Серія «Графіті» заснована у 2004 році Художник-оформлювач



Сторінка2/8
Дата конвертації21.02.2016
Розмір2.5 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8
Zu verkauf/Pabieda/baujahr 1953. tel. 08934476. Thomas. Andry. — Власне, так виглядав папірець, який я приклеїв до лобовухи, і маючи надію, що вже ввечері я буду колеси­ти в лупастому «мерсі» з чемоданом капусти, вирученої з продажу мого плацкартного вагона, потрусив у «Пенні Маркт» купити картофеллєн салат, який заходив так само легко, як і виходив з організму не підготовленої до німе­цьких харчових приколів людини зі Сходу.

Я сидів на кухні і пожирав варену бульбу, яка плавала в майонезі під гордою назвою «Картофеллєн салат». В жи­воті відразу після першої ложки починало страшенно му­тити, і ти був готовий вивести на орбіту весь будинок, в якому перебував. З цієї причини в туалет було страшно заходити, щоб не розвалити тиском вилітаючої бульби уні­таз і всі супутні конструкції. В двері подзвонили саме в той момент, коли дилема — бігти вже, чи бігти потім — розривала і без того порвану свідомість, а заодно і кишеч­ник. Дзвінок мобілізував надприродні сили мого організму, всьо реактивне паливо всмокталося назад у ракетні шахти, і я знову міг жити, як всі нормальні люди, якийсь проміжок часу. Відчинивши двері, я побачив картину, ніби частина війська Наполеона заблудилася в часі і територіально і, внаслідок цього, забрела з 1812 року з-під Москви прямо в 1992 на Флюгхаффен штрассе. То були пасажири УАЗика, члени другої бучацької експедиції, висланої Бардом на ві­рну загибель. На чолі банди стояв воділа Олежик, який підняв непідйомну ношу — доїхати в Берлін на санітарній машині з однієї простої причини — знайти і акуратно ви­везти з території Німеччини звалище автомобілів.

— Ти не знаєш, де тут СВАЛКА? — спитав він мене,
завалюючи в хату.

— Нє-а, — відповів я і почав по-черзі здороватися з


усіма пасажирами. Першими з делегації в обійстя Томаса
зайшли представники українського шоу-бізнесу, який мав
честь тоді зароджуватися на благодатних ланах берлінсько­
го клаббінга: Анжеліка — співачка з Ужгорода, я би назвав
її українською Бйорк і Торі Амос в одній особі, її подруж­
ка Евка — полька, яка мешкала чомусь у Львові і поводи­
лася так, ніби хотіла сексу з кожним, кого зустрічала на
вулиці, але нікому до сих пір не дата (пасія Барда). Тері —
колега мій і Віталіка, який працював у першому в Україні
шоу-бізнесовому агентстві і разом з усіма його працівни­
ками цілими днями грав на єдиному на той час на весь
Львів комп'ютері. За ними в коридор пройшло ще з п'ять-
шість людей, про яких легше сказати — «та інші офіційні
особи». їхня доля в нашій книжці настільки несуттєва, що
легше про них не згадувати зовсім, аніж плутати вам і собі
в голові. Всі, на радість Томасу. який мав скоро поверну­
тися з роботи, порозкидали свої тіла по всій квартирі й
почали на мій неописуємий страх займати туалетну кімна­
ту хаотично і критично надовго. Анжеліка ходила по хаті і
своїм оперним вокалом постійно підкреслювала ненормаль­
ність атмосфери нашого українського гетто. Вона наспіву­
вала собі під ніс різні арії зі своїх творів, які сама писала
нон-стоп, але, з усім тим, її було чути навіть у Трептов-
парку біля могили Невідомого солдата. Евка ходила і тряс­
ла своїм довгим, майже до колін, хайром, і вся історія їхньої
подорожі в УАЗику відклалася на ньому, як на перфокарті
до старого комп'ютера. Голову треба було терміново десь
помити, щоб Евуню раптом не здали до зоопарку, як дав­
но пропавшу Русалку Дністрову. Позаяк > Томаса ванна
кімната була вілсутпя. Бард періодично оріапізовував ви­
лазки в баню за пару кварталів, і всі дружно бігали туди
полоскати своє начиння. Анжеліка також мала довгий хайр.

і він не менш яскраво за Евкину голову відображав хроно­логію нелегкої подорожі своїм виглядом і запахом! Оле-жик відразу почувся вдома. Не знайшовши відповіді на риторичне питання: «А де ж тут сватка?» — він покопався в Томасовій шафі з книжками, нарив там атлас Берліна і під­тюпцем вибіг з дому.



  • Нас запросили на паті, — ознаймив Бард, який щой­но повернувся з хорошим пивком у руках, що вказувало на якісно проведену операцію по збуту манекенів.

  • Поїдем годинка восьма, — сказав він і, крутнувши носом на вигляд дівчат, миттєво потягнув їх в баньку. В хаті, навіть після того, як вони пішли, залишалося стільки наро­ду, шо складалося враження перебування в штабі терорис­тичної організації. Подзвонив телефон, і я підняв слухавку. Там дуже швидко сказати щось по-німецьки, але яскраво чулося слово, яке я чекав почути найбільше — «Ауто».

  • Сорі, ніхт шпрехен дойч. Кен ю спік інгліш?1' — по­старався я залагодити назріваючий міжнародний конфлікт.

  • Найн, іх шпрехе інгліш ніхт,1" — почулося з труби, і я запропонував голосу приїхати за нашою адресою: — Кен ю ком хіер зібен ур, флюгхаффен штрасе зекс ахт, — що мало означати: приїдьте будь-ласка о сьомій годині за но­мером 68. У телефоні заскрипіло, і пішли гудки. Я махнув рукою, бідкаючи себе за те, що в підручнику німецької мови за два роки пройшов чотири сторінки, пішов доїдати картофеллєн салат.

Народ готувався до паті — кожен по-своєму: Анжеліка волала якісь душерозриваючі напєви, які родилися в її го­лові, як мухи з опаришів, Евка далі трясла своїм вже чис­тим, але мокрим волоссям, Бард і Тері пили півасік на кухні, смакуючи майбутню вечірню пригоду, а я гіпноти­зував поглядом телефонний апарат, примушуючи його подзвонити і голосом Рокфеллера спитатися, чи хтось не продає «Побєду» тисяч за двісті марок. Час повільно під­котився до Зібен Ур, і як має бути — нам у двері задзвони-

ли ше раз. Хтось кинувся відчиняти, і я, боячись, щоб не відшили моїх клієнтів, ринувся до виходу. У дверях стояли Томас, кривоногий старий рижий німець, і його жінка — фрау з явно не німецьким фегіеом.

— Хі із інтерестед ебаут йо кар. — голосом ангела з клі­
пу Юрітмікс сказав до мене Томас.

— Хай, — сказав я і привітався з подружжям, яке ви­


глядало ніби на кастінгу в «Сімейку Адамсів». Ми вийшли
на вулицю — «Побєдка» стояла біля тротуару, займаючії
місце на три малолітражки, і турки, які звикли їх туї сіави-
ти, дивилися на неї з охотою розпиляти її і переплавити на
один великий кальян, яким одночасно могли догнатися всі
представники мусульманського світу, які перебувати на той
час в Берліні. Німець, який прибув на оглядини, попросив
відкрити авто, і довгий час залазив і вилазив з машини,
прицмокуючи язиком так, ніби в нього в зубах застряло
півкорови. Його жінка стояла й мовчача, і всім своїм ви­
глядом вона кричата. шо її походження має максимум спі­
льного з походженням Олєга-воділи з Бучача. Я. затамува­
вши подих, рахував удари свого серця об внутрішню стінку
грудної клітини, відвернувся вбік і в кишені рукою аж до
болю здавив свій краник, щоб не вректи «здєлку вєка».

  • Франц, — гавкнув зненацька покупець, простягаю­чи свою шуфлю в мій бік.

  • Кузьма, то єсть Андрій, — боячись відпугнути пааа-на, поправився я.

  • Авто старе, карочє, — сказав він по-німецьки. — але я маю майстерню і можу з нього зробити люди. Купи­ти його я не готовий, але можу помінятися на восьмиріч­ний 126-дизельний «мерседес».

Я недовірливо глянув йому в очі, порослі рижими во­лохатими корчами.

— Я, я. Помінятися на «мерседеса».

І так сказав мені клієнт номер один, який прибився на перший день оглядин.

«■Курча. — подумав я собі. — якшо періпии-лішіпіи ні­мець віддає «мерсюка» взамін, то варто покачумати пару •піп і обміняти грьобану катлобіну мінімум на самольої Фалькон». недарма ж назва вулиці — Флюгхаффен (h ■Чває фартпть. да?



  • Найн. данке шон. — відрізав я голосом Лєвітана. ■ікиіі об'явив по радіо «Промінь» про капітуляцію Німеч­чини. — Дас іст кляйне прайз. ІІен таузенл марк іст гут прайз.і: — відрізав я і відчув, як крила похоті проривають на плечах куріку Німець переілянупся зі своєю жінкою дістав візитку і простягнув мені.

  • Моя пропозиція діє тиждень. Дзвони, якщо шо. — Вони повернулися, і на прощання жінка мило усміхнулася до мене золотими коронками, від яких я наїапався «зайчи­ків», як від зварювального апарата Патона. Так само чинно вони заіізди у той «мерсюк», який по ідеї мав стати моїм, і вирулили з нашої бічної вулички. Разом з ними в напрямі Ваіьсдорфу виїхаю відчуття, чи взагаїі та машина тут ко­мусь потрібна, крім бюргера з золотозубою фрау. Я піднявся югори. а там вже Томас ловив кайф від нової партії україн­ців, які тарганами ганяли в нього між ногами і спустошували його тижневий запас хавчика. Через годинку вернувся Олє-жик. Він вирішив ознайомитися з Берліном детально і без­посередньо. Пробігши до Шпандау і назад кілометрів з п'ят­десят, він не знайшов того, що його сюди привело, повернувся додому і загнув в атласі наступну сторінку для завтрашньої пішої прогулянки. Побачивши в коридорі Томаса, який го­ворив по телефону, Олег підбігло Барда і спитався:




  • Віталік. як сватка по-німеиьки?

  • Tina шрот чи шось таке, — відповів Бард, який по-думки вже жував якийсь новий вид голландських доганя-

ЛОК, ТИПУ ірИОИ ЧИ ЖОЛУДІ, і Даь ЛЗОЗу.МІТії, ЩО П-т-г чр

входив у його плани на вечір.

Олежик не розчарувався і підійшов впритул до Тома-сової ноги, глянув десь вгору, ніби на пік Ейфелевої вежі,

побачив там голову, яка знає відповідь на його питання, і крикнув туди в небо:

— Томас, де в вас шрот? Свалка, Томас, га? У відповідь на мелодійному дисканті, якому позавиду­вав би Робертіно Лоретті, він почув декілька фраз, дякую­чи яким німецька мова була б визнана найспівучішою мо­вою світу. За умови, шо Томас презентував би її перед комісією. Олежка не вставила співуча відповідь, бо раціо­налізації в тих словах він не вловив жодної. Махнувши рукою, він пішов у кімнату, дістав банку зі смальцем, бу­ханку чорної хлібини, намастив собі велику кальошу, по-стружив туди зеленої цибульки, сховав ту красу у себе в пашеці. Весь народ, і я включно, ковтнули велику порцію слини у відповідь. Так, ми — діти України тонко відчули невидиму лінію, яка через Олежика зв'язувала нас із бать­ківською землею. Нитка, втім, різко обірвалася з відриж­кою, яка пролунала на цілий квартал. Олежик закінчив пережовувати підошву, пішов налив собі з чайника сирої теплої води, кинув туди пару ложок цукру і запив.

— Файно дякую, — сказав він не то до нас, не то до


пана Бога, який послав йому в чужинську сторону смачну
данину. Бард з'явився на сцені нашої мильної п'єси і ска­
зав свій історичний монолог.

— Брати і сестри, чекаю вас внизу через десять хви­


лин. Сьогодні наша велика місія полягає в схрещенні двох
культур — слов'янської і арійської. Буде багато спокус пе­
ред вами. Не кидайтеся на них сліпо. Обдумайте ціль свою
на землі. Зважте і вирішіть — чи варто. Я довго думав і
зрозумів — ВАРТО. Тому таким, браття мої. ви мене сьо­
годні вже не побачите. Я окунуся з головою в чужу, але
іаку близьку мені культуру і буду курити, пити і жувати
всьо. шо пошле мені Господь. Дмен! — 3 цими словами
укрмафія шумним кагалом скотилася на станцію метро, де
всі скинулися і купили квиток на одного в автоматі, і сіли
в поїзд в кількості, достатній, щоб відбити наліт на Перл-

Харбор. Через дві зупинки в вагоні з'явився контролер, але ми створили таку заплутану схему, щоб уникнути не­приємностей, аж в нього з незвички замакітрилася голова, і він вийшов з поїзда. Той, хто тримав квиток на даний момент, довго рився у кишенях і шукав його, даючи мож­ливість іншим підійти до дверей і дочекатися зупинки. На зупинці квиток знаходився — піпл виходив на перон і че­кав, у який вагон сяде контролер, а сам сідав у протилеж­ний. У контролера від таких завдань різко підскакував внут­річерепний тиск, і він переставав з нами боротися. Так було не раз, і так буде завжди, бо ми — українці і ми того варті. Ви в курсі, я думаю.

Нас чекали на виході в центрі біля старої розваленої церкви, яка має служити пам'яттю про жахи війни. Якби ми не були з Бардом, котрий знав у лице декількох персо­нажів з тих, що нас чекали, паніка наша примусила б нас зробити легку пробіжку у зворотному напрямку, причому абсолютно все одно, в яку сторону світу цей напрямок би пролягав. Лиш би подальше від них. На тротуарі стояли, лежали, висіли і торчали: панки, хіппі, наріки, педіки, хло­пці, дівчата, гермафродити, рімейки, коти, собаки, і всяке інше. В голові офіційної делегації з німецького боку стояв Карстен — фашик в галіфе, офіцерських чоботах, з рижим хайром, який сягав йому нижче копчика, і виразом облич­чя хворого, якому роблять паректальний масаж.

— Хайль Варт, — привітався він жестом, якого ми всі

і очікували.

— Хай Карстен, — привітався Бард. Хлопці обійнялися


і поцілувалися, як справжні мужчини. Вся маса людей, які
облизували одне одного на тротуарі і прилягаючих терито­
ріях, не відриваючись від основного заняття, привіталися з
нами. Карстен став у голові процесії, і ми почали свою
тріумфальну ходу по нічному Берліну. Як в історичному
фільмі — то з'являлися на горизонті, то зникали за наши­
ми спинами Тріумфальна арка — та сама, що в кліпі Ю2,

Рейхстаг, залишки Берлін Вол13, телевежа з круглим, як на новорічній ялинці, шпилем. Карстен високо тримав ногу і чеканив кожен крок. Його каблуки цокали по бруківці в ритм його пульсу. Видно, трава була атомна, тому що нор­мальна здорова людина так йти не може. У вас би відірва­лися всі внугрішні органи від потужних ударів чобіт о бру­ківку. Карстена видавав тільки вираз обличчя. З кожним кроком щораз глибше заходила віртуальна рука паректаль-ного масажиста. Муки, переплетені з неземним кайфом, читалися у нього на дисплеї. Час від часу він наспівував, а точніше, нагавкував бравурні військові пісеньки часів Ве­ликої Вітчизняної війни. Хтось із маси людей пробував їх підхопити, але швидко вмирав від задишки. Він не курив ту траву, яку скурив Карстен. Таким чином, в режимі вті­кання від поїзда по тунелю, ми пробігли кілометрів з де­сять. Може, то була перевірка. Може, таким чином ми ста­ли вибраними і мали честь потрапити на справжню європейську бір-паті, яка відбувалася за системою ол ін­клюзіє. Не знаю, хто з нас дійшов до фінальної точки. Можливо, хтось помер по дорозі, падаючи під колеса трам­вая, можливо, хтось просто встиг непомітно стрибнути у метро і повернутися назад в хатинку дяді Томаса. Я заплу­тався. Ніколи в житті я не думав, що мій язик спроможний облизати власні брови. Він висів, як у прикордонної вівча­рки, яка гналася за порушником і пробігла дистанцію від Краківця до Тянь-Шаню. Нарешті ми зайшли у дворик, який не зазнав змін від зайняття нашими військами Берлі­на. Карстен щось крикнув, і на третьому поверсі засвітило­ся світло. Врубився музон, і на балкон, обмотаний гірлян­дами, висипала ще одна група людей, яка готувалася до прийому гостей тим, що пробувала на собі всі принади си­стеми ол інклюзів. Такі собі консультанти-експеримента-тори. Від одної їх консультації тебе вже вставляло так, ніби ти скурив весь шмаль Джалалабада. Один з них — Нік, ірландець в тюбетейці, яка зрослася з його головою, з не-

нормальними очима розказував по-ірландськи, запльовую­чи співбесідника з ніг до голови, як його штирить і ковба-сить. І ти невільно згоджувався, що прекрасно розумієш Айріш14. Киваючи головою, відпливав від реальності на лі­таючій табуретці, просковзуючи у відкриту кватирку на кух­ні. Вся ванна була наповнена водою і банками з пивом. Через півгодини вечірки в тій ванні вже лежали два легені, які лобизали один одного так, ніби не бачилися сто років. Люд підходив до ванни і виколупував пиво у них з-під ча­стин 'їхніх скліщених тіл. У кімнаті на підлозі сиділо в коло чоловік з десять, і всі жерли чіпси з величезної миски, якою була стара сателітарна антена. Розмова не клеїлася, бо роти у всіх були зайняті рожевою розм'яклою масою. На кухні найбільш забойні готували якусь чехню, нагріваючи на газі рідину в металевій ложечці. Я не вникав у процес, бо пере­страшено чекав, шо зараз приїде поліція і всіх нас накриє разом з дебілом Карстеном, який то всьо замутив. Я, за­пльований Ніком, стояв на балконі і відбивав напади страш­нючої німки, яка заперто намагалася стягнути з мене фут­болку, її вік так і залишився нерозгаданою загадкою для німецьких істориків. Шкіра на руках і фейсі вказувала на досить давнє походження цієї істоти, але живіт і ноги, були ніби від зовсім іншої особи. І якби вмазати текіли або на крайняк просто водяри і накрити їй голову «Комсомоль­ською правдою» або журналом «Гудок», вона б мала якісь шанси здатися привабливою. Позаяк «Комсомолки» і «Гу­дка» під рукою не було, я сприснув наглим чином, забігши в ванну елементарно відлити. Двоє голубів далі місили сра-ками баночний «Бекс» і пустили з душа гарячу воду, бо їм там стало зимно. «Гарячий «Бекс» смакує, як компот з мухо­морів», — подумав я, розщіпаючи розпорок. З того пам'ят­ного моменту я вперто ігнорую це пиво. Сциконути так і не вдалося, бо ввалилося ще двоє — на цей раз Нік і його колєжанка — мадярка Штефі. Вони хапонули якоїсь нової екстрадурі і забігли в туалет сховатися від дракона, який

літав за ними по квартирі. Бідні діти ховали свої голови в пральну машинку, мотляючи сраками в повітрі. Я був витіс­нений на коридор і з переповненим мішечком для сцяків протиснувся до кімнати. Чіпсів було ше море, і тому тут царювага повна тиша, супроводжувана хрумкотінням. Я, вид­но, налапався вторяків від активно шмалячої різноманітні гербарії компанії, і в мене було стійке враження, шо люди на підлозі їдять живих креветок, і я чую тріск їхніх кісто­чок. Ще би пару секунд, і я би кинувся рятувати морських рачків від нещадних шелеп, але забігла Лінда — маньячка, яка доймалася мене на балконі. Вона притягнула за ногу якогось вирубаного на той момент штемпа і, думаючи, що то я, шукала куточок, шоби з ним розібратися. З кухні йшли запахи, ніби за рогом зірвався хімзавод. Звідти виходили і вилазили, а також декого виносили, аж поки там залишив­ся один, найбільш витривалий Менделєєв, який впав у ноги Карстену, і той закричав:

— Аллєс зупа!15 — і щипнув за попєц якусь молоду фройлєн, яка необачно стала перед ним. Далі в хаті поча­лося відтворення подій, які мали місце під час загибелі мі­ста Помпеї. З ванної чулися стогони і крики — Нік зі Ште-фі залізли до голубів, щоб ті врятували їх від страшного чудища, а ті попереплутували, хто кого кохав, і пристрої­лися до новоприбулих. Бард з навушниками сидів у куточ­ку і слухав якісь вініли. Час від часу на програвач хтось наступав ногою, але Віталік був вище цього. Він слухав музику неба, і програвач з навушниками йому треба були тільки для відмазки перед примітивними людськими по­няттями. Я був вимушений попісяти просто з балкона і за великою пінистою калюжею внизу поняв, шо був далеко не перший. Гірлянди моргали якось не в ритм, і від того лика гикавка напаза на мене, і хотілося простої води, аіе так. шоби хтось потримав мене за голову і дав попити з кружки, як мама. Ужасно захотілося додому. Я вийшов з квартири, яка здригалася від конвульсій живих і мертвих

людських тіл, і поплентався до метро, яке було за кілометр від нас. Раптом почув за собою крики і цокотіння каблуків. «Оба-на, — подумав я, — видать, у Берліні так само популярно попросити закурити, як і у Львові».



  • Хав ар ю, Кузма?'6 — На превелику радість я почув голос Карстена, який защіпав свою воєнну ширінку на всі сто сорок ґудзиків, що в принципі відбивало охоту зайвий раз її розщіпати.

  • О'кей, айм гоінг хоу.м.'7 — відповів я голосом вели­комученика Степана, якщо такий взагалі колись існував.

  • Факінг аут! — дозволив собі не згодитися Карстен. — В] іонна візіт «Бункер». Ю ноу «Бункер», Кузма?14 — і він заржав такою приязною либою, що моя гикавка в паніці кудись пропала. Я хотів спати, мені було себе шкода, на автовідповідачі явно були якісь дзвінки про покупку ма-піини, і я заперечив:

  • Сенк ю Карстен, сі ю туморров.10

  • Но, Кузма, сі ю нав!2" — він заволочив мене за комір > старий «трабант» — пластмасова тачка, виробництва ГДР, .апхав на заднє сидіння і завів. З криком: — Ай фак наці! — він рвонув з місця і перекреслив мої догадки про його при­належність до неформальних меншин. Ми неслися по ніч­ному чи то вже ранішньому Берліну. Карстен щось кричав ю мене по-німецьки, видно, питався, чи я дав комусь під ид на вечірці. Вторяки втратили свою магічну силу, і я вже не розумів німецької. Але чемно відповів, що покинув паті >'• такому ж статусі, як і прийшов, попри поєдинок з Лін-!<>ю. на що він відповів:

-- Лінда толд мі зет ші факд сам юкрейніен гай. Ай ■-нік іт воз ю, Кузма.21

На щастя, то був не я. І ті ж самі історики ніколи не ■•лиііиіь, кого вона все іаки зі вал і v вала. Одне я знав юч-вона мала секс з групом.

Клуб «Бункер» був на глибині 10 метрів. Нас обшукані зеличезні чорношкірі секюріті, пхаючи свої міноіскатєлі

у найбільш неочікувані місця. Карстен голосно кричав, що його німецька дупа не для чорних жирних лап, за що дістав по голові кувалдою одного з них, і щасливо пройшов у клуб. Вся кімната по периметру була заставлена колонка­ми, які сягали під стелю. В той день і місяць по тому там грали ді-джеї Спайрал Трайб із Шотландії. Вони писали свій музон прямо в дворі клубу в совєцьких воєнних маши­нах, залишених тут після відходу нашої армії. Хардкор — техно зі швидкістю 220 ударів на хвилину паморочили в голові на потужності добрих 25 кіловат, і для того щоб не втратити свідомість — здоровий негр притискав тебе до стінки на дві хвилини. Після адаптації ти проходив далі і потрапляв у спектральну кімнату. Там був запущений спе­ціальний кольоровий газ, солодкуватого присмаку, і лампи типу ультрафіолету створювали ілюзію, що ти бачиш усі вени і кісточки на своїх руках. Ді-джей скакав за своїми пластинкокрутами спотілий і змучений, як тягловий кінь, який таскав Санкт-Петербургом перші трамваї. Сині міш­ки під його очима були завбільшки з блюдця, ніби його били по морді всі стройбатівці Новоєврейська. Він мав на собі два рюкзачки, у яких спали його... діти! Одному, в рюкзачку спереду, було з піврочку, тому, що був ззаду, було десь під два. Дітки спали і дивилися сни про Чебурашку. Точно знаю. Бо мені на їхньому місці хотілося б подивити­ся саме той сон. Я роздивився всі капіляри і кісточки на своїх руках. Навіть виколупав з носа козу і вивчив її спек­тральну структуру. Злизав пару струйових рухів у людей на танцполі і покорчився разом з ними. Я був там, як іно­планетянин у мохеровому в'язаному светрі і джінсах «Авіс», купленими у воєнторгу. Але я був у Берліні. Я міг стояти в лижах, з тарілкою пельменів у руках і в масці зварювальни-ка на голові і не викликав би ні в кого жодної емоції. Кар­стен притягнув якісь таблетки і запхав мені одну в рот, роблячи рвану рану моєї слизової. Я сплюнув у темноту як мінімум двадцятку дойч марок, але більше зекономив на

каретці інтенсивної терапії, яку би для мене в противному разі довелося викликати. Трохи поскакавши під Спайралів, я ввійшов у раж і без допомоги екстазі провів там найяск­равішу клубну ніч в моєму житті, аж до півдев'ятої ранку. Більше ніколи я не піду в український нічний клуб — на­стільки мене тоді вперло. Я не хотів ламати ідеали. І вони в мене залишилися недоторкані, як кутні зуби мудрості. Карс­тен довго прощався і наполягав, що наступного разу екста­зі буду виставляти я. Я натомість пообіцяв йому, що насту­пного разу я йому виставлю навіть вареники зі шкварками і з цибулькою. Він так мене задовбав своєю манерою гово­рити рот-в-рот, що я був готовий видати державну таємни­цю взамін на його зникнення. Так як таємниці я не знав, а стоматит від повітро-капельної інфекції був уже на підході, я сказав, що йду відлити, і просто втік. Тупо заскочив у трамвай, який зупинявся зразу ж за рогом, і проїхав до будь-якої першої станції метро. Карстена в житті я більше не зустрів. Він снився мені пару разів і то після перепою в ролі медсестри, яка пхає мені в задницю церковні свічки. Я навіть пити кинув, щоб він не травмував мою нестійку психіку. Він пропав назавжди.

— Енді, ю хев сам меседжес,22 — сказав Томас, коли я приповз до оселі. Я включив автовідповідач, і той прохри­пів мені пару номерів телефонів придурків, яких цікавила моя машина. Передзвонивши по одному з них, я вияснив, що ймовірна майбутня щаслива власниця прекрасного ан­тикварного авто — жіночка, полька, чоловік якої німець. І живуть вони за три квартали від мене. Я забив з ними стрілу на після обіду. Другий хворий — чувак з голосом ненормального і, як потім виясниться, з виглядом тако-і о ж самого. З ним я добазарився на годинку пізніше. Поль­ка з чоловіком прийшли в точно призначений мною час. Пані Кляудія і пан Курт. Вони були як з фільму про Фліпа і Флапа. Вона — велика і висока, він — маленький і хир-

лявий. Пані Кляудія вела розмову в стилі психологічного пресингу:

— Пане Анджей, таке авто мій чоловік міг би купити у


вас за гідну ціну. Але яка ціна для вас гідна — не факт, шо
вона гідна для нього. Мій чоловік тяжко працював. Він
був механіком і заробляв на життя тяжкою працею. А ким
ви працюєте, панє Анджей? Якшо в вас є охота залишити­
ся в Німеччині, пан Курт міг би помогти вам влаштувати­
ся зварщиком! Ви вмієте зварювати9 Якщо ви маєте роди­
чів, які хочуть переїхати сюда, ми можем допомогти їм з
роботою. Вони вміють зварювати, ваші родичі? Зараз звар-
шики потрібні тут, правда, Курт?

  • Я, я, — хитав головою старий сморчок, а я, розпус­тивши слюні, слухав її бредні із солодко-отупівшим вира­зом обличчя і вже був готовий подзвонити й ощасливити свою Барбару, що ми переїжджаєм у Берлін, і вона буде гордою жінкою Кузьми-зварщика. Мене легко було зду-рити в ті часи, і полька відчула м'якоть у будові моїх моз-гів і продовжувала її ефективно розширювати.

  • Ми живемо в Берліні десять років, панє Анджею. Я займаю високу посаду в польській спільноті, правда, Клрт?

  • Я, я.

  • Так що всі розходи на переоформлення машини ми беремо на себе, а скільки ви хочете за машину? — нарешті дала вона мені слово. Пережувавши соплі і ковтнувши всю кількість виділеної за час її монологу слини, я сказав:

  • Десять тисяч марок.

  • То добраніч, панє Анджею. Маєте наш телефон, і коли v вас спаде температура, дайте нам знати. Правда, Курт?

  • Я, я.

Пані Кляудія, а скільки можеіе дати ви? — майже з роз­пачем спитався я в неї.

  • Тилє, ілє она коштує.23

  • А ілє то коштує пані зданєм?24 — майже заплакав я.

— Кілько вона коштує, Курт? — звернулася вона до

чоловіка.



  • Я, я, — по інерції відповів він, а вона переклала:

  • Чоловік мусить подумати. Добраноц, панє Анджей-к\. — ласкаво звернулася вона до мене наприкінці розмо­ви і заробила ше одне бонусне очко у свою таблицю реєст­рацій правильних психологічних ходів. Вони побили копитами в бік свого «опеля-капітана» з 1939 року, який проти моєї шаланди виглядав, як ретельно вилизане соба­че яико. Я сів у машину, включив радіо. Передавати ситу­ацію на дорогах Берліна для тих, хто повертався на маши­нах додому з роботи. Завелика кількість різнобарвних переживань від зустрічі з полькою розривала мою голову. За півгодини я встиг повірити в те, що буду зварщиком на німецькій будові, що тачку продам за достойні філки і шо перевезу сюди Барбару і остаток свого життя прогавкаю на солов'їній мові Гітляра і Шнітке. Не встиг оклематися під різнополюсних перспектив, як переді мною виріс див­ини штемпок із собакою. Він був весь перемотаний бинта­ми, пластирами і з рукою в гіпсі. Можливо, любов до ка-іання на машинах з минулої епохи поверталася йому такими плачевними наслідками. Це був портрет людини, яка вирішила перебігти колію перед поїздом і застряла ногою між шпалами. Його пес натомість, величезний сен­бернар, виглядав охайно, але час від часу поперджував. Від старості, як згодом пояснив хазяїн. З рота велетен­ської собаки постійно висіла слина, ніби шнурівки від кро­сівок, а господар витирав її голою рукою, а руку — собі об

ні гани.

— Майн наме іст Фабіан. їх бін інтевестед ін де в ауто.25 Мені невимовно захотілося його послати, далеко, по-■краінськи, куди-небудь, разом з песиком, слюнями. гіп-• v'.m і бинтами. Так, до фіга придурів на один день — то ■ '•же тяжка карма якась, а не реалії. Але місія моя, мій по--п.і, взяли верх над емоціями.

— Я, я. Бітте. Мене звати Андре. — Чого я раптом зту-
пив і не сказав просто — Андрій? Щось буває з людьми в
такі моменти, коли не знаєш, що ліпше сказати, і трен-
диш всяку херню.

По-німецьки, я вам вже казав, лабав я слабо, але той цілий Фабіан... Або йому той поїзд щось зайве переїхав, або, курча, він півалфавіту не виговорював. Одне слово, цей неприємний факт дуже утруднював наші переговори.



  • Вев, — сказав він замість англійського «вел». — Ай гона твай зіс кав. — Типу, хоче поїздити.

  • Як ти, брате, зі своїми костилями в ту машину ся­деш? — спитав я, показуючи на сліди його екзекуцій.

— Ай вів твай, — провякав він на тайському діалекті
хренової англійської, на фоні якої я зі своєю миттєво по­
чувся сером Гордоном Байроном. Фабіан почав запихатися
на крісло водія. А його пес — лізти зверху по ньому на
сусіднє місце на дивані, причиняючи своєму госпідару стра­
шенні муки і болі. Він стогнав і крехтів, але пса не зганяв.
Прогнати його можна було хіба з допомогою гранати зі
сльозоточивим газом, якої, на жаль, ні в нього, ні в мене в
ту хвилину не було. Пес граціозно переліз через нього, ви­
мащуючи ізюмом, який завис в нього під хвостом, моє
ШКІРЯНЕ, бляха, крісло, нафіг, і замастив слиною всю
торпеду. Я, вдячний син своїх периферійних комплексів,
нічого не сказав. Але глянув на пса так, що він поняв: пе­
ред тим, як залазиш в мою машину, треба сраку, як міні­
мум, добре витерти об асфальт. Фабіан зайняв нарешті мі­
сце пілота і почав шарпати за всі ручки і тумблери відразу.
Мені це нагадало випадок із мого армійського минулого,
коли я відкачував Рому Мордуховича від епілептичного
припадку, а він, не звертаючи уваги на мої потуги, заліпив
піною, ніби шпаклівкою «церезіт», рівно половину невро­
логічного відділення Калінінського авіаційного шпиталю.

З рота Фабіана випадали залишки сардельок, бургерів, ві­негретів та іншої німецької хавніни, але «Побєда» не руха-



лася з місця. Він зіпрів, з-під пахв у нього ненависно сме­рділо здохлими щурами, пес лизав собі щось між ногами на боковому сидінні, а ситуація не змінювалася. Я — на зад­ньому дивані — кінчався від ненависті і хотів поперемінно задусити то собаку, то Фабіана. Але не наважувався це зро­бити, бо бридився того, що випадало з його оральної порож­нини. Нарешті, я набрався сили і крикнув:

  • Курва твоя мать!

  • Вас?26 Вас? — шепотнув Фабіан, і пес стравив трохи бутану зі свого кишечника в замкнутий простір машини.

  • Шо ти вас, бля, шо ти вас? Шо ти тачку ломиш? — ясно, що Фабіан вловив тільки емоційну частину мого спіча.

  • Дізе ауто ніхт фавен.27

  • Чувак, дай я сяду за руль, і ти побачиш, шо таке «фарен», — прошипів я напів по-німецьки, напів на еспе­ранто з домішками яворівського народного епосу. Бідний Фабіан відкрив собі купу нових ран на тілі, вилізаючи з переднього сидіння, а я сів на його місце і, не звертаючи уваги на пильний погляд його пукаючого друга, рвонув на себе важіль передач і рушив з другої, як справжній украї­нець, палячи зчеплення. Машина нервово тріпнулася, як гордий окунь, який ганяв по озері маленьких рибок і зне­нацька здуру зачепився плавником за гачок п'яного вуйка Стефана, який, не підозрюючи такого приємного поворо­ту подій, наливав у човнику ше підисєточку за здоров'я кума. Фабіан, на задньому диванчику, вдарився перемота­ною головою об задню стійку, як називали в нас на гара­жах штуку, яка тримає в машині дах, пес ще разок зіпсув повітря, і ми вирушили в подорож по району Нойкьольн. Два турецькі діди, які роками сиділи біля під'їзду і грали в нарди, тільки скосили очима в нашому напрямку, але для людей їхнього темпераменту це означало, як мінімум, гост­рий передінфарктний стан, стабільний енурез і гормона­льну кризу. Я виїхав на широку вулицю, яка вела до су­пермаркету «Карштад». Через двісті метрів був світлофор,

і, передбачаючи норов своєї тачки, я завчасно почав галь­мувати.

  • Вай соу елі?28 — здивувався Фабіан.

  • То не елі — то якраз, — цілком чесно відповів я. Машина довго і протяжно скрипіла, збираючи на собі

погляди перепуджених німців і гостей столиці. Ми загаль­мували рівно на білій лінії світлофора, три метри за якою стояв поліцай на мотоциклі і чекав ціле своє непотрібне життя, хто ж все-таки з чесних берлінців перетне недозво-лену границю. Він повернув голову вбік скрипу тормозних колодок і, побачивши те, шо снилося йому в дитячих кош­марах, завів мотоцикл і в паніці втік углиб міста. Фабіан помітив цей парадоксальний випадок, і його бажання заво­лодіти чудо-машиною запалилося з новою непереможною силою. Внутрішній голос, не дочекавшись моєї реакції на його знаки, щипнув мене за дупу і дав зрозуміти, що інвалі­ду на перший раз вистачить позитиву, тим більше, що «По-бєда» накатом взувала будь-яку іншу машину, розвиваючи небезпечну для її власних гальм швидкість. Я помітив шпар­ку між двома «сітроенами», в'їхав туди з розгону і сказав:

  • Вел, Фабіан, іц інаф.

  • Ай вілі, вайк діс кав, — сказонув він, даючи мені сеанс розшифровки логопедичних загадок. — Ай гонна сінк енд кол ю тумовов. — Пес нукнув на прощання, залишаю­чи кусок ізюму на передньому сидінні, і вискочив, при­скорюваний моїм копняком, шоб не бачив хазяїн. Його погляд я запам'ятав надовго. Це був найдобріший погляд істоти з усіх створінь, які хотіли коли-небудь мене зжерти.

Вдома знову було люду, як на вокзалі перед кінцем світу або перед приходом поїзду «Чернівці — Перемишль», з якого не могли вилізти ті пасажири, які їхали до Львова, оо та частина, що їхала до Перемишля, аіакувала ваіони зі всіх боків і своїми тілами замуров>вала вихід. І і і бідаки мусили товаришувати їм до Польщі, в більшості випадків навіть без паспортів.

Томас у коридорі мелодійно щось м'явкав по телефо­ну, а вся холерна банда гнила на матрацах і просто на торбах після паті «У Карстена». Я проліз у нього між нога­ми до кухні, зхавав парочку сосисок, як потім виявилось, для собак, але гавкати після того не почав. Знову прибіг десь із пригородів Олежик. Після виснажливої пішої про­гулянки індустріальними районами Берліна він був гото­вий з'їсти всю гниючу в квартирі біомасу. Обійшлося без канібалізму, і він хлопнув парочку запропонованих мною сосисок, з якими Томас збирався в гості до подружки, в котрої був песик Поц. Олежик також не загавкав, і я, за­спокоєний ефектом, пішов спати. Сни були фігові. То якийсь мудак постійно бігав за мною з сокирою по мага­зині, то я бігав із сокирою за тим мудаком. Пізно ввечері Томас привів подружку до себе разом з Поцом, який бігав поміж тілами мертвих людей і цокав кігтями, як малень­кий щур, шукаючи, на кого би посцяти. Подружка, тендітна дівчинка Лілі, почувалася, певно, як на вулкані, воссідаю-чи зверху на Томасі, і один Бог знає — як в них відбували­ся любовні ігри. її крики досі морозять мої жили, і не знаю, як мені вдалося стриматися і не викликати поліцію. Я вибіг на вулицю пройтися — була шоста ранку. Завернув­ши за ріг, став навшпиньки, щоб заглянути в віконце, що робить друган Томаса, художник Джон. Він не любив за­тягувати на ніч штори, і над ранок можна було пізнати багато нового. Його жінка Сандра розвелася з ним рік тому, і приходила побавитися з ним у минуле. Вони робили це із включеним світлом напроти вікон, аж до ранку. Джона це збуджувало. Йому було 40 років. Скоро мені сорок, і не­вже я також не буду виключати світло? Джон і Сандра хропіли з переплетеними, синіми від холоду, ногами. Я по­вернув назад і побачив просто на тротуарі — понівечений, покручений, номерний знак від своєї машини. Декілька метрів далі — валявся іще один у ще більше плачевному стані. Я в паніці підбіг до «Побєди», вікна і двері були

обхаркані, а на капоті — сліди від кросівок якогось туре­цького бидла. На даху машини стояли пусті банки від пива і величезна гора лушпайок від фісташок, так ніби їх жерло стадо орангутангів. Кров ударила мені в голову, ніби Ніа­гара вирішила змінити напрям і пробити небо. Я ганяв навколо, притискаючи до грудей покручені номери від машини, ніби свої зламані крила. Мені хтілося підпалити цілий Нойкьольн і всіх чурбанів разом взятих посадити на товарняк і відвезти назад, у Чурбанію. Я вибіг наверх, де Томас під краном в кухні мив свого Пилипка.

— Томас, ві маст кол зе поліс, — верескнув я, шокова­


ний. — Туркіш дістройд май кар!29

— Я, я, — спокійно зауважив Томас. — Ай кол зе поліс.30


Поліцаї німецькі відрізняються від наших тим, що вони

приїжджають все-таки, коли їм подзвониш. Два дядьки, зі смішними зеленими кашкетами, з якими вони більше змахували на юних натуралістів, відразу почали встанов­лювати мою особу. Візи, шмізи, паспорти, таке враження, що турки визвали поліцію, а не я. Потім доколупалися до об'яви на вікні машини, сказати, що я маю поставити до відома податкову службу, продаючи товар на території Німеччини, і отримати на це ліцензію. Я благально загля­нув Томасові в очі, і він почав мене відмазувати. Довго, флегматично і... успішно. Поліцаї забрали свої сраки геть, а я, зіпрівший і ледь не депортований, почав креслити в голові плани своєї помсти туркам. Правда, через годину приїхав евакуатор і намагався погрузити мою тачку до себе на кузов і відвезти на штрафплощадку. Поліцаї визвали його у відповідь на мою хитрожопість. Шофер евакуатора махався з важелями близько години часу. Він засовував спеціальні захвати під машину і пробував її піднімати. «Побєда», як і личить машині з такою назвою, нерухомо стояла на місці. Відповідь проста — захвати пробивали прогнилу підлогу і залізали в кабіну. Коли він помітив це — то, ніби старий паркінсонік, трясущимися руками смикав

за важелі, щоб витягнути захвати назад. Але вони застрягли і могли вирвати з м'ясом на вулицю цілий салон так, як ми, скидаючи штани, вивертаємо штанини. Осягаючи всю свою відповідальність за завдану шкоду арештованому авто­мобільному засобу, бідний колишній емігрант з Хорватії, боячись, що його за це відправлять назад на Балкани, заліз під мою тачку і довго звідти не вилазив. По-моєму, він зубами відгриз свої захвати, бо більше варіантів не було. Я сидів на балконі, їв Олежкові сємки, і плював на вулицю лушпайки, якраз на його евакуатор, і спостерігав. Бігти вниз і відвойовувати свої права я боявся, щоб не приїхали ще раз юні натуралісти і не захотіли відвезти «Побєдку» в Дек-ру — технічне бюро, де проходять обов'язковий огляд ма­шини, які допускаються на німецькі дороги. Вона би роз­летілася на кавалки на стенді, який, імітуючи вібрацію на дорозі, провіряє амортизатори, і повбивала би німців, ко­трі торчать в той час під машиною і щось там записують. Хорват сів у свій евакуатор і збирався вже 'їхати, але грома­дянський обов'язок власника німецького паспорту знову палкою вигнав його на вулицю. Він дістав з кузова величез­ний «черевик» — спеціальний пристрій, який защіпається на колесо машини з двох сторін, блокуючи його. Він лазив з тим «черевиком» ще з добру годину і не знайшов, як можна його впхати під машину, позаяк передні і задні ко­леса були різні за висотою і за всіма іншими параметрами і просвіт під порогами не давав йому той башмак туди вдрючити. Він харкнув на стерильну берлінську бруківку, матюкнувся по-хорватськи:

— А сим тоу прічкоу глову єбат!

Переклад шукайте в словниках, я знаю тільки, що сло­вом прічка вони називають піську в дівчат, і поїхав назад у двір поліції. Я ж пішов до Джона, дочекався відходу Сандри и поцікавився у спеціаліста, які фарби неможливо змити з поверхні автомобіля. А ще я взяв у нього напрокат різні ко­лючі, ріжучі і просто западляцькі інструменти, діждався ночі

і вийшов на вулицю. Працював я довго. І так само довго потім спав. Жахливі крики з вулиці розбудили мене в ту мить, коли я плавав у сні в величезному басейні, але чомусь із хвостом русалки і цицьками. Кричати, звичайно ж, чурбани. Всі вони сидіти на державному утриманні, і ніхто з них ніде не працював. Дрихли вони довго і, на шастя, дати мені ви­спатися. Кожна машина на нашій вулиці була мною ретель­но опрацьована. Німецькі номери відрізняються від наших тим, шо вони зроблені з набагато тоншого метату і ламають­ся, тоді як наші — тітьки гнуться. Я вистукав свої молоточ­ком, і вони повернули собі горді українські форми. А туркам кожен номер я поламав на дрібнесенькі кусочки, так шо їм залишалося хіба що бавитися ними в пазли. Моєї хворої фан­тазії вистачило на всіх. Заодно, правда, я підмалював тачку грубосракого німця, якого зустрів першого ж дня, як при­їхав. Без злого умислу, так, по інерції.

— Нічого, потім вишлю йому з дому відкритку, — по­думав я.

Машини турків були розписані в дусі неофашизму. Щоби заплутати сліди поліції, я мастив узятою в Джона фарбою величезні свастики на шклі і писав на звільнених від номерів місцях «Fuck turkish». Фарба крім того, шо її неможливо було відмити, смерділа, як курячі бібки, і ви­глядала так само, залишаючи грубі рельєфні сліди на пове­рхні. Згрубша то виглядаю, ніби хтось ходив з квочкою по вулиці, тиснув її за шию і заставляв гадити на машини, а потім розмазував біби пальцем по шклі. Саме так, напевно, і напишуть у себе в протоколі німецькі поліціянти. Не міг я відмовитись від створення гравюри цвяхом по лакованій поверхні найбільш дорогих автомобілів трнзнакових слів, де перша буква «X». а друга «У». Це маю цілком, за моїми розрахунками, збити поліцію з панчелику, наштовхуючи її на думку, що це діло рук інтернаціональної банди фашис-тів-москалів. Коли приїхала поліція, турки викрикувати і махати в бік нашого вікна. Ніколи в житті я не пітнів так

часто, особливо в задній частині мого тіла. Під кожну шта­нину можна було ставити миску під стікаючу з них воду. Поліцаї піднялися, ате Томас двома словами відповів, шо його постояльці — українські музиканти і нікому зла не бажають. А тим більше нещасним туркам. Ми — за мир. Хай живе українсько-німецько-чурбанська дружба. Кінець цитати. Того вистачило поліції, щоби більше ніколи з подіб­ними дрібницями не дзвонити в його двері.

«Побєду» після цього випадку я запаркував аж біля вій­ськового аеродрому Темпельхофф, за два кілометри від хати. Там нічого їй не загрожувато. Клієнти, більш чи менш ре-атьні, щоразу рідше дзвонили з приводу купівлі. Полька лата мені чотириста марок завдатку, пообіцявши ше три і псячі шістсот у день від'їзду. Навішавши на мої вуха з три мотки макаронних виробів, вона дочекалася моменту, щоб ми. наївні простаки, зібрали чемодани і в останній день візи — об'явила, шо більше не дасть. Мною в ті часи можна було настрашити хіба шо голуба, який какав Томасу на бал­кончик, але факт кідаюва пробудив у мені Джека-потро-шитєля. Слава Богу, що я не мав тоді бензопили. Два аку­ратно розрізані на філєєчки трупи зараз би покоїлися на одному зі смітників Берліна в пакетиках з «Пенні Маркт». Я настрашив польку російською мафією, яка мата випот­рошити її сім'ю і в Польщі і тут, разом з її щуром-чолові-ком. Не знаю, чиТюдіяло це на неї, ате світло з того часу в 'її вікнах не горіло. Я продовжив візу правдою-неправдою, шо коштувато боргів перед Томасом, як моральних, так і фінансових. У візовому бюро я мусив кашляти, як пес, щоби Томасу повірили, що я мушу підлікуватися в Берліні декіль­ка днів, аби не заразити пів-Європи якоюсь чахоткою.

Фабіан приходив ще разів із сорок. Вже ніби мав при­нести гроші — і забув, потім — знову забув, потім пес здох, ч потім я бачив його разом із псом у парку і сказав йому все, що я про нього думаю на есперанто з домішками русь­кого і українського гостинного сленгу. Олежик, ганяючи

по Берліні в пошуках свалки, навчився інтуїтивно знаходи­ти по корчах акумулятори, бувші у вжитку колеса, мийки, пилососи, крани, утюги та інший дефіцитний у Бучачі крам, навантажив ним свій УАЗик і, пославши всіх на три букви, щасливо від'їхав у зворотну подорож сам-один. Бард ходив по вечерінах, курив шмаль і кайфував, не переймаючись особливо моєю бідою. Бо біда ж то в принципі була моя, а не Бардова. Вся товпа, яка збиралася відчалити з Олегом і була ним щасливо послана, поїхала додому поїздом. Я за­лишився сам, страховка в «Побєди» закінчилася, а нова коштувала 250дойч марок, які я міг хіба що намалювати фарбою Джона в зошиті для математики.

Одного холодного противного ранку я підняв Барда і сказав:


  • Бард, я дзвонив тому штемпу, шо хотів мінятися на «мере». Він відмовився їхати сюда і каже, щоби ми приїха­ли до нього. Сядь зі мною і будеш дибати в карту. Ми поїдем корчами, шоби було менше поліції.

  • О'кей, — на диво сказав Бард.

Ми встали і поїхали у Вальсдорф. По прямій — нам було туди кілометрів сорок. На позичені в Томаса гроші ми запра­вили шість з половиною літрів бензини і вирушили в неві­доме. Як на зло, поліції в місті було, як мух в студентській столовій. Бард тримав палець на карті і вів ним по бічних вуличках, вишукуючи найменш примітну дорогу. Сто разів ми заїжджали в тупики і впиралися в брами заводів і депо. Сто разів ми стояли відразу за поліцейською машиною на світлофорі. Сто разів мої сфінктери зжималися тисками, від­чуваючи напругу ситуації. Поїздка без страховки загрожува­ла нам депортацією із Європи пожиттєво і конфіскацією ма­шини, шляк би її трафив! Я прокляв художника, Ориську, Львів, Новоєврейськ, себе, Лесика з Вовкою, їх сигарети, прокляв всьо, що було пов'язано з цим супернефартовим тарантасом, який кращі місяці мого життя похоронив у туре­цьких гетто Берліна. Нарешті, мокрі і щасливі, ми вийшли

перед парканом автомайстерні Франца Бодена у Вальсдорфі. Я подзвонив, нам відчинила його жінка:

— Оля. — відрекомендувалася вона. — Я з Броварів,
хлопчики. Ще тоді хотіла вам сказать, але якось нє рєша-
лась. Заходьте. Боже, Франц такий злий був, коли ти від­
казався. Він і «мерса» того продав уже, але я його попросі-
ла на шо-то друге помєнять.

Ми з Бардом шоковані, але щасливі, що маєм нарешті союзника в таборі німців, зайшли на територію. Франц стояв з грізним виглядом, з руками в кишенях. Він не по­здоровкався, а зразу сказав:

— Вибирай, мол, тачку з оцих чотирьох. — На площа­
дці стояло чотири десяти-дванадцятирічні машинки: два
«опелі-рекорди» і ще якась там зараза. Для мене всі вони
здавалися експонатами з автомобільної виставки CIA. Сльо­
зи радості бризнули мені з очей, коли я сів в облюбовано­
го «опелька» і двері закрилися легесеньким рухом, багаж­
ник не треба було підпирати лопатою, машина рушила,
ніби попливла. Я плакав і витирав шмарки об штани, бо
обивочка салону була, як вчора вшита. Франц видав мені
папери, які дозволяли їздити Берліном два дні, до момен­
ту отримання транзитів. Ніхто не збирався їх добиватися,
німецькі закони далеко не відповідали моїм вимогам. Я на­
значив момент від'їзду на завтрашній ранок і пішов з Бар­
дом на концерт Сонік Юс до клубу «Тахелес» на границі
Східної і Західної частини Берліну прямо біля того місця,
де пару років тому ще була Стіна. То було мудре рішення,
скажу я вам, проторчати в клубі до третьої ночі, а о четве­
ртій годині виїжджати в Україну. Екстраваганції у рішенні
простих питань мені ніколи не бракувало. Я, м'яко кажу­
чи, трохи невиспаний, зовсім капельку змучений, з сині­
ми блюдцями під очима підрулив під будинок Томаса на
новій точилі. Любовно глянувши на неї, я помітив на дру­
гому боці вулиці величезну гору різноманітного краму.
В Берліні практикувалося викидати старі речі з дому, щоб

З К. Скрябін «Я. «Победа». і Берлін»

не морочити собі голову під час переїзду на нову квартиру. Якраз хтось із німців викинув, певно, більшу частину ме­блів, які були в нього в хаті, а може навіть, і всі. Виглядала ця картина так, ніби хтось акуратно повикидав з балкона апаратуру і меблі на вулицю, але вона, ніжно спланеру­вавши пір'їнкою вниз, не постраждала. Ето — успєх, вирі­шив я і почав поспішно грузити в машину знайдений скарб. Треба було встигнути зробити це перед турками і поляка­ми, які полюбляли такого типу розпродажі і могли мене спокійно прибити на місці знахідки. Прекрасний утюг «Бош», чуть підгорівший на краях, але для Новоєврейська — це восьме чудо світу, навіть з тою штукою, що пшикає на білизну. Радіо «Панасонік», в чудесному стані, з потріска­ною на сонці фарбою, телевізор АйТіТі — військові техно­логії, пригадав собі я американський фільм, де одноймен­на контора робила апаратуру для літаків. Правда, штекер в тєліку був обрізаний, але, слава Богу, зі штекерами в Но-воєврейську не було і не намічалося жодних проблем. Чо­тири колеса від «джипа» і всілякі фіґнюшки-бездєлушки, які акуратно були поскладані в яшик разом з купою відео­касет. Всім цим я напакував машину аж до нє, побіг до Томаса нагору, зібрав речі і написав йому записку, в якій широ йому дякував і обіцяв повернути борги у наступний приїзд. День перед тим, не маючи за що купити собі тих псячих сардельок, які коштували найдешевше, ми з Ко-льою з Бішкека, згодилися перенести якийсь мотлох од­ному арабові за двадцять марок на брата. Мені ще й потріб­ні були гроші на бензин, і ми протягом трьох годин таскали його вонь в ящиках з-під бананів з шостого поверху на перший до його жирної арабської кобили. На останній партії «товару» я спішився, щоби не зригнути від запаху, який йшов від мішка з його калісонами і халатами, в яких там лазять мужики, і дико підвернув собі ногу. На даному етапі я виїжджав з Берліна, маючи півпустий бак бензини, вісімнадцять марок і дві ноги — одну нормальну, а другу,

як колона Ісакієвського собору. Вона ледве влізала в ма­шину і лежала, як спиляне дерево посеред дороги. Тисну­ти нею на педаль було дуже боляче, і я згадав собі, як насміхався з Фабіана, котрий кожен раз приходив до мене із щораз більшою кількістю травм і переломів на тілі.

Я поважаю Гітлера за одну річ, якої, певно, ніколи не буде зроблено в Україні — Автобани. Я був на кордоні вже через півтори години і, коли побачив, як через двадцять метрів тріпається на вітрі прапор Жечі Посполитої, ще раз сплакнув. Я став сентиментальним на чужині. Чужий се­ред своїх і свій серед чужих, десь так то виглядало. Німці роздивилися документи, кудись з ними зникли і швидень­ко прибігли назад, віддаючи мені всі папери. Вони люби­ли, коли наші покидали їхню територію. А поляки нато­мість не любили, коли ми на неї в'їжджали з німецького боку. Я просто з вікна машини подав брату-слов'янину папери, і він, покрутивши їх в руках, заявив мені таке:

— Машіну влєво, сам падайті сюда.

Я від'їхав убік і повернувся до поляка-фашиста. В них митниця спільна з німцями, і мені здавалося, що він про­сто вжився у роль собрата з другого боку кордону.


  • Чи вшистко в пожондку?31 — запитав я його.

  • Вшистко, курва, НЄ в пожондку.32 — Ці слова я аж ніяк не чекав почути. Виявилося, що попереднього разу, коли я повертався з Німеччини на машині, яку купив мій колега Гаврік, пересікаючи польсько-українську границю, поляки-козли не вписали мені в паспорт, що я виїхав на ній з Польщі. І тим самим дали своєму колезі на в'їзді з Німеччини можливість познущатися наді мною. Спочатку я падав на коліна, потім бився в припадках, потім плював на скло будки, в якій вони сиділи, потім вибачався і циту­вав їм Міцкевича, потім співав пісні Будки Суфлера, знов харкав на шкло і посилав їх — де дідько цицьку ссає. Нічого не помагало. Назад в Бундес мене б не пустили, бо віза була закрита, а вперед мене не пускав гад-пшек і не хотів взамін

1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка