Серія «Графіті» заснована у 2004 році Художник-оформлювач



Сторінка1/8
Дата конвертації21.02.2016
Розмір2.5 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8



Харків «Фоліо» 2006



ББК 84.4 УКР П48

Серія «Графіті» заснована у 2004 році

Художник-оформлювач /. В. Осипов

У виданні збережено особливості авторської лексики

Я, «Побєда» і Берлін



Скрябін Кузьма.

С 45 Я, «Побєда» і Берлін / Худож.-оформлювач І. В. Оси­пов. — Харків: Фоліо, 2006. — 223 с. — (Графіті). ISBN 966-03-3576-8.

Ця книжка — літературний дебют відомого українського спі­вака Андрія Кузьменка (Кузьми), лідера групи «Скрябін». До збірки увійшли дві повісті, а також тексти відомих пісень групи. Перша повість — «Я, "Побєда" і Берлін» — проникнута яскра­вим почуттям гумору, веселим настроєм і, напевне, розсмішить навіть дуже серйозних читачів. Події відбуваються навколо ста­рого і пошарпаного автомобіля марки «Побєда». на якому Анд­рій зі своїм другом Бардом подорожують до столиці Німеччини. Друга повість — «Місто, в якому не ходять гроші» — зовсім інша за жанром. Це невесела історія про дівчину Атісу, яка через збіг обставин опинилася в жахливому місті, де панують людинонена­висництво, нечувана жорстокість і нелюдські порядки,. — місті, з якого немає дороги назад...

ББК 84.4 УКР

© Кузьма Скрябін, 2006


© І. В. Осипов, художнє оформлення, 2006
ISBN 966-03-3576-8 © Видавництво «Фоліо», марка серії, 2006

.Коли не знаєш, з чого поча­ти, то закрадається думка: чи варто починати взагалі*1 Але є про що розказати і, видно, доведеться все-таки з чогось почати. Наприклад, з того, що я зайшов до Ориськи. Вона жила в моєму вонючому під'їзді на три поверхи вище. Під'їзд воняв не через те, що там жили ми з Ориською, а просто воняв, як воняли в той час усі совєцькі під'їзди. Я подзво­нив у двері, і вона відкрила. Тоді, як радянська молодь була спрямована на штурмування наукової ниви, Ориська три­ста восьмий раз повернулася з товаром із Турції і збиралася поїхати туди через пару днів, щоб задовольнити потреби українських трударів у светрах «Бойс». Це їй вдавалося, мушу вам сказати. Половина мешканців Новоєврейська вважала ознакою хорошого тону лазити по місті в светрах Ориськи. І Новоєврейськ вечорами нагадував колонію «Бойсів», які відрізнялися один від одного хіба що кольором самого над­пису «Бойс». Ориська відкрила і ковзнула поглядом повз мене у під'їзд. Я заходив не часто і, Бог свідок, мій візит не віщував Орисьці нічого доброго. Я зайшов і, не розводя­чись про погоду та як справи, перейшов до головної мети візиту:

— Орисько, позич двісті баксів.

(У той час сума в двісті доларів була еквівалентна тепе­рішній сумі в дві штуки баксів.) Ориська, яка давно вже

оперувала сумами, де нулів значно більше, ніж у тій, яку я попросив, махнула кучерявчиками на знак згоди, і за хви­лину я стояв по другий бік дверей, тримаючи в руках те, про що мріяти ще десять хвилин тому боявся. За двісті до­ларів я мав купити ПЕРШУ В СВОЄМУ ЖИТТІ власну машину. Один львівський художник продавав її за таку суму не тому, що йому треба були гроші. Він купив нові «Жигу­лі», а «Побєда», бо, власне, про неї велася мова, стояла в гаражі купу років і ніхто не знав, яким чином її звідтам дістати. Дивно, але я це чомусь знав. Я ніколи не шукав легких вирішень проблем, і навіть коли все здавалося еле­ментарним — я йшов в обхід. Для того, шоб «Побєда» виї­хала з гаража, нам потрібен був, як мінімум — акумулятор. Я подзвонив К'юру, і ми увечері, акуратно розкурочивши пів мусорної машини, зняли з неї далеко не свіжий, але робочий танковий акумулятор. Чому танковий — ніхто не знав, але тоді всі батареї, більші за ту, що стоїть у «Жигу­лях», називали танковими. К'юр любив стрьомні походи, і тому кандидатура співучасника не обговорювалася. Він мав здоров'я на трьох і, поки я збирався з думками й підшуко-вував, чим би відкрити капот, він його просто зламав, так само, як він відламав у трамваї компостер і пробив ним голову якомусь алкоголіку, який просто криво на нього подивився. Разом з акумулятором ми витягнули з півтора метра грубезного кабелю, який вів од нього кудись у ка­біну. І з цим усім крамом у величезній торбі і двомастами баксами, схованими в кишеньку у трусах, я з гордістю вва­лився наступного дня до обійстя художника у Львові.

Він справляв враження митця-невдахи. Типу — сам роблю, сам кайфую, і нікому не дано зрозуміти силу його таланту. Ми зайшли в гараж. Красуня «Побєда» стояла, накрита різноманітними шматами, на яких збереглися ще записки древніх ацтеків. Художник недооцінив свої мож­ливості і дунув на капот, піднімаючи таку хмару пилюки, що сам у ній розчинився. Після того як хмара впала на

землю і на мене в тому числі, художник знову з'явився на екрані і запитав:



  • Гроші привіз?

  • Ясно, — відповів я тоном, гідним Біла Гейтса, який вирішив прикупити фірму Apple Macintosh. Відвернувшись від нього, я засунув руку під штани і, довго колупаючись, ледь не порвавши одну із соток, витягнув гроші на-гора. Простягнув руку у напрямку художника:

  • Прошу.

Він узяв банкноти, і один Бог знає, що він міг побачити в темноті гаража. Митець довго їх обслідував і сховав у ки­шеню. Мимоволі я зрадів, що Ориська дала сотками, а не десятками, бо тоді ми провели б у гаражі цілу ніч. З таким самим успіхом художнику можна було втулити два клапти­ки туалетного паперу або дві салфетки. Він боявся навіть витягувати з кишені ці гроші на денному світлі, пересліду­ваний думками, шо його посадять за валютні операції.

Ми витягнули акумулятор із торби й відкрили капот машини. Там було місця значно менше, ніж хотілося. Аку­мулятор довелося поставити у багажник, який був подіб­ний до дамської сумочки. Крім цього акумулятора туди можна було б запхати ще хіба що пачку цигарок. Приго­дився той кабель, який ми видерли з К'юром. Ним треба було з'єднати розташований у багажнику акумулятор і ста­ртер на двигуні під капотом. Я думаю, що в ту мить, коли ми пропихали кабель завтовшки з руку під сідлами авто­мобіля, його конструктор зробив трійний переворот у сво­їй труні. До такого могли додуматися хіба що наші, радян­ські уми. І це не був пік нашого винахідництва. Кабель не пролазив у дірку під рулем з кабіни під капот, і ми його пустили через вулицю. Він виходив з боку передніх правих дверей надвір і спокійно собі заходив назад, провисаючи у повітрі всього якихось там сорок сантиметрів. Той факт, що його перетискали двері і кришка капота, нас абсолют­но не бентежив.

Салон «Побєди» — це історія, гідна окремої повісті. Ви відчиняєте двері, які важать, напевно, як цілий автомобіль «Таврія» з чотирма особами на борту, і попадаєте у велику і простору квартиру з двома диванами. Заднє віконце, роз­міром з люстерко для бриття, яке входить у комплект бри­тви «Харьков», створює незабутню атмосферу спокою і ком­форту. Крізь нього не видно нічого ані з салону, ані з вулиці. Таке віконце. Над заднім диваном аркоподібне склепіння даху машини підкреслює нескінченність всесвіту і ство­рює ілюзію прекрасного чистого неба, яке загинається у вас за головою і падає нафіг кудись за диван, тим самим стверджуючи гіпотезу, що земля кругла. Випукла люстра посередині височенного, як австрійські перекриття львів­ського вокзалу, даху «Побєди» включалася таким самим помпезним і великим тумблером, щоб не промахнутися в темноті. Коли світло заливало салон машини, вам не ви­стачало тільки одного — вазонків на прекрасних овальних вікнах автомобіля. Переднє, тобто вітрове скло, щоб не відволікати водія від спокійної, по-домашньому затишної атмосфери внутрішнього світу «Побєди» бардаком, який твориться на дорозі, було продумано вузькою щілинкою, переділеною посередині планкою, як захисні окуляри то­каря. Крізь нього, так само, як і крізь його задній прото­тип, майже не було видно нічого в обидва боки — туди і назад. Тобто людина, яка мала щастя керувати цією квар­тирою на колесах, жила своїм життям, і безпекою своєї подорожі завдячувала решті водіїв, у яких боліли голови, як з нею щасливо розминутися на дорозі.

Сів у цей салон — і в мене ринули сльози захвату від того, що я відчув. Сідала були зроблені на замовлення яко­гось партійного боса зі шкіри свиноматки, і приємним холодком свинячого тіла завершували перелік всіх плюсів, пов'язаних із цим агрегатом.

Художник стояв осторонь і не знав, чи йому радіти, чи пла­кати, що машина, від якої в гаражі звільнилося місце для

тролейбусного парку Львова, нарешті поїде в світ не з ним, а з якимось ненормальним студентом, котрий назвав себе меди­ком, а виглядав, як безробітний лондонський докер, який зби­рав фляшки від пива по смітниках чорного району Пекхем.



  • Ну шо, їдем у МРЕО? — На правах нового власника в мене прорізався командний вокал, який і вивів худож­ника зі ступору.

  • Ага, тільки переодінуся, — промимрив він і почовгав старими шльопанцями по піщаному подвір'ю. Його кіт, який німо спостерігав за нами весь цей час, полизав собі під хвостом, посміхнувся сам до себе і заліз під машину.

Я провірив усі з'єднання, зроблені мною п'ять хвилин тому. В техніці я шарив рівно настільки, шоби закрутити клеми на акумуляторі й повернути ключ запалювання, що успішно й зробив. «Побєда» продовжувала мовчати. Я крут­нув ключем ще раз — шіт хеппенс, як кажуть англійці. У цей момент прийшов художник з величезною металевою кор-бою в руках. Я вмить подумав, що він провірив дома баб­ки, і вони виявилися фальшиві. Видно, Ориська підсунула мені якесь «паліво». Недарма вона так легко з ними роз­сталася. Понавозила фуфла від турків і тепер людям вту­ляє. Але художник з незмінно розгубленим видом на фей-сі продекламував, що без допомоги цієї штуки машина не виїжджала з гаража ні разу. Виявляється, треба було вста­вити цю корбу в спеціальну дзюру в решітці спереду і кру­тити, попукуючи в такт провертання засохлих циліндрів. З таким процесом я в своєму невинному житті ше не сти­кався. Але все буває перший раз. Я вставив корбу в отвір і почав займатися з «Побєдою» повільним і гнітючим сек­сом. Художник слідкував за мною пару хвилин, і, коли я став нагадувати астматика, який душиться від приступу, він сказав, що, можливо, треба підкачати педаль газу, піс­ля чого заліз у кабіну й пару разів натиснув ногою на га­шетку. Я крутнув горбату корбу, і якесь дивне відчуття мені підказало, що цей інструмент стане невід'ємною час-

тиною МЕНЕ самого на ближчі роки. Вагою всього тіла я опустився на злощасний костиль і крутнув сильніше і шви­дше, ніж до того. Машина кінчила! їй сподобався спосіб, у який я ґвалтував її залізну піцунду. Вона рикнула і завела­ся. Двигун працював на диво рівно і розмірено. Звук, прав­да, був такий, ніби падає вантажний літак.



  • Просто глушака нема, — вирішив мене втішити ху­дожник.

  • Я вже поняв, — відповів я, але голосу мого в рокоті цього звіра художник не чув. Радість моя все ж таки була набагато більшою, ніж розчарування. Ще один похід з К'юром, і буде глушак. Яка різниця — шо відкручувати. Художник недовірливо запитав:

  • Ти їздити вмієш?

Я хотів відповісти образливо, але проковтнув, боячись, що він передумає її продавати.

  • Яз трьох років за рулем, — збрехав я і запхався на місце водія. Художник сів збоку, і я рушив. Важіль, який переключав передачі, був на рулі, як в американських тач­ках, і я забалдів, як дитина. Коли врубав першу — до себе і вниз! Друга — від себе і ще раз від себе.

  • Класно їде, — сказав я художнику, не розуміючи, як вона мала їхати, щоб я такого не говорив. Машина плавно котилася по львівській бруківці, гуркочучи своїми повід­кручуваними тельбухами. Люди повертали голови і реагу­вали по-різному. Одні крутили пальцем біля виска, другі кричали нам услід щось приємне, типу: де ви її відкопали, придурки? Треті показували «фак», а четверті мурчали собі під ніс різноманітні прокльони на нашу адресу. Одне сло­во, я і моя машина з самого початку нашого сумісного життя викликали в людей абсолютний позитив.

У міліції ми були недовго. Зробивши всі необхідні ма­ніпуляції, художник швиденько пропав у невідомому на­прямку, радий, що не доведеться позоритися ще раз у цій іржавій балії. А я, окрилений, поїхав на Своїй Власній

машині в Новоєврейськ — місто романтиків і вар'ятів, од­ним з яких був і я.

Я запаркував перед своїм вонючим під'їздом, виклика­ючи пожвавлення у бабульок, які тоннами поїдали сємки під під'їздом і обсосували в різних площинах абсолютно кожну новину, яка попадалася їм на очі.


  • Диви-диви, то малий Кужьменко вже машину має, — почув я за спиною.

  • Де ті куркулі гроші беруть? У старого машина, в .ма­лого машина...

Я не відчував радості від спілкування з бабками, і тому жодного разу моя бесіда з ними крім «добрий день» не мала продовження. Я вилетів на третій поверх, подзвонив у свої двері і, коли мама відкрила їх, сказав:

  • Ма, вийди на вулицю, шось покажу.

  • Принеси сюда, Андрійку, я не маю часу.

  • Ма, ну вийди, я тебе прошу. То сюрприз.

Мама одягнула шльопки і вийшла за мною у двір. Ба­бок було вже більше, і всі косили оком на мій тарантас. Мама не належала до людей, які люблять іржаві сюрпри­зи, старші від тебе на тридцять років.

— Я купив іМашину, — гордо сказав я і ткнув у «Побє-


ду» пальцем. — Двісті баксів.

Якби мама вміла втрачати притомність, вона б утрати­ла, але в той момент плани її дій були їй невідомі. Я тільки відчув, як ростуть тиск у її венах і хотіння запустити в ме­не чимось важким.



  • Ти жартуєш? — з ноткою останньої надії спитала вона.

  • Ма, крутєйша машина, я всьо провірив, давай по­катаю!

  • Відстань, мразь мала, шо ти придумав? їдь, віддай її назад. Звідки ти взяв гроші? Ти ше одну рухлядь в хату приніс? Ти нас із торбами по світу пустиш. Екзамени вчи! Ти як твій тато!

Кількість адресованих на мою скромну персону в'їдли­вих нарікань була завелика, щоб відповідати на них тут-такн на вулиці. Я мав обширну практику, як виходити з подібних ситуацій. Позаяк я кожну сесію перездавав по пару разів, то прийняв мудре рішення спати не вдома. Мамина істерика була логічною. Рік тому я поїхав з татом купувати першу машину, на яку сім'я збирала гроші все життя. І підговорив його купити стару «Волгу», в якої по дорозі з Тернополя до Новоєврейська повідпадали всі життєво важливі деталі, тато пробив ногами гнилу підлогу, і коло міліції ми, відкривши двері, гальмували ногами. Бо відлетіли ще і гальма. Зовніш­ній вигляд «Побєди» був не кращий, ніж у попередниці. Навпаки, нижні краї машини були ніби обгризені крокоди­лом, з'їдені іржею. Салон і мотор були в суперстані, але мама про це взнає не скоро. Тому вона пішла додому в трансі, а я без настрою поїхав машиною до своєї дівчини Барбари, бо до неї я завжди ходив, коли не мав куди більше йти, і вона мене завжди приймала. Бо вона була моя дівчина. І вона вірила, що хоча б на старість я помудрію. Треба, до речі, в неї спитати, чи її сподівання здійснилися?

«Побєду» все-таки прийняли в сім'ю, бо жити особливо не було за що, і вона виявилася спроможною возити нас до Польщі торгувати всякими чудами світу. Але я чекав Вели­кої Справи. Мій друг Бард відкривав візи в Бундес. Він нарив якийсь канал і їздив туди що два тижні. Чи то просто подихати вільним повітрям об'єднаного Берліна, чи покури­ти шмаль з друганами на Курфюрстендамі, чи подивитися концерт Ніка Кейва, чи сходити на паті в Тахелес або Тре-зор, чи відвезти пару манекенів, які він купував по три руб­лі за штуку, а там заганяв безголовим швабам по 150 дойч-марок за облуплену страшидлу — ніхто того не знав. Бард кайфував од тих поїздок. Він виглядав на той час як справж­ній європеєць. На ньому завжди були штани, які пройшли всі можливі світові війни, і куртка, яка мата за собою подіб-



ну дорогу. Так ходила вся Європа, і так ходив Бард. Я дивив­ся по тєліку якусь страшилку Брайана Клеменса з поль­ським перекладом, як задзвонив телефон.

  • Андрійку, до тебе, — мама передала слухавку з дов­железним дротом, за який заплутувалися всі, хто ходив по коридору. Але не знаходилося раціоналізатора, щоби той шнур колись обрізати.

  • Альо, — не відриваючи очей від страшного носато­го чувака, який бігав за тьоткою з охотою її покремсати, озвався я.

  • Кузьма, це Бард. Я чув, ти тачку купив?

  • Чувак, тачіла бомбова, ми до Польщі разів сорок вже з'їздили. Я на ній півбатьківщини туда вивіз. Чувіха їде, як танкер.

  • Яв Бундес збираюся, ти не хочеш?

  • А коли?

  • Десь через тиждень, — відповів Бард. Він знав, що я максимально необов'язковий тіпєц. Мене в різних кінцях Львова могло чекати до десяти людей в той самий час, коли я навіть не збирався виїжджати з рідного Новоєврейська і слухав радіо на даху будинку разом із Зоською, бо більше ніхто крім нього і мене не слухав радіо на даху. Там смерді­ло смолою або падало на голову — одне з двох. Але поляки там тягнули ліпше, ніж удома. Він сказав — через тиждень, що мало означати — завтра треба здати йому паспорт для візи. Він робив поправку на мою непунктуальність. Мене це тішило. Я любив, коли робили поправки на мене. Зна­чить, ще комусь на цьому світі я потрібний.

  • О'кей! — легко згодився я. Поїздки в Берлін з Бар­дом я любив, ще не маючи машини, а тепер все обіцяло бути набагато цікавішим і насиченішим.

Віза була готова через два дні, і Бард знову подзвонив:

  • Чувак, я домовився за манекени в Бучачі, може, при­їдеш за мною туди і забереш мене з ними?

  • Нє фіг дєлать, — сказав я. — Скільки їх буде?




  • Шість дітей.

  • Не поняв?

  • Ну, діти-манекени — в формах шкільних стоять на вітрині в універмазі. Папік добазарився по три ре за штуку.

  • А, ну, як діти, то влізуть, у мене багажник малува­тий. — На той час я викинув крадений з мусоровоза акуму­лятор і запхав нормальний, який влізав на своє місце під капот, так що в багажнику звільнилося троха місця.

Я взяв із собою свого тата. Ми їхали якимось чудерна­цьким шляхом і робили неймовірні петлі по тернопільській області. «Побєда» не належала до найшвидкісніших видів пересування по землі, і максимальна швидкість руху дорів­нювала 50—60 км на годину. Спідометр останній раз пра­цював, коли ше був живий Сталін, і ми заміряли швидкість по тому, як в резонанс входило ліве крило, яке відірвалося від кріплення і починало тарахкотіти. Це явище мало місце на швидкості 40 км на годину. Гаврик — незмінний авто­мобільний Гуру Новоєврейська, чувак з електронним голо­сом, їхав збоку на своєму БМВ і засікав швидкість, а я ро­бив у голові мітки, з якими та швидкість була пов'язана. Тобто, коли ти проїжджаєш знак «Обмеження сорок» — треба скинути газ до того, щоби з двору долетів звук, як з дробильного цеху на нашому сірчаному заводі. Тоді менти не спиняли. Вони взагалі рідко спиняли мою машину. її зов­нішній вигляд яскраво підкреслював неспроможність гос­подаря дати щось на розвиток української міліції.

Ми з татом доперли до містечка Бучач десь по обіді. Бард чекав нас в універмазі разом з Папіком. Папік — був точною копією Барда, тільки трошки нижчим, грубшим і старшим. Ми привіталися і зайшли всередину. Нас зустрів абсолютно пустий універмаг, пустий в плані повної відсут­ності товару на поличках. Продавалися тільки металічні кришки для закрутки варення в банках. Причому їх було просто до фігіщі. Більше не було ЗОВСІМ НІЧОГО. Як після татарського іга. Але весь персонал був на робочих



місцях, і літав слушок, що мають підвезти калісони. Я не знаю, чи калісони здатні ощасливити тридцять людей, які броунівськими частинками снували біля того прилавку, де їх мали викинути, і, заважаючи один одному, ловили свій нехитрий кайф. Ми піднялися на другий поверх, і Папік Барда зник у дверях підсобки. Він був завучем у ПТУ і міг у Бучачі ВСЕ! За хвилину він вийшов з підсобки і ознай-мив тоном Наполеона, який щойно спалив Москву:

  • Віталічко, по три не буде. Я домовився по три п'ят­десята

  • Супер, тато! — відповів на це Бард, дістав два червон-ш, а решту досипав копійками. За Папіком вийшла продав­щиця, яка скоїла цей злочин і продала інвентар магазину.

  • Боже, не знаю, шо мені за то буде, але такі хлопці файні, беріть тих дітей, тіко пороздягайте, бо форма не про­дається, — ховаючи двадцарік у кишеню халата, сказата вона.

Ми почали роздягати дітей-манекенів. Шкільна форма висіла на них добрих пару років, і на шиї залишився вицві-лий трикутничок, дякуючи якому вони були подібні до іно­планетян, які сіли в Бучачі і там залишилися, бо їхню бен­зину з НЛО скачали місцеві пацани і продали полякам на трасі. Нав'ючені голими дітьми, ми пройшли повз броунів-ську масу, яка чекала на калісони. І хтось устиг запитати:

  • По скілько дають? — Що він мав на увазі — ціну чи кількість, — ніхто і не зрозумів. Легким галопом ми підбіг­ли до машини, потрясуючи мощами роздягнутих діточок. На жаль, у багажник не вліз ні один дяпан. Довелося всіх пхати у салон. Позаяк назад нас їхало дев'ять — три живих і шість пластмасових пацанів, Бард тримав на колінах п'я­тьох, а одного ми з татом посадили між собою на передній диван, і він пильно вдивлявся вперед усю дорогу додому своїм загадково-тупим поглядом моделі. Тяжко було розі­братися — хто з них хлопці, а хто дівчата.

  • Кльова машина, — долинув з-під груди пластмаси десь іззаду голос Барда.

Ніхто з нас не підозрював багатства епітетів, які пролу­нають на адресу іменинниці за найближчу добу. Бо до того треба було дожити. Виїзд на Берлін ми запланували на тре­тю годину ночі. Чому саме на третю? А чому б ні? Я пере­живав період запізнілого переходу з дитячого віку у фазу дураковаляння, і мої рішення часто-густо були висмоктані з пальця, як герої Конан Дойля. Сам придумав і потім сам мучився, як з того вийти, і мучив ще й оточуючих мене персон. Тому вся сім'я Барбари, бо від неї ми збиралися стартонути, не спала разом з нами. Звечора ми вальнули фляшку Кірша — тоді продавалася така тягуча солодка за­раза, яка мала ЗО градусів алкоголю і її можна було пити без закусі, і з дурними головами провалялися до півтретьої ночі. Невиспані, з синіми мішками під очима, ми підняли свої тіла і по черзі сходили в дабл попісяти. Перший раз в житті я заснув, стоячи і пісяючи. Надворі було зимнувато як на початок літа. Наші діти сиділи в машині, зяючи сво­їми скляними перестрашеними очками, і мерзли. Поколу­павшись для виду ключем у замку (замок не закривався на ключ з часів громадянської війни), я відкрив двері, і ми з Бардом позакидували сумки. Я дістав сигаретку «Жітан», Бард також дістав сигаретку «Жітан», і ми закурили. Я збре­шу, якщо скажу, що ми закурили для приємності. Просто прийнято було курити після того, як устав з ліжка. В роті було так, ніби туди сходили коти зі всього Новоєврейська. В легенях було відчуття, ніби туди забили великий дюбель, якмм прибивають шифер. На балконі третього поверху Бар-бариного під'їзду стояли два брати — Вовка і Лесик, мої давні другани. Вони також курили. Коли б я не виходив з під'їзду — вони стояли там і курили. Брати були, як Смоке-ри з фільму «Водний світ» із Костнером. їх не можна було уявити з пустим ротом. Там постійно щось диміло.

  • Прівєт, — хриплим невиспаним басом гавкнув я до них.

  • Привіт, ви куда зібралися? — спитав Лесик, а Вов­чик в той момент затягнувся.

  • В Берлін їдем, — не без гордості рикнув я.

  • Класно вам, а ми на рибу йдем на Оселю, — сказав Лесик, і міг того не казати, бо вони завжди ходили на рибу на Оселю.

  • Ну, пока, чи шо? — типу попрощався я, і Бард заліз на переднє крісло, тобто диван.

  • Па! — махнули руками із сигаретними вогниками дядьки з балкона, і я покрутив ключ у замку.

«Побєда» мовчала, як у бак води набрала. Я покрутив ключ ше раз — нічого не відбулося. Я мовчки вийшов і із звуком поїзда, який зійшов з рейок, відкрив капот. Там нічого нового, і взагалі нічого, бо було темно, я не побачив.

  • Шо таке? — почув я голос Лесика, а Вовчик якраз затягувався.

  • Шось не заводиться, — розгублено промимрив я.

  • Може, штовхнути? — запропонував Лесик, а Вов­чик у ту мить підкурював наступну папіроску.

  • Та не може бути, вчора ж вона їздила нормально.

Я зрозумів, що надійшов той момент, коли треба брати в руки корбу і зайнятися з чувіхою брудним дєлом. Я ви-грузив піонерів і дістав з-під сидіння злощасний гнутий костиль, який служив для механічного запуску двигуна. Вікна в квартирі Барбари погасли, але коли я крутнув пару разів — вікна знов запалилися, і не тільки в неї. По місті розлягався брязкіт металу, ніби танкова дивізія генерала Паульса воскресла із мертвих і 'їхала брати Курськ. Я кру­тив і крутив, а машина тільки мичала мені у відповідь-, як корова, яка не проти щось перекусити, але стоїть прив'я­зана в пустій стайні. Бард погойдувався в машині в такт моїх рухів. Лесик докурював третю поспіль, і шось йому підказувало, що риба сьогодні накривається. А ще він пе­реживав, що я своєю корбою побуджу цілий мікрорайон і він вийде нас бити. Вовчик мовчки затягувався і спостері­гав за Бардом, який хитався в машині. Ніхто не міг припу­стити, які думки роїлися у нього в голові. Скельця його

окулярів розфокусовували погляд, і він бачив перед собою Берлін, район Нойкьольн, вуличку Флюгхафен, і себе на тій вулиці. В його голові не хотів уживатися факт того, що наша машина не їде, машина, яка мала перекинути нас зі світу реалій у світ, де манекени купують по 150 марок, НЕ ЇДЕ. Поки Бард подумки бродив берлінськими вуличками і шукав папана, з яким любив курити дубас, Лесик вже був унизу. Вовчик докурював наверху і також збирався нам помогти. Ми виштовхали «Побєду» на рівну дорогу зі сто­янки, Лесик став іззаду і вперся ногами, я штовхав через відкриті ліві двері, впершись у панель з приладами. Бард сидів у машині і хотів скоріше приїхати на кінцеву точку. Вдвох нам досить слабо вдавалося розігнати наш паровоз, і ми дочекалися Вовчика, який із сигаретою в зубах став біля Лесика. Ми доїхали до горбочка і штовхнули машину вниз. Вона відразу перетворилася на неконтрольований сна­ряд, який в стані протаранити Велику Китайську Стіну. Я заскочив у кабіну і крикнув:

— Дякую, Лесичок, тепер вже поїде! — Захлопнув две­
рі, почекав набору максимальної швидкості і втикнув тре­
тю передачу. Швидкість стала гаснути помітніше, бо інер­
цію гасили механізми, які вона прокручувала у двигуні.
Він не запалився. Машина прокотилася ще пару метрів і
тихенько стала. Лесик з Вовою стояли метрів сто ззаду і
курили. Не домовляючись, вони разом рушили в наш бік.
На цей раз ми виштовхали тачанку на головну вулицю
нашого міста і гордо пробіглися з нею по всій її довжині.
Людина, яка не спата, могла нас бачити в тій самій точці
тричі через якийсь проміжок часу. Бо рівно стільки кругів
ми зробили навколо Новоєврейська, коли, вимучені, опу­
стилися на бордюр і закурили. Бард до того з машини не
виходив. Спати він не міг, але пхати не хотів.

— Приїхали вроді, — сумно сказав я в пустоту.


Лесик з Вовчиком проклинали подумки той момент, коли

вони пішли курити на балкон і побачили нас. Можна було

покурити на кухні і спокійно спати перед рибою. Я зібрався з думками, які літали мухами наді мною, як над свіжою куп­кою соковитого коров'ячого пляцка, і виродив фразу:

— Папа, давайте ше разок вниз — до третьої школи, там така гора, шо вже як звідти не заведеться — то їй воб-ше гаплик.

І дійсно, там була довжелезна і височенна гора, завдовж­ки з кілометр. І якщо машина з'їде вниз і не заведеться — ми із спокійною душею відмовимося від думки витягнути її назад, бо це в нашій ситуації просто неможливо. Ми встали, вперлися ногами в асфальт і почали штовхати її з такими лицями, ніби внизу не третя школа, а розщілина Великого Каньйону, штат Колорадо. Останні метри — і машина понеслася вниз, залишаючи Лесика з Вовчиком дшіеко ззаду, зі швидкістю звуку, разом з їхніми бичками, затиснутими в зубах. Я втикнув третю й очманіло почав натискати на всілякі кнопки-самодєлки, яких на панелі було просто маса, як у вертольоті. Мій вуйко Славік — майстер від Бога понаробив кучу тумблерів. Але не встиг мені розказати, яка кнопка за шо відповідає. І за декілька метрів до неминучої зупинки я, видно, набрав потрібну комбінацію цифр, тобто натис, нарешті, те, шо треба було натиснути, і «Побєда» рикнула й почала працювати. Бард збоку поправив окуляри і, наче нічого й не було, поглянув на годинник. Було пів на п'яту. Я розвернув машину і побачив, як вдалині підскакували дві маленькі фігурки. То Лесик з Вовою танцювали ритуальний танець на знак пере­моги рефлексів над інтелектом. Ми виїхали догори, і я, від­кривши двері, запропонував підкинути братів додому.

— Дякую, Андрію, ми ше покурим по дорозі, — озвав­ся Вовчик.

Ми помахали їм і поїхали вбік кордону. За спиною, на сході, починало світати, і Бардові окуляри світилися, ніби зсередини. Аж страшно було на нього дивитися. Тому я на­магався розгледіти щось на дорозі через феноменальне віт-

рове скло. Коли ми переїжджали через покоцаний переїзд у селі Коти, я пригальмував і переключив замість першої на третю. «Побєда» хрюкнула і стала посеред рейок. Я знав, що поїзд тут ходить дуже рідко. Але нам би вистачило і одного разу, повірте. Я дослідив ситуацію — заднє колесо стояло перед самою рейкою, яка в тому місці була високою через відсутність асфальту. І тому перепхати машину руками було рівнозначним зіпхнути з місця Останкінську вежу. Мене важко було чимось здивувати після нічного кросу по окружній Но-воєврейська, і я руками поскладав у голові останки свого логічного мислення і відразу згадав, що допомогло вийти з патової ситуації. Звичайно — КНОПКА. Вона була зліва від руля майже під датчиком температури води. Я витягнув кос­тиль і сказав Барду:



  • Віталя, я крутну, а ти нажми на кнопку, о'кей?

  • О'кей, — сказав Віталя.

Я звичним жестом сунув машині покручений залізний член і крутнув. Те, що не відбулося нічого, не здивувало, а навіть трохи підняло настрій. Я звик до такої реакції ма­шини на мої намагання її задовольнити. Але вирішив спи­тати в Барда, чи він натискав кнопку.

  • Ти крутнув, а потім я нажав, ти ж так казав?

  • Нє, Віталя, нажми і тримай, а я крутну ще раз. Добре? Віталік натиснув кнопку, я крутнув корбу, і машина

моментально завелася. Ми взнали Великий Секрет «По-бєди» номер один, і тепер Берлін став для нас трохи ближ­че, ніж годину тому.

Ми під'їхали до пропускного пункту на Раві-Руській десь пару хвилин по шостій. Була величезна черга машин, які їхали до Польщі. Але їх не пускали. Просто в мого однокласника Феді, який працював на митниці, був день народження, і митниця неспроможна була обслуговувати недисципліновану масу туристів. Про нас знали, бо я дзво­нив Феді, що ми будем їхати. Пограничник, який був явно

потомком Чингізхана, війська якого тусували у нашому районі довший час, був короткого зросту, з кривими ніж­ками іксом, розкосими монгольськими очима і жовтим ко­льором шкіри. Справжній українець. На маленькій голові теліпалася величезна, як для нього, фуражка, з пластмасо­вим дашком, з'їжджаючи вперед, вона била його по носі. Тоді він робив головою кивок уверх, ніби відганяв муху, яка хотіла сісти йому на ніс, і фуражка ненадовго поверта­лася на своє місце. Вікно в моїх дверях не відкривалося, і я відкрив двері, щоби почути, шо він скаже. Двері пригво-здили маленького погранца до стіни його будки, він виря­чив очі і, обтираючи всьо болото з «Побєди», своїм вже далеко несвіжим мундиром протиснувся і виліз на волю.


  • Ти, чуєш, осторожно, чуть людину не придавив, — ображено сказав він.

  • Я ж не винен, шо та людина розміром, як пес, — сказав я вже на ходу, і він того, на щастя, не чув. Ми в'їхали на абсолютно пусту і затишну митницю. Жаби ква­кали в сусідньому з кордоном озері, легкий вітерець вору­шив верхівки дерев і носив по території незаповнені митні декларації. Я не глушив машину, позаяк діставати корбуна границі не входило до моїх найближчих планів. З корчів вилізла фігура митника в пом'ятому прикиді, і він піді­йшов до машини. Його хитнуло, і він схопився за ручку задніх дверей. Двері піддалися і відкрилися — з них випа­ло п'ятеро голих фігур. Ніколи в житті митник не тверезів, і не сивів, і не какав одночасно. Він присів і, обхопивши голову руками, крикнув:

— Та ж мертвих дітей не можна, хлопці! У нас же границя!
На моє і Барда шастя з поближчого вагончика вийшла

ще одна фігура, знайома мені до болю зі школи. ФЄДЯ — наше спасіння. Скільки раз протягував він мене через без­надійно довгі, як романи Толстого, черги до кордону. Він підійшов до нас і, хапаючи за руку сивого вже на той мо­мент колегу, сказав:




  • Давай талончик. — Взявши його другою рукою, від-волочив друга у вагончик і за хвилину повернувся з про­штампованим пропуском для виїзду.

  • Сьогодні в поляків чорна бригада, — сказав він змов­ницьким тоном. — Вважайте там, можуть не пустити з ва­шими пасажирами.

Ми подякували, сіли в машину і переїхали на польський бік. Перше, що сказав нам поляк, кинуло мене у піт:

— Згасіць сільнік! — це означало, що я мав виключити


двигун. Машин більше не було, і вся увага впата виключно
на нас. Не виключити — означало, що я через три хвилини
знову побачу Фєдю, нам таке не підходило. Ми їхали в Європу.

Я вирубав мотор і вийшов з машини. Поляк підозріло подивився на Барда, який, ніби сьомий манекен, сидів у машині і не рухався.



  • До конд єдзєцє?1 — запитав він голосом Адольфа Гітлера, який читав промову по радіо.

  • До Берліна на фестіваль, — чистою польською від­повів я. —Театр єднего актора, тен пан в окулярах єст акто-рем, манекіни — для сценографії, а я му помагам.

Поляк довго ходив навколо машини і простукував двері. Його не цікавили манекени, на яких Бард заробляв більше, ніж будь-який наркоділер з Бучача на коноплі. Він шукав наркоту і був переконаний, що вона в нас є. Але з дверей від постукування по них фонаріком крім кусків ржавчини не впа­ло нічого подібного до кокаїну. Так він походив ще з хвилин десять і попросив відкрити капот. Коли я здійснив його про­сьбу, перед ним відкрилася паща, якій позавидував би ама­зонський алігатор. Туди міг попасти навіть кінь, і його б там довго шукали. Посвітивши на брудні маслянисті детаті, по­ляк просяк противним запахом спалених газів, і від його пар­фумів «Пані Ковальска» не залишилося навіть натяку.

— Єхаць, — крикнув він і, затоживши руки за спину,


став збоку.

1 Тут і далі — див. примітки редакції на стор. 220.

Я шепнув Барду, що треба вийти з машини і попхати, бо, дістаючи корбу на польській митниці, ми б заробили собі пожиттєву депортацію. Бард перший раз від Новоєв-рейська виліз з машини, поправив окуляри і разом зі мною почав пхати машину вбік виїзду.

Поляк, збаранівши від такої наглості, крикнув істерич­ним тоном:

— Пов'єдзялем — єхаць, а нє пхаць!2

Ми з Бардом продовжували бігти і штовхати машину і робили б це навіть тоді, коли б польський митник почав стріляти нам у спину. Та оскільки пістолет був у нього хіба що в штанах, ми більше переживали за того, спереду, який відкривав шлагбаум. Він вирячив очі і спросоння не міг догнати, як йому вчинити. На нього неслася велика іржа­ва махина і через кілька секунд могла змести його будку. А він зайняв би горде місце на капоті у вигляді фігурки оленя, який готується до стрибка.

— Отвєрай!3 — крикнув йому я, заскакуючи на ходу в


кабіну і напомацки шукаючи ту кнопку, без якої наша про­
біжка увінчалася б депортацією.

Він скажено дивився то на мене, то на «Побєду», то на начальника, який кричав йому щось іззаду. Любов до жит­тя перемогла — він підняв шлагбаум і відскочив убік. Ми пронеслися повз нього на швидкості сорока кілометрів на годину, крило якраз почало відбивати свій зловісний ритм. Бард ніяк не міг заскочити, він засидів ногу, і вона теліпа­лася, як частина чужого організму, прив'язана до нього. Він повис на дверях і не міг перехилитися, щоб упасти на диван і закрити їх. Я натиснув кнопку, врубав передачу, машина сіпнулася, завелася, і Бард влетів у кабіну, поправ-ляючи окуляри.

— Я фігєю, — вирвалося в нього.

Йшла четверта година нашої подорожі, і ми вкотилися в Польщу. Ми проїхали 50, а до фінальної точки залиша­лося всього якихось там 950 кілометрів.

Якби мені випала зараз у мої 37 з половиною років така нагода — проїхатися «Побєдою» до Берліна, я б за­стрілив того, хто мені це запропонував, а потім застрілив­ся би сам. Тоді — все було інакше. Бард мирно спав, не знімаючи окулярів і не підозрюючи, що, коли б він був на цьому місці років через п'ятнадцять, його прострілений труп я би скинув десь у комиші Вісли в районі Кракова. Я крутив руль і не знав, що паралельно з нами відправила­ся ще одна експедиція до Західної Європи, укомплектована Бардом. З Бучача, дві години після нашого від'їзду, руши­ла дивна машина УАЗик, переповнена людьми і манеке­нами. Машина являла собою прототип санітарної машини «швидкої допомоги», з таким круглим смішним передом, які є в кожній лікарні. Місць там було шість, але в машину запхалося вісім чоловік, крім чотирьох дорослих манеке­нів. Шофер називався Олег, і їздив він на ній таким чи­ном, що коли він сидів за кермом, коліна у нього були на рівні вух, а руль внизу між ногами. Зручно продумане мі­сце водія постійно тримало шофера в напруженому стані і не давало заснути під час руху. В машині разом з великою кількістю невідомого мені люду їхав наш з Бардом друг Тері, якого я забув узяти на борт нашого віайпішного кораб­ля. Я прекрасно пам'ятаю, коли ми проїжджали Жешув, під горою стояла машина УАЗ із тернопільськими номера­ми. Купа народу копошилася біля неї і махала всім маши­нам, які зі свистом мчали повз них. У Польщі не прийнято було зупинятися незнайомим — буремні роки рекету мали свої неписані закони. Я також, стримуючи сльози, проїхав біля них і не зупинився. Нечиста хотіла, щоби Бард у цей момент спав, а спав він майже всю дорогу. А виявляється, в Олега скінчився бензин, і вони всю ніч спиняли маши­ни, щоби попросити пального. Вісім годин вимучені і за­мерзлі українці стояли на смерть на польській дорозі, під-сцикаючи знак «КРАКІВ 200 км». І вижили. Бо прийшов ранок, і хтось, сильніший за інших, вийшов на горбок і по-

бачив величезну заправку, яка була якихось триста метрів од місця примусової стоянки по інший бік гори. Сльози щастя залили очі українців, а Олег почалапав з двома фля-шками з-під води «Моршинська» набрати бензини. Ми в той час доїхали до Кракова і зупинилися на паркінгу, шоб дослідити причину хвороби нашої ластівочки. Я вперше за довгу дорогу від кордону заглушив двигло, і ми пішли на­питися кави.



  • Мусим вияснити, шо то за херня, Бард. Бо німці нас не пустять.

  • Сьогодні неділя? — спитав Віталік, якому здалося, що проспав він у машині тиждень.

  • Неділя, Бард. Дай Бог вияснити, шо там за параша відламалася, і її тут купити. Сьогодні це нереально. Всьо закрито.

  • Я піду куплю журнальчик, а ти подивися до маши­ни,— класно придумав Віталік і пішов ритися у музичній пресі.

Я озброївся набором ключів і поліз під машину. Поля­ки, взагалі, народ доброзичливий, але дуже приставучий. Навколо мене тут же зібрався консиліум з чотирьох алка­їнів, які бухали на заправці пиво «Жив'єц», і почали гун­досити під руку:

  • А цо то, курва, за ауто?

  • То єст ауто? То, курва, танк!

Слово «курва» поляки вживають настільки часто, що воно ними не помічається, а в нашій мові замість'нього придумали Кому. Взагалі вони кохаються в руських матю­ках і різноманітно це демонструють.

Я відкрутив акумулятор і порахував фінанси. В мене було 50 доларів на всю дорогу. Дивно, я недавно поставив майже свіжий, а він так підмолодив. Треба було починати тратити гроші. Я зайшов на заправку і вибрав найдешевше китайське гіменце з назвою «Золотий Кінь». Прикрутивши «Коня» на місце під капотом і віддавши 30 доларів, я спро-

бував завести машину й відразу зрозумів, що тридцятку я викинув на вітер. Наша совдеповська батарея була здатна крутити Запорізьку греблю, але причина була не в ній. «Стартер!» — пробило мені в голові. Ясно, що продавець і чути не хотів, щоби віддати йому «Золотого Коня» назад. Я змирився і поліз під машину відкручувати стартер. Ал-каші вели дискусію далі:


  • Я мувілем4 же то нє аккумулятор, курва.

  • Я теж мувілем, же нє, курва.

  • Ну то цо ти мі, курва?

  • А цо я, курва?

Я крутив гайки і через півгодини виліз з-під машини, тримаючи в руках хворий орган. Малесенька кругленька шайбочка тріснула на бендексі — не буду пояснювати, що то за фігня. І він перекособочувався і не крутився. Бляха-муха. Через таку дрібничку наша подорож була під загро­зою провалу. Я з руками в солідолі аж по плечі забіг у чистий, як аптека, магазин, де Бард з виглядом філософа гортав «Тилько Рок».

— Віталя, я знаю причину! — крикнув я піднесено. —


Треба знайти таку фіґняшку, але де ми її знайдемо в неді­
лю ввечері?

Продавець стояв в ідеально чистому комбінезоні, по­крутив носом у мій бік і запропонував:

— Може, пан сє умиє?

Ми виїхали зі змішаними почуттями. З одного боку, я знав причину, а з другого боку, що мені це давало, що я її знав? До Вроцлава ми зупинялися разів двадцять біля при­ватних автомагазинів, і нам відповідали те саме, що нині — закрито. Швидкість нашого руху була настільки помірна, що, проїжджаючи по польських селах, я встигав роздиви­тися меблі по хатах, упізнати в лице всіх мешканців, які жили в них, познайомитися з генеалогічним деревом поль­ських сімей, дякуючи фотографіям, які висіли на стінах осель. Всю дорогу по Польщі нам кричали вслід:

— «Варшава», «Варшава», — недалекі поляки не зна­ли, що їх машина «Варшава» була нагло здерта з нашої «Побєди» так само, як і мінікупер, порш і ще багато слав­них прикладів високоякісного автомобілебудування. Я за­вернув на паркінг приватного готелю на автоматі, не узго­джуючи це рішення з Бардом. В рецепції сказали, шо номер на двох коштує 25 уїв, рівно стільки в нас було на двох. Сили полишали наші тіла, і ми вирішили залізти в душ і напитися, а завтра буде завтра.

Як завжди після фляшки на брата — зранку встати не належить до найлегших завдань. У мене голова набрала квадратних форм і ніяк не хотіла повернутися у свій пер­винний стан. Бард заснув в окулярах і, знявши їх зараз, був схожий на хворого гайморитом, який припалив собі ніс компресом з хрону. Ми зійшли вниз і просто змели з лиця землі більшу частину шведського стола в ресторан­чику. Піднялися наверх, склали сумки і здивовано помі­тили, що були тут всього ніч, а номер виглядав, як після двадцятиособової оргії. Зійшли вниз і загребли в сумки другу половину шведського стола. Зніяковілий офіціант побажав нам веселої подорожі. Він сказав пророчі слова. Весело почало бути відразу, як ми вийшли надвір. Було зимно, градусів з десять. Туман обійняв світ навколо нас, і ми виглядали в ньому, як замочена в порошку ОМО білиз­на. Бард стояв збоку і курив, а я бачив тільки, як в білій загуслій масі моргали його скельця окулярів. Ми підійшли до нашої квартири на колесах, яка стояла на фоні струйо-вих, модних і нових машин, як ракета космонавта Кома­рова, яка загубилася в космосі сорок років тому і зненаць­ка впала на паркінг готелю «У Штефана». Вікна її зловісно запітніли, і я зрозумів, що аеробіка з корбою мені забезпе­чена. Я акуратно дістав її з багажника, вставив у решітку і крутнув. Замість звичного звуку прокручування двигуна почувся якийсь хруст. По-моєму, я вставив її в темноті

трохи не туди і щойно перемолов якусь тваринку, яка за­лізла переспати на теплий двигун. Покопирсавшись ще разок у потрібному напрямку, я надибав статевий отвір моєї залізної коханки і ввійшов у неї з усієї сили. Вона видала стогін, який може видати жінка, котру розбудив чоловік о сьомій годині ранку тільки через свою несподі­вану ерекцію, і нагло, по-сухому почав шурбати її непідго-товлену мишку. Поляки не звикли до того, шо по подві­р'ю приватного тихенького готельчика їздить товарний поїзд о сьомій ранку. Вони вилізати на балкони і кричали:

— Ти, курва, рускі! Я зараз вийде і ці покаже. Піхо,5


курва!

На що я в обов'язковому порядку давав їм таку відповідь:

— Та ви, засрані пшеки! Коли ви вивозили від нас в
анальних своїх, вонючих польських проходах золото і бри-
ліанти, то ми мовчали. А зараз я вам мішаю?

Така дискусія в дусі братерства і взаєморозуміння про­ходила якихось хвилин десять, поки Бард скурив нарешті ранковий «Жітан» і, наморщивши лоба, видав фразу, яка змусила поляків здатися:

— Шп'єртдаляй! — крикнув він в молочну темноту, де
мав бути готель із психованими жителями, і настата тиша.
В одному слові він припустився чотирьох помилок, і до
сьогодні я не можу розібратися — яка магічна сила, присут­
ня у ньому, змусила закритися цілому вагону розлючених
Панів. Я віддав машині більшість своєї теплової енергії, і
вона, не розбещена сексом у своєму житті з партійним
функціонером, кінчила через хвилин п'ятнадцять, тобто
завелася, і з прекрасним рокотом купа непотрібного іржа­
вого сміття викотилася з нами на борту убік Вроцлава.

Ми знайшли автомагазин, який продавав деталі на трак­тори. Продавець ознаймив нам, що деталь, яка здатна нас ощасливити, коштує п'ять злотих, на що я, заливаючи його прилавок сльозами захоплення, відповів «Дзєнькує Упшей-м'є» і тряс руку, поки його не злапали корчі. Відремонтував-

ши стартер, я сидів біля машини в товаристві Барда, який курив, пив пепсі і читав «Тилько Рок». Одна-єдина думка боліла в мене в голові — як можна попасти в Берлін, маю­чи пустий бак, десять злотих і Барда, якому всьо по цимба­лах? І поки я, виступаючи в ролі патанатома, колупався в своїх мізках, шукаючи під купою старого сміття відповідь на цю проблему, біля нас на великій швидкості пронісся і загальмував великий сто сороковий «мерсюк» з німецьки­ми номерами. З нього вийшли двоє — батько-пшек і син-німець (і така фігня, виявляється, буває в світі). Батько в агонії впав біля «Побєди» навколішки й почав голосити:

— Моя маленька курвечко! Цура6 кохана.

Ми з Бардом і з сином-німцем зачудовано дивилися на конвульсії старшого пана і чекали дальшого розвитку подій.

— Я м'явем такі самохуд в 63 року. Чи моге зробіць соб'є


з нім зд'єнцє7?

Я звичайно погодився, щоби він клацнувся з тачкою, ате він спитав, чи можна це зробити зі мною, і потряс в повітрі якоюсь банкнотою. Ми з Бардом, як собачки, яким махнули перед носом куском вареної ковбаси, моменталь­но скочили на ноги й були готові до фото. Я обняв поляка і, ризикуючи вимазати його білосніжний гарнітур, назав­жди й безповоротно, тримав свої вимащені солідолом руки у нього над плечима. Бард клацнув мене з сім'єю, поляк всунув мені в кишеню сорочки три десятимарочні купю­ри, і тут Бард пискнув:

— Може, ше одно фото?

Поляк заржав і сказав, шо не сьогодні. Вони скочили в свій «мерсюк» і звалили так само, як і появилися в нашо­му житті.

Ми були врятовані. З нашими задатками — за тридцять дойч-курва-марок — можна було заїхати в Лісабон, не ге, що в якийсь Берлін, до якого залишалося 300 км. Ми ку­пили собі найбільший делікатес того часу — пачку «Чіо чіпс» і, помивши мої руки в калюжі біля автомагазину,

рвонули вбік німецької границі. За шість годин ми бадьо­ро подолали двісті кілометрів, з'їли у дорозі фриток (кар­топля фрі по-нашому), від яких, тільки дякуючи нашому молодечому запалу і якісній соляній кислоті в шлунку, не випав через певний отвір шлунково-кишковий тракт. За-руливши на заправку, за якою вже виднілася митниця, я під'їхав до колонки і наївно почав шукати низькооктано-вий бензин, на якому звикла їздити кострубата совєцька машина. Надпису, який я шукав, не було на жодній з коло­нок. Найнижчим виявився 95 з перекресленим значком РЬ. Я. боячись здатися тупим, не став виясняти значення на­писаного, втикнув пістолет у бак і налив бєнзіка рівно на 10 бундесівських рублів. Нам вистачало ще на дві банки пива і пачку «Жітан». Дуже якось дивно вдивлявся мені в очі заправник, якому я платив за паливо. Певно, він щось знає. «Скотина!», — подумав я і заскочив на диван із сви­номатки. Завелася машина, як ніколи в своєму житті. Дви­гун зашелестів, ніби ніжне осіннє листячко, коли підти­раєш ним заднє місце у лісі в тяжкий момент відсутності чомусь на дереві мотка туалетного паперу «Клінекс». Вуха не вірили акустичним даним, які надходили з-під капоту, і, здавалося, в голові макітриться та ще й так сильно, шо можна ригнути. Ригнути ми якраз не встигли, але шанси це зробити збільшилися вдвоє. «Побєда» зненацька поча­ла скакати, як мустанг, якому апачі попали в дупу стрілою і намагалися прив'язати його за ногу до сосни. До воріт митниці залишалося якихось двісті метрів, а наша машина на виду у всієї округи скакала так, ніби хотіла побити всі рекорди Бубки за один підхід. Мотляючись по кабіні у гакт з нею, я то натискав, то відпускав педаль газу, чим робив ці скачки більшими по амплітуді і сильнішими. Бард несамовито бився головою об переднє шкло, і тільки дя­куючи тому, що він з Бучача, чудом залишився живим. Коли чоло мого друга стало нагадувати велику емальовану каструлю, в якій варять голубці, мені вдалося вирубати

двигун, і ми ніжно вкотилися на територію фашиків. До їхніх безпосередніх обов'язків входило обшманати нас від голови до п'ят, знайти хоча б одну поломку в машині і шасливо відправити нас в Україну. Я вкотився поміж ними у сектор, який був відведений спеціально для «НАШИХ», де треба було ставити машину і милити вазеліном «шоко­ладку». До нас підійшов, видно, фан Брюса Вілліса, бо виглядати він хотів так само, але над інтелектуальним ви­разом його табла треба було мамі з татом попрацювати більше. Він потрусив лисиною і гавкнув щось типу:


  • Документен ун машінен.

  • Я, я, — відповів я і простягнув йому техпаспорт, запо­внений цьоцьою Лесьою у МРЕ В від руки і по-українськи.

  • Вас іст дас? — спитався він мене, і якщо знав наше слово «б...ь», то закінчив би фразу тим, чим закінчив би я на його місці.

  • Дас іст ауто, бля, — вирвалося в мене на кінці.

  • Найн, вас іст дас? — перепитав Брюс Вілліс і ткнув пальцем в мій талон.

  • А-а, дас іст техпаспорт, — не знаю, чи воно так нази­вається в них, але більше варіантів в мене не було. Німець довго щось гаркав до свого колеги, який був схожий на мужика, котрому прикрутили голову від карлика. Той кру­тив замалою як на нього шпаківнею і махав убік Львова:

— Цурюк, цурюк, — почув я в наш бік. Я з дитинства
ненавидів слова, які закінчуються на «урюк», і тому почав
підозрювати форс-мажорні повороти в нашому плані взяття
Берліна. Збоку від нас проїжджали прекрасні, сяючі новень­
кі машини, з вікон яких нас очманіло роздивлялися пере­
страшені арійці. Вони всі мали такий вигляд, ніби побачили
живого Дон Кіхота власною персоною на своєму Росінанті,
який самотужки атакує японську морську ескадру. Я ж ди­
вився вбік того, з матенькою головою, мріючи, якби ту голо­
ву на відстані запрограмувати, щоби нас скоріше запустили.
Наш поліцай вернувся і, простягаючи мені документ, сказав:


  • Бітте. Ауф.

  • На здоров'я, — відповів я, але Бард штовхнув мене ліктем:

—- Кент хоче, шоб ми вийшли.

Ми вибралися з тачки, німець заліз на моє місце, на­морщивши ніс від стійкого і нелегкого запаху нашого пе­ребування в цій машині найближчі дві доби, а також ін­ших її власників сорок останніх років поспіль. Він повернув голову назад і зацікавлено роздивлявся на манекенів. Його вираз обличчя змінився на вираз обличчя підлітка, який перший раз побачив голу тьотю, і та була не проти просві­тити його, що з цим всім можна робити.

— От придурки, — підсумував я свої спостереження.
На них ті манекени діють, як на котів валер'янка. От Бард
тему видумав.

Барда, натомість, не радувало зацікавлення поліцая його дітьми. Він не мав наміру дарувати комусь 150 марок тіль­ки за те, що нас пропустять без огляду. Він піде пішки в Берлін і залишить мене тут, і понесе всіх дітей на горбі, тільки для того, щоб відчути в руках ШТУКУ справжньої валюти. Так думав Бард, але німець був митником не з Рава-Руської, а з Коттбуса, і він не знав, що можна брати в людей гроші, а також приймати від них хабарі товаром. Він виліз і сказав мені:



  • Бітте поворотен морген, — ну, типу, поворотами поморгай.

  • Ясен херен, — відповів я і посмикав перемикачем поворотів. Позаяк реле згоріло в часи, коли Стаханов бив власні рекорди в шахтах Донбасу, мені довелося смикати по черзі вниз-назад, вниз-назад, а потім вверх-назад, вверх-назад, щоби створити німцю ілюзію мигання лампочок, які без цієї процедури просто світили, як лампочка Ілліча u хаті щасливих селян з його портретом у руках.

  • Я, гут. Бітте, ручнік арбайтен, — тим часом попро­сив він перевірити, чи лабає ручне гальмо. Я хотів показати

на Барда і сказати, що зі мною ще і запасний ручник їде, але то було тільки зі злості, і я нагнувся в кабіну до ручки ручного гальма. Вона виглядала так, як величезний стоп-кран у поїзді. Червоного ядучого кольору ручка перекрива­ла вхід у салон, коли була затягнута, а коли відпущена, — то за неї обов'язково заплутувалася штанина на лівій нозі. У всіх нормальних автомобілів ручник розташований по­між передніх крісел, а позаяк у «Побєди» був диван, його розмістили так, щоб він постійно нагадував про своє існу­вання. Мій ангел-хранитель не дав відкрутити цю ключку тиждень тому, і слава йому і Господу Богу. Я затягнув руч­ник, який також останній раз працював хіба що на випро­бовуваннях цієї точили в конструкторському бюро в перед­день підписання пакту Молотова-Ріббентропа. Паралельно з ним я був змушений непомітно втикнути на рулі першу передачу, на випадок, якщо б німцю збрело в його німець­ку бошку спробувати зсунути її з місця. На той час навколо нас було набагато більше людей, ніж спочатку. Всі з цікаві­стю розглядали нашого динозавра, в якого багажник під­пирався ручкою від лопати, бо не працював фіксатор. Хтось із них простягнув руку до цього нехитрого пристрою, але Бард жестом дуже вчасно відмовив його це зробити, пока­завши, що на місці його кінцівки в кращому разі зали­шиться культя до ліктя, а в гіршому — по плече, якщо кришка впаде і захлопнеться разом з його граблею. Корот­ше, німці взяли нас у кільце. В моїх генах бурлила партизан­ська кров мого діда, і мій мозок працював на всі можливі і примітивні виверти, які готували нам німаки. Хтось із них все-таки копнув ногою нашу ластівочку в бампер, сподіва­ючись перевірити силу ручника, і в цей момент від неї про­сто на його лаковані і вилизані, як собачі яйка, туфлі, типу лодочки, в яких ходять німці-погранці, впало з десять кіло­грамів болота, змішаного з автомобільним мастилом і солі­долом. Німець з жахом подивився на свої білі шкарпетони, які втопилися під купою чорно-сірої маси. Якби навколо

були українські митники, всі радісно би поржали зі свого колеги і завернули би нас додому. Так, заодно, для прикола. Але це були німці, вони тільки похитали головами і допо­могли господарю загиблих шкарпеток сховатися у нетрях будинку митниці. Лисий Брюс, задоволений екзаменацією ручника, запропонував перевірити світлові сигнали, які дублюють натиснення педалі гальма. І тут я зіпрів ще один раз і не тільки на голові. В мене було таке враження, ніби з чайника, який простояв на холодному зимовому підвіконні цілу ніч, хтось тоненькою цівочкою налив мені льодяної води на мох, який росте на переході спини в дупу. З моха водичка скапувала нижче, у каньйон, який розділяє обидві дольки, і мочалкою накопичувалася на всьому хазяйстві, яке обрамляє цей, схований у трусах, ансамбль зі самого низу. Річ у тім, що моя «Побєда», а також всі її сестри мали всього одну «тормозну» лампочку посеред кришки багаж­ника. Я натиснув на гальма правою ногою, а ліва, підкошу­ючись, видавала ворогам всю мою психологічну неврівно­важеність. Як око циклопа — повільно загорілася ледь помітним і тьмяним брудно-червоним світлом одна-єди-на жарівочка ззаду. Німці дивилися на сигнали по боках. У принципі, вони робили логічно. Я набрав повітря і сказав: *— Дас іст антікварішен ауто. Зіс іс еназер модел ту лайт ін Юроп, — вальнув я майже на есперанто фразу, і дуже хотів, щоб вони зрозуміли її дослівно як: «Це стара маши­на, але для їзди по Європі передбачена така конфігурація світла», — і включив підфарники. Як два ока циклопа, ледь-ледь зажевріли дві лямпочки, які не могли вмерти з часів Визвольного Руху 39 року і до сих пір пам'ятали но­мер мобільника Степана Бандери. Я зняв ногу з гальм і виключив підфарники. Циклоп заплющив очі. Так я про­робив пару разів, щоб виховати у німців набутий рефлекс, як старина Павлов у своїх собак. В цей тяжкий для мене і всієї України момент приниження нашої слов'янської гід­ності Бард, який віз німецьким корешам попробувати крим-

2 К. Скрябін «Я. «Побсда», і Берлін»

ської коноплі, підійшов до пограничного песика-пудель-ка, навченого шукати наркоту. Він тикав йому під ніс ку­лак, в якому затис скручену папіроску. Віталя був готовий при найменшій реакції собаки на ґанджу — викинути па­піроску в сміття, але пес крутив обрубком хвоста і лизав бардові нігті на ногах через відкриті сандалі львівської фабрики «Прогрес». Бард зрозумів, що пес шукає серйозні мінерали, і він в повній безпеці зі своїм пластиліном.

Німці, здається, повірили. В душі я був готовий зробити Лисому менует, чи як там воно називається, аби лиш він вже відчепився. Але то тільки в душі, і нікому про це не розказуйте. І він відчепився. Вся товпа погранців, яка зі­бралася біля нашої машини, залишила границю без догляду на добрих півгодини, і за цей час, можливо, поляки пере­кинули на Бундес дві-три фури, вантажених китайцями-нелегалами. Німці дати нам спокій, відійшли на пару кро­ків назад, спостерігаючи, як ця купа мотлоху має стартувати з місця без допомоги коня або трактора-буксира. Я крутнув стартером, машина випустила величезну голубу хмару диму, яка проковтнула всю митницю. Видимість просто стала рі­вна нулю. Дідок на сірому «фольксі» з дрезденськими но­мерами з розгону затаранив білу «Шкоду». Три наркоділе-ри, дякуючи Богу за таку оказію, перейшли кордон, тримаючи на витягнутих руках піднос із кокаїновими доро-жками. А наша «Побєда», яку я після нашого з нею сексу вважав за живу чувіху, видно, перділа або, скоріше, ригала. Це була нормальна реакція машини, яка звикла їздити на ослиній мочі, на пропозицію поїхати на євробензині. Я зі страху тикнув навмання ручку передач, і мій мустанг у два велетенські стрибки подолав відстань до початку автобана з надписом: «Вількоммен Бранденбург», що по нашому озна­чало — «Добрий вечір, дівчата. Ми приїхали».

Коли хмара на митниці розійшлася і було викликано три вертольоти з міністерства надзвичайних справ, щоб роз­грібати наслідки катастрофи, ми вже чудувалися автомати-

чними дверима у туалеті на першій заправці після кордону. Ти підходиш — і вони відчиняються. Казка якась. Ніколи не переставала мене дивувати людська винахідливість. І дій­сно — як може відчинити двері людина, яка, затискуючи двома руками свої сфінктери, щоб не впісятися, біжить з останніх сил від машини до місця, де збуваються мрії. Про затиснуті сфінктери — це я виключно про мужчин, звичай­но. Коли закінчився напряг, дико захотілося спати. Наста­вав вечір, падав противний німецький дош. Автобан не­сподівано звузився до однієї смуги, і ми пересікли знак «40». Я гальмонув до появи такого близького, як кінець світу, звуку, з яким тряслося крило, і 'їхав хвилин з двадцять зі швидкістю, якої вимагав суворий німецький знак. Охоти башляти триста марок за перевищення швидкості в нас із Бардом не було, тому я виконував усі знаки чітко, і навіть занадто. Коли автобан знову розійшовся до своїх звичних розмірів, я, глянувши в дзеркальце, помітив величезний хвіст машин, який назбирався за нами за цей час. І дійсно — обігнати наш екіпаж було неможливо, на моргання фарами ззаду ми не реагували, позаяк елементарно не було видно, чи хтось моргає, чи ні. за відсутності дзеркал у машині. В Німеччині нема обмеження швидкості на автобанах, і якщо на ділянці, де є ремонт, висить знак «40», то всі аку­ратно їдуть «соточку» і не переживають, що буде стояти поліція, бо поліція вірить німецькому народу на слово і стояти там не буде. І тим більше нереально знайти приду-рка, який буде пхатися зі швидкістю черепахи річної зви­чайної по дорозі, яка рівніша від будь-якої української в гриста разів. Ніколи в житті не бачив я стільки «факів» у свій бік, як тоді з усіх чотирьохсот тисяч машин, які нас обганяли. Вони стратили через «русі швайнів» дорогоцінні двадцять хвилин свого драною часу і гикали в мій бік свої дулі. Останнім їхав величезний ГІР. Обігнавши мене, він включив на задній стінці свого причепу фару, яка була спро­можна знайти на нічному небі планету Меркурій з його

супутниками. Мій дикий оскал, викликаний світлом діти-ща інженера Гаріна, досі борознить простори космосу на кінцях променів, які вилетіли з цієї фари, пройшли крізь мене і полетіли вбік туманності Андромеди. Він збиває з курсу міжпланетні каравани у далеких Кассіопеях нештуч-ним виразом обличчя, на якому відбилася вся нелегка доля землян. Мій вираз обличчя увібрав у себе всі тяготи земних воєн, інквізиції і плач динозаврів під час льодовикового періоду. Я ніс месседж із Землі до нових цивілізацій, а зда­валося би, просто так — фура моргнула. Я зупинився на обочині, бо нести месседж не так просто. З очей летіли розжарені кусочки металу, і якби мене в той момент пере­нести в Женевську клініку паранормальних явищ, мені б вручили Нобелівську премію в галузі медицини. Я відчу­вав, що можу вродити. Фура крім світла нагородила нас паровозним гудком, який змусив Барда втекти у корчі і довго змагатися зі своїм бажанням викакати печінку. За годинку я відійшов, а Бард повернувся з експедиції. Ми тільки-но розминулися з поліцейською машиною, яку ви­кликали добряки-німці для нас, за те, що ми стояли в не-дозволеному місці. Але поліцаїв від нас відгороджував бе­тонний паркан між смугами автостради, і їх чекала довга дорога до розвороту в наш бік. Перший раз за цей час я кайфонув, що я в Європі.

Берлін зустрів нас мрякою з неба і аварією на перехре­сті Потсдамер і ще якоїсь штрассе. Двоє людей стояли біля своїх розфігачених малолітражок і закохано дивилися один на одного в очікуванні представника страхової контори, яка приїде і віддасть їм бабки за те, що вони заснули за рулем. Друг Барда Томас жив у Нойкьольні — районі, який кишів турками, арабами, лавашами, чейханами та іншими з ними пов'язаними «хернями». Його батько був серйоз­ним перцем в Дюссельдорфі. Ні одна газета не виходила в тому місті без його підпису. Томас був повною протилеж-

ністю свого тата. Він цілими днями читав Маркса, бухав пиво і колупався пальцем у великій, як холодильник «Бош», cpaui. Зростом два метри ЗО сантиметрів і вагою під двісті кіл, ця людина мала ангельський голос, і псяча німецька мова з його уст звучала, як спів Плачідо Домінго. Його сімейний трусняк був такого розміру, що в кожний його отвір можна було пустити вітку нафтопроводу Одеса—Бро­ди. Коли він стояв посеред коридору і говорив по телефону, заважаючи всім сорока мешканцям з України, які напов­нювали його квартиру 360 днів на рік, скористатися туале­том, вони бігали в нього між ногами, навіть не нахиляючи голови. Українці були невід'ємною частиною квартири Томаса. Він іноді виходив — українці ж знаходилися в ній постійно. Всі вони, і я в тому числі, як таргани, лазили по всіх ничках і вижирали всьо те, що Томас запасав для себе. Він свято вірив у своє призначення — давати українцям дах над головою у чужій далекій країні. Він знаходив при-дурків, які купували бардових манекенів, методично ви­носив гори сміття після нашої, такої непотрібної для Мами Європи життєдіяльності, позичав нам гроші і просто спо­стерігав за нами, як інопланетяни спостерігають за примі­тивними землянами.

Паркінг у Берліні — справа досить заморочена. Можна приїхати і втикнутися в дірку зразу біля свого під'їзду, а можна годинами кружляти по кварталу і кінець кінцем залишити машину за два-три кілометри від дому і чесати звідтам пішки з гіркими думками про те, як турецькі гім-нярі будуть розкурочувати її вночі. Нам пощастило — жир­ний старий німець якраз збирався відвезти свою грубу сра-ку на роботу в Шпандау — тридцять км від дому. їхати було з корками довго, тому завбачливий гоблін стартував, коли весь квартал ще додивлявся останню порцію своїх нецікавих, буржуазних снів, та ще й на німецькій мові. Фу. Я виліз з машини, як ветеран японської війни, якого виписали зі шпиталю після пересадки опорно-рухового

апарату. Мені боліла спина, ноги гуділи і тряслися, зда­ється, від того я навіть попукував, але був вітер, і Бард нічого не чув. Ми взяли з собою сумки й піднялися по крутих як на такого інваліда, як я. сходах Томасового під'­їзду. Третій поверх, двері наліво, дзвінок і пауза. Всьо, як мато бути. Томас мусив мати час роздуплитися. Ми це знали і терпеливо очікували під дверима. Всього якихось 15 хвилин, і в коридорі стали чутися звуки, ніби хтось во­лочить два мішки з бульбою. Томас човгав ногами по під­лозі в шльопанцях 56 розміру. З таким самим успіхом він міг ходити по квартирі на лижах і не чув би різниці. Із виразом невимовного захоплення він посміхнувся, відкри­вши рот, в який без проблем міг залетіти АН-24, розставив руки для обіймів і підняв нас з Бардом разом з усім мотло­хом, який ми тримали, потеліпав нами в повітрі так, що ми головами повитирали стелю, і поставив нас на місце.



  • ЧЮС! — сказав він приємне слово, яке німці гово­рять і на привітання, і тоді, коли звалюють.

  • Чюс, Томас. Хав ар ю? — поздороватися ми, типу, по-англійськи.

— Я, гут. Кам інсайд, — запросив він нас до свого ліг­
вища. Книжкова шафа, розміром з товарний вагон, ле­
жала на боці, перевернута з невідомою метою, і великим
ромбом стирчала вверх. Матрац, на якому можна було роз­
містити піхотну дивізію, забирав більшу половину його
кімнати, білизна, натягнута на нього ще Кларою ІДеткін,
ні разу не знімалася і не пралася. Принаймні я такого не
пам'ятаю. А пам'ятаю я багато чого, у чому ви можете
пересвідчитися, читаючи цей опус. Ми зайшли у «свою»
кімнату напроти, яка поки що була майже пуста — тільки
три тіла валялися в різних кутках і нещадно хропіли. Я був
такий змучений, що міг заснути в реактивному двигуні
літака Міг-21, і впав десь поміж них, кладучи під голову
свою торбу. Бард, судячи з усього, пішов у крайню кімна­
тку, найменшу за розміром і відповідно найменш придат-

ну для розселення монголо-татарського іга. Йому було можна, бо то була його ТЕМА — привезти нас сюди.



Ранок прийшов, хоча міг і не приходити так скоро. Ті троє, які ваіялися по квартирі, в даний момент гонили в пошуках своїх речей і мозгів, порозкидуваних по хаті. Вони вдосконалили бардак, який панував до 'їхнього підйому, і погнати на кухню, де Томас пив каву з чашки завбільшки як відро. Кухня була малесенька, і крім Томаса там могла знаходитися хіба шо одна особа, ате вони втрьох умудри­лися туди запертися і ще й паралельно ритися в холодиль­нику. Слава Богу — там було вже пусто, бо Томас встав раніше і намастив собі два бутерброди завбільшки з бухан­ку, розрізану пополам. На одну половину хлібини він ви­мащував з півлітрової банки «Нутелли», а на другу клав нарізану кільцями палку вюрстенбурзької ковбаси, прити­скав половинки докупи і запихав то всьо собі в рот. Запи­ваючи це відром кави, він видавав звук прорваної греблі на річці Одер. Троє, які увіпхалися до кухні, чавкали і цямка-ли, поїдаючи те, що Томас думав узяти з собою на роботу. З ротів у них випадали всякі різноманітні речі, прилипали до одягу, бороди і волосся. Томас з радістю спостерігав, як тільки що зі свистом зник його тормозок, потім сказав:

  • Я, я. Вундеба8, — підвівся з табуретки, чудом не роз­ламавши головою дверну арку, м'якенько вийшов з кухні, в яку забіг Бард.

  • Ну, шо хаванем, Кузьміч? — Я стояв у коридорі, не маючи якихось окреслених планів, і подумки подякував Барду, шо він задав мені напрямок, в якому рухатися. Три терміти, одного з яких я вже знав з попередніх приїздів — Коля з Бішкека. Він був хитрожопим, але дуже позитив­ним персонажем, який вдень ходив працювати на будову, а .•івечері брав і iiapv і лазив по пабах і клубах, горлаючи пісні Браиана Адамса і сподіваючись, шо хтось кине йому в ша­пку пару марчел. Двоє невідомих були з його роботи, їм не було де спати і вони попросилися перекачумати пару днів.

  • Здаров, Нікалай, — в'їдливо прошипів Бард, — как живйош?

  • На-армальна, — з маасковскім прононсом відповів прямолінійний Нік.

  • Слиш, сьодня народу дахєра прієдєт, над пацанов тваїх сплавіть — та куда ніть падальше. А, Калян?

  • Чьо ето, Бард? Чьо, ми все штоль нє памєстімся?

— І вабшє, хватіт Томаса хавку жрать, понял? Сваю-та
хоть раз пріньос? — Бард зробив погляд над окулярами на
Ніка і на його кентів. Кенти жували вже повільніше, а з
відкритих ротів починала витікати ше й слина, яка звиса­
ла, як шнурівки до кедів. Коля розгублено дивився навсі­
біч. Він знав, що Бард — улюбленець Томаса, і воювати з
ним не хотів. Легше було сплавити пацанів. Подумки вто­
пивши Барда у кружці з кавою, яку той допивав після То­
маса, Коля з Бішкека в супроводі двох братів протиснувся
повз мене — і пропав за вхідними дверима. Від них лиши­
лася тільки луна від копит, які цокали вниз по сходах.
Бард був явно в ударі. Він попав у свою стихію — в Берлін.
Починався місяць Великого Кайфу. Віталя розвалився на
кріслі, відкрив холодильник, витягнув банку «Адельскро-
нен бір», пива, яке в «Пенні Маркті» — магазинчику за
рогом, коштувало найменше з усіх пив — 49 пфенінгів.
Сьорбнув холодного янтарю, смачно відригнув бучацьки-
ми варениками, які нам спакували в дорогу, і промовив:

  • Я вдома!

  • А я піду об'яву напишу на «Побєду» — хай дзво­нять, — сказав я і пішов шукати папірець. Мої пізнання в німецькій мові були на рівні. Якщо точніше — то на рівні нуля. Але об'ява про продаж машини німецькою мовою, то є річ, яка кожному українцеві передається з генами, і я нашкрябав послання до арійців такого змісту: «Продаєть­ся!!! Унікальний тачілбан, на якому ще є відпечатки сраки самого Іосіфа Віссаріоновича Сталіна, пройшов всього-на-всього три мільйони миль за якісь там сто сорок років

життя. Змінив триста господарів і приїхав, щоб бути забе­тонованим на сходах Рейхстагу. Коштує — всього сто ти­сяч марок». Мені хотілося, шоб німці вбачали у моїй ко­роткій і дуже лаконічній записці посил, власне, такого характеру. Але дойчі — народ конкретний. Що читаєм —

так і панімаєм!

-

  1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка