Сценарій до фільму за творами Чеслава Мілоша й Адама Міцкевича. Тадеуш Конвіцький «я писав без будь-яких оглядок на цензуру»



Сторінка1/14
Дата конвертації07.03.2016
Розмір2.25 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14
cover

Table of Contents


Table of Contents 2

Annotation 4

Тадеуш Конвіцький
МАЛИЙ АПОКАЛІПСИС
Роман
5

notes 138

Примітки
139

1
140

2
141

3
142

4
143

5
144

6
145

7
146

8
147

9
148

10
149

11
150

12
151




Annotation


Тадеуш Конвіцький народився 22 червня 1926 року у Вільнюсі в родині робітника. Батько помер у 1929 році. Написав 19 книг, серед яких найбільш відомі «Малий апокаліпсис», «Польський комплекс», «Вступ до неба», «Дірка в небі», «Rojsty» та ін. Зняв 5 фільмів, один із них «Останній день літа» був відзначений на Венеційському кінофестивалі, співпрацював із Анджеєм Вайдою, писав сценарій до фільму за творами Чеслава Мілоша й Адама Міцкевича.


  • Тадеуш Конвіцький





  • «Я ПИСАВ БЕЗ БУДЬ-ЯКИХ ОГЛЯДОК НА ЦЕНЗУРУ»

  • notes

    • 1

    • 2

    • 3

    • 4

    • 5

    • 6

    • 7

    • 8

    • 9

    • 10

    • 11

    • 12



Тадеуш Конвіцький
МАЛИЙ АПОКАЛІПСИС
Роман



© im_001.jpg http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
im_002.png

З польської переклав Юрій АНДРУХОВИЧ

Перекладено за виданням: Tadeusz Konwicki. Mala Apokalipsa. Zapis nr. 10. Warszawa, 1979.

От і настає кінець світу. Насувається, ближчає, чи, скоріше, наповзає мій власний кінець світу. Кінець мого особистого світу. Але перше ніж мій всесвіт розпадеться на уламки, розсиплеться на атоми, вибухне в порожнечу, переді мною ще останній кілометр моєї Голгофи, останнє коло цього марафону, кілька останніх щаблів угору чи вниз по драбині безглуздя.

Я прокинувся о тій тьмяній годині, коли починається безнадійний день осені. Лежу і дивлюся у вікно, заповнене хмарами, власне, однією хмарою, — немов почорнілою старою шпалерою. Це година підбиття життєвого підсумку, година щоденного порахунку. Колись люди підбивали підсумок опівночі, перед тим, як провалитися у важкий сон, тепер — б’ються у груди вдосвіта, розбуджені гуркотом конаючого серця.

Поруч, у шухлядці, лежить чистий папір. Нітрогліцерин для сучасного літератора, наркотичний засіб для зболеного індивіда. Можна зануритись у мілку білість сторінки, сховатися від себе і від особистого всесвіту, який незабаром вибухне і щезне. Можна цю беззахисну білість загидити лихою кров’ю, лютим трійлом, смердючою мокротою — а цього ніхто не любить, навіть сам автор. Можна цю безглузду білість полити солодощами штучної злагоди, нектаром фальшивих надій, нудотним сиропом лестощів — а це люблять усі, навіть сам автор.

Куди, в який бік повернути на цьому останньому колі? У гірке ліворуч чи в солодке праворуч? За вікном та сама хмара, або ж групка знеосіблених хмар. По заіржавілому підвіконню пробіг дощ на довгих тоненьких ногах. Щось там було колись. Поривний рух форм, барв, уламків з емоцій. Моє життя і чуже. Найвірогідніше, чиєсь вигадане. Зліпок з прочитаного, нездійсненого, старих фільмів, незавершених марень, почутих легенд, невиснених снів. Моє життя. Котлета з білка і космічного пилу.

У ту хмару, чи пак в оту щільну групку осінніх хмар, занурився Палац культури, що колись, замолоду, був Палацом культури й науки імені Йосифа Сталіна. Величезна, шпиляста будівля викликала страх, ненависть, магічне почуття жаху. Пам’ятник пихи, меморіал неволі, кам’яний торт перестороги. А тепер це був лише великий барак, поставлений на ребро. Зжертий грибком і пліснявою старий громадський туалет, забутий на роздоріжжі посеред Європи.

Він моргає до мене кількома чахлими пломінчиками вікон. Кокетує з улесливою фамільярністю. А хто мене поставив на ребро? Мене покладено на бік. Лежу на лівім боці й дослухаюсь до свого серця, якого не чути. І думаю про слабесенький ланцюжок хімічних реакцій, який спричинює те, що я підношу повіки, що мені бурчить у шлунку, що морщиться шкіра на лобі, що ниє від притлумленого болю брутальний міхур. Що в голові чи поза нею відбувається рух слів, уявлень, які ми називаємо думками, що з’являється хмарка хвиль, яка є смутком або спазмом ненависті, що вистрелює в космічний простір снаряд жаху перед вічним незнаним або набій радощів від пізнання якоїсь частинки правди. У багатьох моїх друзів одного разу зненацька урвався той ланцюжок хімічних реакцій, і я не знаю, де вони тепер, чи перебувають у жменьці фосфору, що мізерніє в землі цвинтарній, чи віддаляються з конвульсіями і трепетом, властивими для хвиль, чи мчать углиб безконечності й, відбившись від чорного муру в кінці тієї безконечності, повернуться сюди, де мене вже не буде.

У будинку чути перші відгомони життя. Цей великий локомобіль у вигляді прибуткового дому поволі рушає в буденність. Отож і я сягаю по першу цигарку. Найсмачнішою є цигарка перед сніданком. Скорочує життя. Вже багато років я ретельно скорочую собі життя. І всі потайки скорочують своє існування. Щось у цьому повинно бути. Якийсь вищий наказ, чи, може, закон природи на переповненій людьми земній кулі.

Люблю це імлаве запаморочення, коли добре затягнешся гірким димом. Я хотів би гідно розпрощатися зі світом. Бо я з дитинства розстаюся з життям і не можу розстатися. Тиняюся по залізничних переїздах, броджу попід стінами, з яких падають цеглини, напиваюся до безтями, чіпляюсь до хуліганів. І таким робом наближаюся до мети. Я вже на фінішній прямій, тож хотів би якось попрощатися з вами. Прагну завити нелюдським голосом, аби почули мене в найдальшому куточку планети, а може, навіть, у сусідніх сузір’ях, а може, навіть, у Господній садибі. Це марнославство? Чи обов’язок? Чи інстинкт, що, немов потерпілим від космічного лиха, наказує нам кричати крізь віки у зоряний простір?

Ми знахабніли у стосунках із Всесвітом. Космосом витирає собі писок продажний поет, придуркуватий гуморист, зрадливий газетяр, тож чому б і мені не звести голову до неба, де носяться заіржавілі супутники і на камінь замерзлий послід космонавтів.

Отже, я хотів би якось попрощатися. Цілу ніч мені снилися зуби. Я тримав повну жменю зубів, наче кукурудзяні зерна. В одному навіть пломба стирчала, дешева варшавська пломба зі стоматологічної амбулаторії. Щось сказати про себе самого остаточне. Не для перестороги, ані для науки, ані навіть не для розваги. Просто сказати щось, чого ніхто більше не зможе відкрити. Бо я, коли засинаю, чи, може, в найпершій мінливій хмарці сну, починаю розуміти сенс існування, сенс часу і буття за життєвими межами. Розумію цю таємницю протягом якогось уламка секунди, якоїсь миті далеких споминів, короткої хвильки заспокійливих або жахних почуттів, а тоді падаю кудись на кам’янисте дно недобрих снів. Усі з більшою або меншою мірою скривавленим мозком напружують рештки сил, аби зрозуміти. А я вже близький до того. Тобто, буваю близько. І віддав би все, чим володію, до останньої крихти, — хоч я, власне, нічим не володію, тож віддав би все своє ніщо, аби побачити таємницю в усій її простоті, побачити одного разу і запам’ятати назавжди.

Я двонога істота, народжена неподалік берегів Вісли старими батьками, і це означає, що я успадкував у генах увесь їхній двоногий досвід. Я сам бачив війну, це жахливе безумство ссавців, котрі мордують одне одного аж до остаточного знесилення. Мені доводилося спостерігати народження і останню межу життя, себто дійство, яке називаємо смертю. Я пізнав усю звірячість свого біологічного виду і всю його незвичайну янголиність. Пройшов отим тернистим шляхом особистої еволюції, котрий називають долею. Я — один із вас. Я — досконалий безіменний гомо сапієнс. То чом би примхливому випадкові не довірити мені таємницю, якщо тільки відкриття її взагалі передбачено.

Те, що я кажу, схоже на якусь нікчемну балаканину, на неробські забаганки або на рефлексії збочення. Але ж ви, хто бодай час від часу приводить у рух свої ліниві звивини мозку, підлягаєте таким самим страхам і рефлексам самознищення. Таким самим бунтам і розчаруванням.

Дві п’яні молочарки завалили високий стіс ящиків з білими пляшками. Тепер, завмерши, вони спостерігають наслідки катаклізму, переживаючи складний і простий водночас процес трансформації переляку в легковажне полегшення. Прозорий дощ торкнувся своїм крилом нашого трухлявого від старості будинку. Нашого варшавського будинку з епохи пізнього сталінізму, з ери декадентського сталінізму, з часів ополяченого і здряхлілого сталінізму.

Треба вставати. Треба підвестися з ліжка й виконати п’ятнадцять дій, над змістом яких не слід замислюватись. Автоматичне нашарування звичок. Благословенна пухлина безглуздого ладу і традиції. Проте остання війна не тільки забила кілька десятків мільйонів людей. Остання війна мимоволі, ненароком зруйнувала великий палац культури європейської моральності, естетики і звичаїв. У «роллс-ройсах», «мерседесах» і «москвичах» людство в’їхало назад до тьмяних печер і льодовикових яскинь.

За вікном моє місто під хмарою, подібною до старої почорнілої шпалери. Місто, в яке долу загнала мене з мого власного міста, якого я вже не пам’ятаю і яке щораз рідше бачу уві сні. Доля перекинула мене лише на кілька сотень кілометрів, але віддалила від нездійсненого існування на цілу вічність перевтілення. Це місто є столицею народу, який провалюється в небуття. Про це теж треба сказати. Але кому? Тим, кого вже немає, чи тим, хто відходить у непам’ять? А, може, тим, що пожирають окремих людей і цілі народи?

Місто починає гриміти, наче велетенський механізм. Рушило з нічної летаргії. Рушило назустріч своїй долі, яку я знаю і яку хочу відвернути.

Павук з’їжджає зі стелі по невидимій нитці. Схуд, бідолаха, змалів, бо мух щоразу менше. Квартирує в мене ще з весни. Свого часу я помагав йому полювати. Ми потоваришували з необхідності. Він чомусь не має друзів, а з моїми друзями вже по всьому.

Отже, найперше помолюся. За себе, за ближніх і за померлих товаришів. Моя молитва, складена практично й компактно мною ж, подібна до слізливого ультиматуму. Самі лише вимоги і трохи загравань. Коли я молюся, полохливі й блюзнірські думки дзижчать над головою. Рвійно відганяю їх, хоч вони лише приміряють мої скромні знання до величезної старосвітської конструкції релігійних аксіом, які інкрустовано в оту понуру й меланхолійну будівлю, зведену людьми епох світлих і темних, гарних і жахливих. Потім я довго хрещуся, розпачливо й безконечно хрещуся, аби оцим ритуальним жестом відігнати злі думки, злі прагнення і злих духів.

Я вільний. Я один з небагатьох вільних людей у цій країні відвертого поневолення. Поневолення, недбало вкритого лаком сучасності. Я довго і безкровно боровся за цю нікчемну особисту свободу. Боровся за свою волю з спокусами, амбіціями й нестатками, які наосліп женуть усіх на заріз. До начебто сучасних різниць людської гідності, честі й чогось там іще, про що ми давно забули.

Я вільний і самотній. Бо самотність є досить низькою ціною за цю мою невеличку вигоду. Я визволився на останньому колі, звідки мету вже видно неозброєним оком. Я вільний анонім. Мої злети й падіння пішли від мене в шапках-невидимках, мої успіхи та гріхи відпливли в корветах-невидимках, а мої фільми і навіть книжки полетіли в безодню у сейфах-невидимках. Я вільний анонім.

У зв’язку з цим закурю собі ще одну цигарку. Натщесерце. От і настає мій кінець світу. Це я знаю напевно. Мій передчасний кінець світу. Що звістує його? Наглий пронизливий біль у грудях? Чи жахне вищання автомобільних гальм? Чи ворог, — а, може, товариш?

Ті баби за вікном і досі обговорюють катастрофу з молоком. Присіли собі на старих контейнерах з темно-сірого пластику, закурили і спостерігають, як водянисте молоко стікає до каналізаційного колодязя, звідки бухає пара, бо, мабуть, знов помилково пустили до водотягу гарячу воду з електроцентралі. І раптом я усвідомлюю, що вже роками ніхто не розносить молоко; жінки-робітниці непевного віку, котрі пхають поперед себе візки з молочними пляшками, — таке видовище я давно вже забув, ця картина асоціюється у моїй свідомості з далекими роками, коли я був молодий і світ теж був молодий.

Певно, знімають якийсь фільм, думаю собі й припадаю чолом до вологої шиби. Але за вікном нормальна, як завжди заболочена вулиця. Гурти людей поспішають попід стінами будинків до своїх справ. Від Палацу культури, як і щодня зранку, коли зростає температура повітря, відривається струхлявіла брила кам’яного оздоблення і з гуркотом котиться вниз по вищерблених розколинах будівлі. Лише тепер я зауважую на стіні тієї почвари великого орла на червоному тлі, тобто на червоному, але почорнілому від дощу. Білий наш орел незле тримається, бо знизу його підпирає велетенська земна куля, тісно обвита серпом і молотом. Якась ринва відлунює глибоким голосом окарини. То вітер, може, ще літній, а може, вже й зимовий дме з майдану Урочистостей, обертаючи тополі срібним боком до сонця, що погрузло в мокрому хмаровинні.

Закінчилися цигарки. А як тільки закінчуються цигарки, людину охоплює раптове бажання затягнутися димом. Отож відчиняю подальші шухляди своєї скарбнички, в якій зберігаю образливі листи, старі рахунки, зіпсовані запальнички і квитанції фінансових органів, фотографії з часів молодості і снодійні засоби. Аж ось поміж ватяним клоччям і бинтами зі старих добрих часів, коли для мене ще був сенс піддаватися медицині, отже, в тому замшілому від старості закамарку знаходжу пожовклу сторінку багаторічної давності, схожу на картуш архітектурної пам’ятки чи на могильну плиту, сторінку, на якій я колись розпочав нову прозу, але так і не закінчив її. А розпочинав я в оту чудову епоху, на Новий рік, відразу ж після Сильвестра, і приємне похмілля пульсувало у моїй ще здоровій голові. А розпочинав я на Новий рік тому, що в ті часи схилявся перед забобонами, тож хотів пошанувати працею новий біологічний та астрономічний цикли. Пізніше я зрозумів, що мій власний Новий рік починається десь наприкінці літа або на початку осені, й, мабуть, припинив писання і вже не написав більше ані слова.

Отже, лежав той аркуш, колись білий, тепер жовтий, недовершений, попри довгі місяці, квартали й роки, незаповнений, з вицвілим епіграфом, який повинен був благословити на зворушливі сцени, піднесені думки і прегарні описи природи. Здмухнувши пил варшавських фабрик з цього воскованого мертвяка моєї фантазії, читаю слова, котрі були життєвим гаслом старого польського магната з XIX сторіччя: «Якщо мені дозволяють інтереси Росії, то я охоче звертаюсь почуттями до первинної своєї вітчизни». Що я тоді мав на увазі? Може, хотів щоранку, натщесерце проголошувати це визнання своїм дітям? Чи мав намір розіслати його на святкових листівках до тодішніх магнатів науки, літератури, кіно? Чи намагався у цензора здобути ласки для прози, що померла, щойно народившися з анемічного натхнення?

Шиби у вікнах болісно брязнули. Звідкись із бічної вулиці вихопився істеричний сигнал міліційних машин. Я глянув на годинника, що його колись привіз для мене мій приятель Станіслав Д. З Радянського Союзу. Доходила восьма. Я знав, що це означає. Як і щоднини, у цей час містом гнали оточений зусібіч міліційними автомашинами броньований рефрижератор з харчовими продуктами для міністрів і партсекретарів. Кавалькада машин пронеслася повз мій будинок, розбризкуючи молочну калюжу по бруківці. Архаїчні молочарки, видобуті на цей день з якогось притулку для старих, затоптували недопалки в багнюці хідника, крадькома прощаючись.

Зненацька хтось подзвонив у мої двері. Я завмер коло вікна, не вірячи власним вухам. Був переконаний, що той пристрій — дзвінок — не функціонує вже багато років. Але вишуканий ксилофонний звук повторився настирливіше. Натягаючи на плечі старий халат, подарунок шваґра, Яна А., я сторожко рушив до дверей. Відчинив їх. На площадці сходів стояли Губерт і Рисьо, обидва у святкових костюмах, що пам’ятали ще середину погідних сімдесятих. Губерт тримав у правій руці ціпок, а в лівій — грізну на вигляд течку. Серце моє забилося швидше й не без підстави на те, бо обидва з’являлися в мене не частіше, як двічі на рік, і кожен візит означав радикальні зміни в моєму житті.

— Ми не занадто рано? — веселенько спитав Губерт.

Я добре знав оті їхні вдавані посмішки, за якими ховався удар, націлений в мене.

Я також невимушено всміхнувся, гостинно розчахнув двері й, коли вони церемонно заходили до передпокою, почав гарячково відгадувати мету їхніх відвідин. Завдяки їм я підписав десятки петицій, меморіалів і протестів, що роками адресувалися до нашого малослівного під цим кутом зору режиму. Кілька разів я втрачав роботу, багато разів мене нишком позбавляли громадянських прав, майже щодня я підлягав якомусь дрібному, прихованому цькуванню, про яке соромно навіть згадувати, але роки зробили своє — я геть утратив інтерес до життя. Отже, ми сердечно обіймалися, штовхаючись у тісному коридорі, все ще з тими посмішками старих друзяк, але я вже був добряче напружений і відчував, як пересохло мені в горлі.

Нарешті ми опинилися в моїй кімнаті і посідали в дерев’яні крісла, усі в ряд, наче в літаку, що мчить нас до незнаних і захоплюючих пригод.

— Добре виглядаєш, — мовив Губерт, кладучи біля себе оту зловісну теку.

— З тобою теж ніби все гаразд, — відповів я доброзичливо.

Якусь мить ми стримано придивлялись один до одного. Жилавими долонями Губерт спирався на ціпок. Осліпле око було нерухоме, друге він мружив, придивляючись до мене чи то приязно, чи іронічно. Колись, за давніх часів, він зазнав катувань, здається, від антикомуністичних підпільників, а може, й від слідчих офіцерів з Безпеки, й після того вже забутого всіма інциденту завше ходив з ціпком і слабував. Рисьо, якого я пам’ятаю ще ясноволосим ангеликом, тепер зробився розповнілим лисявим блондином, жерцем безсюжетних повістей, позбавлених розділових знаків та діалогів.

Ми незле виглядали як на старих шкарбунів, таки справді. Однак ця мовчазна пауза тривала трохи задовго і слід було уже щось сказати.

— Може, вип’єте по чарці?

— Чарка не зашкодить, — відповів Губерт. — А що маєш?

— Білу. Картопляну. З імпортованої картоплі.

— Тоді тим більше не слід відмовлятися, — Губертів голос був гучний, немов розрахований на більше приміщення, аніж моя захаращена кімната.

Коли я діставав із шафки пляшку з чарками, обидва стримано розглянулись по кімнаті. Забулькала рідина з імпортованої сировини, я присів на краєчку крісла. Цигарка натщесерце шкодить здоров’ю, однак сто грамів картоплянки — то взагалі смерть. Може, і на краще. Я підніс чарку.

— За успіхи.

— Дай Боже, — озвався нарешті Рисьо й умить спорожнив чарку.

За вікном стих на хвильку вітер, і тополі повернулися до нас своєю стиглою статечною зеленню. У будинку, як навмисне, була виняткова тиша, і мовчанка наша робилася все гучнішою. Проте я твердо вирішив не озиватись, змусити їх самих розкрити карти.

Губерт обережно відсунув чарку.

— Ти рідко виходиш з хати, — мовив він.

— Так. Осінь засмучує мене.

— Депресійка?

— Певно. Щось на зразок.

— Що-небудь пишеш?

— Саме розпочав.

Він придивлявся до мене якось недовірливо. Рисьо налив собі ще одну.

— І що це буде?

— Нічого особливого. Закортіло мені написати трохи дурниць про себе.

— Ти завше писав про себе.

— Напевно, маєш рацію. Але я хотів і про інших.

— Давно пора.

— Щоб забутися.

Усе це було схоже на іспит. І я почував себе як школяр. Але ж я все життя чувся школярем, щонайвище студентом.

— То що, Рисю, — раптом сказав Губерт. — Час, гадаю, перейти до діла.

Рисьо кивнув.

— Що-небудь підписати? — чемно вгадував я, позираючи на чорну теку.

— Ні, цього разу маємо іншу справу. Може, Рисю, ти почнеш?

— Говори ти, якщо вже почав, — квапливо кинув Рисьо.

Якесь дурнувате тепло розтікалося по мені. Я машинально потягнувся до пляшки. Принагідно хотів налити й Губертові.

— Дякую. Достатньо, — стримав він мене дещо офіційно.

Я подумав, що то недобрий знак.

Власне кажучи, мені байдуже. Я вільна людина, що зависла високо над оцим містом і звіддалік зачудовано придивляється до дивних людей з їхніми дивними справами. Я бездумно ввімкнув свій маленький настільний телевізор. З нього полинуло завивання вітру, лопотіння якихось полотнищ, а за хвильку зі сріблястого кружечка виросло зображення врочисто прикрашеного аеропорту. На екрані мерзла почесна варта, якісь цивільні затулялися пальтечками од вітру, а над ними здіймалися, наче вітрила, червоні знамена, лиш де-не-де сором’язливо переплетені з біло-червоними прапорами.

— Отже, — наважився перервати мовчанку Губерт, — ми давно не говорили з тобою.

Я зітхнув, соромлячись того свого зітхання й глибше опускаючись у крісло.

— Так. Втрачаємо наші зв’язки, — сказав я з інтонацією світського пана. — А нас дедалі менше.

— Кожен в собі, як у гробі, — додав Рисьо.

— Але я стежу за вашою діяльністю.

— Яка вже там діяльність, — махнув Губерт. — Підтримуємо вогник, що ледь жевріє.

— Це правда. Маю таке враження, що ця країна справді вмирає, — мовив я, не знаючи, до чого вони ведуть.

— Стільки років шарпанини. Ми зістарілися, змізерніли, видаючи оті напівлегальні вісники, газетки, відозви, які мало хто читає. Хіба що молодь. Але молодь одружується, народжує дітей, купує малого «фіата», бере в оренду городню ділянку, садить помідори. Нас затоплює міщанство, «совдепівське» міщанство.

— Гаплик. Могила, — додав Рисьо, наливаючи собі чарку.

З-під нещільно припасованих балконних дверей на підлогу просочується вода. Треба б знайти ганчірку і запобігти шкоді, але мені не надто хочеться, та й трохи соромлюся друзів. Тяжко йде наша розмова. Непросто говорити про те, про що думаєш увесь Божий день, що навіть сниться в паскудні ночі. Колись усе було краще. Ми були дітьми XIX століття. Наші батьки брали участь у Легіонах[1] або в ПОВі[2], ми перебували в АК[3] чи в СВМ[4]. Це значить, — як би це тепер сказати, це значить, — як би це пояснити через стільки років, це значить, це нічого, до дідька, не значить наприкінці нашого чудового XX віку, віку тиранії та розперезаної демократії, дурнуватого святенництва і геніальної мерзоти, звироднілого мистецтва і розгнузданої графоманії.

Я бачу втуплене в мене видюще Губертове око.

— Чуєш? — запитує.

— Так, звичайно.

— Ми хочемо тобі дещо запропонувати. Від імені всіх нас.

Відчуваю якийсь холодок на спині. Дуже повільно відсуваю недопиту чарку.

— Що саме ви хочете запропонувати?

— Аби ти сьогодні о восьмій вечора спалив себе перед будинком Центрального Комітету партії.

У телевізійному зображенні ніщо не змінилося. Вітер, поривне лопотіння знамен й очікування. Тільки тепер пробивається ще музика, її передають зі студії, поштиву і врочисту.

Ковтаю важко слину, перемішану з горілкою.

— Жартуєш, Губерте?

— Ні. Не жартую, — і він витер невидимий піт з чола.

— Але чому я? Чому ви приходите з цим до мене?

— Ну, а до кого ж? Хтось повинен це зробити.

— Розумію, все розумію, лише не розумію, чому саме я?

Губерт дивиться на Рися.

— Я казав, що так буде.

Рисьо втупився у підлогу.

— Слухай, — насилу озивається він. — Ми довго міркували над цим. Проаналізували всі кандидатури. Випало тобі.

На підвіконні стоїть моє деревце щастя. Щойно зараз помічаю, як воно віднедавна вибуяло, як обросло молодим, сильним листям. Стільки років хирлявіло, а тепер зненацька без жодної зовнішньої причини скинулося вгору, пустивши навсібіч повно міцних вузлуватих пагонів.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка