Село не люди Аннотация



Сторінка6/9
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.98 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Розділ 5


Ігор Крупка закохався до повного божевілля: цнотливий колекціонер відкрив свою печеру скарбів примхливій Жанночці, чого сам від себе не сподівався. Жанночка запитала у перший день знайомства:

— Ти далеко мешкаєш? І вже через півгодини Крупка-молодший тремтячими руками відчиняв двері двокімнатної квартири у серці Подолу.

— Овва! — оцінила Жанночка Крупчину колекцію й пішла до ванної кімнати.

— Чорт! — Ігор згадав про звалище брудних шкарпеток, що давненько жили у кутку ванної. Та дарма він хвилювався: коли Жанночка вловлювала запах грошей, вона вміла не помічати таких дрібничок, як покручені чоловічі шкарпетки під ногами, Жанночка прийшла й залишилася. Тіло її було настільки звабливим і майстерним, що Ігор Крупка з радістю смажив яєчню щоранку, регулярно викидав у сміття брудні шкарпетки й двічі на день чистив зуби, чого раніше від нього не могли добитися ні матуся, ні батько-професор. Із набагато меншою радістю Ігор купив спочатку теплі колготки, щоби не мерзли Жанноччині ніжки. Потім до колготок — чобітки від Ваіlу, під чобітки теплу спідничку від Armani за зовсім незрозумілу для Крупки-молодшого ціну. Але то все квіточки. Завірюхами дражнилася зима, і Жанночці заманулася шуба. Справжня шуба з яскраво-блакитної норки, бо Жанночка пояснила: до блакитних очей і рудого волосся блакитна норка пасуватиме якнайкраще.

Крупка пручався, скільки міг. То затримувався на роботі, то вимислював терміновий виклик на експертизу старожитностей. Та доля суворо взяла за комір і привела до хутряного салону. І сталося це так. Ігор із Жанночкою йшли до філармонії. Не те щоби Крупка-молодший уважав себе за меломана — просто колеги в університеті розповсюджували квитки серед студентів, і Крупці вигоріло два зайві безкоштовні. “Чому б тактовно не пояснити дівчині, що у світі є не тільки шуби та спідниці! — наївно подумав Крупка-молодший. — Хай послухає класику! Хай побачить, що я — людина високого творчого польоту… Хай закохається у мене ще дужче”. Крім того, до філармонії мали припхатися з десяток університетських викладачів, і Крупці дуже кортіло, щоб вони повмирали від заздрощів, дивлячися на красуню, яка поряд із ним.

Жанночка погодилась піти до філармонії аж занадто легко.

Крупка розслабився. Та дорога до філармонії жорстоко пролягла повз салон “Імперія хутра”, і Жанночка запитала — ніби ненавмисне: — Ігорчику, в нас іще є час?

— Так, сонечко, — відповів дурний Крупка. — До концерту ще майже година. — Ігорчику, я заскочу на хвилинку… — І Жанночка показала пальчиком у бік хутрового салону.

— Але ж… — почало доходити до Крупки.

— Я тільки примірю! — відповіла Жанночка вже від дверей салону, і Крупка-молодший покірно поплентався слідком.

Жанночка спочатку примірила одну шубку, потім довго сварилася з продавцем. Крупка-молодший нервово зиркав на годинник і розумів: на концерт вони катастрофічно запізнюються, а отже, покрасуватися із Жанночкою у фойє вже не вдасться. Коли до музичної феєрії лишалося хвилин п'ять, Жанночка втонула у розкішній блакитній шубці й виголосила вирок: — Ігорчику! Ця шубка створена тільки для мене. Правда?

— Так, сонечко, — промимрив Крупка-молодший і пішов до продавця.

Салон зачинявся за півгодини. За цей час Крупці-молодшому треба було встигнути змотатися додому, без свідків витягти зі схованки п'ять тисяч доларів, зайцем метнутися назад, заплатити… І все тільки заради того, щоб уночі Жанночка не копилила губки, а ластилася і дарувала неземну насолоду.

— Я на тебе тут почекаю, — згодилася Жанночка, і Крупка побіг.

Який там концерт! Увесь вечір Жанночка крутилася перед Крупкою-молодшим у новій шубі, й Ігор, треба сказати, навіть запишався. Відчув себе арабським шейхом, щедрим до безглуздя. — Ігорчику, правда, я в тебе найкраща? — примхливо запитала Жанночка, і Крупка-молодший подумав, що вже стільки грошей уклав у це неземне створіння, що відпустити її тепер було б порушенням усіх законів економіки.

— Так! У мене! відповів із притиском. — Ти — тільки моя! Так, сонечко?

Жанночка мотнула головою, і чорт розбере, що то значило. Через місяць Ігор перестав рахувати витрачені на Жанночку гроші. І не тому, що почуття задушили здоровий глузд. Ні.

Просто скінчилися гроші. Таку новину Жанночка, як не дивно, сприйняла без суму. — Ігорчику! У тебе так багато… — І Жанночка повела блакитними очима по колекції старожитностей.

— Що?! — Крупка-молодший аж підскочив. — Сонечко! Це не продається! Це — колекція… Я півжиття землю рив, щоб зібрати це, — збрехав. І саме під час цієї переломної розмови у двері Крупчиної оселі постукала Катерина.

Крупка відчинив двері — і щелепа в нього відвалилася.

— Катя?


Катерина знизала плечима. Простягла Крупці-молодшому візитку.

— Вибачайте… Казали, що можу приїхати, як зовсім зле буде…

— Катя? — ще не міг повірити Крупка і від дверей не відходив.

Дівча голову опустило.

— Та нічого… Піду…

Крупка-молодший чогось перелякався.

— Стій! Так несподівано… — За руку вхопив. — Проходь, проходь… Із кімнати вийшла Жанночка.

— У нас гості?

— Вибачайте, — замість “доброго дня” чогось озвалася Катерина.
— Ну, розповідай, — Крупка-молодший умостився на дивані, Жанночка — поряд. Катерина стояла перед ними — ну точнісінько як у класі перед килимівською вчителькою Марусею.

— Мама веліла бігти геть… — прошепотіла Катерина. — Веліла за курганом її чекати, та не вийшло. Дядьки погналися услід, довелося далі мчатися…

— А чого гналися? — хрипло запитав Крупка-молодший.

У горлі чогось пересохло.

— Убити, мо', хтіли… А перед тим… зґвалтувати. Сама чула. А мамка вашу візитку знайшла, дала мені… І от…

Катерині — сльози в очі:

— Якби от ви назад до Шанівки їхали той курган розкопувати, то і я б із вами додому дісталася. Самій — страшно, — призналася. — Ігорчику! То вона у нас буде жити? — здивувалася Жанночка.

— А я все вмію робити, — Катерина їм. — І готувати, і прати… І в хаті прибрати можу гарно.

— “У хаті”?! — Жанночка розсміялася.

Крупка-молодший підскочив, по кімнаті забігав:

— Ну добре, добре… Сьогодні в мене переночуєш, а потім щось придумаємо. — На дівча глянув: — А чого стоїш? Сідай, відпочинь.

— Та я не стомлена. Можу вечерю вам приготувати. Чи ще щось зробити…

— Кинь дурне казати. Нічого не треба. Відпочивай. Ти коли з Шанівки поїхала?

— Уже третій день. Можна води зігріти? У мене чисте із собою є, і рушника мама дала…

— Води зігріти? — не повірила Жанночка. До Ігора: — Звідки вона вилізла?

— Сонечко, досить! — відповів Ігор. — Ти просто не уявляєш, що пережила ця дівчинка. Її варто пожаліти, а не глузувати.

— Та я не ображаюся, — зітхнула Катерина. — То можу води зігріти?

— Можеш, — і собі зітхнув Крупка-молодший.

Катерина зачинилася у ванній — і попливла. Романові очі ясні, обгоріле обличчя, сувора Килина, раптом Чубчик із Рудим з'явилися… — І чого маму з татком не бачу? — сама собі. І ніби чорне очі залило.

— Та ні… — всміхнулася і аж по маківку — у теплу воду. — Живуть же люди…

У кімнаті тим часом Жанночка витріщала блакитні оченята і бушувала пошепки:

— Як це? Ігорчику, ти допустиш, щоб я приймала ванну після цієї брудної…

— Сонечко! Я щось придумаю. Сама подумай. Ну як я можу вигнати людину з дому, коли ніч надворі, а їй нема де переночувати.

— Це дивно! Це дуже дивно, що до тебе, такої… інтелігентної людини, запросто приходять якісь волоцюжки. Я починаю боятися тебе, Ігорчику!

— Сонечко, завтра її не буде. Клянуся. Не нервуй.

— А де вона буде спати?

Крупка-молодший повів оком по своєму барлогові. Одну кімнату окупувала Жанночка, і прорватися туди навіть самому Крупці вдавалося нечасто. У другій — святе. Колекція.

— Не знаю, — розгубився.

— Я знаю, — постановила Жанночка. — На кухні. Постелимо надувний матрац, хай втішається.

— Незручно якось. Може, ми з тобою на дивані у вітальні, а Катерині ліжко у спальні…

Крупка не договорив. Жанночка приклала долоньку до червоних вуст і ахнула.

— Та яка ж я наївна! — вигукнула. — Тепер усе ясно. Це ж твоя коханка малолітня! Ти просто не знаєш, як від мене відкараскатися!

Кинулася до спальні — речі збирати. За шубу вхопилася. Крупка аж затремтів:

— Сонечко! Зупинися! Добре, добре… Хай спить на кухні. Жанночка обережно розправила зім'яте хутро, повісила шубку у шафу і тільки потім драматично кинулася Крупці на шию: — Ігорчику! Яка я нещасна! Я думала, ти мене розлюбив…

— Я тебе не можу розлюбити, — цілком відверто відповідав Крупка-молодший, дивлячися на блакитну шубу, яка нахабно стирчала у відкритій шафі. Хистке замирення Жанночка і Крупка-молодший уклали якраз тієї миті, коли з ванної вийшла Катерина.

— Овва! — оцінила Жанночка красу Катриного довгого русявого волосся. — Обрізати не хочеш?

— Тепер однаково, — зніяковіла дівчина.

— Чому? — поцікавився Крупка.

— Матуся казала, не можна різати, бо долю собі обріжеш, а зараз уже можна.

— Чому? — не зрозумів Крупка.

— Та є вже в мене доля, — відказала.

— Тобто?


— Доля — то кохання, — Катерина опустила голову і ледь сльози втримує.

— Овва! — оцінила Жанночка Катрине жіноче єство. — Іди спати, філософине…

Катерину не здивував надувний матрац на підлозі кухні.

— М'якенько, — сказала Крупці-молодшому, який від сорому не знав куди очі подіти. — На добраніч. Хай вам щастя насниться.

— Ти… теє… Спи поки так, а завтра я щось краще придумаю, — виправдався.

Катерина плечиками знизала.

— Та й так добре… Дякую вам дуже за все.
Крупка не спав усю ніч. Спочатку Жанночка години зо дві базікала про “несподівані сюрпризи, яких зовсім не очікувала від Ігорчика”, а як угамувалася, Крупка-молодший усе думав: куди ж подіти мале дівча, що звалилося на його голову? І на ранок згадав про батька-професора з матінкою.

— А це ідея, — прошепотів і вже хотів був очі заплющити, як на кухні почулося тихе шарудіння.

На годинник зиркнув — пів на п'яту.

— Якого чорта? — пробелькотів і попхався на кухню. Катерина вже встала, матраца надувного згорнула, біля плити порпається.

— Чого не спиш?

— Таж ранок! — усміхнулася. — Я вам сніданок приготую… Якщо ви не проти.

— Зазвичай ми о дев'ятій прокидаємося, — повідомив.

— Да? — здивувалася Катерина. — Ну, добре. Я тихо сидіти буду… Не потривожу… Спіть собі.

Крупка пішов до спальні й до дев'ятої ранку витріщався на білу стелю.

Потім прокинулася Жанночка та запитала: — Ігорчику! Ти підеш до університету й покинеш мене саму з цією…

— Це всього на кілька годин, сонечко, — відповів Крупка. — У мене є ідея, куди Катерину прилаштувати.

— Можна, я буду тобі телефонувати, якщо раптом…

— Сонечко! Ніякого “раптом” не станеться. Катерина — дуже чемна дівчинка. Вона, здається, вже й сніданок нам приготувала.

Виразка Крупки-молодшого вдячно відреагувала на вівсяну кашу з молоком, млинці й гарячий чай.

— Я скоро… — і Крупка побіг до університету. Як-не-як відчитав дві лекції — і мерщій до батька-професора та матінки. Аж — сюрприз! Навіть холодної осінньої днини мрія виростити манго загнала професора на дачу. Міська квартира відповіла на дзвінок у двері тишею, і Крупка-молодший зовсім розгубився. Повертатися до Жанночки з поганою новиною не хотілося. А довелося.

Крупка-молодший навіть перехрестився перед дверима свого барлогу.

— За що мені оце все?!

Двері відчинила усміхнена, як мрія, Жанночка. — Ігорчику? Чого так рано? А ми з Катериною затіялися вареників тобі наліпити. Коханий, ти любиш вареники?

— Сонечко! Розумієш, — тихо пояснював, — я планував Катю до своїх батьків відправити. Вони люди літні. Була б їм добра допомога. Та й квартира в них більша за мою. Але вони на дачі. Добре, якщо сьогодні надвечір повернуться. Та можуть і затриматися…

— То що? — ще лагідніше всміхнулася Жанночка. — Хай Катя поки в нас поживе. Я не проти.

— Сонечко, ти — свята! — видихнув Крупка-молодший. І тільки тепер до нього дійшло:

— Сонечко! Ти ліпиш вареники? Але ж це… — Крупка згадав усі розмови про здоров'я Жанноччиних рук і нігтів, яким суворо заборонено займатися домашнім господарством.

— Заради тебе я… — Жанночка цьомкнула Крупку у щоку й помчала на кухню.

— Катя! — почув Крупка з кухні. — Чому ти ліпиш такі великі вареники? Маленькі варенички їсти набагато приємніше. Ет, ну одне слово — село…

— Та село ж і є, — почулося у відповідь.

Крупка обережно зазирнув на кухню: Катерина ліпила вареники. Жанночка сиділа поруч, ложкою робила ямки у борошні, потів засипала їх і знову копала нові ямки.

Катерина побачила Крупку, всміхнулася:

— Доброго дня! Їсти хочете?

— Вареників — із задоволенням! — відповіла замість Крупки його виразка.

— То ж скоро…

— Добре, добре…

Крупка пішов до вітальні. Упав на диван. Дивні дива почали відбуватися… Жанночка — на кухні. І не проти, щоби Катя трохи пожила у Крупки. Де пастка? У чому каверза? Крупка крутився, крутився, та відповіді так і не знайшов.

А тут і вареники та столі. Апетит витіснив думки, і Крупка-молодший так смачно прицмокував, спустошуючи тарілку, що навіть Жанночка здивувалася. — Ігорчику! Ти ніби три дні не їв…
Професор Богдан Крупка з дружиною, “клятою москалькою” Анастасією, повернувся до міста за три дні. Він був у розпачі.

Манго повсихали. Замість дерев із землі стирчали сухі стовбурки сантиметрів із сорок заввишки.

— Это поражение, Тася! — тремтів професор. — Это крах! Я этого не переживу!

— У меня есть валидол, Богданчик, — відповіла завбачлива дружина і вже полізла була до аптечки, аж тут професора сяйнула думка:

— Тася! Мы купим на рынке росток киви. Хорошо?

— Хоть баобаб, Богданчик, — погодилася Тася, аби тільки чоловік не рвав серце.

Професор попхався на Куренівський базар того ж дня. Ківі не знайшов, натомість завмер перед тіткою, яка продавала цуценят мопса. І чогось такими бідолашними та пригнобленими здалися професору ті цуценята…

— Как моя Украйна! — патетично вигукнув професор, коли припер додому рудувате собача.

— Богданчик… — урвався терпець професорській дружині. — Это живое существо, а не игрушка. Его кормить нужно, выгуливать… Кто это будет делать? У меня ноги болят. Ты тоже едва ходишь…

— Тася! Ты бессердечная… — Професор хотів сказати “женщина”, але протест дружини надто вже роздратував, і він вирішив Тасю не жаліти: — Ты бессердечная… старуха!..

Мопсеня у дискусії участі не брало, але й часу не гаяло.

Поки професор проводив паралелі між цуценячою долею та долею занедбаної України, мопсеня вчепилося у професорський черевик і встигло відгризти чималий шмат шкіри.

— Тася! Тася! — заволав професор, побачивши скривджений черевик, але дружина образилася на “старуху” і зачинилася у спальні.

Професор Богдан Крупка лишився наодинці із “занедбаною Україною”. І невідомо, чим би усе скінчилося, та до батьків нарешті добувся Ігор Крупка.

Професор довгу годину плакався синові на Тасю, яка “совсем — вот парадокс! — обмоскалилась в Украине и теперь изуверскими методами хочет свести меня в могилу”. Потім показав Ігорові цуценя, яке ховалося серед професорських архівів.

— Сын! Твоя мать не имеет жалости! Она не христианка! Бусурманка! Требовала, чтобы я избавился от этого милого создания! Я этого не переживу…

— Батьку, ви вже немолоді. Вам важко, — завів своє Ігор. — Вам треба помічницю… Щоб куховарила, прала… І з твоїм песиком гуляла. — І де мені взяти таку помічницю? — професор так розчулився, що перейшов на рідну мову, що з ним бувало вкрай рідко.

— Я вже знайшов її для вас, — обрадував Ігор професора. — Зараз маму гукну і все вам розкажу.

“Клята москалька” Тася вислухала сина і знизала плечима:

— А где она будет жить?

— Мамо, у вас чотири кімнати…

— Столовая исключается, наша спальня — тоже, остается рабочий кабинет отца и твоя комната, Игоречек! — перерахувала Тася.

— От свою кімнату я й пропоную виділити Катерині, — відповів Ігор.

— А как же ты? — розхвилювався неспокійний професор, притискаючи до грудей мопсеня.

— Тату, в мене є квартира, і я не збираюся повертатися під ваш дах, — нагадав Ігор.

— Как возмужал мальчик! — захитав головою професор.

Вони з Тасею ще б довго товкли воду в ступі, та втрутилося мопсеня. Нахабно надзюрило професору на коліна і побігло гризти усе, що втрапить ув око.

— Я согласна, — аж підскочила Тася.

Професор поспішно приєднався до дружини, і Крупка-молодший метнувся до дверей.

— За півгодини помічниця буде у вас!

— А откуда она взялась? У нее есть рекомендации? — вигукнув професор синові услід.

— Найкращі рекомендації, тату, — відказав Ігор. — Мої!


Жанночка знову здивувала Ігоря.

— Наша Катя переселяється? — запитала спокійно. — Ну що ж…

— Може… — завагався скоріше не Крупка-молодший, а його виразка. Дуже вже смачні сніданки з обідами готувала Катерина, та й вечері незгірші.

— Як знаєш, Ігорчику! — ще покірніше відповіла Жанночка.

— Ну, тоді… Я вже батькам пообіцяв.

Катерина зібралася за п'ять хвилин. Потім іще півгодини пішло на акцію милосердя: Жанночка раптом забажала віддячити дівчині за добре товариство та лагідну вдачу. Розкрила шафу й почала перебирати своє далеко не дешеве лахміття.

У результаті несподіваної ревізії величезний поліетиленовий пакет наповнився старими Жанноччиними кофтинами, сукнями, спідницями й іже з ними. Катерині аж дух забило: таке багатство летіло простісінько у пакет, а пакет — для неї.

— Яка ж ви добра, Жанночко! — ледь вимовила.

— Пусте. Мені воно вже не потрібно, — розкрила таємницю Жанночка.

Крупці-молодшому — метелики перед очима. Устиг помітити: скажено дорога спідниця від Armani теж опинилася в пакеті. “Я цього не переживу!” — завив подумки — точнісінько, як батько-професор.

— Сонечко, не хочеш піти з нами? — прохрипів від порогу, коли врешті збори закінчилися. — Ігорчику! Я купила книгу з кулінарії. Буду вивчати, — відкараскалася Жанночка. — Після Катиних сніданків я почуваюся неповноцінною! Треба надолужувати.

— На все вам добре, — попрощалася Катерина. — Хай ваша краса радує людям серця… Дуже дякую за подарунки.

Жанночка розсміялася.

— От село! Такого нагородила… Може, жіночими романами захоплюєшся?

— Одним…

— Прошу? — не зрозуміла Жанночка.

— Одним Романом… — відповіла Катерина і сумно всміхнулася. — Він — у серці…

Крупка сіпнув Катерину — ходімо! І пішли.

Жанночка двері зачинила, хитро посміхнулася й полізла шукати мобільний. За хвилину вже розмовляла.
Тася начепила на носа окуляри — усе розглядала Катерину. Професор розпочав допит.

— Откуда явилась? — Із Шанівки я…

— Почему тут?

— Так мама веліла… — І Катерина розповіла б усю правду, та Ігор утрутився:

— Я Катерину добре знаю. Як були в експедиції з Денисом, то зупинялися в її батьків. Дуже порядна і привітна родина.

Повесні Катя до села повернеться, а зиму у вас поживе. Допоможе, чим зможе. Так?

— Звичайно, поможу, — усміхнулася дівчина, і Крупка-молодший потяг її оглядати кімнату — аби тільки припинити розпити.

— У мене буде своя кімната? — зашарілася Катерина.

— Ну, не всю ж зиму тобі на кухні спати, — зітхнув Крупка-молодший і вкотре пожалів, що дав свою візитку не якомусь дядькові у степу, а оцій дитині, яка наївно приїхала із села до столиці.

— Який же ви добрий! — вихопилося в дівчини.

— Та досить уже, — махнув рукою Крупка-молодший і застеріг: — Ти моїм батькам нічого про свої проблеми не розповідай. Зайве. Старі люди, ще щось не так зрозуміють. Просто кажи, що навесні додому поїдеш. І все. І додав:

— Гляди ж, допомагай їм.

— Та ви що, сумніваєтеся?

— Ні, — відповів Крупка-молодший.

Мить покрутився і каже:

— Чуєш, Катерино… Жанночка помилково тобі одну свою спідницю поклала. Оце щойно телефонувала… Каже, якщо Катя віддасть…

— Та хіба б не віддала?..

Катерина вивалила одежину з пакету на ліжко. Крупка-молодший порився та знайшов спідницю від Armani.

— Візьму, якщо ти не проти…

— Будь ласочка…

Крупка-молодший вийшов із батьківської оселі, озирнувся.

Онде і баки для сміття. Підійшов. Роздер спідницю навпіл. Укинув у бак.

— Пастка… пастка… — шепотів…

А ноги все одно несли до Жанночки.


Перші два тижні Тася і Богдан Крупки обережно придивлялися: що за особу підкинув синочок? А що як вона крадійка? Чи просто нехлюйка?..

Катерина вставала вдосвіта, водила мопсика у парк під кущі. У професорській оселі перестало тхнути собачим лайном — і знову запахло розмовами про національну свідомість. Особливо під час обідів, які справно і смачно готувала дівчина.

— Тася, я удивлен бескрайно! — нечітко, з переповненим ротом починав професор. — Украинское село совершенно деградирует! Ты посмотри на Катерину! Ей бы в школе учиться, книги читать… В университет готовиться, чтоб вернуться в свое село… И нести…

— Что ты несешь, Богданчик? — не зовсім розуміла професорська дружина. — В Украине — демократия. Каждый выбирает тот путь, который… — Тасі дуже кортіло сказати “хочет”, але вона була реалісткою, — который может. Девочка прекрасно готовит. Из нее получится хорошая повариха.

— А-а-а-а! Ты мечтаешь, чтоб моя Украина, моя родина… погибла! — кричав професор, проковтнувши котлету.

— Боже сохрани! — лякалася Тася професорської активності.

— А как иначе понять твои ужасающие заявления?! Село должно сеять и пахать! Повариха… Завтра все селяне станут поварами… Да?

— Ну? — обережно запитувала Тася.

— А что они будут готовить? А? Где продукты? Откуда? Из супермаркетов? Нет, дорогая моя! Село должно сидеть в… селе! Нечего им в городе делать! Дармоеды! Ты посмотри на нашу Катерину! Она же просто на всем готовом!

— Она нам помогает. И с мопсом твоим гуляет. И обеды готовит. И стирает. И гладит. И даже навела порядок в твоих архивах. Очень хорошая девочка…

— Девочка, девочка… Эта девочка — предательница! Она — яркий пример деградации и растления села. Эти сволочи спиваются и едут в город. Я этого не переживу! — поставив професор крапку в розмові. Бо обід закінчився. А після обіду професорові було не до розмов: читав книжки про вирощування ківі й виховання мопсів.

За два тижні Тася переклала на Катерину всю домашню роботу, а професор іще й лаявся, що мопсик чогось більше ластиться до дівчини, ніж до нього.

Утомлена й сумна, Катерина щовечора зачинялася у своїй кімнаті, лягала на ліжко — і виникали перед нею очі Романа, мамка, татко… Це був найкращий час доби.

— Чуєте мене, дядьку Романе? — шепотіла у темряву, і кімната наповнювалася ледь видним мерехтливим світлом. — Погано мені тут. До вас ближче хочу… До мамки з татком. І до кургану хочу. Сісти собі під курганом… Тільки під курганом. Еге ж! Нагору більше не полізу. На що витріщатися? Скрізь люди однакові. Тільки на різних землях живуть. А під курганом — наше з вами місце. Ви б хоч покружляли над ним, а я б сиділа й відчувала: тут ви, зі мною поряд… Дядьку Романе! Чуєте? От дуже сумнівалася… Думала, згоріли ви — і серце охолоне. А воно гаряче. Весь час про вас думаю, про любов нашу. І нікого мені тепер не треба. Хіба ж іще хтось буде мене так, як ви, любити?..

Оченята злипалися. Темрява поглинала світло, ніби бажала: спокою тобі, бідолахо, до ранку.
Через місяць підтирання задів Тасі й Богданові Крупкам Катерина перестала розмовляти ночами. Надто втомлювалася. А у професора народилася нова геніальна ідея.

— Катя, сегодня прибери все побыстрее!

— Чого?

— “Чого, чого”… — роздратувався професор. — От село! Я буду обучать тебя грамоте…



— А я грамотна, — Катерина йому. — У школі майже відмінницею була. Тільки віршів чужих не любила вчити.

— Почему?

— Я свої вірші складала…

— От село… — повторив професор. — Вірші вона складала… Что ты в этом понимаешь?! Дура! Чтоб через час сидела в моем кабинете. Тебя сам профессор обучать будет. Поняла?

Тасі напрямок професорської активності не подобався. Не зумів професор видресирувати манго, відчув невдячну натуру мопсика й тепер вирішив відігратися на дівчині.

— Как же тебя снова вернуть к растениям? — ламала голову Тася.

А професор тим часом сів за стіл у своєму кабінеті. Брошурку із психологічними тестами відкрив. Кашлянув.

— Ну! Начнем с тестирования…

— З чого? — Катерина йому.

— С тестирования, дура! — закричав професор. — Живо отвечай на мои вопросы!

— Та добре…

А тут і Тася:

— Я тоже хочу послушать. Давно я не наблюдала, Богданчик, за твоими лекциями…

Професор розцвів:

— Садись, Тася! Будешь вольным слушателем…

Поклав перед Катериною чистий аркуш паперу. Наказав:

— Запиши двадцать своих самых заветных мечтаний.

— Зачем? — спитала Тася.

— По ее мечтам мы определим ее социальные перспективы, — пояснив професор. І до Катерини:

— Пиши!


Дівчина глянула на професора з подивом:

— Не можу…

— Почему?

— Таж нема в мене мрій…

— Як? — професор вухам своїм не повірив — аж на українську перейшов.

— Бо двадцятьох мрій не буває… Мрія — вона одна.

— То напиши одну.

— Не можу.

— Та чому ж, дурна ти дівко?!

— Бо моя мрія вже здійснилася. Я щаслива.

— Тася! Тася! Я цього не переживу! Що вона каже? Вона?!

Щаслива?! З якої ж це радості вона щаслива?

— Катенька, — обережно запитала Тася, — расскажи… Какая у тебя была мечта?

— У всіх дівчат одна мрія… Кохання… Справжнє кохання. На все життя. А все інше — то не мрії… То примхи.

— Що ти верзеш, дурепо?! Яке кохання? Тобі скільки років?! — роздратувався професор не на жарт.

— Скоро чотирнадцять буде… — І де ж твоє кохання? Чому вештаєшся по столицях, коли тобі треба в селі сидіти, корову доїти, щоб у місті молоко було, а не твоя дурна пика! — кричав професор.

— Роман… мій… згорів.

Професор зайшовся деренькучим сміхом.

— Тася! Ты слышала? Ее роман сгорел! Вот дура малолетняя. И это — будущее нашей Украины! Значит, один твой роман сгорел, теперь ты приехала новые романы крутить!

— Романом коханого мого звали. Згорів він. Чужі люди копу підпалили… Він згорів.

— Господи! Спаси и сохрани! — перехрестилася Тася.

До Катерини ближче сіла, за плечі обійняла.

А дівча ж без мамки — другий місяць… Як розревлося!.. І все життячко — перед очима. І він… дядько Роман… Чорний увесь… А очі — сині. І світ навкруги — синій.

Професор перелякався:

— Тася! Что она говорит?

— Богданчик! Катя говорит, что ее любимый погиб… И я ей верю.

— Но этого не может быть! Что за страсти-мордасти?! Я про село все знаю. Я там был…

— Когда? — не змогла пригадати дружина.

— Неважно! Был. Там все просто и натурально. Пахал, увидел девку за скирдой, штаны скинул, девку изнасиловал и… дальше пахать. Тоже мне Джульетта!

— Нам жаль, Катенька! Нам очень жаль, — Тася гладила Катерину по спині, а дівча все не могло вгамуватися. — Смерть — вообще ужасная трагедия, а смерть юноши…

— Та він не юнак… Дядько дорослий… У нього син був старший за мене. Теж загинув… — крізь сльози.

Тася витріщила очі й завмерла.

— Что? — пошепки запитав у неї професор.

Жінка знизала плечима. Катерині:

— Так ты любила взрослого мужчину, Катя? І — нотки крижані пробиваються.

— Дорослого…

— По… взрослому?

— Так, так… І буду любити його до кінця життя.

Голову підвела. Глянула. Чужі люди… Чужі. І — собі: “Що ж це я? Розпатякала язиком, мов помелом.

Нащо? Хіба воно їм треба?”

— Вибачайте… Можна, я піду?..

— Куда? — Тася суворішала на очах.

— Та як нічого робити не треба, то просто вулицею пройдуся. Тоскно мені…

— Мопса возьми!

— Добре… Тільки мерзне він, бідолаха. Холодно йому.

— Ему нужен свежий воздух, — вирішила Тася, і Катерина мовчки пішла збиратися.

На вулиці білим мело. Рожеве скляне пальто не гріло. Катерина притисла до себе тремтячого мопсика.

— Хоч би вони тобі ім'я якесь дали…

Мопсик пискнув — мабуть, не хтів на морозі пащу сильно роззявляти.

— Мо', я сама тебе якось назву? А будеш у мене… — Задумалася. — Такий ти чудний пес. У Шанівці таких не було. А от назву тебе Чудний. Добре?

Мопсик лизнув Катерину просто в ніс. Та розсміялася.

— Погодився? От і добре… Можу тобі таке сказати, чого нікому не казала… Я гроші мамині зберегла… Майже всі. Додому їхати буду… усіляких гостинців накуплю. Тут, у місті, багато всього. Шкода, що до весни так далеко… Як до Місяця…

Зупинилася. Мопса перед собою виставила:

— Тобі теж погано у професора? Незважаючи на холоднечу, мопс голосно тявкнув.

— Ото ж бо й воно, — зітхнула Катерина і повернула до професорської оселі.
Поки Катерина з мопсиком мерзли на вулиці, Тася й Богдан Крупки влаштували сімейне обговорення новоз'ясованих обставин життя своєї служниці.

— Гнать! — вимагала Тася. — Кого Игорек нам подсунул? Развратница!

— Гнать! Гнать! — кипів професор. — Ее место в селе! Ишь придумали… Чуть что — все в город бегут!

— Завтра у нее появится очередной роман на всю жизнь, и эта гадина может привести сюда бог знает кого!

— Гнать! Сегодня же! — постановив професор.

— Богдан! Ты сошел с ума! На улице ночь. Нет, пусть завтра с утра в доме приберет, обед приготовит, а потом уже…

— Хорошо, но я этого не переживу!

— Что ты хочешь сказать? — не зрозуміла Тася.

— Украина погибает. Это деградация и дебилизация. У этих людишек даже нет мечты! Нет, я этого не переживу!

— Кстати! — Тася витримала тактичну паузу й витягла з кишені халату невеличку книжку. — Я нашла руководство… по разведению манго в условиях средне-континентального климата.

— Не может быть! — зрадів професор, одразу забувши і про Катю, і про національну свідомість, і про те, що він цього не переживе.
Тася зустріла Катю і мопсика однаково непривітно.

— Щось робити треба? — спитала дівчина.

— Вот кастрюли бы почистить, — на ходу придумала Тася, і Катя попхалася на кухню.

— Мо', завтра? Ніч уже…

— Завтра будет завтра, — відрізала Тася й пішла до спальні. Професор так зачитався посібником із розведення манго, що і про час забув. Як схаменувся — друга ночі. І щось на кухні — шкряб, шкряб… Пішов на звук.

— А… Джульєтта! — чи то похвалив, чи то образив.

— А чого не спите? — Катерина йому. Професор суворо брови звів:

— Зайди в мой кабинет через пять минут. Я задам тебе несколько вопросов.

— Добре, добре… Оце тільки каструлю дошкребу…

— Немедленно! — професор тупнув ногою і пішов.

— Як знаєте… — Катерина покинула посуд і попленталася до професорського кабінету.


***

Богдан Крупка примружив око і наказав рідною мовою:

— Роздягайся…

— Нащо? — Катерина витерла руки об спідницю, зиркнула на професора.

— Покажеш, як ти любити вмієш… — у відповідь тим же суворим тоном.

— Та нащо воно вам?

— А-а-а-а! То ти, малолітня хвойдо, думаєш, що я старий?

— Нічого я не думаю…

— Роздягайся й ходи до мене.

— Та ні за що!

Професор із крісла зліз, до дівки підскочив — та як лясне по щоці!

— Ми тебе годуємо безплатно, живеш як у бога за пазухою, ще й рота роззявляєш, село дурне! Ану скидай усе. Подивимося, яка ти вправна…

Катерина в куток забилася:

— Відпустіть мене… Дуже прошу… Я що хочете буду робити, тільки не чіпайте…

— От я й хочу, щоб ти все поскидала!

Схопив Катерину за руки, витяг на середину кімнати. Сіпнув за спідницю — та й злетіла. Дівка зігнулася, до спідниці тягнеться, а професор на неї навалився, на підлогу кинув, сопе…

— Пустіть мене, пустіть… — губи тремтять, а прямо перед очима професорська пика пашіє.

— Давай, давай… — белькоче.

Уже долоню між ніг дівчачих запустив — і раптом як зойкне!

— Животное!.. — і вхопив себе рукою за жопу.

Катерина тремтить, на ноги підскочила. Дивиться — мопсеня на її захист стало. Гарчить, хвіст пістолетом.

— Ах ты ж тварь неблагодарная!.. — заволав професор. Заволав так, що Тася прибігла.

— Что случилось?

Катерина розхристана у кутку стоїть, поряд мопсеня варту несе, а по підлозі професор катається та все за зад тримається.

Тася й розбиратися не стала:

— Так вот зачем ты в наш дом пробралась?! Немедленно собирай вещи и вон!..

А Катерина й не виправдовувалася.

— Вибачайте, як щось не так. А професор ваш… така гнила людина!.. — сказала тільки.

За п'ять хвилин зібралася. Пальто рожеве скляне вдягла, чоботи ґумові, шию шарфом обмотала. Рюкзак на спині. Тася у вікно глянула — аж серце стислося: ніч, сніг мете…

— Ладно, можешь до утра остаться…

— Не лишуся. Погано мені у вас, — і до дверей.

Надвір вийшла, на парканчик низький під під'їздом присіла.

— До Шанівки піду… Скільки отак вештатися? Хай хоч уб'ють…

А у професорській квартирі — гармидер. Мопсеня біля дверей скавучить — жити не дає.

— Господи! Как я ненавижу собак! — взяло зло Тасю. — Ему приспичило, а мне нужно среди ночи его на улицу выводить.

Богдан! Это твой пес, вот и выведи его…

— Никуда я не пойду, — буркнув професор.

— Тогда пусть сам гуляет… — І Тася відчинила двері.

Катерина вже вийшла з двору на Велику Житомирську, коли почула позаду шурхіт. Обернулася. Мопсеня — у снігу по вуха. Дереться за нею, мов за останньою надією.

— От ти чудний… — усміхнулася. — Тепер точно буду звати тебе Чудним. Підхопила. Пригорнула.

— А ти мамі сподобаєшся… І пішли вони з мопсиком на пару — бозна куди.


Ігор Крупка мучився. Після того як він здихався Катерини, Жанночка жодного разу не попросила його щось купити. З усмішкою проводжала на роботу, усміхнена зустрічала і все рвалася кохатися. Навіть погодилася з черговою спробою Крупки-молодшого залучити її до високого світу мистецтва. На цей раз Ігорові перепали два квитки на модний вернісаж, і Жанночка залюбки накинула на плічки блакитну норку:

— Звичайно, підемо. Я дуже хочу… Хай і зараз!

Крупка-молодший завбачливо пробігся маршрутом від свого дому до вернісажу. Жахнувся: на шляху до мистецтва зяяли дверима відкриті — здається, цілодобово — з десяток бутиків і модних салонів.

— Я цього не переживу, — повторив професорський син улюблений вислів батька.

У день відкриття вернісажу Крупка-молодший викликав таксі й похвалився Жанночці:

— Не хочу, щоб твої ніженьки місили сніг… Поїдемо на таксі, сонечко. Жанночка всміхнулася й сказала:

— Ні.

Крупка-молодший загорював, а Жанночка розсміялася:



— Хочу в новій шубці пройтися. Хай усі знають, який у мене мужчина. Ні в кого такого нема! І пішли. Минули один бутік, другий… У Крупки-молодшого три волосини на лисій голові стирчком стали. У чому пастка? У чому?.. Не міг збагнути.

На вернісажі університетські колеги пороззявляли роти й не могли зчепити щелеп: — Ігоре Богдановичу… У вас така… подруга… Красуня! Крупка-молодший аж поплив. Спину розпростав і став іще довшим. Озирається — тільки окуляри на носі виблискують.


Після економічно вигідного походу на вернісаж до Крупки-молодшого потроху почала повертатися віра у безкорисливе кохання в окремо взятому випадку. Аж поки одного дня не зателефонував йому на роботу Соломон Ширман, відомий київський антиквар і колекціонер.

— Пане Крупко, — сказав, — мушу вас засмутити…

— Що сталося? — Ігор спершу подумав був, що остання експертна оцінка, яку він робив для салону Ширмана, виявилася не дуже компетентною.

— Ви, пане Крупко, як з'ясувалося, не єдиний володієте скіфською пектораллю…

Крупка-молодший розсміявся.

— Цього не може бути, пане Ширман.

— А ви забіжіть до мого салону цими днями… Я випадково і дуже дешево придбав пектораль, кращу за вашу… — Соломон Ширман на мить замовк, а потім зізнався: — Це я вихваляюся. Моя пектораль не краща за вашу. Така сама… Така сама унікальна і прекрасна.

Яке там “цими днями”! Крупка-молодший погнав до Ширманового салону через п'ять хвилин після дзвінка. Щось наплів студентам, відмінив лекцію — і гайда.

Соломон Ширман побачив Крупку-молодшого, всміхнувся:

— Добрий день, пане Крупка! Побився із Софочкою об заклад, що примчитеся сьогодні ж, не пізніш як за годину! — Ігоре Богдановичу, я милосердніша, ніж Соломон, — до салону вийшла Софія Ширман. — Я дала вам більше часу.

Цілісіньких три години.

— Обоє не вгадали, — нервово засіпався Крупка-молодший. — Якби я міг, я б тієї ж миті опинився тут. Не мучте… Показуйте.

Соломон Ширман зачинив салон, дістав із сейфа велику полотнину, поклав на стіл перед Крупкою:

— Хочу, щоб ви відчули ейфорію відкриття. Розгорніть самі… Це — диво!.. — Соломон молитовно склав руки біля грудей, очі заблищали. — Ну ж бо! Сміливіше…

Крупка-молодший задихнувся.

— Так… Зараз… — ніжно відхилив один краєчок полотнини, другий… — Що?! — крикнув. Відскочив, як олень від гадюки.

— Пане Крупка! Що сталося? — здивувався Соломон. Ігор затрусився, вхопився руками за три волосини на лисині:

— Соломоне… Соломоне… Це моя пектораль! Моя… Ось… Дивись… — Він підскочив до столу, потім відсахнувся. Заплющив очі: — Буду описувати, а ви із Софією звіряйте. Я кожен міліметр своєї пекторалі знаю… Кожен міліметр. І Крупка-молодший почав перераховувати прикмети й вади пекторалі. Соломон і Софія Ширмани схилилися над прикрасою. — …І останнє, — Крупка-молодший не втримався, розплющив очі, — на застібці щербина… Як від ножа чи кинджала. Є? — Є… — прошепотіла Софія. Соломон Ширман слова мовити не міг.

Довго мовчали. Ігор бараном дивився на старовинну скіфську прикрасу, а в голові така купа запитань… І жодного — з оптимістичною відповіддю.

Софія Ширман принесла коньяк і валер'янку.

— Завжди повинна бути альтернатива, — мовила сумно і сіла поряд із чоловіком.

Соломон обрав коньяк. Перекинув два келишки підряд. І врешті сказав:

— Пане Крупка, я вас дуже поважаю. Ви — справжній колекціонер. Тому, як справжній колекціонер, ви зрозумієте рішення, яке я прийняв…

Крупка-молодший знову затрусився. Знав він. Знав… Сам би так зробив. Але — як пережити?!

— Якби ви заявили про зникнення пекторалі, описали її прикмети й передали заяву до правоохоронних органів…

Якби після цього правоохоронні органи прийшли до мене і знайшли пектораль… Я б віддав її вам. А так…

— А так… От ви прийшли до нас, побачили пектораль, змогли розглядіти її вади… Після цього легко говорити, що пектораль ваша, — поставила Софія Ширман крапку в розмові.

— За скільки? — прошепотів Ігор.

— Усього п'ять тисяч доларів, — не зумів приховати радості Ширман.

Крупка-молодший надзусиллями змусив себе підвестися. Голова йшла обертом. — Ігоре Богдановичу, може, коньячку? — спитала Софія.

— Дякую, — Крупка-молодший вийшов із салону на автопілоті.

Ширмани дивилися услід.

— Соломоне, ти дуже мудра людина, — винесла вердикт Софія. — Якби ти не запросив його сьогодні, то пектораль довелося б повернути.

Соломон ніжніше, ніж дитину, загорнув у полотнину пектораль, поклав у сейф.

— А може, Ігорові пощастить і він знайде подібну пектораль, — згадала Софія про жалі.

— Ні, Софо, ця пектораль унікальна. Єдина у світі. Нам дуже пощастило, що Крупку обікрали… Ігор не пам'ятав, як дістався Подолу. Логіка підказувала подальший розвиток подій: він відчиняє двері квартири — порожньо. Розгардіяш, усе розкидане, ані колекції, ані Жанночки…

Повірив. Тому й дзвонити не став. Розшукав ключ у кишені, у замок вставив.

А тут двері й відчинилися. Жанночка всміхається, ручки до Крупки тягне: — Ігорчику!.. Чому такий сумний? А я за тобою скучила. У ліжечко! У ліжечко! Ніякої вечері!

Ну, це вже було. Як Катерина переселилася до Крупчиних батьків, Жанноччині уроки кулінарії зійшли нанівець, але відсутність гарячої їжі вона з успіхом компенсувала гарячим тілом. Протестувала тільки Крупчина виразка. Крупка розкрив рота і вперше від дня знайомства із Жанночкою ляпнув таке, що та отетеріла:

— Пішла геть!

Відштовхнув Жанночку і побіг у кімнату.

— Ти мене розлюбив… — почала була Жанночка, але зметикувала: традиційні методи сьогодні не допоможуть.

Крупка тремтячими руками відчинив сейф, чого не робив уже давненько. Усе якось не до того було. Почуття, бач, заполонили.

Сейф світив порожниною. Крім пекторалі, з нього зникла колекція срібних монет, яку Крупка-молодший стягнув свого часу в батька-професора і якою пишався. А також…

— Жіночі грецькі прикраси, оберіг зі слонової кістки, нефритова фігурка Будди, срібна тарілка доби Наполеона… — Крупка вив од жаху. Пропало все.

Кинувся до полиць, ущент заставлених. Перший ряд старожитностей стоїть, а у глибині полиць… Порожньо.

— Божечку! Що це?! — заволав.

Поглядом навкруги — порожньо, порожньо… О! Жанночка стоїть. Крупка на неї — очима зболілими.

Жанночка цілком відповідала драматизмові моменту. Дурними питаннями не мучила, коників не викидала. Сувора, серйозна… Соратниця. — Ігоре… Треба йти до міліції.

— Якої… міліції?!

Жанночка лобика насупила — замислилася, значить. Потім у долоньки — лясь!

— Знаю… Знаю! — до Крупки. — Це Катерина… Тільки вона могла. Як полиці від пилу витирала, то все розглядала — не відірвати! А ти сам подумай… Жили ми собі й горя не знали. А як вона з'явилася…

— Гадаєш? — Крупка вхопився за Жанноччину думку, як утопаючий за соломинку.

— Нема ніяких сумнівів. Ти дуже довірлива людина. Привів додому бозна кого, дозволив жити. А вона ж — босота! У ґумових чоботях припхалася. Мабуть, продала безцінні скарби за безцінь.

— Пектораль!.. — Крупка повалився на диван і заплакав.

— Що?.. — обережно запитала Жанночка.

— Мою пектораль… Ширман купив усього за п'ять тисяч доларів. Їй ціна — півмільйона… Я цього не переживу.

Крупка-молодший ридма ридав на дивані. Жанночка кусала губи зі співчуття. Не втрималася — розплакалася. Вчасно. Крупка підвів голову, Жанночку до себе притис:

— Сонечко… Прости мені… Я, грішним ділом, подумав був…

— На мене?

— Ну… Я досі не можу повірити, що мене могла щиро покохати така неземна красуня, як ти…

— Не час стосунки з'ясовувати! — Жанночка тіпнула Крупку за плечі. — Іди до Катерини, Ігорчику! Може, ця сволота ще не все розпродала…

— Підеш зі мною? — попросив Крупка-молодший.

— Ні за що! Буду дім стерегти! — відказала хоробра Жанночка. — А раптом… Тут же ще стільки всього…

Крупка — у коридор. Жанночка — за ним:

— Стій! Сховай найцінніше до сейфа.

— Яка ти в мене розумниця! — Крупка поліз до полиць.

Жанночка шийку витягла — спостерігає. Крупка — за двері. Жанночка — до телефону…


Ігор Крупка увірвався до квартири батьків, коли Катерина була вже далеко.

— Де? Де вона? — з порога.

— Твоя протеже? — уточнила мама Тася.

— Де Катерина? — І до кімнати, де сам дівча отаборив. Порожньо.

— Да что случилось, Игоречек? — Тася синові.

— Вона мене обікрала! Де вона? Тася похитала головою й оголосила:

— Эта мерзавка пыталась совратить твоего отца!

— Де вона?! — загорлав Крупка-молодший.

— Сбежала! И нас тоже обокрала. Папиного мопса прихватила. Какая черная неблагодарность!

Крупка-молодший сів прямо на підлогу й завив.

— Ненавижу! Ненавижу! — чогось перейшов на російську.

— Что случилось? — визирнув із кабінету професор.

— Мерзавка, которая тебя совращала, обокрала Игоречка! — пояснила Тася. Схопилася за серце: — Где валидол?

— Куди вона пішла? — Ігор підвівся. Розгублено озирався, ніби Катя десь зовсім поряд.

— А кто ее знает?! Бродяжка и есть бродяжка, — сказала Тася. — Обедать будешь?

Крупка послав маму разом із батьком-професором під три чорти й вилетів на вулицю.

Мело. Присів на низький парканчик, де раніше сиділа Катерина.

— Я цього не переживу… — прошепотів.

Пішов. Одного хотів: швидше дістатися дому, пригорнутися до Жанночки, обцілувати її смачне тіло, а краще б — хай вона…

До квартири доплентався. Дзвонив, дзвонив… Ключами відімкнув. Темно. Тихо. Ані звуку. Ані шурхоту найменшого.

Навпомацки увійшов. Світло увімкнув. Дверцята порожньої шафи, де ще вранці красувалася блакитна, як мрія, шуба, рипнули. На порожніх полицях — сліди термінової евакуації залишків Крупчиної колекції. І записка на столі:
Люблю. До міліції звертатися не раджу. Життя одне. Проживи його щедро.

Навіки твоя Жанна.


Крупка зім'яв записку, запхнув у рота і проковтнув.

Аж коли у горлі застряг клубок, допіру тоді зрозумів, що зробив. Скрутився на дивані, мов цуценя, і тихенько заплакав.




1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка