовчав, пішов до секретаріату. Рая виписала службове відрядження на два місяці. Тепер він міг не потикати носа до контори, ставши повним господарем свого часу. Бова вийшов на вулицю, обігнув Урядовий майдан, спустився фунікулером на Поділ. Ішов понад Дніпром, розмірковував. На душі було не дуже приємно. Хоч шеф і романтизував наступне його завдання, але Григір добре знав, що тут він зіткнеться з клубком людських трагедій. А сам буде у всій цій історії не легендарним детективом, а замаскованим шпиком. Якби йшлося про самого злочинця, а то, напевне, цілком невинна дівчина! Може, доки не пізно, повернутися до шефа, відмовитись? А що буде потім? Догана, кінець службової кар’єри, кінець усіх мрій… Григір гірко усміхнувся. Мрії! Які вони далекі від реального життя. Доки він навчався у спеціальній школі, майбутнє здавалося сторінками захоплюючого роману. І в тому романі Бова неодмінно визволяв нещасних людей від бандитів, злочинців, які вступали у складний і довгий двобій з хоробрим героєм… Довгі, бурхливі дискусії з товаришами. Яких тільки питань вони не піднімали! Чи є свобода волі? А якщо її нема — чи можна стверджувати поняття злочину? Адже тоді ніякого злочину нема, а лише дія індивіда — цілком закономірна й обумовлена суворою причинністю, яка не подобається більшості. А інколи й меншості. А право — перелік суб’єктивних постанов, які не можуть вважатися законом у точному значенні цього слова. Бо закон — це те, чого ніхто й ніщо не може порушити. Як у природі: хай спробує елементарна частка чи якийсь квант вийти з-під влади закону! Ніколи! А людина порушує встановлені суспільством закони. Отже, тут явні нелади з теорією… Григір не погоджувався з такими твердженнями. Він відстоював свободу волі і закон, який випливав з космічного права. Цей термін він часто вживав у дискусії, за що його прозвали на юридичному факультеті вечірнього курсу Космоправом. «Гей, Космоправе, — гукали хлопці, — а в які рямця небесного закону ти втиснеш пришельців, скажімо, з Марса? Вони наших постанов не знають, навіть прийнятих Генеральною Асамблеєю, з нашими поняттями права не знайомі… Як тоді розцінювати їхній гіпогетичний напад на Землю? їхнє право вимагає експансії, щоб вижити, бо в них, наприклад, не вистачає ресурсів. А наше право спонукає до захисту, щоб зберегти культуру Землі. Як поєднати ці два права у спільному космічному праві?» Для Бови в таких казусах не було нічого неясного. Обмежене планетарне право могло бути частковим випадком Космічного Закону. Право Всесвіту могло ґрунтуватися лише на обопільних інтересах представників різних еволюцій, на інтересах всіх мислячих істот безміру, виходячи зі спільноти сущого. Як клітини організму не можуть шкодити одна одній, бо всі вони складають єдине тіло, так і різні еволюції космосу повинні нести в собі розуміння єдиного права. Хто порушував його — вже не входив до спільноти і ставав злочинцем. Не суб’єктивним, не умовним, а справжнім правопорушником, який використав дарунок свободи волі всупереч благу інших клітин буття. Переслідувати такого злочинця, знайти, ізолювати або повернути в потік права й закону — прекрасне завдання. І криміналістика в такому освітленні поставала як наука космічної хірургії, що лікувала єдиний організм суспільства, оперуючи його хворих членів. Так думалося… Та ось Григір захистив диплом на юридичному факультеті, закінчив спецшколу. Почав працювати у цивільному агентстві криміналістів. Попливли одноманітні дні. Бова зрозумів, що життя зовсім не пристосоване для романтики. Дійсність руйнувала його юнацькі уявлення. Злочинці не вкладалися в схеми. Часто навіть неясно було, чому вони порушували право. Бо навіть самі вони не розуміли цього. Інколи здавалося, що причина десь поза ними. Але ж тоді знову терпіла поразку концепція свободи волі? Григір знемагав під тягарем сумнівів, заглиблювався в давні й сучасні книги, думав і… виконував рутинні завдання свого шефа. Хотілося інколи плюнути на все і шукати іншої роботи — творчої, натхненної. Але стримувала хлопця надія — щось має статися! Щось надзвичайне, цікаве, хвилююче! Та надія повисала в повітрі. Ось і тепер… Якась клоунська ситуація. Підібрати ключі до дівчини, щоб дізнатися про долю її батька. Державна справа, каже шеф. Що ж, спробуємо. Легендарний Шерлок навіть у простеньких і, здавалося, нецікавих справах розкривав кримінальні глибини. Може, й тут з’явиться щось несподіване? Григір знайшов сухий горбик у зарослях над Дніпром, сів, вийняв з кишені записи, почав знайомитися з ними. Галя Курінна. Галя. Галина. Гарне ім’я… Дев’ятнадцять років. Ще зовсім молоденька. Цікаво, чи вродлива? Ото дурень! Яке тобі діло — гарна чи ні? Чим поганша — тим краще. А чому? Не так жалітимеш потім? Красиву жаль зобижати! Мерзотник! Може, якраз навпаки! Негарну вже доля обійшла, якраз її треба жаліти. Ха! Заплутався, заплутався, братику. Який з тебе детектив — одразу переходиш на особисті відчуття, нюні розпускаєш. Криміналіст повинен бути кременем — жорстким, безжальним, але справедливим. М’яка людина не може бути справедливою. Вона жаліє правих і винних. І навіть частіше винних. Бо невинного й жаліти нічого, у нього все гаразд, усе ясно, доля йде широким шляхом… І чого це його потягло на таку філософію? Цікаво, досить внести один якийсь елемент у роздуми — і потягся цілий ланцюжок. І так до безмежності. Досить про це. Підемо далі… Дев’ятнадцять років. Медсестра. Працює в обласній лікарні, у відділенні професора Сенченка. Ага, це так званий біотрон. Герметичні палати з штучним кліматом. Експериментальне лікування гіпертонії та інших хвороб… Може, стимулювати гіпертонію та лягти в той самий біотрон? Пару тижнів полежати. Можна познайомитися, розговоритися. Хм, план непоганий. Тільки ж як підняти собі тиск? Порадитися з шефом? Він заборонить такий експеримент. А звернешся до знайомих студентів-медиків — відмовляться. Скажуть — кримінал. Ні, це не підійде, треба щось інше. Що ж? Живе на Куренівці. Наймає кімнатку в старої самотньої жінки. Вулиця Покручена, 10. Гм, цікава назва. Покручена. Як і оця справа, що він зайнявся нею. Далі — біографія. Не вельми складна. Батько зник. Мати померла. Дівчину забрали в інтернат. Там закінчила десятирічку, потім курси медсестер. Переїхала до Києва, живе тут другий рік. Замкнута, друзів не має. Оце і все. Скупо. Майже нічого. Горішок твердий, мабуть, непросто розгризти. Що ж придумати? Хіба познайомитися з господинею? А як? Просто так зайти: здрастуйте, я ваша дядина?! Вижене, не захоче розмовляти. Треба якось офіційно. Скажімо, під виглядом монтера. У вас аварійна лінія і так далі. Треба перевірити. Можна поратися скільки завгодно. І поговорити з господинею. А потім… потім час покаже… Отже, вирішено. Григір згорнув записи, заховав. Вийшов до трамвайної лінії, доїхав до Червоної площі. Вирішив зайти додому. Він жив на Андріївському узвозі у своїх односельців, які виїхали до Києва ще в передвоєнні роки. Діти їхні загинули на фронті, а двійко старих — їм було вже за сімдесят — доживали віку, отримуючи за дітей невелику пенсію. Григора вони мали за сина. Дід Микита був дома. Сидів у темній кухні на триногому стільчику, лагодив ветхі капці. Глянувши на Григора, усміхнувся в жовті прокурені вуса і, як завжди, хитрувато запитав: — Ну як? Піймав якусь важну птицю? — Літає, діду, ще літає, — у тон йому відповів Григір. — То, мо’, реактивний візьмеш, щоб догнати? — Не вгавав дід Микита, попльовуючи в долоні. — Обійдеться без реактивного. Пішки доженемо! — сказав Григір, щось шукаючи в комоді. — Дивись, дивись, тобі видніше. Ех, парубче! 1 охота тобі було сищиком-пищиком ставати? Уже б, я понімаю, прокурором чи адвокатом: у всіх на виду, авторитет! А то трешся десь па задвірках, і ніхто про тебе не знає. — А мені нічого й не треба, — весело мовив Григір, приміряючи потерті штани. — Хіба що так! — скрушно похитав головою дід. — Кому що! Кому піп, кому попадя… — А мені попівна! — підхопив Григір. — Не треба, діду Микито, мене жувати. Я вже жований-пережований. Поткнуся до своїх — мати й батько одразу: та що ти собі думаєш, краще б агрономом став, он поля які, а людей все менше, всі в міста біжать, паче там на асфальті пшениця родить!.. — Точно кажуть! — схвально кинув дід Микита. — Тямущий батько в тебе. І коваль, і косар, і механік. Куди не кинь — все мастак. А ти — просто так. — Ого, ви вже в риму говорите! — жартівливо сказав Григір. — Може, поетом станете на старості? — Поетом чи пенсіонером, а незгірше тебе бачу, що й як, — розсердився дід. — Куди те дрантя тягнеш на себе? Здурів? У дурдом захотілося? — А чого ж воно лежатиме? — посміхнувся Григір. Одягнув штани, стару спортивну куртку. — Нині, діду, мода така… — Еге, скоро дівчата лопухом прикриватимуть сором, — несхвально зітхнув дід. — Кінець світу настає. Ну, як хочеш. Охота тобі дражнити собак. Непутящий ти, Григоре, хоч і люблю я тебе. — Нічого, нічого, діду, — заспокійливо сказав Григір. — Колись я розповім, що й до чого. А тепер вип’ю чайку — та й до праці! — Теж мені праця — не бий лежачого. Пий, пий чай, там Мокрина в термосі залишила. І сирнички із сметаною у судничку. Григір попрощався з дідом, вийшов на вулицю. Вирішив одразу їхати на Куренівку. До зупинки на вулиці Фрунзе Бова їхав трамваєм. Потім почимчикував вузенькими стежками. Ось і Покручена. Старенькі, ще дореволюційні хати. Садки, садки. А що — непогано! Хоч і не сучасні котеджі, але жити в них, мабуть, приємно. Тиша. Молочно-пелюстково заповнили вулицю вишні. Над ними гудуть бджоли, хрущі. На лавочках сидять старі жінки, про щось гомонять, сміються. Перемелюють, перемивають кістки своїх ближніх. Серед будяків та полину весело граються дітлахи, татакають з саморобних та фабричних автоматів, викликають з небуття — не дай боже! — війну, прокляту родом людським. Хвіртка відчинена. Григір тихенько ввійшов на подвір’я. Біля ветхого коридора буйно цвів бузок. З призьби шаснув кіт. Під старезною грушею на саморобному ослінчику сиділа бабуся — худа, аж прозора. Тонкими синюватими пальцями з набряклими жилами вона перебирала на столику щавель, складала в миску. Побачивши Бову, звела ласкаві сипі очі. Хлопець привітався, запитав: — Це номер десятий? — Еге. Там же на хвіртці написано. — Я для точності, — авторитетно заявив Бова і кашлянув. — Як ваше прізвище? — Григорук я. Маруся Григорук. А хіба що? — затривожилася вона. — Та нічого, — заспокоїв хлопець, знімаючи картуза і пригладжуючи чуприну. — Я з «Київенерго». Перевіряю лінію. Од вас поступила скарга, що нелади з освітленням. — Скарга? — занепокоїлась господиня. — Я нічого не писала. Мо’, Галя? — А хто це така Галя? — Ніби знічев’я запитав Григір. — Квартирантка моя. Дівча, сестра милосердна. Мо’, вона й писала. А я — ні. Іди, хлопче, глянь, як там і що. Іди. — Ходімо разом, — сказав Григір. «Ще не вистачало самому стирчати в будинку. Так нічого й не довідаєшся». — Чому? — знизала плечима господиня. — Не злодій же ти? Та й красти в мене нічого. Іди, не бійся. — Ні, — затявся хлопець. — Тільки з вами. — Ото впертий, — посміхнулася бабуся. — То вже піду, як хочеш. Хотілося скоріше перебрати щавлик. Моя Галя полюбляє зелений борщик. Увечері прийде. Добре, я й там почищу, на кухоньці. Вона перекочувала до низенької веранди-коридора, де стояли закопчений керогаз і батарея каструль та глечиків. Григір почав вовтузитись біля лічильника. Увімкнув світло. Все було гаразд. Бабуся глянула на хлопця. — Ну як? — М-м-м… Треба перевірити. — Певно, моя голубонька щось запримітила та й писнула вам. А тобі, хлопче, клопіт. — Нічого. Така наша служба. А що, ця ваша Галя… певно, навчається, читає вечорами? — Еге, — озвалася господиня. — Вона тямуща дівка. На вечірньому вчиться. Важко їй. Чергує в лікарні, а потім біжить — і за книги. Хоче справжнім лікарем стати. І стане. Не одступиться. — А батьки ж їй помагають? — байдуже запитав Григір, придивляючись до щитка та обмацуючи пробки. — Сирота вона, — зітхнула бабуся. — Нема в неї нікого. Якісь дядьки чи тітки є, та не обзиваються. Чому — не знаю. Не родичаються. А мати й батько в неї померли. Годів зо три тому. Так що вона сирітка і я їй за матір… Григір скоса поглянув на господиню. Ніби щиро каже. Отже, Галя їй сказала неправду? Чому? А втім, що за дурне запитання? Не стане ж вона говорити цій старій жінці про своє лихо. Навіщо? Тим більше вона й сама нічого не знає. Що ж, із господині, виходить, не витягнеш нічого. Треба зустрітися з Галею. Але як? Знову прикинутися монтером? Підозріло. Та й господиня що подумає? — А коли вона дома буває? — запитав Григір. — Мабуть, пізно? — Як коли. У неї графік. Сьогодні, приміром, вона вдень чергує, а завтра на ніч іде, а потім — знову вдень. Післязавтра — вихідна. Ми з нею і не бачимось — вона сюди, а я туди. — А ви хіба працюєте? — здивувався хлопець. — Атож, — похвалилася господиня. — Ще ходжу, прибираю тут в одній конторі. Слава богу, ще свій хліб їм. Дай боже, Щоб і не перейти на чужий. Дивно було слухати Григору ту мову: звичайна буденна зустріч відкривала йому цілі світи у житті, здавалося б, зовсім непомітних людей. Він хутенько попрощався з господинею, пообіцяв, що тепер з електрикою буде все гаразд, і вийшов на вулицю. На душі було недобре. Ніби він вчинив якесь зло. Що ж, тепер треба прийти післязавтра, коли старої не буде. Грати ва-банк. Будь-що-будь! На другий день Григір прокинувся раненько, поголився електробритвою, недбало зробив зарядку, піднявши кілька разів двопудову гирю. Миючись під душем, напружено розмірковував, як діяти. У свідомості зненацька пролунав насмішкуватий голос шефа: «Хоч сажотрусом переодягайся, а інформацію добудь». Сажотрусом? А чому б і ні? Смішно? Зате можна замаскуватися так, що й рідна мати не пізнає. Як її? Маруся Григорук. Так і так, мовляв, є сигнали, що у вас давно не чистили димохід. Дозвольте поглянути і потрусити. Я з протипожежної інспекції, старший сажотрус. Хо-хо! Можна ще й головним назватися для солідності. Або шефом-сажотрусом! Цілу ієрархію сажотрусів можна вигадати! Дотепно! Тільки треба трохи розпитати у пожежників, як воно робиться і що потрібно для сажотруса, щоб хоч вигляд мати професійний… …Григір знову одягнув старе вбрання. Заскочив до кухні. Стара Мокрина — тлуста, кароока, жвава бабуся — поралася біля керогазу. Дід Микита читав учорашні газети, щось хмикаючи собі під ніс. Угледівши Григора, склав газету вдвоє, підняв окуляри на лоба. — Знову опудалом убрався? Ти тільки глянь на нього, Мокрино, сищики-пищики йому надокучили, так він уже в блатні поперся. — Блатні тепер у модерних костюмах ходять! — засміявся Григір. — Бабусю, кави мені чорненької нашвидку, бо вже йду! — Посміховисько якесь, — бурчав дід, знову беручись до газети. — Кручене-верчене якесь покоління пішло! — А мо’, йому так треба, — докірливо озвалася баба. — Що ти прискіпався до дитини? Зараз, Григорчику, закипить, отам дістань із судничка кофейничок. — Хочу сажотрусом стати, — пожартував Григір. — Піду сьогодні на курси. — О, цього тобі ще не вистачало! З нивирситету в димар полізеш. А звідти вже в Кирилівку. У божевільню! Я завжди казав, що добром не кінчиш. Такі ви всі, учені-кручені! — Не каркай, Микито! — добродушно сказала баба, ставлячи на стіл паруючу каву. — Пий, сипку. Не слухай його, він і до кота буде бубоніти, бо характер такий. Має когось пиляти. — Напиляв я тебе. Тільки тирса скрізь валяється, зовсім звелася на ніщо. Григір підсміювався, пив запашний напій. Йому приємно було слухати старече буркотіння своїх господарів, бо він знав: за тими скрипучими словесами прихована велика сором’язлива ніжність, дитяча і щира, яка не хоче чомусь відкриватися, а маскується. Цілий день Бова провів у протипожежній інспекції. Пред’явивши документи, він попрохав проінструктувати його. Молодший лейтенант, худорлявий, невисокий хлопець, трохи іронічно розповів Григору про немудрі причандалля сажотруса, способи чистки димарів і техніку безпеки. Про всяк випадок Бова попросив довідку про те, що він дійсно працює сажотрусом у протипожежній інспекції. Довідку дали, але з умовою, що він її поверне, коли виконає завдання.  

Наступного дня Григір довго спав. Різкий стук у двері розбудив його. Він схопився з ліжка, протираючи очі. На порозі стояла занепокоєна баба Мокрина. — Ти часом не захворів, Григорчику? — Ні, а що? — Та все спиш та спиш, наче після маківки. Ніколи ж такого не було. Я й думаю, мо’, захворіла дитина! — Не захворіла, а здуріла, — гукнув дід Микита з кухні. — Ти ж бачила — кумедію якусь строїв. Залиш його. Здоровий він. Його й палицею не доб’єш! — Таке скажеш! — докірливо озвалася Мокрина. — Палицею! Тебе б добрячим києм за такі слова! Серця в тебе нема, Микито! — А нема, — насмішкувато сказав дід Микита. — Нащо тепер серце? Мені в лікарні транзистори, чи як їх там, поставили… — Завів уже своє радіо, — зітхнула баба. Баба Мокрина причинила двері. Бова похитав головою. Так можна проспати і побачення. Вже близько дванадцятої. Треба поспішати. Нап’явши на себе дрантя, Григір підійшов до дзеркала, глянув на себе. З огидою покрутив головою. І в такому вигляді хоче знайомитися з дівчиною? Ідіот! Вона його вижене з хати, не захоче навіть розмовляти, а якщо й не вижене, то що йому робити? Справді трусити сажу? Вона, крім того, може ще й запримітити, що тут не все гаразд, насторожиться, і тоді… Ні, ні! К бісу димарі! Треба повернутися до попереднього плану, хоч він і ризикований. Підняти тиск і лягти в біотрон. Шефу не скажу. Попрошу тільки, щоб подзвонив Сенченку. Справді, це геніально. Не він ходитиме за нею, а вона сама прийде. Сяде поруч, заведе розмову, мірятиме температуру. Він ще, дурень, сумнівався. За якусь годину Бова вже був на квартирі знайомого студента-медика. Той збирався їхати на Дніпро і саме заводив у коридорі підвісного двигуна. Від тріску й ревища дрижали стіни будинку, десь унизу лаялися сусіди. Григір, затуляючи вуха долонями, увійшов до коридора. Товариш вимкнув двигун, весело закричав: — Чуєш, як реве? Звір! — Не знаю, як двигун, а сусіди твої кості перемелюють, — сказав Бова. — Хай! Апетит буде кращий! — засміявся студент. — До речі ти прийшов. Поїдемо кататися. Я, двоє дівчаток. Ти будеш до нари! — Служба, — похитав головою Григір. — Не по службі ж ти до мене завітав? — Саме так. Виручай. Делікатна справа. Злочинець симулював гіпертонію. Треба знати, як штучно піднімають тиск. — Дрібниці, — знизав плечима господар. — Симулювати можна що завгодно. Тиск, температуру, запалення апендикса. Навіть дуже досвідчений лікар не завжди розбереться. — Апендикса мені не треба, — сказав Бова. — Давай про тиск. За півгодини Григір уже був в аптеці, купував необхідні препарати, шприц. З телефонної будки подзвонив шефу, коротко інформував про свій план лягти до біотрона, попросив зв’язатися з лікарнею, замовити слівце. — Ого, — схвально озвався шеф. — Одразу в атаку! Молодця. Тільки гляди — не нашкодь собі. А то ти такий. — Який? — Неврівноважений. А до Сенченка подзвоню. їдь. Тебе приймуть. Бова заскочив додому, зробив укол у стегно. Попередив бабу, що від’їжджає на кілька днів. Вийшовши на вулицю, спіймав таксі. У реєстратурі вже чекали. Молодесенька білява дівчина одвела його в кабінет лікаря, посадила на тапчан, укритий клейонкою. — Заждіть тут. Зараз прийде чергова сестра, вона вас прийме. — А хто зараз чергує? — байдужим тоном запитав Бова. — Курінна Галя. Хіба вам не все’дно? — Все’дно, — згодився Григір, хоч у самого серце застукало. Білява дівчина вийшла. Хлопець відчув, як гаряча хвиля хлюпнула йому в голову, розпечений обруч незримого болю опустився на потилицю. Ось воно, починається. Це справді не жарти! Цікаво, чи варто було починати цю гру? Може, справді, давно вже нема Курінного, а йому доводиться такими чудними й небезпечними способами ганятися за химерою. Двері відчинилися, до кабінету зайшла сестра. Пересилюючи біль, хлопець підвів голову і остовпів від несподіванки. Схопився з місця. Сестра, не звертаючи на нього уваги, попрямувала до столу. Поклала товстий журнал, розгорнула. — Сядьте, чому ви встали? — тихо мовила вона. Григір дивився на неї і мовчав. Як він зможе питати в неї про батька? У такої королівни? Яка вона дивна! Ніби незримий знак над її чолом — знак скорботи й краси. Обличчя худорляве, бронзове; чорне, аж синє волосся, а під бровами, схожими на крила орла, готового до польоту, — прозоро-лазурні очі, ніби два небесних самоцвіти. Під білим халатом вгадується гнучке тіло, мов у лісової сарни. Він не знав, що говорити, забув про все… Сестра щось запитала. Григір не відповів, кров била молотом у вуха. — Ви що — оніміли? — запитала вона й одвернулася. Тепер Бова бачив її профіль — загострений, якийсь зосереджено-злий. Здавалося, що в очах її коливалися, мерехтіли іскорки гніву. Невже вона завжди така? Чому? — Прізвище? — Бова, — сказав хлопець. — Бова Григір. Вона глянула на відкрите круточоле обличчя, вперше усміхнулася. Григору здалося, що крижинки в її очах розтанули, різка зморшка біля вуст зникла. — Бова, — повторила вона, записуючи. — Химерне прізвище. Ніби в казці… — А може, ми й живемо в казці? — прошепотів Григір, тамуючи біль і милуючись нею. — Надто сувора казка, — знову спохмурніла дівчина. — Безжалісна… — Казки бувають жорстокі, — заперечив Бова. — Героїв убивають, зраджують. — Але в казці неодмінно є жива вода, — насмішкувато відповіла вона. — Героїв воскрешають. У житті так не буває. Григір промовчав. Не хотів торкатися якоїсь таємничої струни, яка, він відчував це, нап’ята в її душі до останньої межі. Натиснути надміру — і трісне! — Фах? — Юрист, — неохоче відповів Григір. — Такий молодий прокурор — і вже гіпертонія? — здивувалася Галя. — Тоді вам не можна працювати, надто тонка організація для таких справ. — Чому неодмінно прокурор? — знизав плечима Бова. — Юриспруденція — неосяжне поле. Це — космічна наука. — Он як? — мовила вона. — Щось я не помічала цього за нею. Длушпається в бруді людському. — Діти теж длушпаються в бруді. А потім будують палаци і саджають квіти. — І тюрми мурують, і гармати майструють, — підхопила Галя. — І починають війни, палять сади, палаци. — Правда ваша, — зітхнув Григір, — але не можна й перегинати ломаку. На світі більше прекрасного. — Як кому, — гірко мовила дівчина, записуючи щось до журналу. — Це залежить від того місця, на якому людина стоїть. А чому це ми, власне, з вами почали філософствувати? Роздягайтеся, треба зміряти тиск. А потім — до палати! — А мені б хотілося з вами порозмовляти по-дружньому, — сказав Григір, знімаючи сорочку. — Ось як вийду з лікарні та зустрінемось, тоді… — Ви гадаєте, що ми зустрінемось? — здивувалася Галя. — А ви думаєте, що… ні? — тривожно запитав хлопець. Галя помовчала, готуючи пристрій для виміру тиску. — Чому ви… не відповідаєте? — А навіщо зустрічатися? — Зрештою озвалася вона. — Важко одразу сказати, — тихо відповів Григір. — Не хочу банальних слів. Дуже кортить ще раз побачити вас. Обличчя дівчини спалахнуло, загорілися самоцвіти очей. Вона метнула погляд на хлопця, пропекла його наскрізь, знову одвела очі вбік. — Коли ви так хочете… — Дуже. — Тоді я подумаю. — Де? І як? — Який швидкий! — засміялася вона. — Ви тепер хворий. — Не хворий! — заперечив він енергійно. — Не знаю, чи біотрон професора мені допоможе, а ви… — Не треба, — попросила вона. — Не треба так. — Як? — Банально. Як у всіх. Хай буде в тиші. Ще є час. Подумайте. Якщо не передумаєте — зустрінемось…  

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   18


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка