Село не люди Аннотация



Сторінка2/9
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.98 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Розділ 2


Раз на місяць на вулицю Імені Леніна виходять геть усі шанівці, бо останньої п'яниці кожного місяця сюди через багнюку проривається вантажівка товстого, як гарбуз, Миколи, вщент заповнена консервами, цукерками, чіпсами та промисловим “ширпотребом”, який навіть у поблизькій Килимівці називають не інакше, як “ширнепотріб”.

Микола неспішно розставляє одинадцять старих розкладачок біля постаменту, на якому колись стояла колгоспниця із серпом, і вивалює на них свій товар. — І щоб мені зайве руками не хапали! — кричить. — От би ви, як люди… Запитали… Чо' дивитеся? Кажу, питайте, що треба, а я все чисто покажу…

Хвилин із п'ять юрба слухається, й Микола намагається продемонструвати, як треба торгівлю вести. А потім маше рукою:

— Біс із вами! Дивіться, що хочете. Усе одно далі од Шанівки не втечете. Але знайте… Як чогось не дорахуюся, більше до вас не приїду!..


***

Катерина очі продерла, до мамки на кухню бігом:

— То тепер нам, мамо, до магазину і йти нема чого…

— Сходимо, сходимо, — мамка сміється. — Я вчора так ловко все поздавала. Трошки грішми розжилися. І олія є. Підемо, доню. Поснідаємо й підемо.

— От баби! Не зберемо грошей на вугілля з вашими витребеньками. Самі взимку по дрова до лісу ходитимете, — татко сердиться, а мамка йому в тарілку підкладає і своєї веде:

— А ти, любчику, з нами підеш.

— Якої холери я там не бачив?

— Баби казали, минулого разу Микола такі гарні сорочки теплі привозив. І черевики чоловічі.

— Де мені ті черевики носити? Біля трактора? Чи на городі? А може, свиням показувати?

— Так і чоботи твої кирзові вже… того. Латка на латці.

— От причепилися. Дайте хоч доїсти.


Цього ранку біля постаменту розляглися і прогнулися під товаром аж дванадцять розкладачок.

— Росте бізнес? — прошамкотіла стара Ничипориха.

— Росте собі, — кивнув Микола. — Ви, бабо, не відволікайтеся. Оце всі мені слухайте! Удруге повторювать не буду. На цій розкладачці — концерва різна й макарони, тут — приправи, перці-шмерці, хмелі-сумелі, сіль. Онде — все паперове: і зошити, і конверти, і журнали всякі. Тут — усе чоловіче. Сорочки, чоботи, труси є. А тут жіноче: халати й сорочки нічні байкові, колготи для дівчат, черевики й чобітки з підборами, спідниці — хоч завалися. І довгі, і коротші. А оце всяка лабуда — гребінці, ножиці, заколки, леза… Самі собі шукайте, що треба. А на цій розкладачці — цукерки, чіпси, жувачка. А оце — до зими. Пальта різні, куртки чоловічі й жіночі, модні шарфи з китицями. Хух!.. То що?

— Миколо, а олією візьмеш? — спитала сумна тітка Орися, яка тільки-но чоловіка поховала.

— Гривня за літру! — оголосив Микола, і шанівці захвилювалися.

— Та хіба так можна?! Що то за ціна? Нам Залусківський по два п'ятдесят за літру рахував, коли олією за трудодні віддавав.

— Що мені до вашого Залусківського?! Я собі своє міркую. Гривня за літру. Або гроші!

Мамка обскакала оком усі розкладачки і до Катерини:

— Доню, давай татка спочатку взуємо, а потім уже…

— Добре… Я поки все чисто роздивлюся.

За п'ять хвилин татко вибрав кирзові чоботи й теплу сорочку в карту, запхав обнови до сітки. І мамці:

— Піду до кіоску. З мужиками побалакаю…

— Ой, Льончику, гляди мені. У нас роботи сьогодні — краю не видно.

— Яка така робота?

— За Килимівкою на полі багато буряків лишилося…

— У мене й так поперек рипить, а ти хочеш, аби я знову мішки на горбу пер?.. Та не лупай! Підемо. Я… пити не буду.

Татко пішов, а Катерина мамку за руку вхопила.

— Мамцю! Очі розбігаються!

— А ми по порядку. Ходім пальта дивитися.

Катерина влізла в дешеву китайську курточку, розцяцьковану штучним хутром, розпромінилася.

— Таж гарно, мамо! Ти дивись…

— Коротенька якась. Між ноги дути буде.

— А онде така сама, тільки довша.

Зупинилися на рожевому, твердому, як скло, пальті з білим хутряним капюшоном. — І скільки? — гукнула мамка до Миколи. Микола придивився, рукою маше.

— А-а-а! Так і бути. За двісті віддам.

— Скільки?! — мамка аж присіла. — Ти що, з глузду з'їхав?

— Тітко, це ви ненормальна. Таж такі дешеві ціни тільки в мене. Ви в люди поїдьте — з розбитим серцем повернетесь.

— Та де ж такі гроші взяти? — мамка на Катерину дивиться, а та стоїть у пальті рожевому, й ув очах сльози бринять.

— Добре, сто вісімдесят, — змилувався Микола.

— А якщо половину грошей зараз, а половину — через місяць?.. — мамка просить.

— От, тітко, яка ж ви хитра! Та вже хай так і буде, бо дівча ваше зараз розридається.

Мамка гроші Миколі відрахувала, з Катерини пальто стягла, в поліетиленовий пакет склала.

— А чобітки хай чекають, поки свиню заколемо, — каже.

— Мамцю! Мамцю рідненька! Ну скажи, яке пальто гарне!

От ні в кого такого пальта не буде!

Мамка Катерину по волоссі погладила і сміється.

— А ще сюрприз маю…

— Який?


— От тобі цілісіньких п'ять гривень. Хоч — прокладок накупи, хоч — журнал чи цукерок.

— Я знаю! Знаю що… Я вже примітила! — Катерина оббігла розкладачки, зупинилася біля крайньої.

— Скільки заколка ота коштує? — тицьне пальчиком у велику штучну ромашку на Гумці.

— Та бери вже за три гривні, — відповідає Микола.

— А дасте на п'ятірку дві ромашки? — насмілилося дівча.

— От спекулянтка! — Микола вихопив п'ятірку й кинув Катерині заколки. — Гляди мені! Щоб із такими заколками на слідуючий мій приїзд заміж вискочила. — І вискочу! — ляпнула Катя і розсміялася. Мамка — очі на лоба. І Миколі: — І що ти, дурний, дитині кажеш?! А потім Катерині:

— А що, доню… Може, повернемо Миколі ті заколки?

— Мамо! Я ж пожартувала! То з радощів. Ти на мене тільки подивись. І пальто в мене гарне, і заколки красиві… І ліфчик у мене є!


Від Миколиного магазину мамка з Катериною пішли до кіоску, але й здалеку було видно: татко здимів.

— Пропали буряки, — зітхнула мамка. — Ходімо додому. І знову вони йшли повз Миколину торгівлю, і так мамка сумно на розкладачки подивилася, що Катерині аж сльози в очі.

— Мамо, стій. А давай і справді ті заколки повернемо. Ти до п'ятірки трохи докладеш і купиш собі щось гарне. А хоч би й шарфа з китицями. А можна — у борг.

— Нащо воно мені? У мене намисто коралове є. Яке татко подарував.

— Таж скільки років тому подарував…

— Пусте, доню, — мамка розсміялася, пішла далі, а Катерині від того сміху на душі ще сумніше.

Догнала мамку, за руку обійняла.

— Матусю… ким мені стати, щоб так не жити?..

Мамка й про сміх забула. Очі одне кричать, вуста інше кажуть.

— То хай чоловік думає, ким йому стати. А дівчині думати — з ким бути.

— Як це?

— А так… Жінці вірного чоловіка поряд треба. Щоб за ним — як за стіною.

— А наш татко такий?

— Такий… Хіба сама не бачиш?

— А чого п'є?

— Роботи нема. Хіба сама не бачиш?

— А тітка Рая дядька Романа вб'є? — вихопилося. Мамка знову зупинилася.

— Що ти сказала?!

Катерина і собі стала. Серце калатає.

— Матусю! Невже тітка Рая і справді дядька Романа вб'є? Я ж після цього жити не зможу…

Мамка Катерину обійняла, головою похитала, мов та берізка на вітрі.

— Що воно за день такий сьогодні?.. Ніхто, доню, нікого не вб'є. Усі житимуть. А тітка Рая п'яна вчора була. Так завжди… Од тої горілки — самі біди. Гляди мені, нікому не кажи. Обіцяєш?

— Обіцяю…
Людка на Миколиному торжищі дві години тирлувалася. Старих журналів про моду накупила, черевики на підборах у матері випросила і, хоч та противилася п'ятдесятилітровий бідон олії за шкірзамінник віддавати, благала:

— Мам, я без цих черевиків пропаду. Як же вони мені нужні! Украй…

Бідон із олією Людка сама кравчучкою до Миколи приперла. Замість того черевики отримала — і до Катьки. Хвалитися.

Катерина якраз у рожевому скляному пальті по хаті швендяла. І туди! І сюди! І до дзеркала! І ромашки у косах…

— Ульот! — визнала Людка. І свою коробку розкрила.

— Класні черевички, — Катерина крутила в руках шкірзамінник на підборі — і надивитися на могла.

— Кать, я чо' прийшла… — Людка озирнулася й зашепотіла. — Хлопці просяться… Кажуть, хай би той сюрприз сьогодні вночі влаштувати. Сашкові завтра батьку в полі помагати, Сергій із Тамаркою по товар для кіоску поїде.

— Та хай буде сьогодні, — Катерина згадала про рожевий ліфчик, задерла кофтину. — Людка! Глянь! Мама ще мені ліфчика купила…

Людка так і сіла.

— Оце вже — повний ульот! Оговталася — і далі веде:

— Тоді так. Опівночі я під твоїм вікном пошкребуся — виходь. Підемо.

— Мені б тільки, щоб усе швидко, — Катерина згадала дядька Романа і пожалкувала вже, що погодилася з Людкою кудись поночі йти.

— Людка… А де він буде, той сюрприз?

— Великий покинутий будинок за балкою знаєш?

— Без даху?

— Хлопці казали, щоб опівночі ми до того будинку прийшли.

— А біди не буде? — Катерина так на Людку зиркнула, що та аж зашарілася.

— От дурна! Невже думаєш, я погоджуся на всяку глупоту?

Та якщо вони щось погане вдумали, ми їх… А хочеш, я із собою батькового ножа мисливського візьму?

Катерина лоба наморщила.

— А я спиць в'язальних наберу. Перештрикаю усіх гадів, якщо будуть чіплятися.

Людка аж зайшлася сміхом. Коробку з черевиками на підлогу кинула, на Катрусине ліжко впала.

— Ой, не можу! Перештрикає вона… Штрикалка!

— От я тобі зараз покажу!

Кинулася Катерина Людку лоскотати, а та за коробку та з хати. Стоїть біля хвіртки, сміється.

— Ой, не можу! Катька! Побігла я додому, а то помру зо сміху.


У п'ятницю пообідь Сашко ще сидів під копою, хоча зранку батько обіцяв:

— Підміниш мене, сину, ненадовго. Я години на дві відлучуся. Поїду домовлюся, щоб завтра соляри в борг дали. Трактор теж буде. Нас уже поле зачекалося.

— Щось там у батька не зростається з тією солярою, — подумав хлопець.

Аж по дорозі йде хтось. Придивився — Сергій.

— Привіт! — Сергій упав у сіно, в очах бісики. — Усе, Саня! Сьогодні час-ікс, чувак! Дівки погодилися. Я все знайшов. Дивися! І заходився виймати з рюкзака все по черзі, як той ворожбак.

— Ось парафін! Тут нам на двох вистачить. Бач, етикетка. Читай! Чистий парафін. Далі! Два шприци. Нові. Дві голки товсті. Є таке. Теж — нові. Далі! Миска алюмінієва. Нова. Сухе пальне у таблетках. Ціла упаковка. У мамані нову простиню стягнув. Ще дві треба…

— Навіщо стільки?

— Одну ми розстелемо і на ній вмостимося. А зверху кожен своєю простинею вкриється. А потім… Трах! Сюрприз! Я просто не можу дочекатися! А ти?

— Та щось воно… страшно.

— Ти чого, чувак? Обісрався? Ти тільки уяви… Дівки заходять, а ми… Бля-а! Як подумаю, аж…

— Та ні, я не передумав… Я теж… Як подумаю…

— Ну все! Я погнав. Іще одну простиню візьму, а ти для себе з дому стягни. Я ввечері заскочу.

— Добре.

Сашко дивився вслід Сергієві, а бачив чогось… Катю.

— Хоч би не втекла, — подумав.
Близько десятої вечора у п'ятницю, коли в кожній шанівській хаті роздивлялися обнови, рахували витрачені гроші, зойкали й бідкалися, Сашко із Сергієм крадькома пробиралися до великого покинутого будинку, що вишкірився за балкою осторонь інших руїн.

Шифер із даху кмітливі шанівці розтягли на другий день після від'їзду хазяїв, а потім іще з півроку тряслися, що хазяї повернуться й буде всім непереливки. Але ніхто не повернувся, і з часом усе, що хоч більш-менш для господарства годилося, зникло з покинутого дому. Залишилися тільки поцвілі шпалери на стінах і груба кам'янка без затулки. Хлопці ступили в будинок, і Сергій хмикнув:

— Аж мороз шкірою…

— Чого? — Сашків голос чогось захрип, дух забивало.

— Не від страху, чувак! Від майбутньої насолоди!

— Ти ж мене…

— Що?

— Та навчи хоч, що робити. Я ще з дівками не того…



— А це, бля, не вища математика. Простіше, ніж гроші рахувати. Навчу, не сери! Я тих дівчат уже… — Сергій поліз у рюкзак, — Ось! Ліхтар прихопив, бо ж тут темно, як у болоті.

Сергій поставив ліхтарик на кам'янку, обдивився.

— У кутку є шматок вцілілої підлоги. Там база буде. Рядно розстелимо, зверху- простиню… Чого стовбичиш? Розпалюй сухе пальне, кидай парафін у миску і на вогонь. Парафін не тільки розтопитися має, а й охолонути трохи. Хутчіш, чувак, бо не встигнемо.

Сашко й заходився: дві цеглини руба поставив, на них — миску з парафіном, під миску — сухе пальне, розпалив.

— А що далі?

Сергій тим часом свічок повсюди понатикав. Кинувся до рюкзака.

— Зараз, Саньок. Прочитаю.

Вийняв із рюкзака папірець, розгорнув, ліхтарика підсунув ближче і лоба наморщив.

— Ага… Ось воно, — і давай читати. — “Розігрійте парафін до тридцяти п'яти градусів за Цельсієм…” Бля! Хоч кидай тут усе чисто й біжи по градусник. Ні фіґа! Пальцем градуси поміряємо. Правильно, чувак?

Кинув Сашко миску з парафіном пильнувати — і до Сергія:

— А що за бомага? — Інструкція, чувачелло! Інструкція по отриманню неземної насолоди.

— А де взяв?

— Я ж казав. На базарі у райцентрі купив. Маманя товар тягала, а я бачу — мужики товчуться коло одного дядька. Підійшов, а дядько інструкції ці продає. Ледь за десятку сторгувався. Останню викупив.

— А може, це липа якась?

— Не, бля, не липа. Я про цей парафін і раніше від одного чувака чув. Так він казав: “Хлопці, хто з парафіном спробує, за тим баби все життя навколішки повзати будуть! Оце будуть повзти і лизати на ходу”. Ясно?

— Що лизати?

— Усе підряд, Саню! Що ти на мене вилупився, як баран на нові ворота? Годі вже, бля, з себе целку вдавати.

Сергій глянув на миску з парафіном і сплюнув.

— Тьху, твою мать! Парафін закипить зараз! Знімай! Знімай його, Саня, скоріш!

Алюмінієва миска розжарилася. Сашко спершу хотів був скинути із себе футболку, обгорнути нею миску і відсунути від вогню, а потім розчовпав: дмухнув. Вогонь згас, а миска так і лишилася на розпечених цеглинах. І парафін — як опара. Дихає.

Сергій знову читати взявся.

— Так… “Рідкий, охолоджений до двадцяти двох градусів парафін обережно влийте в медичний шприц”. Не, ну це просто знущання! Які такі двадцять два градуси. От паскудство! Коротше! Будемо на глаз усе робити.

Сергій всунув палець у миску з гарячим парафіном, обпікся, тихо вилаявся.

— Оце такі муки терпіти… Нічо'… Ми ж чуваки дорослі. Втерпимо.

— Та звісно, втерпимо, — Сашко супився, а очі блищали, як блищать у кожного, хто за крок від незвіданого.

Хлопці схилилися над мискою.

— Ну що? — Сашко.

— А швидко застигає, зараза! — Сергій підхопив миску за край і почав обережно вливати у шприц рідкий парафін. — А що, Саня? Ти — перший?

— Та я…

— От, бля, напарник! Добре, почнемо з мене.



Сашко тримав шприц із парафіном, а Сергій здер штани разом із трусами, сів на простирадло й наказав:

— Так… Шприца мені давай, а сам картинку з голою бабою переді мною тримай.

— А де картинка?

— У рюкзаку. Та швидше ти!

Баби на картинці не було — лишень окремі частини тіла, і коли Сашко врешті втямив, які саме, йому аж голова закрутилася. Він виставив картинку Сергієві під ніс, і в того враз пика наверх задерлася.

— Ну, поїхали!

Сергій обережно підтягнув пеніс ближче до живота, примірився — і встромив голку.

— Півсправи зроблено, — тоненьким, як здалося Сашкові, голоском видихнув Сергій. — Випускаю…

Натиснув на шприц. Тепла в'язка рідина повільно затікала під шкіру.

— Ха! А-а-а-а! — Сергій іще давив на шприц. — Саня…

А воно… Я вже кайф відчуваю. Ой, не брехав мужик. Бля-а-а!

Давай тепер ти! Мерщій, бо парафін застигне.

Сашко тремтячими руками зняв спортивки, труси. Сів поряд із Сергієм.

— Серього! Може, ти мені… того… сам проткнеш?..

— Давай!

Сергій набрав повний шприц рідкого парафіну, без вагань усадив у збуджений пеніс друга, натиснув на шприц.

— Ну як?

— Болить…

— То від голки. — Сергій видавив зі шприца весь парафін, висмикнув голку. — Бля, які ж у нас тепер пики великі! І довгі!

Сашкові щось підкотило під горло, голова закрутилася, між ніг — пекло пекуче.

— Що далі? — ледь вимовив.

— Дівок чекатимемо…


Близько опівночі Людка пошкреблася під Катерининим вікном. Катя глянула на кухню: татко з мамкою ще з яблуками зайняті. “Однаково б до копи не втекти”, — подумала.

— Мамо, я з Людкою на лавці посиджу трохи, — гукнула в кухню.

Замість мамки татко гримнув:

— От би все їй поночі вештатися! Щоб мені скоро дома була!

— Та буду… Вийшла.

— Гей, Катька! Ну що? Побігли? — шепоче Людка від хвіртки.

— Цить тобі! Я мамці сказала, що на лавці посидимо.

— А що це ти цитькаєш? Я теж своїй так сказала, а на тебе не цитькаю! — образилася Людка.

Катерина на неї глянула:

— Оце! А черевики нові нащо? У балці болото не просихає.

— Зніму, не дурна, — сказала Людка і потягла Катерину геть від хати.

Дряпалися між бур'янами з півгодини.

— Оце б не пішли сюди, то й не повірили б, що Шанівка колись аж за балку була, — бідкалася Людка. — І як тут жити можна було? Як не яма, то рівчак!

— Та, мабуть, тоді вулиці ще були, — припустилася думки Катерина. — Татко казав, бруковані вулиці… У нас із того каміння в корівнику стінка.

— Катька… Дивись! — Людка зупинилася. — У великому будинку щось світиться.

Катерині — дрижаки під колінки. Очі витріщила. Йой! Темно ж як! Якісь тварюки підвивають та шурхотять собі, у хатах покинутих вітер грає, і серед того всього — мерехтить ледь помітне світло у стінах великого будинку без даху.

— Люд… Може, не підемо?..

— Отакої! — Людка тицьнула Катерині під ніс нові черевички, які вже встигла зняти й несла в руках. — Я всі ноги поколола, поки ми йшли.

— Та я так… І дівчата крадькома — до будинку. Стали під стіною.

— Що тепер? — Катерина до Людки.

Людка набрала повні груди повітря й хоробро вигукнула:

— Агов! Джентльмени! Ми прийшли! Де ви є?

А сама до Катерини, пошепки:

— Чуєш, Катько… а ти спиці взяла?

— Та я жартувала.

— А дарма… — і Людка знову голосно вигукнула: — Нема вас? То ми пішли собі…

— Тут ми. У хаті, — почулося у відповідь. — Заходьте… Ми чекаємо.

Дівчата ступили за поріг і пішли на світло.

— От набудували… Кінця й краю нема, — бурчала Людка для підтримки духу. — Стій, Катька! Взуюся.

Обтерла долонею поколоті ноги, взула черевички. — І де той сюрприз…


Велика, метрів із двадцять, кімната світилася. П'ять свічок, закріплених битими цеглинами на підлозі, чаділи, і сині волошки, намальовані на облізлих шпалерах, здавалися чорними. У кутку, вкриті простирадлами по груди, сиділи хлопці. А з неба на них дивився місяць. Гострий, як серп колгоспниці з постаменту.

Катерина стала на порозі кімнати, глянула на Сашка із Сергієм.

— Що з вами? Захворіли?

Хлопці і справді вигляд мали дивний. Лоби спітніли, щоки горять, очі блищать. І самі не рухаються. Дивляться, як заворожені, і — ні пари з уст.

— Коноплі зажерлися. Чи п'яні. Оце й весь їхній сюрприз. Пішли, Катька?

Сергій ворухнувся.

— Стійте…

Катерина завмерла зі страху, а Людка:

— Ну! Стоїмо! Що далі?!

Сергій облизнув гарячі губи, посміхнувся через силу. До Сашка:

— Готовий?

— Готовий, — прохрипів Сашко.

— Ну, дівки! Ось воно, ваше бабське щастя! Не помріть мені од радості, бо не буде вам тоді неземної насолоди.

Сергій взявся рукою за простирадло. Сашко — теж.

— Раз… — Сергій дивився на Людку. — Два… Три! — вигукнув, і хлопці одночасно скинули із себе простирадла.

— Та вони голі! — заверещала Людка, сіпнулася, підвернула з переляку ногу в черевику на підборі і впала навколішки.

Катерина глянула — і обмерла. Між ногами в Сашка лежало щось напухле, синьо-червоне, велике й огидне, схоже на домашню кров'янку. Катерина зиркнула на Сергія — той ухопив у руку таку саму “кров'янку”. Кричав:

— А що, дівки?! Хіба ви таке бачили? Ходіть уже сюди! Ходіть! І тут жаху додалося. Сергієва “кров'янка” раптом ожила, смикнулася догори і завмерла під кутом сорок п'ять градусів.

От ніби простісінько в Людку цілилася.

— Саня! Давай! Візьми пику в руки, і вона стане! Давай! — кричав Сергій.

Людка повзла до порога, а Катерина наче скам'яніла.

Сашко безпорадно подивився на свою в'ялу опухлу “кров'янку”, простягнув до неї руку…

Катерину ніби хто по щоці — лясь!

— Мамо рідна! — як закричить. — Людка! Людка, тікаймо! І з будинку! Косою за гвіздок у стіні зачепилася, смикнула ту косу кляту — і геть. Так пасмо на гвіздку й лишилося. Мчалися між бур'янів світ за очі. Зупинилися, як упали.

— Де ми? — Людка плакала, терла долонею по подертих черевичках. — Нові тухлі змарнувала… Ой, лихо! Мати вб'є… Кать! Та не реви ти!

— А сама… — захлиналася Катерина.

— Мені тухоль шкода…

— А мені страшно ще. Раптом вони за нами крадуться…

Людка завмерла.

— Ану, цить! — прислухалася. — Та ні… Нема ніко'…

За півгодини допіру вгамувалися. Сиділи на шорсткій стерні посеред поля. Шанівка десь ізбоку світилася.

— От я скільки журналів передивилася. Ну, не бачила такого! — розмірковувала Людка. — Що то було? Може, така в них любов?

— Ні, любов не така, — ляпнула Катерина.

— А ти звідки…

— Та нізвідки. Мені так здається, — насупилася.

— Ой, Катька… Як же мені страшно! Давай нікому про це не казати…

— Давай.

— Підемо?

— Давай…
До Шанівки підійшли, Людка й придумала:

— Як питатимуть, скажемо: а не знаємо нічого, сиділи собі у тракторі Залусківського і ляси точили.

Катерина кивнула.

— Знаєш, Людко? Пішли й справді туди. Трохи посидимо.

— Для алібі?

— Просто так. Ноги додому не несуть.

Залусківський щоночі ганяв зі свого мехдвору шанівських підлітків, а для них, здавалося, краще місце зустрічі й уявити важко. Зберуться під трактором чи в комбайні — і сидять по півночі.

Катерина з Людкою дійшли до приватної власності Залусківського, всілися під комбайном.

— Оце тепер думаю… — озвалася Людка після довгої мовчанки. — Мабуть, старою дівкою буду.

Катерина відповісти не встигла, аж тут — кроки чиїсь.

— Мамо рідна, — Людка шепоче. — Це вони! Я боюся…

— Сашко-о! Сашко! — чують, гукає тітка Раїса.

Прийшла до комбайну.

— Дівчата? Це ви тут? — стала. — А Сашку із Сергієм часом не бачили?

— Не бачили, — шепоче Катерина, а Людка зі страху:

— А чого це ви, тітко Раїсо, про Сашка із Сергієм у нас питаєте? Хіба ми — хвости їхні?

— Та де ж вони ділися? — тітка Раїса Людку ніби не чує.

Озирається. І пішла далі.

— Сашко! Сашко-о!
Сашко сидів на простирадлі й дивився на свій розпухлий, посинілий пеніс, повний застиглого парафіну.

— Серьога… Я ворухнутися не можу. Болить…

Сергій лежав горілиць і захлинався від сліз.

— Суки! Стерви погані… Ми заради них… Суки, — вив тоненько. — Так перепаскудити перший секс!

— Перший? Ти ж казав…

— Саня, не чіпляйся, курва!

— Серьога… Я ворухнутися не можу… Шукай швидше свою інструкцію. Треба все назад вертати, — Сашкові вже й говорити несила було. У голові паморочилося, тіло трусилося, як у лихоманці.

Сергій спробував ворухнутися.

— Ку-урва! Що ж це таке?! Наче гирю стокілограмову хто підвісив…

— Скоріше…

Сергій доповз до рюкзака, знайшов папірець.

— Написано… Що посікаєш, парафін розплавиться і сам зіллється.

— Давай сікати.

Тужилися щосили. Не допомогло. Під простирадлами хлюпало, а парафін так і не розплавився.

Сашко сидіти вже не міг. Ліг у загиджене простирадло боком. Сергій тремтів поряд.

— Саня, треба щось робити.

— От… я зараз… сил наберуся… — Сашко йому. — І виколупаю той парафін.

— Пішли…


— Куди? Я з таким добром у село не піду.

— Пішли до Килини. Кажуть, вона все чисто лікує.

— Нащо мені той сором… Сам… виколупаю…

Над ранок, коли стало видно все навкруги, Сашко обдивився себе — і заплакав:

— Мамо рідна!..

Поліз гвіздок зі стіни виривати.

— Саня, не треба, — просив Сергій і вже сам не розумів, що ж тоді треба.

Сашко видер гвіздок, глянув на друга.

— Якось воно буде. А ти до Килини добирайся. Може, і… Сергій кивнув, приклав між ноги шматок простирадла і поліз рачки геть.

Сашко заплющив очі й гукнув: — Інструкцію лиши. Може, вичитаю, як парафіну здихатися.

Сергій оглянувся з порога:

— Он вона, на простині валяється… А може, зі мною, Саня?

— Сам виколупаю, — прошепотів Сашко.
Татко з мамкою спали без задніх ніг. Катерина навшпиньки — повз батьківське ліжко і мишею у свій малий закуток. Двері зачинила. На рожеве пальто, на ліжку розкладене, глянула, застібку на ліфчику помацала. А сльози — кап-кап… “Отепер дядько Роман точно подумає, що я дурна малолєтка, — в голові. — Казала, прийду, не дійшла через отих хлопців дурних…

А він же сказав: помру без тебе. А як і справді помре?” Вийшла тихо з дому, сіла під стіною і дивиться в бік кургану, де копа Залусківського, а під копою — він… І нічогісінько ж не видно — ні кургану, ні копи, — а Катерина сидить, як прив'язана. Так до ранку й не встала.

Схаменулася, як мамка надвір вискочила. Підхопилася Катерина, біля будки туалетної стала.

— Доню, а що ти тут робиш?

— У туалеті була.

— А вдягнена… — ох і важко ж мамку обдурити. — Чи — не лягала?

— Одягнулася вже. — І чого?

— Мамо, ти ж сама казала: по буряки із самого ранку підемо. Чи забула?

— Золота ти моя дитино, — мамка Катерину до себе притулила. — А чого ж мене не збудила, як прокинулася рано? Пожаліла?

— Пожаліла, — каже дівча, а само дивиться в бік кургану і сльози ховає.


Поки до мамки звістка про розкидані на полі буряки долетіла, поки мамка з татком та Катериною до того поля дійшли, спритніші всі буряки начисто з поля злизали. Татко лаявся:

— Оце більш ніколи не слухатиму тебе, Дарино! А мамка теж зла на нього:

— От якби ти, Льончику, вчора під кіоском друзяк своїх не надибав та не напився з ними, були б нашим свиням буряки!

Полаялися трохи і за діло взялися: викопувати ті буряки, що в землі лишилися.

Татко — лопату в землю і матюки гне:

— От йо… Копай тепер.

— А не пий! — мамка буряки витягує, обтрушує — і в мішок. А потім до Катерини: — Щось накопала, доню?..

Надвечір татко тяг на горбу добрячий мішок буряків, а за ним мамка та Катерина ще один кравчучкою везли. До Шанівки — з передишками.

Татко мішка на дорогу скинув і не розуміє:

— А що? Сьогодні хіба п'ятниця?

— Субота, — мамка каже.

— А чого народу біля постаменту повно?

— А може, Микола тепер щодня приїздити буде, — вигадала дурне Катерина.

— Та ні, доню… — мамка з Катериною розмовляє, а сама у вулицю Імені Леніна вдивляється. — Хіба біда яка?.. Мо', помер хто… — Катерину по волоссі долонею: — Ану біжи, розпитай, що сталося.

Катерина вдихнула — і не видихає. Очі округлилися.

— Не піду.

— Та не трясіться, — татко. — Сам сходжу.

Мамка з Катериною біля буряків стоять, а татко цигарку в зуби — і в натовп.

Мамка дивиться, мнеться… — І я піду…

— Яз тобою, — Катерина за мамку вчепилася — так буряки посеред дороги й лишилися.


Раїса сиділа на каменюці біля постаменту і сіпала спідницю. Руки тремтять. Бліда, як молоко. Розгублений Роман стояв поряд і все озирався, ніби шукав когось. Шанівці групками — навколо.

— Що? — мамка прилаштувалася біля Ничипорихи.

— Сашка Райчин зник, — відшепотіла баба. — Оце в п'ятницю ввечері додому як не повернувся, так і досі нема.

— Таж діло молоде, — мамка. — Може, десь із хлопцями загуляв…

Горе зробило Раїсу чуткою.

— Що? — стрепенулася. — Загуляв? Та мій Сашка зроду ніде не затримувався, а як затримувався, то мене завжди попереджав…

— Так теє… — татко кашлянув. — Чого стоїте? Давайте шукати. Усім селом підемо.

— От дивіться! — зметнулася Ничипориха. — Самий розумний об'явився! Та й без тебе, Льонька, знаємо, що шукати треба. Тамарку виглядаємо…

— А нащо? — татко.

— Вони із Сергієм учора поїхали по ту горілку кляту для свого кіоску. От, думаємо, хіба й Сашка із собою підманили…

Катерина з-за мамки на дядька Романа — зирк! І погляду відірвати не може…

Він спідлоба на неї — хлюп! Синє горе як синє море… І очі відвів. Голову опустив, кулаки з кишень повипиналися.

Катерина за мамку сховалася. “Що ж то воно…” — душа плаче.

А тут Людка ззаду — сіп за руку.

— Катька…

Катерина на подругу глянула — і не впізнала. Ні тобі помади, ні заколок.

— Гайда… — Людка тихо. Із натовпу вибралися, край дороги у траві сіли.

— Я боюся, — сказала Катерина. — І я, — голос у Людки тремтить, а все одно командує. — Катька, нам не можна про хлопців сюрприз нікому казати. Бо на нас усе повернуть. Скажуть, отакі вони стерви малолітні, через них хлопці пропадають… Проходу не дадуть!

— Добре, — прошепотіла Катерина.

— Я оце ледь докумекала, що мамані про нові черевики збрехати. — І що?

— Сказала, що з комбайна стрибнула і підбора зламала, — Людка потерла плече. — То вона мене як огріла!

— Людка… — Катерина наче прокинулася. — А де ж вони? — Хто?

— Сашка із Сергієм. Онде всі чекають на Тамарку. Думають, що вони з нею, а ми ж знаємо… Вони у райцентр не їздили.

Куди вони поділися?

— А я так думаю, — Людка око примружила. — Ми відмовилися, а вони, падлюки, побігли інших дівок собі шукати. Сама ж бачила. Зі штанів усе чисто повивалювали… Я в одному журналі читала… От як чоловік уже штани зняв, так не вдягне, поки дівку не примусить до сексу. — І де ж вони так довго тих дівок шукають?

— Та думаю, може, в Килимівку подалися чи ще кудись…

— Хай і так. Уже мали б повернутися.

— А може, їм такі дівки доступні попалися, що самі з них не злізають, — знайшла аргумент Людка.


Коли сонце вже сідало, на околиці Шанівки зачхав і заглух Тамарчин “пиріжок”.

Юрба захвилювалася, Раїса підхопилася, Роман побіг до “пиріжка”. Шанівці потягнулися за ним.

— Де хлопці? — Роман з ходу спантеличив дебелу Тамарку.

— Які хлопці? — звела жінка підмальовані брови.

— Твій Сергій і Сашка мій. Хіба вони з тобою в райцентр не їздили?

— Сама! Оце всюди сама! — почала жалітися Тамарка. — Так ящиків натягалася, аж дихати не можу. А дороги самі знаєте які! А я за кермом!.. Очі на лоба лізуть…

Роман опустився біля “пиріжка” на землю, затулив обличчя руками.

— Синочку!.. — заголосила Раїса. — Де ти, сонечко моє!

— Та що тут у вас? — Тамарка насупилася. — Що сталося?
Мобілізація відбулася без зайвих формальностей. При ночі шанівці розпалили під постаментом багаття, наробили смолоскипів, ліхтарі похапали і — врізнобіч. Хлопців шукати. Навіть стара Ничипориха заприсяглася, що всі городи обнишпорить, а здорові хай далі від села йдуть.

Ніч — як ворота у пекло. По темряві за селом застрибали вогні смолоскипів, залунало: “Сашко-о-о! Сергі-і-ію! Хлопці, відгукніться!” Катерина й Людка між бур'янів ішли за татком та Залусківським, тримали одна одну за руки і тремтіли.

А як від великої покинутої хати поночі розлігся вий тітки Раїси, так Людка впала на землю і заридала.

— Що то вона? — татко зупинився від Раїсиного крику. Каже до Залусківського:

— Треба до покинутої хати йти. Мабуть, знайшли щось…

Глянув на дівчат:

— А йдіть додому. Користі від вас ніякої. Ще переживай, куди ви самі подінетеся…

За годину біля великої покинутої хати зібралося все село. Роман роздивлявся загиджені сечею простирадла, обгорілі свічки, покинутий Сергіїв рюкзак і Сашкову сумку.

Розкидав уламки цегли, витяг іще одне простирадло. Закривавлене. З простирадла випав іржавий гвіздок. Теж — у крові.

Раїса простирадло закривавлене побачила — навколішки впала:

— Це ж наша простиня!.. Роман задихнувся.

— Та що ж тут відбулося? І де діти наші? Залусківський кахикнув.

— От я думаю — живі вони. Це все нагадує якесь чаклунство. Свічки, простирадла… Мо' начиталися про якісь ритуали. А кров, скоріш за все, собача. Чи котяча. Мо' вони тут потойбічні сили викликали.

— Нащо? — татко питає.

— Ну там, дощу в Бога попросити чи ще щось…

— Треба до міліції, — прошепотів Роман і раптом…

Око зачепилося за щось знайоме — настільки знайоме, що аж серце зайшлося.

Ступив ближче до стіни: за гвіздок у стіні зачепилося пасмо русявого волосся.

— Боже… — скрипонув зубами — і спиною до стіни. Аж гвіздок у спину вп'явся.

— Яка міліція?! Завтра неділя, — зауважив реаліст Залусківський. — Краще самим шукати.


У суботу надвечір баба Килина вийшла з мазанки, гукнула псів.

— Гей, Чубчику! Рудий! Ану за мною! І баба впевнено пішла до поваленої огорожі розтрощеної ферми.

— Та де ж він? — шепотіла. І псам: — Шукайте! Шукайте! Десь він поряд… Чую…

Рудий першим загавкав, потім заскавчав тихо, мов заплакав.

Баба Килина дошкандибала до собаки.

— Де?


Пес замахав хвостом, тицьнувся носом просто в землю в кутку колишнього корівника. Баба схилилася.

— Господи всемогутній…

У кутку лежав непритомний Сергій.

Баба обережно зняла зім'яте, брудне простирадло…

— Ой, дитино… Що ж ти наробив собі… Перехрестилася й потягла хлопця до мазанки. Біля порога лишила, а сама в хату. Повернулася з кухликом глиняним. Трохи з кухлика хлопцеві до рота влила, що лишилося — на рушник, а той рушник — Сергієві між ноги.

Далі рядно на землі розстелила й довго силкувалася хлопця на нього перекласти. Ледь упоралася. Потім прив'язала хлопця до рядна, сама за край учепилася та псам:

— Чого чекаєте? Хапайте скоріш! Поспішати треба. І потягли втрьох.
Після ночі безрезультатних пошуків на ранок неділі вся Шанівка зібралася під постаментом. Командував Залусківський.

— Тре' корів подоїти, худобі дати… Чоловіки будуть далі шукати, а баби — по хатах. Швидко все зробіть і до чоловіків приєднуйтеся.

Мамка ледь на ногах тримається, а протестує:

— Ні, я шукатиму. В мене донька вдома все зробить. І ще комусь допоможе. Давайте вже далі шукати, бо серце розривається.

— А де? — з такою гіркотою спитав татко, що мамка заплакала. А й справді? Усе навкруги оббігали. Наче крізь землю хлопці провалилися.

— Мої вони поїхали із села геть, — сумно сказала Ничипориха. — Онде як люди… Пам'ятаєте? Жили собі, а ранком прокидаємося — ще одну хату покинуто. І все нишком. Жоден не казав: “Поїду із Шанівки!” Мо' й вони?..

— Не вірю! — закричала Тамарка, як навіжена. — Мій Сергій нікуди із села не збирався. Не збирався!

— Не вірю… — прошепотіла безсила Раїса. Вона сиділа просто на землі і притискала до грудей закривавлене простирадло.

— Устань уже, — Роман допоміг дружині підвестися. — Ще сама зляжеш, кому краще?

— А може, тобі й краще, — із шаленим вогником ув очах раптом заговорила Раїса. — Ти ж розлучитися хотів… У покинуту хату перебратися… А синочок заважа-ав! Ой, і заважав тобі синочок єдиний, бо ж соромно тобі, паскуді, йому в очі дивитися. Та це ти його вбив! Ти, проклятий…

— Що ти верзеш, дурна?! — Роман брови звів, руку в кишеню сунув, намацав пасмо волосся, стис його. — Я не те що інші… Вбивць не наймаю…

Мамка — очі на лоба, за татка вхопилася. Шепоче:

— Льончику… Як він узнав? Ти сказав?

— Чи я здурів? — татко каже. А тут Ничипориха:

— Ой, дивіться! Дивіться ж! Іще не було такого… Це ж світ перевернувся!

Шанівці глянули туди, куди вказувала тремтячою рукою стара Ничипориха. І побачили те, чого в Шанівці, дійсно, ще ніколи не було. Вулицею Імені Леніна до них ішла баба Килина з Рудим і Чубчиком.

— Матір Божа! — злякалася мамка. — Щоб Килина в Шанівку спустилася від своєї мазанки?! Це ж і справді світ перевернутися має.

Юрба заніміла, наче хто рота всім позатикав. Стоять шанівці і трусяться, ніби баба Килина — то страшний суд. Дошкандибала баба до шанівців:

— Хай Бог помагає…

Поглядом Тамарку відшукала, підійшла до неї і протягує щось.

Тамарка руку простягла — і в сльози.

— Та це ж Серьоженьки хрестик!.. І спитати боїться.

Баба Килина на камінь біля постаменту сіла, пси поряд примостилися.

— Учора надвечір… Знайшла хлопця в корівнику. Якби до вас ішла, час би згаяла. Не вижив би… Трави дала, аби не помер хоч добу, та потягла до килимівського ветеринара Петра.

— Нащо? — прошепотіла Тамарка.

— Я його од смерті врятувала колись. У нього “жигуль” є. І серце є. Притягла й наказала хлопця в місто везти. До лікарні… Операція йому потрібна. Термінова. І… молюся, щоб Петро встиг. Усе.

— А де… — шепоче Роман.

— Де другий — не знаю, — баба йому. — Ніби серед нас іще… А на землі — не бачу…

— Яка операція? — Тамарка ридає. — Що із Сергієм? Що з моїм синочком?! Хто його скривдив?

— Не відаю, — баба їй. — Їдь до міста, лікарі краще за бабу все пояснять.

Килина підвелася й пішла геть, а юрба з тим самим страхом і шаною дивилася їй у спину.

За двадцять хвилин Тамарка залила в “пиріжок” бензину, зібрала сякої-такої їжі, гроші в пазуху запхала та загальмувала біля постаменту.

— Раю! Чуєш? — гукнула до Раїси, яка так і сиділа на землі під постаментом із простирадлом у руках. — Поїхали зі мною. Мо' в Сергія взнаєш, де Сашку шукати… — Їдь, жінко, — тихо попросив Роман. — А ми тут із мужиками далі шукати будемо.

— Не поїду, — захитала головою Раїса. — Серцем чую…

Десь він поряд, синочок мій…
Катерина сиділа у своїй кімнатці, дивилася на рожеве скляне пальто. І таке воно їй огидне здавалося, ніби винувате у чомусь.

Мамка вранці в хату заскочила.

— Ти й не лягала?

— Хлопці знайшлися?

— Сергія баба Килина до міста у лікарню відперла, а Сашку не знайшли. Я чого… Хліба із салом візьму, бо аж звело в животі, й побіжу.

— Куди? — Катерина їй.

— Як це — куди?! Сашку й далі шукати. А ти мені… Корову подоїш, курям даси, до свиней глянеш. І щоб удома мені була.

Боюся я, доню. Наче біда якась у Шанівку приповзла. Кажи мені вголос: “Мамо, я буду вдома”.

— Буду, — прошепотіла Катерина. — А дядько Роман?..

— Що?


— Шукає?

— Що це ти? А як же батько сина може не шукати? — мамка брови звела. — А ходи-но сюди, Катруся…

— Що?

— Ти часом не розповіла Сашкові про теє…



— Про що?

— Ну, як тітка Рая до нас п'яна приходила і верзла дурниці?

— Не розповідала. А чого питаєш?

— Таж дядько Роман усе чисто знає. Звідки ж тоді? Я собі подумала, як ти Сашкові розказала, так він міг батькові… І сам щось дурне втнути…

Мамка замовкла, заплуталася. Рукою махнула.

— Та ні! Що я кажу? До чого тут Сашка… Побігла. Дома мені будь.


Недільного вечора шанівці знову зібралися під постаментом. Похмурі, втомлені. Сашка не знайшли. Шукати вже не було де.

Баби повели Раїсу до хати, Роман пішов до килимівського ветеринара Петра.

— Ромку, може б, завтра вранці? — запропонував татко. — Ветеринар іще, мабуть, із міста не повернувся.

— А як повернувся? — відповів Роман і пішов багнюкою на Килимівку.


Мамка з татком у понеділок ізранку піднялися й вештаються по хаті — самі не свої.

— От йо… — татко вхопив цигарку — і з дому: — Я до Романа. Може, щось нове дізнаюся.

За п'ять хвилин — знову до хати.

— Чого ти, Льончику, сюди-туди? — мамка спересердя. — Ти ж до Романа хтів…

— Та був, — татко каже, — нема його. Від ветеринара ще не вертався. А Райка лежить у ліжку вдягнена і виє. Отакі справи.

— Біда! — мамка аж сіла. — Та що ж це за лихо на Шанівку насунуло?! Катерина вийшла зі своєї кімнати.

— Мамо… Я сьогодні до школи не піду.

— Тоді ти сьогодні на господарстві, доню. Бо за тим сумом голодні лишимося. Так? А ми з татком — знову буряки копати.


У понеділок із усіх шанівських тільки Людка до школи пішла, а звідти на хвості принесла Катерині звістку:

— Дядько Роман іще вчора вночі від ветеринара пішов. Наталя казала, дочка ветеринарова.

— А де ж він? — Катерина так і застигла з порожнім відром у руках. По воду йшла, курям дати.

Повернулася в бік кургану.

— А може, він біля копи? Йому ж копу Залусківського стерегти…

— Здуріла?! — Людка видерла з її рук відро. — Кинь це кляте відро! Без того погано, ще ти з порожніми відрами швендяєш!

— То де ж дядько Роман дівся? — товкла своє Катерина.

Людка розсердилася.

— Ти не про дядька Романа розпитуй, краще слухай, що у Килимівці брешуть…

— А що?


— Наталя підслухала, як її батько матері розказував…

Він, як Сергія до лікарні доправив, то лікарів розпитав усе чисто… — І що?

— А те! Сергій собі у теє… Ну, туди… У член… залив щось. Мабуть, Сашка теж. Ото ж воно й порозпухало все. А ми злякалися.

— Он воно що… А про нас… Що ми бачили… Хтось знає?

— Ніхто. Оце тільки як хлопців вилікують, вони одні й можуть язиком усе розпатякати…

— Ото сорому буде! — прошепотіла Катерина… — А Сашка не знайшли?

— Не знайшли, — Людка озирнулася. — Піду я додому, Катько. Аж руки трясуться від страху.

Надвечір повернулися втомлені мамка з татком. Буряки притягли.

— Ну, що там? Не знайшли Сашка? — Катерина до них.

— Ні, — татко похмуро.

— А… дядька Романа?

— Знайшовся, — татко каже. — Не йде до села. Оце всюди лазить по ямах та балках, Сашка шукає.


Уже й понеділок минув, і вівторок, а Сашка наче вітром звіяло.

Шанівка обімліла й завмерла. На вулиці Імені Леніна — ні душі. Кожне собі на подвір'ї порпається і в бік Романової з Райкою хати зиркає. А там — ніби вимерли всі. Раїса з дому не виходить, Роман цілісінькими днями по околицях бродить і йде до хати аж тоді тільки, як ніч лягає. Упаде, очі заплющить… А чи спав, чи ні?.. Зранку — знову за село…

Ничипориха трохи посумнівалася, а потім відвела Райчину корову до себе. Каже до Райки:

— Погодую корову, поки у вас таке… Бо ж корова ні при чому. Реве, голодна, на все село. Добре?

Раїса як лежала, так і не ворухнулася.
У середу з міста повернулася заплакана Тамарка. Кіоск відкрила, мужикам по одній безоплатно налила, а на всі питання:

— Жити буде, де Сашка — не знає, а що сталося — не питайте. Усе одно не скажу.

А мужикам і не треба казати. Через килимівського ветеринара Петра давно все знають. Мужики раз навіть за комбайном сховалися, штани постягували і все роздивлялися: куди ж це дурні хлопці примудрилися парафіну накачати? Навіть Залусківський не зміг второпати.

— Не інакше, якась ворожба, — сказав. — Може, то Килина їх підмовила, а потім, клята, злякалася та стала Сергія рятувати.

— А Сашка тоді де? — питали мужики.

— От цього не знаю. Цього ніхто не знав.


У середу Роман вийшов світ-сонця за село, вийняв із кишені русяве пасмо, глянув на нього — й ноги самі понесли до великого покинутого будинку.

Укотре зайшов до кімнати, де й досі валялися обгорілі свічки та пошматовані простирадла. Сів просто на підлогу, зашепотів палко:

— Боже, віддай мені сина! Віддай його! Віддай, прошу… Живого чи мертвого — віддай! Боже всемогутній! Ти ж можеш… Віддай мені сина!..

Ніби у відповідь — проміннячко крізь розбите віконце. Простісінько на захаращену підлогу.

Бачить Роман — на підлозі щит із дощок збитий. Спочатку подумав — шмат від підлоги лишився. Придивився — та це ляда! Такими лядами льохи у хатах накривають.

Поліз до ляди. Тремтить, наче вже знає все.

Відсунув… Схилився, глянув у чорне провалля. Промінь — туди ж. До самого дна. А на дні…

— Синочку… І знепритомнів.


Тієї вересневої середи морозно стало — хоч нове пальто вдягай. Катерина вперше за тиждень до школи хотіла. Сяк-так зібралася, в чоботи влізла, вийшла з дому. От-от Людка має підскочити.

А замість Людки мчить вулицею Тарасик-першокласник, Тамарчин молодший син.

— Дядько Роман Сашку несе! Дядько Роман Сашку несе! — кричить.

Шанівці з хат вибігають, та так коло них і кам'яніють.

Катерина завмерла і голову підвести боїться, ніби винна у чомусь страшному. А вже й мамка з татком із хати вибігли. Мамка плаче, татко цигарку мне.

— Йо…


Катерина насмілилася. Очі звела…

Ступає дядько Роман… Крок зробить — і ніби дрижить усе серед тиші раптової і неймовірної, ніби шифер зараз із дахів позлітає, стіни долу впадуть, кури розлетяться, корови попробивають загородки і геть… геть від біди.

Без сорочки йде. “Холодно”, — Катерині чогось у думку.

Сорочкою Сашко прикритий.

Несе Роман сина на руках, а очі… Очі заплющені. І в Романа. І в Сашка… Згасло синє світло.

— Лишенько, лишенько… — мамка шепоче.

Катерина крутнулася — і до хати. На ліжко впала…

— Лишенько, лишенько, — мамчині слова повторює. Так до вечора і проридала. Мамка доньки не чіпала.

Як сонце впало, Катерина до мамки в кухню вийшла.

— Що ти робиш, мамо?

— Раїсі збираю на похорон, — мамка. І складає: яйця, олію, сала шмат, самогонки десять літрів, борошна мішечок, капусту, моркву.

— А татко?

— Пішов труну робити. Залусківський дощок дав добрих. Безплатно.

Мамка сіла біля столу, на Катерину глянула.

— Як ти, доню? Вже не плач. Сашка не повернути.

— Я піду…

— Та куди? Страшно, їй-бо, з дому виходити.

— Я до Людки…

— Ну, сходи. А, може, зі мною до Раїси підеш? Сашко в хаті лежить. Посидиш, попрощаєшся… Більше не побачиш…

Катерина в сльози.

Мамка головою похитала: мовляв, отаке життя, доню. І далі харчі збирати.

Катерина з дому вийшла і ноги повели до кургану.




***

За село вийшла — змерзла. Глянула в бік кургану, і ніби такий міцний вітер над курганом свище… От-от знесе курган, а кволої копи й не торкне. А як курган із землею зрівняється, вітер за Катерину візьметься, закрутить і кине в поле — подалі від копи.

Катерина кофтину запахнула щільніше, повернула й пішла до баби Килини.

Рудий і Чубчик признали. Хвостами крутять, ластяться.

— Та нема в мене нічо' — Катерина каже, а тут і баба Кили-на з мазанки виповзає.

— Проходь, проходь, сердешна, — каже.

Катерині від тих слів — сльози з очей. “Трималася, трималася, а баба мовила, я й розквасилася”, — сердилася.

Баба біля мазанки сіла й заспівала тихо:

— Ой летіли дикі гуси…

А за ними і Катруся…

Ой летіли, ґелґотали,

Милій Катрі щастя дали…

— Бабо! Звідки? — дівча плаче, а не спитати не може. Це ж її пісня… Її. Тільки вона її знає, сама вигадала.

— Почула…

— Ви ж глуха!

— То й що?

Баба Катерину за руку взяла і в мазанку повела. До столу посадила.

— Пригощати не буду.

— Яке там їсти?! — Катерина їй. — Серце розривається, і знов я, бабо, сліпа… Онде так усюди вдивляюся, аж очам болить, а нічо'… Нічо' не бачу, бабо! Тільки… його. Весь світ синім став.

— Дала б тобі узвару такого, щоб заснула. Помолилася б над тобою, та не час. Додому біжи. Мамка вже, мабуть, на сполох б'є.

— Дайте хоч із собою узвару того, — Катерина просить.

— А от ковтни трохи та йди… — баба простягнула глиняний глечик.

Катерина ковтнула раз, другий…

— Що це? Ніби сила влилася…

– Іди.


Дівча вибігло, зупинилося.

— Я ще прийду…

Баба Килина перехрестила Катерину у спину й тихо мовила:

— Ще раз побачимося…


Катерина дісталася Шанівки, порожньою хатою пройшлася.

— Усі біля тебе, Сашко… — і заплакала.

На ліжку сіла, під ніс шепоче тихо:

— Ой летіли дикі гуси,

А за ними і Катруся.

Ой летіли, ґелґотали,

Тільки щастячка не дали…

Незчулася, як заснула. І сниться їй: от ніби Сашко стоїть. І такий гарний, усміхнений. Очі сині сяють.

— Я живий, — сміється. — А ти, Катька, дурна! Мелеш усяку глупоту, а важливого не кажеш.

— Якого такого важливого? — Катерина йому. І на себе дивиться. Ніби спека, а вона у пальті рожевому пріє.

— Що батька мого любиш! — Сашко каже — і змарнів на лиці вмить.

— Звідки ти знаєш? — дивується Катерина.

— А я тепер усе чисто знаю, — Сашко відповідає.

— Таж то добре, — Катерина каже.

— Та ні, то сумно, — Сашко їй.

— Та не сумуй, ти ж живий, — Катерина підбадьорює.

— А ви — ніби мертві, — Сашко відповідає. І — нема його. Катерина дивиться, дивиться, а звідусіль сліпить щось яскраве, різке…

— От дурний! От дурни-и-й! — Катерина шепоче, а в пальті їй зовсім зле. — І чого це ми мертві?! Вигадає ж таке. Он у мене пальто нове, і ліфчик є. Свиню заколемо, то й чобітки будуть. Мамка казала, як перезимуємо, то, може, швейну машинку купимо. І таткові велосипеда. І замовкла, бо звідкись на неї велосипед котиться.

— Як проїдуся Шанівкою, Людка вмре від заздрощів! — Катерина у пальті рожевому на велосипед залізла. Педалі давить. Онде й вулиця Імені Леніна. Виїхала, а Шанівки впізнати не може. Уся вулиця — з отих страшних великих покинутих будинків. Вікна побиті, дахів нема. І шанівців щось не видко.

Бачить Катерина — від одного будинку йде хтось. Вона до нього. А це — Сашко. Лізе на постамент, Катерині каже:

— Я тут постою. Добре? Катерину сльози душать.

— Та, звичайно, що постій, — каже. — Тобі там ізверху все чисто видно. Глянь, Сашка, де шанівці ділися? І чого село таке побите? Може, побачиш…

Сашко розреготався. Відлуння — аж до кургану.

— Яка шана селу, така і Шанівка! — сказав і впав із постаменту.


Катерина на ліжку підскочила:

— Мамцю, рідна… І з порожньої хати геть.

Бігла, бігла, під Романовою хатою стала. А тут Людка крутиться.

— Ой, Катька! Як же страшно… А Сашка такий… як ангел.

— Людка, сходи до хати, мамку мені поклич, — Катерина просить.

— А сама чого? — Людка сльози втирає, на подругу дивується. — Іди! Сашку побачиш…

— Не піду, боюся, — Катерина їй. — Поклич мені мамку.

Мамка вибігла.

— Отакої! І що це ти, доню?

— Мамо… Не можу сама в хаті. І тут — боюся.

— А я тобі діло знайду, — мамка каже. — Підеш вулицею, квітів нарвеш. Багато… Щоб усю підводу обкласти.

— Яз тобою піду, — Людка каже.

— Мамо, немає на вулиці квітів, — Катерина озивається.

— До кожного двору зайдеш і нарвеш найкращих, — мамка повчає. — І ніхто лаятися не буде?

— Ні, доню. Ніхто лаятися не буде, — і мамка пішла.
Усю ніч шанівці не відходили від Романової та Раїсиної хати.

До поминального столу позносили, хто що мав.

Баби на кухні по черзі поминальну їжу готують. Плачуть і курчат скубуть, плачуть і буряки на борщ чистять, а потім із Раїсиної вітальні хтось із сусідок зайде:

— А йдіть! Посидьте біля Раїси, а ми тут вас підмінимо. І йдуть баби з кухні до вітальні, де на ліжку лежить спокійний Сашко, а поряд сидять німі, сліпі й глухі від горя Роман із Раїсою. Присядуть баби поряд і тільки — то на Сашка, то на Раїсу — уважно, щоб устигнути підхопити, як раптом упаде.

Мужики — все більше на ногах. За селом на кладовищі яму рівненьку викопали, труну зробили, оббили її матерією. Підводу не дуже стару знайшли, коняку сумирну, щоби не жахалася. У підводу сіна свіжого поклали, рядном гарним застелили — на це рядно труна ляже. А потім хреста зробили, рушниками обв'язали, а Залусківський заприсягся, що привезе на ранок батюшку.

— Ой, це таке гарне діло! — із шаною кивала головою стара Ничипориха. — Таке благо для душі! Навіть перехрестила вантажівку Залусківського, коли той із Шанівки по темному рвонув.


На десяту ранку мужики переклали Сашка з ліжка у труну, і Раїса вперше ворухнулася. Виболілі очі підвела, труну побачила, впала біля неї і так моторошно завила, що вся Шанівка задихнулася.

— Синочку мій… Сонечко моє ясне! Дитино моя дорога! Прокинься, любий мій! Прокинься, бо жити без тебе не зможу… Синочку…

Баби відтягли Раїсу, всадовили на стілець. Мамка Раїсу за плече тримає, а сама на Романа дивиться. А той стоїть — мов стовбур. Ні тобі пари з вуст, ні сльозинки. Чорний увесь! Із тіла зійшов за добу. Тільки голова геть біла стала й волосся купи не тримається. Чогось віється… Глянути збоку- кульбаба зів'яла, а не чоловік.

Мужики шепотіли, що треба вже тіло з хати виносити, а баби протестували.

— Треба Залусківського дочекатися! — шипіла Ничипориха. — Хай би батюшку привіз.

Залусківський обіцянку перевиконав. Близько одинадцятої привіз священика, двох тіток-півчих і завідувача килимівського клубу Степана з акордеоном.

— Святий чоловік! — сплеснула руками Ничипориха, а мужики зітхнули з полегшенням: мовляв, можна вже виносити? Баби головами закивали: виносьте, виносьте, бо яке ж це серце треба мати, аби Раїсині плачі витримати. Не вернути вже Сашка… Край ховати треба!

Мужики труну винесли, на підводу поклали. Таткові довірили хреста нести. За підводою — Роман із Раїсою та чоловік зо п'ять, щоби пильнувати за ними. Позаду батюшка, тітки-півчі та Степан із інструментом. Залусківський командує:

— Давай музику! До цвинтаря грай мені без передиху, а на цвинтарі батюшка службу відправить. А ти, Степане, перепочинеш.

Степан тихцем чарку хильнув, потім другу…

— Буде музика! І як заграв! Ничипориха аж посміхнулася в долоню.

— Ой, який ловкий похорон! От і мені б такий! І батюшка… І музика… І квіти! А яке рядно на підводу гарне поклали… Це ж — просто у рай!


Раїсу за підводою тягли. Роман ледь переставляв ноги сам по собі і, здавалося, взагалі нічого не бачив. Катерина з Людкою пленталися позаду всіх і за розпорядженням Залусківського тягли важкі торби з харчами для батюшки й тіток-півчих. Ревли, аж очі попухли.

На цвинтарі батюшка відправив службу, а тітки-півчі так гарно виводили чистими голосами, що шанівці заслухалися, захрестилися. “І нині, і прісно”… “Амінь”… Незчулися, як Раїса вирвалася. А її ж троє міцних чоловіків підтримували.

Татко кинувся Раїсі просто під ноги, вхопив. І якби не це, стрибнула би, бідолашна, у рівненьку одномісну яму.

— От йо… — татко перелякався. — Годі, годі вже, бабо! Не погань хлопцеві останню путь.

Мамка брови насупила: мовляв, які ж ти дурні слова знайшов, Льончику!

А Раїса на татка глянула:

— А й то! — прошепотіла. — Що ж це я?.. І знепритомніла.
Із цвинтаря шанівці поверталися групками. Мужики дмухали цигарками без фільтру, зупинялися, наливали по одній із пластикової пляшки, йшли далі. Жінки бігли попереду: треба стіл підготувати, скатертиною вкрити, тарілки позносити…

Непритомну Раїсу до села везли тією самою підводою, на якій годиною раніше лежала труна із Сашком. Роман ішов за підводою, і, хоч як Ничипориха не вмовляла його сісти, тільки хитав сивою головою: мовляв, відчепіться.

Край села татко зупинився, з подивом глянув у кінець вулиці Імені Леніна.

— Дивіться… Онде люди! — і показує мужикам на двох незнайомих чоловіків. А ті на місці тупцюються, між собою про щось говорять, а поряд — валізи стоять.

— Може, жити до Шанівки приїхали, — каже Тамарчин чоловік Федір.

— Я ще такої глупоти, йо…, не чув! — каже йому татко.

А Степан із плеча акордеона зняв та аж захлинувся з радощів:

— Приїхали… Приїхали! Ну, Маруся! Тепер ти мене не зачепиш!

Мужики йому:

— Та хто такі? Що їм тут треба? Степан аж підскакує:

— Учені люди! Мо', зі столиці… Я й сам точно не знаю. Мужики, чуєте? Зустрілися на автостанції в райцентрі, а вони кажуть: шукаємо справжню Україну. Щоб усе по-справжньому. З піснями, кіньми, хлібом-сіллю… Шукаємо традицій, обрядів… Я їх у Килимівку хтів затягнути, та вони як узнали про ваш курган… Уперлися! Кажуть, поїдемо туди, де курган…

— Археологи, — припустив Тамарчин Федір. — Копати будуть.

— Щось я лопат не бачу, — татко каже, а Степан із місця зірвався, та до людей.

— Ет, як би знати, що приїдуть! — кинув. — Могли б обряд того… поховання показати. А так — тільки поминки.

Татко на мужиків дивиться.

— Ходімо… — каже. — У нас на сьогодні плани помінятися не можуть.

Баби в Раїсиній хаті вже тарілками дзеленчали.


1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка