Сценарій святкового заходу, присвяченого 200-річчю з дня народження Т. Г. Шевченка Мета



Скачати 175.09 Kb.
Дата конвертації06.03.2016
Розмір175.09 Kb.




У ВІНОК КОБЗАРЮ

Сценарій святкового заходу, присвяченого 200-річчю з дня народження Т.Г. Шевченка

Мета:

- виховання патріотизму, любові до рідної мови, скарбів поетичного слова, України;

- вшанування пам’яті видатного художника слова,

патріота України - Т.Г.Шевченка;

- формування культури мовлення через красу й багатство рідної мови;

- пропагування творчості обдарування рідного краю.

На сцені – рушник, вінок і вислів “У вінок Кобзарю”.

Декорації: з однієї сторони – фрагмент української хати, з іншої - тополя
Ведучий : Шановні гості! Запрошуємо вас у царство мудрого й красивого, правдивого й цінного, сильного й ласкавого, доброго й мужнього слова. Поезія – це вогник, схожий на полум’я свічки, що запалює душу людини.
Запалює свічку.
Ведучий : Хай палає свічка.

Хай палає,

Поєднає нас вона в цей час.

Друзів голоси нехай лунають,

Слово й музика нехай єднають нас.
Звучить мелодійна музика Ф. Шопена «Осінній вальс», «Мелодія кохання»
Учень : Мова українська – то Шевченка слово,

Лесі Українки і Марка Вовчка.



Учень : Мова українська – то дарунок Бога,

Це барвисте слово генія Франка.



Учень : Мова українська – це і степ широкий,

Це сади вишневі, і гаї, й ліси.



Учень : Мова українська – океан глибокий

Мудрості народу – вічної краси.



Учень : Мова українська – берегиня наша,

Пісня материнська, голос немовлят.



Учень : Мова українська – це достатку чаша

І найбільше свято із відомих свят.



Ведучий : Рідна мово! У тобі щедрість віків і пам’ять тисячоліть, неосяжна душа народу і безсмертя його.
Ведучий : Духовним батьком, творцем і рятівником української мови й всієї нації став Великий Кобзар – Тарас Шевченко.

То була дивовижна зоря.

На убогу і світом забуту,

Щоб її до життя повернути,

Бог послав Кобзаря.

Ведучий : Дякуємо Богу святому, що живемо не в такий вік, коли за слово правди людей на хрестах розпинали або на багаттях палили. Не в катакомбах, не в вертепах зібралися ми славити великого чоловіка за його науку праведну: зібрались ми серед білого дня і всією громадою складаємо йому щиру дяку за його животворне слово.

Учень:

В дні перемог і в дні поразок,

В щасливі дні, і в дні сумні

Іду з дитинства до Тараса,

Крізь глум юрби і суєту,

Ні, не в минуле, а в майбутнє,

До тебе я, Тарасе, йду.

Учень:

Коли в душі моїй тривога,

Коли в душі пекельний щем,

Іду до нього, до живого,

У Всесвіті віршів й поем.

І в дощ, і в сніг карбую кроки,

І чую, дивлячись в блакить:

Реве та стогне Дніпр широкий,

Щоб розбудити всіх, хто спить.

Учень:

Я не один іду до нього -

Ідуть до нього тисячі.

Неначе грішники до Бога

Свої печалі несучи.

І доки в римах «Заповіту»

Вогонь поезії не згас,

Той рух до сонця не спинити,

Бо зветься сонце те – Тарас.

Учень:

Ти зорею сіяєш у прийдешнім віку,

Сходиш хлібом духовним на яр-рушнику.

У розкриллі земних і заобрійних трас

Височієш над світом, великий Тарас.

Учень:

Твій голос – повнить пшеничний колос,

Бо те, за що ми жили й боролись,

Твій сон щасливий, зоря твоя,

Велика, вольна, нова сім’я…

Ведучий: Минуло вже 200 років з дня народження славного сина України, але в багатьох українських родинах ви бачите прикрашений вишитим рушником портрет Кобзаря. Він - як член сім’ї, як найдорожча людина.

Учень: У нашій хаті на стіні

Висить портрет у рамі

Він дуже рідний і мені,

І татові і мамі.

Він стереже і хату, й нас,

Він знає наші болі.

Я добре знаю – це Тарас,

Що мучився в неволі.

Такий ріднесенький - дивись:

Він мов говорить з нами,

Він на портреті мов живий,

Ось - ось і вийде з рами.



Учень:

До мене сьогодні всміхнувся Шевченко

З картини, що там на стіні.

Читає пісні його залюбки ненька,

Розказував батько мені:

Учень:

Як вівці він пас — ще малий був хлопчина,

А виріс — великий дав дар:

Для всіх поколінь, для всієї Вкраїни,

Цю книгу, що зветься "Кобзар".

Учень:

Як книгу святу берегли ми завзято,

З собою забрали у світ,

Як слово Тараса завжди зберігати,

Великий усім заповіт.

Учень:

Буду й я любити Вкраїну рідненьку,

То може й мені ще не раз

З картини ласкаво всміхнеться Шевченко,

Наш Батько, великий Тарас.

Учень:

У вікні любисток, на підлозі м'ята,

В золотій оправі книга серед книг.

Наче щедре сонце поселилось в хаті,

Як велике щастя стало на поріг.

Мудра, світла книга, — то «Кобзар» Тараса,

На столі, як свято, білий коровай.

І пішло повір'я з дідівського часу,

Як «Кобзар» у хаті — буде щастя, знай.
Ведуча:

...Ти пройди по селах рідної Вкраїни:

В кожній хаті — книга, на стіні — портрет.

В рушнику розшитім, квітчаний в калині,

Бо в святій пошані у людей поет.

То співець-предтеча, наш Кобзар Шевченко,

Знають його люди і широкий світ.

Внук Дніпра-Славути, син Вкраїни-неньки,

Він живе в народі, як і «Заповіт».

Учень:

Благословенна та година,

Як народила Мати сина

І назвала його Тарасом.

Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку скропив Тарас

Дрібними росами — сльозами.



Учень:

У старій хатині

В кріпака колись

В тихий день весняний

Хлопчик народивсь.

Учень:

В похилій хаті, край села,

Над ставом чистим і прозорим

Життя Тарасику дала

Кріпачка мати, вбита горем.
Сценка «Тарас і мати»
(Виходить малий Тарас з мамою)

Малий Тарас:

...Ще в школі,

Таки у вчителя –дяка,

Гарненько вкраду пятака,

Бо я було трохи не голе,

Таке убоге – та й куплю

Маленьку книжечку. Хрестами

І візерунками з квітками,

Кругом листочки обведу

Та й списую Сковороду

Або три царіє со дари

Та сам собі у буряні,

Щоб не почув, хто не побачив,

Виспівую та плачу...



Мати: Не плач. Ти народився під високою зорею. Тобі випала велика Доля.

Малий Тарас: Мамо, а що то є доля?

Мати: Той блукає за морями,

Світ перепливає,

Шука долі, не находить —

Немає, немає! —

Мов умерла. Інший рветься

З усієї сили

За долею; от-от догнав

І — бебех в могилу!

А в третього, як у старця,

Ні хати, ні поля,

Тілько торба, а з торбини

Виглядає доля —

Як дитинка; а він її

Лає, проклинає



Тарас: Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах тримається?

Мати: Так, синочку, правда.

Тарас: А чому так багато на небі зірочок?

Мати: Це коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?

Тарас: Бачив, матусю, бачив… Матусенько, а чому одні зірочки ясні, великі, а інші ледь видно?

Мати: Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь – ледь тліє. А коли добра, любить людей, робить їм добре, тоді свічка такої людини світить ясно, і світло це далеко видно.

Тарас: Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.

Мати: Старайся, мій хлопчику,(гладить його по голові)

Як гірко, як нестерпно жаль,

Що долі нам нема з тобою!

Ми вбогі, змучені раби,

Не знаєм радісної днини.

Нам вік доводиться терпіть,

Не розгинать своєї спини.

Промовиш слово - і нагай

Над головою люто свисне.

І так усюди - з краю в край

Панує рабство ненависне.

(Матір виходить)

Тарас:

… В тім гаю,

У тій хатині у раю,

Я бачив пекло… Там неволя,

Робота тяжкая, ніколи

І помолитись не дадуть.

Там матір добрую мою

Ще молодую у могилу

Нужда та праця положила

Там батько плачучи з дітьми

( А ми малі були і голі)

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині !… А ми

Розлізлися межи людьми.

Мов мишенята.
Пісня « По діброві вітер віє»
Учень:

У тяжкій неволі

Ріс малий Тарас.

Він не вчився в школі,

Він ягнята пас.
Сценка « Тарас і Оксана»
Тарас читає вірш “Мені тринадцятий минало” – початок:

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в Бога......

Уже прокликали до паю,

А я собі у бур’яні

Молюся Богу... І не знаю,

Чого маленькому мені

Тоді так приязно молилось,

Чого так весело було.

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось...

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо голубеє

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята —

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати —

Нема в мене хати!

Не дав мені Бог нічого!..

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози!..

Оксана: Чом же плачеш ти? Ох, дурненький Тарасе. Давай я сльози витру. Не сумуй, Тарасику, адже кажуть, найкраще від усіх ти читаєш, найкраще за всіх співаєш, ще й кажуть, малюєш. От виростеш і будеш малярем. Еге ж?

Тарас: Еге ж. Малярем.

Оксана: І ти розмалюєш нашу хату.

Тарас: Еге ж. А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здатний. Ні, я не ледащо. Я буду таки малярем!

Оксана: Авжеш, будеш! А що ти ледащо, то правда. Дивись, де твої ягнята! Ой, бідні ягняточка, що чабан у них такий — вони ж питочки хочуть!

Тарас:

Неначе сонце засіяло,

Неначе все на світі стало

Моє... лани, гаї, сади!..

І ми, жартуючи, погнали

Чужі ягнята до води.


(Тарас проводить Оксану, а сам повертається і сідає під тополею)
Сценка «Тарас і козак»
(Звучить мелодія пісні "По діброві вітер віє". Виходить хлопчик-пастушок)
Хлопчик: Тарасе, сонце заходить! Женімо отару в село!

Тарас: Я заночую тут. Мене й так ніхто не чекає. Мачуха ненавидить, щовечора битий...

Хлопчик: А вівці?

Тарас: Жени й моїх овець, а у селі вони й самі дорогу до двору знайдуть.

Хлопчик: А вечеряти? Ти ж голодний...

Тарас: Вечеря! Була вечеря, коли мати жила. Тепер мене годують штовханцями... А тоді, тоді кожен вечір був святом! А ще як навесні вишні зацвітуть, як сядемо вечеряти надворі, як соловейко защебече-защебече! Катерина вечерю подає, а мама на нас дивиться і посміхається...
Пісня « Садок вишневий коло хати»
Тарас (продовжує):

А спали ми під відкритим небом, на подвір'ї, а над ними роїлися зорі, і тато казав, що десь там сяє і моя зірка...



Хлопчик: Не переживай, Тарасе. Послухай, я тобі велику таємницю відкрию, тільки нікому не розказуй, бо біда тобі ж самому буде!

Тарас: Ну, яка в тебе може бути таємниця?

Хлопчик: У мене сестричка народилася, то я вночі підслухав, як ба-ба-повитуха пророчила матері про долю малої. Вона, знаєш, перш, ніж увійти до хати, де має дитина народитися, у вікно дивиться і в ньому бачить тієї дитини долю.

Тарас: Нема в мене долі. А про твою сестричку мені й не цікаво слухати. Яка тут може бути таємниця?

Хлопчик: Є, є таємниця! Баба й про твою долю матері розповіла. Каже, що як глянула колись у ваше вікно, мало не зомліла. Сидить, каже, кругом стола повно панів, а між панством - мужик стоїть, вичитує щось із паперів. А вони на нього кулаками махають, а підійти бояться. Коли це, де не візьмись, щось таке, як цар у короні, та як не схопляться з тим мужиком за барки: той за груди, а той за шию.

Тарас: А далі що?

Хлопчик: А далі баба розповідати побоялася. Казала, що ти неабияка дитина. Казала, що уже народився такий, що волю в панів одніме... Казала, що. може, це якраз ти...

Тарас: Волю? В царя відібрати, а людям дати?! Ех, якби я мав таку силу! Моя мама від тяжкої панщини померла, батька по місяцеві дома нема, бо все його кудись пан посилає, все кудись відправляє... А в хаті злидні несказанні...

Хлопчик: Женімо, Тарасе, отару! Поночіє...

Тарас: Не пожену. Заночую отут під зорями в полі. Може, хоч мама присниться або козаки. Козаки мені часто сняться, особливо один.

Хлопчик: Тоді добраніч, Тарасику! Я тобі вранці хліба принесу!

(Тарас вкладається під тополею, вкривається свиткою, засинає. З глибини сцени виринає запорожець. У руках у нього дві великі книги. Запорожець сідає коло Тараса, гладить його по голові і сам до себе промовляє):

Було колись - в Україні

Ревіли гармати:

Було колись - запорожці

Вміли панувати.

Панували, добували

І славу, і волю:

Минулося - осталися

Могили на полі.

(Тарас прокидається, здивовано дивиться на козака, котрий наче не помічає хлопчикового здивування і продовжує):

Не вернуться сподівані. Смійся, лютий враже!

Не вернеться воля. Та не дуже, бо все гине, -

Не вернуться запорожці. Слава не поляже.

Не встануть гетьмани. Не поляже, а розкаже.

Не покриють Україну Що діялось в світі.

Червоні жупани! Чия правда, чия кривда

Обідрана, сиротою І чиї ми діти.

Понад Дніпром плаче: Наша пісня, наша дума

Тяжко-важко сиротині. Не вмре, не загине...

А ніхто не бачить... От де, люди, наша слава,

Тільки ворог, що сміється... Слава України!



(Пригортає Тараса і наче показує хлопчика глядачам, продовжуючи):

Без золота, без каменю. Без хитрої мови. А голосна та правдива. Як Господа слово...



Тарас: Ви знову прийшли? Ви мені принесли ці грубезні книги?

Козак: Коли б волею якоїсь казкової сили наш народ постав перед необхідністю з-поміж уcix людських книг вибрати дві, то мав би узяти Біблію та "Кобзар". Без першої він був би неповноцінний морально, без другої - немислимий і недолугий як народ, "Кобзар" - це Євангеліє від Тараса.

Тарас: Від Тараса? Але мій дідусь ніколи не читав Євангелія від Тараса. Читав від Івана, Луки, Матвія, Марка...

Козак: Євангеліє від Тараса напишеш ти!

Тарас: Я? Але ж яне апостол! Я - кріпак. Я - сирота, козаче, і в мене нема нікого-нікого, хто б вивів мене в люди...

Козак: Нікого? В тебе є Україна. У тебе є Бог. У тебе є народ. Це багато, хлопчику, дуже багато. Україна стане твоєю Голгофою, воля - твоїм хрестом. Ти будеш розіп'ятий за свою Вітчизну і воскреснеш через неї... Сила твого слова, Тарасику, буде божественною. Цим словом ти врятуєш народ від німоти. Кожне твоє слово підтримуватиме волю, наше національне небо! (пауза) Тож набирайся сил для нових звершень, всього тобі найкращого. Бувай, Тарасе!

Тарас: Я намагатимуся, хоч, знаю, буде важко. Щасти Вам.

(Козак виходить.)

Тарас:

Тяжко , важко в світі жити

Сироті без роду

Нема куди прихилиться ,-

Хоч з гори та в воду…

В того доля ходить полем.,

Колоски збирає,

А моя десь ледащиця,

За морем блукає…

Дід:

Тяжка наша доля в кріпацькому ярмі , Тарасе!

Селянин. Пани – кати…

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть

Княжат недорослих!



Дівчина:

А он розпинають

Вдову за подушне… А сина купують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію, у військо віддають!

Селянин:

А онде під тином

Опухла дитина – голоднеє мре,

А мати пшеницю на панщині жне…



Дід:

Чи Бог бачить із-за хмари

Наші сльози, горе?

Дівчина:

Чи довго ще на сім світі

Катам панувати?

Тарас:

Пани, пани!

Схаменіться! Будьте люди!

Розкуються незабаром

Заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших…



Учень:

Єсть на світі доля…

А хто її знає?

Єсть на світі воля,

А хто її має?

Єсть на світі люди -

Сріблом - златом сяють.

Здається , панують,

А долі не знають,—

Ні долі , ні волі!


«Катерина» (уривок та інсценування), «Наймичка»
Пісня «Доля»
Ведуча: Туга за рідною природою, рідним краєм звучить і в його віршах.

Він закликає український народ до боротьби за волю за кращу долю.

О думи мої! О славо злая!

За тебе марно я в чужому краю

Караюсь, мучусь… але не каюсь!

Люблю, як щиру, вірну дружину

Як безталанну свою Вкраїну!

Учень:

Думи мої, думи мої,

Ви мої єдині,

Не кидайте хоч ви мене

При лихій годині.

Страшно впасти у кайдани,

Умирать в неволі,

А ще гірше – спати, спати

І спати на волі -

І заснути навік-віки,

І сліду не кинуть

Ніяково, однаково,

Чи жив, чи загинув!

Доле, де ти? Доле , де ти?

Нема ніякої!

Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої ! Злої!

(Або вірш «Розрита могила»)
Ведуча: Треба почувати твердий грунт під ногами й мати виняткову внутрішню силу, щоб прокладати мільйонам знедолених новий шлях проти течії. У Шевченка не було й хвилини впевненості у своєму майбутньому. І все ж таки він безоглядно вступив у бій.

Ведучий: Справді, на 47 років його життя випало 24 кріпацькі роки під рабовласницьким доглядом, 10 каторжних років солдатчини - під доглядом фельдфебеля, 4 останні роки - на поруках і під опікою жандармів. Тільки 9 років волі - учнем Академії мистецтв у Петербурзі і три літа пекучих дум на рідній землі.

Ведуча:Шевченка знали, поважали, з ним дружили графи й князі. Він міг мати прекрасну кар'єру, якби забув про Україну і не плакав над її долею та не закликав націю спам'ятатися і поламати ярма неволі. Але Кобзар свідомо вибрав мученицький шлях і українську Голгофу.
Вірш С.Пушкіна "Тарас Шевченко".
Міг граф Орлов з ними жити так. як друг,

Міг мати він маєток і посаду.

Лиш "Подорож з Москви у Петербург"

Чи щось подібне мав би написати.

А він утер з чола холодний піт

І не укляк в поклоні на коліна.

То й загримів на цілих десять літ

За друзів і "Три літа" про Вкраїну.

А міг же нанести легенький лак

На "край потьомкинський".

Підфарбувати її хмари...

А те сказати, що підвів Гулак,

Що дихає вороже Костомаров.

Не був би там. де спека і мороз.

Де Косарал і де каспійська піна.

І був би в нас Тарасик-малорос.

А так явивсь Шевченко-Українець!

А так явивсь Художник і Кобзар!

Його бояться й нині держиморди.

І що Орлов?! щo сьогодні цар?

Що відомство всесильне Бенкендорфа?

Немов джапак! Неначе той осот.

Що вліз в город...

Піди, візьми і викинь!

Бо мати є! І є ще наш народ,

Що розбудив його Тарас Великий!



Ведучий:Він був свідомий своєї боротьби і своєї жертовності, адже обстоював Україну навіть перед самим Богом, ризикуючи втратити безсмертя власної душі:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю.

Ведучий : Тарас Шевченко… Геній, мислитель, пророк. Людина незвичайної долі й незвичайного таланту, що здобула світову славу.

Ведучий : Увібравши в себе душу народу, він підніс його духовну велич і красу на найвищу височінь, чим збагатив увесь світ. Тарас Шевченко звеличив Україну, звеличив весь український народ. Давайте ж сьогодні торкнемося серцем Шевченківських творів. Проймемося їхнім духом, тим самим зможемо виконати поетові заповіти:

Учень: …Не одцурайтесь своєї мови

Ні в тихі дні, ні в дні громові,

Ні в дні підступно мовчазні,

Коли стоїш на крутизні

Один, чолом сягнувши птаха,

Й холодний вітер попід пахви

Бере і забиває дих,

Щоб ти скорився і притих.

Не одцурайсь, мій сину,

Мови. У тебе іншої нема.

Ти плоть і дух – одне-єдине

Зі словом батьківським – Людина,

Без нього – просто плоть німа.

Без мови в світі нас – нема!



Учень : Схаменіться,…

Подивіться на рай тихий,

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну,

Розкуйтеся, братайтеся!

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.
Танок «Зоре моя вечірняя»
Учень:

Свою Україну любіть!

Любіть її... во время люте

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Учень : Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь,

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають.

Чужі люди проганяють,

І немає злому

На всій землі безконечній

Веселого дому.

Учень : Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата, -

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати.

Благословить дітей своїх

Твердими руками

І діточок поцілує

Вольними устами.

І забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечірній

Тихо засіяє…

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!



Учень:

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути

Як реве ревучий

І мене в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій,

Не забудьте пам’янути

Незлим тихим словом.

Ведучий: “Незлим тихим словом” згадуємо ми свого пророка, який залишив нам прекрасні твори. А що ж залишимо своїм нащадкам ми?

Учень : Залишим у спадок новим поколінням

Свої ідеали й свої устремління,

Могутню Вкраїну, в якій наша сила,

І геній Шевченка як нації крила.



Учень : Залишим і те, що душею народу

Зовуть недаремно від роду до роду,

Як вищу красу і життєву основу,

Залишимо Слово, Ім’я своє, Мову.



Учень: Уклін тобі, Тарасе

Великий наш пророче,

Для тебе вірно б'ється

Те серденько дівоче,

За тебе вічно б'ється,

За твої заповіти.

Чого батьки не зможуть,

Те сповнять їхні діти


Танок «У вінок Кобзарю»
Звучить мелодія Sarabande (класична музика в сучасній обробці) – викон. Escala
Учень:

Над широким Дніпром

у промінні блакить.

І висока, і тиха могила.

В тій могилі співець

незабутній лежить,

Що народу віддав свої сили.

Учень:

Що народу віддав

своє серце й пісні,

Свої мрії про зорі досвітні.

А навколо лани

вдалині , вдалині

розлетілись, як птиці досвітні.

Ведучий:

Цілий світ задивлений на Канів.

Дивне місто - що не говори.

Скільки чути - шириться осанна

З висоти Чернечої гори.

Учень:

День у день - хурделиця чи спека

З різних сіл, з містечок і країн

Йдуть до неї люди, наче в Мекку,

Йдуть з усього світу на поклін.

Учень:

Йдуть, хоч стежка стелеться терново.

Йдуть і йдуть - без ліку і числа,

Щоб вогнем Тарасового слова

Очищати душі і тіла.

Учень:

Ми не забули тебе, Тарасе,

Черпаєм правду в твоєму слові

І збережем ми для внуків наших

Вкраїнську пісню, вкраїнську мову.

Учень:

Не раз стинались ми з ворогами,

До долу гнулись криваві рани,

І всім здавалось, ми вже не встанем,

Та воскресали, бо був ти з нами.

Ведучий:

Нам пісня, мов жива вода,

Душі наповнює криницю:

Вона у кожному єстві,

Вона – у нашій крові,

У нашій долі, у вбранні.

У час журби, і в час любові.

Ведучий :

Вона і ми – то щось одне,

В ній магія космічна.

І буде вічно жити наш народ,

Бо має пісню він народну й вічну!

Пісня «Реве та стогне Дніпр широкий»

Ведучий :

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра,

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра.

Ведучий :

Подивіться на рай тихий,

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну…

Ведучий :

Жива душа поетова святая!

Жива в святих своїх речах!

Читаючи, ми пам`ятаєм



Й тебе, Тарасе, чуєм в небесах!


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка