Село не люди Аннотация



Сторінка7/9
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.98 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Розділ 6


До ясного ранку Катерина блукала вулицями столиці. Мопсик то біг поруч, то на руки просився. — Чудний ти мій! — синіми од морозу руками Катерина притискала собача до себе. — От і не одна я… До села б добратися…

На ранок опинилася біля мосту через Дніпро. Стала. Чи на лівий берег іти? Чи в інший бік?

А позаду хтось — човг, човг. Озирнулася — маля рочків шести-семи. Розхристане, брудне.

— Дай поїсти! — криконуло хоробро.

— Нема в мене…

— Дай хоч собаку погладити…

— Гладь…


Маля до Катерини підбігло. Носом шморгає. Ручку до мопсика простягнуло. Мопсик зосередився, але не пручається. Дозволяє.

— Ти чого так рано містом швендяєш? — маля питає.

— А ти хто? — Катя йому. — Дівча чи хлопчик?

— Я? Вітька! Яке я тобі дівча! — образилося маля. Як штурхоне Катерину ліктем у бік!

— Ти чого? — Катерина йому. Мопсик вишкірився.

— А не обзивайся! — і маля пішло геть.

— Стій! Чуєш? — гукає Катерина. Маля зупинилося.

— Не знаєш, як із міста вибратися?

— То ти теж безпритульна? — маля глянуло на Катерину з розумінням. — А пішли до нас! Ми не які-небудь, не каналізаційні… У нас своя хата! У нас тепло… Тільки їсти нема чого.

— Куди це?

Маля ще раз підтерло носа й пішло. Катерина за ним. Міст обійшли, на гору трохи подерлися. Серед голих дерев — землянка.

Влізли. Справжня піч-буржуйка посередині гуде, тепло…

Як же тепло! Замість меблів — ящики. На земляній підлозі — щось плетене, певно, колись килимом звалося. І люди… Троє хлопчаків одних із Катериною літ. Дівка, здорова, як кобила. І баба стара. Зовсім стара. Без зубів.

— Тебе, сученя, тільки по їжу й посилати! — вилаялася кобила. — Кого привів?

— Хай погріється, чуєш, Славко?! — тупонуло ногою в розірваній кросівці маля. — Кидати чи що?

— Гроші маєш? — підступилася до Катерини Славка. Катерина очі відвела:

— Ні…

— А що маєш?



Катерина рюкзака з плечей скинула.

— Беріть… Мої й згодиться.

Маля першим рюкзак розграбувало. Серед барвистих Жанноччиних уборів знайшло вовняного светра.

— Моє, моє…

Навіть беззуба баба ворухнулася.

— Дайте й мені хоч щось…

Бабі дали прозорого шалика з орґанзи.

Славка виборола більшу частину Жанноччиного вбрання.

Щось на себе напхала, решту згорнула в хустку, підвелася:

— Піду… Може, харчів принесу…

А хлопці все сиділи, як колоди.

— А чого це вони? — спитала Катерина малого Вітьку.

— Хімікатів наїлися… Півночі блювали, а тепер заклякли і сидять, як дурні. Хоч би подохли!

— Нащо таке кажеш? — перелякалася Катерина.

— Жопа від них болить, — признався малий Вітько.

— Б'ють?


Маля зиркнуло на Катерину — так дорослі на дітей дивляться.

— Бабою гидують, Славка не дається, а мене скрутять і шоркають по черзі… — зітхнув. — Ти звідки така вилізла? — Із Шанівки… Оце б мені до села добратися…

Вітька всміхнувся, погладив мопсика:

— Мо', й доберешся… Подаруй мені своє собача.

— Не можу, — відповіла Катерина.

Близько полудня до землянки припленталася п'яна Славка. Кинула на ящик пакет із харчами. Постановила:

— Сьогодні нову нагодуємо, а завтра хай працює.

До Катерини повернулася:

— Тебе як?

— Катя…


— А я Ярослава. Славкою можеш звати.

— Та не затримаюся я… Дякую, що відігріли. Йти мені треба…

— То йди, — гикнула Славка і завалилася біля буржуйки. Голову підвела: — Тільки спробуй мені харч собаці віддати… Уб'ю!

Мопсик ніби зрозумів: до Катерини притулився, завмер.

Аж — хлопці відмерли. Спочатку один ворухнувся, за живіт схопився:

— Сірий! Поїж… Славка харч принесла… — сказав малий Вітька.

Сірий обвів дурними очима землянку, наткнувся на нове обличчя:

— Ти хто?

— Катя… — Катерина ворухнутись боялася.

Сірий мовчки потяг до Катерини руку:

— Ходи сюди…

А тут і двійко інших до тями прийшли. Сірого відсунули — і до харчів. Їли, їли… Зригнули. По цигарки потяглися.

— Вітька! Чаю завари…

Малий Вітька слухняно підхопився.

— Я перший сучку трахну, — сказав Сірий.

— Що ти тут понти гониш? — вишкірився другий. — Давно рило з юхи не вмивав?

Вітько зупинився з гарячим чайником у руках:

— Це моя дівка! Я її знайшов! Тільки торкніться… Вона моя!

Хлопці зареготали. Сірий зухвало зиркнув на товаришів, смикнув Катерину за рукав рожевого скляного пальта. Так у пальті й упала на підлогу.

— Сірий, бля… — і всі троє навалилися на Катерину.

Рвали одяг. Мопсик захлинався.

Вітько заплакав. Рученята чайника не втримали. На себе окропом.

— Ой! — од болю підскочив.

До буржуйки кинувся, гілку палаючу витяг і прямо на кубло — кидь!

— Сука!.. — всі троє — урізнобіч.

У Сірого на щоці аж шкіра злізла:

— А-а-а-а-ай! Сука! Уб'ю! — по підлозі катається.

Двоє інших отетеріли. До тями прийти не можуть. Куди спочатку кидатися — не розуміють: чи на Вітьку малого, чи на Катерину, чи, мо! Сірому понти обламати… Маля Катерину за руку:

— Біжімо… Та цуценяти не забудь…

— Не забуду, не забуду… — з ніг падає, із землянки дереться. Мопсик поруч крутиться.

Вискочили. І з гори — комітьголов. Під горою сіли, озирнулися. Нема нікого…

— Дякую тобі дуже, Вітя, ти мене врятував…

— Здалася ти мені! — кинув Вітька. — Я цуценя рятував, бо воно аж під Сірого в купу залізло. Боявся, задушать.

— Однаково — спасибі, — Катерина сльози втирає. Пальто роздерте до тіла прикладає. Рукава відшматували, падлюки…

Де голку з ниткою взяти? Ет, мама лаятиметься. Дуже лаятиметься. А татко скаже:

— Краще б вугілля на зиму купили…

Під пальто руку запустила — як розридається!

— Ти чого? — маля їй.

— Гроші… Усі гроші вкрали!

— У тебе гроші були? — Вітька смішно плеснув долоньками, захитав головою. — От яка ти дурна! Яка дурна… Треба було мені одразу сказати. Я б так сховав — ніхто б не знайшов…

— Звідки ж я знала?..

— Нічого ти не знаєш! Як мала. Годі вже ревти, бо довго тут сидіти не можна. Знайдуть…

— А куди? Куди? Як із міста вибратися?

— Пішли…


— А ти?.. — Із тобою піду. Мені тепер повертатися не можна.

Через міст перейшли та все прямо, прямо…

— Дай цуценя понесу, — попросило маля.

— Бери… — Катерина віддала мопсика. Одразу стало ще холодніше. Ноги в ґумових чоботях — як дерево.

— Мо', десь погріємося? Іти не можу…

— Давай погріємося, — маля завернуло до під'їзду житлового будинку. — Скоро їдальня буде…

— Як це?

— Для бомжів їдальня. Вони дітям завжди без черги суп наливають.

— То давай не грітися… Пішли, пішли…
Біля дверей зачиненої благодійної їдальні трусилися од холоду десятки зо два безпритульних.

— Бомжари! Коли харч даватимуть? — вигукнуло маля. Сірий брудний натовп ворухнувся.

— З'їж свого собаку! — кинув облізлий чоловік років тридцяти.

— Годі малих чіпати, — прошамкотіла молода, але беззуба жінка. До Катерини з Вітьком: — Обіцяли скоро відчинити. Ставайте, не бійтеся.

— А чого б це ми боялися?! — вигукнуло маля й подерлося просто до віконця їдальні.

За годину ситі — розм'якли.

— Розкажи про свою Шанівку…

— Ти розкажи. Такий малий… Чого з дому втік?

— Били… Мамка до хати не пускала, поки гривень п'ять не покажу, а люди жадібні. Не дають…

— А де твій дім?

— Тут, у Києві… На Солом'янці.

— Це де?


— А-а-а-а! — маля махнуло рукою. — Мені твій цуцик подобається. Такий чудний!

— Так я його Чудним і назвала.

— Дай мені…

— Не можу. Він мені як рідний став. Розмовляю з ним.

— А ти зі мною говори…

— Та не можу віддати. Він же не іграшка. Він живий. За мною біг… Із теплої хати втік.

Маля насупилося, мопсика з рук не випустило.

— Добре, хоч понесу… Візьмеш мене із собою у своє село.

— Ходімо. Там добре… З кургану світ видно. У хаті тепло. Мамка борщу наварить і все гукає: “Спішіть, поки гарячий!”

— Тебе мамка з хати не гнала?

— Що ти! Вона у мене золота… І татко.

— Чого ж утекла?

— Не від них…

Катерина чогось злякалася, розгубилася. “Як це? — подумала. — Я ж про дядька Романа сьогодні — і не згадала…”

Маля зітхнуло, штурхонуло Катерину в плече:

— Ходімо! Скоро темно буде. Хоч би за місто вибратися…


До ранньої зимової темряви Катерина з Вітьком устигли дістатися тільки до кінцевої станції метро “Лісова”.

— Це нічого… — розсудило маля. — Звідси сільські дядьки додому їдуть, може, хто й підбере.

— А чого вони звідси додому їдуть? — спитала Катерина.

— Харч продадуть і їдуть…

Метро обійшли. Вітька командував.

— На трасу треба…

Ледь дісталися. Темно. Машини багнюкою ляпають.

— Однаково хтось зупиниться. Махай! Махай! Вони на тьолок швидше клюють… — маля. — А я відійду…

Катерина руку виставила, махає щосили. Стомилася — рука відпадає.

Обернулася — нема Вітька. Зник разом із мопсиком.

— От хитрюща дитина, — прошепотіла. — І що мені тепер робити?

Пішла дорогою від міста. У пальтечко рожеве скляне кутається.

Аж за спиною гальма — як заверещать! Грюк!..

Відскочила. Обернулася: стоїть авто розкішне поперек дороги, у нього ще одне врізалося. А під колесами… мопсеня тіпається. І Вітько навколішках до нього повзе. Та й кричить — дорослі дядьки з автомобілів підійти не наважаться:

— Сука! Сука! — маля до мопсика доповзло, тремтить. — Що ж ти наробив, сука! Я ж тебе, бля, просив… Я ж тебе, бля, умовляв… Не біжи ти від мене! Як же я без тебе, бля, буду… Не помирай… Не помирай…

Катерина скрутилася край дороги. Ворухнутися не може. Очі мокрі заплющила.

— Бідне цуценя…

Аж — геп! Здригнулася, очі розплющила — цуценя поряд. Мертве. Дядьки його з дороги відкинули, Вітька за комір — і давай між собою лаятися.

— Куди ти дивився?!

— А ти чого відстань не тримав?

— Ти у всьому винуватий.

— Ні, ти…

Катерина простягнула руку. Мопсеня було ще тепле.

По-собачому холодної зимової ночі Катерина колупала гілкою мерзлу землю в лісочку край дороги. Чудного поховати хтіла. Та де там! Хоч зігрілася, так старалася. Прикидала цуценя снігом і гілками, пішла до дороги.

— Вибачай, Чудний… Помру, як зараз не зігріюся… — ледь змогла вимовити.

На ранок обмерзлу дівчину в роздертому рожевому скляному пальті знайшли край дороги пенсіонери Кочубеї. Старим “москвичем” їхали, поверталися від доньки зі столиці. Легко їхали. А чого б не легко? Півсвині, сотню яєць, двох курей, три літри сметани й мішок картоплі приперли рідній дитині, а назад — порожні. Петро Іванович Кочубей хоч і мав мінус три в окулярах, ще й за кермо вчепився, а рожеве пальто край дороги помітив. Зупинив “москвича”.

— Мати, чуєш? — гукнув дружині.

Та сопе собі, спить. Довіряє чоловікові. Не боїться.

— Ганя, а ну піди глянь… — розбуркав.

— Куди це? — спросоння.

— А онде рожева ганчірка гарна! Свині підстелимо…

Ганя очі продерла, з “москвича” вилізла. Хазяєчка. Мо' комусь щось непотрібне, а Ганя йому раду дасть. Підійшла.

— Матір Божа! Петю, Петю… Тут дівча змерзле у пальті!

Петро Іванович зопрів за мить. До Катерини кинувся.

— Зараз трусону… Мої жива?

Катерина оченята ледь розплющила:

— Помо…жіть…

Ганя — у сльози. Петро Іванович згадав, як у флоті служив п'ятдесят років тому.

— А ну геть мені оці нюні! — гаркнув. — Тягнімо її до машини.

Ухопили за пальто вдвох. До “москвича” доперли, а як у салон затягти — не втямлять. Лежить дівча, мов неживе. З півгодини борсалися. Аж Петро Іванович згадав про пляшку горілки іноземної, яку щедра доня батькам у подарунок дала.

— Ганя, давай горілку!

— Шкода, — відказала хазяйновита Ганя.

— Та ти що, мати, сказилася?! — гримнув Петро Іванович. Горілкою Катерині лице обтер, до рота влив. Закашлялася.

— Ну, тепер довеземо… — на заднє сидіння затягли.

— А куди? — Ганя вмостилася поряд із чоловіком та все на Катерину обертається.

А та хитається. Синя…

— До нас найближче, — постановив Петро Іванович.

— Тре' буде бабку Свиридову гукнути, — зметикувала Ганя. Петро Іванович на спідометра зазвичай не дивився. П'ятдесят кілометрів на годину — ось межа. А тут як натисне…

“Москвич” здивувався, але полетів… Ганя шию скрутила — усе до Катерини оберталася.

— Потерпи, доню. Потерпи… Зараз приїдемо.

Катерина дивилася крізь Ганю. Перед очима — дядько Роман усміхнений, руку простягає: “Ходи до мене, Русалонько!

Ходи, бо так скучив, що серце розривається…” Раптом Сашко — звідки й узявся. Батька відштовхує, кипить: “Я з Катериною одружуся оце через рік. Як паспорт буде…” Роман йому свого паспорта показує. Розкрив, а на фото паспортному — лиця не видно. Обгоріле. Чорне. “А я вже паспорта маю… — Роман синові. — Оце Залусківський трохи фотокарточку зіпсував. Та — однаково!” Сашко у сльози: “Тату, дай мені свого паспорта! Я з Катериною одружуся…” Роман паспорта закрив, до кишені сховав: “Бач ти який, сину! Чого це я тобі свого паспорта віддаватиму?” Катерина до них усміхається, косу довгу руками мне: “Та годі вам! Мені хоч без паспорта, хоч із паспортом… Однаково дядька Романа люблю…” Сашко почорнів.

Чисто як дядько Роман біля копи. Отакий увесь чорний на постамента шанівського заскочив. “Тоді буду пам'ятником!” — гукає. Катерина розсміялася: “Ти теж чудний, Сашку!” — “А ще хто?” — Сашко їй. “Одне цуценя…” — відказує. “Бач ти яка! З цуценям мене рівняєш…”

— Яке ж ти цуценя… — прошепотіла. Ганя руку Катерині на лоба поклала:

— Ой, Петю…

— Не скигли, мати. Довеземо. — Петро Іванович учепився в кермо і поправив окуляри. — Де наша не пропадала…

Хата Кочубеїв географічно у селі крайня. А як за добробутом міряти, то центральна. Цегляна трикімнатна домівка, літня кухня, загородка для свиней кам'яна, та ще й із підігрівом.

Город — сорок соток, і жоден шматочок землі не гуляє. А ще садочок чималий. Коптильня, де півсела свинячі окороки коптить до золотого кольору. Самогонний апарат — знову ж таки: хто хоче, хай грішми за все платить, а Кочубеї — перваком. Хазяї. О пів на четверту — підйом, і до темряви — не розгинаючись.

Доня зі столиці прискаче:

— Мамо! Тату! Та киньте вже ви те хазяйство, їй-бо! Скільки можна?

— Як це? — Петро Іванович супить брови. — А їсти що будеш? Ананаси?

— Та є все у місті. Заробляю непогано. Вам допомогти зможу…

— Та тепер зможеш… — Петро Іванович їй.

Донька ображається:

— Годі вже мене попрікати.

— Не попрікаю. Факти констатую. Вивчили тебе? Вивчили. І не ми, а свині, яких кололи щороку, аби за твоє навчання заплатити… І квартирку купили… Теж — свині… І корова. І город. Занедбали б хазяйство — світила б голим задом і досі.

Донька бурчала, але домашній харч жувала справно. Ніколи не відмовлялася. Та й допомагала, чим могла. Картоплю копати щороку приїжджала.

Катерина лежала на свіжій постелі в малій кімнатці, де колись росла Кочубеєва донька. Марила. Ганя розтирала їй ноги самогонкою. Баба Свиридова, яку викликали терміново, шепотіла молитви й уливала Катерині до рота гіркий трав'яний узвар.

— Скільки ж біди… Наче показилися люди… — шепотіла баба Свиридова. — Де ви цю дитину знайшли?

— Отак простісінько обабіч шляху валялася, — відшепотіла Ганя. — Щось мені у ній таке рідне… Сама не знаю. Може, коса. Зараз дівки — геть усі чисто пофарбовані та обскубані, а ця… Чуєте, бабо? А може, до лікарні її доправити?

— Та відходимо, не бійся, Ганя.

— А страшно. Раптом помре…

— Не помре, — пообіцяла баба Свиридова.

На третій день Катерина пила з мисочки, що її тримала перед нею Ганя, міцний бульйон. Заговорила.

— Де я?

Гані від серця відлягло.



— Між добрі люди, дитино. Не бійся. Ми тебе не скривдимо. Як звешся?

— Катериною…

— От і добре. Лежи поки… Слаба зовсім.

Катерина спробувала підвести голову, зоглядітися.

— Де я? — спитала знов. Перед очима попливло. — А собачати біля мене не було? І хлопчика малого… Рочків шести…

— Ні, дитино. Не було.

Катерина задихнулася, з переляком зиркнула на Ганю. Заблагала:

— Де я?!


Ганя перелякалася. Знову послала Петра Івановича по бабу Свиридову.

— Бабо, вона не при собі…

— Минеться, — баба Свиридова нахилилася до дівчини. — Ой, яка ж у тебе коса гарна.

— Однаково… — прошепотіла Катерина. — Їсти хочеш?

— Однаково…

— А що хочеш?

— Де я? — прошепотіла Катерина.

Кочубеї більш як місяць над дівчиною трусилися. Ганя навіть запропонувала:

— Чуєш, Петре… Хай би одужала і в нас лишилася. Така дитина світла…

— А раптом її шукає хтось? — запитав Петро Іванович.

Уже й Новий Рік із Різдвом Христовим віддзвонили, січневі холоди розмалювали шибки, а Катерина все квола і квола.

Трохи по хаті поблукає — та до постелі. Віддихається — і знову на ноги пнеться:

— Тітко Ганя, може, вам щось зробити треба?..

Ганя дуже дивувалася.

— Та що ти, Катрусю, все до роботи рвешся? Одужай спершу.

Під кінець січня Катерина на добрих харчах та при доброму слові вже справно могла цілий день біля Гані порпатися. І в один із таких днів Ганя наважилася завести з дівчам розмову про її колишнє життя.

— Катруся! Чуєш мене?

— Чую…


— Ти сама звідки? — Із Шанівки… У нас село красиве, хоч і мале. Дуже туди хочу.

— А як у Києві опинилася?

— Так мама веліла…

Згадала Катерина мамку свою золоту — і завмерла. Як сказати? Про Романа, про Сашка, про тітку Раю, про Залусківського… — …Мама веліла одного родича провідати. А я… заблукала. Маля безпритульне мене за Київ вивело. Песика мого вкрало. А песик за мною біг… Під машину втрапив… Оце я його поночі поховати хтіла, та змерзла геть. Якби не ви… Померла б…

— Матір Божа! І буває ж таке! А що ж мама твоя тебе у таку путь одну налагодила? Може, мамка з татком п'ють, а ти з відчаю втекла?

— Ні, — Катерина мамку згадала, посміхнулася. — У мене мама — золота. Їй-богу! От так хочу, щоб колись ви з нею познайомилися! І татко добрий. Дуже добрий…

— Додому хочеш?

— Ой як хочу! Ніколи ще так довго без мами з татом не була. Ще й пальто нове роздерла. Така шкода!

— Оте рожеве? — спитала Ганя.

— Так. Тільки-но купили… Нове було.

— Негодяще стало, — призналася Ганя. — Хотіла під свиню підкласти, та не годиться. Скляне якесь…

— От і маєш! — зітхнула Катерина. — Нема в чому й додому доїхати.

— Дарма зітхаєш. Ми тобі одежину знайдемо.

— Правда? Ой, тітко Ганя! Ви теж — золота. Як моя мама…

Ганя підхопилася.

— На кухні ж…

Сльози ховала. Так прикипіла до дівчини, хоч ріж.
У кінці січня Петро Іванович і Ганя збирали Катерину в путь. Бо вже й дня не могла всидіти, аби не перепитати:

— Дядьку Петро, тітко Ганя! Коли вже можна буде додому?

— Хіба погано тобі в нас? Хоч би до тепла добула, — краялося Ганине серце.

— За мамою скучила… За татком… Та й на могилку сходити хочу.

— На яку могилку? І — Роман перед очима. “Мовчи… Мовчи…”

— До рідних… — відказала.

Кочубеї здалися. Ганя витягла з шафи доньчин справний кожушок. У крамниці купили Катерині фетрові чоботи з хутром усередині. Вдягли — нізащо не змерзне.

Петро Іванович довго шукав на мапі Шанівку, та не знайшов. Аж Катерині спало на думку:

— Ви Килимівку шукайте. Килимівка точно є. А наша мала Шанівка — поруч.

Килимівка на мапі України існувала. Петро Іванович розсудив:

— Треба до Києва повертатися. Брати квитка на автобус аж до Харкова.

— Нащо? — Катерина йому.

— Якраз через твою Килимівку їде, — пояснив Петро Іванович.

Так і зробили.

Ганя теж поїхала до столиці — Катерину проводжати. Розчулилася, сльози ллються:

— Ти ж дивися, дитино! Як щось не так, одразу до нас повертайся. Онде я тобі на папірчику все чисто записала. І адресу нашу, і прізвище. І телефон доньчин. Не губися більше.

— Нічого поганого не станеться, тітко Ганя, — Катерина на шию Гані кинулася. — Я вас дуже люблю… Оце додому повернуся і маму вмовлю, щоб до вас у гості з'їздити. Можна?

— Чекатимемо… — сказав Петро Іванович.

Катерина махала їм крізь вікно з автобуса, аж поки дві постаті не зникли. Ніби й не було.
Дорога рівна. Мотор гуде. В автобусі Пугачова співає. Катерина заплющила очі. Заснула. Прокинулася вже надвечір. Водій її за плече сіпає:

— Прокинься! Килимівка… У тебе квиток тільки до Килимівки.

— Добре, добре… Зараз…

Пакунок з Ганиними наїдками підхопила. З автобусу вийшла. Озирнулася.

— Як же довго мене тут не було!
Темно. У килимівських хатах де-не-де ледь жевріє світло. І жодної живої душі на вулиці.

— Либонь, знову електрику відключили? — прошепотіла Катерина. — Чи в когось із килимівських переночувати, чи додому пхатися? — задумалася.

Зметикувала: “Поночі краще до Шанівки дійти. А раптом сусіди ще злі та знову будуть соромити? Ні, поночі краще…

Тихенько додому прокрадуся”.

Від крайньої хати — голоси. Зупинилася, чогось посміхнулася… Це ж радість яка! Знову вдома… Онде килимівські сваряться… Усе — як завжди.

— Куди?! — почула — і жахнулася. Та це ж Тамарчин голос! Кіоскерки шанівської.

— Відчепися, мати! — Сергій.

Катерина до паркану прилипла:

— Що ж ти, сучий сину, робиш? Хочеш стати таким, як батько? Очі залив, то хоч дома сиди! — Тамарка кричала так завзято, що килимівські пси почали підбріхувати.

— Сама сиди! — темна постать, хитаючися, пройшла повз Катерину. Дмухнуло перегаром.

“Чого це Тамарка із Сергієм у Килимівці? — ніяк не могла збагнути Катерина. — Мо', по товар їздили та й вирішили у Килимівці заночувати…”

— Таж не було цього раніше, — прошепотіла. — Чи запитати?..

А Тамарка тим часом до хати по ліхтарик злітала і вже дибає слідком за Сергієм:

— Куди ж ти подівся, сину?!

Катерина — бігти. “У мами все чисто і розпитаю. І Людка розбазікає — що було і чого не було”. За Килимівку вискочила. Стала.

— Ох і темна ж ніч…


Довго йшла. Ніч ніяк не кінчалася.

— Та як це? Хоч би вогник один… От кляті начальники!

Електрику відключили — геть нічого не видно. Ніби й нема зовсім Шанівки.

Посеред шляху стала, з Ганиної торбинки термос із гарячим чаєм витягла.

— Якби не ви, тітко Ганя…

Повеселішала. Знову пішла. Мала б уже й Шанівка бути… Знов стала. Розсудила:

— Отак і стоятиму, поки не стане видно. Бо оце заблукаю, як та дурна корова.

Ніч у відповідь — посірішала. Онде курган… Катерина вдивлялася перед себе. Повільно, наче на фотопапері, проявився спочатку білий постамент, потім — серед білого снігу — чорні стіни згорілих шанівських хат без дахів.

— Що ж це? — ледь не впала. — Мамо… Мамо…

Зірвалася, побігла до батьківського двору.

З-за розваленої хати вискочив голодний пес, дременув геть.

Хрест під коров'ячою загородкою хитається. І тільки у Катерининій кімнаті — стіни вцілілі, шибка у вікні не вибита, а замість даху — солома гнила, дашки та гілля.

Катерина торкнулася дверей своєї кімнати:

— Мамо… Мамо…

Двері не піддавалися. Катерина штовхонула їх боком і ледь устигла відскочити. Стіни та стріха повалилися всередину кімнати. Тільки пилюка та попіл здійнялися до небес.

— Мамо! — закричала. — Мамо золота! Де ти?!

Та сама собі:

— А за курганом! За курганом! Там же веліла чекати…

До кургану — бігла. Від кургану — ледь ноги переставляла.

— Мамо! Мамо, відгукнися! — ридала. — Не кидай мене… Не кидай, золота моя…

Знову — до батьківського двору. Згарищем довго блукала. Що шукала? Сама не відала.

Раптом — щось червоне серед уламків каміння під дверима. Нахилилася — червона кулька з маминого коралового намиста. Підхопила, кульку цілує…

— Мамо золота, та де ж ви з татком? Де? …Уже поночі побрьохала до Килининої мазанки. Порожньо. Знайшла свічку, запалила. Бачить — у кутку двійко цуценят носами крутять. — І Килина пропала геть, — прошепотіла.

Цуценят підхопила:

— Зараз щось придумаю.

Пічку розтопила. Цуценят Ганиним харчем нагодувала.

— Отут і буду маму з татом чекати. Нікуди більше не піду.

Та на ранок ноги до села понесли, бо думка страшна у голові засіла:

— А як під хрестом — мама з татом?

Силкувалася землю під хрестом розкопати. Мопсика згадала.

— Тре' тепла чекати… А може, нічого розкопувати й не доведеться. Мо' мама з татом повернуться. А чого ж? Я втекла… Хата вигоріла… Мабуть, мене по усіх світах шукають? А як інакше? Так і є. Поживу в Килининій мазанці… Однаково порожня… А там і мама з татом повернуться. А як інакше?

Не може ж село зовсім пропасти? Не бува такого.


Новий рік для Ігора Богдановича Крупки розпочався з боягузької спроби самогубства. Професорське дитя обдивилося залишки колекції, які за допомогою міліції вдалося видерти в Жанночки, і вирішило:

— Я цього не переживу!

По мотузку до батьків попхався.

— Игорь! Я воодушевлен! Я просто летаю! — батько-професор зустрів сина пафосно.

— Тільки з вікна не вистрибуй, льотчику! — порадив Крупка-молодший.

Батько образився.

— Украина на пути к выздоровлению! — оголосив.

— Да? І що сталося? — запитав Ігор.

— Манго! — засяяв професор. — Я вижу манговые плантации в Винницкой области. Или под Одессой. Я вычислил… Я рассчитал. Все равно наше ленивое село не желает пахать и сеять. Ты посмотри телевизор. Всюду бурьяны! А в селе — только пьянь и голь! Но мы…

— Без мене! — відкараскався Крупка-молодший.

— Ты отказываешься участвовать в эпохальном проекте? В агрозадаче, которая выдернет Украину из нищеты?!

— Це вже буде не Україна, тату, — сказав Ігор.

— А что? — здивувався професор.

— Манголія… — виплюнув син. — Краще скажи: є у вас міцна мотузка?

— Спроси у своей матери! — ще дужче образився професор і зачинився у кабінеті.

Тася куховарила.

— Мамо, я на Катерину дарма погане подумав, — довірився матері Ігор.

— Да? — здивувалася Тася. — А я своими глазами видела, как она перед твоим отцом голой задницей крутила… Мерзавка! Тася зітхнула.

— Но без ее помощи, Игоречек, мне так тяжело… Ты же знаешь папу… Кроме манго, его не интересует ничего. Мусор не вынесет. Это, видите ли, оскорбляет его.

— Мамо, дай мені мотузку, — попросив син.

— Зачем?

— Треба…


— Купи… — порадила мати.

Крупка-молодший подумки вилаявся й пішов геть. Удома ніхто не чекав. Удома не було не те що живої душі — навіть мотузки.

— Я можу кинутися з вікна вниз, — знайшов вихід. Зрадів. Нащо вішатися? Це так неестетично! Краще — як сокіл! Із неба об землю.

Порівняння зігріло. Крупка-молодший пішов швидше. Дорогою купив у супермаркеті ковбаси, пельменів, шматок червоної риби й свіжого хліба.

— Наїмся перед стрибком! — замість “перед смертю”. Пельмені зварив, ковбасу і рибу порізав, хліба відламав.

— Чогось не вистачає?

Поліз до шафки, витяг пляшку кагору.

— Ну, будьте люди… — келих підняв, випити не встиг.

Телефон задзеленчав.

— Кандидат історичних наук Крупка біля апарату, — вагомо так.

— Та знаю я, що ти кандидат! — розсміявся Денис на іншому кінці дроту.

Крупка почув той сміх — і розвезло його, ніби пляшка вже порожня, а сам Крупка — хмільний до гикавки.

— Денисе, ти де?

— У Києві.

— Скоріш до мене.

— От прямо і скоріш! — знову розвеселився Денис.

— Чуєш, приїжджай, бо з вікна виплигну.

— Серйозно?

— Цілком.

— А ти заповіт склав? Чи записку з останнім словом?

— Не подумав…

— Ну, то поки не плигай нікуди. Сиди й пиши… Скоро буду…

Денис приїхав за півгодини з цілим арсеналом засобів швидкої допомоги при нападах депресії у представників інтелігенції. З ящиком коньяку.

За півгодини, що знадобилися для спорожнення двох перших пляшок, Крупка-молодший вирішив іще пожити. Денис намалював перед ним новий шлях, і цей шлях здався Ігорові вельми спокусливим.

Денис почав із гарної новини:

— Шанівка згоріла…

— Не може бути! — здивувався Крупка-молодший. — Я точно знаю, що ні…

— Звідки?

— У мене кілька днів жила дочка Льоньки й Дарини. Тих селян, у яких ми зупинялися…

— Значить, це після її від'їзду сталося…

— Та не може бути! Не може… Щоб усе село…

— А що там того села… — Денис просяяв. — Його й раніше на мапі не було, а тепер…

— Тепер до кургану зовсім доріжка заросте, — зметикував Ігор. Колекціонерський свербіж повернувся. Не може Денисові повірити. — Але звідки ти знаєш? Денис налив, із кишені посвідчення витяг:

— Брате, я тепер велика людина…

Крупка-молодший розгорнув документ.

— Помічник-консультант народного депутата? Я думав, принаймні радник Президента… Тих помічників — як вошей…

— Брате, нічого ти не розумієш! — Денис випив. — Можу будь-кому будь-яке запитання поставити… Від імені свого депутата, звичайно, — хитро всміхнувся. — І хай тільки спробують не відповісти! — І? — І я запитав… Про перспективи розвитку малих сіл. Зокрема Шанівки… І дістав відповідь. Села такого нема! Воно згоріло, держава не бачить сенсу витрачати гроші на його відбудову… Курган біля Шанівки до переліку об'єктів історично-культурної спадщини України… не входить. Прекрасна новина?

— Шалена! Шалена новина! Друже мій, ти повернув мені смак життя! Я не можу дочекатися тепла… Денис іще налив — тепла додалося.

— Я твій боржник, — сказав Денис.

— Не розумію…

— Зараз зрозумієш, — Денис витяг зі шкіряного портфеля компакт-диск. — Сі-ді маєш?

Поставили. Крупка-молодший почув надто знайомий голос… — …І тому сьогодні ми маємо говорити про село. Не тільки під час посівної чи жнив згадувати. Кожного дня! Чому?

Тому що село — не люди… Село — це скарбниця нації, берегиня її традицій і найсвятішого, що у нас є, — землі української!.. Сьогодні я звертаюся до всіх тих, кому небайдужа доля села…

Денис зупинив запис.

— Далі нецікаво…

— Що це?


— Плагіат, брате! — Денис ізнову налив. — Готував для свого депутата довідку про культурний розвиток села, згадав твої міркування про село… Пам'ятаєш, як човгали до Шанівки, я черевики зіпсував, а ти філософував? То я твої слова й використав. Депутатові сподобалося, твої цитати далі наверх пішли, а оце днями… — Денис розсміявся, — …слухаю нашого вельмишановного… — Денис звів очі до стелі, -… і що чую? Та це ж наша спільна творчість. Твої думки в моїй обробці. Так що я перед тобою у боргу.

— Аби до кургану не лізли! — гарячково відповів Ігор.

— Не полізуть, будь певен! Випиймо? — Денис ізнову потягнувся до пляшки. — Я тепер часто в столиці буватиму.

— Живи в мене, — попросив Крупка-молодший. — Після того, як мене обікрали…

— А я й дивлюся, колекція твоя — мов шагренева шкіра…

Зіщулилася.

— Не питай… Скіфська пектораль — у жидівських лапах! Занепад! Нема моралі! Нема відвертості. Нема довіри… — Крупку-молодшого понесло. — Якби ти не приїхав, брате, я би точно з вікна стрибнув.

— Брате… Ми їм усім іще, бля, покажемо, — завірив п'яний Денис.

А Крупка-молодший запитав — ні в тин ні в ворота:

— Чи ти тепер пісень не збираєш?..

— Брате, тепер я сам — пісня! — відповів Денис і впав із дивана.

На підлозі й заснув. Точнісінько як Льонько із Шанівки, який пити міг де завгодно, а спати завжди до хати приповзав.




1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка