Сценарій підготувала: Кузьменко Наталія Миколаївна, вчитель Миронівського нвк 2014р



Скачати 221.34 Kb.
Дата конвертації05.03.2016
Розмір221.34 Kb.

Виховна година:

Народні символи

Украї ни.

Сценарій підготувала:

Кузьменко Наталія Миколаївна,

вчитель Миронівського НВК

2014р.
http://lenagold.narod.ru/fon/clipart/ram/flo/ramk107.png

Виховна година: Народні символи Украї ни.

(Для учнів 9 класу)
Мета. Виховувати любов і повагу до рідного краю. Розширити та поглибити знання дітей про народну символіку. Ознайомити з минулим та сучасним життям українського народу. Виховувати повагу до народних традицій, звичаїв; виховувати в учнів почуття патріотизму , національної гордості , любові до рідного краю, розуміння своєї причетності до всіх подій , які відбуваються в Україні.

Обладнання : святково прибрана кімната , карта України , зображення герба України , прапора ; на столі хліб на вишитому рушнику , на партах - рослини-символи і вислови: « Верба і калина - символи України» , «Барвінок – символ кохання і вірності»

Хід занаття

Учитель.
  Кожен народ має народні символи. Народні символи – це те, що найбільше любить і шанує даний народ. В одних народів їх більше, в інших менше. Називаючи народний символ, можна дізнатися, про яку країну йде мова.  Українці мають свої традиції, які споконвіку шанують і бережуть - це батьківська хата, материнська пісня, святий хліб, вишитий рушник, червона калина, зажурена верба, хрещатий барвінок, дивовижна писанка, вірний своєму краю лелека. Всі вони наші давні і добрі символи, наші обереги. Можливо, маючи такі прекрасні символи, український народ зумів уберегти від забуття нашу пісню і думу, нашу історію і родовідну пам'ять, волелюбність. Про народні символи складено багато пісень і легенд, вони використовуються в обрядах, звичаях. Їх вишивають на сорочках, рушниках. Народні символи – це наші святині. Великого розквіту українська символіка набула ще за часів козацтва.   

Учень

Із давніх часів хліб був особливо пошанованим в українців. Хліб вважався святим, шанобливе ставлення до хліба відбивають і народні прислів’я: «Хліб – усьому голова». Випікання хліба було своєрідним обрядом. Діжу, яку використовували для випікання хліба, називали пікною, ставили на покуті й накривали вишитим рушником. Хліб обов’язково стояв на столі теж прикритий рушником, а біля нього – сіль. Хліб не дозволялося класти на стіл перевернутим. При хлібові в хаті не можна сваритися та вживати лайливі слова. Чоловіки не мають права їсти в шапці.

Хліб здавна є символом добробуту, гостинності, хлібосольства. Протягом віків у народі виробилося ставлення до нього як до священного предмета. Розділити з іншим хліб означає подружитися. Зустрічати хлібом-сіллю дорогих гостей - цей звичай, що має глибоке коріння, дійшов до нашого часу. Традиції, пов’язані з хлібом, який уособлює повагу до праці й людини праці, кращі моральні засади взагалі, продовжують жити й тепер. Окрасою всіх свят і обрядів є хліб.

Найпоширенішим обрядовим хлібом є коровай. Його використовують при святкуванні обжинків.

Коровай використовують і в сімейній обрядовості. Взагалі, хліб є одним із найголовніших атрибутів. Із хлібом ходили старости, хлібом благословляли молодих на подружнє життя, зустрічали й проводжали наречених, ходили до сватів.

Великодній коровай (давньоруська «баба», або християнська паска) має обрядове значення: пробудження природи, магічне сприяння плодючості полів, худоби й людей. Великодні короваї задовго до прийняття християнства споживали разом із обрядовими яйцями – крашанками (писанками), які є символом життя. Для великоднього короваю тісто замішували на маслі, сметані, яйцях, олії, цукрі, добре розмішували й ставили в тепле місце сходити. Готовий коровай прикрашали цукровою поливою, фарбованим пшоном чи маком, обов’язково освячували в церкві разом із крашанками (писанками) та іншими великодніми стравами.



Учениця :

Калина - дерево українського роду. Колись у сиву давнину вона пов'язувалася з народженням Всесвіту, вогненної трійці: Сонця, Місяця і Зірки. Тому й отримала калина таке ім'я від старослов'янського назви Сонця - Коло. А оскільки ягоди калини червоного кольору, то й стали вони символом крові та безсмертного рода.

Ягоди калини червоні, що символізує безсмертя роду. Дуб і калина - символи краси і сили, але сили незвичайної, краси надзвичайною.

Деякі дослідники пов'язують її назву із сонцем, жаром, паланням. Калина часто відіграє роль світового древа, на вершечку якого птахи їдять ягоди і приносять людям вісті, іноді з потойбіччя. Та й саме древо пов'язує світ мертвих зі світом живих. Калина символізує материнство: кущ — сама мати; цвіт, ягідки — діти. Це також уособлення дому, батьків, усього рідного. Калина — український символ позачасового єднання народу: живих з тими, що відійшли в потойбіччя і тими, котрі ще чекають на своє народження. Калина уособлює й саму Україну. Як символ Батьківщини, вона «проросла» в гімнові січових стрільців:

Ой у лузі червона калина похилилася.

Чогось наша славна Україна зажурилася.

А ми тую червону калину підіймемо.

 А ми нашу славну Україну розвеселимо!

Її значна поширеність на теренах України, пов'язаність із родинно-побутовими, календарними обрядами (весілля, похорони, осінній обряд «похід на калину» та ін.) зумовили перехід із світу номінативної одиниці у світ художнього образу. Найбільше цей давній фольклорний образ виступає словом-символом як домінанта в асоціативному зв'язку калина — дівчина (мати), калина — Україна, калина — кров. Домінує загальнопоширена спорідненість «калина — дівчина». Цю стійку асоціацію розглядали видатні фольклористи Микола Костомаров, О. Веселовський, Олександр Потебня. 

 Також калина вважалась «весільним деревом» і була обов'язковою учасницею весільного обряду. Гілками калини прикрашали столи, весільні короваї, дівочі вінки й гостинці. Другий вид символічної спорідненості калина — Україна притаманний найбільше стрілецьким і повстанським пісням. Плоди калини стали символом мужності людей, що віддали своє життя боротьбі за Україну. 

  Завдяки червоним ягодам, які нагадують краплі крові, калина в українців стала символом пролитої козацької крові. Ця архаїчна значущість слів калина — кров за традицією зберігається і у піснях воєнної тематики нового часу: У діброві при долині вітер повіває, Там над стрільчиком калина слізоньки ковтає. Ой червоні тії сльози з стрілецької рани, Впав бідненький при долині, більше вже не стане Подібно, «калина на могилі» має стійке символічне значення: тужлива пам'ять за померлим на чужині молодим козаком чи хлопцем, сином, братом:

 А на тій могилі червона калина,

 За стрільцем ридає молода дівчина.



Учень:

Барвінок, поряд з іншими ранніми квітками є провісником весни. А оскільки його глянцево-зелене тверде листя не гине ні влітку від спеки, ні зимою від холоду, морозу і снігу, рослина стала символом радісної життєвої сили, вічності і була перенесена з лісу в сади біля людських жител.


Її тулили до всього, що потребувало вічності, краси, життєстійкості: народженій дитині до свічки, щоб життя було довгим і щасливим; до свічок весільних, щоб любов наречених була нев’янучою; до весільного калача, щоб людські серця до молодят горнулися; до весільного гільця – як символ вічного усталеного буття.
Здавна вважалося, що ця рослина дарує дівчині вроду. Дівчата колись умивались відваром із барвінку: “Десь ти мене, мати, в барвінку купала”.

Барвінок для українців став постійним символом шлюбу. Дівчина згадує про барвінок, коли говорить про кохання й порівнює з ним милого:


Зелененький барвіночку, стелися низенько!
А ти, милий, чорнобривий, присунься близенько.

Колись барвінок був і одним із головних героїв українського традиційного весілля. Збирання цієї рослинки перед весіллям, коли з неї плели вінки-силимени (долю) на стіну, сволок чи стелю, на голову княгині – молодій, – було цілим ритуалом. Дружки з дівчатами йшли в сад або до лісу, де були барвінкові місця, зістригали листя, співаючи пісні.


Барвінок, як зілля весільне, садилося і на могилах. Причиною цього, на думку М. Костомарова, було слов’янське вірування про таємничий зв’язок між шлюбом і смертю. Імовірно, в цьому символі ми маємо бачити високе розуміння наших пращурів про міцність і святість шлюбу: вони обрали символом його рослину просту, не пишну, проте нев’янучу, квітка якої нагадує небесну зірку. З часом барвінок стає таємничим символом переходу від одного стану життя до іншого.

Учениця:

Мальва – це символ найдорожчого, любові до рідної землі, до народу. Не було села, а в ньому хати, де б не росли під вікнами мальви – прекрасні обереги нашої духовної спадщини. Всім, хто вирушав у далеку-далеку дорогу, ці квіти нагадували: там земля мила, де мати родила!

А чи знаєте ви яка квітка є символом віри, надії і любові? Це мальва.

Ранньою весною з-під землі з’являється зелене пагіння, за кілька ночей воно виростає вище призьби, привітно заглядає у вікна. На високих стеблах з’являються десятки бутонів, які в кінці весни зацвітають червоними, світло-рожевими, темно-пурпуровими квітами.

Квітнуть мальви біля хати

І славить український рід.

Їх садить біля вікон мати,

Щоб берегли сім`ю від бід.

Отже, мальва-це квітка оберіг української оселі. Про мальву є багато легенд. Послухайте одну з них.

… Давно це було. Напали на нашу Україну вороги і почали людей нищити. А одна хоробра дівчина, яку звали Мальвою, почала захищати свою матусю.Схопили її вороги, порубали на куски та й порозкидали. І там, де вони впали, поросли квіти, які люди назвали Мальвами, як ту дівчину, що вміла помститися ворогу лютому за жорстокість.

А ще ця квітка не лише милує око і веселить душу, а й помічна вона. Її відвар вживають для лікування нежитю, ангіни. З її пелюсток добувають фарбу, яку використовують для кондитерських виробів.



Учень:

Але нема жодної української хати, біля якої дбайливі руки господині не влаштували б яскравих квіткових острівців, на яких би не росли під вікнами чорнобривці – прекрасні обереги нашої духовної спадщини. Вони милують око, ніжно хвилюють душу, міцно прив’язують наші серця до рідної домівки. Усім, хто вирушає у далеку дорогу і опиняється далеко від батьківського порогу, вони нагадують: там земля мила, де мати народила. Усі ці почуття добре відбиті у вірші М. Сингаївського «Чорнобривці», що згодом став піснею, яку люблять і співають не тільки в Україні :



Як на ті чорнобривці погляну,

бачу матір стареньку,

бачу руки твої, моя мамо,

твою ласку я чую, рідненька.

Чорнобривці так щільно ввійшли у життя, культуру та побут українців, що стали одним із українських народних символів, який уособлює дитинство, рідну матір і батька, рідну оселю.

Скільки народної любові і тепла до цих квітів втілилося у легендах про них. Матері їх завжди ототожнюють з найдорожчим - чорнобровими і кароокими синами, тож чорнобривці для матерів - символ чоловічої сили, святості, чистоти, хлоп’ячої краси й добра. Діти ж, навпаки, пов’язують ці квіти з образом матері і для них це символ отчого дому, материнської любові, Батьківщини. Цю нерозривну єдність якнайкраще передає одна з легенд, а точніше її заключні слова: «Зосталися в Україні Хата, Мати і Чорнобривці, як одне ціле».

Дивишся на квітку і згадуєш про свою маму, бабусю, вкотре усвідомлюючи, як сильно їх любиш. Мама – найрідніша і найдорожча на світі. Вона присвячує нам своє життя. Вирощує і виховує нас у любові, як чорнобривці і, навіть, коли ми виростаємо, піклується і дбає про нас, наче пригортаючи чорнобривці до серця. Мамине серце завжди сповнене любові до дитини. Тому так важливо завжди пам’ятати і цінувати матерів понад усе.



Учениця:

Здавна у нашому народі найбільш шанованим деревом є верба. „Без верби і калини – нема України”, – говориться в народній приказці. Важко уявити нашу землю без верби. У нас її росте близько 30 видів. Говорять: „Де вода, там і верба”. Вона своїми коренями скріплює береги, очищає воду. Коли копали криницю, то кидали шматок вербової колоди для очищення води. У відро з водою клали вербову дощечку, а на неї ставили кухлик для пиття води. Це була своєрідна народна гігієна.


Під вербами молодь призначала побачення, освідчувалася в коханні.
Про тиху, скромну вербу народ склав багато пісень.

Тиждень перед Великоднем називається вербним. Тоді освячують вербу. У багатьох селах України садили гілочку свяченої верби. Вважалося, що така верба е особливо цілющою. Посадіть і ви ніжну вербову гілочку. У сирій землі вона Швидко пустить корінчики і виросте гарне дерево. Не можна допустити, Щоб зникли вербові насадження на нашій Україні. Незабутні слова В. Симоненка з вірша "Виростеш ти сину, вирушиш в дорогу..."


А якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі;
Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.
Існує така легенда. В одному селі жила красива дівчина Поля і мужній Хлопець на ім'я Стриба. Вони кохали одне одного. Одного разу старші люди попросили Стриба побігти у сусіднє село і довідатись, чи все там спокійно. Побіг Стриба, але, не добігаючи до села, побачив багато ворогів. Швидше вітру прибіг юнак додому, розповів людям про те, що бачив. Вирішили забрати худобу, пожитки і перечекати у горах, поки вороги залишать їхню землю. Бог блискавки і грому Перун побачив людей і вирішив дізнатися, чому вони тут. Спустившись на землю, Перун розпитав у людей, що сталось. Люди розповіли. І тут вій побачив Полю. Вона йому дуже сподобалась, і він сказав: "Ця дівчина Така гарна, що я візьму її собі за дружину".
Люди зраділи, бо мати такого Високого покровителя не всім дано. А Стриба, почувши, впав непритомний. Побачив це Перуні і промовив: "Бачу я, що на чужому нещасті свого щастя не побудуєш. Тож нехай вона буде нічия". Вдарив палицею об землю і там, де стояла доля, виросло струнке зелене деревце. Люди, котрі стояли ближче, бачили, що відбулося, а ті, які стояли далі, питають: "Де Поля?" Їм відповідають: „То Поля”. А Стриба Перун забрав з собою на небо і зробив Богом земних вітрів.

Учениця:

ЗОЗУЛЯ - символ суму і вдівства, весни і, водночас, нещастя, туги за минулим і страждань нерозважливої матері. Вона має віщий дар – «кукує» людині літа, щасливе або нещасливе заміжжя. Може бути передвісником доброго чи поганого врожаю: коли закує на голе дерево - бути голодному літу, а якщо дерево вже розпуститься - то чекай доброго врожаю.

Перекази вважають її перевернутою на птаху вдовою, через що вона і гнізда собі не в'є - бо ні з ким в цьому гнізді сім'ю заводити. Сказано, вдова... А вдова вона, нібито, злочинна: вбила свого чоловіка, а тому не може знайти пари, поневіряється одна.

«Кує» зозуля тільки навесні - від Благовіщення до Івана Купала - а як виб'ється ячмінний колос, перестає...

Вперше почувши зозулю навесні, треба мати в кишені гроші, то будеш при грошах цілий рік. Вона першою вилітає у вирій і останньою звідти повертається, а це означає, що ключі від цього райського острова - у неї...

Учень:

СОЛОВЕЙКО - Свята і вільна Божа пташка, співець добра і кохання, символ весни і волі, високого натхнення і неперевершеного таланту. Виконати свою роботу так, як виконує свою соловейко, не здатен жоден інший птах: соловейко — найдосконаліший співочий талант пташиного світу. Навіть люди рівняються на нього, тому і кажуть про талановитого співака: «Співає, як соловейко!». Його спів настільки високий і чистий, що людина, слухаючи соловейка, підноситься духом, очищується душевно і втішається чуттями.

Він - передвісник справжньої весни в лісах та гаях, але тільки тоді розпочинає оспівувати весну, коли нап'ється води з березового листя, і співає доти, поки не перецвітуть сади. Обсипається цвіт - поступово стихає солов'їний спів.

Здавна соловейко вважався улюбленим птахом богині Лелі: як вона леліяла своєю увагою та покровительством молодих дівчат, так і він леліє своїм співом весну, людську душу і навіть кожне деревце, з якого можна почути його витьохкування.

Має соловейко і свою магію: якщо співає він у пізню пору літа, треба готуватись до великої біди...

Цього співучого птаха настільки люблять всі, що назва «соловей» поступилася лагідному слову «соловейко»!


Учень:

Лелека (бусол, бузько, чорногуз, гайстер) - символ богині Зорі; символ поваги до батьків; символ мандрівників; сімейного благополуччя, щастя; батьківщини.


Лелека в українців – святий птах, який, за повір’ям, має риси і звички, що притаманні людям. В народному уявленні він є символом праці і відданості. Де він покладе своє кубло, тій хаті буде щастити, а якщо його образити, він і хату може спалити. В Україні птахів і звірів не називали людськими іменами.
Лелеки розуміють людську мову (адже колись говорили), як і люди, шукають собі пару, турбуються про дітей і через ревнощі можуть покінчити життя самогубством. Якось люди недобре пожартували і підмінили яйце лелеки качиним. Лелека-мати вигрівала яйця, а батько носив їжу. Коли на світ з’явилися пташенята, разом з малим лелекою в гнізді вилупилось і каченя. Побачивши його, лелека високо злетів у небо і каменем упав на гніздо. Мертвими на землю впали пташенята і лелека-мати. А садиба того господаря незабаром пішла з димом.
Як і людина, лелека може плакати: “Бузьок може нудитися за хижею, в якій жив, ще як був чоловіком, - розповідається в одній легенді. – То він гніздо і в’є на дахах і живе коло людей. Ми часто можемо бачити, як він журиться. Стоїть годинами на одному місці з опущеним дзьобом – плаче й думає про своє людське життя”. Лелека сумує, коли бачить свари поміж людьми: “стане нерухомо на одній нозі і плаче гірко... А як бачить добро між людьми, то калатає своїм дзьобом. То він так радіє”.
Звернімо увагу на те, скільки пісень, казок і повір’їв в Україні пов’язано з цим білим птахом з чорною позначкою і скільки він має назв – бусол, боцюн, бузько, гайстер, чорногуз, лелека. У фольклорі і літературі лелека символізує любов до рідної землі, тугу за батьківщиною. Невипадково ліричний герой однієї з пісень просить: "Візьміть мене, лелеченьки, на свої крилята".
Лелеки з давніх часів перебувають під охороною українців, ще з часів тотемізму. Їх вважали провісниками весни, птахами Сонця.

Учениця:

Його можна порівняти з піснею, витканою чи вишитою на полотні. Без рушника, як і без пісні, не обходяться народження, одруження людини, ювілейні урочистості.

Ознакою охайності, працьовитості кожної господині є прибрана хата і чистий рушник напохваті. По всій Україні поширений звичай накривати рушником хліб на столі. нИм накривали і діжу після випікання хліба, ставлячи її під образами на покуті. Дарунковими рушниками перев’язували гостей і кумів, запрошених на зорини.

Гарний був звичай використовувати рушник при будівництві житла. Його вішали вгорі, у кутку, коли стіни були вже зведені.

У перший день огляду озимини йшли в поле гуртом – частіше родом. Попереду батько ніс на рушник хліб-сіль; у кошику, накритому рушником, несла різне частування мати. На зеленому полі розстеляли його, клали їжу. Так робили і в перший день оранки, сівби та жнив. Після закінчення жнив господар зустрічав женців з хлібом-сіллю на рушнику, а ті одягали на нього обжинковий вінок.

Коли син вирушав із дому у далеку дорогу, мати дарувала йому рушник, щоб беріг від лиха. Цей звичай існує і нині. Весільний рушник кожна дівчина готувала сама. Вишивати рушник, сорочки матері навчали дочок змалку.

Окрім хат рушниками в минулому прикрашали також громадські установи – сільські управи, школи. Рушник у нашому побуті живе і сьогодні. Його використовують на весіллі, під час проводів хлопців до армії. З хлібом-сіллю на рушнику зустрічають дорогих гостей.

Добре було б, якби і в сім’ях повернулися до прадавньої традиції вишивати рушники.



Учениця:

ВИШИВАНКА - національна святиня, бо символізує собою і несе в собі духовне багатство, високу мудрість і традиційний зв'язок багатьох поколінь-зв'язок, що не переривається віками. Вишиванку передають з роду в рід, зберігають як безцінну реліквію. За формою - це біла вишита сорочка, виготовлена з лляного чи конопляного полотна домашньої роботи.

Вона - символ здоров'я і краси, щасливої долі і родинної пам'яті, любові і вірності. Візерунок на вишиванці залежить від того, кому вона призначається: батькові чи братові, нареченому чи другові, парубку чи одруженому - кожному вручалась вишита сорочка з візерунком відповідної символіки.

Характерно і показово: символіка новітніх українських вишиванок у своїх образах збігається з орнаментами давніх трипільських часів. В цьому - спадкоємність наших культурних виявів.

Вишиванка - це й оберіг людини від лихого ока та злих духів.

Учень:


Мудрі люди кажуть: "У світі доти існуватиме любов, доки люди писатимуть писанки". Кожна писанка - це ніби маленький світ. Тут і небо із зорями, і вода з рибами, і дерево життя з оленями й птахами, і засіяне поле, і трибанні церкви - усе це вималюване у певному порядку для того, аби підтримати лад та рівновагу у нашому світі.

Історія писанок як символу весняного відродження природи сягає у далеве минуле і пов'язана з ритуалом весняного відродження на землі.Перетворювати звичайне куряче яйце на чарівну писанку за старих часів уміла кожна слов'янська жінка. Хранителька домашнього вогнища повинна була з року в рік «оновлювати світ». Для цієї святої справи їй, окрім яєць, потрібні були: непочата вода, непочатий вогонь, нові горщики, нова полотняна серветка, бджолиний віск, свічка, фарби, розламана надвоє кісточка-вилка, узята з півнячих грудок.

Непочатий вогонь добував господар сім'ї, непочату воду господиня брала опівночі з семи джерел. Фарби добували з пелюсток квітів, кори, коріння і листя дерев. Узор майстрині не вигадували, а списували з торішніх писанок - з року в рік, від бабусь-прабабусь. А до предметів, причетних до приготування писанок, ніхто, окрім самої господині, не смів навіть торкатися.

Так писали писанки наші далекі предкині, наші прабабусі. Ця традиція нараховує вже близько 8 тисяч років. Звичайно ж, з часом правила писання спростилися. Вода проста, кип'ячена, писанок - спеціально виготовлений у вигляді невеликої металевої воронки, а фарби беруться як «від Бога, так і від людей». Але традиція проминула всі труднощі і змогла вижити й донині.


Учениця:

Український віночок - це не просто краса, а й оберіг від зла та ще й знахар, бо в ньому є така чаклунська сила, що болі знімає, волосся береже.
      Віночок, як головний убір, дівчата плели із 12 живих квітів, кожна з яких була символом і оберегом: безсмертник - символ здоров'я, деревій - нескореності, барвінок - життя й безсмертя людської душі, цвіт вишні та яблуні - символ материнської відданості, калина - символ краси та дівочої вроди, любисток і волошка - відданості та вірності, ромашка - символ дівочої чистоти; ружа, мальва та півонія - віри, надії та любові; хміль (вусики) - символ гнучкості та розуму. Цвіт маку долучають у вінок ті дівчата, у чиїх родинах хтось загинув у боротьбі з ворогом. Мак - символ печалі і смутку.
     До віночка в'язали кольорові стрічки. Посередині світло-коричнева стрічка - символ землі-годувальниці, ліворуч і праворуч від неї дві жовті - символ сонця, за ними світло- і темно-зелена - символи живої природи, краси і юності. Далі синя й блакитна - символи води і неба. Потім з одного боку жовтогаряча - символ хліба, а з другого - фіолетова - символ розуму, потім малинова - символ щирості та рожева - символ багатства. По краях в'язали білі стрічки - символ чистоти. На лівій внизу вишивали Сонце, а на правій - Місяць. Ці солярні знаки були головними оберегами голови дівчини, а також оберігали косу дівчини від злого ока.

Учень:

Так, у давнину саме вітряки вітали стомленого перехожого чи валку чумаків, що поверталися з далекої дороги. Під його дерев'яними стінами міг прихилитися-спочити сліпий кобзар-лірник або мандрівний філософ. Вітряки були місцем, де збиралася сільська громада для обговорення різних питань.


Цілими юрбами вибігали вітряні млини аж ген у поле, за околицю, займали, немов вартові, близькі могили та пагорби. І, повернувшись в один бік, чекали вітру. Чекали, коли-то їм доведеться попрацювати на славу.

Влітку млини гуляли, бо не було сильного й дужого вітру. А восени він починав дути міцніше й довше. Й тягнулися до вітряка важкі вози з мішками нового, свіжого зерна. День і ніч вертілися його крила, немов силкуючись наздогнати одне одного... Рухаючи крильми, вони ніби злітали в небо, а в нерухомому стані були втіленням величавого спокою.

Крила вертіли вал, який своїм зубчастим колесом чіпляв шестерню з вправленою в неї залізною штабою-веретеном, веретено нижнім кінцем вправлено у верхняк, що під ковшем, - сам собі зерно дістаючи та мелючи так, що аж курява стояла та борошно течією в нижній ківш пливло.

Учениця:

Українська хата — це символ України. Почувши такі слова ви зразу собі уявляєте білу невисоку хатинку під солом’яним дахом, в якій жили наші прадіди.

У давнину наші предки називали Берегинею своє житло, бо воно оберігало не лише від холоду, від зла, але й берегло чистоту людської душі. Кожна частина житла мала своє символічне значення. Піч символізує собою родинне вогнище і була священна, як мати. Вона обігрівала, годувала всіх.


Найсвятішим місцем у хаті була покуть. Там висіли ікони, прикрашені рушниками і пахучими травами. На покуті садили почесних гостей, молодих під час весілля, там же ставили дідуха на Різдво.
Прикрасою житла служили вишиті рушники. Їх вішали над дверима, над вікнами, стелили на столі, але найкрасивішими обов’язково накривали ікони. Прикрашали хату і настінними малюнками, які служили і прикрасою, й оберегами. Малюнками розписували піч, припічки, вкладаючи свій щедрий талант у колоритні орнаменти.
Під іконами стояв великий стіл, розрахований на численну родину: біля нього всі збиралися і коли їли, і коли вирішували важливі питання. На ньому завжди мала лежати прикрита рушником паляниця. Біля стола попід стіною стояла довга деревяна лава, а збоку його — велика скриня, куди складався одяг, рушники тощо.
Недалеко від печі ставився деревяний настил на стовпчиках — піл. На ньому спали, а вдень, прибравши постіль, його нерідко використовували для хатніх справ.
…Я ніколи не жила у такій хаті, але мої пращури передали мені, мабуть, святу любов до неї, бо трепетно хвилюється моє серце, коли чую слова:

Хата моя, біла хата,
Казко тепла й доброти…

Учениця:

Найархаїчнішим елементом у сучасних сільських хатах досі залишається піч, яка також зберігає давнє священне значення для господаря. Тому її найчастіше розмальовували чудовими візерунками. Вважалося, що ворожа сила, задивившись на цей розпис, забуває про своє лихе діло. Житло людей, родинне вогнище (піч) завжди були священними — це цілий безмежний Всесвіт, де живуть батьки й діди, народжуються діти й онуки. У прадавні віки, коли не було церкви, сім'я молилася біля родинного вівтаря, яким була піч. У ній палало багаття, їй приносилися жертви: зерно з нового врожаю, перший кусень тіста перед випіканням хліба, ритуальні напої тощо. За давніми віруваннями, за піччю живе Домовик — добрий дух сім'ї. Якщо до нього ставляться добре, він допомагає всій родині, приносить щастя, а якщо ображають — шкодить.

Коли родина переселялася до нової оселі, обов'язково брали зі старої печі жарину і вносили її у нову хату, шоб запалити родинне вогнище в цій оселі.

Учень:

В українців сало - не просто улюблений продукт, а справжній національний символ, оспіваний у приказках, піснях й анекдотах. Краєзнавець і письменник Віталій Закладний про життя й побут українців написав кілька книг. Одну присвятив кулінарним традиціям. Каже, згадки про сало є і в фольклорі, в творах класиків. Саме свині й сало врятували наших пращурів від голоду під час навали татарських завойовників. Так вважає ініціатор спорудження пам'ятника свині як «одвічній годувальниці українського народу».


Сало - символ тяжкої і довготривалої праці та заслуженої і навіть вистражданої винагороди за неї, бо здобути цей надзвичайно корисний та цінний і всіма визнаний як український національний продукт можна лише не цураючись найнеприємнішої роботи і терпляче сприймаючи всілякий трудовий дискомфорт в умовах далеких від естетичних.

Так як і «носій» сала - свиня - є символом суперечливим, то й саме сало образно символізує перехід протилежностей одна в одну: в малогігієнічних і навіть брудних умовах «свинячого» існування виростає сніжно-білий чистий продукт, а неприємні запахи свинарника переходять у запашний аромат смаженого чи іншим чином приготовленого сала - і все це завдяки кропіткій людській праці.

Сало - це по-доброму іронічний символ - знак українця -ілюструє: все, яким би воно не було неприємним, непридатним і непривабливим, старанністю, наполегливістю та працьовитістю можна перетворити в приємне, корисне і красиве.


Учень:

В українців вареник – це символ астрального Бога Місяця. Начинкою до пирогів бувають різні продукти рослинного чи тваринного походження: м'ясо, риба, квасоля, горох, морква, капуста, сир, мак, вишні, сливи, яблука, груші. Ліплені пироги були ритуальною стравою протягом тисячоліть. Вареник також символ достатку, багатсва. Напевне, тому дружки наступного дня після весілля приносили нареченій вареники і бажали достатку, а також, «щоб була груба, як вареник», маючи на увазі здоров’я та пряме покликання жінки бути матір’ю.

Отож, і святвечірній стіл не міг обійтись без вареників – символу благополуччя у родині на весь рік.

Учень:

Український борщ – не просто буденна страва, це символ родинності, елемент ритуалу єднання, основа кулінарної традиції, яка сильніша за будь-які новітні експерименти і заморські запозичення.


Борщ – це найперша і найточніша асоціація, пов´язана з Україною, і головне – позитивна. Ця асоціація смачно пахне і обіцяє тепло, затишок, ситість, а відтак умиротворення. Це символ української гостинності, а несвідомий вибір щоденної страви на користь борщу для кожного українця – прояв приватного патріотизму.
Заберіть в українців борщ – і нарешті викличете праведний гнів і, ймовірно, справжній народний бунт, якого досі не спровокувала системна боротьба влади проти української культури і загалом української ідентичності.
Борщ – це страва з національним характером. Простота і прямолінійність борщу – в його звичних для кожного українця інгредієнтах. Емоційність (до сліз) – у цибулі та запашному часнику. Гостре почуття гумору та самоіронічність – у пекучому перцеві.
Український борщ має кілька десятків смачних варіацій, залежно від регіону, в якому його готують, – а при цьому він все одно завжди і скрізь залишається борщем! Хіба це не метафора пошуку цінностей, які би, попри всю палітру ментальних особливостей українців із різних куточків країни, залишалися спільними для всієї нації?
В Україні існує справжній культ борщу. Тож давайте творити культову модель розвитку української культури за принципом борщу: своє, автентичне, смачне, корисне, багатоваріантне, а відтак цікаве для цілого світу.

Учитель:

Розмову про Україну та про її символи , про народ можна вести без кінця - краю , бо така багата і щедра наша земля , така славна її історія . Хочу , щоб кожен з вас запам’ятав те, про що ми сьогодні говорили . Любімо свою землю , випрошуймо у Всевишнього ласки і допомоги , вивчаймо , знаймо і поважаймо її символи , не даймо нікому її скривдити .

Молись , дитино , за Україну ,

Що нам безсмертне життя дає .

А по молитві ставай до чину ,

Ставай до праці , дитя моє .




Використані інтернет ресурси:

1. blogs.pravda.com.ua

2. nslovo.com.ua

3. about-ukraine.com

4. 1tv.com.ua/ru/news

5. www.ukrsov.kiev.ua



6. dovidka.biz.ua

7. sofiynist.donntu.edu.ua 

8. www.kolyba.org.ua


9. 37.57.103.24/Materialu.htm

10. www.aratta-ukraine.com



11. dnevnik.bigmir.net

12. www.mij-kraj.com.ua



13. metodportal.net

14. laria.com.ua

15. kampot.org.ua

16. sehrg.at.ua

17. https://sites.google.com

18. cntime.cn.ua


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка