Село не люди Аннотация



Сторінка5/9
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.98 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Розділ 4


Шанівцям того ранку було не до того, аби Катерину вистежувати. Від вигорілої копи повернулися — розхристані, понурі, здивовані. Нічого не розуміли. Зібралися гуртом біля постаменту. Мовчать. Тільки Залусківський кричить, аж заходиться:

— Довірив копу п'яниці! Сам десь дівся, копа згоріла… От сволота! Попадеться він мені… Я з нього, бля, копу зроблю! Він мені за все заплатить!

— Та не міг Роман копи спалити, — Тамарчин Федір каже.

— А хто? — Залусківський йому. — Може, ти?

— Та ти здурів, Іване! — Федько каже. — Я цілий вечір біля Льонькиної хати мітингував… Та й усі…

— А де ж Роман подівся? — подала голос Алка Залусківська.

— Напився й валяється під якимсь кущем! — плюнув Залусківський. — Ну… Хай тільки повернеться. І Залусківський почесав до своєї контори. Жінка — за ним. Шанівці не розходилися.

— Сіна шкода… — сказав Федір.

— А Романа — не шкода? — звилася Ничипориха. — Син помер, за копу Залусківському платити доведеться…

— А що Роман… — відказав Федько. — Сіна шкода… Як без сіна?..
Романа почали шукати вдень. Хтось із шанівців здогадався:

— А може, він у Килини?

Його — на сміх!

— Чого б це? Хіба баба п'яних лікує?

— Аз чого знаєте, що Роман п'яним був?

— Залусківський сказав.

— Би з Романом біда, баба б сама в село спустилася. Як-от із Сергієм… — нагадала Ничипориха. І не пішли до Килини.

Надвечір над селом запанувала моторошна тиша. Навіть Раїса не вила. Здавалося, незвідане і страшне нещастя огорнуло малу Шанівку, вириває з неї по одному, рота всім позашивало гострою голкою, боятися наказало. Вони й слухались. Із вікон визирають: хай би Роман п'яним був, а тепер протверезів і додому човгав… Таж — ні. Нікого на вулиці.

Уже зовсім уночі Тамарку нирка прихопила. Жінка скрутилася — та й пошкандибала до Килини. Не перший раз. Дорогу знала.

Назад не йшла — летіла. І про нирку забула.

— Роман у Килини! — до Раїси.

— Що з ним? — Раїса, бідна, вже сил не мала.

— Раєчко, тримайся. Тримайся… Обгорів увесь. Лежить, як мумія, а баба навколо нього товчеться. Компреси робить, травою поїть. Я їй кажу: а чого ж не додому його? — а вона каже, ніби не можна його рухати, зле буде.

— Як же це… — Раїса говорить, а сама хустку на шию, ноги у чоботи — і з хати.

Тамарка за нею:

— Казала, сам приліз… Обгорів… так обгорів, що страх!

За півгодини новина облетіла все село. До Катерини серед ночі прибігла Людка. Мамка двері відчинила.

— Чого тобі?

— Я до Каті.

— Спить вона. Зле їй, — мамка прохід заступила. — Іди, Люда. Не зараз…

А Людка своє:

— Я на хвилинку, тітка Дарина. Тільки новину розкажу.

— Мені розкажи, а я їй перекажу, — мамка каже.

— От ви яка! Тут таке! Таке! Дядько Роман геть начисто згорів! Мабуть, помре. Знаєте? Це ж — жах! Спочатку Сашка, тепер дядько Роман…

— Знаємо, йди вже, — мамка сердиться. — Нащо мені Катю тривожити?

— Та чого ви боїтеся? — Людка плечима знизала. — Про Сергієву брехню вже всі забули. Хай Катя вийде. На селі вже про неї нічого поганого не кажуть.

— А ми ще почекаємо трохи! — мамка не втрималася, дверима грюкнула перед самісіньким Людчиним носом.

Три дні пролежав Роман у баби Килини. Три дні вона кружляла навколо нього. На хвилину не лишала. До рота щось вливає, вогкими простирадлами обкладає — і знай молиться.

Усі три дні Раїса просиділа біля чоловіка — мовчазна, скорботна, кам'яна. На ікони дивилася, на чоловіка — не могла.

Здавалося, вину якусь за собою знає. Нібито не його, а її Бог покарав — спалив Романові шкіру, живого місця не лишив, а без шкіри — вона, Раїса. Під ніч третього дня Роман прийшов до тями.

— Де я? — прошепотів.

Раїса над ним схилилася.

— У баби Килини, Ромчику. Вона тебе лікує. Каже, не можна тебе рухати, гірше буде.

Роман заплющив очі. Ледь чутно мовив:

— Дома померти хочу. Попроси, щоб віднесли.

Раїса зайшлася німим риданням, на підлогу впала, до баби Килини повзе:

— Бабо, дайте мені чогось… Отрути якоїсь. Христом Богом благаю! Сина поховала, чоловік помирає… Нащо мені жити?!

Дайте мені померти.

— Я не Бог, доню, — баба їй. — Хай Бог розпоряджається.

Три дні мамка брехала кволій Катерині, що Роман іде на поправку, а бачити його не можна, бо тітка Раїса біля нього чергує. А потім Людка прискочила. А мамка, як на гріх, на городі порпалася.

— Катька! Я зараз помру! — Людка вскочила до подруги, на постіль сіла. — А чого це ти розлежуєшся?

— Нічо'… — Катерина їй.

— Ходімо! Зараз дядька Романа привезуть! Подивимося, — Людка їй.

— Як це “привезуть”? — Катерина шепоче, а Людка аж кипить — так розказати хочеться.

— Ой, таке страхіття! Таке страхіття! Дядько Роман, кажуть, прийшов до тями і каже тітці Раїсі: “Вези мене додому, Раю! Хочу померти дома, бо якесь неподобство виходить: Сашка в ямі згинув, я у баби чужої помираю”. Кажуть, дядька Романа і впізнати неможливо — одна суцільна рана. Нема чоловіка!

— Як — помирає? — Катерина говорить — і голосу свого не впізнає. — Не може він померти. Що ти верзеш, дурна!

— Сама дурна! — образилася Людка. — Уставай уже! Сама побачиш.

Катерина сіла на ліжку. Дивиться кудись крізь Людку і мовчить.

Людка за плече Катерину сіпнула.

— Гей, подружко! Що з тобою? — аж злякалася. Катерина ніби не чує.

— Катя! Ти мене чуєш? — Людка з ліжка встала — до дверей.

А тут мамка з городу.

— Тітка Дарина! Там Катя… щось… — Людка очі витріщила.

— Що ти їй наговорила? — мамка ледь не розплакалася. — Ну чого ото лізти? Хіба не бачиш — погано їй? Видворила Людку, доньку обійняла:

— Заспокойся, доню. Заспокойся… У житті по-різному буває. А витримати — треба. Як без цього?

Катерина й собі мамку обіймає:

— Мамо… Він помре?

Мамка духу набралася:

— Помре, доню. Така йому доля.

— Я піду… — з ліжка лізе.

Мамка вхопила її.

— Куди?! Ну куди ж ти підеш, Катруся?

— Просто надвір. Чи й до Людки… Не бійся. Я до дядька Романа не піду.

— Ой, доню, щось я не вірю, — мамка каже.

— Повір… Чо'сь не можу в хаті. Давить…

— Ну йди, та тільки ж дивись мені… Не треба, щоб у селі знали… Клясти будуть і тебе, і Романа бідолашного.

— Добре, мамо, — Катерина їй.
Людка Катерину побачила — насупилася:

— Через твої вередульки я все чисто проґавила! — заявила. Придивилася.

— Катько! Яка ж ти худа стала! Ніби на тонку кістку зверху косу причепили. А долоні… Долоні ж які подряпані! Де це тебе носило?

— Де дядько Роман? — Катерина її питає.

— Та де? У хаті в себе. Тільки-но привезли, — Людка доповідає. — Підвода була та сама, на якій Сашкову труну везли. Ой, так страшно…

— А ти до них підеш?

— Не знаю. Страшно…

— Ходімо, — Катерина просить. Людка підхопилася:

— Ходімо. Там зараз Ничипориха і Залусківського Алка.

Раїсу доглядають.

— Раїсу? — Катерина на Людку дивиться і не розуміє.

— Звичайно. Бо вона весь час на підлогу валиться…

Біля Романової хати товклися шанівці. Між собою — тихо. На дівчат і уваги не звернули.

— Мо', до похорону готуватися треба? — хтось.

— Треба, треба… Оце б тільки Раїса не відкинулася з горя. А то будемо всю сім'ю у рядочок класти… — у відповідь.

— Господи, Людка! — Катерина шепоче. — Дядько Роман іще живий, а вони його вже ховають… От же ненависні потвори! От же гадюки!

— Та ти що?! — Людка їй. — Хіба вони здорового у могилу кладуть?

— Ходімо, — Катерина подругу до Романової хати тягне, а Людка перелякалася:

— Давай іще трохи надворі постоїмо. Чо'сь мені колінки трясуться…

До паркану притулилися.

А вулицею до Романової хати Залусківський чеше. Незнайомого чоловіка із собою веде. Ще здалеку юрбу побачив, чоловіка зупинив:

— Таж теє… — каже йому. — Ми ж домовилися, Анатолію Петровичу?

— От як тобі усе просто, Іване, — чоловік відповідає. — Я акт склав, збитки оцінив. Тепер треба медичну довідку про стан охоронця. Ти лікаря йому кликав?

— Буде довідка… Я фелшарку з Килимівки привезу.

— Від лікаря треба. І це ще не все… Свідчення свідків…

— Анатолію Петровичу… — Залусківський взяв чоловіка за руку. — Десять відсотків — ваші. А всі довідки — то мої проблеми. Страховий випадок стався? Стався. Копа охоронялася? Охоронялася. Так давайте не про довідки, а про гроші поговоримо.

— Десять відсотків? — Анатолій Петрович аж задихнувся. — Та ти смієшся, Іване?! За десять відсотків я б не став багнюку місили, щоб до вашої Шанівки дістатися, а тут… Таку відповідальність на себе беру…

— Та не гарячкуйте! Скільки? Страховик задумався.

— Мо' п'ятнадцять? — попросив Залусківський.

— Двадцять, — відрізав Анатолій Петрович. — І всі довідки — за тобою.

— По руках! — кивнув Залусківський. — Ходімте… Самі пересвідчитеся, що охорона на копі була.

— А що з охоронцем?

— Геть обгорів.

До Романової хати дійшли — шанівці розступилися. — Іване, а кого ти привів? — гукнув хтось. — Мо' лікаря?

— Якого лікаря! — кинув Залусківський з прикрістю. — Йому вже тільки священик допоможе!

— Це священик? — здивувалася Тамарка.

— Це не ваше діло, — обірвав запитання Залусківський. І чоловікові:

— Проходьте, Анатолію Петровичу.

Шанівці роти пороззявляли і за Залусківським у хату заглядають. І дівчата — тихо, тихо, через поріг… Забилися у куток.
Роман лежав на тому самому ліжку, де кілька днів до того дожидався останньої путі його син Сашко. Вогкими простирадлами накритий геть увесь. Марля на обличчі — червона від крові. І три круглі дірки в ній прорізані — для очей і рота. У хаті — затхлий запах гнилизни, перемішаної з травами та ліками.

Роман не рухався, не стогнав, не жалівся на біль. Без тями тихо помирав, і здавалося, хоч на шкірі полум'я і згасло, а всередині продовжує тихо тліти, випалюючи все живе до останку.

Залусківський кашлянув. Баби обернулися, а від Раїси не відходять.

— Так, баби. Вийдіть, повітрям мені подихайте! І всім скажіть — хай повиходять.

У хаті лишилися Залусківський із Анатолієм Петровичем, Раїса та дівчата у кутку. Залусківський знову кашлянув.

— Ми тебе, Раю, не затримаємо. — І до чоловіка: — От, Анатолію Петровичу. Дивіться самі. Охоронець геть обгорілий. І Залусківський простягнув руку до простирадла, яким Роман був укритий.

— Не треба, — перелякався страховик. — Бачу, бачу… Ходімо вже.

Раїса голову підвела:

— А ти, Іване, оце на екскурсію людину привів чи що? — прошепотіла гірко.

— А от я зараз людину проведу, Рая, повернуся і ми з тобою побалакаємо, — Залусківський їй.

— А це з тобою хто?

— Це? Спеціаліст, — відповів Залусківський і повів страховика на повітря.

— Н-да… — після паморочливого запаху в хаті страховик хапнув повітря, похитав головою. І пішли десь.

А дівчата все в кутку стояли. Уже й баби сто разів — з хати, в хату. Уже й Залусківський чоловіка провів, повернувся, гримів щось на шанівців під хатою, а дівчата все не могли з місця зрушити. Нарешті Залусківський знову зайшов до хати, хазяйським оком навкруги зиркнув і постановив:

— Усі виходьте. У нас із Раїсою розмова є. — І Раїсі: — Давай, Раю, на кухні побалакаємо, бо тут… — на Романа кивнув, — не можу. Серце не витримує.

Раїса покірно до кухні потюпала, а Залусківський далі веде:

— Хай біля Романа хтось лишиться… От, приміром, Ничипориха.

Катерина ступила з кутка: — І я… Можна і я лишуся?

— О! Катерина тут, — здивувався Залусківський.

— Можна я лишуся? — вона голови не підіймає, а Людка в бік штрикає: мовляв, зовсім здуріла!

— Ну, допоможи бабі, — дозволив Залусківський, і за мить біля чорного й мовчазного Романа лишилися тільки Ничипориха і Катерина. Баба на дівча глянула. Головою захитала:

— Ой, доню, як же тебе злі язики споганили. Онде зовсім із тіла зійшла, худа стала. Одні очі блищать та коса крутиться.

— То нічо' — Катерина прошепотіла. Біля ліжка стала, очей від Романа не відводить. Баба Ничипориха все чисто розгадала б, та хіба до того.

Одним оком на Романа зирить, а вуха у бік кухні — мов ті локатори. Ох і цікаво ж знати, що там Залусківський Раїсі каже! “Точно, хоче допомогти похорон організувати, — подумала Ничипориха. — От би й мені допоміг колись…”

Цікавість погнала бабу під двері кухні. Катерина озирнулася… Нікого. Тільки вона і Роман… Ступила ближче.
Ничипоришині локатори пропустили всього кілька фраз. Залусківський сказав:

— Оце зі мною спеціаліст був, то й теє… сказав… Ви мені тепер за копу должні… Не вберіг Роман копи.

Раїса на нього очі підвела:

— Нема у нас нічо'… Хочеш, мене бери в раби…

— У вас поле є, — Залусківський обережно. — Тобі тепер, Раю, воно зовсім не у пригоді. Давай так. Я ваше поле забираю. Ну, теє… за копу.

От тут і Ничипориха підключилася. Біля дверей причаїлася. — …А я Романів похорон на себе візьму, — продовжує Залусківський. — Не хвилюйся ні за що. Усе буде, ну, теє… як слід.

— Хай так, — Раїса шепоче.

Залусківський їй папірець підсуває:

— Тоді підпиши. Щоб усе по закону.

Ничипориха головою захитала. “Золота ж людина цей Ванька Залусківський!” — подумала. І — тихцем від кухні до кімнати. Уже зайти намірилася.

Чує — Катерина шепоче:

— Люблю вас, дядьку Романе…

— Матір Божа! — жахнулася баба і застигла при стіні біля кімнати.
Катерина схилилася над Романовим обличчям. Сльози втирала, а одна сльозинка зірвалася… І прямо на щоку чорну під марлею червоною. Крап! Наче Бог змилувався, дав чоловікові хвилю тями.

Він очі розплющив. Вона аж задихнулася. Рота рученятами закриває, трясеться.

Він прошепотів ледь чутно:

— Мовчи…


— Що? — вона перелякалася ще дужче, не розчула. Нахилилася ближче, шепоче:

— Рідненький… рідненький. Самий дорогий… Не помирайте… Хіба для того я вас із палаючої копи витягла, щоб ви померли? Благаю, живіть… Він ізсилився:

— Мовчи… Русалонько…

— Як же мовчати? Люблю вас більше за життя, — шепотіла, як у гарячці. — Сонце моє, кохання моє… Хто ж мене обніме?

Хто поцілує?.. Не помирайте… Не помирайте, дядьку Романе. Мені однаково. Хоч би й інвалідом лишилися… Буду біля вас. На крок не відійду, тільки не помирайте.

Романові очі блиснули. Чи сльоза, чи горе засвітилося.

— Нікому… бо…

— Мовчіть, вам говорити важко. Я тут буду. Нікуди не відійду. Чуєте? Ніхто мене від вас не віджене. Сонце моє… Радосте моя…

Роман вдихнув — раптово, із зусиллям:

— Люблю тебе… — прохрипів і замовк.

Катерину як кине від ліжка:

— Та ні… Ні! — шепоче.

На підлогу впала. Голову руками обхопила. Потім підскочила — із хати. Повз Ничипориху — і не помітила баби.

А баба навшпиньки до кімнати, ніби це за нею хтось слідкує. До Романа нахилилася. Пальця йому під носа підставила.

Насупилася. Дзеркальце взяла. Знову під ніс Романові підсунула. Чисте дзеркальце. Не спітніло.

— Відмучився, — сказала спокійно.

У бік кухні зиркнула. Груди обвислі поправила, кашлянула, щоб не хрипіти, і загорланила:

— О-о-ой! Помер… Ромчик помер… Помер… Залусківський у кухні Раїсу підхопив, у двері ногою — грюк!

— Чого ти кричиш, стара відьмо! Ще одну зі світу звести хочеш? Чого там товчешся? Не допоможеш уже Романові! Ходи сюди! Раїсі поможи, а я піду… Тре' про похорон подумати.

— Ой, Ваня, який же ти золотий чоловік, — усе на тій самій ноті прокричала Ничипориха. Із двору вже заходили шанівці. Хто плакав, хто зітхав.

— Давайте мені тут… щоб усе нормально було, — гримнув Залусківський. — Скоро повернуся. І Льоньку знайдіть. Хай би Романа обміряв і труну лагодив.

— Льонька в запої, — сказав Федько. — І без нього труну зробимо…

— От бля! — рипнув зубами Залусківський. — Він же мені кролів забити обіцяв… І пішов.

Катерина бігла — світ за очі.

— Помру… Помру… — ридала. — Не хочу жити… Не хочу!

Бідненький мій… Ріднесенький… Любий, любий…

Упала за селом. Неподалік хати покинуті повипиналися в ночі. Як надгробки. Хіба що хрестів нема. На спину відкинулася.

— Буду лежати, поки не помру, — прошепотіла.

А в думці — Роман. Очі сині, волосся геть не сиве, а чорне, кучеряве. Усміхається. “Русалонько… люблю тебе”. — І я вас, дядьку Романе, так люблю, так люблю… — шепоче.

— От кугутяра! Додай іще хоч трохи! — раптом серед ночі. Та близько десь. Біля хати малої покинутої.

Катерина від страху скрутилася. А в голові: е-е-е, та це ж голос чоловіка чужого! І слівце оте незвичне — кугутяра. Він копу підпалив! Він дядька Романа згубив. І ще страшніше стало.

— Що я обіцяв, те ти й отримав, — відповідає хтось чоловікові чужому.

Упізнала. Залусківський відповідає. Точно.

Катерині дух забило. Що це? А чужий своє:

— Я підрядився тільки копу підпалити, а там іще якесь падло було. Ледь не вбив мене… Ти мені про це не казав, за це не платив. — І так забагато, — Залусківський йому. — Їдь геть, сволото, бо закопаю, ніхто й не знайде.

— А ти мене не лякай! Я не лякливий, — чужий сичить.

— Та добре, добре… — Залусківський лагідно. — Давай вип'ємо. Справу зроблено…

— Так воно краще буде, кугутяро, — процідив чужий. — Наливай…

Катерина голову від землі відірвала… Бачить — сидить на камені чужий чоловік. Перед ним — Залусківський із пляшкою. Налив, чоловікові склянку простягнув.

— Зараз закусь дістану із сумки.

Обійшов чужого. Зі спини став, а той саме склянку до рота підніс.

Залусківський тихо нахилився, біля сумки рукою шурхотить, а сам каменюку намацує. Знайшов, розігнувся та як трісне чужого по маківці! Той звалився й не пискнув. — І ти мене не лякай, — сказав Залусківський. До чужого нахилився.

— Ага, падло! Не хочеш подихати? — і знов каменюкою по голові. Бив, бив — аж утомився. Камінь відкинув.

— Отепер справу зроблено… І потяг чужого за покинуті хати.


Катерина повернулася додому, коли вже й півні відспівали.

П'яний татко плентався по двору, шукав випити.

— А-а-а, ходиш тут, — пробурмотів доньці.

Мамка до Катерини кинулася. Плаче, аж трясеться.

— Доню, де ти була? Я все село оббігала, питати боюся…

А раптом ти чогось дурного наробила? Доню, доню, та що з тобою?! Чого мовчиш, люба?

Катерина очі на неї підвела. Дивна, спокійна.

— Мамо… Ходімо до моєї кімнати. Хочу спитати…

Мамці — та хоч на край світу, аби дитині краще. — Ідемо, рідненька. Ідемо. На ліжко сіли.

— Уже знаєш? — мамка їй, а сама собі думає: “Мабуть, Господь змилувався. Прибрав Романа, аби село їх із Катериною не розірвало. Вберіг дитину страшною ціною. Аби тільки вона тепер мовчала… А я її відходжу. Придумаю щось…”

Катерина головою киває: знаю, мовляв. І мовчить.

Мамка мнеться: і що його робити?

— Ти ж хотіла щось спитати, Катрусю, — нагадує.

Катерина знов головою киває. Мамка руки до грудей приклала і просить Бога подумки: “Боже, дай мені сили витерпіти.

Дай мені сили. Дай…”

— А можна й потім, — мамка обережно.

Донька сіпнулася. Ніби греблю прорвало. І — мамці у вічі:

— Треба Залусківського вбити, мамо, — каже спокійно. — Як це зробити?

— Що ти таке кажеш? — мамці коліна затремтіли. — Доню… Схаменися, люба. Не повернути Романа… І до чого тут Залусківський?

— Він дядька Романа спалив, — Катерина каже. — Я все чисто бачила, мамо. Геть усе чисто! Залусківський чужого чоловіка підмовив копу запалити, а сьогодні вночі того чоловіка вбив, бо той грошей вимагав.

Мамка схопилася, рота доньці руками затуляє:

— Ой, мовчи… Мовчи, доню, бо й нас спалять!

— Та не бійся, мамо, — Катерина їй шепоче. — Нікому не скажу… Мовчати буду, як німа. Усе думатиму, як Залусківського вбити.

— Мовчи, прошу! Мовчи… не кажи такого.

— Чому?

— Гріх! Хіба можна?…



— А йому — можна?

— Господь його покарає. От побачиш, доню. Господь обов'язково його покарає.

Катерина би мамці відповіла, та Роман став перед очі. Усміхається. Вона голову вбік нахилила, пробує роздивитися: чи очі сині? чи волосся чорне, чи посивіле?..

— Ой, як же я тебе люблю, — прошепотіла — та на постіль валиться.

Мамка не зрозуміла: — І я тебе, доню, люблю, — прошепотіла з острахом. Посунулася, щоб Катерині лежати зручно: — Відпочинь, сонечко.

Я скоро… До худоби гляну й повернуся.

Поховати Романа вирішили наступного дня зранку, бо потім Залусківському у справах до міста треба було. Увесь день село готувалося до похорону. Тягли до осиротілої Раїсиноі хати харч, копали яму, плели вінки, труну гарну збили, хреста. Коняці у гриву чорні жалобні стрічки повплітали. Усе як завжди.

Раїса байдуже сиділа біля тіла чоловіка, шепотіла щось собі під ніс, а шанівці на неї косилися й хитали головами:

— Мабуть, і вона скоро за ними відправиться… Ой, скоро.

Надвечір, коли все переробили й по хатах розбіглися, а біля Раїси лишилися тільки дві баби й Федька Тамарчин, Ничипориха постукала в Даринину з Льонькою хату. Мамка вийшла на поріг.

— Чого вам, бабо? Ничипориха оченята змружила:

— Ой, недобре… Ой, недобре…

— Та що? — мамка крок назад зробила.

Ничипориха у хату — шмиг.

Сіла на кухні.

— Дарка, а чого це вас не видно було? Усе село Романа в останню путь готує, а ви…

— Бабо, не рвіть душу! — мамка їй каже. — І без вас тоскно.

Льонька п'яний валяється, чортяка! Оце тепер місяць буде пити, поки біси перед очима не повискакують. Дитина захворіла геть. Відійти не можу.

— Ой, не кажи, не кажи… — Ничипориха їй.

— Таж самі гляньте! — мамка рукою — у бік Катерининої кімнатки. — А я була… Харч Раїсі принесла, посиділа біля Романа трохи. А більше не можу. Кажу ж, донька зовсім занедужала.

— А що з нею? — баба питає і суне до Катерининої кімнати.

Двері відчинила.

— Ой! Ой!

Лежить Катерина попід стіною. І сама, як та стіна. Біла. Мамка бабу від дверей тягне: — Ідіть уже! Прошу…

А тут і татко п'яний до хати.

— Це що тут за старе хабоття крутиться?! — як гаркне. Баба ледь не зомліла.

— Добрий вечір, Льончику!

— Який я тобі Льончик, стара хвойдо! — татко до баби сіпається. — Для тебе я — Леонід Ілліч!

— Е-е-е, теж мені Брежнєв, — бабі хоч і боязко, а язика втримати не може.

— Ану пішла геть, відьмо! — руки до баби тягне.

Ничипориха вискочила, носа почухала:

— Та не привиділося ж мені! Точно Роман із малолєткою злигався був! Он вона яка — лежить і трясеться од сорому, — сама собі. І пішла.

А розказати ж комусь хотілося — аж язик розсвербівся.
Похорон добрий вийшов, хоч і пересварилися шанівці. Баби казали, що не треба з Романового обличчя марлю знімати, бо ж дуже страшно дивитися на те, що від обличчя лишилося. А мужики казали:

— Непорядок. Із ганчіркою на морді… Та що це?! Як вам страшно, то повідвертайтеся. Прийшов Залусківський і постановив:

— Ганчірку зніміть, а труну накрийте. І всі погодилися.

Отець-священик своє пробурмотів, тітки-півчі відспівали, яму закидали. Хрест поставили.

— Е-е-е, ніби й не було чоловіка. Із цвинтаря поверталися — про важливе балакали.

— Федір, ти свиню колоти будеш? — спитав татко, хоч язик заплітався.

— Буду.

— А коли?



— Та за тиждень, мабуть. А чого питаєш?

— Та 'би до тебе прилаштуватися. Ти ж Степана з Килимівки гукнеш колоти?

— Степана. Він один — спеціаліст. І бере недорого.

— Тоді і я за тиждень, — вирішив татко. — Хай за один раз двох свиней заколе. І нам дешевше буде.

— Дешевше, — погодився Федір.

Бабам не давала спокою Раїсина корова. Ничипориха била себе у груди та казала, що корова вже до її двору звикла.

— Райці зараз та корова — як кобилі сідло, — звивалася. — Усе одно не буде Райка її глядіти. Хай корова в мене побуде.

— Хай краще у мене! — сіпалася до неї Алка Залусківська. — А то ви, бабо, від чужого молока скоро чисто попухнете!

— Ой-ой! Отаке! — ляснула долонями Ничипориха. — А, може, ти, Алко, ту корову годувала? Га?

— Годі вже за ту корову, — встряла мамка.

Ничипориха на неї недобре зиркнула.

— А за кого нам балакати? Може, за дочку твою?! Бач, і на похорон не прийшла!

Мамка й заклякла.

— Нездужає вона, — відповіла невпевнено.


На поминках Ничипориха напилася, підсіла до Залусківського.

— Ваню, така ти золота людина. Оце хочу до тебе у ноги впасти, щоб ти й мені такий гарний похорон зробив.

— Бабо, ви нас усіх переживете, — криво всміхнувся Залусківський.

Ничипориха похитала головою, пальця покрученого вгору підняла:

— Скоро… Ой, скоро моя година… А рідні нема. Одна-однісінька. Залусківський очі примружив.

— А чого свій клаптик землі нікому в оренду не віддасте? Була б вам копійчина на похорон. Однаково стоїть у бур'янах.

— Та страшно, Ваня. У газеті писали — одні злодюжки землю орендують. І дурять… Так дурять, що й подітися нема куди.

— А ви мені віддайте, — тихо сказав Залусківський.

— А ти мені що? — підняла брови баба.

— Похорон…

— Брешеш! — Їй-бо! Кращий за Романів.

— Ой, бути не може!

— Чого ж це?

— Не знаю. Не може буть — і все.

— Ну, як знаєте, — Залусківський від Ничипорихи відсунувся, стіл оглянув хазяйським оком. — Ну, давайте ще по одній. Пом'янемо Сашку… Тьху ти!..Романа! Пляшки задзенькали.

— Хай земля пухом… Обом…




***

Ничипориха на поминках не розбазікала про ту останню розмову Романа з Катериною тільки через те, що оце вдруге за короткий час спостерігала такий ловкий похорон і думала лишень про те, як би вмовити Залусківського і їй таке свято улаштувати. А тут — на тобі! Сам Залусківський бабі послугу пропонує.

Ничипориха повернулася з поминок до своєї порожньої хати, сіла й задумалася.

— От ірод! Прямо в душу вліз! І що його робити?

Свого часу Ничипориха зі шкури виплигнула, щоб добути земельні паї на себе, чоловіка, царство йому небесне, доньку і двох її діточок. Вийшло чимало, і шанівці довго плювали на хитру бабу.

— Хоч би сиріток біля себе лишила, — казали. — А так…

Нащо хапнула? Бур'яни розводити?..

Баба на них уваги не звертала і все думала, якою ж багатющою багатійкою стане завдяки власній землі. Та роки йшли, земля геть поросла бур'яном, і вже несила була Ничипорисі ганяти з неї чужих корів та кіз, І тут раптом — Залусківський. Єдиний на всю Шанівку заможний чоловік. “І не бреше ж, мабуть! — подумала баба. — Бач, який похорон Сашкові з Романом зробив. Як ніби ото Алку свою ховав, а не сусідів”.

Ничипориха перехрестилася й вирішила: проґавити такої вигідної справи ніяк не можна. На ранок поперлася до Залусківських. Іван матюкався та бив кролів.

— От, паскуда той Льонька! — лаявся. — Оце мені робити більше нема чого, як кролів забивати!

До баби обернувся.

— Чого вам?

Ничипориха вирішила не зволікати.

— Я згодна, — каже.

Залусківський кроля відкинув.

— На що?

— На похорон. Клич кого треба, я усе чисто підпишу, — каже. — Ото тільки тобі й довіряю свій похорон, Ваня…

Залусківський усміхнувся.

— Добре… Та не базікайте нікому.

— Чому?

— А ви хочете, щоб я всю Шанівку хоронив? Баба докумекала.



— Ой, твоя правда, Іван! Як дізнаються, попруть до тебе лавиною. Усім, бач, хочеться померти по-людськи.

За два дні Залусківський привіз до баби незнайомих чоловіків. Ничипориха розписалася, де їй пальцем тицьнули. Аж полегшало.

— Отепер і пожити можна! — всміхнулася.

Залусківський теж не сумував. Пішов незнайомих чоловіків проводжати, бабі десятку на цукерки лишив і пляшку горілки.

Баба приклалася. Зовсім полегшало. І пішла вулицею Імені Леніна. Біля постаменту сіла — ноги нести не хтіли. А язик — нічого. Вертівся у роті, і п'яна баба ніяк не могла згадати, що ж таке важливе вона повинна розказати всьому селу. А як згадала — ледь не зомліла.

— Ой-ой! Та це ж утерпіти неможливо!

Озирнулася. Порожньо. Усі на подвір'ях порпаються. Ніхто на вулицю не йде. Тільки двійко п'яних мужиків під Тамарчиним кіоском сидять. Баба підхопилася й побрьохала до кіоску.

— Ничипорихо, і тобі налити? — запитала Тамарка.

— Слухай, що я тобі скажу, Тамарочко, — зашепотіла баба. — А твій Сергій правий був… Правий… Про ту Катьку…

— Лиште, бабо! Вам усім тут правди не треба. Ледь не з'їли мене. Як згадаю… — обірвала Ничипориху Тамарка. А бабі вже — аж у жопу пече.

— Та Катька не тільки хлопців занапастила, — шепоче. — Вона ще й Романа… того…

— Та ви здуріли! — Тамарка не повірила.

— Побожитися можу. І на іконі заприсягтися, як та Дарина скажена. Сама чула. Оце на власні вуха чула, як Катька Романові признавалася… І він їй признавався. Мо' вона відьма?

— Коли ж це він признавався? Як обгорів — і слова мовити не міг.

— А от зміг! Зміг! І таке казав, таке-е… Тамарка визирнула з кіоску на вулицю.

— Ану зайдіть, бабо. Поговоримо. …Ничипориха просиділа у Тамарчиному кіоску більш як годину. Вийшла — піт із чола стерла, а на вулиці ж таке крутило — хоч кожуха вдягай.

Тамарка знову з кіоску визирнула:

— Глядіть мені, бабо! — сказала тихо. — Щоб нікому, бо тоді — хрест на нашому плані.

— Тамарочко, а може, я хоч Раїсі скажу… Вона ж — найбільш постраждала…

— Зачекайте трохи. Хай до тями прийде. І мовчіть! Чуєте? Самі ж бачите, яке стерво та Катька. Може проти нас і обернути. Ні, бабо, ми по-іншому зробимо. Ми їй таку екзекуцію влаштуємо, щоб до кінця своїх днів каялася…

Ничипориха підняла кулак вгору — ну чисто тобі Че Ґевара.

— Зробимо… екзекуцію! — прошепотіла і посміхнулася.

Ну — абсолютно полегшало. Наче друга молодість повернулася.
Хазяйка шанівського кіоску Тамарка любила свого чоловіка Федька, але бізнес свій згортати не планувала, тому й вийшов її синочок молодший Тарасик — копія Залусківського. Від зустрічей із ним відкараскатися Тамарка ніяк не могла, хоча була та справа невдячною і небезпечною. Презервативів Залусківський не визнавав, інших способів бабу вберегти не знав, тому щоразу наповнював цілком життєдайну Тамарчину матку спермою аж через край. Тамарка вже п'ять разів зачинялася на кухні й тишком од усіх вишкрібала із себе зародки, а потім тижнями відлежувалася, бо й устати не могла.

Ще дужчого страху наганяла на Тамарку дружина Залусківського Алка, а її норов шанівці добре знали. Мовчазна й велика, як гора, Алка терпіла довго, але вже як утрачала терпець — хоч на сонце від неї скоч!

У Тамарки з Алкою була всього одна розмова про те, що “на селі балакають, ніби мій Ванька тебе вже по всіх кущах потягав”. Тамарка клялася, що люди брешуть. Алка сказала:

— Упіймаю — повбиваю.

Відтоді Тамарка збиралася на таємні побачення з таким тваринним страхом, що й Залусківського почала дратувати.

— Що ти оце мені трясешся?! — питав.

— Та нічого, Ваня, — пильнувала інтереси бізнесу Тамарка.

Того дня Тамарка провела бабу Ничипориху поглядом, відвернулася і — стиць, моя радість! Залусківський перед носом. Незнайомих чоловіків із села випровадив. Веселий.

— Налити? — з надією запитала Тамарка.

— Я сам у тебе налити хочу, — зареготав Залусківський. — Приходь увечері до покинутої хати за балкою. Підійду…

Уже йти хотів. Тамарка зітхнула.

— Знову камінням жопу дерти…

— Може, Алці сказати, щоб у хаті постелила? — уїдливо запитав Залусківський.

— Та ні… то я так, — відповіла слухняна коханка. І згадала про Ничипоришині плітки. — Іване! Чуєш? Ничипориха тільки-но мені такого нагородила… На голову не налазить.

Залусківський напружився.

— Про землю?

— Про яку землю? Про Катьку Льонькову… Каже, що сама чула…

Залусківський зупинив її на півслові.

— Увечері розкажеш. І пішов.
Тамарчин чоловік Федір теж знав: тягається жінка із Залусківським. І навіть вирахував, коли саме. Перед побаченням із шанівським “олігархом” Тамарка бувала особливо терпимою до чоловікової потреби напиватися щовечора. А іноді навіть сама пляшку виставляла, аби Федько очі залив і забувся..

От і тепер. Тамарка кіоск зачинила надвечір, відійшла, плюнула й повернулася. По пляшку. Трохи по хаті каструлями погриміла.

— Ой, мені ще в кіоск тре'… — Із дому.

До покинутої хати за балкою добігла, коли сонце сіло. Залусківського ще не було. Жінка розчистила земляну підлогу від битої цегли.

— От паскуда, — прошепотіла. — Щоразу чекати його доводиться.

Залусківський об'явився за півгодини. Тамарка до того часу змерзла як цуцик.

— Де ж-ж-ж ти так довго! — зубами цокотіла.

— Справи маю, — гримнув Залусківський. — Я ж не ти… Це тобі — аби хто встромив…

Тамарка промовчала. Ковдрочку малу, що у торбі із собою приперла, постелила, вже за спідницю вхопилася.

— Ваня! Чуєш? Ничипориха каже, що мала Катька Льонькина з Романом тягалася. І ніби навіть у ту ніч, коли копа згоріла, встигла до нього збігати, аби злигатися зайвий раз…

Залусківський вже штани стягнув. Як почув — так і сів голим задом на землю.

— Що ти сказала?..

— Що чув, — Тамарку вразила реакція Залусківського. — А чого впав, ніби то твоя Алка з Романом у копі…

— Цить! — Залусківський заметушився, штани натягнув.

Знову сів. — Ану розказуй. Тільки геть усе чисто. Кожне слово…

— Та хіба всі Ничипоришині побрехеньки згадати можна? Домовилися ми з нею, що вона нікому більше й слова не мовить.

— Чому? — спитав Залусківський.

— Хочемо придумати, як малу хвойду провчити. Тре', щоб у селі не знали поки.

Залусківський почухав носа.

— Це ви добре придумали. Нащо село колотити…

Підвівся.

— Ходім, Тамаро.

— Куди? — Тамарка зовсім нічого не розуміла. — А теє… сексом тим… займатися не будемо?

— А тобі — аби встромив хто! — гримнув Залусківський. — Ходімо! Хочу, щоб Ничипориха мені все чисто розказала.




***

Ничипориха плела серветку з білих простих ниток. Залусківського з Тамаркою побачила — перелякалася. — Іване! Чи не передумав із моїм похороном?

— Про що це ви, бабо? — Тамарка їй.

Залусківський аж матюкнувся.

— От баби! А ну цитьте мені! Мовчіть! Жінки слухняно замовкли.

— А тепер ви, Ничипорихо, розказуйте про Романа і малу Катьку… — продовжив. — І якщо хоч слово збрешете чи придумаєте, буде вам похорон! Прямо завтра і буде!

Ничипориха зручно всілася, перехрестилася і почала малювати. Куди там Рембрандту!

— Значить, так… Лежить Роман на постелі білій… Помирає… Баби біля Раїси крутяться, а тут ти, Ваню, заходиш…

Ничипориха зупинилася, з острахом подивилася на Залусківського.

— Та я слухаю, слухаю… — сказав Залусківський. — І далі що?

Баба пожвавішала.

— Заходиш ти, Ваню, і кажеш: “Ану гетьте мені всі з хати! Я з Раїсою говорити буду”…

Залусківський підняв брови.

— Ну? І довго ви про мене розказуватиме?

— А тут Катька Льонькина тобі у ноги кинулася. “Дозвольте біля Романа лишитися! Благаю, дозвольте!”

Тамарка не втрималася:

— Та що ви кажете? Просто в ноги кинулася?

— От тобі хрест! — Ничипориха перехрестилася. — Скажи, Ваня, було таке чи ні?

— Було, хоч у ноги мала й не кидалася. Сказала, що лишиться біля Романа — вам, Ничипорихо, допомогти…

— От! Тільки всі вийшли, вона — до Романа…

— А ви де були? — спитала Тамарка.

— Я? — Ничипориха задумалася. — А мені зле стало. На хвилю надвір вискочила й назад у хату. До Романа… Ще й до кімнати не зайшла, чую — Катька з Романом розмовляє. А він їй відповідає…

— Він у відключці був, — сказав Залусківський. — Брешете ви, бабо.

— Щоб я здохла й без похорону на землі валялася! — підскочила Ничипориха. — Кажу, розмовляли. Вона йому: “Любчику мій ненаглядний! Хіба я тебе з палаючої копи витягла для того, щоб ти помер? А хто ж мене цілуватиме? Хто мене під копою кохатиме? Я ж тепер тільки й думаю, коли до тебе знову припаду!” А Роман їй: “Русалко моя кохана! Я теж тільки про тебе думаю. Тільки тебе кохаю і аж трясуся, так мене до тебе тягне. А на жінку свою дивитися не можу. Огидна вона мені. Тільки ти мені нужна, кохання моє неземне!”

Ничипориха зупинилася. Повітря забракло. Вдихнула глибоко.

— Оце я думаю… Мо' вона відьма? Двох окрутила за раз. І старого, і малого.

До Тамарки всміхнулася.

— Добре, Тамарочко, хоч твій Сергій вберігся. Але… теж постраждав.

Залусківський ніби не чує. Задумався — аж піт на чолі блиснув.

— Яка з неї відьма? — відповіла бабі Тамарка. — Звичайна бля! Навчилася ноги розсувати й рада.

— А як не звичайна? — наганяла баба страху. — Онде вона до Килини бігала. Може, зілля якогось приворотного випросила, а тепер казиться, що кожного може обкрутити.

Залусківский кашлянув.

— Слухайте, баби, що буде. Дівку покарати треба. Нащо нам у Шанівці такі паскуди?! Ви добре розсудили — не тре' поки нікому казати. Спочатку кару придумати, а вже потім…

Щоб не відвертілася.

Ничипориха активно головою затрясла: мовляв, буде зроблено.

— Райку! Райку тре' до помсти залучити! — прошепотіла, як партизанка у засідці. — Райка найбільш постраждала!

— Не час іще… — постановив Залусківський.

Щось собі покумекав. Матюкнувся.

— М-да, час… Кожної години щось нове дізнаєшся, мать його! І чорт його знає, як воно обернеться, — сказав. — Ні, тут і зволікати не можна. Оце три дні нам…

— На що? — не зрозуміла Тамарка.

— На план, — здогадалася Ничипориха.

Очі заблищали: старе як мале — аби гратися. — Є у мене вже план. Спалити їхню хату на попіл, із села вигнати голими й босими. І Катьку, і Льоньку з Дариною.

З бісівськими виродками завжди так чинили. Спалити — і геть.

— Нормально, — погодився Залусківський. — Завтра, бабо, заманіть Раїсу до себе ввечері. Обговоримо. Щоб… теє… як по маслу.

Тамарка слухала і зайвий раз переконувалася: ох і діловий мужик цей Ванька Залусківський! Ох і діловий. А значить, вишкрібати з себе його нащадків доведеться ще не раз.


Тривога гризла мамці серце: з дня Романової смерті Катерина жодного разу з хати не вийшла.

На похорон не пішла.

— Однаково попрощатися не дадуть, — сказала якось незвично, по-дорослому.

Мамка перехрестилася: мабуть, починає розуміти, що час пустити в серце забуття.

Наступного дня як лягла на постіль, так і не ворухнулась.

— Думатиму, — сказала.

— Про Романа? — мамка все гадала, які слова знайти, аби вмовити доньку відпустити серце.

Катерина всміхнулася.

— Про дядька Романа я весь час думаю, а зараз мені тре' Залусківського вбити.

Мамку аж перекосило.

— Та годі вже дурне у голові молотити! Мо' тобі взагалі усе привиділося…

— Не привиділося. От коли ми з дядьком Романом попрощалися…

Мамка — вухам не повірила. Катерину за плечі вхопила — як трусоне!

— То ти була в нього?! Була… Доню, ти ж клялася, що не підеш! Ти ж клялася…

Заридала.

— Що ж ти наробила?..

— Та не бачив ніхто, — Катерина їй.

— Як то не бачив?! Людей було — повна хата! Куди усі поділися?

— Таж точно. Залусківський прийшов, усіх чисто вигнав, тітку Раїсу на кухню гукнув для розмови. Ничипориха дременула кудись, і я одна лишилася… — І що? — крізь сльози прошепотіла мамка. — І тут дядько Роман очі розкрив. На мене дивиться, а я йому… Поклялася, що любитиму вічно. І він — мені…

— Ну, йому-то… — не втрималася мамка.

— А потім шепоче: “Мовчи… Мовчи…”

Мамка швидко зорієнтувалася.

— От і слухай Романа, якщо любиш! Мовчи… Чуєш? І про любов свою бідолашну, і про Залусківського…

Поговорили — і кожна за своє. Катерина лежить і ніяк придумати не може, як же Залусківського покарати. А мамці голова обертом од тривоги. “А раптом хтось чув розмову Романа з Катериною? Що буде? Сорому ж — на весь світ!”

За тиждень після похорону мамчині побоювання переросли у стійке передчуття жахливої біди. Якось увечері, коли холодний вітер збивав із ніг, до їхнього дому приповзла квола Раїса. За огорожу вчепилася і закричала, як скажена:

— Катю, доню! Прийшла тобі пісеньку заспівати! І як загорлає — де й сили взяла:

Ой умру я, умру

Та буду дивитись,

Чи не буде мій миленький

За мною журитись.


А мій милий зажурився,

Швидко собі підголився.

“Хоч би взяли тіло з двору,

Бо женитись хочу скоро”.

Татко п'яний із хати виліз:

— Ой, добре співаєш, Раїсо! Заходь до нас… Пом'янемо… того… чи що?

Раїса від огорожі не відчіпляється.

— Хоч іще? То слухай…

Ой гину, люди, гину

Через тую Катерину;

Через її чорні очі

Я не спав чотири ночі.

А помру на п'ятую

Через ту проклятую…

І як розреготалася!.. А вітер — і собі. Аж закрутило. Огорожа разом із Раїсою і повалилася. Лежить Раїса просто на землі та страшно регоче.

Татко до неї — ступає, хитається:

— Ах ти ж сука! Прийшла мені тут паркани ламати?! Та я тебе зараз…

Мамка ледь устигла його відтягти. Татка втришия — до хати. До Раїси підійшла.

— Чого це ти, голубонько?.. — говорить, а голос тремтить. — Дай, допоможу піднятися…

— Поклали мого синочка і чоловіка у землю, а зараз і мені допомогти хочете? — прошепотіла Раїса і знов — як розрегочеться! Очі скажені…

— Та що ти кажеш? Чого це ти?! — мамку трусонуло.

— Дай зілля! Дай зілля, щоб померти! — закричала Раїса, підхопилася і побігла геть. А вітер її ніби підганяє: мерщій, мерщій…

Мамці — руки трусяться. Озирається. Аж не видно. Темно. Здається, вулиця порожня…

Тільки подумала це — од постаменту суне щось.

Мамка крутнулася — і швидше в хату.

Ускочила. Озирається. Татко “Лісову пісню” допиває, Катерина у своїй кімнаті на ліжку скрутилася.

Мамка навколішки впала:

— Боже, допоможи… І полізла до шафи з одягом. Дістала рюкзак, із яким татко колись із армії повернувся, доньчин одяг повкидала. Зупинилася на мить… Полізла до ліжка. Дерла матрац, дерла, а він не піддається. Ножем розрізала, сімнадцять купюр по десять гривень витягла. У рюкзак укинула. Знову зупинилася. З буфету дістала Катеринин документ — свідоцтво про народження. У рюкзак. І — до Катерини:

— Доню, вставай скоро, — шепоче й тягне доньку з ліжка.

— Не чіпай мене, мамо, — Катерина їй.

А мамка — й не мамка зовсім! Крига! Ухопила, на ноги поставила. Ані сльозинки.

— Хіба я тебе, люба, колись чіпала? Біжи хутко! Бо зараз нас усіх на шмаття порвуть. Біжи. Чуєш? Оце склала тобі.

Зойкнула.

— А поїсти? Поїсти забула покласти. І — до кухні. Катерина за нею:

— Що сталося, мамо? Куди мені бігти?

— Якнайдалі, доню. Знає село про тебе з Романом. Ідуть уже. Соромити будуть. А мо', й того більше…

Катерина — до вікна:

— Та нема ніби…

Віконце у відповідь — дзелень! І нема шибки.

Катерина відсахнулася:

— Я боюся…

— Пальта! Пальта рожевого вдягай! — кричить мамка. — І чоботи гумові. Та швидше! І тягне Катерину до вікна, що на город дивиться. Одчинила:

— Давай!

— А ти?


— А я тут трохи побалакаю, — мамка їй. — А потім знайду тебе… — Де?

— Біжи полем аж за курган. Зустрінемося. Біжи, рідненька. У рюкзаку одежина, гроші…

— Нащо гроші? Зустрінемося ж?

— А так… — відказала мамка якось дивно. До доньки припала. — Бережи тебе Бог!

Катерина вискочила з вікна в город. До мамки обернулася.

— Чекай! — прошепотіла мамка і зникла. За мить із вікна висунулася, простягнула Катерині маленький папірець.

— Ось… Адреса вченого того.

— Нащо?


— А як згодиться?.. Біжи…


***

Мовчазна юрба докотилася і стала. — І ото без зайвих розмов мені! — почула мамка начальницький голос Залусківського. — І так усе ясно.

Мамка розгублено озирнулася. На ікону глянула.

— Не допоможе, — прошепотіла. Чоловіка трусонула:

— Уставай, Льончику! Зараз тобі наллють по самі вуха…

Татко зіп'явся на нетверді ноги. — Де?

— А онде надворі, — сказала мамка гірко. — Уже чекають не дочекаються.

Татко дверми грюкнув, надвір вийшов. Мамка позаду стала.

— Заходьте! — весело гукнув татко. — Воно, йо… завжди можна… потроху. Для здоров'я…

У юрбі почулося:

— От сучий син! Курву зробив із Даркою на пару і радіє нашому горю!

Татко почув. Насупився.

— Це хто тут такий хоробрий? Це хто мене сучим сином зве? Та я вас усіх зараз…

— Паліть! — спокійно сказав Залусківський. — Викуріть малу стерву з хати. Ми їй жопу розірвемо!

Мамка татка відштовхнула, побігла до сараю. Вила вхопила. Стала перед хатою.

— Ой! Ви тільки подивіться! — заверещала Ничипориха. — За ікону вже не хапається! Вилами поколоти нас вирішила! Стерво! Стерво! І дочка твоя — стерво! Закрутила голову і Сашкові, й Романові. Згубила хлопця! Згубила чоловіка, падлюка… Тепер, мабуть, ворожить, аби все село повиздихало! Татко аж протверезів.

— Що вони кажуть, жінко? — мамці.

— А брешуть, — твердо відказала мамка. Очей із односельців не звела.

Татко насупився.

— Чого брешете?! — вигукнув. Із юрби полетіла лайка. Залусківський занервував.

— Ану цитьте! Сказав же — досить слів! Паліть хату! Катьку сюди давайте, а Льоньку з Даркою женіть геть! І вітер — як батогом: геть, геть, геть!

У татка аж щелепи заходили від люті:

— Та ти хто такий, щоб мою хату чіпати, йо… — загорлав — і до Залусківського.

А юрба ніби чекала. Зірвалася! До хати. Мамка кричить і вилами розмахує. Татко під Залусківським матюччя гне та у пику, у пику його. І вітер. Вітер ходить! Темно. Зовсім не видно. Тільки чути, як по мамчиній із татком хаті сусіди шастають — Катерину шукають.

— Нема її в хаті! — гукнув хтось.

Залусківський від татка відірвався — командує:

— Ми тут розберемося, а ти, Федька, візьми когось і пошукайте малу курву за селом. Ох, знаю, любить вона у копах ноги розсувати.

Федько друзяк гукнув, побігли за село. Аж — ніби день.

— Хата горить, будьте ви прокляті! — закричала мамка, а Тамарка з Раїсою її за грудки трясуть:

— Де твоя курва?

— Хата! Льончику! Хата горить… — кричить мамка.

— Ах ти ж паскуда! — татко вчепився у Залусківського. — Я тебе закопаю!

— Не закопаєш! — прохрипів Залусківський. І вітер. Вітер ходить. Із хати — на сарай. Корова заревла.

Свині верещать.

— Худобу рятуйте! — крикнула Тамарка. — Худоба ж ні при чому!

Хто до сараю кинувся, хто до загородки, за якою корова зі свинями метушилися.

А тут — Ничипориха. Як завиє:

— Горить… Хата горить!

Шанівці не зважають — на те й приперлися, щоб Льонькові з Даркою вечерю підігріти.

А вітер… Вітер ходить. Із сараю — на сусідню хату. Із сусідньої — далі…

— Шанівка горить! — тоненько заверещав Тарасик-першокласник.


Бігла Катерина, бігла — страшно гуло у вухах. Наче величезний бджолиний рій гнав до краю і зупинитися не дозволяв. До кургану добігла, обернулася — над селом заграва. І у вуха ще дужче — гу-у-у-у-у!

За курганом біля кущів присіла.

— Матусю…

Скільки так просиділа? Чує — голоси:

— Федька, а ти б хотів малу Катьку… того? — і голос — ніби батька Людчиного.

— Е-е-е, мені у свою жінку встромити ніколи, — Федір відказує. — А щоб у те худе коромисло… Дарма ми сюди приперлися. Мабуть, спалили малу в хаті, щоб не крутила задом. І — до кущів.

Катерина як закричить!.. І — геть по кущах і ямах.

— Та он вона, бля! — крикнув Людчин батько. — Хапай її!

Хапай!

Катерина мчала чимдуж і кричала — Бог рота не закривав. Кричала, як скажена, од страху. А мужики поночі — на той крик. І все ближче, ближче…



До лісочку за курганом добігла — задихнулася. Нема крику.

Впала, поповзла. Завмерла.

— Тут вона, бля! — чує голос Федора. — От паскуда! Нема чого робити, як бігати за нею по всьому лісові! І не хтів, а тепер, як доженемо, то спершу вставимо їй хуя! Хай знає, як мужиків дратувати…

Помовчав. Іще раз — Людчиному батькові:

— А що, куме, вставимо?

— А чого ж… Мені — хоч корові в зад… — той. Мужики розреготалися.

Катерину — ніби підкинув хтось і жбурнув світ за очі. Підскочила — і бігти.

Уже й небо почало чорноту відмивати, а Катерина все бігла.

Страшні голоси позаду давно затихли, мовби вимкнув їх хтось.

Ліс скінчився, чужі поля з обгорілою стернею промайнули, бур'яни, бур'яни, балка неглибока. За нею — мале озеро калюжею розлилося серед осоки. Зупинилася.

— Мамка вб'є! — заплакала. — Пальто нове геть усе заляпала… І почовгала до озера. Пальта зняла, водою плями повідмивала, рукавом витерла.

Одяглася. Знову заплакала.

— Де це я? Мама ж веліла за курганом чекати… І так сильно раптом їсти захотілося. Полізла в рюкзак:

— Овва! Та тут мама на півроку наскладала!

Повитягала все геть. Одежину перебрала. Ліфчика знайшла… Посміхнулася. Роздяглася до голого тіла, ліфчика вдягнула. Зверху кофту червону зі сріблястим комірчиком, штані джинсові… -… З вихилясиками, — згадала, як мамка обзивала кишеньки з ремінцями на штанях.

Ноги — у ґумові чоботи. І заходилася їсти. Хліб, огірки, сало.

А як почала назад усе скидати — гроші знайшла. Перерахувала.

— Оце! — здивувалася. — Нащо стільки? Мені ж тільки до Шанівки добратися…

Згадала вголос про Шанівку — і переляк у горлі став. Перед очима — дядько Роман. А у вухах — зовсім і не його голос. “Як доженемо, то вставимо хуя, щоб не дратувала мужиків…”

— Мо', би сховатися десь… — прошепотіла. І пішла далі. Сонце осіннє крізь хмари продерлося.

За годину до порожньої розваленої ферми вийшла.

— Така сама, як біля баби Килини, — зраділа чогось.

Від ферми — дорога ґрунтова. Тверда, ніби щодня десятки вантажівок її прасують. Катерина повеселішала, йде дорогою, сама себе втішає:

— От і добре. Вийду до людей, попрошуся… Мо' хто пустить пожити.

Дорога вивела не до людей, а до широкого асфальтованого шляху. Катерина стала на узбіччі.

Аж вантажівка зупиняється. Кабіна — як величезний телевізор, причіп — як вагон. Із кабіни крізь скло, мов із екрану, на Катерину двоє старих дядьків дивляться: зовсім сивий кермо тримає, другий лису голову тре, ніби прокинувся тільки-но.

Підійшла ближче.

— Мо', підвезете?

— Сідай, — похмуро відповів лисий.

— Добрий день! — сіла у кабіну третьою, озирнулася. — Овва! У вас тут, дядьки, простору… цілий світ. Таж і високо…

Як на кургані. Вантажівка рушила.

Лисий дістав пляшку з мінеральною водою, відпив.

— У рот береш? — спитав байдуже. Катерина усміхнулася.

— Дякую, я їсти геть не хочу. Мама ось дала з собою. Лисий обернувся до сивого. Той реготнув.

— А я тобі казав… Хіба не бачив, що мале стоїть… Облиш її. Хіба мало сук на дорозі?

— Таж вона… — лисий проштрикнув Катерину поглядом. — Ти чого сіла? — спитав роздратовано…

— Підвезти попросила. А ви сказали: сідай, — повторила з острахом. — І куди тебе підвезти? — спитав сивий лагідніше.

— Зараз скаже — однаково! — пхикнув лисий. — Усі вони малолєтками прикидаються, суки придорожні!

Катерина зовсім перелякалася, полізла до рюкзака. Візитку Крупки-молодшого витягла.

— Та не однаково, не однаково. Ось! У Київ тре'… Там дядько мій живе. Він учений. Оце мама до нього направила, — чи то благала, чи то переконувала.

Лисий взяв візитку. — Ігор Богданович Крупка, — прочитав. — Кандидат історичних наук, експерт… Та в тебе крутий дядько, — сказав Катерині, тицьнув їй візитку. І — напарникові:

— Зупиняй! Хай вимітається.

— Та довеземо, — сивий каже. — Хай сидить собі.

— А як шльондру підберемо, то куди посадимо? Тобі на голову? — закричав лисий.

Катерина рюкзак до себе притисла, тремтить.

— Та вже під'їжджаємо, — засміявся сивий. — За десять кілометрів — роз'їзд у лісі. А там тобі… і кафе з шашликами, і душ за п'ять гривень, і кабінка, щоб посрати з папером. А курв тих… Більше, ніж шашликів у тому кафе і дерев у тому лісі!

Катерина духу набралася:

— Дядьки! Чуєте?! Мої висадіть мене, бо так страшно з вами…

Навіть лисий розчулився.

— Та не лякайся! Не обідимо! Тебе як звати?

— Катерина…

— А мене Роман. А його, — показав на сивого, — Леонід Ілліч. Як Брежнєва. Та ти, мабуть, і не чула про такого.

— Так мого татка звати, — відповіла Катерина.

На лисого зиркнула.

— А вас не можу Романом звати… — і сльози покотилися.

— От тобі маєш! — здивувався лисий. — Мало того, що целки по дорогах шляються, з пантелику збивають, так ще й утішай їх!


До Києва дісталися наступного ранку.

— Дякую вам дуже, — чемно вимовила Катерина. — Хай вам щастить на дорозі підбирати тільки тих, кого вам треба. Вибачайте, що я вам стрілася. Дядьки розсміялися.

— Та нічого! Ми свого не впустили! Тобі хай щастить, дівко!

— Дякую, дякую, — помахала рукою.

А як вантажівка рушила, перехрестила її вслід. Чисто як баба Килина саму її колись.
Баба Килина стояла біля мазанки й дивилася, як за пагорбом сходить чорним гаром Шанівка.

— От і смерть.

Похитала головою. Поповзла в мазанку. На постіль лягла, руки на грудях склала. Молитву зашепотіла.

А Рудий із Чубчиком іще довго ганялися за кролями, яких безвість скільки розбіглося по світі з кролятні Залусківського.

Передушили з десяток, а як награлися, голови у бік Шанівки витягли і давай вити. Їм у відповідь — шанівські собаки.

— Цитьте мені! — гаркнув Іван Залусківський від своєї згорілої хати.

Собаки замовкли, а виття не припинилося. Баби і вітер — симфонія…

Залусківський озирнувся навкруги…

Села не стало. Ніби й не було ніколи. Півтора десятка справних хат вигоріли до останку. Вулицею Імені Леніна бігали перелякані кролі, за ними ганялися шанівські коти із собаками, блукали отетерілі, мов конопель нажерлися, корови, сахався від усіх кінь Голубчик. Тільки свині спокійно рилися в кучугурах і все щось жерли, трясця їх матері. І постамент — білий, оливною фарбою ще влітку вкритий. Чому його вогонь не торкнув? Стоїть — нову колгоспницю на свою голову чекає.

Шанівці, чорні, як біда, вешталися коло своїх згарищ. Хто вив до хрипу, хто намагався відшукати хоч щось уціліле.

— Добре, бля, хоч бомаги врятував! — рипнув зубами Залусківський.

Пішов до вантажівки, куди Алка закидала все, що вдалося врятувати від вогню.

— А все твої каверзи! — кинула Алка чоловікові.

— А ну цить мені, дурна, — процідив Залусківський.

Алка зиркнула — ніби вогонь не хату, а її саму випалив.

Не змовчала, як завше. Плюнула чоловікові під ноги:

— Сам мовчи, бо як вріжу помежи очі, то й перекинешся, — одказала спокійно.

На вулицю глянула:

— Чи онде Льонькові з Дариною допоможу. Зараз вони тобі ребра перерахують.

До вантажівки йшов Льонька. За ним Дарина шкандибала, за бік рукою трималася. На Льонькові капелюх фетровий, ватянка й чоботи — усе, що врятував. Дарина в халаті, вовняною хусткою обмоталася, а на ногах — калоші.

Залусківський голову опустив, на Льоньку з Дариною — спідлоба:

— Не до вас мені…

— Судити тебе зараз буду! — крикнув Льонька.

Та так крикнув — луна пішла.

Шанівці, як ті примари, від згарищ відриваються… На крик повзуть. — Іди геть, Льонька… — шепоче Залусківський. Очі люті.

— Чужого найняв копу підпалити? Найняв! — бризкає слиною Льонька. — Роман у тій копі через тебе загинув? Загинув!

Чужого вбив за балкою? Вбив! А Катька моя це бачила! Усе чисто бачила! От ти і злякався! Село на нас нацькував! Усіх чисто попалив, сволото!

— Ти, Льоня, часом не п'яний? — прохлипала Ничипориха.

— Залусківський у всьому винуватий! — крикнув Льонька. — Село — під корінь, аби ніхто не взнав, як він Романа згубив, а Романову землю до рук прибрав.

— Яку землю? — гукнув Федька. — Оті бур'яни, що з Івановим полем межують? Таж Ромка її однаково обробляти не міг. Дарма ти, Льоня, на Івана намовляєш.

— Еге ж! Мені, приміром, теж тепер та земля — як мертвому кадило, — піддакнув Людчин батько.

— Ми до міста поїдемо! — вискочила Людка. Без суму.

— Ви мені зуби не заговорюйте! — крикнув Льонька. — Івана судити треба! До міліції його, виродка! Хай за все відповідає по закону.

Залусківський кашлянув.

— Може, хоч останнє слово даси, якщо ти, Льонька, в нас тут прокурором став?

— Дулю тобі, а не останнє слово! Загнав мою дитину світ за очі! Де нам тепер її шукати? Як нам тепер жити? Ні хати! Ні двору! Голі й босі залишилися… Залусківський знову кашлянув.

— Ну, то й теє… Оце, що ти зараз наварнякав, — твоєї паскудної дівки вигадки! Тягалася з Романом! Ось яка у нас правда! Та хай її Бог судить! Романа Бог покарав — і її покарає…

Ми усі й так через них постраждали.

Льонька кинувся б до Залусківського, та Дарина у ватянку вчепилася:

— Льончику!

Залусківський криво всміхнувся.

— А про землю… Я тут подумав… Хочу допомогти всім.

Хай воно мені й невигідно, та вже дуже велика біда…

— Що?! Що?! — приклала руку до вуха глухувата Людчина мати. — Як ти допоможеш, Ваня?

— Можу ваші земельні паї викупити. От і буде вам якась копійчина, щоб на новому місці влаштуватися.

— На новому? — Дарина насупилася. — А ми звідси нікуди не збираємося!

— Та замовкни вже, Дарина! — зашипіли на неї шанівці. — Дай розумного чоловіка послухати! А скільки за пай даси? Скільки, Іване?

Залусківський ніби не чує. До Катерининого батька підійшов:

— А в тебе, Льонька, я пай не куплю! Подихай разом зі своєю поганою дочкою і жінкою дурною…

Льонька розмахнувся, та тепер у нього не тільки Дарина, а й із десяток шанівців учепилося:

— Та досить тут баламутити, Льонька! Як не зупинишся, покалічимо й не пожаліємо! Мало тобі? І до Залусківського — благають:

— А в нас купиш, Ваня? А в нас? Ой, як гроші потрібні!

Дарина чоловіка обійняла:

— А що я тобі, Льончику, казала? Не повірять… Не послухав! Тепер Залусківський у всіх паї повикупає, а ми отут із тобою на пару точно повиздихаємо…

Шанівці оточили Залусківського, тільки Тамарка на місці лишилася. Зиркнула по вулиці — й тихцем, тихцем геть. “Боже, який же кмітливий цей Іван! — вражалася. — Нараз зорієнтувався! Добре, що ще не всі його пропозицію чули”.

До кіоску свого дійшла — вкотре пораділа, що не економила, а купила свого часу будку із заліза. Село згоріло — кіоск уцілів. Навіть пляшки всередині не постраждали. І схованка, яку Тамарка влаштувала під підлогою, неторкана.

Тамарка дістала зі схованки целофановий пакет, вийняла з нього грамів сто грошей. Усміхнулася:

— Встигну!

Подалася вулицею Імені Леніна до тих шанівців, кого Льоньків лемент не одірвав від їхнього горя.

Виходило, що з п'ятнадцяти шанівських хат на пропозицію Залусківського відгукнулися хазяї десятьох. Ураховуючи Ничипориху і Расу, з якими були розмови про земельні паї в минулому.

— Отже, вісім, — міркувала Тамарка. — А я зможу у п'ятьох паї купити! Зупинилася. Замислилася.

— Яких же п'ять? — сама собі. — Та не п'ять зовсім! П'ять — це з паями самого Залусківського і нашими з Федькою. Оце бізнесмен! Мені тільки три сім'ї продати можуть. Ну, нічого, нічого! Хоч би щось… Тамарка заскочила на подвір'я старої п'янички баби Нюсі.

Дві хвилини, сто гривень і пляшка — такій швидкості укладення ділових угод позаздрили би навіть на Волл-стрит.

Друга оферта вилилась у півгодини й триста гривень.

Залишилися Дарина з Льонькою, у яких — Тамарка чула на власні вуха — Залусківський паїв викупати не схотів. Бач, образився. Віжка під хвіст потрапила. А Тамарка — не з образливих.
Дарина з Льонькою ладнали з обгорілих дощок який-не-який дах для корови та свиней.

— Я до вас із розмовою, — гукнула Тамарка.

— Пішла геть, підлото! — Льонька як стояв із молотком, так і пішов на Тамарку.

— Хочу купити ваші паї земельні! — встигла оголосити Тамарка, перш ніж відскочила на безпечну відстань.

— Ну, заходь! — сказав Льонька, а Дарина всміхнулася гірко:

— Уже вибачай, Тамарочка, що до хати не кличемо. Не прибрано в нас!

— Та годі вже, Дарина! — Тамарка їй. — Усім погано, не тобі одній. Онде кожен собі думає, куди податися.

— А ти, я бачу, не дуже сумуєш…

— Я просто рук не опускаю! — відказала Тамарка. — Якось перезимуємо у Федькиної сестри в Килимівці, а весною вже будемо думати, що далі робити.

— А нам нема де зимувати, — заплакала Дарина. — І дитина пропала. Геть пропала. Де її тепер шукати?

— От я й кажу, — Тамарка своє. — Продайте мені ваші паї… Я добре заплачу. Не те що Іван. У вас земля є. Однаково не обробляли. Тепер вона вам зовсім ні до чого. Одна морока.

Льонька зітхнув:

— Страшно… без землі.

— А без хати не страшно?

— Хату поставимо. Мо' пошукаємо покинуту, що ще не зовсім розвалилася. А як землі не буде, то…

— То що? — Тамарка їм.

— Хто я буду без землі? — Льонька.

Тамарка руками — плеск!

— Ну й дурні ви, їй-бо! — звилася. — Я вам живі гроші пропоную, а ви за бур'яни чіпляєтеся… Онде поїдете, Катерину свою відшукаєте, заживете у місті без турбот.

— А корову і свиней куди? — Дарина їй.

— Заріжете і продасте, — Тамарка повчає, ніби мамка перший день на селі. — Знову ж — гроші. Та погоджуйтеся вже, бо терпець уривається. Піду, не повернуся. Будете колупатися у своїх бур'янах, поки…

— Добре, — видихнув Льонька. — Скільки даси? Дарина не встигла й слова вставити. Нараз усе обкрутили, і гроші з Тамарчиної долоні перекочували до Льонькиної.

Дарина ледь не луснула з досади. Тамарку наздогнала:

— Нащо ти, голубонько, чоловікові гроші віддала? Проп'є! — смикнулася.

Тамарка їй:

— Таж Льонька — ґазда!

— От паскуда, — прошепотіла Дарина. На подвір'я — а татка вже й сліду нема.

— Оце ми дохазяйнувалися, — заплакала. І пішла далі корові зі свинями дах лагодити.

Тамарка йшла попелищем і всміхалася. “А непогана я учениця! — думала. — Перепродам паї Залусківському, мені вони — зайве. Я людина торгова… Кіоска відкрити й горілкою торгувати можу де завгодно”.

Залусківський, хоч Алки й лякався трохи, та Тамарчин настрій іздалеку побачив.

— Піду… — кинув жінці.

— Куди? — похмуро запитала Алка.

— А може, ще паїв назбираю…

Тамарка вже до кіоску добігла. Розписки, документи й гроші до схованки вкинула, віконце відчинила. Стоїть, усміхається. Залусківський підійшов.

— Де бігала? — прямісінько в саму душу.

— Паї повикупляла… — Тамарка брехати не наважилася.

— Ах ти ж сучка! — розлютився Залусківський.

— У тебе вчуся, Ваню, — відповіла Тамарка. — Як хочеш, то перепродам… Мені вони…

Залусківський зубами скрипнув, пішов не обертаючись. — Іще прийдеш, — прошепотіла Тамарка йому в спину.
За тиждень у вигорілій Шанівці зосталися Льонька з Дариною й Ничипориха, яка лишилася без хати, без землі та без грошей. Баба пробувала вмовити Залусківського тепер не влаштовувати їй файний похорон, а краще грошиків підкинути, та Залусківський уперся:

— Я свого слова, бабо, не міняю, — відрубав.

— Ваня! Ти ж їдеш… — бідкалася Ничипориха. — Де я тебе шукати буду, як помру?

— Я тебе, бабо, сам знайду, — навіть не почервонів Залусківський.

— Обманув ти мене, Ваня, — заплакала баба. — Де мені тепер себе дівати? Хоч у колодязь стрибай, так гірко. — Їдь, бабо, до Килимівки, — порадив Залусківський. — Там люди. Не пропадеш. Мо', хтось пустить до себе. Чи в інтернат здавайся…

— В який іще інтернат?

— Для старолітніх, — Залусківський почухав потилицю і пішов геть. Навіть не попрощався.
Льонька пив, доки гроші не скінчилися. А тоді приліз до Дарини:

— Де жити будемо, жінко?

Дарина часу не гаяла: у неї і корова зі свинями під дахом, і колишня Катеринина кімната, де стіни вціліли, дошками накрита зверху.

— Тут і будемо, Льончику, — і заплакала.

Він аж протверезів. Зітхнув, насупився.

— Чуєш, Дарка… А може, до міста поїдемо? Чого нам тут удвох порпатися? — Їдь, коли хочеш, — відказала, — а я не можу. Раптом дитина повернеться? Тут чекати буду.

Льонька знову зітхнув. — Піду…

— Куди? — жінка йому.

— До Килимівки. Приведу Степана, хай допоможе свиню заколоти. М'ясо продамо, гроші будуть. — Іди…

Льонька пішов, а Дарина все лагодила стріху над Катерининою кімнатою. Потім дірки та щілини глиною замазала. Вийшла така собі мазанка серед згорілої хати.

— Якось перезимуємо, — прошепотіла. — Аби тільки дитина повернулася.
Ничипориха геть нічого не робила. Увесь день сиділа біля згарища й одно кивала головою, як заведена. На ніч тулилася в кутку зруйнованої хати, накривалася ковдрами й облізлим матрацом. А на ранок знову сідала біля згарища.

На третій день після того, як у Шанівці не лишилося нікого, Дарина прийшла до Ничипорихи. Принесла каші з гречки й молока.

— Бабо! Поїжте, бо впадете.

Ничипориха зиркнула на Дарину недобре:

— Пішла геть, курвина мати! — просичала. — Це ти у всьому винувата. Це твоє стерво все село попалило…

— Би сперечалася з вами, бабо, та сил нема, — відказала Дарина. — їсти будете?

Ничипориха оскаженіла, як змогла підхопилася, руки трясуться:

— Геть! Геть!..

Дарина миску з кашею і бідончик із молоком біля баби лишила та пішла, куди баба послала, — геть.

Надвечір Ничипориха виїла все чисто. Дарина мовчки забрала посуд, а назавтра знову прийшла. Тепер уже не вмовляла. Поставила і геть.

Льонька повернувся з Килимівки через три дні. П'яний і злий.

— Свиней здихався, — похвалився.

— Як це, Льончику? — Дарина пополотніла.

— А живцем продав. Завтра люди приїдуть і заберуть, — він їй.

— А… гроші де? — Дарина здогадувалася, та повірити не хтіла.

— Де, де… — пробурмотів Льонька — і завалився на постіль, де колись Катерина спала.

Дарина вийшла надвір. Озирнулася навкруги: дике поле… І заговорити нема до кого.

— Боже всемогутній, допоможи. Поверни дитину, бо не втримаюся. Не втримаюся і щось зле зроблю. Не можу більше. Сил нема… Ти ж глянь, Боже! Попіл… Нема села. Одні ми тут лишилися — я і Льончик. А ще баба… Змилуйся над нами. Зроби, Боже, щоб у Шанівку люди повернулися. Щоб дитина моя золота з ними прийшла, а я б зустріла її, до себе пригорнула, приголубила. Захиталася Дарина, на землю впала.

— А, може, хай би й не поверталася… Може, краще життя їй судилося. Може, піти мені, Боже, за нею слід у слід. Людей розпитати… Хтось же знає, де моя кровиночка…

Замовкла і ще довго лежала на холодній землі.


А за тиждень морози вдарили. Льонька свинячі гроші допив і на корову став поглядати. А Дарині наче байдуже. І слова впоперек не каже.

— У Килимівку піду, — Льонька. — Іди, Льончику, — Дарина лагідно. — Мо', відразу і корову із собою візьмеш?

— Ти чого, дурна? — він супиться.

— Та нічо'…

Картоплі в миску наклала — і до Ничипорихи. Дивиться — нема баби надворі. Стала біля Ничипоришиного згарища.

— Ничипорихо! Гей, бабо, де ви?

Аж — ні звуку у відповідь.

Дарина посуд на землю поставила і до згарища. Глянула — і заплакала:

— Оце вам, бабо, і весь похорон…

Мертва Ничипориха лежала під дірявим матрацом і всміхалася. Тільки долоньки сухі в кулачки стисла, ніби до бою готувалася.

Дарина перехрестилася і відкинула матрац. Закрила бабі очі й потягла її далі від згарища.

— Що я роблю? — сама собі дивувалася. — Куди я бабу тягну? Ет, шкода, Льончик до Килимівки попхався. Як же я сама впораюся?

Лишила мертву Ничипориху посеред вулиці Імені Леніна, пішла на своє подвір'я по лопату. А з подвір'я — гавкіт злий.

Дарина мерщій — за вила вхопилася, та до загородки, де корова стояла.

— Матінко, та що ж це робиться?

У бік корові намагався вчепитися великий худий пес. Ще з десяток підстрибували за загородкою…

— Ану геть! Геть! — Дарина вилами — як шаблею: — Пішли мені… Повбиваю, паскуди…

Пси розбіглися. Дарина до корови — припала, гладить:

— Що, голубонько, перелякалася? Ну, тихо, тихо… Хай їм грець, тим собакам! Вони стерегти нас должні, а вони… Дарина зітхнула. — …А вони голодні. Теж їсти хочуть…

Аж із вулиці — скавучання. Дарина насупилася. На вулицю:

— Та нема більше корівок! Одні ми тут. Глядь — пси бабу рвуть.

— Лишенько! Лишенько! — Дарина кинулася. Голосить:

— Киньте! Киньте, кляті паскуди! Краще корову… Краще корову!

Пси розбіглися, повсідалися на відстані, дивляться.

Ухопила Дарина Ничипориху попід грудки і потягла до свого двору. Шепоче:

— Не бійтеся, бабо. Я вас не кину. Онде біля двору поховаю, до корови ближче. Бо як ці кляті пси знову наскочать, не встигну до корови добігти. Ви вже, бабо, не ображайтеся…

До пізньої ночі Дарина копала Ничипорисі яму біля загородки, де корова стояла. Потім обернула бабу ковдрою і зіштовхнула в яму.

Баба сіла і все всміхається.

— От ви, бабо, і тут відзначилися, — сумно прошепотіла Дарина.

Накрила бабу зверху матрацом і почала закидати яму.

— Хреста Льончик поставить, як із Килимівки повернеться, — сказала, як закінчила.

Землю ногами розрівняла.

— Спіть, бабо, з миром.
Льонька повернувся з Килимівки наступного ранку. Дарина саме біля грубки саморобної у Катерининій кімнатці грілася.

— Продав корову? — спитала гірко.

— Ні, — буркнув. — Ніхто не бере.

— Ну й слава Богу, — відказала Дарина, а він їй:

— Чого радієш, жінко? Як ми корову прогодуємо?

— Якби ти, Льончику, не пив, ми б не тільки корову прогодували, а й самі б ситі були… Що дивишся? Може, вдарити хочеш?

Льонька глянув Дарині у вічі — і раптом заплакав.

Та завмерла, руки до грудей приклала:

— Ой, Льончику! Сонечко моє ясне. Годі… Годі, прошу, бо не втримаюся. Усе буде добре, любчику. Усе буде добре… — і до чоловіка.

Притулилася — і собі в сльози:

— Що це ти, любчику? Таж ми живі… Не померли. Бог дасть, і зиму осилимо. Притулимося одне до одного, ти мене зігрієш, а картоплі нам до весни вистачить. І комора наша не згоріла, а в коморі ж… Не пропадемо, Льончику. Нам би тільки дитини діждатися. Так?

Льонька сльози втер, жінку до себе притис:

— Дарка, яка ж ти в мене… Такий я перед тобою винуватий! Такий винуватий… Хоч убий мене! Їй-бо, заслужив. Це через мене дитина втекла. Бо п'яний був. Не зумів вас захистити.

Дарина на нього глянула:

— Ти в мене золотий, Льончику! Оце б сто чоловіків переді мною стали, а я б однаково тебе обрала.

Льонька задихнувся і заплакав іще дужче.

Так до ночі й просиділи. А чого ж? Поспішати не було куди. Самі лишилися.
Наступного дня хреста злампічили удвох. І Льонька сказав:

— Дарина, я більше пити не буду. І простягнув жінці кілька зім'ятих купюр.

— От і добре, — всміхнулася Дарина. — Нам би тепер тільки дитину дочекатися і… заживемо. Так, Льончику?

Надвечір у Катерининій кімнаті одне до одного притислися.

— Ох і зимно, — прошепотіла Дарина.

— Я зараз…

Льонька з-під ковдри ковзнув, до грубки саморобної дров підкинув. Подумав — і ще докинув:

— А чого нам дрова економити? Завтра піду за балку й нарубаю, — сказав.

— Затулку прикрий, любчику, — нагадала Дарина.

А Льонькиною рукою, либонь, диявол водив. Затулку прикрив аж занадто. Під ковдру сховався, Дарину голубить. Ув обіймах поснули.

На ранок — не прокинулися.

За тиждень голодні шанівські пси добралися до Катерининої кімнати.




1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка