Сценарій до Дня вшанування загиблих під час голодоморів і політичних репресій



Скачати 63.92 Kb.
Дата конвертації07.03.2016
Розмір63.92 Kb.
Сценарій

до Дня вшанування загиблих під час голодоморів і політичних репресій

На столі експозиція:  хлібина, поруч  кетяг калини,  колоски,  поминальна свіча

Звучить тиха мелодія

Не звільняється пам’ять,

Відлунює знову роками.

Я зітхну… Запалю обгорілу свічу.

Помічаю: не замки-твердині, не храми –

Скам’янілий чорнозем – потріскані стіни плачу

Піднялись, озиваються в десятиліттях

З далени, аж немов з кам’яної гори

Надійшли. Придивляюсь:

„Вкраїна, двадцяте століття”

І не рік, а криваве клеймо:

„Тридцять три”.

Шановні друзі! Сьогодні ми вшановуємо пам’ять загиблих під час

Голодомору. Час невблаганний. Місяці за місяцями, роки за роками відпливають у небуття. Тільки пам’ть назавжди залишається з нами. В цей день зі словом до вас звертається директор школи Рудевич В.П.

„Літа 7441 від Створення світу (літо 1933 року від Різдва Христового) був в Україні великий голод. Не було тоді ні війни, ні суші, ні потопу, ані моравиці. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав скільки невинного люду зійшло в могилу – старих, молодих і дітей, і ще не народжених у лонах матерів.

 Мало знайдеться не тільки в історії України, а й світу, таких жахливих трагедій, як голодомор 1932-1933 років.

Голод – це не тільки смерть, а й духовна руїна, знищення здорової народної моралі, втрата ідеалів, занепад культури, рідної мови, традицій. Пекло, створене в Україні на початку 30-х років ХХ століття, не можна ні з чим порівняти ні у вітчизняній, ні у світовій історії. Більшовицький режим вирішив голодом поставити український народ на коліна, змусити його будувати „комунізм” на кістках мільйонів.

 Розпочалася тотальна війна: людей не рубали, не стріляли – у них просто забирали всю їжу, оточили військами і спокійно дивились, як вони повільно, у нестерпних муках, помирають від голоду.

Звучить реквієм Моцарта

                              

То був страшний навмисний злочин,

Такого ще земля не знала,

Закрили Україні очі

І душу міцно за’вязали

 Сліпу пустили старцювати…

То був такий державний злочин –

Здригнулась навіть мертва Кафа,

Мерцями всіялося поле.

Ні хрестика і ні могили –

То був такий навмисний голод…

 Тільки сліпий міг не побачити трагедію українського народу. І виявляється такі сліпі були. Ці сліпі свідомо дезорієнтували з відома радянського керівництва, світову громадськість, що в Україні ніякого голоду не було й немає. І це в той час, коли в Україні помирало щодня 25 тисяч людей, щогодини – 1000 чоловік, щохвилини – 17 чоловік.

Голодне лихоліття найбільше вразило дітей. Третина всіх  померлих від голоду – діти. Весна… А над селом нависла  чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Ноги тонесенькі

голова схилена до землі, а обличчя майже немає.

Виявом дитячої смертності не займався ніхто. В Україні було 55 тисяч сіл і в кожному помирали діти.

2 .  Щоб не дивитись на муки своїх дітей, матері прискорювали сумний кінець. Натопивши маковинням хату, закривала ляду мати. І на ранок усі діти мертві.

/звучить адажио/

/на фоні музики/

Спіть діти, спіть міцно,

Янгол божий на порозі,

Вже не буде їсти хтітись,

І не будуть пухнуть ноги.

Натопила маковинням

Затулила лядку й комин,

І в тумані темно-синім

Заспівала колискову:

Спи, синочок, горе-ласку, засинай навіки, доню…

З’являється  мати-Україна, запалює свічку, і в зал виходять діти  зі свічками

Україна:          Богородице! Матір наша небесна! Куди ж ти відійшла? Чого ж

залишила мою землю і народ мій на поталу червоних дияволів? Чи ж не бачиш криниці, повної українських сліз? Чи ж не

бачиш, що то вже не я – Україна, а велетенська могила? Де ж ви, сили небесні?!

2 . І стояла вона осліпла від горя, напівблаженна, мукою підпирала небо. Мати-Україна на велетенському хресті розп’ята.

Україна:        (шепоче) Дітоньки мої, заждіть! Івани, Марії, Тараси, стривайте!

Куди ж ви, як же я без вас? (голосніше) Прости, небо! Прости , земле! Простіть, зорі! Всі сили земні і небесні, простіть!

Пісня «Боже, Україну збережи»

1 /на фоні     Ми  закликаємо вас сьогодні згадати у ваших молитвах усіх тих, хто страждав і помер під час великого Голодомору.

2.  Хай же пам’ять про всіх невинно убієнних згуртує нас, живих, дасть нам силу та волю, мудрість і наснагу для зміцнення власної держави, на власній землі!

Кажуть, що смерть однієї людини – це трагедія, а смерть тисяч або мільйонів – це статистика. Жахлива статистика. Світ мав би розколотись надвоє, а земля перевернутись від того, що було на ній на початку 30-х. Але світ не розколовся, і ми зі своїми тривогами, сподіваннями, надіями ходимо по безліч доріг, що пролягли по цій землі. Серед них – дорога Пам'яті. Пізнавши історію своєї країни , ми ступаємо на неї. Давайте хоч і з великим запізненням пом'янемо хвилиною мовчання тих великомучеників, які стали жертвами Голодомору.

У дні листопада вся Україна відзначає річницю Дня пам’яті жерв Голодомору. Сьогодні ми зібралися, щоб вшанувати пам’ять невинно убієнних, хвилиною мовчання, запаливши свічку скорботи. Вогонь тисячі років є символом очищення, єднання і пам’яті. Так само він є символом тепла і надії в порожнечі темного смутку. Навіть мерехтіння маленької свічки здатне повністю змінити оточуючий світ – зробити його кращим, світлішим, добрішим.

Під час Голодомору 1932-1933 років в Україні вимирали  цілі села, цілі родини – від мала до велика – і не було кому пом’янути і помолитися за них. Не було нікого, хто б запалив свічку за убієнними, провів би їх в останню дорогу.

(Хвилина мовчання)

Засвітимо свічі в скорботні хвилини.

Пошлемо молитву в небесні глибини.

Молитву до Бога, молитву за тих,

Чий голос від голоду в муках затих.

Страшний тридцять третій – болюча ця дата,

Коли вимирала за хатою хата.

І смерть не щадила – робила укіс,

А влада мовчала, не бачила сліз.

Та навіть і бачити їх не хотіла,

 Наказом своїм з України звеліла

Забрати врожай увесь до зернини.

Мов хмари, повисли чорнії днини.

Село посивіло від людського горя,

І билось те горе, як хвилі із моря,

Зносило в безвість все нові мільйони.

Правили краєм жорстокі закони.

Зосталось позаду сумне лихоліття,

Та журиться й плаче калинове віття.

Дивляться з вічності душі невинні.

Забути те лихо ми не повинні.

І наші нащадки повинні це знати,

Щоб більше не плакала в розпачі мати,

Коли помирало дитя на руках

І їсти просило із болем в очах.

Нехай колоситься пшениця у полі,

Достатку у кожного буде доволі.  

Щоб зло не торкнулось села і країни,

Мудрими будьте, сини України!

Десятки років Україну змушували мовчати про цю трагедію. Нам наказували забути про наших близьких, яких знищили голодом, забути, з якого ми роду. Сьогодні ми маємо можливість повернути собі частину власної історії. Відновити зв’язок поколінь, повернути борг людяності мільйонам тих,чиї душі поневірялися у темряві забуття. Свічки пам’яті виведуть загиблих у Царство Небесне і подарують їм спокій.

 Певно, кожен присутній тут погодиться зі мною, що такі події не можна забувати, про них треба говорити, висвітлювати аби не повторювалися. Хто забуває минуле – той не має майбутнього. Та культу робити з них не потрібно, використовувати у політичних іграх, так вони втрачають свою сутність. Зараз нам залишається не шукати винних чи когось засуджувати,а пам’ятати і шанувати наше минуле. Наші предки залишили нам велику спадщину, яка в котрий раз доводить, що ми не дике плем’я, а величний народ. І як би його не гнобили, він встояв. Україна піднімається з колін. А для того , щоб вона розквітла кожен має усвідомити для себе такі прості істини, як любов до Батьківщини, патріотизм, усвідомлення того, що наше майбутнє залежить від нас самих. А ще нам залишається віра. Віра в те, що сучасна Україна позбудеться страху, об’єднається і створить собі таке майбутнє, про яке мріяли наші предки, а ми та наші нащадки будемо з гордістю носити ім’я «українець».

Звучить пісня О. Білозір «Свіча горіла на вікні»

Зроніть сльозу. Вони не мали сліз.

Заплачте разом, а не наодинці.

Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,

Що мали зватись гордо – українці.

Заплачте ! Затужіть ! Заголосіть !

Померлі люди стогнуть з тої днини,

Й благають: українці донесіть

Стражденний біль голодної країни.

Згадайте їх – вони ж колись жили.

Зроніть сльозу і хай не згасне свічка !

Вони у  цій землі житами проросли,

Щоб голоду не знали люди вічно.



                                                                                                                               24.11.1014

                                                                                                                                Василюк С.І.   


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка