Село не люди Аннотация



Сторінка4/9
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.98 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9
***

Степан накинув ремені акордеона на плечі…

— Українська народна пісня “Гандзя”, — прошепотів урочисто.

Денис кашлянув.

— Вибачте… Ми… Розумієте, ми шукаємо старі пісні. Такі, яких, може, тільки у Шанівці співають…

Товариство задумалося.

— “Горіла сосна”, “Ой, на горі два дубки”, “Їхав козак за Дунай”… — посипалося.

— Знаємо, знаємо, — розгублено усміхався Денис. — Ці пісні всі знають…

Аж чують — хтось із-за комбайну:

— Через село гусак летів,

А мене кожен хлопець хтів.

Через село на долину,

Пусти, мамо, бо я згину…

Денис підскочив.

— Хто це? Де? Я цього ще не чув. Татко посміхнувся:

— То жінка моя! Дарина… І гукає:

— Виходь, жінко! Та не бійся, я горілку не п'ю. Онде людям допомагаємо… Вони пісні шукають.

Мамка підійшла. — І чого у траві сидіти?

— Нам би кімнату найняти, — Ігор окуляри поправив, на мамку дивиться.

— А що, Льончику, хай люди в нас поживуть? — мамка каже.

— Так теє… — татко, а Ігор поспіхом:

— Ми заплатимо.

— Оце діло, — татко каже. — Тоді ходімо до нас. А завтра почнете шанівців випитувати.

Татко ніс валізи, а мамка гостям хвалилася:

— А наша донька, Катруся… То вона перший рядок пісні проспіває, а до нього потім свої слова чіпляє. Так воно чудно виходить. Поетеса мала.

— Ти ж казала, лікарем буде, — буркнув татко.
Шанівці порозходилися, Раїса впала на Сашкове ліжко та безперервно тихо вила. Роман усе сидів біля хати. Перед очима — чорне провалля льоху, на дні його — Сашко… Напівголий, між ногами кривава мішанина, в одній руці шматок скла, у другій — зім'ятий папірець…

Роман дістав із кишені той папірець, розгорнув. Почав читати.

— Де ж він цю гидоту взяв?! — прошепотів уражено. Дивиться — за папірець пасмо волосся русявого вчепилося.

— Ні, — мов ошаленів. — Бути не може. Не може… Запхнув папірець назад у кишеню, долонями лице закрив.

— Романе, — чує. — Я тут подумав…

Підняв голову — Залусківський стоїть.

— Вип'ємо? — Роман питає.

— Давай.


Роман приніс пляшку, дві стопки.

— Хай земля буде пухом, — Залусківський перехрестився.

— Спасибі тобі… — Роман каже.

— Та ти що!

— Льонька казав, ти дощок дав.

— Та хіба тільки дощок?! — Залусківський витер губи рукавом. — І хіба я один? Усе село… Я тут подумав…

— Спасибі тобі. Ніколи не забуду, — Роман говорив і хмелів. — Жінка он виє, а я — не можу! І хотів би… А щось воно здавило всередині… І все. Наче вікна хто камінням закидав.

Дихати не можу…

— Е-е-е, то не діло, — веде своєї Залусківський. — Я тут подумав… Отак сидіти будеш — пропадеш. Іди, мабуть, далі копу стерегти.

— Нащо мені тепер? — Роман до нього тоскно посміхається. — Я хотів трактора в тебе взяти, поле засіяти. Із Сашкою… А тепер…

— Та що ж тепер — твоєму полю довіку бур'янами цвісти?

— Е-е-е, не гризи душу! Потім засію… На той рік.

— Мені душа болить. Твоє поле з моїм межує. На моєму пшениця, на твоєму — хащі.

— Не тре' мені того поля.

— То продай.

— Не продам. Хай стоїть. Може, засію на той рік. Роман ізнову налив. Випили. — Ішов би на копу, — все про одне Залусківський. — Без роботи — біда. Однаково гроші заробляти треба.

— От далася тобі та копа! — шепоче Роман. — Не піду.Інших шукай…
Катерина з Людкою після поминок, як перелякані курчата, на лавці біля Людчиного дому причаїлися.

— Отут посидимо й подивимося, до кого дядько Степан міліціонерів поведе, — розсудила Людка.

А дядько Степан ніби навмисне: то в один бік із незнайомцями, то в інший. Аж дивляться дівчата: нема вже дядька Степана, а незнайомі люди йдуть до Катерининої хати. З мамкою і татком.

— По тебе, — видихнула Людка.

— А навіщо татко валізи їхні тягне? — Катерина зовсім розгубилася.

Мамка Катерину помітила.

— Доню, а ходи до мене. Гості в нас.

Катерина до Людки обернулася.

— Гості! Ясно? А ти, дурна, “міліція”, “міліція”…
Іще ніколи не було в домі Романа та Раїси такої жахливої ночі, як перша ніч після похорону сина.

Роман і не помітив, як пішов роздратований Залусківський. Допалив останню цигарку. Допив пляшку з горла — і протверезів раптом. А в очах — темне провалля…

Схаменувся від тиші. “Раїса вити перестала”, — здогадався.

Підвівся. Що там із нею? У хату ступив… Сидить жінка на підлозі, речі Сашкові перед собою виклала, складає все — одне до одного.

Зітхнув — мов серце вирвав. Сів поряд, обійняв.

— Що ти робиш?

— Синочку понесу завтра…

— Не тре' йому вже цього.

— Ще й як знадобиться, — Раїса шепоче.

— Лягай поспи… Звалишся, що буде?

— Однаково, — каже.

— А де корова наша? — Роман питає.

— У Ничипорихи.

— Я, мабуть, завтра на копу піду, — Роман їй. — А ти корову додому прижени.

— Як тобі корови треба, то й прижени, — Раїса каже. — А мені нема коли. Я до Сашки зранку. Дитина чекатиме, а я коровами займатися буду. Таке дурне бовкнув…

Наскладала купу, в хустини позв'язувала. Не вгамується. Пішла на кухню. Роман за нею.

— Чи їсти хочеш?

— Сашкові зберу.

— Ну, збирай, — сів біля столу.

Упоралася, торби в руки вхопила — і до дверей.

— Піду я…

— Та стій, Рая… Ніч надворі… Сама ж казала- ранком підеш. І я піду. Разом підемо. Куди ти? — Роман жінку за руку вхопив.

— Ой, не втримуй мене, Ромка! Дитина чекає, а ти за руки хапаєш.

Він міцніше вхопив.

— Не пущу!

Раїса торби кинула та — на Романа. Вчепилася чимдуж.

— Пусти мене до дитини, Романе! Пусти мене до дитини!

Пусти… — захлинається.

— Рая, схаменися, — просить і не відпускає. — Хоч души мене, хоч ріж… Хлопця не вернемо.

А вона своєї:

— Пусти мене до дитини…

До ранку вже недалеко було, коли жінка зовсім знесиліла. На підлогу впала біля торб. Лежить… Очі розплющені, дивиться кудись, дихає, а Роман дивиться на неї — мертва… Геть мертва!

— Ти тут полеж трохи, а я піду, — каже, а чорне провалля стоїть перед очима. — Справа в мене є. Скоро повернуся.

Кинув жінку в хаті, вийшов надвір.

Ніч — як ворота в безодню. Жодного вогника, ніби й немає зовсім ніякої Шанівки, а тільки чорне безкрає марево.

До великого покинутого будинку навпомацки йшов. За собою каністру тягнув.

У кімнаті без даху запалив обгорілу свічку, сів на підлогу й довго дивився у чорне провалля, з якого витяг холодне тіло Сашка.

— Що ж тут було?.. Що ж тут було, сину… — шепотів. Потім відкрив каністру і вилив бензин просто у льох. Сірника кинув.

— Згоріть же ви у пеклі всі, хто мого сина занапастив, — прошепотів затято. І пішов геть. Ніч пручалася, темрявою кидалася, та за Романовою спиною дедалі сильніше палав великий покинутий будинок. Тріщав од жару, сипав іскрами і скоро перетворився на велетенське вогнище.

Були б люди поряд — задивилися б.


Катерина аж ротик привідкрила від захоплення — так цікаво оповідали чужі люди. Про древнє поховання, що неодмінно має бути під курганом, про історію краю, яка лишається у піснях. Мамка вечерю готувала, а татко з Катериною “городських” слухали.

— Ви будете курган розкопувати? — запитала дівчина.

Гості переглянулися.

— Ну, взагалі, на розкопки дозвіл треба… Ми спробуємо тільки зрозуміти, що в кургані може бути, — уникнув прямої відповіді Ігор.

А татко — тямущий, його не проведеш.

— А яким інструментом розуміти будете? Лопатами? — каже.

— А чого питаєте? — Ігор йому.

— Так, думаю, мужиків би вам привести… 3 лопатами. Як заплатите, вони вам той курган хоч знесуть, хоч на інше місце переставлять.

Учені пожвавішали.

— Обов'язково заплатимо! Обов'язково! — наввипередки.

— А по скіко? — ох і діловий татко. — По десять гривнів заплатите?

— По двадцять! — Денис каже.

Татко руки потер:

— Хоч зараз піду копати! — каже. — І жінка піде. І донька… Нащо нам мужиків гукати? Правильно я кажу?

Мамка з кухні виглянула.

— От якби копати години з десятої, — просить. — Ми б ранком усе по господарству встигли зробити.

— Ми не проти, — Ігор каже. — Хоч відіспимося тут у вас на природі.

По руках ударили. Мамка сяє.

— До столу, до столу… На поминках — яка радість? Щось перехопили — і з двору. А ми вас зараз почастуємо.

— А… — Ігор розгублено.

— Умитися? — мамка здогадалася. — То я вже й води нагріла. Зараз ми з кухні вийдемо, таз із гарячою водою вам лишимо… Рушничок чистий. Мийтеся. Ігор озирнув маленьку, метрів із десять, кухню.

— А де ж тут…

— Зараз, зараз! — мамка йому.

Стола відсунула до стіни, табуретку — посеред кухні, на неї — таз.

— Прошу…

— А туалет? — подав голос Денис.

— За хатою, — татко каже. — Гайда покажу… Учені похнюпилися, але за татком рушили.
Катерина з татком і мамкою сиділи у кімнаті на дивані. Чекали, поки гості вмиються.

На кухні Ігор і Денис розгублено дивилися на таз із гарячою водою.

— Я думав, у них є ванна, — прошепотів Денис.

— А я думав, нам хоч два тази з водою наллють, — відшепотів Ігор.

— Здається, щедро тут наливають тільки горілку, — спробував пошуткувати Денис.

— Ти краще придумай, як нам удвох ув одному тазу помитися, — сказав Ігор.

— Помитися? — хмикнув Денис. — Ще скажи — душ прийняти! Ігор озирнувся навкруги. Поліз до мисок на полиці.

— Я собі в миску віділлю трохи води і хоч обличчя вмию, — заходився.

А у вітальні татко дратувався.

— Що вони так довго роблять?

— Та не кипи, Льончик, — мамка йому. — Бач, гості вигідні… Заробимо трохи.

— Стільки бовкаються, що вже, мабуть, вечеря прохолола, — татко бурчить.

— Підігрію, Льончику, — мамка сміється. — Тобі б оце тільки їсти. Ігор із Денисом одна назва, що помилися. В очі побризкали, по шиях мокрими долонями поляпали. Готово! — І добре! — мамка їм. Таз ухопила, надвір вискочила.

Денис руками розвів.

— Не встигаю я за вашою Дариною, Льоня! Хотів допомогти, а вона вже… — каже.

— Не чоловіча то справа — тази носити, — татко йому. — Сідайте до столу, повечеряємо. І ставить на стіл пляшку.

Мамка в хату вскочила, на пляшку зиркнула. Промовчала. І вчені пручаються:

— Не треба пити…

Денис навіть таємницю відкрив:

— Ми у райцентрі джипа лишили, а в ньому два ящики коньяку. Зумисне лишили, — бреше, бо не казати ж, що на горбі нести не хотілося. — Ми приїхали село досліджувати, а не пити. До того ж, на поминках…

— Е-е-е, хлопці, тут ваша неправда, — татко їм. — Де ви таке в Україні бачили, щоб гості у хату, а хазяї пляшку не виставили? От ви Україну досліджуєте — то скажіть: є в Україні таке місце, де від гостей пляшки ховають?

Учені плечима знизали.

— Хіба по одній? — кажуть.

— По одній, по одній, дві за раз не наллю, — татко каже і вже наливає.

Пляшку справно прикінчили. Ще до того, як тарілки спорожніли. Спочатку Сашка пом'янули, потім за українську науку випили, третю — гості наполягли — за жінок. Потім — за хазяїв, потім…

— Давайте вип'ємо за Шанівку вашу чудесну, — підхопився Денис.

— Зара… — татко каже і нову пляшку дістає.

Гості захміліли і вже не просили хазяїв пісень співати. Денис одне зумів вимовити:

— А… де… — …спати будете? — здогадалася мамка. — Уже постелила. У вітальні на ліжку.

Гості попадали, а татко з мамкою надвір вийшли. І Катерина за ними.

— От ці городські, зовсім пити не вміють, — сказав татко і задимів цигаркою.

— Слабі, — погодилася мамка. — А як нам, Льончику, краще завтрашній день розпланувати?

— Поки проспляться, худобі дамо, корову подоїш. Я збігаю до Залусківського, відпрошуся, бо казав, щоб я кролями його зайнявся: тре' йому забити голів двадцять. На базар хтів везти. Катерина гостям сніданок організує. А потім лопати в руки — та на курган, — татко командує.

— Мо' я до школи? — Катерина питає.

— Яка там школа, — татко буркнув. — Цить мені з твоєю школою. Аби бігати сюди-туди, а потім дурного ліфчика просити. Ото й зароби на свій ліфчик.

— Ой, Льончику, ще наробиться дитина, — мамка зітхає.

— Ти мені, жінко, дурного не мели! — татко їй. — Чи хочеш, щоб воно ледачим виросло?!

— Таж мала ще… — мамка.

— Як ліфчики дурні, то й не мала, а як працювати — мала? — татко злиться.

— Та годі вже, — мамка й собі пихкає. — Ходімте краще спати!

— А де ви ляжете? — Катерина очима кліпає. — На вашому ж ліжку гості хропака задають.

— Підемо на солому в сарай, — мамка каже. — А ти тихесенько до своєї кімнатки йди.

— Мамо… Холодно вже. Та й сором, — Катерина їй. — Гості проснуться, запитають: а де, дівчино, твої батьки? І що мені казати? Що ви в соломі?

— А ти, доню, скажи… Мовляв, на дачі батьки ночують. Урожай стережуть, — мамка сміється.

— На якій іще дачі? — Катерина й собі сміється. — Де це в Шанівці дачі об'явилися… І з поля вже зібрали все чисто.

— А їм звідки знати? — мамка роз'яснює. — Вони ж городські…


Зранку Катерина тричі чайник на вогонь ставила. Усе хотілося їй одразу гостей гарячим чаєм пригостити. А вони знай собі сопуть. — І коли вони працюють? — не розуміла.

Татко з мамкою ще вдосвіта розбіглися, сама Катерина вже й води від криниці наносила, худобі дала, сніданок організувала. Навіть останні новини від Людки дізналася.

Біля криниці й зустрілися.

— Катька, то що за люди у вас? — питає Людка, і очі горять.

— Учені з міста. Пісні записують, у кургані ритися будуть.

— Пісні? — Людка аж підскочила. — То я прийду до вас? Можна? Я багато пісень знаю. У Миколи стільки касет накупила… Цілу торбу! І Руслана, і Біличка, і Могилевська. І Орбакайте, і ця… як її… Маша Распутіна.

— Вони старі народні пісні записують, — Катерина каже.

— Да? — Людка задумалася. — Ну, нічо’! Однаково прийду, бо ж так цікаво, аж дрижаки під колінками.

— Приходь, — Катерина їй. — А до школи не підеш?

— Не піду. Маманю понесло за село до покинутих будинків, веліла мені в хаті прибрати.

— До покинутих будинків? — Катерина питає. — А чого це?

— А ти не чула? — Людка їй. — Таж уночі дядько Роман великий будинок геть чисто спалив. Навіть Залусківський перехрестився, що вітру не було. Каже, був би вітер, спалило б Шанівку.

Людка озирнулася.

— Ти ж нікому?..

— Ні, — Катерина їй. — І добре. Піду я, а ввечері припруся до вас, — Людка підхопила повне відро, потягла до хати.
Катерина сиділа на кухні в кутку, спостерігала, як гості снідають.

“І що вони оце довбають ту яєшню півгодини?! — не розуміла. — Ще й ножа якогось біса їм треба… Мало того, що проспали майже до обіду, тепер до вечора снідати будуть. Коли ж ми до того кургану дійдемо?!” Ігор доїв, чашку з чаєм підсунув до себе.

— Ну, як тобі тут живеться, Катерино?

— Добре живеться, — каже Катерина з осторогою.

— А ви мух із кухні не виганяєте?

— Адже ж осінь, — Катерина всміхається.

— То й що? Ви їх перезимувати пустили?

— Восени мухи завжди злі. Та ви сидіть, я зараз їх рушником… — підхопилася.

— Не треба, — Денис каже. — А скажи… Ванни тільки у вас нема чи у всіх шанівців?

— А нащо ванна? — Катерина питає.

— Помитися, — Денис із іронією.

— Щоб помитися, води треба, а не ванни, — Катерина йому, а Ігор у сміх:

— Знову “техніка розриву”? — питає.

— Та зачекай, — Денис аж почервонів. — Ну, а туалет… От буде зима… І ти будеш надвір бігати? Змерзнеш.

— На ніч мамка відро в хату внесе, а вдень — не холодно.

— Добре. А телевізор? Є у вас телевізор?

— Чого ж, був, — Катерина каже. — Тільки зламався. — І ви не знаєте, що в країні відбувається. Так?

— А онде радіо, — Катерина знов осміхнулася — такими чудними гості їй здавалися. — А ще минулого року мені один татків знайомий плеєра подарував. Тільки… він теж зламався.

Тепер до Людки бігаю пісні слухати. Мені Ірина Білик дуже подобається.

— Краще сама заспівай пісню якусь. Твоя мама казала, що ти до пісень свої слова придумуєш, — Денис просить.

— Та я так зразу й не можу, — почервоніла Катерина.

— А давай я рядочок скажу, а ти продовжиш… А тут саме мамка з двору зайшла, бо вже все переробила, а чекати несила. Стала тихо у коридорі. “Ану, — думає, — послухаю, як донька гостей уразить”. Денис мить подумав.

— Ой на горі два дубки…

Катерина голову опустила й шепоче:

…Люблять Катю парубки,

А Катрусі то не треба,

Заховай мя, люба нене.

Мамка брови звела, руку до грудей приклала. “Оце такої!” — вразилася.

Денис розсміявся.

— Дуже добре! Тільки чого ж таке сумне вигадуєш, Катрусю? А давай іще! Горіла сосна, палала…

…Мого коханого пекла.

А я коханого знайду

По тому адському вогню.

Мамка зовсім розгубилася. До кухні заглядає тихенько. Стоїть Катерина посеред кухні, очі долу — і співає.

— Стоп! Стоп! — Денис просить. — Мені записати треба. Хто б міг подумати?! Це ж зовсім новий пласт народної творчості. Як думаєш, Ігоре?

— Цікаво… От, ніби, що на серці, те й на вустах. Чуєш, Катю! А як би ти продовжила… Била мене мати березовим прутом…

— Ні, такої не можу, — Катерина каже. — І чому?

— Бо мене матуся ніколи не била, — сміється.

— Ну, тоді…Ой у вишневому садочку, там соловейко щебетав…  — захопився Денис.

Мамка — до кухні:

— Смачного, гості дорогі. А до кургану ми сьогодні не підемо?

— Підемо, підемо, — Ігор першим підхопився.


На ранок після похорону Роман із Раїсою довго сиділи на цвинтарі. Мовчали. Раїса обклала свіжу могилку пиріжками, котлетами, ніжками курячими, помідорами, огірками.

— Потім поїси, синочку, — прошепотіла.

— Людям сміх, — Роман вимовив. — Зробила з могили якийсь натюрморт. Бомжі будуть по могилі скакати з радощів, що їсти мають.

— Де тут бомжі?

— Як не бомжі, то собаки розтягнуть. Збери все докупи, поклади красиво на рушник…

Ледь умовив. Раїса все на рушник склала й питає:

— А нащо ти, Ромку, будинок спалив?

Роман голову опустив і зубами скрегоче:

— А я кожного спалю, хто мою дитину занапастив. Знайду і живцем спалю.

Раїсі — ніби ляпаса хтось дав. Схаменулася. Ожила. Перелякалася.

— Боронь Боже! Боронь Боже, Ромчику! Синочка все одно не вернемо…

— Та щось же його змусило таке паскудство собі зробити?! — Роман уперше заговорив про причину загибелі сина. — Я все одно взнаю правду.

— Ой, як боюся я тієї правди, Ромчику! — прошепотіла Раїса.

— Гірше вже нема куди, — відповів Роман.


Раїса лишилася біля синової могили, а Роман пішов дорогою на курган.

— Краще буду копу Залусківського стерегти, — пояснив жінці. — Бо звихнуся.

Курган і велика копа Залусківського вже виднілися, коли Роман побачив на дорозі купку людей.

— Точно, чужі курви мойому горю радуються!.. — і очі шалені.

Гілляку товсту із землі підібрав, у другу руку каменюку — і пішов на таран… Ближче, ближче…

— Тьху, трясця твоїй матері! — каменем об землю.


Мамка з татком Романа ще здалеку побачили. І Катерина побачила. А зупинилися, бо вчені втомилися — перепочинку попросили. Татко до Романа ступив, руку простягнув:

— Привіт, Ромка.

— Привіт, — голови не підіймає.

— А ти чого тут? — татко йому.

— На копу йду, — сказав і пішов.

А Катерина з-за мамчиної руки на нього дивиться. Очі плачуть. Так би й рвонула. Притислася б, слова б ніжні говорила і все просилася би, щоб із собою взяв…

Мамка доньку обійняла. Сама ледве втримується.

— Зовсім горе чоловіка з розуму зводить, — каже. І вченим:

— Ходімо, ходімо… Бо ж і часу не лишиться.

Копали дивно. Не так, як от картоплю на городі. Ігор оббігав курган, щось покумекав і наказав потроху копати в одному місці. До вечора з'явився рівний рівчачок, що вів у серце кургану. Через кожні півгодини вчені копачів зупиняли:

— Перепочиньте, а ми глянемо. — І що вони там дивляться? — казав татко.

— Та ти радій, — мамка йому. — Бо я думала, добряче копати будемо, а ми тюкаємо лопатами, мов ті хворі. Я й не втомилася зовсім. …Увечері йшли до Шанівки. Учені несли в хустині дрібні залізячки й раділи, як діти.

— Це фантастично! — вихоплювалося в Дениса.

— Я навіть боюся подумати, що ще ми можемо знайти, — Ігор йому.

А Катерина все оберталася.

— Шию скрутиш! — сказав татко. — Краще заспівай, чи що?

Катерина чогось усміхнулася — та як загорланить:

— Не сідай коло мене,

Скажуть люди — люблю тебе.

А я роду не такого,

Щоб любити будь-якого!

Людці — дякувати. Прискакала ввечері. Нові черевики начистила, заколок у руде волосся наштрикала.

— Можна я пісень послухаю?!

Учені кивають. Їм що? Чим більше людей, тим більша ймовірність рідкісне відшукати.

Катерина сіла у кутку — геть кам'яна, а всередині труситься вся. “Скоріше б ніч! Скоріше б ніч! — одне в голові. — Побіжу до копи. На коліна впаду, доповзу до нього, скажу — хоч убийте мене, а я лишуся!”

А вечір — тягнеться і тягнеться. Ничипориха бабів привела. Мужики припленталися. Як заспівали — аж дзвенить. Наче сам Господь підспівує.

Потім татко пляшку витяг, а Федька Тамарчин по ковбасу додому збігав. Пляшку прикінчили та ще краще заспівали.

Гоп, чук по вечері —

Зачиняйте, діти, двері,

А ти, стара, не журись

Та до мене пригорнись.
Сип борщ, кидай кашу,

Люблю, діти, матір вашу.

Не так матір, як дочку,

Бо хороша на личку.

Катерина як почула — до своєї кімнати суне. А мамка:

— Куди це ти?

— Та голова болить, — Катерина бреше. — Полежу трохи.

— Ну, йди, доню, — мамка з тривогою.

Аж раптом Ничипориха пісню на півслові зупинила і зойкнула:

— Гой! Чия то корова реве?

— Твоя і реве, — сказав татко.

— От біда! Тре' додому, — схаменулася Ничипориха. До всіх: — Ану, гайда, гайда… Не останній день живемо. Ще поспіваємо.

Шанівці розійшлися, гості полягали, мамка з татком на солому подалися, а Катерина на постіль сіла і так просиділа, доки всі не позасинали.

Рожеве пальто в целофані лежало біля ліжка. Катерина пальто вдягнула, гумові чоботи в руки взяла. Навшпиньки — з дому.

Прислухалася. Тихо на соломі, сплять мамка з татком. І — до кургану.

Півдороги бігла. Чоботи гумові у руках. Зупинилася.

— От я дурна!

Чоботи взула. Озирнулася. Ніч — як чорнило.

— Нічо', нічо'… — прошепотіла і, хоч упала душа, пішла далі.

Не бігла вже.

Чим до копи ближче, тим тихіше йшла. Мовби за ноги хтось хапав: утримати хотів. Дійшла, вдивляється — нічогісінько не видко.

Набрала повітря у груди, видихнула тихо:

— Дядьку Романе…

Від копи — шурхіт.

Катерина очі витріщила — хоч би щось побачити! А раптом — чуже, зле…

Перелякалася — та ще тихіше:

— Дядьку Романе…

— А-а-а, це ти, — почула.

Ніби дядька Романа голос, а чужим здався. Голову опустила. “Уже не Русалонька я”. І всі чисто слова забула, що сказати хотіла.

Роман підійшов ближче.

— Чого прийшла? — мов ляснув.

— Піду…


Обернулася, бреде від копи. Роман сіпнувся, за руку вхопив.

— Та ні вже, стій!

— Піду я…

— Не підеш, — сичить. — Є в мене до тебе розмова, Русалонько! І з такою ненавистю сказав він те “Русалонько”, що Катерині сльози в очі:

— Та ніяка я вже не Русалонька! — каже. — Хоч вирвіть мені ту косу, бо не хочу, щоб іще хтось мене так звав. Роман під копу звалився, Катерину за руку — сідай! Сіла, тремтить.

— Чого вам?

Роман пальці зчепив. Мовчить. І вона — ні слова.

Аж він:


— Ти… була там?

— Де? — цокотить зубами зі страху.

— Там, де Сашка знайшли…

— Була колись раніше…

— Тієї ночі була? — аж булькотить гнів у горлі.

— Ні…


— Брешеш… — і пасмо русяве з кишені дістає. — Твоє? Твоє…

Катерина в ноги Романові ткнулася, рученятами обхопила:

— Усе чисто розкажу. Усе чисто, тільки не женіть мене від себе. Не женіть, бо… який там місяць — і тижня не протримаюся!.. Щодня хочеться мамку на кухню покликати, зачинитися там, щоб татко не чув, і сказати їй: “Мамцю, я дядька Романа люблю. І він мене любить”. Чи вже не любите? Роман закрив лице руками, заскреготів зубами.

— Що ж це воно! Що ж це…

Катерина голову до його колін притисла.

— Усі ці дні… Усі дні… Оце тільки б обняти вас і жаліти. Щоб хоч поплакали…

Роман наче схаменувся. Катерину підняв:

— Розказуй…

— Сорому боялася. Боялася, як узнаєте, розлюбите…

— Та кажи ж!

— Сергій із Сашкою усе грозилися нам із Людкою сюрприз зробити. А який сюрприз — не казали. Ми й не знали нічого. Хлопці сказали, щоб ми у п'ятницю вночі до великого будинку прийшли… Ми зайшли, а вони сидять, простинями понакривалися. Нас побачили, простині повідкидали, а там… Вони голі були. Ми перелякалися і втекли. — І все? — Роман запитав — і раптом страшне відчув: на душі легше стало. Перелякався.

— Клянуся, клянуся, — шепотіла Катерина. — Як не вірите, в Людки спитайте чи в Сергія… Брехала, бо сорому боялася. А зараз — усе розказала. Не вірите?

— Вірю, — видихнув. Притис дівча до себе. Вона тремтіла і шепотіла:

— А у вас дрижаки… Змерзли.

— Зовсім не змерз… Зовсім…

— Я зараз побіжу, а завтра вночі прийду. Можна?

— Можна, можна… — І голос у вас хрипить. Точно змерзли. Глянула йому в очі.

— Поцілуєте мене?

— Поцілую…

Долонями обличчя її торкнувся, в голові запаморочилося. А Катерина пригортається:

— А можна я сама?

— Можна, Русалонько…

Вона щоки неголені цілує та примовляє:

— Оце мені таке щастя… таке щастя…

Схаменулася, як чорнило ночі геть вицвіло.

— Ой, боже ж! А як мамка прокинулася?

Роман личко поцілував і прошепотів:

— Одна ти в мене залишилася, Русалонько, на всьому білому світі.

— Чи, думаєте, покину вас? — як у гарячці.

— Біжи, Русалонько.

— Я скоро повернуся. День тепер короткий. — І побігла.
До Шанівки добралася, коли небо сірим стало. Хотіла в хату шмигнути, а потім придумала. До сараю підійшла.

— Мамо, татку! Ви ще спите? Не померзли?

Мамка одразу прокинулася.

— Доню, ти вже встала?

— Чо'сь встала, а тепер би ще поспала. Татко ворухнувся.

— А може, людей побудимо, бо знову спати будуть до обіду? Учені люди очі продерли, побігли вдвох до туалету за хатою.

Про щось там побалакали тихцем, повернулися, Ігор каже:

— Сьогодні копати не треба. Ми підемо самі, будемо розбирати той ґрунт, що вчора з кургану відкинули.

— Плакали наші грошики, — зітхнув татко. Ігор усміхнувся, наче вибачився:

— Та ні. Ми однаково будемо по шістдесят гривень на добу платити. Ви ж нас годуєте, спати гарно вкладаєте. Зараз і заплачу за два дні. А потім іще. Татко в долоні — лясь!

— Оце діло! Ну, як не треба сьогодні копати, то ми своїми справами займемося. Добре?

— Добре, — вчені кивають. Поснідали і мерщій до кургану.

— От і біжи до своєї школи, поки час є, — татко Катерині каже.

Довелося йти. Та й Людка вже під хвірткою стояла.


Учені тягли лопати, в кожного сумка через плече.

Денис зупинився, кинув сумку на землю, гукнув спересердя: — І навіщо ти селян відмовив? Самому копати хочеться? Ігор теж зупинився, глянув на друга:

— Ну як ти не розумієш?! Навіщо нам зайві свідки? — Ігоре, невже ти думаєш, вони уявляють цінність того, що ми знайшли? Ти подивися на них… Примітивні… Примітивні, як таз із водою…

— Брате, нам іще пару днів треба, щоб зрозуміти цінність кургану, і ми все зробимо самі, без свідків, — Ігор йому.

— Чому? Скучив за радістю фізичної праці?

— Облиш. Щоб цілком перекопати цей курган, треба більше людей, техніки… Нормальні умови… Я не можу жити так, як ці аборигени.

— Здається, ще на шляху до аборигенів ти звав їх скарбом нації і радів із відсутності асфальту.

— Я й зараз так вважаю. Був би тут асфальт, ти б стількох пісень не знайшов. А від кургану взагалі б нічого не лишилося.

Досить дискусій. До нашої справи це не має жодного відношення. Треба повернутися й ретельніше підготуватися, а то… підхопилися, коньяк у джип закинули і вперед. Так справи не робляться.

— А як вони робляться?

— Приїдемо пізніше. За зиму курган ніхто й не торкне, а ранньою весною ми повернемося.

— Друже, а що зміниться? Може, думаєш, тут побудують готель із номерами люкс і гарячою водою, що буде литися у ванни? Копати курган треба зараз, поки про нього ще ніхто не почув. Я заради того, що ми вже знайшли, готовий витерпіти не тільки туалет надворі, але й необхідність спати разом із тобою на одному ліжку.

— Не зрозумів? Що значить — ми знайшли? Ми про інше домовлялися… Ти свої пісні збираєш, а мені курган цікавий. Я ж на твої пісні не зазіхаю…

— Можу віддати половину.

— Не треба, — Ігор насупився.

— А ти мені — половину того, що ми викопали…

— Денисе… — Ігоре… Це було б чесно.

— Ні, нечесно…

— Чекай… Цей похід… Це взагалі була моя ідея. Я міг без тебе тут і пісень назбирати, і в кургані поритися.

— То, може, тобі все віддати за твою ідею?! Крупку-молодшого аж перекосило від люті. Він недобре зиркнув на друга, пішов до кургану.

— Добре, потім поговоримо, — наздогнав його Денис, закрокував поряд.

— Ми ні про що не будемо говорити, — відрубав Ігор.

— Та добре, добре, — погодився Денис, але під курганом сів розбирати ґрунт не коло Ігора, а на віддалі.

— Це буде справедливо, — сказав. — Що знайду, те й моє… Ігор глянув на друга холодно:

— Ну, дивись…
Біля кургану до вчених підійшов зболілий Роман.

— Кажіть, що робити. Усе одно нудьгую біля копи.

— А скільки… — для годиться спитав Ігор.

— Та ніскільки. У роботі краще… — відповів Роман і взявся за лопату.


Раїса метушилася на кухні. Каструлі дзвенять, дрова у печі потріскують. Тамарка ступила на поріг — очам не повірила: Раїса в чорній хустині пече пироги з таким натхненням, ніби з хвилини на хвилину дорогих гостей чекає. — Із вишеньками… І з вишеньками, — бурмотить під ніс.

Тамарка кашлянула.

— Рая…

Та обернулася.



— Чого тобі? Бач, зайнята я.

— Куди це ти стільки? — Тамарка питає.

— Таж синочкові… Нащо йому вчорашнє їсти. У нього мати є.

Свіженького наготує… Зупинилася, дивиться на Тамарку.

— Тобі чого?

Тамарка опустилася на табуретку в Раїсиній кухні.

— А чого пічку розпалила? Онде на плитці зручніше.

— Газ у балоні скінчився. — Раїса до Тамарки ближче ступила. — Ти оце прийшла мене про газ питати?! Від справ відволікати?

— Від Сергія оце приїхала. З лікарні… — Тамарка зітхнула. — Усе чисто мені розказав.

Раїса й про пиріжки забула. Ноги підломилися. Сіла навпроти Тамарки.

— Кажи…

— А не зомлієш?



— Не зомлію…

Тамарка деко з пиріжками від печі подалі поставила:

— Ну, слухай тоді… Замовкла, перехрестилася.

— Значить, так було. Сашкові твоєму Катька Льонькина голову заморочила. Він до неї, а вона пхикала, пхикала… Мовляв, не до пари ти мені.

— Катька? Льоньчина? — Раїса здивувалася. — Таж вона мала…

— Отака мала… Сергій сказав… Катька й постановила: най Сашка її здивує, тоді вона буде з ним зустрічатися… Й інструкцію дала, паскудна стерва!

— Яку інструкцію?

— Сергій сказав, Катька дала інструкцію, як у член закачати парафін… А Сашка сам побоявся таке робити, Сергія підбив.

От вони вдвох і зробили ту біду…

— Господи…

— Сергій казав, Катька підмовила, щоб вони у покинутому будинку її чекали. Хлопці, дурні, й повірили… А та курва прискакала серед ночі і каже: “Чого так мало парафіну? Зовсім у вас малі члени. Не підходите ви мені”. І здиміла.

— Господи… — Раїса затряслася.

— Твій помер. Мій тепер дітей ніколи не матиме, та й до жінки, мо' бути, не зможе підлізти. Геть усе чисто понівечив.

У село повертатися не хоче. Плаче, бідний, увесь час. У лікарні всі з нього глузують. Такого сорому набути через якусь курву!

— Я її зничтожу, — прошепотіла Раїса. Тамарка кивнула.

— Разом зничтожимо. Хай тільки спочатку перед усім селом покається.

Раїса на ноги зіп'ялася. Два кроки до печі — як механізм поламаний. — Іди, Томо… Не лишати ж мені хлопця голодним через якусь підлоту. Він і так натерпівся.

— Піду… А ти, Раю, поки мовчи… Ми їй должні страшну смерть придумати. Щоб помучилася, бля, як наші хлопці…


Того ж вечора півсела набилося до мамки з татком. Це ж яка нагода себе людям показати. Ничипориха поназгадувала ще тих пісень, якими її малою мати заколисувала. Ігор із Денисом щось не дуже світилися. Насуплені сидять, один на одного — вовком.

— Чи, може, вже пісень набралися? — Ничипориха метикує.

— Ні, ні! Просимо, — Денис підхопився. — Просто втомилися… Незвичні ми пішки по десять кілометрів відмахувати.

“А потім іще й у тазу бовкатися”, — додав подумки. І міцніше притис до себе згорточок зі знахідками. На Ігора й не дивиться, а той усе й без слів розуміє. “Падло, — психує. — Скоріш за все, знайшов щось дуже рідкісне. І мовчить…”

Катерина з Людкою у кутку сиділи. Шанівці трохи посперечалися, кому першому затягувати, аж на порозі — Раїса. Усі й замовкли.

Мамка підхопилася.

— Рая… Голубонька… От і добре, що прийшла. Сідай, люба, пісень послухай… Раїса всміхнулася — мороз по шкірі. Каже:

— Та чого ж слухати… Я й сама заспіваю. Я таких пісень знаю, що ви й не чули.

Шанівці брови попіднімали — оце так!

А Денис не помічає нічого, пожвавішав:

— Це добре. Ми вас уважно слухаємо.

Раїса оком по хаті:

— А де твоя донечка, Льоня?

— Он сидить. Де їй бути? — татко каже.

— А ходи сюди, доню. Сідай поряд, — Раїса мовить, і так, що заперечити страшно.

Мамка Катерину підштовхує.

— Піди… Бач, як тітці Раїсі погано.

— Не піду, — Катерина шепоче їй, а йде.

Сіла поряд. Раїса всміхнулася гірко.

— Ну, слухайте… — і рукою — за Катрину руку.

Стиснула.

Чом дуб не зелений? Бо 'го туча збила,

Чом хлопець зажурений? Кинула дівчина.

А хто хоче знати, хай мене спитає,

Що дівчина любить, як сім років має.

Як сім років має, то до школи ходить,

А вже за собою троє хлопців водить.

А як десять має, то вже милується,

Вийде на вулицю, до хлопців сміється.

Як тринадцять має, то вже віддається,

А подругам каже: “То вам лиш здається”.

Раїса замовкла.

Денис почервонів, плечима знизав:

— Це просто якесь дитяче порно! — каже. — Ніколи не чув народних пісень про таких малих дівчаток. Це знахідка… А ще знаєте?

Раїса Катерининої руки не випускає:

— Я багато знаю… Ой, як же я багато знаю… Жити не хочеться.

Мамка з тривогою на неї:

— Ходімо, голубонько… Я тебе проводжу. Мабуть, відпочити тобі треба…

— Та ні, я тільки співати настроїлася, — Раїса їй. І як затягне:

Оженився у петрівку

Та взяв дівку-семилітку.

Узяв дівку-семилітку,

Не вимете хати влітку.
Треба няньку, треба мамку,

Ще й до печі куховарку.

Поки діжку замісила,

Свиня двері розносила.


Свиня двері розносила,

Дівку в діжі утопила.

Прийшлось волів нанімати,

Дівку з діжі рятувати.

Зупинилася, Катерині у вічі:

— Ну що, доню? Гарно я співаю?

Катерина — німа од страху.

Мамка доньку від Раїси відірвала. До себе пригорнула. До Раїси:

— Та що з тобою, голубонько? Нащо мені дівча лякаєш?

Раїса підвелася. Навпроти мамки стала. Губи тремтять, а очі — геть скажені.

— Будеш мені парою… — мамці, і як зарегоче!

Татко Раїсу за руку — та до дверей: — Іди собі… Не буде вже сьогодні пісень. Наспівалися… Раїса вирвалася — ніхто й чхнути не встиг. Плигонула, за Катеринину шию вчепилася:

— Курво малолітнє… Я тебе розіпну… — ридає.

Крик здійнявся. Мужики Раїсу відірвали, потягли з хати. Мамка жене всіх: — Ідіть, ідіть! Чого роти пороззявляли? Божеволіє жінка від горя, кидається на всіх.

— Та не на всіх, — каже Ничипориха. — Тільки на твою Катрусю. — І до Катерини: — Може, ти щось знаєш, Катя?

Людка з кутка мотає головою: мовляв, не кажи нічого!

— Ні… — Катя прохрипіла.
Шанівці розходилися з неохотою. Оберталися.

— Та йдіть уже! — татко гримнув.

— Таж теє… — Ничипориха вставилася. — Щось воно не те… Мамка зметнулася:

— Та ви себе, Ничипорихо, згадайте… Усім селом вас від доньчиної труни відтягували… Ідіть уже, не ятріть душу! Як усі вийшли — на вчених глянула. Сидять, як дві миші.

Тільки очима лупають.

— Дивовижно, — Денис каже, а мамка йому:

— Хіба у вас у місті сміються, як дитину втратять?

— Та ні.


Ледь повкладалися.

Татко на солому пішов, а мамка від Катерини не відходить.

— Посиджу з тобою, доню… Катерина плаче, шию руками тре:

— Болить…

— Лежи, лежи тихенько, — мамка їй. — Завтра зранку до баби Килини збігаю, може, травиці якої дасть, щоб легше було.

— Добре…


Трохи заспокоїлися, мамка й питає:

— Доню, а чого Раїса на тебе кинулася? Може, Ничипориха права? Може, знаєш щось про Сашкову загибель…

— Нічого не знаю, мамо, — прошепотіла, очі заплющила.

Хай краще мамка думає, що спить донька.

Мамка ще довго сиділа, а Катерині перед очі — дядько Роман. Посивіле волосся куйовдить, озирається… “Русалонько, чому ж не прийшла? Забула мене?” А вона йому ніби відповідає: “Тільки не зліться на мене! Не думайте, що я малолєтка дурна! Так воно вийшло… Та й мамка не спить”.
Доки наступного ранку вчені продерли очі, мамка встигла збігати до баби Килини, подоїти корову і зліпити гостям сніданок. — Їжте, гості дорогі, — всміхалася, ніби нічого незвичного вчора не сталося.

— А як Катеринка? — спитав Денис.

— Та лежить… — мамка каже. — Онде трави принесла, зараз запарю. Перелякалася дитина. І гостей з хати випроваджує. — Ідіть на курган, поки погода є… А то раптом дощ? Пропадуть усі ваші труди… Ігор із Денисом вийшли на вулицю Імені Леніна. Біля колодязя — Ничипориха. Манить їх до себе.

— Ой-ой! Усього було у Шанівці, а такого ще не було! — шепоче. — От ви люди вчені… Скажіть: хіба таке може бути, щоб дівка хлопця до смерті довела своїми витребеньками…

— Що сталося? — Ігор питає.

— Ой, усе село гуде… Катька у всьому винна.

— У чому? — Денис їй.

— У смерті Сашка.

— Що вона зробила? — не повірив Ігор. — Таке симпатичне дівча. І наївна… Скільки ж їй років?

— Років вистачило, щоб розпусту придумати і хлопців підманити, — Ничипориха шепоче. — Притягла звідкись інструкцію… Узяла шприца і напустила хлопцям у їхнє єство парафіну… Отака сучка! Вбити її мало!

Учені почервоніли.

— Хіба в це можна повірити? Катерину, мабуть, іще й не цілував ніхто, а ви таке кажете, — Ігор відповідає. — Ви б, Ничипорихо, не соромили дівчину дарма.

— Пліток не розпускали, — Денис докинув.

Ничипориха губи підібрала:

— А я вам це для діла кажу… Хочете й далі пісень співати — вибирайтеся від Льоньки з Дариною. Шанівці тепер до них увечері ні за що не прийдуть. Можете в мене зупинитися, я не проти.

— Ми подумаємо, — відповів Ігор.


До кургану йшли — самі не свої. Про скарби та знахідки, пісні й романтику пошуків забули. Мовчали. Озиралися, ніби за ними гнатися мали.

— Територія без законів, — урешті вимовив Денис.

— Свої закони, — відповів Ігор.

— Слухай, вони ж можуть це дівча на шматки порвати.

— Боюся, що можуть, — відповів Ігор. — І з'ясовувати нічого не стануть. От ти віриш, що Катерина могла влаштувати таке собі шоу для збоченців? Вона ще, мабуть, у ляльки грається…

— Я думав… Може, подзвонити кудись, у міліцію, приміром. Таж тут мобільний не бере.

— Може, ти й правий, — сказав Денис. — Давай звідси вибиратися. Приїдемо пізніше. Навесні.

— Сьогодні однаково день треба попрацювати, а завтра поїдемо, — відповів Ігор.

Біля кургану вчених уже чекав Роман.

— Допомагати буду, — сказав, як відрубав.

— Дякуємо, ми сьогодні останній день, — Ігор йому.

— А чого?

— Справи…

Денис прокашлявся, на Ігоря блимнув.

— Чуєте, Романе… Учора ваша дружина…

— Що? — спитав Роман байдужим голосом.

— На дівчину накинулася…

— На яку дівчину? — Роман якось дивно тріпонувся, на Дениса дивиться.

— На Катерину, дочку хазяїв, у яких ми зупинилися, — чогось швидко почав роз'яснювати Денис. — Ми, звичайно, люди чужі, втручатися не хочеться, але нам здалося…

— Нам здалося, що може статися щось лихе, — завершив його думку Ігор.

— Он воно як, — тихо вимовив Роман.

— Може, вам би в село сходити… Жінку заспокоїти… Ми розуміємо… таке горе… — сказав Денис.

Роман очі відвів, набрав повні груди повітря, — Та ні… Вам допоможу. І… копу мені тре' стерегти.
Ігор із Денисом просіювали ґрунт із кургану, дивилися здалеку на Романа, який махав лопатою без упину.

— Ти щось розумієш? — спитав Денис Ігора.

— Може, він не хоче руки бруднити, — висунув версію Ігор. — А що? Без нього дівчину приб'ють, а він — чистенький.

— Не схожий Роман на такого, — зауважив Денис. І раптом: — Ігоре, може, нам сьогодні раніше в село повернутися?

У мене якесь недобре передчуття…
Коли вчені добігли до села, під Льоньковою з Дариною хатою переминалася з ноги на ногу юрба шанівців. Мовчали.

Перед дверима стояв Льонька, і видно було: так просто до його оселі ніхто не продереться. Ігор із Денисом перелізли через низький парканчик, до нього:

— Що тут у вас, Льоня?

— От чекаю, поки дурні заспокояться… Юрбою покотилося:

— Усе життя ховати не будеш! Хай вийде! Хай покається!

Хай правду скаже…

Льонька — і не глянув. Ученим: — Їсти будете? Жінка вареників наварила… Денис головою мотнув, Ігорові каже:

— Техніка розриву… Ти ж так це називаєш? Ігор питає:

— А де Катя?

— Лежить… — на шанівців глянув. — Оце їсти піду. І хто тільки на двір зайде…

— Давай сюди шльондру свою! — крикнув Тамарчин Федір.

— Я тобі зараз так дам, що ти, йо… аж у кінці вулиці візьмеш, — відповів татко.


Їлося. Крупка-молодший не міг повірити: їлося. Одну тарілку вареників навернули, за вікном шанівці гомонять, а йому б іще вареників.

Мамка підкладає: — Їжте, їжте, гості дорогі. Ігор гикнув.

— Як ви тепер…

— А що? — мамка сміється, а очі плачуть. — Не бійтеся. Ніхто нас не зачепить. Один дурне бовкнув, а інші повірили.

Минеться… Минеться.

— А Катя як? — Ігор їй.

— Лежить… — мамка відказує. — Горло болить… Перелякалася. Оце й не відходжу…

— Ми завтра ранком їдемо, — сказав Денис. — Справи…

Татко криво всміхнувся:

— Е-е-е, які справи? Мабуть, Шанівки перелякалися…


Після смачного обіду вчені вийшли з хати, а шанівці — ну їх до себе гукати.

— Чого ви у паскуд лишилися? Ідіть до нас.

— Давай підійдемо, бо якось незручно, — Ігор Денисові шепоче.

Підійшли.

— Нам в іншу хату перебиратися немає смислу, — пояснив Ігор. — Завтра їдемо додому.

— Ех, я й не поспівала, — зітхнула Ничипориха.

— А я б і хвилини у збоченців не лишилася, — сказала Тамарка.

Денис блимнув на неї з подивом, а всім каже:

— Невже ви дійсно вірите, що Катя… ця маленька дівчинка… зовсім дитина… могла…

— Могла! — прошипіла Тамарка.

— Чекайте. Давайте спробуємо поміркувати… — Денис завівся. — Дівчина, яка на таке здатна, повинна бути сміливішою, розкутішою, навіть агресивнішою! А Катя… Вона зовсім інша… Таке добре і славне дитя…

— Отаке кляте стерво! — вигукнула Ничипориха. — Удавало з себе янголятка!

— Та стривайте, — Денис до неї, а Ничипориха його по щоці — лясь!

— А ти, мабуть, такий же збоченець! — крикнула. — Чого захищаєш?!

— Що ви собі думаєте?! — аж заверещав Денис. — Чого руки розпускаєте?!

— А був би ти шанівським, то взнав би, як тут руки розпускають! — ще гучніше розкричалася Ничипориха. — Хвали Бога, що чужий…


До ночі мамка так і просиділа біля ліжка Катерини, татко двері боронив, аж поки шанівці не порозбрідалися, а гості отаборилися за хатою у сараї — знахідки розглядали, курили.

— Я їх боюся, — признався Денис. — Вони такі… могутні, мудрі та жахливі. Ховають, тут же пісень співають, до схід сонця вже працюють, не розгинаючись до ночі, самі суд творять, по щоках б'ють. Хіба то правильно?

— То село, громада, — сказав Ігор. — Тут — або так, як усі, або ніяк.

— Що з дівкою буде?

— Не знаю, то від багатьох причин залежить. Може, встигнуть розібратися, може… не схочуть чекати.

Мамка теж розуміла — шанівці можуть не дочекатися, поки повернеться з лікарні Сергій і розповість про події страшної ночі. Травою доньку відпоювала і все благала:

— Доню, ну невже зовсім без причини село вишкірилося?

— Не знаю нічого, — знай твердила Катерина, а як мамка вийшла на хвилю, то сіла в ліжку, шию косою обмотала — і дивиться навкруги, наче гачка шукає.

Мамка вскочила:

— Ти що робиш?!

— Не лякайся, мамо… Я так… Не зроблю дурного.

— А чого шию обмотала? От обріжу тобі косу, знатимеш!

— А я й сама хотіла.

— Ні, не будемо косу різати, — мамка охолола. — Не можна. Дівка не косу ріже — долю собі. — І що то вона за доля, якщо від коси залежить? — Катерина їй.

— А в кожного своя, доню. Хоч як не крути, а йдеш однією дорогою. На дві одразу не скочиш.

Мамка говорила, говорила, а Катерині Роман перед очима стояв. “Уже, мабуть, і знає, які. побрехеньки про мене селом ідуть, — плакала душа. — Та ще й не прийшла до нього. Зовсім йому там на копі погано… І мені… І мені…”

Уже й ніч лягла, а мамка все боялася від донечки відходити. Катерина дивиться на неї — очі злипаються, втомлена, знервована.

— Лягай, матусю. Мені вже краще… І не бійся. Нічого собі не зроблю. Мамка з недовірою:

— Добре…

Татка гукнула.

— А, ходімо, Льончику, “на дачу”. Хоч поспимо трохи.

Татко потилицю почухав.

— Так теє… У сараї гості засіли. Як ми їм скажемо…

— А нічого не будемо говорити, — сміється мамка.

До сараю зайшли.

— Я вам уже постелила, — мамка лагідно. — Прошу, прошу… Останню нічку у Шанівці виспіться мені добре. Ігор із соломи піднявся.

— А це, значить, і є ваша “дача”?..

Мамка зітхнула.

— Вона… Грошей треба.

— То, може, ми тут… — Голос в Ігора геть захрип — розхвилювався Ігор, сам не знав від чого.

Тут і татко розсміявся.

— Куди вам, городським! Померзнете. Ідіть, ідіть. Ми звикли… Зимою, як грубу не протопити, — що в хаті, що в сараї…


Катерина не спала. Лежала у своїй маленькій кімнатці, чогось гладила долонею скляне рожеве пальто. І до чого воно тепер, коли і з хати не вийти?

Від віконця — зашкреблося щось. Не злякалася. З постелі скокнула, до вікна.

— Дядьку Романе?… — і заплакала. А він стоїть під вікном і благає:

— Тихо, не плач… Відчини вікно, Русалонько.

Руки розтремтілися — ледь із клямкою впоралася. Відчинила, руки вперед простягла:

— Дядьку Романе… І — до нього в обійми.

— Змерзнеш, змерзнеш… — він і сам тремтів. — Чекай, пінжака на тебе накину.

— Дядьку Романе…

— Чекай, люба. Ходімо трохи далі від дому.

— Ходім, ходім…

Усілися за хатою, а тут — мамка з сараю. Чи наснилося, чи просто на доньку глянути хтіла… Чує — голоси. Причаїлася. Катерина з Романом нічого не чують.

— Дядьку Романе, — Катерина шию Романову обійняла, схлипує. — Не можу я вже більше. Не можу, хоч так стараюся. А ще селом про мене погане кажуть. А то неправда! Геть усе — неправда. Ви мені вірите?

Мамка й дихати забула, завмерла.

— Вірю, вірю, Русалонько. Я вже й сам не можу без тебе.

Куди не гляну — ти перед очима.

— Дядьку Романе, я боюся… Боюся, що тітка Раїса мене вб'є.

— Е, ні! — Роман шепоче, дівча по волоссячку гладить. — Нікому тебе не віддам. Ніхто тебе не скривдить, Русалонько моя.

— Та ви ж на копі, а я тут… Страшно… І сказати боюся, що люблю вас. Навіть матусі, а вона ж у мене найкраща…

— Не бійся. І з дому більш нікуди не йди. Хай у селі перестануть дурню нести. І на копу до мене не приходь. Я сам до тебе приходитиму.

— Дядьку Романе! Я хоч усе життя у хаті просиджу, тільки приходьте…

— Не мину, не бійся. І все життя у хаті не сидітимеш.

— Правда?

— Поїдемо. Дев'ять днів по Сашкові справлю, і поїдемо. Далеко-далеко…

— А не брешете?

Роман засміявся — полином повіяло.

— Люблю тебе, Русалонько. Жити без тебе не можу. — І я без вас… І я без вас… — торохтіла. — Це ж щастя яке…

Роман поцілував дівча у щоки, пішов геть. За парканами згинався, аби не побачив ніхто. Катерина — до віконця. А за хатою мамка — мов кам'яна. Долонями рота затулила, бо кричати хтілося на весь світ.
Ранком із гостями прощалися. Мамка пишний сніданок затіяла, всі за стіл повсідалися: мамка, татко, Катерина й Денис із Ігорем. Денис стопку підняв:

— Дякуємо вам за все. Прекрасні ви люди! Будемо вас згадувати.

Татко не знає, куди очі подіти. Коли б оце його отак вихваляли… І- за що?

— Та пийте вже, — сказав, стопку перекинув. Ігор теж хильнув. Поставив стопку на стіл і до мамки:

— Може, давайте ми у райцентрі в міліцію зайдемо?

— Навіщо? — мамка — брови колесом.

— Погрожують Катрусі… тут, — Ігор їй.

— Розберемося, — мамка каже. І — сама не своя. Навіть татко помітив:

— А чого ти, Дарина, крутишся, як дзиґа…

— От ти скажеш, Льончику! — відмахується мамка.

— Ні, я серйозно, — наполягає Ігор. — Погоджуйтеся. Ми зайдемо до районного відділу міліції, розкажемо, що дівчині погрожують фізичною розправою… Що вона з хати не може вийти.

Мамка не встигла відповісти. Катерина ложку кинула, очі сяють.

— Не треба міліції. Усе добре…

Денис вухам не повірив.

— Катя, у тебе все добре?!

— Добре, — каже і сміється. — Я щаслива…

Татко насупився. — Із чого ти щаслива, мала дурепо? З того, що по селі про тебе дурне плетуть?!

— А хай плетуть! До мене не прилипає, — Катерина йому.

Учені розгубилися, татко плюнув, а мамка гіркоту в очах ховає.

— Досить уже про це, — каже. — Розберемося…

Після сніданку — перецілувалися і в путь. Татко зголосився донести валізи вчених до Килимівки, мамка до вулиці проводжала, а Катерина далі порогу не ступила. Ігор обернувся, зітхнув.

— Я зараз, — і до Катерини.

Візитку простягнув.

— Тут мої телефони київські й адреса. Якщо зовсім зле буде, приїжджай. Чим зможу, допоможу. Катерина візитку взяла, посміхається:

— Ну, тоді прощавайте навіки.

— Чому?


— Бо у гості кличете, як мені зле буде. А мені не буде зле.

— Твої б слова та до Бога, — відповів Ігор Крупка і пішов із двору.


Того дня шанівці хату не блокували. Тільки Ничипориха підійшла ближче, криконула:

— Катерино, курво паскудна! Радієш, що хлопця згубила? Ото й сиди у чотирьох стінах довіку! А вийдеш — пошкодуєш.

До неї прилаштувався Тамарчин синочок молодший — Тарасик-першокласник. Заверещав голосно:

— Катька — бля! Катька — бля!

Мамка надвір вийшла, до Ничипорихи кинулася: — Іди геть, стара відьмо! Своєї дочки не встерегла! Народила вона двох байстрюків бозна від кого, спилася та вдавилася! А ти, стара потворо, сиріт до себе не забрала! У дитбудинок здала! А в мене дочка не така! Злого не робила… А ти, Ничипорихо, курва і є! Бо віриш побрехенькам!

— Це я курва? — Ничипориха — руки у боки і по вулиці. — Ей! Ви чули? Тепер у Шанівці нові порядки! Хто правду говорить — той курвище! А хто хлопців губить — той ляля та янгол.

Мамка плюнула Ничипорисі вслід, пішла до хати. Ледь ноги тягла.

Сіла на кухні й заплакала. Катерина до неї:

— Матусю, рідненька моя… Як же я тебе люблю! Ну, чого плачеш? Не треба, не треба. Усе добре буде. От побачиш… Мамка сльози втерла, Катерину — за руку:

— Ану, сядь…

Донька вмостилася, мамку обійняла.

— Яка ж я щаслива, мамцю! Як я тебе люблю… Мамка помовчала та й каже:

— А я вчора вночі із сараю вийшла…

Катерина так і заклякла. Мамка їй:

— Чого це ти? Чи не чуєш? Кажу, вийшла я вчора вночі із сараю…

Катерина обличчя долонями закрила:

— Не лайся, мамо! Я тобі усю правду розкажу…

— То кажи, поки татка вдома нема. Бо як він дізнається — кістки переламає.

— Кому? — Катерина шепоче, а долоньок від лиця не приймає. — І тобі, люба доню. І… Романові, старому паскуднику.

Катерина — мамці в ноги:

— Хіба можна дядька Романа чіпати? Хіба можна? У нього горе таке… Сашка… А ти… таке страшне кажеш.

Мамка Катерину з підлоги підняла:

— Кажи вже всю правду, бо помру від горя! — прошепотіла так гірко, що Катерина перелякалася.

— Нема чого казати, матусю. Люблю його. І він мене. От і все.

— Як це?! — мамка питає. — Ти дівча мале, а він дядько старий. Кажи правду — занапастив тебе? Де це сталося?

— Ні, матусю! Не занапастив! Жодного разу з тих пір, як полюбилися…

— Боже милостивий! — мамка розридалася. — Що ти кажеш, доню?!

— Святу правду, мамо! — І коли ж устигла його полюбити?! — мамка все не могла до тями дійти. — І сама не знаю. Але мені крім нього ніхто не милий.

А Сашка… Та хіба могла б я Сашку скривдити?! Хіба могла б?!

Це він усе до мене чіплявся. Казав: “От виповниться мені шістнадцять років, і я тебе, Катя, за дружину візьму”. А я від нього… Їй-богу, мамцю!

— Утекти, чула, хочеш? Мене покинути…

— Мамусю рідна! Я тебе ніколи не покину. Де б не була… Оце в гості приїду, гостинців навезу!

Мамка наче схаменулася. По щоці Катерину — лясь!

— А ти, я бачу, вже все й придумала…

— Мамусю, ти ж мене ніколи не била, — і ридма ридає. Мамка її обхопила — і собі плакати:

— Доню, що ти накоїла?

— Мамусю, а можеш і бити… Однаково. Люблю його. Сама казала — дівці треба при комусь бути. От ти при таткові, а я біля дядька Романа хочу.

— Та ти ж іще мала. Нічого не знаєш про любов.

— Як не знаю? Знаю, знаю…

— Дитино…

— Би бігти до нього! І все.

— Боже…


Мамка доньку не відпускає, наче та зараз же й побіжить геть:

— Доню… Чуєш? А як я скажу: не ходи за ним… Послухаєш?

Катерина від мамки відсахнулася, в очі заглядає:

— Послухаю… Їй-бо, послухаю… Тільки хіба ти мені щастя не хочеш?

Мамка сльози втерла.

— Скоро татко повернеться, а ми рюмсаємо…

— Мамусю, скажи… Ти мені щастя не хочеш?

— Хочу, доню. Тільки… Дай подумати… Не питай зараз нічого. Я тобі потім скажу. Добре?

— Добре. — І… з Романом поговорю.

— Навіщо?

— А ти хочеш усе тихцем? Не буває такого. Від людей не втечеш.

— Таткові не кажи поки.

— Не скажу. І ти… нікому не кажи поки.

— Добре. — І Романові скажи — хай не приходить. Поки. І так усе село гуде.

— Добре.

Мамка вже хотіла до курей іти, та не втрималася: — І як би ви оце жили?!

Катерина зачіпки не розчула:

— У щасті, матусю!


Залусківський перестрів бабу Ничипориху біля постаменту, де вона все бідкалася сусідам на дурну Дарину з Льонькою та непутящу доньку їхню Катерину.

— Що тут за революція? — спитав, а баби хором:

— Ой, таке твориться! Катька Льонькина у Сашковій смерті винувата. Шльондра клята!

Залусківський здивувався.

— Що ви, баби, мелете? Яка з неї шльондра?! У неї ще й цицьки не стирчать.

— Цицьки не стирчать, а між ноги вже свербить! — аргументувала Ничипориха. І тут же поцікавилася: — А де це тебе, Ваня, два дні чорти носили? Залусківський не образився.

— У мене, бабо, справ повно. Не те, що ви… аби язиками полоскати. Ясно?

— А чого ж! Ясно. Вчасно ти приїхав: підеш сьогодні ввечері з нами.

— Куди? — Залусківський зміряв бабу оком.

— До Льонькиної хати. Будемо їхню курву з дому викурювати. Залусківський щось прикинув, носа почухав:

— Може, й підійду. Нащо нам курви у Шанівці?

— Оце діло! — зраділа баба Ничипориха від несподіваної підтримки. — Золота ти людина, Іване Залусківський! А як Романові з Раїсою допоміг! Який похорон ловкий організував. І музика, і отець-священик. От би й мені…

— Ти нас усіх переживеш, — відмазався Залусківський і пішов до свого дому.

Відпочити хтілося. Втомився.

Було від чого. Аж два дні Залусківський у місті шукав і таки знайшов якогось дивного чужого чоловіка, якого й привіз тихцем до Шанівки, лишив ув одній із покинутих хат і наказав:

— Рипнешся — придушу. Виконаєш усе як треба — місяць пити будеш.

— Дай зараз хоч сто грамів! — проскиглив чужий.

Залусківський — невблаганний:

— Терпи, падло, — порадив. — Увечері прийду.
Татко напився. Не так, приміром, як при гостях, — три стопки під закуску. Люто напився. Валізи вченим до Килимівки дотягнув, вони йому грошей натикали. А татко… Чи зрадів, що мамка про ті гроші не зна. Чи засмутився через розмови вчених, які дорогою все розмірковували про сільське життя й добалакалися до того, що…

— Льоня, нема у світі причини, щоб жити, як ви! — гарячкував Денис. — Це ж кам'яний вік. Під кущ бігати, у тазу митися, на печі готувати…

— Прати руками, — додав Ігор, згадуючи, як Дарина щодня постіль міняла.

— Нормальне життя, — відказував татко. — А що там у вашому місті?

— Культура! — запевнив любитель народних пісень Денис.

— А казали ж, що до нас по культуру приїжджали? — здивувався татко.

— Ні, до вас не по культуру, — уточнив Денис. — По пісні й сучасні традиції… І вони у вас, скажу прямо, дикуваті…

— Значить, традиції — це не культура? — загнав татко вчених у глухий кут.

— М-да, щось ми заплуталися, — визнав Ігор. Денис не здавався:

— Не ображайтеся, Льоня! Усе, що ми побачили… ваше життя… Воно народжує нові традиції… Традиції дикунства й безкультур'я.

— Як це? — татко пхикнув. — Як пісні — так гарні, як традиції — так погані.

— Пісні гарні, бо давні… Немає сучасних народних пісень… Нема! Рідкісні краплини в океані естрадного завивання. А традиції погані, бо… життя у вас, Льоня, погане. Погане, і не заперечуйте! Оце хлопця ховали… Це ж кому сказати — від чого згинув… Не повірять! Бо — дикунство! Відсутність елементарної інформації… А дочку вашу все село цькує. За що? Ми їдемо з тривогою за вашу Катеринку.

— Та нічого з нею не буде, — відказав татко похмуро.

— А як буде? — сіпнув його Денис.

— Поки я живий — не буде, — твердо повторив татко.

— Та ви ж один, Льоня! — крикнув Денис. — А їх — ціле село! Вони всю вашу сім'ю поїдом з'їдять.

Татко голову опустив:

— Хай тільки спробують. Пошкодують…

— Ця розмова не має сенсу! — вигукнув Денис. — Ви мене не розумієте!

— Та чого ж, розумію, — сказав татко. — Зневажаєте нас… Бо ванни нема. На дорозі болото…

Якраз до Килимівки вже доходили. Денис руками розвів.

— Та звідки ви таке взяли?! Я до селян — із усією повагою! Серце за вас усіх болить!

Татко кинув валізи на землю:

— Поважаєте? А чого ж я за вас валізи тяг?

Учені заніміли.

— Ми заплатимо… Дарма ви сумніваєтеся, — забелькотіли обидва.

— Та нащо мені ваші гроші?! Ванну купити?! — всміхнувся татко. — Я — з повагою… А ви… гроші…

— Льоню, ви все неправильно зрозуміли! — Денис йому. І — по кишенях.

Татко потилицю почухав, але гроші взяв.

— От йо… з культурою вашою!.. На дерево при дорозі вказав.

— Бачите? Гарно цвіте! Листя — і зелене, і червоне. Гілки різні — і прямі, і криві, і малі, і грубі. Оце ви і є. Культура ваша. А якою їй бути — тільки коріння знає. Оте саме, що у землі, у багнюці, без повітря, без кольорів. У чорному поті. Знай трудиться, аби гілки з листям на світ витріщалися!

Зітхнув.


— Прощавайте, чи що… Пішов геть. Ігор із Денисом — не отямляться.

— Господи! Скільки ж сили у ньому… Працює, мов раб, світу не знає, газет, мабуть, ніколи не читав, а таке каже… Аж волосся дибки! — Денис мовив.

— Він таке сказав, про що все життя розмірковувати можна, — відповів Ігор.

— Ми з тобою — листя… Повитріщалися — і все? А повинні ж щось і корінню віддати. Чи не так?

— У ботаніці- безперечно, а в людському середовищі…

— Ми з тобою поки нічого не віддали.

— Ніхто не віддає. Тільки беруть… — Ігор раптом засміявся. — Отак іще трохи — і зі звичайного дерева ми перетворимося на… ананас.

— На ананас? — Денис ніяк не міг відстежити логіку друга.

— Так, на ананас. Без коріння — і не живе, і не всихає. Чубчик із листя іржавий їжачить… А смаку й нема!

— А я про страшний парадокс тут подумав, — Денис сів просто на валізи, закурив. — Брате! Якщо всі гілки й усі листочки будуть справедливо віддавати корінню частину корисного, потрібного, важливого… Коріння все одно… Розумієш, усе одно коріння залишиться у чорній землі! Без повітря, без світла! Без надії.

— Чому ж без повітря? Чому — без надії? Коріння стане сильним. Повітря, світ і надію — листочки з гілками подарують. А коріння… Коріння ще більше із землі візьме.

— Але ж — у землі й лишиться!

— Чого це тебе так жахає? Кожному — своє місце. Нам, листочкам, летіти за вітром, корінню — землі триматися. Мене інше лякає…

— Що?


— Зв'язок порушився. Я не відчуваю зв'язку між листям і корінням, а він же повинен бути. Повинен, інакше не буде дерева!

— Не розумію…

— Чого ти не розумієш?! — Ігор сів поряд із другом. — Ми їдемо з села перелякані, здивовані… Наче у джунглях Амазонки побували. Ні, якби там, то все було б зрозуміло. Але ми до свого коріння притулилися — і… біжимо. Біжимо геть, як від чуми! Ні — як від НЛО! Усе тут нам чуже й незрозуміле. Усе! Не тільки відсутність туалету в будинках, не тільки болото на дорогах, хати й ферми покинуті, паркани повалені… Роздуми і вчинки — чужі! Ми вже не розуміємо їх. Оце страшно!

— Може, тому що це вже не земля… Не коріння…

— А що? — глянув на Дениса Ігор.

— Початок географії без історії… Початок дикого поля. А вони… Як останні з могікан. Помруть — і ніхто вже не прийде на їхнє місце…

— Тоді й листю гаплик, — сказав Ігор.

— Гаплик, — погодився Денис. — Не буде дерева. Згадав щось — та Ігорові.

— То як бути з коров'ячим лайном? Краще хай на асфальт ляпає чи у багнюці тоне?

— Тепер і не знаю…

— А я знаю, — вихопилося в Дениса.

Відкриття зробив!

— Я довго народні пісні збираю, — сказав. — І дійшов висновку… Пісні у народі народжуються тільки під час славної доби. А українська славна доба — це козацтво. От і пісні народні — через одну про козаків.

— Думаєш, асфальт, комп'ютери, лікарні, школи й перукарні для доярок традицій не зіпсують? — спитав Ігор.

— Переконаний, — відповів Денис.

— От і домовилися, — Ігор устав, узяв валізу. — І що нам із цими висновками робити?

— Як кажуть в американських бойовиках — запхнути собі у жопу.

— А ти песиміст, друже!

— Я реаліст, — відповів Денис. — Прозріння двох для цілої держави — ніщо.

Засміявся.

— А мені подобається ця аналогія з деревом! — Ігорові каже. — Ми… Два дурні листочки… Нявкнемо — а на нас гора листя! Засипле! До землі притисне. І будемо гнити, братику… Будемо гнити…

— Мо', коріння пустимо. Проростемо, — зітхнув Ігор.

— Не в нашому житті. Не в нашому. Це, як Бог дасть, нащадкам прорости дамо. А самі… Загниємо.
Татко до хати рачки приліз, як місяць небом заходив. Катерина зраділа. Тепер мамка точно таткові доньчиної таємниці не відкриє. Та й до копи збігати можна.

“Мамка відпустить! — думала. — Скажу, що хочу дядька Романа попередити, аби не приходив поки. Відпустить. Вона у мене — золота”.

Золота мамка таткові раду давала. Чоботи стягла, водою лице обтерла, ковдрою татка прикрила, і той захропів посеред хати на підлозі.

— Ох і сволота ж ти, Льончику! — прошепотіла мамка. — Як же нам із дитиною вдвох від усього села відбиватися?!

А село ніби мамчині слова чуло. Катерина у віконце через завісу зиркнула: Ничипориха під хвірткою руками розмахує, баби навколо неї скупчилися, кілька мужиків тупцюються, а Тамарка усім чисто наливає.

— Сашку пом'янемо, — каже, — і розірвемо курву на шматки.

Катерині — все з голови вискочило. Самий страх залишився. До мамки кинулася:

— Мамо, мені страшно… Із двору — гуде. А мамка — й не мамка зовсім. Жанна д'Арк. Ув очах — метал.

— Знаєш що, доню… — каже, а сама від вікна очей не відводить, — а йди звідси…

— Куди?


— Сховайся… Як до ранку наша хата не згорить, то повертайся. Городами повертайся. Щоб не побачив ніхто.

Катерина мамку обхопила:

— Та що ти, матусю?! Не кину я тебе! Не піду нікуди!

А мамка ж — і не мамка зовсім. За плечі доньку вхопила так, що та аж зойкнула від болю. — Іди… — прошепотіла затято. — Щоб до ранку не верталася.

Катерина мамку обцілувала, вилізла з хати через віконце своєї кімнати й побігла. Прямісінько до кургану побігла.

Під копу.

Мамка упевнилася, що донька далеко, перехрестилася, буцнула ногою п'яного чоловіка.

— Ех, Льончику! Ікону в руки взяла. Ножа кухонного в кишеню кинула. І вийшла з хати.

— Добрий вечір добрим людям! — вигукнула грізно. Тамарка навіть наливати кинула.
Юрба наїжачилася, замовкла.

— Чого це ти з іконою, Дарко? — вигукнув Залусківський. Мамка бровою повела.

— Овва! Оце так! І Залусківський тут! І пішла просто до шанівців.

— Клянуся святим Богом і на іконі святій присягаюся… — кричить. — Безвинну дитину брехнею обплели! Розірвали їй душу чисту! Скривдили, мов те цуценя бездомне! Роздерти хочете? Мене беріть! Беріть, кляті, бо ж бачу — руки сверблять! Беріть і кайтеся одразу, бо немає за нами гріха! Ні за дитиною! Ні за мною… Ні за чоловіком моїм…

— А Льонька де? — крикнув Федір.

— Спить, клятий! Нажерся і спить! Хочете — і його приволочу! Беріть нас, бо ми за нашу дитину — або помремо, або горлянки вам усім поперегризаємо. І ви — такі самі… Такі самі!

Мамка зупинилася. Як загорланить:

— Раїса-а-а! Раїса! Ти мене чуєш?! Чи не віддала б за сина душу? Сховалася б? Чого мовчиш?

Чорна, як біда, Раїса ворухнулася в юрбі. Ступила. Закричала мамці у відповідь, як скажена.

— Не сховалася б! Помру, а твою курву покараю! Вона… Вона, клята, Сашку згубила…

— Брехня! — мамка аж хрипить. — Брехня, на іконі святій присягаюся!

— То хай вийде, — Раїса до мамки йде. — Хай мені у вічі подивиться… І мамка — до Раїси:

— Я до тебе вийшла, бо дитину всмерть перелякали. Не віриш — убий мене!

— Сергій признався… — Раїса кричить і далі до мамки. — Сашку твоя курва підговорила, а Сашка… Сергія…

— Сашка?! Сергія підговорив?! — мамка засміялася не грудьми, не повітрям — нервами. — Ви чули? Сашка Сергія підговорив?! Та всі ж знають — дурне було тільки у голові того баламута Сергія! А Сашка дурного не чіплявся. Добра дитина була! І стали — одна перед одною. А шанівці — в стороні.

Мовчать, як поніміли. Навіть Тамарка за свого сина слова не вставить.

— Добра! Добра дитина, — заплакала Раїса. — Золота дитина! А твоя… твоя…

Мамка притулила ікону до грудей. До Раїси руку простягла:

— Моя Катерина невинна, голубонько. Не вір побрехенькам. І ніж кухонний із кишені дістає. Шанівці й охнути не встигли. Мамка Раїсі ножа простягає:

— Не віриш? Убий мене! Віддаюся на твій суд… Раїса навколішки впала. Ножа не бере.

— Синочок мій… Синочок…

Мамка на шанівців зиркнула.

— Нам сюди Сергія треба! — крикнула. — Сергія! Ми з нього правду випитаємо.

Шанівці загомоніли.

— Мо', Тамарка збрехала? Сергій — шалапут відомий. Сорому боїться, от і оббрехав Катьку… А Катька… А що? Катька — добра дівка! І привітна. І зовсім не шльондра якась. І вже за мамкою — до Тамарки:

— Давай сина свого сюди! Давай! Бач, сховала його в лікарні… Члена йому, бач, лікують… Сашку загубив, а сам, падло, у лікарні відлежується… — І Тамарка оце наливає всім без міри! — Ничипориха метикує. — Ніколи такого не було! Хоче, щоб ми на її Сергія не подумали!

— Та ви що! — Тамарка — задки, задки. — Подуріли? Я вам усю правду, а ви мені — в душу плювати?! Мій син теж постраждав. У нього тепер діточок не буде.

— От і добре, що не буде, — Ничипориха крикнула. — Нащо погане сім'я плодити?!

Тамарка на юрбу плюнула — і геть.

— Щоб ви усі крізь землю провалилися! — кричить на ходу. — Щоб вам усім руки й ноги повіднімало! Щоб вам…

А юрба за нею. Тільки Федька Тамарчин руки розставляє: не біжіть, мовляв.

За мить на подвір'ї тільки Раїса та мамка лишилися. Мамка біля Раїси навколішки впала:

— Не плач, голубонько. Не рви серця…

— Прости, — прошепотіла Раїса.

Мамка сльозу змахнула.

— Ох-хо-хох! — зітхнула. — Якби ж то все просто було…

Якби ж… Та ти підіймайся, голубонько. Ходімо… Ходімо до мене. Вип'ємо. Сашку пом'янемо. Золота дитина була…

Раїса піднялася, пішла за мамкою.

— А Катерина де?

— Сховала я її від гріха подалі, — мамка каже, а Раїса — знов у сльози:

— А я свого, бач, не вберегла…
Шанівці зчепилися між собою якраз біля постаменту.

— Брехуха! Брехуха! — верещить Ничипориха. — Як ми тобі, Тамарка, повірити могли?! Всі знають, що ти свого Тарасика від Залусківського нагуляла, а брешеш, ніби від Федьки.

Алка Залусківська в бабу Ничипориху як учепиться з одного боку! А Федір Тамарчин — із іншого:

— Ти, стара паскудо, свою доньку згубила, а тепер на інших наговорюєш?! Ничипориха пручається:

— А не тягайтеся! Не тягайтеся по кущах, то й не будуть на вас наговорювати!

— А ти бачила?! — Алка кричить. — Ти свічку тримала?

— Тримала! — б'ється Ничипориха.

Були б убили бабу, та Залусківський із дому рушницю виніс:

— Як стрельну зараз, то ви мені всі чисто повсираєтеся, — гримнув.

Шанівці зупинилися. Залусківський порядок веде:

— Аби так працювали, як революції мені тут робити… Ідіть уже по хатах!

Ничипориха першою підкорилася. До хати йде, на Залусківського обертається. Раптом — рота роззявила, долонями себе по щоках — лясь:

— Ва-а-аня! — як загорланить. — Ваня, дивися! То ж копа твоя горить! Копа… Залусківський обернутися не встиг. Село захлиналося:

— Копа горить! Копа… Копа…

— Копа горить, — зблід Залусківський. — От курви чужі!

Шанівці вже бігли до копи, хоча кожен розумів — згорить швидше, ніж вони дістануться. А не бігти — не могли.


Катерина мчала до Романа швидше за птаха. На Шанівку не озиралася. Тільки серце від страху за мамку з грудей вистрибувало: як ти — як ти — як ти, мамцю…

Так захекалася, що впала. А копа — он де. Ще трохи. Мамка на той час іще й ножа Раїсі не простягнула.

Підвелася Катерина — й потиху далі. Хоч би й хтів хто із шанівців за нею бігти, однаково б не знайшов поночі.

Щойно таке подумала — аж до копи темна постать суне.

Катерина очі витріщила й ступити не може. “Оце шанівці за мною! Шанівці за мною!” — в голові б'ється. За кущем присіла. Не дихає.
Роман шурхіт почув, руками розвів: — І що ж ти робиш, Русалонько?! Нащо бігла? Я б сам… Із сіна встав, цигарку в зуби. Сірником чиркнув, підняв його над головою — Катерину виглядає. А шурхіт ніби й позаду вже.

Обернувся Роман. І — лобом у лоба. Торох! Відскочив, у темряву вдивляється:

— Е-е-е, та то курви чужі!

Тільки того й устиг. Іззаду — вже не шурхіт. По голові сивій — каменюкою щосили загатив хтось.

Розломився світ. А Роман стоїть. Не падає. Кров очі залила.

Раптом — іще удар. Тоді тільки впав.

Отямився скоро. Сильний. Очі розплющити зумів. Устати — ні. В очах темно, а він бачить: та чужа курва сіна не краде — навколо копи бігає, ллє рясно бензином.

— Що ти, суко, робиш? Краще вкради… Чуєш? — прошепотів — і сльози з очей кров змили.

Бачить Роман — сірник спалахнув. Вогник у темряві рухається. Упав на сіно — копа зайнялася. І шурхіт. Побіг хтось. Далі, далі… Біля кущів зупинився, крикнув Романові:

— Повзи геть, кугутяро! Згориш!

Під кущем скрутилася Катерина. Руками за землю трималася. Поворухнутися боялася.

Отямилася, коли чоловік, що крикнув незнайоме слово “кугутяра”, був уже далеко. З кущів виповзла.

— Дядьку Романе… Дядьку Романе, коханий ви мій… Що з вами? І наче страшне кіно побачила.

Копа горіла. У вогні рухалася яскрава чоловіча постать.

Відкидала палаюче сіно і знову кидалася до копи.

— Брешеш, суко! Не збираюся я горіти! І копа не згорить!

Катерина підхопилася, до копи кинулася:

— Дядьку Романе! Рідненький! — бігала навкруги, верещала від жаху. — Киньте! Киньте, прошу! Дядьку Романе!

А він — геть нічого не чує. Матюччя гне та сіно відкидає.

Та — все тихіше, тихіше голос:

— Оце… люди гнулися… щоб якесь… мать його! Би собі забрав… Сука! Не дам! Не дам… І впав у вогонь. І вже не горить. Чорний. Катерина кричить і за ноги його від копи тягне:

— Дядьку Романе! — ридає. — Сонце ви моє! Що ж ви наробили?!

Відтягла. Упала коло нього.

А копа так ясно горить, все чисто видно… Очі в Романа заплющені, лиця нема — згоріло, одежина дотліває. І — чи дихає?

Дівка на ноги зіп'ялася, не зна, що робити, а робить. Косу довгу навколо шиї обмотала, кінець коси зубами стисла, аби не плакати. Романа — за спину взяла. Обережно підняла. Посадила. До його грудей своєю спиною притислася. Руки його собі на плечі закинула. Спробувала підвестися — не може.

— Та хіба?.. — шепоче як божевільна. — Та хіба?..

Ще раз спробувала — ніяк.

У ніч глянула й поповзла рачки. Романа понесла на собі, як мала мураха величезну хлібну крихту. Копа вже догорала.


Баба Килина перехрестилася на образи, з мазанки виповзла:

— Рудий! Чубчику! Гайда… Біду чую. Горить біда, геть усе навкруги палить.

Катерину з Романом на спині знайшла у лісочку, що біля розваленої ферми розрісся.

Слова не мовила. Потягла Романа до мазанки. Псам веліла дівчину стерегти.

У мазанці тіло Романове обмила, головою захитала:

— Не жилець…

Траву суху долонями тре, водою заливає, все з Романом розмовляє:

— Не бійся… Боліти не дуже буде. Я зроблю. Зроблю, бідолашний…

З-за ікони малу пляшечку дістала:

— Заповідне, — прошепотіла — і Романові в рота: — Спи й не просинайся. Не тре' тобі болю, синку. Однаково — в путь.

Простирадло біле тонке у травах вимочила, Романа геть із головою вкрила:

— Скоро повернуся… І — з мазанки.

Катерина так і лежала в лісочку. Як мертва. Тільки на спину одкинулася і в чорне небо — як у біду. Не моргне.

Баба Килина схилилася, голівку дівчині підняла трохи, шию від коси звільнила. По рученятах — своєю тремтячою рукою:

— Не тривожся, дитино. Лежи тихо. Рудий із Чубчиком до тебе нікого не допустять. А я скоро… Скоро повернуся…

Пси біля Катерини крутились і все у спину бабі Килині дивилися. А баба йшла у Шанівку.

Мамка на рівних із Раїсою пила, а сп'яніли по-різному. Раїсу ноги не тримали, складалися у колінках. А мамці — голова обертом і такий жаль до себе… Хоч плач!

Пляшку прикінчили, на Льоньку, що хропів на підлозі, обидві головами похитали.

— Піду я, Дарка, — прошепотіла Раїса. — Де б не була — всюди мені погано. І не злікуюся. — І-ди, голубонько, — ледь вимовила мамка і тільки тепер зрозуміла, чого їй так незручно було.

— Ой, а чого це я й досі ікону в руці тримаю? — сама до себе.

Раїса пішла, а мамка на постіль звалилася і враз заснула. І сниться їй, ніби в селі свято. Та таке гучне, таке яскраве й сильне. Шанівці вдягнені красиво. Так красиво, що й по телевізору так не вдягаються. Та такі чемні. Кожне йде і до мамки вітається: “Доброго дня, Дарина!” А мамка їм: “А що у нас за свято таке чудесне?” А шанівці сміються: “Так весілля у нас!” — “А хто кого взяв?” — мамка цікавиться.

“Таж Катерина твоя — наречена. А плаття ж у неї… Аж горить!” — “Та де ж вона? Подивитися хочу, що за плаття таке”, — мамка їм та крізь шанівців пробратися хоче. На Катерину подивитись. Аж чує… Плаче хтось. Та так гірко… “Доню?” — Мамка шанівців розштовхує, аж бачить — на постаменті Катерина стоїть. І — така страшна! Замість плаття — геть уся сіном обвішана. Як опудало. А навколо постаменту Залусківський кружляє. “Та це і є опудало! — кричить. — Поставлю його біля контори. Хай круків відганяє!” Мамка — до доньки, а шанівці не пускають. За руки чіпляються. “Та ж гарне плаття! Аж горить!” Мамка дивиться — а на Катерині сіно зайнялося. “Доню!” — як крикнула… І прокинулася.

Очі витріщила.

— Божечку…

А на неї баба Килина дивиться. Мамка затряслася:

— Ні, ні…

— Ходімо, — мовила баба Килина. — Жива вона. А забрати її скорше треба. Прийдемо, сама зрозумієш…

Небо посіріло. Ще трохи — і ранок.

Як доньку рятувати, так мамці у ногах — вічні двигуни. Біжить попереду Килини і просить:

— Ходіть швидше!

Баба зупинилася:

— Сама біжи, а я потроху… Та й не до вас мені.

— А що?

— Уночі копа згоріла. Катерина на собі Романа до мене приволокла. Обгорів геть. Жити не буде, та й мук йому не допущу. Знаю рецепти… Не тре', щоб шанівці знали про Катерину. Зайве. Скажу, Роман сам приповз. А він, бідолашний, уже не заперечить… Біжи, Дарина. Тягни доньку додому.



Городами йдіть. Чуєш? Мамці ті новини — по голові:

— Божечку, божечку… — затряслася й до лісочку. Спершу Рудого й Чубчика побачила. До них. Пси відбігли, голови поопускали.

— Донечко, — мамка біля Катерини впала, рученята її цілує та захлинається.

— Матусю… — дівча шепоче.

— Доню, доню… — і сказати нічого не може.

— Він живий, мамо? — Катерина їй.

— Живий, живий, — мамці слова у горлянці стали. — А нам бігти треба. Ти йти можеш, дитино?

Катерина сіла. Дивиться навкруги з подивом, ніби не пізнає.

— Звісно, що можу. А де ми?

— Ходімо, рідна. Дома поговоримо.

Мамка допомогла Катерині встати. Крок, другий… І пошкандибали до Шанівки. Городами.

У хату ступили — нема татка на підлозі.

— От горе, — мамка Катерину до кімнати довела, озирається. І куди чоловік подівся?

Уклала доньку.

— Я зараз… — та до двору.

У сараї татко дудлив самогонку з пляшки.

— Льоня!

Татко й не обернувся. Рукою махнув — мовляв, не заважай мені! Допив.

— Чого тобі? — помовчав. — Пішла геть!

— Ну, все! Прощавай, вугілля… здрастуй, дрова, — прошепотіла мамка — і до Катерини.

Дівча не спало. Як у лісочку — лежить із розплющеними очима, на стелю дивиться. Мамка сіла поряд — і тільки зараз роздивилася: долоні й колінки в доньки подряпані до крові.

— Катруся, не мовчи. Де болить? Дай, коліна йодом помажу.

— Не болить, — Катерина їй. — А коліна розбиті, бо дядька Романа до Килини на собі тягла.

— Як це? — мамка питає, а між бровами гірка складка — ніби навіки вже вирубана.

Дівча на ліжку сіло:

— Мамо… А він живий? Живий? Бо як тягла, геть чорний був. І безлиця…

— Живий. Баба Килина його обов'язково на ноги поставить, — мамка шепоче. — А що сталося, доню? Як то — копа загорілася?

— Якийсь чужий чоловік бензином облив. Дядька Романа по голові каменюкою — і запалив. А дядько Роман гасити кинувся.

— А ти ж де…

— Сховалася. А як чужий чоловік пішов, дядька Романа до Килини потягла. Боялася, що не донесу.

Катерина бровки насупила. — І чого я така слаба? Онде голова крутиться. І кричати хочеться… Просто кричати і все. Що це, мамо?

— Відпочинь, — мамка Катерину гладить. — І нікому про чужого чоловіка не кажи. Нікому й ніколи. Чуєш? Не наші то справи. Бо й нас спалять…

— Шанівці?

— Звісно, що… — Мамка задумалася. — Не знаю, доню.




1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка