Сценарій до 80-х роковин вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 рр. «Схилімо голови в скорботі…»



Скачати 157.03 Kb.
Дата конвертації07.03.2016
Розмір157.03 Kb.
Сценарій до 80-х роковин

вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 рр.

«Схилімо голови в скорботі…»
Дата проведення: 22 листопада 2013 року

Час проведення: 14.30 год.

Місце проведення: актова зала

Нововоронцовської ЗОШ № 1

Звучить уривок із панахиди за померлими від голоду

«Відкрийтесь небеса».

Учні зі свічками стають у коло. На переліку дат вони повертаються.

Лунає дикторських текст.

Диктор:

Зроніть сльозу. Бо ми не мали сліз.

Заплачте разом, а не наодинці.

Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,

Що мали зватись гордо — українці.
Виходять ведучі

Ведучий:

Заплачте! Затужіть! Заголосіть!

Померлі люди стогнуть з тої днини,

Й благають: українці, донесіть

Стражденний біль голодної країни.
Ведуча:

Згадайте нас — бо ми ж колись жили.

Зроніть сльозу і хай не гасне свічка!

Ми в цій землі житами проросли,

Щоб голоду не знали люди вічно.
Виходить дівчинка зі свічкою в руках.

Звучить музика Джузеппе Верді «На реках вавилонских»

Дівчинка:

Хай світло від свічки у небо летить

Хоча б одну душу зігріє в цю мить.

Щоб душа ця загублена спокій знайшла,

І у вічність до Бога вона відійшла.
Виходять учасники на сцену у них на спинах дати голодоморів

(1921,1922,1923, 1932, 1933, 1946)

Ведучий:

Минуле століття пронеслося над Україною трьома голодоморами: 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 рр. Такої страшної трагедії, яку пережив українських народ у 30-х роках, не зазнав, мабуть жоден народ в історії людства.


Ведуча: Пам’яті тих, хто загинув від голодної смерті, не доїв шматка хліба, не допив останнього ковтку води присвячується…
Демонстрація відеоролику про Голодомор.

По закінченню відеоролику звучить колокол.

Уч. 1. Ці скорботні рядки ми присвячуємо тим, яких давно немає.

Уч.2. Яких спопелив найстрашніший злочин сталінського тоталітарного режим – штучний голод.

Уч.3. Вісім десятиліть тому сатанинська лапа брутально перервала життя мільйонам людей.

Уч.4. Зотліли і стали попелом з’їдені голодом тіла людей, стали попелом їхні надія і віра.

Уч.1. Але перед тим жорстока доля, мабуть, щоб болючішим був удар, віковічну мрію перетворила майже на дійсність.

Уч.2. Відкриваємо першу сторінку нашої з вами книги пам’яті….

Уч.3. А на ній напис «Пам’ятаємо…»
На екрані висвітлюється сторінка книги пам’яті і на ній напис «Пам’ятаємо…»

На сцену виходять ведучі.
Ведуча: 1923-1929 рр. були найщасливішими роками для України за останні століття. Більшовики почали свою діяльність з «Декрету про землю», який дав селянам найголовніше – землю, про яку вони мріяли віками.
Ведучий: Селяни повірили у вільне, заможне життя, з любов’ю обробляли землю, отримуючи добі врожаї. Але незабаром була запроваджена продрозкладка – у селян силою забирали хліб. По селах нишпорили продзагони.
Ведуча: У 1920 році у одному селі був характерний, як для того часу випадок: в село приїхав продовольчий загін. Селяни справно віддали все і загін поїхав. Але червоноармійці, виїхавши із села, продали все продовольство і вирішили знову повернутись, щоб повторно зібрати із селян податок.
Ведучий: Селяни виявились стійкими: проти червоноармійців піднялося повстання. І тоді на допомогу червоноармійцям прислали моряків. Повстання було придушено.
Ведуча: Керівництво України буквально благало Мокву про зниження плану заготівель, попереджаючи, що Україна в критичному стані. В 1932 році на ІІІ Всеукраїнську конференцію Комуністичної Партії Більшовиків України прибувають Каганович і Молотов.
Ведучий: У відповідь на скарги М.Скрипника, що в селян «вже нема більше чого забирати, тому що все вичищено під мітлу», сталінські емісари заявили: «жодних поступок чи сумнівів щодо виконання завдань, поставлених партією і радянським урядом не буде».
Ведуча: Розпочалась тотальна війна, жорстокішої за яку не знав світ: людей не рубали, не стріляли – у них просто забирали всю їжу, оточили військами і спокійно дивились, як вони повільно, у нестерпних муках помирають із голоду.
Ведучі йдуть за куліси. Виходять учні зі свічками в руках, стають по бокам сцени.

Диктор: Весна.. А над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Ноги товстесенькі, великий живіт, між ними голова велика, похилена лицем до землі, а обличчя майже немає, самі зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад-вперед, скільки сидить – стільки гойдається, і безкінечно стогне на півголосом: їсти, їсти, їсти.. Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так у простір, у світ – їсти, їсти, їсти.
Виходить маленька дівчинка

Дівчинка:

Бозю! Що там у тебе в руці?

Дай мені, Бозю, хоч соломинку…

Щоб не втонути в Голодній Ріці.

Бачиш, мій Бозю, я ще дитинка.

Тож підрости хоч би трохи бодай.

Світу не бачила білого, Бозю,

Я – пташенятко прибите в дорозі

Хоч би одненьку пір’їночку дай,

Тато і мама холодні мерці.

Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось!

Холодно, Бозю,

Сніг дуже білий,

Бозю, що там у тебе в руці? (здіймає долоню до неба).




В залі гасне світло.

Звучить музика Мирослава Скорика «Свіча (флейта)».

Виходить учениця зі свічкою в руках.

Учениця:

Завжди роботящі руки були

Жінок-українок… побілена хата,

Хрещаті й мережані ще рушники,

Садку і городу врожай багатий…

І мальв із трояндами мова тиха,

Коли йшла селом череда,

Жили… і ніщо не віяло лиха,

Хто знав, що села торкнеться біда.

Був глечик завжди молока теплий, повний,

Цілющий ще сонячний мед

І хліб на столі, з печі вийнятий щойно,

Від цього ніхто б не помер.

А доля, як пісня, глибока, тужлива,

Як берег далекого краю ріки,

Земля зігрівала, щедро ростила…

чому ж бо були голодні роки?

Чи час був, можливо, неврожаю

Слід шрамом на серці проліг,

Торкнулося горе рідного краю,

Торкнулося рідних моїх.

Замучені очі на все споглядали

І жити кожен хотів,

Їх висівки, кінський щавель рятували

І юшка із зловлених ховрахів.

Не пусто на цвинтарі, де правду діти,

Валив із ніг голоду мор.

Маленькі гробки – заховані діти

Це часу біль, злочин, ганебний торг.

Шумить і голосить отам яворина,

Розбитих душ – зажурливий стон,

А ще проросла колюча шипшина,

Де вічний і вічний сон.

В народу є пам’ять, вона непогасна,

Як зірка в туманному тлі…

Коротка дорога та світла і ясна,

Як крихітна свічка в моєму вікні.
Виходять учні.

Виносять Національну книгу пам’яті жертв Голодомору

1932-1933 років на рушнику.
Учень 1. Голод 1932-1933 років в Україні - то найбільша трагедія людства XX століття, коли голодною смертю загинули мільйони українців, більше ніж під час Другої світової війни.

Гірка правда про Голодомор - геноцид пробивалася дуже важко через роки. Сьогодні про великий український голод ми знаємо вже багато. В останні роки в Україні стали доступними документи і матеріали багатьох архівів. Нині, за оцінками фахівців, існує понад 10 тисяч різножанрових робіт про Голодомор 1932-1933 років. Процес пошуку триває, знання про Голодомор розширюються.

У нас на Херсонщині, як, мабуть, і скрізь, повертати із небуття трагічне минуле було непросто, але все ж це вдалося.
Учень 2. В області працювали 386 пошукових груп із вчителів, журналістів, працівників культури, студентів, учнів які йшли від села до села й спілкувалися зі свідками того страшного всенародного лиха, збирали по крихтах їхні свідчення. І правда перемогла !
Учень 3. Результатом роботи пошукових груп є величезний масив фактів, численні документи, спогади очевидців, які пережили цю трагедію. І вимальовувалася картина того червоного пекла, коли люди вмирали не лише поодинці, а вимирали родинами, навіть цілими селами.
Учень 4. На жаль, встановити імена всіх жертв на даний час немає можливості за відсутністю всіх архівних документів. Значна кількість книг запису актів смерті була вилучена і знищена, велика їх кількість була втрачена в полум'ї війни. Крім того, не всі смерті реєструвалися, бо зрештою, з наростанням трагедії, влада заборонила реєструвати смертність від голоду з метою приховати Голодомор від світової громадськості. Частину імен загиблих вдалося встановити зі спогадів очевидців Голодомору або їх нащадків.

Учень 5. Перед вами результат цієї колективної роботи - том " Національної книги пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні. Херсонська область " до речі де знаходяться також масиви тієї інформації, котрі збирали і наші вчителі історії – Морозова Олена Леонідівна, Запорожченко Наталя Павлівна та Мазур Євген Сергійович. Їхній внесок ми можемо побачити у записаних ними свідченнях на сторінках цієї книги.

Схилімо голови свої

Всі перед жертвами катів,

Що в муках покидали світ,

Хоч жити кожен ще хотів...
Учні ставлять на стіл Національну книгу пам’яті

Виходять ведучі.

Ведучий: Цей стражденний 1933. Україну одну з найродючіших й найблагородніших земель, огорнули чорні крила голоду, сліз, страждань… Це крила хижака, які міцно стискали до нестями, до болю, до божевілля. Досі не віриться, що тут в Україні – житниці - раптово зник хліб, люди залишилися без зернини. І це в урожайний 1932 рік.
Ведуча: І стояла вона, осліпла від горя, обдерта, сива, напівблаженна, мукою підпирала небо, моторошно, роззиралася мати-Україна, на велетенському хресті розп’ята.
На сцену повільно виходить Україна в українському

вбранні з чорною тканиною в руках.

Звучить уривок із панахиди за померлими від голоду

у виконанні Ніни Матвієнко.

Стає посередині здіймає руки до гори.
Україна-Мати: Богородице! Матір наша небесна! Куди ж ти відійшла? Чого ж залишила мою землю і народ мій? Чи ж не бачиш криниці, повної українських сліз? Чи ж не бачиш, що то вже не я – Україна, а велетенська могила? Де ж ви, сили небесні?!
По черзі ті, хто читають свідчення, підходять до України і

беруть аркуші зі стрічками.

Розкривають та зачитують.
Жінка 1. Леуш Таїсія Романівна

1923 р.н., жителька с. Нововоскресенське

Коли почався голод мені було 9 років, але я добре його пам’ятаю. Врожай тоді був хорошим, але люди голодували, бо все забирали з двору.

Добровільно ніхто не хотів віддавати вирощений урожай. Люди ховали зерно і продукти хто де міг: на лежанках, на горищах, викопували ями. Приходили активісти і все забирали, що знаходили, приречували людей на голодну смерть. Тих хто не віддавав, або у тих у кого знаходили прихованні продукти харчування арештовували, вивозили із

села. Приходили по декілька разів і забирали все до останнього.

Виживати людям приходилось дуже тяжко: їли траву, ховрахів, пекли з лободи моторжаники, ходили до скирт витрушували зерно з соломи.
Жінка 2. Єднак Любов Іванівна

1913 р.н., жителька смт Нововоронцовка

Її сім‘я в 1932+33р.р. проживала на території Нововоронцовки. Її донька Мова Валентина повідомила, що багато людей в Нововоронцовці в 1932 - 33р.р. голодувало, особливо ті, хто не працював у колгоспі, їли корінці, курай. Любов Іванівна та її старша сестра працювали в колгоспі, тому в сім‘ї ніхто з голоду не помер, але вона розповідала, що на одній із вулиць задвору жила жінка-людоїд, вона ловила дітей, вбивала їх та їла, навіть дорослі обходили її вулицю стороною. Пізніше вона була викрита та арештована. Ні її прізвище, ні вулицю, де вона проживала, вона не пам’ятає.


Жінка 3. Кобилин Ніна Іванівна

1922р.н., жителька смт Нововоронцовка

Ніна Іванівна пам’ятає про те, що був голод у 1932-1933. Причиною голоду називає те, що забирали у людей урожай, продукти харчування, люди які були прислані владою. Вони приходили в основному вночі. Ніяких документів господарям ті люди не показували.Заховані продукти, зерно люди ховали, хто де міг. В основному закопували. Але ж ті, хто приходили забирати хліб, ходили із залізними палками, які втикали в землю і так швидше знаходили закопане. У них в сім‘ї батько закопав зерно, одного разу біля

собачої будки, то не знайшли. Ніна Іванівна добре пам’ятає про те, що люди їли під час голоду ховрахів, жаб, коріння та листя дерев. Чи був голод у містах сказати не може, бо у місті, за її словами не була. Людей, які працювали у колгоспі годували, але мало. Забирали дітей, у яких не було батьків, у так названий «майдан» (щось подібне на інтернат) і там

трохи їх підгодовували. Але всіх дітей, у яких не було батьків, не забирали.


На перед виходить дівчина,

тримає дитину (ляльку) на руках.

Дівчина:

Голодная мати додому прийшла.

Маленькії діти упали додолу:

- О мамочко рідная! Їстоньки дай,

Умремо ми скоро без хлібця святого.

А матінка в жменьці стиска картоплину,

І плаче над дітьми, і тихо блага:

- О Господи милий!

Чи добра я мати,

Як дітям картоплю віддати шкода?

Чи добра я мати,

Чи добра дружина?

Чому я не вмерла раніше за сина?

Чому не віддала себе на пожертву?

Чому я живу?

Чому я не мертва?

Та дні мої лічені…

Нате вам, діти,

Останню поживу, що я добула…

І вибачте мамі,

Бо я не зуміла

Дітей врятувати

Від долі страшної…

Від долі страшної,

Що вас всіх чекаю…
Дівчина йде. Виходять ведучі.

Ведучий: Вмирали цілими сім’ями, родинами, вулицями, селами. По селах їздили підводи і збирали трупів. Нерідко, щоб не вертатися вдруге до тієї ж самої хати, на підводи клали ще живих людей, відвозили до ями і кидали разом із мертвими.
Ведуча: Голод 1933-го чорніє великою плямою на демографічній карті України, втрат від цього ще не вдалося повернути – ні матеріальних, ні тим більше людських.
Ведучий: Кажуть, коли пізнаєш краплю, можеш довідатися про будову океану. В цьому є свій сенс.
Ведуча: І тому я висловлю, напевне віру кожного, говорячи словами Олександра Міщенка «Мертвим нікому довіритися, крім живих, - і нам треба так жити тепер, щоб смерть наших людей була виправдана щасливою і вільною долею нашого народу, і тим була виправдана їх погибель».
Виходить учениця читає вірш.

Учениця:

У той рік заніміли зозулі.

Накувавши знедолений вік.

Наші ноги розпухлі узули

В кирзаки - різаки у той рік.

У той рік мати рідну дитину

Клала в яму, копнувши під бік,

Без труни. Загорнувши в ряднину...

А на ранок - помер чоловік.

У той рік і гілля, і коріння –

Все трощив буревій навкруги...

І стоїть ще й тепер Україна,

Як скорботна німа край могил.

Виходять ведучі
Ведучий: Продовжувати можна безкінечно цей крик людської душі, крик - звернення до нашої пам'яті. Ми кажемо нині: село постаріло, а це ж прямий наслідок голодомору. Ми з болем говоримо сьогодні про генофонд українського народу, непоправно підірваний голодомором 1933 року. Що ж забрали з собою в могили мільйони великомучеників голодних років? Не тільки те, що могли самі створити, але й те, що так і не передали нащадкам. Страшне провалля утворилося на місці 33 року в демографічній структурі населення України.
Ведуча: А пішли ж кращі з кращих. Несли в могили найкоштовніше, що має нація - гени розуму, людяності, відваги, всіх мислимих людських чеснот і талантів. Обірвався вічний живий ланцюг поколінь. Українському народові, якого ніколи не щадила доля, було завдано страшного удару.

 

Ведучий: Наслідки голодомору: внаслідок повного виснаження організму, від голоду померло близько 12 мільйонів; вивезено до Сибіру, на Урал, райони Крайньої півночі 3 мільйони осіб.

 

Ведуча: Важко повергає наш народ собі духовне здоров'я. Жадане й драматичне його очищення, радісне і гірке його воскресіння. Надто багато позаду могил. Надто великі втрати . І тільки правда здатна зняти наслідки шоку, заподіяного епопеєю насильницької колективізації та голодомору, розкріпачити волю людей. Тільки виповівши минулі страждання, викричавши давній біль, крок за кроком пройшовши заново хресну путь своєї далекої і близької історії, віднайде себе наш народ, гідний прекрасної долі.
Виходить читець зі свічкою в руках.

Звучить музика хору Libera пісня «Аvе Маrіa»

Читець: 

Ти кажеш, не було голодомору?

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно вимели до тла?

Як навіть вариво виймали із печі

І забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі,

Із торбинок нужденних стариків?

Ти кажеш, не було голодомору?

Чого ж тоді, як був і урожай,

Усе викачували з двору,

-Греби, нічого людям не лишай!

Хто ж села, вимерлі на Україні,

Російським людом поспіль заселяв?

Хто? На чиєму це лежить сумлінні?

Імперський молох світ нам затуляв.

Ти бачив сам у ту зловісну пору

І пухлих, і померлих на шляхах.

І досі ще стоять мені в очах...

А кажеш - не було голодомору?
Виходять учні - душі померлих дітей.

1 учениця. А мені заподіяли смерть за п’ять колосочків. Було це літечком тридцять третього. Я з маленькою сестричкою Катрусею пішла на колгоспне поле по колосочки. Ой, як хотілося їстоньки… Катруся, опухла від голоду, сиділа на межі і рученятами ловила коника, щоб з’їсти його. Я озирнулася, зійшла з межі, з’їла один колосок, два, три, п’ять…і раптом схопив мене голова сільради і поволік до воза. Мене били, палили сірниками руки, ламали пальчики і били… поки не забили. Забили за п’ять колосочків, а мені тоді було лише шість рочків. (підходить до читця, бере свічку).
2 учениця. І мені захотілось їстоньки, мене Ганнусею звали. Спочатку померли мої бабуся і дідунь. З голоду вони опухли і здавалися дуже великими. Прийшли дядьки, повкидали їх на воза і повезли в село до ями. Мій таточко пішов до міста за хлібом і не повернувся. Я в матінки все просила: «Відріж мені пальчика, я його з’їм, а то він не перекушується». Мама обіймала, цілувала мене, а з її великих запалих очей котилися сльози. Надвечір мама помила нас з братиком, оділа в чисті сорочечки, напоїла маковинням… І вже нас не стало. Ганнусею мене звали… (підходить до читця, бере свічку).
Виходить Україна-Мати.

На плечах у неї чорний шарф і в руці свічка.
Україна-Мати: Дітоньки мої, заждіть! Івани, Марії, Степани.. Стривайте! Куди ж ви? Як же я без вас? (Голосніше) Прости, небо! Прости, земле! Простіть, зорі! Роде наш небесний! Народе Божий неоплаканий! Лика неціловані, руки не перехрещені! Душі рідні перед господніми воротами не благословенні…
Звучить дикторський текст.

Вмикається мелодія «Свіча» Мирослава Скорика (оригінал).

З обох сторін учасники зі свічками стають на сходинки перед сценою.

Учасники заходу повільно вносять свічки в зал та до Куточку скорботи.
Диктор:

Не звільняється пам’ять,

Відлунює знову роками.

Я зітхну…

Запалю обгорілу свічу.

Помічаю: не замки – твердині, не храми –

Скам’янілий чорнозем – потріскані стіни плачу.

Піднялись, озиваються в десятиліттях

З далини, аж немов з кам’яної гори,

Надійшли. Придивляюсь «Вкраїна, двадцяте століття»

І не рік, а криваве клеймо «Тридцять три»
Виходять ведучі.

Ведуча: Світ мав розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернутися від того, що це було на Землі. Але світ не розколовся, Земля обертається як і належить, і ми ходимо по ній зі своїми тривогами і надіями. Ми – єдині спадкоємці всього того, що було.
Ведучий: Тож, пом’янемо великомучеників нашої тяжкої історії, згадаймо мільйони українських людей, які загинули мученицькою смертю від голоду, пом’янемо тисячі синів і дочок України, життя яких проковтнула чорна машина репресій. Вшануймо їх світлу пам'ять хвилиною мовчання…
Хвилина мовчання. Лунає метроном
На середину сцени виходить Україна-Мати.

Україна-Мати: Згадуючи одного – згадуємо про мільйони. То ж давайте разом звернемося до нашої історії і вийдемо після цього духовно чистішими, мудрішими. Нехай у мільйонах вогників згорить страшний спадок голодомору та вічні вогні пам’яті не згасають.

На сцену виходять ведучі.

Вмикається мелодія «Свіча» Мирослава Скорика (оригінал).
Ведучий: Оголошуємо вам, що 23 листопада по всій території України діятиме акція «Запали свічку» на честь 80-х роковин вшанування пам’яті жертв Голодомору.
Ведуча: Поставте та запаліть свічечку на своєму підвіконні. Нехай вогник пам’яті за невинно убієнними буде знаком вашої скорботи. Акція триватиме з 16.00 до 24.00 години.
Ведучий:

Ні труни, ні хрестів,

І ні тризни!

Прямо в яму, навіки-віків!

Чорна сповідь моєї Вітчизни,

І її затамований гнів.


Ведуча: Керівник та учасники театральної студії «Мельпомена» висловлюють подяку адміністрації школи, бібліотекарю та класним керівникам за допомогу в організації та проведенні сьогоднішнього заходу.
Ведучий: Нехай свіча пам’яті у вашому серці не згасне!


Сценарій підготував:

учитель історії та правознавства

Мазур Євген Сергійович



База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка