Сценарій тематичного заходу з нагоди 160-річчя від дня народження геніальної української артистки



Скачати 161.78 Kb.
Дата конвертації08.03.2016
Розмір161.78 Kb.

ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ОБЛАСНИЙ ЦЕНТР

НАРОДНОЇ ТВОРЧОСТІ І КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЬОЇ РОБОТИ


ЛЕГЕНДА УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ
(сценарій тематичного заходу з нагоди 160-річчя

від дня народження геніальної української артистки

Марії Заньковецької)

Матеріал підготувала:

Людмила Антончик

Редактор:: Наталія Романів

Львів – 2014

Оформлення сцени: портрет Марії Заньковецької під ним напис: «1854 – 1934 рр.»

На сцені – ведучі у національних строях.

В глибині сцени учасниця драматичного колективу в образі Марії Заньковецької.


«Марія Заньковецька»: «Я вірю в кращу будучність рідного народу; я вірю, ні, я впевнена, що вільний геній цього народу створить нове, вільне національне мистецтво. Це мистецтво буде стояти в глибокому органічному зв’язку з інтересами народних мас, буде допомагати їхньому різнобічному розвитку, їхній боротьбі за кращу будучність, за красивого духовно і сильного чоловіка. Я щаслива, неймовірно щаслива, що своєю грою на сцені, своїми скромними силами української артистки сприяла збудженню серед українського народу любові до рідного мистецтва, сприяла культурно-естетичному розвиткові рідного народу.»
Читець: Її зорею називали,

Ясною зіркою… Вона

І справді трепетно-ясна

Була як зірка. Нездужалий,

Упалий духом в ній ловив

Далеких відсвітів вогнів,

І в чистій муці Харитини,

У Лимерівниних сльозах

Черпав снагу верстати шлях

Змагання за права людини,

Що людям снився у віках.

Вогнем, жагою, пориванням

Вона серця палила всім;

Страждання граючи, стражданням

Сама була вона живим.

І руки Чехова й Толстого

Благословляли їй дорогу,

І Мирний голову клонив

Благоговійно перед нею,

І Лисенко її любив

Співучо-ніжною душею,

І невідомі глядачі –

Студенство, молодь, як годиться, –

Біля театру, уночі

В її впрягались колісницю.

Коли ж веселощів струмок

Круг неї завивався струнко
І брязкіт срібних підківок

Жартливу нам являв Цвіркунку, –

О, як же молоділи всі,

Легкій дивуючи красі!



(М. Рильський «Марія Заньковецька»)
Ведуча: Марія Костянтинівна Заньковецька – одна з найяскравіших зірок у театральному просторі кінця ХІХ – початку ХХ століть. Славне ім’я Заньковецької вписане в історію культури нашої нації.
Ведучий: Сучасники бачили в цариці української сцени духовну дочку Тараса Шевченка. На українській сцені Заньковецька першою показала душевну і моральну височінь української жінки. Її героїні уособлювали невичерпність і глибину духовних сил народу України.
Ведуча: Як і поезія Шевченка, театральне мистецтво Заньковецької, відтворюючи страждання народу, було протестом проти насильства і приниження людини, її гідності. Українська актриса збагатила мистецтво художньої правди, схвилювала світ глибиною і щирістю переживань.
Ведучий: Народилася Марія Костянтинівна 4 серпня 1854 року в селі Заньки , Чернігівської губернії, Ніжинського повіту.
Ведуча: Батько Марії, Костянтин Костянтинович, був популярним радником, обіймав посаду судді ніжинського повітового суду. Мати, Марія Василівна Адасовська, походила з російського роду Нефедьєвих із м. Чернігова. Взявши шлюб із Адасовським й оселившись у Заньках, у спілкуванні з рідними та заньківцями переходить із російської мови на українську.
Ведучий: Подружжя Адасовських мало семеро дітей: три хлопчики і чотири дівчинки. На жаль, двоє дівчаток померли. 1854 року з’явилася на світ остання дитина – майбутня актриса. Про її народження Марія Василівна любила згадувати. «Був день мого ангела, до нас гості понаїздили. Я, відчула, що мені погано. Пішла, лягла – тут і Манечка народилась. А ввечері я вже, наче нічого і не було, до гостей вийшла. Народилася крихітка на Марії і назвали її Марією.»
Ведучий: Коли Марії виповнилось десять років, вона вступила до Чернігівської гімназії

Читець:


Чернігів! Традиції волі,

Що ніс їх народ крізь віки…

Залишивши верби, тополі,

Батьків і зелені Заньки.

І подруг-дівчаток, що в полі

Привчались з батьками до діла,

В Чернігів поїхала Маня,

Неначе пташиночка рання,

Кубельце своє залишила…

Дорога… а коні – мов сонні,

Спітніли, стомились в пісках.

«Як буде у тім пансіоні?

Ой, краще б лишитись в Заньках!»
За жарти зі сцени у свята,

За душу і серце багате,

За усмішку щиру, ласкаву,

За очі глибокі бездонні

Любили її в пансіоні

І рано пророчили славу.

Найглибше з усіх вчителів

Марійку Вербицький любив.


«Реве та стогне Дніпр широкий…»

О, скільки раз він у житті

Отак читав на самоті

Рядки Тараса і неспокій

Од слів могутніх, як Дніпро,

Вливався владно в світлу душу.

«О ні, мовчати я не мушу», –

І бравсь Вербицький за перо,

Хоча і знав, що скромні сили,

Що злет у нього не стрімкий.

…Вже вечоріло. Небосхили

На сході й півночі темніли,

І вітер дихав од ріки.

Хтось обережно і несміло

У двері стукав:

– Увійдіть! –

І на порозі стало вмить

Дівча, – й на серці потепліло –

Таке воно хороше й миле,

Таке збентежене стоїть.

Підвівсь Вербицький.


  • Прошу, прошу.

Що вас до мене привело?

  • Я хочу книжку, та хорошу,

Щоб там писалось про село,

Ну, як у Гоголя. –

Й на щоки

Упав рум’янець, мов зоря.


Читала Маня «Кобзаря»,

І, наче той Дніпро широкий,

Звідтіль слова лились, текли

І в серце падали глибоко,

І нібито вогнем пекли

Гарячу душу. І стискала

Пекуча спазма груди їй,

В душі збентежено живій

Вона молилась – не читала.

Співала згодом «Заповіт»,

Той мов побачив далеч літ

І урочисто, як на святі,

Казав, хвилюючись, дівчаті:

– І з вашим голосом чудовим

Єдиний шлях – це шлях митця.

Ви, як Тарас, правдивим словом

Могли б запалювать серця.

(І. Савич «В пансіоні»)
Ведуча: Під час навчання вчитель словесності Микола Вербицький на своїх уроках, де часто застосовував ігрові та театралізовані елементи, доручав обдарованій Марії читати монолог Антігони з трагедії Софокла. Він подарував їй «Кобзар» Тараса Шевченка, отриманий свого часу від самого поета. То був пророчий дарунок – актриса продовжила розпочату Кобзарем тему зображення життя української жінки.
Ведучий: Марія робить перші кроки на аматорській сцені у Ніжині, дебютує в «Наталці Полтавці» Івана Котляревського, виступає у водевілях. Панночка Марія всіх вражала особливою артистичністю, схильністю до імпровізацій. Пізніше вона згадувала, що ще в дитячі роки їй особливо запам’яталося як плакала сільська наймичка: – «Я поклялась, що піду на сцену і розповім про ті сльози.»
Ведучий: Її багата емоційно-виражальна акторська палітра давала змогу ввійти у стан людини, яка переживає щось трагічне, й відобразити його.

На одній із вистав ніжинського дворянського клубу був присутній молодий капітан артилерії Олексій Хлистов. Закохавшись у Марію, він пропонує їй руку і серце.

11 травня 1875 року дзвони заньківської церкви сповістили про вінчання Олексія і Марії. Ставши Хлистовою, вона мандрує, як і належить дружині військового. Чоловік отримав призначення у фортецю Бендери.
Ведуча: Одного разу в гостях, сидячи за фортепіано, вона тихенько наспівувала: «Коло млина, коло броду,

Два голуби пили воду…»

Раптом почула, що до її співу приєднався другий голос – чоловічий, дужий, сильний: «Вони пили, вуркотіли,

Тай знялися, полетіли.»

Озирнувшись, Марія побачила молодого красивого офіцера.
Ведучий: Так в Бендерах відбулося знайомство двох майбутніх видатних діячів театру – Марії Заньковецької та Миколи Садовського. Іскра почуття, що зажевріла в Бендерах розгорілася полум’ям великого кохання.
Ведуча: Марія на перший поклик Садовського зіграти в декількох виставах трупи Кропивницького погоджується, їде з далекої північної фортеці Свеаборг, що біля Гельсінгфорса, до Єлисаветграда. 27 жовтня 1882 року з успіхом дебютує в ролі Наталки в п’єсі «Наталка Полтавка» Івана Котляревського.
Читець:

У тьмяному світлі вогнів

Театру похмуре склепіння.

«Чи ж вистачить сили і слів,

Чи зможу я втілить у спів

Наталки страждання-терпіння?»

Тим часом зловтішне шипіння

За сценою чує вона:

– Подумаєш, зірка ясна

Осяяла Марковий обрій.

Щось вигляд не дуже хоробрий…

Марія стоїть мовчазна,

Уже й до провалу готова,

З душі мимоволі зрина

З батьками остання розмова

І з мужем розрив назавжди.

Завіса хитнулась раптово,

– Ну, з Богом, Марійко. Іди, –

Коромисло й відра взяла

Тремтячою трохи рукою,

Не панна – дівчина з села

По сцені по воду ішла,

І повнились очі сльозою,

І пісня журбою живою

У зал, до сердець, попливла:

Віють вітри, віють буйні,

Аж дерева гнуться.

Ой як болить моє серце,

Самі сльози ллються.

Внизу


Оркестр замовк, і сльозу

Вронила Наталка. Мовчання,

І страшно поглянути в зал,

Зірвалось глибоке зітхання:

«Ой, лихо, напевно, провал»,–

Та що це? Чи відгомін грому,

Чи, може, долинув прибій?

Оглянулась, – Боже ж ти мій, –

Це оплески в морі людському,

Це встали в оркестрі і в залі

І квіти вже кидають їй.

І змовкли за сценою кралі,

Про заздрість забувши,

Мерщій


Виходить Марії навстріч

Схвильований Марко Лукич:

– Марусе, дитино моя, –

Він перстень фамільний знімає:

– Навіки тебе обручаю

Сьогодні зі сценою я. –

І радість відчула шалену,

У тілі солодка утома…

Ішла дебютантка на сцену,

Зі сцени – артистка відома.



(Іван Савич «Обручення зі сценою»)
Ведучий Талант Марії Заньковецької вражав усіх щирістю, майстерним розкриттям глибин людської душі, художньою могутністю і простотою, вмінням надихати і захоплювати всіх: партнерів по сцені, глядачів.
Ведуча Актриса на сцені жила життям своїх героїнь, відчувала і відтворювала їхню духовність, високу моральність і глибину почуттів, їхній біль, страждання і радощі так само емоційно сильно, як власні. Створені нею образи дорівнювались до найкращих взірців світової класики.
Ведучий Історія її життя – це історія любові. Велике кохання до Миколи Садовського, яке дало їй багато щасливих і гірких хвилин, своїми драматичними колізіями перегукувалось з сюжетами п’єс, в яких вона грала, і не випадково її вчитель Марко Кропивницький зрозумів, що від цих страждань, яких актриса зазнала через своє кохання, вона не в силах була звільнитися ніколи і навіть на сцені.
Ведуча Задля сцени і кохання до Миколи Садовського Марія Костянтинівна розірвала подружні стосунки, через що Синод заборонив їй офіційно вийти заміж вдруге. Вона втратила всі права у суспільстві і навіть прихильність батька. І все ж вона йде на це, робить головний свій вибір у житті. На це були здатні у той час вільні духом, сильні жінки.
Ведучий Марія обирає собі сценічний псевдонім Заньковецька від назви рідного села Заньки для того, щоб ні батьки, ні брати, ні чоловік не дорікали їй за зганьблене «легковажною професією» прізвище.
Ведуча Щастя творчої людини – у здійсненні мрій. Марія Костянтинівна кохалась у мистецтві, любов до сцени стала її життям.

Читець: І від вистави до вистави,

За їх народний, щирий зміст,

Росла театру світла слава.

Одеса, Київ і Полтава…

Уже й замало рідних міст

Було тоді для корифеїв.

І ось великою сім’єю

Вони дерзання й творчі мрії

Понесли до столиць Росії…

У Петербурзі, у Москві

Чекав новий тріумф Марію

І творчі радощі нові.

Пройшли безрадісні картини

Перед столичним глядачем.

Печальні очі Харитини

І слово, стиснене плачем.

Во ім’я Правди і Людини

Зі сцени сміло й гаряче

З натхненням справжнім говорили:

«Народ винищують кати,

Чи ж є у вашім серці сили,

Щоб людям простим помогти?»

Толстой дививсь на Харитину:

«Так, так, велика влада тьми».

На спогад взяв її хустину,

Так рясно зрошену слізьми.

Сам Станіславський на Олену

Дививсь і думав і радів,

І весь захопленням горів.

«Ось так ми мусимо на сцену

Нести всю правду про життя,

Чуттями збуджувать чуття».

«Від смертного безсмертній» квіти

Тоді прислав Чайковський їй.

І в кожній квіточці малій,

Здавалось, зможуть продзвеніти

Його душі прекрасні звуки.

І театральний багатій –

Суворін теж прийшов до неї,

Поцілувавши гречно руку,

І, підмастивши річ єлеєм,

Почав розмову.

Суворін

– Ви читали,

Ми Вас в часопису зрівняли

З самою Дузе та з Бернар.

Який у Вас чудовий дар!

І гріх великий перед Богом

Його провінціям убогим

Віддать навік, це все одно,

Що сонце бачить крізь вікно

І не виходить на простори,

Чи пить, скажімо, не вино,

А тільки воду, наче хворий.

Ну що за роль – якась Олена?

Даруйте, це не ваша путь,

Великі ролі, справжня сцена

Вас в імператорському ждуть.

З Єрмоловою поруч ви

«Блестали б на брегах Невы», –

Як говорив Росії геній.

Марія

– Хто ж буде на вкраїнській сцені

Яка у нас народна нині?

Суворін

– Гучні слова: «На Україні»,

Та це ж лише Мала Росія…

А втім, про це хай в інший час.

Розкрити Вам секрет посмію:

Уже пишу і роль для вас.

Ну що ваш Карий, Кропивницький

Чи з диваків дивак Старицький?

Вони…

Марія

– Сказать ви хочете: хохли.



Суворін

– Не те, повірте. Ви б змогли

В найвизначніших п’єсах грати,

Адже у вас великий дар.

Несіть же серця свого жар

У світ прекрасний і багатий

І вас чекає слава, слава,

Яка лиш бачилась у сні…–

І посміхнувся так ласкаво,

Але в одвіт коротке: – Ні!



(Уривок з поеми «Марія Заньковецька»

Івана Савича)
Ведучий: Марія Заньковецька була справжньою окрасою української сцени. Коли їй запропонували блискучу кар’єру в Росії, вона відповіла, що Україна надто бідна, щоб її покинути. Ця відповідь не випадкова: Заньковецька була свідомою українкою.

Ведуча: В одному із інтерв’ю Марія Костянтинівна зазначила: «Для мене і моїх сучасниць театр перш за все і після всього – храм… я не можу грати те, чого не розуміє серце… всією душею люблю я народ свій і його драму»


Читець: Полтавщина – сонячний край

Багатий, а люд напівголий.

Село. На майдані сарай,

Збудований, певно, для школи,

Покрівля від моху зелена,

На стінах – патьоки дощів,

У темені сірій – півсцена…

Неспокій Марію привів

В село до убогих дворів,

До вулиць вузеньких, горбатих,

Де хоч і похилені хати,

А стіни – біленькі, і квіти

Під кожним маленьким вікном,

Де, ледве гойдаючи віти,

Схилялися верби чолом.

Колись тут мандрівні артисти

За мідний мужицький п’ятак

З піснями двозначного змісту

На сцені гамсили гопак

Та ще з мужиків простуватих

Сміялись, як кажуть, в лице.

А ті? Реготали завзято,

Адже заплатили за це.

Ось тут, в глушині, без оплати,

І грала улюблені ролі,

Хотілося їй показати

Селянки убогої болі.

Та що це? На муки Софії

У залі – не сльози, а сміх.

І стислося серце Марії:

«Це все не доходить до них». –

Антрепренер

– Поїдемо звідси, Маріє,

Не лиймо води у піски.

Марія

– А хто ж їх навчити зуміє,

Що значать їх болі людські,

Що значить їх власне страждання?

Повисне на вербах смеркання,

І знов Заньковецька на сцені.


Слова її прості, натхненні

Поволі не сміх, а ридання

Та кращої долі жадання

Вже стали будити в серцях…

В натруджених, дужих руках

Несли вже селяни їй квіти,

І згодом з усього повіту

Ішли глядачі до «сараю»

Побачить артистку велику.

Було вже в селі їх без ліку –

І радість безмежна, безкрая

Наповнила серце гаряче,

Відважне і ніжно-дитяче.

Антрепренер

– Повірю, що ви чарівниця,

Це ж тільки подумать, Маріє,

Схотіли – і буйна пшениця

В колишніх пісках половіє.

(Іван Савич «Добрий посів»)
Ведучий: Страждання переживає героїня Марії Заньковецької в соціально-побутовій драмі«Глитай, або ж Павук» Марка Кропивницького. «Плакала Олена і слідом за нею ридав глядачевий зал», – так писали у відгуках про виставу театральні критики. Актриса, щоб достовірно й правдиво відобразити сцену божевілля героїні, їздила в психіатричну лікарню, де спостерігала за поведінкою жінок в акцентованому стані.
Ведуча: У творчому доробку актриси особливою є роль Наталі у п'єсі «Лимерівна» Панаса Мирного. Це вольова натура: усі душевні сили Наталя використовує для захисту своїх моральних засад, свободи особистості. Вона здатна на компроміс і в цій боротьбі обирає смерть.
Ведучий: Творчість заполонила все серце, витіснила особисте. Заньковецька й Садовський, працюючи у важких умовах мандрівного театру, виховують своє акторське покоління.

Ведуча: Коли у Миколи Карповича 1906 р. народилася ідея створити нову театральну трупу, яка стаціонарно працювала б у Києві, Заньковецька підтримує чоловіка в його антрепренерській діяльності. Марія Костянтинівна передає в новостворену трупу своїх вихованців із ніжинського аматорського драмгуртка.


Ведучий: В житті Марії виникає любовний трикутник. Третьою стала… її ніженська учениця Марія Малиш-Федорець. Молодість, «дикий темперамент», «очі чорнушки» звабили Миколу Карповича; ця друга Марія стає для нього першою.

Ведуча: Марія Костянтинівна 1909 р. залишає київський театр, працює в різних мандрівних театральних трупах. На відміну від інших драматичних актрис, які боялися зніматися у кіно, рішуче стає під софіти синематографа – знімається у фільмах «Наймичка» й «Остап Бандура».

Ведучий: У 1908 і 1922 рр. українська громадськість святкувала 25- і 40-річний ювілеї сценічної діяльності Марії Заньковецької. Адреси, привітання надійшли з усіх куточків України. Її вшановували як творчу людину і як почесну українку. 1932 р. Марії Заньковецькій, першій із українських акторів, присвоєно почесне звання «Народна артистка України.»

Ведуча: Життя Марії Заньковецької було цілком підпорядковане театральній сцені.

Ведучий: Мистецтво Марії Заньковецької справило величезний вплив на розвиток української драматургії.

Ведуча: Серед глибоко реалістичних образів створених нею, особливе визнання одержали: Наталка, Терпилиха («Наталка Полтавка» Котляревського), Галя («Назар Стодоля» Шевченка), Харитина, Софія («Наймичка», «Безталання» Карпенка-Карого), Аза («Циганка Аза» Старицького) та інші.

Ведучий: 4 жовтня 1934 року Марії Костянтинівни не стало. Поховали велику актрису на Байковому кладовищі у Києві. На честь великої української актриси, названо театр у Львові. У 1960 р. в Києві відкрито меморіальний музей Марії Заньковецької.

Минулося… Невже минулось,

Просяяло і відцвіло?

Ні! У безсмертя обернулось

Те, що безсмертям і було.

І серед вільного народу,

Що гідно шану їй воздав,

В сто крат ясніше з небозводу

Твій, зоре, промінь запалав,

І на новій, вкраїнській сцені,

Де правда крила простягла,

Витає неув’ядний геній

Тії, що правду нам несла

І хай твій прах у гробі тліє,

Нетлінне сяйво золоте.

Круг Заньковецької Марії

Сузір’я юності цвіте.

(М. Рильський «Марія Заньковецька»)

Використана література:

«Вінок спогадів про Заньковецьку» – державний музей театрального мистецтва УРСР та українське театральне товариство, видавництво «Мистецтво», Київ 1950 рік.

«Марія Заньковецька» –музей М. Заньковецької, видавництво «Бібліотека українця», Київ 1998 рік.

Іван Савич «Марія Заньковецька» – поема, видавництво радянський письменник, Київ – 1961 р.





База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка