Серія «Графіті» заснована у 2004 році Художник-оформлювач



Сторінка3/8
Дата конвертації21.02.2016
Розмір2.5 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

з*

нічого. Так я простояв цілісінький день аж до ночі, голо­дний і злий. Треба було щось робити. Я попросився в один з вагончиків, щоби подзвонити до Фєді, щоб Фєдя подзво­нив полякам на кордон, щоб поляки подзвонили іншим полякам на інший кордон, щоби ті мене пропустили. Полька з вагончика не взяла з мене гроші за дзвінок, позаяк мій план видався їй планом людини, яка потребує істотного лікування. Я також не вірив у той план, але й лікуватися не хотів. Нога розпухла до неймовірних розмірів, так що скоро треба було рвати внизу штанину, щоб вона в неї пролізала. В польки, що дала подзвонити, я стибзив зі столу чупа-чупс і тепер ходив по митниці і сосав його в пошуках чуда. Два дебіли, як я, звідкілясь з дальокой Рассєї, лазили один за другим із подібними проблемами. Вони підходили до віко­нця, за яким сидів пшек, і говорили таке:

— Пан, слиш, пан. Ну чьо ти вийо, ну в натуре? Давай вимишлім чьо-нють. Может, тє дєнєжку дать, там пєньонз33 какой. Ну шо ти скот такой, пан? Вийді, да хоть памувім с табой, как товажише. А то сідіш там, как етат, Хрен Ушастий. Поляк не звертав вже на нас трьох уваги. Він розв'язу­вав кросворди, дивився по тєліку мультики, читав на стіні пожовтілі від часу пам'ятки митника. Тільки щоб не реа­гувати на нас.

— Може, у цєбє бєда какая, — продовжував расєйскій брат, — може, умарл кто-та. Ілі ти сам по себе такой замк-нєнтий.

Так пройшло з півдоби, і коли ніченька з'їла всю види­мість навколо, я помітив, що з тих двох залишився один, а потім і той пропав. Причому разом з машинами, які вони гнали десь аж в Казахстан. Таємниче зникнення відбува­лося після того, як кожен з них деякий час простояв під стовпом з ліхтарем наверху. Я і собі пішов став під той стовп, і, як в казці, до мене з кущів підійшов солдат-по-гранець з бордово-червоним носом, який яскраво виділявся на фоні такого ж бордово-червоного табла.

— Цо, пане, не пущайоу? — спитав він, явно знаючи

відповідь.


  • Нє пущайоу, сукі, — відповів я, чекаючи на спасіння.

  • О. то курче бляде, нє?

  • Курче бляде, — згодився я.

  • І цо, бендзєш так став цаве жицє?34

  • Но, нє хцяв бим.35

  • Но то пшинєсь мі тши вудкі «Абсолюти» і паре че-колядек, а зобачими, цо бендзє.36

Три «Абсолюти» і шоколадки коштували всі мої гроші і ще трохи. Тупо було пропонувати погранцеві телевізор з відрізаним штекером або суперутюг «Бош» з підгорілими краями. Я спробував торганутися:

  • Зоставо мі тилько 18марек, — похиливши голову, як вірний кінь на вбитого господаря-козака, винувато при­знався я.

  • То щасліва, таваріщ, — поляк розвернувся й почав було йти, але я злапав його за рукав і заглянув в очі так, що роздивився нарости на апендиксі:




  • Чекай, зараз пшийде, — я стрімголов погнав у во-нючий вагончик з назвою «Д'юті фрі шоп» і на всі бабки купив три маленькі «Абсолюти» (ясна річ, поляк хотів ве­ликі) і дві масюпусєнькі шоколадки. Поляк-червоний ніс чекав мене, не сходячи з місця і, Бог-свідок, він стояв би там до Нового Пришестя, бо синдром «хочувипитивжеідо-фіґа» не належить до явищ, яких легко позбутися.

  • Єстем, — захекано мовив я і простягнув йому пакет.

  • Цось он льогкі какой-то, — недовірливо скривився він, заглянув усередину, прицмокнув і сказав:

  • Льогкі, но смачни. Давай рускі, — з наголосом на перші склади скомандував погранєц, — я подейме шлябан і юж цє нема. Поліція і то вшистко — твуй проблем.37

Мені була по цимбалах поліція, шміліція, мені треба було вирватися звідси, а далі я собі дам раду. Я сів в «опе-льок», завів мотор і став чекати, аж піднімуть шлагбаум.

Секунди йшли довго, і я відчув, як сивіє волосок в мене на копчику. Коли він побілів до кінця, шлагбаум повільно, як в американських фільмах, в рапіді почав піднімати свій дзьоб догори. Я подивився вбік вагончика, де сидів мій мучітєль, відкрив двері й підійшов упритул до вікна. Поляк куняв, спершись головою на кулаки. Я погримав у вікно, і він перестрашено підібгав руки, а бородою зі всієї дурі валь­нувся об стіл, прикушуючи свій дурний недобрий язик.

— Дивися, пан. Фокус по-українску. Ото я єстем, — розвівши руки в боки, крикнув я, — а ото мне, курва, нема. І з тими словами я скочив в машину і погнав до шлаг­баума, аж пукнув з нервів, причому таким фазаном, що звука майже не було, а очі виїло, як соляною кислотою. З одного боку, я провернув супераферу, бо мене з невідміченими до­кументами пропустили в Польщу, тобто кожна поліцейська машина — означала кінець резидента. А з другого — в мене було бензину тільки до Кракова, і як їхати далі, не знав на­віть мій ангел-хранитель, який задовбався мене витягувати з халеп і храпів на задньому сидінні. З третього боку моєї си­стеми координат — я мав купу мотлоху в машині і сподівався комусь загнати що-небудь взамін за бензин.

— Ліпше приймати рішення по мірі того, як виникає необхідність, а не наперед, — заспокоїв я сам себе такою аксіомою і проїхав пів-Польщі на автоматі, не розуміючи, як мені це вдалося. За всю дорогу я прекрасно поснідав, пообідав і повечеряв шоколадним батончиком і тим са­мим позбавив себе неприємності зупинятися в дорозі по-пісяти і покакати, тим самим нещадно гаючи дорогоцін­ний час, якого в мене в принципі до голодної смерті було ще доооооооооо... херіща. Я зупинився в селі Суфчин пе­ред Жешувом, до якого мені чудом вистачило пального, позаяк їхав я, дякуючи побєдовській закалці, в основному, накатом. Заїхав на гору — виключив мотор, з'їхав з гори — включив мотор. У селі Суфчин біля автобусної зупинки з надписом «Лірой» був шрот, на якому продавалося як ліп-

ше, так і звичайне беушне автомобільне гімно, що прита­рабанили передбачливі поляки з Заходу. Я став перед во­ротами і зайшов у двір будинку. Зненацька до мене під­біг пес, завбільшки з коня Пржевальського. Я проігнорував його присутність, що зламало його псячу логіку: втікають — доганяй. Питання постало тепер по-інакшому: послали — йди на... Пес потребував довгих століть свого роду, щоби його мозок був спроможний реагувати адекватно на такі проблеми. Позаяк цей багаж знань був у нього відсутній, пес підібгав свій кінський хвіст і потрусив целюлітною сра-кою в величезну утеплену будку, в якій з радістю б зажив і я. Господар, в шльопках, вирулив на середину подвір'я, з подивом глянув на собаку, а потім на мене:


  • Як ти єще жиєш? — привітався він.

  • Он мнє хиба покохав, — привітався я.

  • Цо ти тутай шукаш? — спитав він.

  • Я спшедає опони, бардзо добре опони38, — відповів я.

  • Покаж, — попросив він.

Я показав чотири офігенних колеса від «джипа», шіст­надцятого радіуса, з німецької мусорки.

— Я п'єрдолє! — крикнув не то від захвату, не то від обу­


рення, власник звалки. — Дає ці за то по ЗО звотих за ково.

Сто двадцять злотих в сумі — просто гігантські бабки за продаж сміття. Щоб він не передумав, я вихопив у нього з руки сотку і, поки він пішов за двадцяткою до хати, я переліз через його пса, заскочив у машину і з радості збився з курсу, приїхавши на наш кордон на годину пізніше. Була страшен­на мряка, і така ж жахлива черга чекала на в'їзд до митниці. Я виліз, витягуючи свою хвору ногу, ніби окремий предмет, і пішов прогулятись, якщо мою ходу можна було так назва­ти. Якщо б це був день, люди в машинах накидали б мені копійок, думаючи, що я просто інвалід, який шкаляє гроші на життя. Нарахувавши двісті десять машин до шлагбауму, який ми пару тижнів тому чуть не знесли разом з Бардом, я повернувся до місця, де залишив свою.

— Вас прівєтствує Рава-Руска, — сказав мені штемпок, який сидів на капоті мого «опеля» в компанії ще чотирьох баранів, які жували соплі і курили, збагачуючи свої смако­ві відчуття.

Вони обступили машину і через вікна встигли проана­лізувати весь її внутрішній вміст, який для них являв не­абиякий інтерес.

«Рекет», — проскочило в мене в голові. То ж треба було перший раз за життя їх зустріти, за десять метрів до дому і з повним багажником барахла. Люди в поближчих маши­нах активно робили вигляд, шо вони сплять, косячи очи­ма з-під шапок у мій бік і чекаючи розправи.


  • Што вєзьом? — запитав хамовитий рагуль, який до­вго шморгав носом і якраз проковтнув всю жувачку, яку натягнув зі свої носоглотки.

  • А тобі шо до того? — борзо почав я, бо починати неборзо не було змісту.

— Ти на кантролє в люблінско-львовской брігадє. Ми
тута атвєчяєм за праєзд, і ти должен нам заплатіть двесті
злотих, поал? — Рагуль, який ковтнув шмарки, ще раз спро­
бував щось видобути зі своїх надр, але, видно, наступний
кавалок соплів перекрив йому доступ кисню, і він за секу­
нду посинів, потім, судорожно хапаючи повітря, харкнув
тим добром на землю і попав собі на ногу. Витерши то
всьо об траву, він намочив собі штанину чуть не до коліна
і виглядав так дуже грозно, ніби обісцяний.

  • Я не маю грошей, — ламаючи їхні плани, відрізав я.

  • Тада давай таварам, — втикнувся той, що заговорив першим.

  • Який то товар в п...у! То ж мусор зі звалки, хлопці, — зауважив їм я.

  • Хлопці в мами на городі. Ми — ПАІДАНИ! — гордо поправив мене маленький рагулик, який жер сємки і курив одночасно, запльовуючи лушпайками три машини в радіусі.

  • То ж МУСОР, пацани, — поправився я.

— Відкривай, карочє, багажнік — ми втикньом, шо то
за мусар? — наказав мені їхній бос, який сидів на капоті.

Я в розстроєних чувтствах відкрив багажник, і вони почали ритися, як опариші в гімні, в моєму багатстві.

— О тєлєвізар нєхілий, — показав той, що чуть не вда­
вився соплями, на тєлік з обрізаним штекером. Потім, че­
рез пару днів, до Новоєврейська докотиться слушок, що
згоріла хата в одного бандюка з Рави-Руської, від того, що
вибухнув телевізор, який він притарабанив додому. В той
момент, коли срака його була надворі, а ніс з граблями
торчав у моїх речах в багажнику, він не знав, що такий
кінець чекає всіх, хто включає викинутий тєлік з відріза­
ним шнуром. Слава Богу, що він позбавив мене приємно­
сті — випробувати це на собі. Наш дім на «Героїв УПА»,
номер 5 в Новоєврейську не пробачив би мені найбільшо­
го пожару в історії нашого міста. Мене би повішали на
сосні на в'їзді зі Львова замість знака «Новоєврейськ».

За телевізором пішов утюг, магнітофон і всі інші при-бамбаси. Рагулі тягнули з машини абсолютно всьо, вичис­тивши її дотла, як вилизує тарілку з салатом олів'є голо­дний пес.

Перегрузивши крам до себе в кончений «форд-тран-зит», вони збиралися було гордо від'їхати, але я перегоро­див їм дорогу і сказав:

— Гей, хлопці-пацани, ви такі круті дядьки і втікаєте.


Ви ж обіцяли провести мене без черги? І шо тепер? —
Бандюки застигли в своїх дурнуватих позах з бичками в
роті. Навколо на дорозі стояла маса людей, яка чула мою
промову. Ніхто з рагулів не обіцяв мені проїзду без черги,
але про це знав тільки я. Всі ж інші подумали, що ми
уклали з ними угоду. їхній імідж був на грані провалу.
Якщо вони поїдуть, слава про їхній негідний вчинок розі­
йдеться по народу, і їм перестануть платити. Бос сплюнув
бичок на землю і, розуміючи, що треба вийти з цього КРА­
СІ ВО, підійшов до мене і прошипів:

  • Да-да, малиш, зара' всьо парєшаєм. — При цьому подивившись на мене поглядом, переповненим любові, поваги і розуміння.

  • Падаждітє тута, пацани, я перебазарю з пагранцом, — сказав він офігевшим бандкжам, які не могли вийти зі сту­пору і торчали на місці. Можливо, сьогодні вони продов­жують розбирати цю історію на заняттях з практичної так­тики зі своїми послідовниками, які контролюють дорогу Львів — Люблін, але щось мені підказує, що вони підгорта­ють гній на городах Рави-Руської або мішають бетон на будовах Конча-Заспи.

Бос повернувся хвилин через п'ять:

— Малий, я єду впєрьод, а ти за мной, понял? Возлє


пагранца ми тєбя аставім, він пра всьо в курсе.

І він дійсно був «в курсі». Вони побоялися мене кинути на очах українського народу, який дибав за всім, що відбу­вається. Я переїхав на наш бік, до мене підійшов усміхне­ний Фєдя і переможним тоном завив, що мій «опель» не може бути розмитнений, згідно із законом, який вступив у силу ВЧОРА, позаяк він старший десяти років. Я відчув, що я, нарешті, дома, полегшено зітхнув і, оформивши тран­зит у Казахстан, поїхав у Новоєврейськ. За воротами мит­ниці мене чекала делегація: Барбара, Лесик, Вовчик і Скря-ба. Вони торчали тут вже сім годин і переживали, і я це відчував. Лесик докурював останню сигарету з трьох пачок, які вони взяли з собою, як я намалювався на обрії. Сльози не змивалися двірниками «опеля», бо текли вони з моїх очей. Я пригальмував біля них і відкрив праві дверцята.



  • Сідайте, банда! — махнув я їм рукою.

  • Зара', зара', тільки перекурим, — сказав у відповідь Вовчик і смачно затягнувся.

Місто, в якому не ходять гроші

уКиття підтошнювало. Гроші з'являлися в кишенях набагато повільніше, ніж зникали з них. І це була чи не єдина головна проблема в житті всіх, хто був навколо. Не було навіть у кого спитати — як бути в такій ситуації, бо в ній були абсолютно всі — і ніхто ще з тої ями не виліз. Аліса збиралася лягати спати і налила собі до половинки шклянку червоного вина, щоби рятува­тися, коли буде мучити дурний сон. Так легше відмахну­тися від незрозумілих кольорових і мутних картинок, які виникали в її уяві, ніби старі й потерті діафільми, котрі роками вже пилилися в баночках «свема» у шафі на кухні, і ніхто не наважувався їх викинути. Змучена уява дівчини прокручувала дивні за побудовою німі фільми, і вино, на­справді, тільки підсилювало ефект, занурюючи її знову у сон. Перемучившись, фактично не поспавши нормально жодної години, Аліса лежала із заплющеними очима, боя­чись їх розплющити, щоб не побачити на годиннику годи­ну четверту або п'яту ранку. Та найгірше — цілу ніч вичі­кувати миті, коли вже нарешті можна встати. Ти ніби в'язень у власному домі. Не маєш права піднятися, бо хо­чеш спати, але заснути не дає тобі якась вища сила, яка посилає команди в твою голову, і та виконує їх без твоєї участі.

З кухні почувся біпер — годинник сигналізував сьому.

— Слава Богу, — сказата вголос Аліса, потягуючись у


ліжку. В голові був бардак, ніби кульки з олова перекочу­
вались і билися об виски зсередини.

«Чи буде колись цьому кінець? Що я зробила такого, шоби це все відбувалося саме зі мною? Чому подружка Map­ro лягає спати і встає, ніби запрограмована, вилежується, як кіт? Біля її вуха може стартувати ракета. Вона ще й говорить уві сні, але навіть спеціалісти з розшифровки мови древніх майя не дали би ради розібратися у її нічних текстах.

Аліса почистила зуби й поглянула на себе у дзеркало в ванній. Те, що вона побачила, доволі їй сподобалося. З про­тилежного боку на неї дивилася молода, сексапільна особа, з розтріпаним і злежаним волоссям, яке надавало її вигляду якогось особливого шарму. На кутиках рота була невитерта зубна паста, яка не дуже в'язалася з тим, як би хотіла вигля­дати Аліса. Ця картина нагадала їй стару фотку з альбому, де вона трирічна стоїть у смішних старомодних штанцях -помпах і їсть морозиво, залишаючи його сліди абсолютно на всій поверхні свого тіла. Нараз Алісі стало сумно. Розу­міючи, що безтурботність випала з рис її характеру геть-чисто назавжди, вона знову зайшла до спальні. Завжди дуже важко констатувати факт якоїсь пропажі — чи то улюбле­ної роками речі, чи тим більше — чогось пов'язаного з ком­фортом життя і не залежного від тебе самого.

Була субота. Аліса вирішила допити те, що залишилося від ночі у шклянці. Вино видохлося за шість годин, і за­мість того, чого від нього зазвичай чекають, вона відчула неприємний дискомфорт у шлунку, який звик у цей час, що в нього вливають щонайменше — йогурт.

фу! _ вирвалося з горла разом з непривабливим за­
пахом підгулявшого винограду — то ж треба було додати
собі кайфу з самого ранку.

Каву в ліжко Алісі не подавали вже з півроку. її «бой-сренд», як любила говорити Mapro, пішов од неї того дня, коли її звільнили з престижного дизайнерського бюро. Аліса

заробляла на них двох, і коли це закінчилося — Макс згадав про свою першу любов — і звалив до неї у велику трикімнат­ну квартиру із ше більшою ванною джакузі, у якій та про­водила більшу частину свого життя.

Аліса включила маленький телевізор і не дивлячись поклала дистанційку на місце. Під пальцями вона відчула папір, не відриваючись від екрана, на якому з самого ран­ку вже когось третій раз пробували застрілити, дослідила рукою предмет, на який вона наткнулася на тумбочці.

«Конверт» — промайнуло у неї в голові, і тисяча дога­док миттєво ковзнула по мільйонах нейронів її мозку. Одна з них, з найбільшою вірогідністю правди — попала на ек­ран підсвідомості, на якому людина часто бачить те, про шо в даний момент думає: фраза — «несплачені рахунки» висвітилася на цьому дисплеї. Хвора тема — ГРОШІ! Алі­са взяла конверт у руки і розірвала — так само не відрива­ючи очей від екрана, де вже, нарешті, застрілений мужик ніяк не міг померти і дзвонив комусь по мобілі. Вона опу­стила погляд униз на листок, який витягла двома пальцями і тримала догори ногами. То не були рахунки! І взагалі — як той конверт міг опинитися у неї в хаті, коли звечора його там не було? Противні мурашки своїми босими, хо­лодними ногами табуном пробіглися по її спині. Боячись констатувати факт якоїсь неприємної новини, Аліса повільно перевернула листок і впилася в нього очима. Це був кви­ток. Звичайний сірий залізничний квиток, які продаються за наявності паспорта в пасажира. Квиток був виданий годину тому — принаймні так було написано на квитанції. У графі «місце призначення» було написано місто, яке Алі­са ніяк не могла згадати на швидку руку. І в її нечесаній голові ніяк не могли позбиратися думки відносно того, хто б міг зробити з нею таку авантюру — зайти вночі в квартиру, дочекатися одного з небагатьох моментів, коли вона засинала, і покласти на тумбочку конверт, і потім так само беззвучно вийти.

— Фак! — вирвалося в неї з горла. По тєліку — ті самі


двоє, що застрілили першого мужика, вже ганяли за ін­
шим з тим самим наміром. Була субота, ранок. Абсолютно

ненормальний ранок.

Аліса набрала телефон Mapro. Це була єдина особа, яка мата ключі від квартири і могла дозволити собі зайти в будь-який момент. Тим більше, що вона часто користува­лася такою нагодою і приводила туди хлопців, бо не могла з ними робити того в себе вдома через наявність батьків.

— Альо! — почувся із слухавки захриплий голос. — Яка

скотина так рано?


  • Ти приходила вночі? — спитала Аліса голосом, яким дільничний міліціонер питає у вас — чи все нормально, знаючи в той же час, що нормально далеко не все.

  • Ти шо, приколюєшся? Як не маєш кого розвести зран­ку, то не роби експерименти зі мною. Погано закінчиш.

  • Культура мови — то твоя фішка. В мене якась місти­ка — хтось підкинув уночі білет на поїзд, який їде в якусь дупу, причому через годину. І на моє прізвище.




  • Мене там нема? — включивши нарешті остатки свого заспаного інтелекту, спитала Mapro.

  • Нє!

  • Тоді ти не по адресу. Подзвони до свого придурка, може, йому надоїло валятися зі своєю шмарою в ванні, і він по ночах шукає собі проблеми на голову.

  • Ключ є тільки в тебе. Після того, як він пішов, я по­міняла замок. То могла бути — або ти, або ти!

  • Ляж проспися. Агата Крісті, твою мать. — У слухав­ці пішли гудки.

«То не була Mapro», — зробила висновок Аліса. До по­їзда залишалося менше години. Можна було просто по­рвати і викинути квиток, але незрозуміла сила тягнула її "а вокзал. Одягаючись, на ходу схопивши атлас, вона про­бувала знайти місто, вказане у квитку. Його там не було! Вокзал був недалеко, і, в принципі, біля нього знаходився

супермаркет, в якому Аліса часто купувала продукти. Хо­лодильник був пустий — так що поїздка набирала вже якоїсь практичності. Дурнувата посмішка намалювалася на її об­личчі, коли вона сідала у таксі. Розмова з шофером була б надто дивною, якби він запитався — куди вона збирається їхати. Але він не спитав. Він вів машину і встигав гавкати на всіх, хто в той час був на дорозі.

— Шо ти їдеш, казліна, куда прешся, муділа! Такого плану крики супроводжували їх всю дорогу до станції. Аліса розплатилася і вийшла з машини, попрямува­вши просто до віконця інформації. Там відповіли, що її поїзд відходить за двадцять хвилин, а шодо того, де знаходиться її пункт призначення, сказали, що найближчий дурдом через дві вулиці. Поїзд № 86 відходив з третього перону. Підійшо­вши до свого вагона, Аліса показала квиток провіднику і кинула погляд за його спину всередину. Нічого особливого і підозрілого. Якась бабулька тягнула величезний міх по схо­дах у тамбур, блокуючи вхід і вихід. Що вони завжди таска­ють у тих мішках? Провідник пропхав бабку разом з її кра­мом всередину, сплюнув під вагон і зі словами: «Звідки беруться такі барани на його сиву голову?» — віддав перерва­ний квиток і сказав, що її купе номер три. Аліса зайшла у вагон, по коридору вже у зворотному напрямку пролізала та ж сама бабка з тим самим міхом і запихала до свого купе, незалежно від волі всіх пасажирів, що були на коридорі і дивилися у вікно. Дівчина встигла заскочити в третє купе. Там було пусто. Без задньої думки — чого я сюди приперла­ся? — вона сіла і розірвала пакет з вагонною білизною. Вид­но, думки думалися надто повільно і ні про шо, бо, глянув­ши у вікно, вона помітила, що поїзд рушив. Перон набирав швидкості і разом з людьми втікав од Аліси і її вікна. Чомусь було таке враження, що вона тут останній раз...

До купе зайшов провідник, сів на поличку, зітхнув тяжко і попросив квиток.

— Вам виходити пів на першу ночі — я розбуджу.


  • Що це за місто? — запитала Аліса.

  • Хрен його знає — сьогодні перший раз йду сюдою. Я постійно на Крим, а сьо'дні кума міняю.

  • Ясно. А коли станція буде?

  • Буде за дві годинки.

«Там і вийду, — про себе подумала Аліса. — Ще дві годинки дороги назад — провітрю мозги трохи, задовбала­ся зводити кінці з кінцями». Ходячи по своєму великому сірому місту, вона і не помітила, шо прийшла весна. Кру­гом понабухали бруньки і нагадували соски дівочих гру­дей, що тирчать під футболкою, коли ті думають про щось тільки їм відоме.

Знову прийшов провідник і, нічого не спитавши, по­ставив на стіл шклянку чаю і два кусники рафінаду.



  • Печення будеш?

  • А лимончик можна? — питанням на питання відпо­віла Аліса і перекреслила надію наварити на собі як міні­мум півгривні.

  • Можна Машку за ляжку, — по-солдафонськи змо­розив вагоновожатий, заржав і вийшов з купе.

«Круто», — подумала Аліса. Виходить так, що більша частина людей навколо — такі ж хами, як і цей. Слава Богу, що не зустрічаєш їх всіх нараз.

Вона застелила поличку, вляглася на спину і тупо ди­вилася на стелю, намагаючись порахувати дірочки на вен­тиляційному люкові. Чай пройшов по всіх трубах з приєм­ним теплом, змивши залишки ранішнього алкоголю і присмак зубної пасти. В купе постукали — зайшов німий, який на цьому відрізку дороги завжди продавав газети з кросвордами і календарики з голими тьотками. Аліса взя­ла в нього збірку тупих кросвордів — такого плану, що відгадуєш усі 100 процентів із запропонованого і відчува­єш себе як мінімум — Спінозою, до моменту, коли попа­дає кросворд зі старого журналу «Наука и жизнь» і ти на­раз падаєш на землю з вершин свого інтелекту. Хлопнувши

дешеву скандинавську головоголомку за швгодинки, рука з ручкою ковзнула вниз, очі заплющилися під вагою неви­спаної ночі. Стук коліс заколисав молоду дівчину і зробив своє. Вона заснула. Було 31 березня.

В ту мить, коли вона розплющила очі, на сусідній по­личці дрімав якийсь мужчина, відвернувшись від Аліси і цілого світу до пластикової стінки вагона, і добре йому так було. Часом так є, що відчуваєш себе дуже комфортно, притулившись до якоїсь зовсім непристосованої речі, але ти з нею сам-один, як з чимось рідним, і ніхто не має права перервати ваш інтимний контакт. За вікном про­пливали сірі силуети нічного лісу.

«Я проспала цілий день!» — промайнуло в голові, а з грудей вирвався зойк, який і закінчив, власне, інтим того дядька із пластиковою перегородкою, і він незадоволено хрюкнув і повернувся до світу лицем.


  • Ти шо, з полички впала? — приязно звернувся він до дівчини, дивлячись кудись поза нею і шукаючи наступного після перегородки об'єкту для передачі йому на вічне збере­ження своїх глибоко схованих від чужого ока секретів.

  • По-моєму, я впала з неба. Коли наступна станція?

  • Не скажу точно. Тобі де виходити?

  • Я заплуталася, зі мною шось ненормальне творить­ся. — Аліса починала боятися. Вже і давно пора було по­чати, видно, ситуація видалася настільки незвичною для простої урбанізованої молодої особи, що важко було ре­агувати на неї більш-менш адекватно.

В купе легенько постукали, і зайшла старша пані — на­парниця хама-провідника, яка прийшла йому на зміну.

— Вам виходити через півгодини. Не забувайте речі. —


І швидко вийшла.

Аліса вибігла за нею, і почуття страху поволі наповню­вало її всю, від п'ят аж до кінчиків волосся.

— А що це за місто? Вибачте, може, це виглядає по-дур­
ному, але дозвольте мені їхати далі. Я не хочу тут виходити.

— Мені ненормальних і без тебе хватає, — невдоволено


відповіла стара провідниця. — Вийдеш — купиш білет, якшо
встигнеш — знов сядеш. Інакше викличу ментів. Всьо по-
нятно? — вона страшно вирячила свої вигорілі на сонці за
довге одноманітне життя очі і перед носом зачинила двері

службового купе.

— Курва мать, — прошипіла Аліса. — Курва ваша була
мать! — на цей раз голосно сказала вона в бік зачинених
дверей, за якими зі свистом хропів провідник-хам і де зни­
кла хамка його напарниця. Вона підбігла до розкладу руху
поїздів, але на стіні висів розклад із зовсім інакшим марш­
рутом, що часто буває на наших залізницях. Вона зайшла
до купе — дядько знову був повернутий, але цього разу
спиною до стіни, і дивився в темноту — десь під стіл. Вид­
но, там знаходився новий об'єкт його уваги і набагато ці­
кавіший, ніж те, що його оточувало. Аліса мала зі собою
маленьку дамську сумочку, в якій носила речі як життєво-
необхідні, так і цілковито непотрібні одночасно, так як і
будь-яка подібна інша дівчина в іншій подібній сумочці.
Вона відкрила її і висипала на стіл усе, що там було. Дядь­
ко, що лежав і дивився під стіл, якби був котом, то повів
би вухом у бік звуку падаючих на столик предметів, але
він не був котом і вухо залишилося на місці.


  • Гроші вкрали? — запитав він з надією.

  • Не забудь голову, як будеш виходити, — в'їдливо сказала Аліса і, згорнувши все назад, вийшла з купе. Поїзд зупинився — вона зіскочила на перон і побігла в напрямку станції, щоби купити квиток до кінцевого пункту. Перон був старий і неосвітлений. Калюжі стояли тут навіть тоді, коли декілька днів світило сонце, а в повітрі чувся специ­фічний запах залізничного гару, яким дихають тепловози. До будинку залишилося метрів сорок, Аліса побігла швид­ше. Вона з розбігу штовхнула важкі вхідні двері і очима знайшла касу. За вікном сидів персонаж, який у старих совкових фільмах обов'язково грав би бухгалтера. Крутень-

кі окуляри на носі, біла заяложена біля шиї сорочка і нару­кавники, колись сірого, а тепер брудно-сірого кольору. Він глянув на неї з-над окулярів і з нецікавістю запитав:

— Що вам?

— Мені квиток до кінця — на цей поїзд, який стоїть
на пероні. І, будь ласка, скорше. Він зараз відходить.

— Взагалі я не маю права давати квитки на поїзд, який


вже стоїть. Це прохідний, і продаж закінчується за п'ять
хвилин до прибуття. Але сьогодні переводять стрілку на
годину назад, і я маю право це зробити. Вам який? Купе
чи плацкарт?

— Всьо одно, тільки скоріше. — Аліса нервово переби­


рала ногами і руками.

  • Прошу — купейний. З вас тридцять раз оббігти бу­динок вокзалу.

  • Не поняла — куда бігти? — в істериці закричала Алі­са. — Візьміть гроші, — вона відкрила сумку і кинула у віконце банкноту в п'ятдесят гривень.

  • Гроші в нас не ходять. Кожна людина, яка щось про­дає, має право замовити від покупця будь-яку дію взамін.

Це починало скидатися на вчорашній сон, який не да­вав Алісі спати цілу ніч. Як би вона хотіла заплющити очі і розплющити їх у себе в теплому ліжечку, біля якого тум­бочка і шклянка теплого видохлого винця! Але нічого не виходило. Станція була на місці, в станції ненормальний касир і нормальна вона, Аліса, яка попала, вочевидь, до країни чудес, про яку вона читала в дитинстві і страшенно хотіла бути на місці тамтої Аліси.

  • Ні фіґа собі пчихнула, — мимоволі згадала анекдот, який закінчувався такою ж фразою, після того як дівчин­ка, пчихнувши, тримала в руках усі свої внутрішні органи.

  • Будете брати квиток чи я викличу поліцію? Я вже ви­бив його — вам треба брати, бо будуть неприємності, — по­вернув її до життя касир-бухгалтер-садист. — За те, що ви не відразу заплатили, вам треба оббігти вокзал сорок разів.

І тут Аліса побачила те, на що спершу не звернула ува­ги — шкіра на обличчі касира змінювала колір. На почат­ку розмови вона була звичайною блідою шкірою літнього мужчини. Коли він давав їй квиток — вона була із зеленим відтінком, що Аліса списала на відблиск від старої лампи на столі, а тепер — він був бордово-синій, так ніби в нього під шкіру запустили бридку люмінесцентну фарбу. Алісі стало зле, вона захотіла вирвати. Поїзд дав гудок і повіль­но рушив. Вона плакала, тихо, без звуку, розуміючи, що вляпалася дуже круто і ніхто їй тут не поможе. А старий касир дзвонив до поліції.

їх приїхало чоловік десять, що вказувало на факт пова­жного ставлення до дисципліни в їхньому місті. Аліса сиді­ла, прихилившись спиною до зачовганої стіни касового залу, і дивилася собі під ноги. В голові крутилася одна-єдина думка: як могла твереза людина вляпатися в таку жахливу історію? Вона усвідомлювала, що мало що тямить з усього того, що відбувається навколо, — і впадала дедалі в більшу паніку. Поліцейські були одягнені у форму, яка дуже нага­дувала військову форму гітлерівської Німеччини, що нада­вало ситуації ще похмуріших відтінків. Усі розмовляли мо­вою, що нічим не відрізнялася від тієї, якою говорила Аліса.

— Ваші документи? — офіційно зажадав молодий по­
ліцай і простягнув руку.

Аліса подивилася йому в очі і тихо спитала:



  • Де я? Чи цей кошмар — таки правда?

  • Якщо ви не будете виконувати моїх наказів, вас буде покарано. Документи! — вже з погрозою, тоном учня-трі-єчника, якому випадково поставили п'ятірку, і він боїть­ся, щоб хтось цього не помітив і не виправив назад, грим­нув молодий поліцейський.

Аліса простягла йому паспорт і зауважила, що колір його шкіри змінився на ніжно-рожевий, як у свинки, яких ма­люють на дитячих відкритках. Це був перший позитивний

досвід за всю драму, розіграну на цій станції. Вона зробила висновок, шо колір шкіри цих людей змінюється залежно від емоцій, які вони відчувають до співрозмовника.

«От би в нас так було! Я би вигнала Макса ше з рік тому — він не їв би моїх продуктів і мене, а я лишилася б на класній роботі». З дизайнерського бюро Алісу вигнали за запізнення, Макс захлопнув її вдома, а стрибати з тре­тього поверху не входило в її найближчі плани. Подзвони­вши йому на мобільний, вона почула те, шо часто чуємо ми, коли дзвонимо до когось, украй потрібного: «Ваш або­нент поза межами...»

Аліса простягла паспорт поліцейському, інтуїтивно зби­раючись почути від нього щось нове в своєму житті.

— Ви хуліганите. Ви не виконали прохання касира, тож будете покарані. П'ятдесят кругів навколо вокзалу.

Аліса вже мала поганий досвід допитуватися, не вико­нуючи їхніх тупих завдань, і вирішила зробити це після того, як оббіжить вокзал п'ятдесят разів. Ні за що на світі ще годину тому вона б не повірила в те, що бігатиме, як придурочна, навколо якоїсь засраної станції о першій го­дині ночі. Але треба було з чогось починати з'ясовувати ситуацію, в якій вона опинилася, і вона побігла. Станція була не дуже велика, але п'ятдесят кругів становило доб­рих десять кілометрів! Поліцаї стали навколо вокзальчика так, щоб контролювати кожен метр її шляху. Вона не мала жодного шансу втекти в корчі і десь сховатися. Двоє з по­ліцаїв дивилися на неї з жалем, і колір обличчя в них був, як у тої свинки, про яку я згадував. А решта мужчин мала лиця кольору надувного синього крісла, яке Аліса купила для комфортного читання вечорами. Кріслолиці вочевидь не були в захваті від того, що їм довелося пертися на вок­зал через якісь копійчані розборки посеред ночі, що явно не дасть їм бонусу у просуванні вверх службовими щабля­ми. До тридцятого кола вона ще рахувала і намагалася присвистувати в ритм, щоб не здуріти, обдумуючи всю

дебільність випадку, а потім тільки один з поліцаїв ліниво, але з ледь помітним співчуттям ставив хрестики на арку­шику, щоби не збитися з рахунку. Аліса бігала майже го­дину. Під кінець це пересування її тіла важко було назвати бігом. На думку наверталися різні фільми про машину часу, може, вона потрапила в якусь чорну діру і її перенесло на сорок років тому назад. Вона відмахнулася від таких сайєнс-фікшн роздумів, доплела останнє коло до кінця і знесиле­но сіла додолу. Поліцейський зіжмакав папірець і викинув його в урну. Потім підійшов до Аліси і з розумінням сказав:


  • Новій людині у нас важкувато. Поки розберешся шо по чому — наламаєш дров. Тут ніхто нікому за ніщо не пла­тить. І тому була видумана система платити за послуги свої­ми діями. Когось це забавляє, когось бісить — але порядок є порядок. І нікого не обходить — подобається це тобі, чи нє.

  • Ігор! — Поліцая, котрий уводив Алісу в курс спра­ви, окликнули ті, шо були біля машини. — Поїхали. Спа­ти хочеться.

  • За три хвилини їзди звідсіль є готель — поїдь виспи­ся, а то ше кудись вляпаєшся, — порадив поліцай з лицем, як різдвяна свинка з відкритки, і почалапав до авто.

Аліса, задихана, спітніла й ніяка, знову зайшла до стан­ції. Касир так само ліниво сидів у своїй конурі і рахував щось на калькуляторі, навіть не глянувши в її бік. Морда в нього була ядуче-зелена, шо вказувало на роздратування тим, чим він якраз і займався. Аліса підійшла до розкладу поїздів і похолола: поїзд приїздив сюди о 00.30 ДВА РАЗИ НА РІК — у ніч, коли переводять стрілки годинників. Це все нагадувало фільм, який дивишся тільки задля того, щоб дізнатися врешті-решт — шо ж там укінці буде. Час в тому фільмі тягнеться тягуче довго, а фінші знати хочеться. Бо­ячись стати на перепоні зеленомордого касира — дівчина вийшла на вулицю, по якій щойно пробігла рівно п'ятде­сят разів. Метрів сто лівіше під великим, розлогим горіхом стояла машина із шашечками на даху.

«Напевно, таксі, — подумала вона. — Якщо ні — головне не бовкнути зайвого. Досить аеробіки на сьогодні».

Таксист спав, закинувши голову назад так сильно, що, здавалося, кадик от-от прорве шкіру на шиї.

— Ей! — окликнула його Аліса.'— Е-ей! Ви вільні, мо­


жете їхати кудись?

Він пролупив більма, поцямкав ротом і, глянувши на неї своїми вибалушеними риб'ячими очима-бульками, сказав:

— Кудись можу. А куда треба?

— Готель тут є?

— Є готель, сідай, не спиться тобі. З поїзда?

— Атож. Ви такий самий, як і всі тут?

— Тоже такою станеш. Не від власної волі сюди люди
попадають. — Таксист утопив прикурювач і запропонував
папіроску: — Будеш?

— А за неї треба платити?

— Нє, тільки за проїзд. — Він підрулив до шлагбаума,
який закривав дорогу на виїзд із паркінгу, опустив вікно
Аліси кнопкою на панелі і сказав: — І звідкіль слово таке —
«платити»? Зразу видно: свіжина а-атстойная.

За її вікном на підставці, що виступала з будки охорон­ця, стояла тарілка з чимось білим, схожим на кашу.

— їж, — почула вона голос парковщика, який тупо
дибився до неї з будки.

Навчена гірким досвідом, вона не спитала, що це, хоча спокійно могла це зробити. Вона взяла ложку і з'їла. «Хрін, бляха!» — подумала про себе. За парковку треба було з'їс­ти хрін!

— Ше їж! — знову дибився парковщик. — Дві години
простою — дві ложки, повні з чубком.

«Сам ти чубок, собака», — про себе сказала Аліса і за­штовхнула в рот огидну холодну масу.

— Взагалі-то за паркінг я плачу, — мовив нарешті так­
сист, коли шлагбаум відкрився, — але ти мене випереди­
ла. Дякую. Бери, кури.

їй хотілося засміятися. Сміх у таких випадках більше нагадує плач або напад істерики.

«Ну западло, — подумала вона. — Треба ж було до цьо­го всього, що сталося, ше й хрону нахаватись».

Від хрону хреново і почуваєшся. Алісу нудило не по-дитячому. Різні думки роїлися мухами по змучених зака­марках її голови:

«Все, що зі мною відбувається, можна поділити на дві частини — позитивну, яка набагато менша, і — відповід­но — негативну, якої — до фіга. Позитивне — це те, що вона потрапила в мегадивне місце — і буде що згадати і розказати; друге — є якась страшенно приваблива інтрига в тому, що ті всі люди придумують для тебе зробити вза­мін за те, що ти у них хочеш. Ну, а негативне — все решта, перелік якого забрав би їй і нам купу часу.

А що придумає таксист? Якщо в них тут не дуже з пу­ританством — мені хана!» — подумала Аліса й відчула, як гіркою хвилею електроструму адреналін вдарив її серце.

— Скажіть, а що маю зробити я за поїздку? — спитала
вона не своїм голосом і ніби в когось, хто проходив по

вулиці.


  • Взагалі про такі штуки домовляються до, а не після. Але для свіжачків скидка. Не переживай — то не болить. У нас є кодекс, який забороняє опускати клієнта аж за дуже. Можна і на «зону» за такі речі. Хоча мудаки є всякі. Ми приїхали, — сказав він голосом робота, ніби ця фраза була записана в нього, як на автовідповідачі, щоб не ганяти на пусті розмови свої голосові зв'язки. В цю мить його фізіоно­мія була червоного кольору, і Аліса не мала навіть гадки про те, що він до неї почуває. Холодний дощик починав накра­пати на скло машини, розмазуючи чіткість виду у вікні.

  • Ти маєш проскакати на одній нозі від машини до входу, але через он ту глибоку калюжу.

  • Шо вам це дасть? — спитала знервована враз дівчи­на, але, згадавши попередні пригоди, додала: — Я, зви-

чайно, не маю нічого проти — просто цікаво. Просто! — вона зробила головою кивок убік і натягнула на рот гри-масоподібну посмішку. Так роблять в магазині продавці, коли ви питаєте їх про товар, якого ніколи у них не буває.

— Ми маємо можливість добровільно діставати те, що не


можна було б купити за гроші. За яких інакших обставин ти б
робила таку дурню? Не знаєш. А мені приємно на це диви­
тись. Наступного разу домовляйся наперед. Плигай!

— Щасливо, придурку, — крізь зуби процідила Аліса і


в страшенно дурній позі на одній нозі поскакала через
самісіньку середину величезної, як Аральське море, калю­
жі до входу в готель. Таксист почекав, аж доки її подорож
добіжить кінця. Здалека вона нагадувала йому жабу, і це
неабияк його бавило. Коли двері за нею зачинилися, він
втикнув першу, і колір його фейса знову став звичайним.

— Доброї ночі! Дасте переночувати немудрій дівчин­


ці? — спитала Аліса у консьєржа, який дибав по телевізору
надзвичайно нудний для такого пізнього перегляду фільм.

  • Вам одномісну чи дво-? — спитав адміністратор.

  • Мені хоть би і пів-. Це перше нормальне питання за сьогодні. Що з мене?

  • Ви надовго до нас? — беземоційно задав нове запи­таная молодий чоловік із жіночою будовою тіла. Він підвів­ся зі свого місця, і Аліса помітила, що в районі так званого тазу він був набагато ширший, ніж у плечах.

  • Може, до завтра, а може, й назавжди. Жартую.

  • Тут жарти не в моді. Якщо ви задумали звідси вибра­тися — то мало кому це вдалося до цього часу. Так шо настроюйтеся на гірше, чи краще — я вже і сам не знаю. В кожного своя олія в голові. За кістками не видно. — І він загорівся противним жовтим кольором, ніби в нього розі­грався напад дизентерії й Боткіна одночасно.

— Як світлофори, бля, як вони тут живуть, уроди, як я могла сюда впаятися? — сказала вона собі, а йому повто­рила питання: — Так що з мене, наразі я буду до завтра,

а далі — подивимось. Я вже і хрону наїлася, і наскакалася, як на одну ніч. Давайте торгуватися.



  • Ви будете мити підлогу, — видушив, трохи подума­вши, дамсько-сракий і, поколупавшись у носі, додав: — у туалеті. Завтра рано і після обіду.

  • А можна, тільки зранку? — спитала Аліса, приємно здивована буденністю завдання.

  • Можна, — відповів консьєрж, подаючи їй ключ, — але голою, і я буду дивитися.

  • Тоді перший варіант, — забираючи ключі, прийня­ла рішення Аліса і пішла по коридору в напрямку кімнати.

  • Предмет, яким її треба мити, я тобі запропоную зра­нку. — ці слова вдарилися об зачинені дівчиною двері і луною полетіли по коридорах-норах маленького старомод­ного готелю. На її щастя, бо, якби знала той предмет з но­чі, її сон не був би таким спокійним і глибоким.

Ачіса зайшла до кімнати. Нарешті ніхто не претендував на її спокій, можна було вмитися, просто посидіти на кути­ку ліжка і втупитися в одну точку. Не було про що думати. Принаймні — хотілося себе в тому переконати. За останню добу вона перенеслася в чужий світ, невідомо — чи це на Землі, чи в якомусь іншому куточку космосу. Аліса не лю­била фантастичну літературу й фільми, але зараз мимоволі шкодувала, що не знала, як в таких ситуаціях поводяться герої такого формату. Вона прийняла душ і лягла. Витягла з кишені мобільний телефон і безпомічно кинула його на­зад — на екрані не було жодної поділки. Не було кого кли­кати на допомогу. Раптом вона схопилася на ноги й побіг­ла до дверей. Надія зажевріла у неї в душі і скоботала в носі солодким відчуттям неминучого виходу, який десь близь­ко. Вона збігла по сходах, ввірвалася до адміністратора й "иі і росилася подзвонити по телефону. Він поглянув на неї "і то співчутливо, чи, може, скоріше зневажливо і сказав:

— Ти ж не маєш до кого дзвонити. Нащо тобі це? Чи


ти справді ще не зрозуміла — де ти?

  • Я боюся спитати. В мене таке враження, що коли я взнаю — я стану така, як ви всі тут.

  • Ти вже така, — сказав консьєрж і підсунув їй теле­фон. — На, дзвони.

Аліса взяла в руки слухавку і кинулася набирати номер Mapro. На телефоні було тільки дві кнопки: «0» і «1».

  • Тут не так всьо просто. Я попав сюди три роки тому. Від шоку в мене стався гормональний здвиг. Дивися, як я виглядав до приїзду сюди, — він витягнув з шухляди фото­картку, на якій був зображений красень з атлетичною фігу­рою, шо стояв в обнімочку з дівчиною на фоні моря.

  • Н-н-ну, кажи шось, бо здурію, — відчувши, як тем­ніє в очах, заїкаючись попросила Аліса.

— Прокляте місце. Вони відгородилися від зовнішнього
світу — воно є на шляху одного-єдиного поїзда, який
проїжджає сюдою два рази на рік, коли переводять стріл­
ки годинника, такий собі запасний шлях, забутий Богом.
Заправляють у нашому місті-концтаборі троє потомків лю­
дей, які це все вигадали. їхні предки служили в органах за
Совєцького Союзу і знають великі секрети спецмедика-
ментів, їх дію на людей. Спецмедикаменти випробовува­
лися як німцями, так і нашими в таборах під час війни.
Колір шкіри, який змінюється залежно від емоційного ста­
ну, — прояв після їх приймання. (В цю мить його лице
засвітилося гнило-зеленим кольором десь ізсередини). Вони
є в їжі, у воді, скрізь. Це було запроваджено для того, щоб
людину було видно, як на долоні. Щоб не можна було
приховати щось. Тут майже відсутня злочинність. Коли в
кров виділяється особливий гормон, який нерозривно по­
в'язаний із бажанням скоїти злочин, — вона починає ви­
давати в повітря специфічний запах, і його тут же ізолю­
ють, якщо він на виду. Поліція тут всюди. Роботи в них
майже нема. Але вони в дикому шоколаді і дбають про
порядок більше, ніж про власну гігієну. Товари, паливо і
все решта присилається звідтам, — він махнув кудись убік,

що мало означати: з нормального світу, — хтось там знає про існування нашого «цирку» і більш того — підтримує його життєдіяльність. Круті пацики, які в шоколаді з на­шими босами, часом приїжджають сюди поприколювати­ся. Як в зоопарк. Уся Зона обнесена колючим дротом і, крім того, знаходиться на території післяаварійної атом­ної станції, тобто потрапити сюди навіть випадково — практично неможливо. Всьо прихоплено у верхах — там, — він знову кивнув кудись убік, — так шо нам тут, на жаль, спокійно. Але ти втягнешся. Ліки роблять своє. Тобі по­чне це подобатися. В людській натурі закладено відчувати приємність від приниження іншої. Вони це розвивають. Найголовніше — вони розробили машину старіння. Коли ти хочеш купити щось у мерії, там не проконають скакал­ки чи присідалки — вони пропонують тобі віддати пару своїх років життя взамін за щось. І найцікавіше — що ці роки переходять до того, хто сидить по протилежний бік машини. Це все пояснюється законами фізіології — на молекулярному рівні відбувається поетапна заміна старих тканин на нові. Я ж казав — тут світочі генної інженерії, які придумали прикол — платити не грошима, а приниз­ливою послугою взамін. Тільки не подумай, що мені тебе шкода або щось такого. Я тобі розказав це все, щоб ти була в курсі — жарти тут не проходять. Границя охороня­ється спецназом з тамтого боку, який поняття не має, що охороняє. Ніхто навіть не пробував утікати. Медицина

робить своє!

Аліса поволі почала згадувати всіх, кого знала й пам'я­тала: мама, бідна мамочка, яка і думати не могла — куди пропала її донька і як її шукати, вона буде сидіти дивитися виключений телевізор і плакати тихенько у долоні; тато, який пішов од них, коли вона була ще маленька, але на кожен день народження — так, ніби вона не доросліша­ла — він дарував їй величезну плюшеву іграшку. Перед очима проплив її брат Костик, з яким вона до цього часу

не могла знайти спільної мови, але якого любила до безтя­ми за його ненормальні і романтичні нічні телефонні дзвін­ки з пропозицією поїхати в гори з самого ранку. Mapro, всі її ухажори, які перетовклися в її квартирі, Макс, сво-лоч Макс — він вчасно звалив, гад. Його «швабра» зі своїм1 джакузі, й багато-багато інших людей, які в уяві її вигля­дали більше, як довжелезна сороканіжка з головами різ­них людей, ніж як звичайні гуманоїди.

Я думаю, важко знайти на світі людину, яка б, потра­пивши в подібні передряги, могла спокійно заснути. Аліса була настільки вимученою фізично, що її свідомість прос­то виключилася, як телевізор у мить, коли в домі пропадає світло. І ця ж її свідомість неохоче включилася, коли в двері її кімнати постукали. Інтуїція підказала, що стукали: вже довго. Поки звук нарешті переборов остатки сну, Алі­са прокрутила в уяві весь учорашній день, і смак гіркоти відчувся в роті. Може, то і була перша признака дії певних хімічних речовин, котрі були тут усюди, вірячи розповіді її нічного гіда. Вона підвелася на ноги і — мало не впала. Дурнуватий крос навколо вокзалу дав себе знати. Молоч­на кислота розійшлася по непідготовлених до таких фізи­чних навантажень м'язах і спричиняла біль при найменшо­му русі найменшого суглоба. З гримасою, проти якої не встояв би навіть Джим Керрі, вона відчинила двері і наха­бно поглянула на консьєржа, який стояв разом із жінкою років тридцяти й пошепки з нею обсмоктував якусь пікант­ну історію, відому тільки їм двом.



  • Котра година? — спитала Аліса. — У ваші обов'язки входить не давати клієнтам виспатися?

  • Дванайцята — і в тому вся справа. В цілому світі — це розрахунковий час у готелях. Прошу винести свої речі і розплатитися.

Жінка, яка стояла разом з ним, з цікавістю розглядува­ла Алісу, колір її обличчя був знову ж, як у свинки, про яку вже не раз згадувалося. Вона була вбрана в досить модні

шмати, з чого можна було зробити висновок, що система доставки товарів була тут налагоджена як має бути.

— Речі можеш знести униз і залишити біля стійки. А са­ма підходь на робоче місце, в кінці коридору наліво, а далі по запаху, — миролюбно сказала вона і додала: — Я чергую тут удень, знайомитися ми не будем.

На швидку руку Аліса сполоснула обличчя, закинула в сумочку всі предмети, які були з неї напередодні витягну­ті, захлопнула двері й пішла до туалетів, бо всі її речі помі­щалися в двох долонях.

Там її вже чекав хлопець з дівочим задом і жінка з за­дом нічого собі. Вони вказали їй на відро, розказати об'єм робіт і, особливо смакуючи дітище своєї хворої фантазії, довели до її відома, що підлогу в туалеті потрібно вимити ВЛАСНИМ ВОЛОССЯМ. Алісу, здавалося, важко було чимось здивувати, але такий винахід привів її внутрішній стан майже до передінфарктного. їй навіть здалося, що власне лице посиніло і зараз трісне від противної фарби, яка бурлить під шкірою. Пам'ятаючи недобрий досвід спе­речання з місцевими недоробками, вона стала навколіш­ки, запхала голову у відро з водою і почала совати нею мокрою по брудній, з пару добрих днів не митій, підлозі загального туалету, в який досить частенько забігали люди просто з вулиці, у свою чергу також не здогадуючись, що •м загрожує взамін за користування унітазом. Аліса наби­рала повітря в легені, запихала голову у відро з водою, яка покривалася жирними, брудними плямами, і ялозила во­лоссям по підлозі, а консьєрж стояв із своєю знайомою й підливав у відро пінистий миючий засіб, який виїдав Алісі °'п і заважав дихати. Все лице було вкрите чорною піною, 1 бульки зривалися з того місця, де по ідеї мав бути рот, лсііли вниз і тріскали, перетворюючись на сотні мікро­скопічних бризок — подібно до того, як тріскало майбутнє ні в чому не повинної дівчини, котра попала в тарапати і, Можливо, ніколи із них не вибереться.

Очі пекли вогнем, вода позатікала у всі можливі і не­можливі місця на тілі, коли тишу розрізав голос адмініст­ратора:

— Досить бруд розтирати — можеш валити на фіг. Якщо
маєш охоту ночувати сьогодні, дай знати зараз — місць
може не бути. Мають люди приїхати.

Менш над усе Аліса хотіла продовжувати розмову з цими ненормальними, зіпсутими, як учорашній борщ, людьми. Вона підвелася з колін, не повертаючи голови пішла, стри­муючи себе, щоб не розридатися у них на очах.

— Суки, суки... які ви всі суки! — тихенько кляла собі
під ніс Аліса, виходячи на вулицю, де на неї чекали нові
пригоди, які аж ніяк не давали нудьгувати в місті, де не
ходять гроші.

Був полудень. По вулиці ходили з вигляду абсолютно нормальні люди, в абсолютно нормальних, земних спра­вах. Такі ж нормальні будинки замикали над собою небо в квадрати, як і будинки в її рідному місті, не давали забути, що небо тримається тільки і виключно на їхніх бетонних стінах. Варто тільки підняти голову догори і хмари, які пливуть над тобою, створюють ілюзію, що будинок падає просто на тебе, і ти відскакуєш. Так пару разів поспіль, аж поки не звикнеш до обману. До речі, людина має здат­ність звикати абсолютно до всього — це, напевно, найпо­тужніший винахід природи — призвичаюватися до будь-яких умов існування. Цікаво, чи внаслідок парникового ефекту людина змогла б адаптуватися до температури ки­піння? Я думаю, що могла б, зважаючи на випадки, в яких виживали альпіністи, ув'язнені під лавинами, або шахтарі під завалами в лавах, де температура сягала 80 градусів. Аліса мусила звикати до умов неприродних у плані психо­логічному, а не фізичному, що ускладнювало завдання. їй здавалося, що на місце її голови прикрутили якусь іншу, від не зовсім здорової людини, і вона приречена сприйма-

ти світ через призму чужої шизофренії. Хоча яка різниця, чия та шизофренія — своя чи чужа? Головне, що в житті настали зміни, і невідомо, як з ними боротися. Яку фільмі «Ігри розуму» з Расселом Кроу.

Шкода, що поруч немає Рассела Кроу. Все було б лег­ше. Як би хотілося побачити зараз на екрані заставку: сту­дія «Dreamworks» представляє новий фантастичний фільм «Атіса в країні чудес-2», режисер Стівен Спілберг і так далі. Замість заставки на екрані перед Алісою виріс старий зачуханий будинок із надписом «Бістро». Шлунок посилав свої сигнали вже тривалий час, але мозок був зайнятий перемоткою відео-матеріалів для ілюстрації всього пере­житого за останній час і не звертав на нього уваги.



  • Добрий день, — змученим голосом привіталася дівчи­на й підійшла до каси, за якою сиділа огрядна жіночка років тридцяти п'яти і виконувала в цій забігайлівці абсолютно всі ролі — від повара — касира — офіціанта аж до директора.

  • Хто тобі сказав, — нуднувато позіхнула вона, — що

він добрий?

  • Принаймні так би хотілося, — спробувала посміх­нутися Аліса і запитала: — Є щось поїсти і... яка плата? Давайте з'ясуємо відразу.

  • Так нецікаво — відразу. Давай — поїж, а там приду­маєм.

  • Я так не граю. Подивіться на мій вигляд. Мені вже вистачить приколів вашого містечка. Давайте торгуватися.




  • Давай, — позіхнула у відповідь касирша-повариха-директорша. — Що будеш?

  • А що є?

  • Борщик зелений, пельмені в сметані, салатик, компот...

  • Tina — всьо?

  • Чого — тіпа ? Всьо, ясно? Мало?

  • Якщо я замовлю все — що з мене?

  • Майже ніц. Сходиш в одне місце — принесеш дещо.

  • Точніше можна?

*+ К. Скрябін «Я. <<Поб*'ла», і Берлін»

  • Можна, але пропадає зміст тої гри.

  • Тоді я пошукаю інакшу забігайлівку...

  • Чекай, бистра ти наша, за рогом є магазин, прине­сеш продукти — все просто.

  • За який х... я їх там куплю?

  • Я тобі всьо розкажу, сідай їж — проблем не буде.

  • Я йду в інакше місце, дякую за інтриги. — Аліса витерла салфеткою, що лежала на столі, остатки бруду від ранішнього прибирання на руці, розвернулася й пішла до виходу.




  • Стій, дитино, а хто тобі сказав, що в нас салфетки безплатні? — з посмішкою Франкенштайна видала тьотя Стефа — так звати господиню бістро. — Сідай їж, вважай, що ми домовилися. За салфетки трохи накину, — сказала вона і зникла в чорній дірі дверей, що вели на кухню. За хвилину з віконця почувся її голос, який змусив Алісу, що оторопіло стояла на місці, повернутися в її бік.

  • Бери борщик, пельмені пізніше будуть.

  • Як би я тебе задусила, — тихенько сказала Аліса, а голосніше додала: — Дякую, смачно пахне.

Дівчина взяла піднос, сіла в куточку за стіл і жадібно почата їсти нехитре їдження, що нагадувало пісне меню шкільної столовки, з якого персонал ретельно вибирав усе найкраще і відносив додому, переймаючись вечорами пе­ред телевізором проблемами дитячого авітамінозу. Проте, борщик зайшов, як діти в школу, навіть хотілося добавки, але, знаючи правила гри, не хотілося додати противнику бонусів. Салат з пельменями був супер, зважаючи на те, що Аліса не їла тіста роками. Зараз резинові друцьки, на­повнені сумнівним фаршем, буквально танули в роті, як райський еліксир, який додавав сили і хоч якоїсь сраної надії на ліпше. Запивши цей букет компотом із сушених груш, які сохли мінімум років сім, Аліса підвелася і неспо­дівано для себе випустила в ефір відрижку, яка навіки про­славила б будь-кого з піратів у Карибському басейні.


  • Сорі, вирвалося.

  • Значить, зайшло нормально. Може, коньячку — за мій рахунок?

  • А таке тут буває?

  • Чого нє? На, — і продавщиця накапала, ніби краплі для носа, в мензурку грам тридцять коричневої рідини.

  • Розвод? — спитала Аліса.

  • Сама ти — розвод. Кон — чистяк. Пий, бо переду­маю і сама бахну. Нема мені шо робити — буду різним бомжам каніну розливати.

Аліса взяла в руки стопку і перехилила в рот. Приємне тепло розійшлося по тканинах слизової. Смакові рецепто­ри задубіли від несподіваного чуда, і в голову моментально вдарило відчуття, яке називають «море — по коліна».

«Спасає, — майнуло в голові Аліси. — Якщо буде зо­всім тяжко — зіп'юся нафіґ. І вмру. До дупи, так кайфово нарешті стало. Ліпше вмерти в кайфі, ніж жити хреново».

— Давай сітку, я в магазин піду — шо там тобі взяти?
Жіночка із подивом глянула на обурівшу вмить Алісу,

простягнула їй два кульки і сказала:



  • Там знають, шо треба — тобі тільки сходити.

  • Слабо вірю, але наразі мені по фігу. Куди йти?

За рогом будинку, в якому було «Бістро», йшла вузень­ка вуличка, яку не ремонтували цілу вічність і ще трохи. Величезні ями переорювали асфальт і були єдиними свід­ками всього, що відбувалося у цій нудній місцині. Вони одні знати все про цей район. І нікому не збиратися від­кривати цих таємниць. Аліса обходила ямеги боком, ніби боялася, вступивши в одну з них,¥ упасти аж на дно самої 5емлі. Не маючи поняття насправді, де воно знаходиться, це дно. Чи в центрі, чи, може, десь під протилежним бо­ком землі — під Аргентиною або Чилі. З вікна будинку грала якась до болю знайома музика. Вона чула її буквать-но недавно. Це був явно актуальний радіохіт на Великій
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка