Село не люди Аннотация



Сторінка8/9
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.98 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9
***

Про світло у віконці Килининої мазанки Іван Залусківський дізнався наприкінці лютого від дружини. Хоча мешкали тепер Залусківські у райцентрі, Алка час від часу навідувалася до Килимівки. Усе мріяла вмовити голозадих шанівців навесні до згорілого села повернутися. Та чим більше часу спливало, тим більш неохоче шанівці велися на розмови про відбудову Шанівки. Та й лишилося їх у Килимівці — з десяток: Тамарка-кіоскерша із синами та чоловіком Федькою, Людчині батьки з дочкою, які так до міста й не дісталися, та три старі баби, котрі ніяк не могли дочекатися, щоби килимівська сільська рада їх до інтернату випхала.

Не в собі доживала вік у Килимівці й Раїса. Її пригріла вчителька Маруся з чоловіком Степаном. Та вже дуже бідкалися, що погодилися. Раїса повсякчас намагалася вирвати у Степана акордеон:

— Співати будемо… — сміялася.

А іншим від того сміху — дрижаки по спині.

— Мо' до божевільних Раю приписати? — радила килимівська фельдшерка Віра. — А що? Побігаю, довідки позбираю…

— Та шкода ж… А як отямиться? — відказувала Маруся.

— Ти б від такого отямилася? — питала фельдшерка.

— Болячку б тобі на язик! Що за чортівню кажеш?! — лякалася Маруся.

— То до Килини її відведи. Баба знатна… Мо', й вилікує, — сказала фельдшерка.

— До Килини? — Маруся брови — дугою. — Що верзеш?

Не лишилося нікого у Шанівці. Казали, Льонька з Даркою та Ничипориха бідували були там, але нині вже й тих нема. І, головне, які паскудні люди! Виїхали тихцем… Нікому ні слова. Льонька, зараза, весь час до нас ходив… То йому свиню заколоти поможи, то корову в нього купи… А ми ж жаліли…

— Кажу тобі, веди Райку до Килини! Тиждень тому ввечері, як електрику відключили, ходила я ото селом…

— Чого? — поцікавилася Маруся.

— А чоловіка шукала. Пив десь, сволота. Хіба не з твоїм Степаном? — повело фельдшерку у звичне русло.

— Ми, Віра, зараз не про чоловіків, а про Раїсу, — нагадала Маруся.

— Та ото ж! Темно… Дивлюся, а біля розваленої шанівської ферми на пагорбі- щось світиться. Придивилася… Так і є! У вікні Килининої мазанки світло горить.

— Оце такої! — не повірила Маруся. — А де ж баба швендяла весь час після пожежі?

— Не знаю, — фельдшерка почухала носа. — Килина — норовиста баба.

Маруся кілька вечорів поспіль приставляла до даху своєї хати драбину і лізла наверх. Вдивлялася у пагорб біля шанівської ферми.

— Щось світиться… — шепотіла. І за кілька днів вирішила сходити до Килининої мазанки. Спочатку без Раїси.

День видався — сяйво. Свіжий сніг шанівські чорні стіни вкрив, сухі бур'яни — й ті білі. Маруся до ферми допленталася, зупинилася.

— От вибрала ж баба собі місцину… Доки дійдеш — уже хворий! Із димаря мазанки ледь помітно курилося. — Грієш, бабо, старі кістки, — сказала Маруся і поперла до мазанки. І до тину хиткого не дійшла — з-за мазанки вилетіли двійко цуценят. Маруся подумала — бавляться, руку простягла, а мале та руде — як хватоне!

— Ах ти ж гадюка! — Маруся ледь устигла руку зберегти. Відбігла далеченько, закричала: — Килина! Баба Килина! Ви мене чуєте? Килина! Це я, Маруся, вчителька з Килимівки.

Вийдіть, будь ласочка, на хвилинку! Зайти не можу… Такі у вас собачата дурні…

За віконцем мазанки ворухнулася біла фіраночка. Промайнуло щось…

Маруся очі напружила. Ну, точно! Ходить баба по хаті.

— Бабо Килино! Та вийдіть же, дуже прошу…

Фіранка сіпнулася ще раз і завмерла.

Маруся хвилин двадцять гукала. У відповідь тільки дурні цуценята казилися.

Ні з чим повернулася до села, і поповзли Килимівкою чутки.

— Бач, як баба загордилася, — обурювалася фельдшерка. — Теж мені докториха…

— Чуєте, баби! А, мо', вона сама хвора… вийти не може, а собаки не пропускають, — вигадав Марусин Степан.

— Ой-ой! Таке ляпнув! — зметнулася фельдшерка. — Та де їй хворіти, як вона сама кого завгодно вилікує!

— Таж і вона не вічна, — буркнув Степан, акордеона в Раїси вирвав і пішов геть.

Алка Залусківська від Марусі й дізналася, що в Килининій мазанці жевріє життя. Іванові розповіла.

— Що за чортівня?! — роздратувався Залусківський. — Мені б там… нікого не було.

— Чого? — Алка насупилася. — Я у Шанівці народилася, все життя прожила, поки ти, підлото, село на Льоньку з Даркою не підбурив… — І вітер я підкупив! — кинув Залусківський. — І дмухав ув обидві щоки, щоб село згоріло…

— Мовчи, — порадила Алка. — Мені твої плани давно поперек горлянки стоять. Що ж це ти, Ваня, все вимудровуєш, як людей обдурити! — І нічого не вимудровую! Землю докупи збираю. Хіба погано?

— А люди?

— Дурна ти зовсім, жінко! Великий лан усім вигідний. А люди… Люди — зайві мені поки що. Та й скільки їх треба? У двадцять першому столітті живемо. От іще шанівські паї у клятої Тамарки викуплю — і… — І що?

— А продам, жінко! Охочі є. Горілчані королі й пивні барони.

— А хліб?

— А по хліб, жінко, до держави звертайся. Нащось же нам потрібна держава!

— До Шанівки хочу… — сказала Алка. — До Килини піду. Поради попрошу.

— Порадь, щоб забиралася світ за очі.
Розмови з дорогими, коханими — розкіш. Спочатку вони приходили до Катерини уві сні. Першою баба Килина навідалася.

— У коморі — картопля і смалець, — роз'яснила все чисто. — Траву заварюй. До весни не охлянеш, а там…

— А книжки ваші, бабо, можна читати? — спиталася Катерина.

— А ти їх і не торкалася? — здивувалася Килина.

— Не сміла…

— Ти тут тепер за хазяйку, — усміхнулася Килина. — Спочатку сама вилікуєшся, потім — іншим допоможеш. Доля…

— Бабо, я щаслива, — Катерина їй.

— Знаю… — і зникла.

А Катерині — картинка кольорова про бабу Килину. Про смерть її. Та нестрашна зовсім картинка. Світла, аж золота.

Ніби побачила баба, як Шанівка вигоріла, на постіль лягла, руки на грудях склала і прошепотіла: “От і смерть”. Та разом із постіллю — на небеса. І Рудий із Чубчиком — за нею. Дивиться Катерина — аж точно! Нема постелі. Лавка довга лишилася, на ній Катерина і вмощується щоночі. А постелі… Катерина картинку розгляділа та давай гукати:

— Бабо Килино! Прийдіть іще до мене…

Баба у відповідь:

— От ти яка примхлива! Нащо мене ганяєш? Чи, мої думаєш, легко мені через усі світи до тебе мчати?

— Вибачайте дуже… — Катерина їй. — Розпитати хотіла…

Мої знаєте щось про мамку з татком… Баба головою захитала.

— Не тре' мене питати. Хіба не зрозуміла? Сама усе чисто побачиш.

— Про мамку з татком?

— Про всіх… Та обережно мені, дитино. Людям не завше тре' знати, що на них чекає.

— Чому?

— Господь розсердиться.



— Мовчати буду… — Катерина їй. — Навіки… Баба Килина розсміялася:

— Усе в тебе — навіки. Кохання, обіцянки…

— А хіба можна інакше?

— Зрозумієш, — і баба Килина зникла.

Катерина чимдуж очі силила. Про мамку з татком дізнатися хтіла. Дуже.

А замість них посеред ночі Роман прийшов. Очі сині сяють, лице зовсім не обгоріле.

— Русалонько…

— Дядьку Романе! Сонце ви моє золоте! І поговорити з вами зможу?

— Зможеш, Русалонько.

— Чи сумуєте за мною?

— Сумую, Русалонько. Та годі про це. Інше хотів сказати.

Те, що за життя не встиг.

— Нащо слова? Ви мене не словами звабили. Душу відкрили. — І не жалкую. Чуєш? Не шкодую і не каюся, що любив і люблю тебе. — І я не шкодую. А тепер… Це ж свято яке — говорити з вами.

— Спи, люба. Відпочинь… Іще поговоримо. Я до тебе часто приходитиму… — дядько Роман усміхнувся — і не стало його.

Ночі за дві Сашко навідався.

— Катя, я не ревную, — сказав. — І добре, — зраділа Катерина. — Бо ти мені дуже близький до серця. Як брат. Сашко посміхнувся, Катерина поцікавилася:

— Ти теж зможеш до мене приходити?

— Звичайно, — відповів Сашко. — Ми тут усі, кого ти знала, по черзі до тебе збираємося.

— По черзі? — Катерині смішно стало. — Овва! Так кажеш, ніби вже й черга велика…

— Оце Ничипориха пхалася поперед інших…

— Ничипориха? Вона померла? — Катерина заціпеніла.

— Померла… Чого б їй не померти? Стара баба, хоч і крутилася, як дзиґа. Під хрестом біля вашого корівника… сидить.

Навіть у могилі лежати не випало. Та нічо'… Ми Ничипориху не скоро до тебе пустимо.

— Чому?


— Таж із батьками спершу поговори…
Катерина прокинулася серед ночі — піт чоло заливає. У фетрові чобітки — Ганин подарунок — ускочила. Кожуха вхопила. До Шанівки побігла. Падала, підхоплювалася, знову падала, бо від сліз дороги не бачила.

— Мамо! Мамо золота! Скажи, що Сашка бреше! Скажи… Люба моя! Таточку!

До двору розбитого добігла. Хрест біля корівника хитається.

— Мамо! Матусю! Таточку! — зашепотіла. І — страшно… Мороз під кожухом ворушиться.

Аж із-під купи каміння — голоси.

— Та ви живі тут! — жахнулася.

Темно. Вітер гуде, а Катерина знай каміння відкидає:

— Потерпіть мені… Потерпіть, золоті мої… — голова обертом, обертом.

Просто на каміння і впала.

Аж — по голові мама рукою водить:

— Доню, я тут…

— Мамо моя золота… Ти жива? Так я і знала. Сашка хоч і добрий хлопець, але ж — брехуняка!

— Добрий хлопець. Добрий… — мама їй. І татко поруч став. Тверезий. Зовсім тверезий. І не тхне від нього зовсім.

— Ти хоч ліфчика носиш? — усміхнувся.

— От би тобі, Льончику, всі жіночі секрети знати! — мамка всміхається. — Краще скажи дитині головне, що вона знати повинна.

— Сама скажи, — татко пручається.

— Та кажіть уже, бо серце вистрибує, — Катерина їм.

Мамка посмішки не лишає, нахилилася до доньки ближче:

— Не тре', люба, каміння розкидати.

— Чому?


— Тут наш останній притулок і захисток. Обійнялися… Добре нам, доню. Хата рідна… Село рідне… Земля рідна… А тепер і ти поруч. Із часом каміння щільніше ляже… А ти ще зверху поклади…

— Нащо?


— Курган буде, доню. Колись дівча самотнє затужить, на курган вилізе… А з кургану ж… — …Цілий світ, — Катерина їй.

Довго мовчали.

— Розумна в нас донька, Дарка! — подав голос татко.

— То ви… померли? — наважилася Катерина.

— Померли, доню… Та так красно померли, — мамка їй. — Обійнялися, у кімнатці твоїй тепло було. Аж пашіло. Поснули… Хіба не гарно?

— То й мене до себе беріть, — заплакала Катерина. — Килина на небесах, і дядько Роман, і Сашка, і ви з татком. Навіть Ничипорисі випало. Чим я гірша?

— Дурна в нас донька, Дарка! — сказав татко. А мамка розсміялася:

— Тобі, Льончику, все не так!

Та доньці:

— Не мені, люба, віжки натягувати. На все є Бог. Дав життя — дякуй. Забере до себе — не сумуй. Чуєш? І зараз — не сумуй. Ми з татком тут… поряд… На сторожі будемо. — І говоритиму з вами? І бачити вас буду? — Катерина мамці.

— Звісно, люба. Ти в нас тепер не тільки очима бачиш.

То доля.


По голові Катерині — холод: то мамка руку відняла. І — тануть, тануть обоє. І мамка. І татко.

Катерина з каміння підвестися силкується, голова болить. Ніч ніби ще темнішою стала.

— Мамо! Таточку! Де ви? Чи привиділося?

— Тут ми, люба… Не хвилюйся. Катерина голову опустила.

— Мамо! Мамо золота… Скажи… А чи татко знає…

— Про Романа? — татко їй.

Тихо так, ледь чутно:

— Знаю…


— Ти, таточку, на мене не сердься… — Катерина йому.

— Хитра в нас донька, Дарка! — почулося серед каміння.

— Льончику! Льончику! Та скажи ж дитині, що не сердишся.

Бач, як засумувала, — вітерцем над камінням.

— Сама скажи! Ти ж у нас язиката…

— Таж дитина тебе питає…

— Звісно, не серджуся…
Алка Залусківська довго до Килининої мазанки збиралася. Сумніви заїли. Страх брав. Та врешті втрапила якось у Килимівку ранком, день — попереду…

— Піду, — вирішила.

Та — через поле навпростець. Рідну згорілу Шанівку обійти не змогла. Спочатку — туди. Добрьохала, край вулиці Імені Леніна стала.

— Та що ж тут коїться?! — переляк у голосі. А Алка ж — не боязка жінка.

Пішла вулицею імені Леніна.

— Та що ж це? Що?

Шанівська вулиця чистою стала, мов корова її вилизала. Ні тобі камінця, ні гілки, ні розшматованого одягу, який кидали шанівці, коли бігли з рідного села світ за очі. Від зруйнованих хат — тільки стіни. А замість Льонькиної з Дариною хати — велика купа каміння. Не купа — гора. Поруч із горою — хрест.

— Оце ніби хтось із усієї Шанівки сюди каміння позносив, — уразилася Алка.

Озирнулася.

— Е-ге-гей! Є тут хто живий?

Тихо. Від Льонькиного й Дарчиного двору худий пес виліз. — І що ти тут стережеш, бідолахо?! — прошепотіла Алка. Скільки до Килининої мазанки йшла, стільки стояла перед очима та гора, хрест і чиста порожня вулиця…

— Шанівка моя рідненька… — ледь утримала сльозу.


Біля Килининої мазанки крутилися двійко молодих собак. Алку побачили — загарчали, проте не рвуться. Стоять, розглядають.

— Таки не брехала Маруся, — прошепотіла Алка. Та — голосно: — Баба Килина! Вийдіть, чи що?

Двері мазанки рипнули. Алку страх узяв. “Та що це я? Ніби ніколи Килину не бачила?!” — сама на себе дивувалася.

— Баба Килина! Мо', зайти дозволите? — гукнула.

Двері відчинилися ширше. З мазанки хтось покликав псів.

Вони крутнулися і зникли у хаті.

— Та ні… Щось воно… — розгубилася Алка. — А раптом там не баба Килина, а якісь злодюжки від зими ховаються. А я сама до них простісінько в лапи… Не піду.

Але ж — довго йшла! А збиралася ще довше. І цікавість розбирає.

— Хай тільки хто спробує мене займати! — вирішила і — до мазанки.

Увійшла. Трав'яний дух із ніг збиває. У темному кутку дівча сидить. Коса довга. Аж до п'ят. Пси поруч крутяться. А від столу, де свічка і при дні горить, сяйво золотаве.

Алка враз захрипла.

— Доброго дня… — ледь вимовила.

Дівча з кутка вийшло.

— Катя?! — Алка перелякалася так сильно, ніби не сусідське дівча побачила, а свою бабцю-покійницю, якої й за життя боялася, як вогню. — І вам доброго дня. Чаю зігрію, — Катерина всміхнулася, за чайник узялася.

— Катю? Так оце ти, дитино, тут скнієш…

Алка не втрималася. Розревлася коровою і нічого вдіяти не могла. І сльози ж дивні — от ніби серце розривалося, так треба було Алці комусь виплакатися, а років сто їй цього робити не дозволяли. І тільки оце тут і зараз, при сусідській дитині можна було вимолити полегшення, разом зі сльозами скинувши з душі один камінь, ще один, ще один… Іще… Пси притислися до Катерининих ніг, завили.

— Надвір ідіть, — веліла.

Мить — і вискочили.

Алка довго вгамуватися не могла. Катерина мовчала. Не заважала.

Як Алка затихати стала, чашку з чаєм перед нею поставила.

— Це добрий чай, — мовила, — з трав. Бачити ясно будете. І душа заспокоїться.

— Справді? — довірливо, як мале дитя, запитала Алка.

Долонями великими чашку обхопила.

— Дякую тобі, Катю…

— Та що ви… Не тре'…

Алка пила чай із дивними пахощами та не могла зрозуміти, чому вона за одну мить підкорилася волі цієї знайомої з пелюшок дівчинки. Скоса глянула — худа, очі великі, вологі. І коса… Така коса! Як життя, довга.

— Дякую, — чашку поставила. — Дозволь запитати…

— Питайте, та не все розкажу, — відказала Катерина.

Алці — волосся дибки. І — вірить!.. От здавалося б, нізащо вірити не треба, а Алка вірить. Спершу хотіла пустого: дізнатися, що з дівчиною сталося, де Льонько з Дариною, як до мазанки втрапила… А запитала своє:

— Онде Іван каже, тре' землю докупи зібрати… А Шанівку відбудовувати — зайве. А я ж тут — усе життя. Серце болить…

— Немає землі в Івана Залусківського, — Катерина їй. — А Шанівка буде… Чужі люди оселяться.

— Зовсім чужі? — з острахом перепитала Алка.

— Зовсім…

— А як же ми, шанівські?

— Вам самій вирішувати… А за інших казати не буду.

— А що мені самій вирішувати? — Алка ладна була знов у сльози.

— Та геть усе, — усміхнулася Катерина. До Алки підійшла. По волоссі, як дитину, погладила. — Добра ви жінка… І красива. Мов та квітка.

— Тільки квітку цю все на гербарій хочуть засушити, — сумно зітхнула Алка.

— От усе ви чисто знаєте, — Катерина їй. — Не тре' вам нічиїх порад. Може, чаю ще?

— Дякую тобі, дитино, — прошепотіла Алка. — Як дозволиш, іще зайду.

— Заходьте, та більшого не скажу.

— А вже й не треба. Хіба чаєм почастуєш?

— Почастую…
Алка Залусківська до Килимівки на крилах летіла. Як молода.

— А я і є молода! — кричала.

Та й так! Хіба тридцять вісім — це роки?

У Килимівці спершу до Марусі забігла. Та якраз зі Степаном на пару Раю втихомирювала.

Алка на порозі стала:

— Оце сядьте мені всі троє. І слухайте. Двічі повторювати не буду, — гарячково, нервово.

— Маруся, ти глянь! — обурився Степан. — Алка стала — чисто тобі Ванька Залусківський! “Двічі вона повторювати не буде”… Та пішла ти! Іди свого Ваньку виховуй! А нам онде Раїси вистачає. По самі вуха! Вихлюпнув — і зіщулився. На Алку — зирк! І впізнати не може. Алка горою не суне, матюччя не гне. Очі блищать, усміхається.

— Чуєш, Алка! — Степан їй. — Ти як не б'єшся, то файна жіночка. Оце тільки помітив.

Раїса відчепилася від акордеона. Запитала серйозно:

— Алка! Коли вже Іван Романа від копи відпустить?

— Скоро, сусідонько, — сумно відповіла Алка. До дверей пішла.

Маруся плечима знизала:

— Алко! Оце й усе, що ти двічі повторювати не будеш? Алка зупинилася. Обернулася:

— Значить, так. У Килининій мазанці Катерина живе.

— Яка така Катерина? — не втримався Степан. — Із шанівських. Льонькина та Даринкина. І оце слухайте мені. Хто про цю дитину хоч слово погане скаже… Чи, не дай Боже, спробує їй якоїсь шкоди заподіяти… — Алка замовкла, вдихнула глибоко. — Повбиваю… Ви мене знаєте.

До Раїси:

— Чула? Мо' ти й божевільна, але мені здається — ні. Щоб знала — нема на дитині гріха. Вона твого сина та чоловіка до смерті не доводила.

— А хто? — цілком свідомо запитала Раїса.

— Я знаю хто.

— То скажи…

— Сама покараю.

— Чому? — Раїса підвела на Алку червоні від сліз очі.

— Бо ми з тобою шанівські, сусідко. Не чужі.

— Немає вже Шанівки, — прошепотіла Раїса.

— Подивимося… — тихо відповіла Алка. Знову — до дверей. Аж Степан підскочив:

— А чого це ти, Алка, до нас прийшла зі своїми залякуваннями? Не до Тамарки чи ще до когось із шанівських… Самі своє село випалили, а на килимівських кивають! Чи ми з Марусею тобі найпершими пліткарями здаємося? Га?

Велика, як гора, Алка підійшла до Степана, обійняла його, до себе притисла:

— Люблю я вас! Добрі ви з Марусею люди. Вас прошу мої слова усім переказати. Бо — не шуткую.

Маруся приклала руки до грудей, на чолі — зморшка гірка:

— Скажи хоч, вона до школи ходити буде?

— Не буде, Маруся.

— Чому?


— Вона, Маруся, тепер більше від тебе знає… Сама до неї підеш, як припече…

— Чи ти дурна? — не повірила Маруся.

— Ай — дурна! Дурна була… Така дурна… — і Алка пішла з хати.

Раїса підвелася. Повільно, непевно.

— Дякую вам за все, Маруся. І тобі, Степане. До Шанівки піду.

— Тре' хоч тепла дочекатися, — Маруся їй.

— Так, дочекатися… — Раїса спробувала посміхнутися. Коли людина довго в смутку, то й посмішка — подвиг.
Алка Залусківська дісталася райцентру надвечір. Чоловік припхався наступного ранку. Веселий.

— Де був? — запитала Алка.

— У Килимівці…

— Щось я тебе там не бачила. Мо' знову Тамарку по кущах тягав…

— У мене була ділова зустріч, дурна ти жінко! — гримнув Іван.

— Які ж у тебе діла з Тамаркою?

— Паї шанівські в неї викупив. — Іван не зумів приховати радості. — Пручалася, стерво! Та я її… Тепер у мене стільки землі… Хоч свою державу оголошуй!

— Нема в тебе землі, Іван, — тихо сказала Алка. Іван зиркнув на неї з подивом:

— Ти що кажеш, дурна?! І як замахнеться!

Алка чоловіка за руку — хвать! Та — до підлоги. Залусківський аж покотився.

— Була дурна, Ваня… А тепер геть розумною стала. Оце поки тебе не було, схованки твої із грішми познаходила. Чого ж ти, падлюко, від мене гроші ховаєш? Хіба я тобі не жінка? Хіба я менше за тебе працювала усе життя?

— Пусти! Пусти, дурна! — Іван зубами скрегоче.

— Дурна?

— Та не дурна, — підхопився. До тями прийти не може. — Що це з тобою, жінко? Наче з конопель…

Алка вже рота розкрила, а тут у двері хтось — грюк, грюк!

— Кого це принесло? — Іван до дверей.

На порозі суддя районний та найкращий друзяка Залусківського — Жорка Нечитайло.

— Привіт, — Іван йому. — Чого захекався?

— Ваня… — Нечитайло впав на стілець у коридорі, Залусківському папірець простягнув. — Оце й до нас бандюги столичні добралися. Що його робити? Залусківський папірець узяв, а читати не став:

— Та кажи вже…

— Рейдери… Чув таке?

— Не чув. А що за хрін такий?

— Завтра суд, Ваня. Учора приїжджали люди з Києва з документами. Усі землі шанівські за цими документами здано їм ув оренду довічну.

— Та ти здурів! — пополотнів Залусківський.

— Я тебе вчора весь день виглядав. Де тебе носило? Мо' би й устигли щось зробити…

— Та й зараз устигнемо, — мобілізувався Залусківський.

— Ваня… Мені гроші дали… Чималі… А як не взяв би — вбили б. Я й так ризикую, що тобі довірився. Нема в мене сили тебе прикрити.

Залусківський жестом зупинив Нечитайла, уп'явся в документ. Щодо прав на орендовану землю до Івана Залусківського позивалася велика столична корпорація…

— Нащо їм земля?..

— Ти комусь казав, що хочеш землю перепродати?

— Казав…

— От і маєш, — Нечитайло зітхнув. — Піду я… Раптом хтось побачить…

— Суки! — прошепотів Залусківський. — Я їм землю просто так не віддам.

— Ваня… Не заводься! Страшні люди! Їй-бо, страшні… Живцем спалять, а землю однаково заберуть…

— Я за землю сам кого хоч спалю! — зайшовся люттю Залусківський. — До своїх піду, до шанівських. Мене село підтримає. Кожен підтвердить, що пай мені віддав!

— Ну дивися, Ваня… Я тебе попередив.

Нечитайло вислизнув із хати Залусківського, а Іван так і лишився у коридорі сидіти.

Скільки так сидів — хтозна. Схаменувся, як Алка у коридор вийшла. Ну, чисто на базар зібралася — валіза, пакунки, пакуночки.

— Куди? — люто.

— Додому. До Шанівки.

— Та хоч під три чорти! — зметнувся, до Алки сіпається. — Звідки ти, сучка, знала, що мою землю забрати хочуть?

— Твою?! — розсміялася Алка. — Ех ти, чума ходяча!

— Звідки? — аж затрясся.

— Катя сказала…

— Яка ще Катя, дурна ти корово! — Залусківський за звичкою язика не втримав. Алка — лясь! Аж перекинувся.

Підскочив, та знову до Алки:

— Яка ще Катя?!

— Льонькина та Даринкина.

— А ця ще звідки…

— У мазанці живе… Мудра стала. Старошкіра. Геть усе чисто знає.

— Придушу малу гадюку! — заверещав.

Алка його за грудки вхопила:

— Оце знай, Ваня… Катерину зачепиш — уб'ю. Якби не вона, я б з тобою, пердуне невдячний, до скону мучилася!

— Та що ж вона тобі такого зробила?

— Виплакатися дала… І чаю.

— Щоб ви всі повиздихали, курви шанівські! — затрясся Залусківський. — Їдь, їдь… Однаково будеш без землі у своїй Шанівці бабратися!

— Подивимося, — відповіла Алка.

Розсміялася.

Та так дзвінко, що навіть Залусківський подумав: Господи, яка ж красива у нього дружина… була.

Того ж дня Залусківський рвонув у Килимівку. Та — до Тамарки.

— Тамара! А ходи-но сюди, голубко, — двері ногою відчинив.

Федька з Тамаркою та Федькова сестра, яка братові із сім'єю кімнату у своєму домі виділила, якраз обідати сідали.

— Тобі треба, ти й ходи, — незвично різко відказала Тамарка.

— Поговорити тре'… — знизив оберти Залусківський.

— Тут говори, — Тамарка йому. — У мене від сім'ї таємниць немає.

1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка