Серія «Графіті» заснована у 2004 році Художник-оформлювач



Сторінка5/8
Дата конвертації21.02.2016
Розмір2.5 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

5*

пристрої міста, включно з генератором, який не підпускав жителів до залізничної станції. Вся схема електронної сис­теми міста була розроблена мирним дядюлькою, який в Києві розробляв конструкції луна-парків, а сюди загримів замість шести років тюрми за те, що одна карусель була неправильно розрахована й обірвалася, поховавши десять дітей. Таких спеців було тут з тридцять. Контингент був обмежений, і всі проходили тестування на психологічну витривалість, але в кожного з них під шкіру була вшита ампула з ціаністим калієм, яка при спробі наблизитися до колючого дроту, який трьома рядами відділяв Зону від так званої волі, тріскала при допомозі спеціального вібромеха-нізму, розробленого тим самим добряком, і після того ти ходив живий ще аж 0,001 частку секунди. Продумано було майже все. Віталік почав обдумувати план, як він має при допомозі картки старого потрапити всередину і знайти Алі-су. Йому перший раз у житті було так соромно, що він був готовий порізати собі вени. Вона прийшла його спасти, а він її здав. Нічого доброго за тих кілька днів не могло з нею трапитися. Нічого доброго. І якщо з нею сталося те, що він ду­мав, то не має сенсу її рятувати. їй уже буде однаково. Але Лєший був настроєний добратися туди всередину, де ніхто з місцевих жодного разу не був, а якщо попадав, то пропа­дав назавжди. Його сліди закінчувалися вхідними ворота­ми до «лікарні».

Лєший вже пару днів намагався не грубити старому і на­магався повернути ті стосунки, які були між ними до інциде­нту в лікарні. Олег Сергійович нічого не підозрював, бо ми­нуле Лєшого було переповнене досить жорстокими доказами того, що хлопець не мав приводів розпускати соплі від того, що дівчина, яка витягнула його з лап смерті, попала в штан­гу. Вони пили пивко вечорами і вели розмови на віддалені від містечкових справ теми. Згадували, як були колись на морі, і мріяли, як би попасти туди ще раз, не відсидівши

попередньо у тюрмі. Потім мирно полягали спати. Коли ба­тько дивився перший сон, Віталік пробрався до нього в кім­нату й підійшов до ліжка. Нахилившись так, що було видно, як рухаються волоски в носі, малий акуратно розщепнув на батьковій шиї ланцюжок, на якому висів оригінал картки. Розщепив він його таким чином, щоби під час зав'язування галстука послабилася защіпка і картка злетіла під сорочкою, грубо кажучи, у труси. План відносний, але таке спрацьовує, коли дуже сподіваєшся на це. Наступного дня, коли мер ви­йшов з дому на роботу, Віталік витягнув із шкатулки у сейфі пластикову прохідну картку і вискочив услід за ним. У нього було рівно сорок хвилин, за які треба було пробратися всере­дину «лікарні» і пройти всі перешкоди, щоб довідатися пра­вду. Лєший пробіг майже впритул за старим до рогу будин­ку, де той сів у машину. Він біг ще з хвилин десять, аж уперся в ворота «лікарні». Зліва від воріт був ідентифікатор карток, до якого її треба було притулити, щоб він упізнав її. Віталік не спішив. За його розрахунком старий мав під'їхати до мерії через хвилину-півтори, і ще за сорок-п'ятдесят секунд він мав помітити пропажу картки. За умови, що він подзвонить до оператора в цю саму мить (виключаючи можливість ко­ристування з цієї картки іншої особи). Тобто у нього було дві і півхвилини на те, щоб відмовитися або, навпаки, присту­пити до виконання плану «Б».

Старий вийшов з машини й підійшов до дверей мерії. Два поліціянти, колупаючись у носі, ліниво спостерігали за його ногами, які переступали по сходах. їхні зелені об­личчя передавали цілковитий спокій відносно того, що відбувалося. Мер підійшов до дверей і звичним рухом шу­гонув рукою під плащ, намагаючись дістати картку.

Віталіку за його підрахунками залишалася хвилина. Ціка­во, як зреагує старий. Варіантів — три. Ідеальний — перший. Мер, побачивши відсутність пропуску, дзвонить оператору, іде додому, сподіваючись знайти стару картку і забрати з сей-



фа нову. Проходить хвилин двадцять, поки він дістає нову картку, заходить у туалет і з трусів випадає стара картка. Він дзвонить в операторську відмінити надзвичайний стан і, не поспішаючи, їде до мерії. В такому разі — у Віталіка буде сорок хвилин, за які можна облазити повністю всю лікарню. Другий варіант дещо гірший — він повертається додому, карт­ка з трусів не випадає, він бере нову і їде на роботу. В такому разі — двадцять п'ять-тридцять хвилин. І третій — найгір­ший. Ланцюжок не обривається. 0!!!! хвилин. Який з варіан­тів трапиться? І як чинити далі? Цікаво, чи захоплять його, коли він піднесе картку до ідентифікатора, а той не спрацює. Піт тонесенькими струмочками робив собі дорогу по спині і неприємно стікав аж туди вниз, між двох дольок. Лєший стиснув картку в руці і чекав, доки пройде та одна хвилина, яку він сам визначив. Коли стрілка тікнула останній раз по цифрі 12, він зробив крок уперед і підійшов до воріт. Одяг­нув окуляри, як у інженера з радянських фільмів. Витягнув картку і простягнув її до пластикової пластинки на стіні. Притулив і заплющив очі. Кольорові лампочки замиготіли і... нічого не сталося. У Лєшого підкосилися ноги, в цю ж мить відчинилися двері і з них вийшов охоронець, швидко підійшов до хлопця і простягнув руку. Віталік не звернув уваги, що колір обличчя був абсолютно мирний. Він поду­мав тікати, але ноги відмовлялися його нести.

  • Дайте картку, — попросив охоронець і, взявши її в руки, зайшов до себе в будку, щось мовив напарнику, ви­йшов і простягнув її Віталіку: — Будь ласка, замок заїдає в воротах. Погода волога, знаєте, роса замикає контакти. Проходьте.

  • Дякую, — промимрив Лєший і пройшов на терито­рію лікарні через будку охоронців. Він знав, що персонал максимально рідко контактує між собою і охоронці не можуть пам'ятати всіх в обличчя, позаяк їх постійно міня­ють, щоб виключити якісь домовленості та афери між ними і працівниками. Віталік пройшов усередину. По ідеї ніхто

не мав права чіплятися до нього, поки картка відкривала двері. Значить, усе пішло за планом, старий іде додому. Він мав ще добрих двадцять п'ять хвилин на спокійні дії, але треба було спішити все одно. Непрогнозованість ситу­ації страшила його найбільше. Він зайшов у будинок, при­клав картку ще раз, у дверях клацнуло, і вони піддалися його руці. Білі акуратні коридори розходилися в різні боки. Він йшов абсолютно інтуїтивно, майже навмання. Зрідка дорогою траплялися люди. Всі були заклопотані своїми справами і не звертали на нього уваги. Почала боліти го­лова, він зняв окуляри, і стало легше. Купа діоптрій на­пружувала мозок, і він попросив позбавити його від цього некомфортного додатку. У повітрі стояв запах реактивів. Когось повезли на каталці, відразу перед ним, він наздо­гнав пару санітарів і спробував роздивитися через плече заднього форми тіла, яке вони транспортували. Зріст заве­ликий. Це був явно мужик. Він стишив хід і відстав од них на декілька метрів, щоб прослідкувати, куди вони його відвезуть. Санітари викликали вантажний ліфт і поїхали кудись униз. Совкові світодіоди працювали далеко не всі, і Віталік не зміг вияснити — куди вони зникли. Час ми­нав, а його походи по лікарні не давали результатів. І він вирішив йти ва-банк. Він підійшов до столика, за яким сиділа медсестра, чи як вона там називалася, і сказав, про­тягуючи картку, на якій було прізвище мера міста:

  • Добрий день! Мене цікавить, де зараз перебуває Аліса... не пам'ятаю прізвища, вона попала сюди десять днів тому. В мене є справа до неї. Підкажіть.

  • Зараз. Зараз. Ви впевнені, що десять днів тому? — без тіні підозри запитала сестра.

  • Десь близько цього.

Вона поклацала на клавіатурі одним пальцем з величе­зним, як у варана, накладним нігтем і сказала:

— Вона після операції. Зараз у боксі «А2» в правому


крилі. Ви знаєте, як туди пройти?

— Я би вас просив підказати.

Вона взяла аркуш і накреслила схему, як потрапити до боксу «А2». Він подякував і на підкошених ногах поплівся уздовж лабіринту коридорів. ПІСЛЯ ОПЕРАЦІЇ — пуль­сувало в голові. Що ті суки з нею зробили?

Тільки він сховався за рогом, медсестра підняла трубку телефону і, натиснувши якусь комбінацію з двох кнопок, дочекалася відповіді і сказала: «А2».

Віталік продовжував йти по схемі, залишилося ще пару поворотів, і він був на місці.

Олег Сергійович приїхав додому і зайшов у квартиру. Смішно, але першим ділом він пішов до туалету. Розщеп­нув розпорок і витягнув свого птаха. Разом з птахом він тримав у руках ланцюжок від картки.

— От йопті! Так і знав, не міг посцяти біля роботи.
Він закінчив справу, зробив «потрясающе» над унітазом

і підійшов до телефону. Набрав чотири одиниці і сказав:

— Оператор? Це Кринчук. Відміна. Картка на місці.
Код 23799163. Атбой.

Він закурив свою пахнючку, засміявся і, не провіряю-чи сейф, поїхав на роботу. Дорогою він розказав шофе­ру цю смішну, на його думку, історію, вони обоє заржали і рвонули з місця.

У Віталіка залишалося хвилин п'ятнадцять до ймовір­ної тривоги. Він не знав, як усе відбувалося насправді, і тому руки і срака були мокрі від липкого, холодного поту. Він підійшов до останніх дверей з надписом «А2» і прити­снув картку до стіни. Двері клацнули.

— Як в кіно, бля, на', — сказав він собі під ніс і проти­


снувся вперед.

На дорозі стояв санітар, схожий на Кінг-Конга. Запи­тав його відразу:

— Кринчук? — Віталік махнув головою. — Йдіть за мною.

Вони пройшли три палати і перед четвертою зупи­нилися.



  • Ви бачили її перед тим?

  • Кого — її? — тупо подивився на санітара Віталік.

  • Ну, не мене, понятно. її, канєшно!

  • Так.

  • Вона трохи помінялася. Заходьте.

Віталік зайшов у палату. Крім двох жіночок похилого віку, нікого в палаті не було. Одна з них спала, а друга, повернувшись обличчям до вікна, роздивлялася гілки де­рева, які показували їй якісь знаки. Він хотів було вийти, але вирішив перевірити все. Тим більше, санітар казав, що вона помінялася.

  • Алісо! — він тихенько покликав просто в повітря, сподіваючись, що ніхто не обізветься.

  • Ви до мене? — обізвалася та жіночка, котра нібито спала. Він придивився уважніше — то була Аліса, яка мала років 45. Риси обличчя майже збереглися, очі фактично залишилися ті самі, але шкіра була абсолютно інакша. Так, ніби на людину одягнули чиюсь чужу зморщену оболонку, а всередині вона продовжувала бути собою.

  • Ти... ви ... мене не пам'ятаєте?

  • Хто ви, молодий чоловіче?

  • Я Лєший, Віталік, ну... як вам пояснити?

  • Вибачте, я щось не пригадую. Ми знайомі? — відчу­женим поглядом вона провела по ньому і зісковзнула вбік на тумбочку, де лежало печиво.

У Віталіка на очі набігли сльози, він вибіг з кабінету, сів під стіну і заплакав.

Тієї ночі, коли Алісу винесли з квартири мера, її помі­стили в палату для передопераційних, тобто для піддослі­дних кроликів. Я вже розказував, що у Місті можна було зробити якусь вагому покупку, наприклад, у мерії — за рахунок свого життя. Приміром, купуючи квартиру і якусь

мінімальну волю — тобі дозволялося жити майже як на сво­боді і платити спеціальними чеками у спецмагазинах, — ти згоджувався на операцію, під час якої твоя молодість переходила до когось іншого, а його старість, а разом з тим — хвороби і ПАМ'ЯТЬ — діставалися тобі. Це була унікальна операція,розроблена генієм генної інженерії Павлом Ту-піліним. Його судили за клонування людини, і він потра­пив туди, куди мріяв потрапити усе життя. Він трудився на благо Зла. На благо свого Бога-покровителя, який і три­мав його живим на цьому світі. Одна недоробка була у цьому процесі — повна втрата своєї пам'яті і набування чужої, грубо кажучи — обмін інтелектів. Над цим ше треба було працювати. І відсутність матеріалу всередині Зони вимагала постачання нових людей з-поза її меж. Апарат виглядав так: двоє людей сідали спинами один до одного, так, щоб голови торкалися потиличною ділянкою. Обом їм до того, як помістити їх на апарат, робилися спинномо­зкові пункції, і вони були з'єднані величезною кількістю трубочок і дротів, по яких здійснювався обмін речовин. Складна біохімічна машина здійснювала синтез лікворів, які між тілами попадали в неї, і відбувалося омолодження одного організму і старіння другого. Люди не жили після того довго. Максимально вдалий випадок — коли хлопець вісімнадцяти років віддав тридцять літ життя і протягнув ще вісім місяців, яко п'ятдесятирічний мужчина. Його донор наділив його гепатитом, а сам дістав від хлопця у подарунок ваду серця і у віці омолодженого дев'ятнадця­тирічного юнця помер ще на два місяці скоріше. Аліса була унікальним експонатом. Вона була здорова — і про це наразі знав тільки Тупілін. Він дуже зрадів, коли дові­дався, що трапилася помилка. Тепер можна буде справити деякі похибки, і результати будуть ближчими до ідеалу. Жінка, якій Аліса віддала все своє, чулася прекрасно. Вона виглядала супер у свої тепер уже двадцять два. Вирішила зайнятися тенісом і зняти собі тренера для вечірніх при-

год. Аліса натомість заробила розсіяний склероз і цілу ни­зку найрізноманітніших подарунків, з якими до нас у две­рі приходить старість. Біда операції була ше й у тому, що люди після неї абсолютно не усвідомлювали того, що від­бувалося. Кожен з них поводився так, як його попередник за тиждень до операції. Потім дані стиралися і пам'ять включалася знову через три дні після неї.

До Лєшого підступив санітар і підвів його за лікоть.

— Я всьо знаю, малий. Дзвонив твій батя, просив дати


тобі слухавку.

Віталік вирвався з його руки і побіг до дверей. Санітар не ворушився.

— Картка вже не лабає. Старий схавав твій прикол.
Йди за мною і поговори з ним. Він чекає на телефоні.

Віталік вихопив картку і озвіріло почав тикати її до стіни. Нічого не відбувалося. Він опустив голову й поплів­ся за санітаром. Слухавка лежала на столі і з неї чулися матюки, порівняно з якими ураган Катріна — просто лег­кий осінній бриз.



  • Альо, — Віталік стояв заплаканий, і шмарки висіли у нього з носа, як шнурівки від кедів.

  • Малиш, я послав по тебе машину, їдь сюда і не дури. Ти зайшов задалеко, малиш. У мене проблеми через тебе, їдь сюда і поговорим. Ми будем не самі.

  • Я не поїду звідси.

  • Малиш, ти закопав мене, не закопуй себе. їдь сюда. Я прошу. Шо ти за ублюдок такий! Ти чуєш? Ти, як мама твоя придурошна.

  • Тільки не мама, я такий, як ти, — він поклав слухав­ку на важіль і сів біля столу на підлогу.

Київський вокзал буяв осінніми настроями. Люди го­нили по перонах, спекулянти здавати білети в неіснуючі вагони, начальники поїздів садили людей у купе провід­ників. Одне слово, все йшло своєю чергою. Мелодійно-

меланхолійний голос диктора сповістив, що прибуває по­тяг № 87 Мінськ — Київ на шосту колію. Маса людей, які зустрічали його, посунули на третій перон штурмувати вагони в пошуках тих, кого вони чекали. Перон гудів май­же десять хвилин і так само несподівано затих. Біля сусід­ніх вагонів залишилося двоє людей, які мали однакові куль­ки в руках з надписом: «Час це гроші! Будьте з ним уважні». Двоє людей приїхали зі станції Прип'ять, на яку потяг заходить рівно два рази на рік, коли переводять стрілки годинника. Мужчина підійшов до жінки і сказав:



  • Вам допомогти?

  • Ви маєте на увазі, кульок понести?

  • Я взагалі. Мене звати Віталій Олегович, — назвався мужчина років п'ятдесяти, сивий і зі слідами віспи на об­личчі.

  • Я — Аліса Романівна. Дякую, але в мене таке вра­ження, що мені вже хтось суттєво допоміг. Бувайте.

Вони розійшлися в різні боки і не знали, що завтра сонце встане і зігріє той світ, на якому ЇХ обох вже не буде.

Лірика

Вам з неба не видно

Бути маленьким

Сяду на вікно і подивлюся вниз, Покличу своїх голубів і так, як колись, Напишу і відправлю з ними довгого листа До всіх і до нікого, і розкажу в ньому вам.

Намалюю на папері дракончиків злих І буду з ними битися один на один. І замок побудую собі з мокрого піска, І тільки той не зрозуміє, хто давно вже так

не вміє, бо...

Ніби близько, але так далеко.

Я дуже хотів би знову бути маленьким...

Над нами, як не дивно, небо тільки одне, Один раз всього жити хтось придумав дурне Білет в один кінець нам заготований всім, А було б дуже круто взяти і назад рванути, Хоч то...

Ніби близько, але так далеко.

Я дуже хотів би знову бути маленьким...

Розкидає нас в різні світа, боки, Під фальшивий джаз ми танцюєм через роки, Ангел скучно в такт пальцем б'є по піаніно, Підкидає нам ролі з фільмів Тарантіно.

Не плати за мене мої рахунки, Не ковтай за мене мої колеса, Не мовчи за мене в мій мікрофон, Не дивися вниз ніколи на мене...

Вам з неба не видно...

Виставляли нас ніби свої в дошку, Завалили тест на вшивість мозку, Вже давно забув ангел в кухні крила І від моїх бід в бар собі пішов на пиво.

Не плати за мене мої рахунки, Не ковтай за мене мої колеса, Не мовчи за мене в мій мікрофон, Не дивися вниз ніколи на мене...

Вам з неба не видно...

Велика стіна

А я живу і бачу цілий час то саме: Стіни, а на стінах ціле місто живе. Хмари там, дерева, тільки неба нема, А час минає тихо, бо квадратна земля.

Велика стіна...

Стіна давно стоїть, а ми живемо, як сон. Ті люди, шо на стінах, випадають з вікон,



Ше трохи — і я піду жити сам на стіну, Такого тут ніде ніколи я не знайду.

Велика стіна...



Відстань

То дуже смішно виглядає,

Коли ти втікаєш, причини не знаєш,

Сто раз на день мене кидаєш,

А потім вертаєшся,

Цілуєш свої папіроси,

З помади ставиш засоси.

Облизуєш сльози...

Відстань, я вб'ю тебе! Ти тормознута. Відстань, забудь мене! Насиплю яду тобі в чай.

Ти так прикольно засинаєш, Ніби когось обіймаєш, А зранку тапочком кидаєш І знов починаєш, Руляєш по своїх подружках Мені зняти стружку, їм плачеш на вушко...

Нема нас, а всюди є безмежне море, Всюди море і вода... Нема нас, а всюди є безмежне море, Всюди море і вода...

Нема нас...

Я ноги мочу у воді, шоб змити бруд великої землі. Вже зірки видно у воді,

А я пливу в далеку далечінь, не хочу бачити притулку. Бо вже гортали всі мене.

Я загрібав руками рідину, так схожу на прісну воду, Відчув так дивно — мало місця. Я в теплій ванні з шумом був, я в ліжку спав, Я спав...

Нема нас, а всюди є безмежне море, Всюди море і вода... Нема нас, а всюди є безмежне море, Всюди море і вода...

Нема нас...

Нема...


А всюди море і вода...

І тільки море і вода...


В ліжку спав

Я опинився в морі з дикою землею разом. На круглім клаптику пливу. Пливу в далекі сни, над мною птахи шум дають, Так схожий з писками людьми.

Герой

Скажи нам, хто ти? Ми мусим то знати і своє життя тобі в руки віддати. На полі бою сили нерівні, Ти будеш за нас до смерті стояти.



Ти, певно, той, кому правди замало. В старих уставах твоїх правил немає. Ти, певно, той, чиєю кров'ю написана пісня нашої волі.

Герой, герой, герой, Повертайся живим! Герой — ми маєм бути такі, як ти. Герой — ти нам потрібен живим. Герой — ми маєм бути такі, як ти.

Г люди, як стіни, проти себе стояли, Від страху смерті свою зброю стискали. І крикнув хтось: «Гей, пустіть молодого! Ми підем за ним — всі один до одного».

Ти, певно, той, хто може і вміє, Кому себе спокійно довіриш. Ти, певно, той, чиєю кров'ю написана пісня нашої волі.

Герой — то не той, хто летить до сонця і, палячи крила, падає вниз, А той, хто вернеться до людей, шоб їм показати, куда треба йти. Тягнися до сонця, не палячи крила,

ти нам потрібен тільки живий, Тягнися до сонця...

Герой, герой, герой, Повертайся живим! Герой — ми маєм бути такі, як ти. Герой — ти нам потрібен живим. Герой — ми маєм бути такі, як ти.

Годинник

Чую, брате, шо буде війна, Холодна і мокра, довга і зла. Квадратні на круглих будуть іти За то, шо ті рівні, як їх не крути.

Візьми собі шалик, візьми собі плаш, Нікого не бійся, ніколи не плач. Ти знаєш дорогу і маєш ше час, Налий собі пива і випий за нас.

Втікай, бо скоро буде війна, Шукай собі місце, де вар'ятів нема. Втікай, бо скоро буде війна! На-на-на-на...

Втікай, бо скоро буде війна, Холодна і мокра, довга і хта. Втікай, бо скоро буде війна! Буде війна...

А ше хтось додому напише листа, Як бомби літають і кулі свистять. Купи собі ровер і скоро жени, Бо можна не встигнути — близько воі

А в нас під ногами чужі хробаки, Тож дайте їм їсти, налийте води. Одінь окуляри з фіолетовим шклом, Так легше стіну пробивати чолом.

Давай з тобою займатися любов 'ю (Светрик)

У вікні своєму Хмари ти рахуєш. Я вже недалеко, Скоро ти мене почуєш.

Давай з тобою займатися любов'ю! Під своїм светром Ти ховаєш душу — я її не бачу, Тому светер зняти мушу.

На своїх подушках Вишиваєш квіти. Я прийду до тебе, Щоб теплом своїм зігріти.



Два озера, повні сліз

Ніби посеред неба — два озера, повні сліз. Дуже близько до сонця, так далеко вже до землі.

Ніхто не знає змісту слів «так, як в небі», Ніхто не знає, тільки я — коло тебе.

Дивні рухи руками — хвилі озера, повного сліз, Там глибоко під нами — видно нас на самому дні.

Ніхто не знає змісту слів «так, як в небі», Ніхто не знає, тільки я — коло тебе.

Не висихають ніколи два озера, повні сліз, Малюють мовою світла німі зображення наших снів. Бо дуже близько до сонця, тому далеко так до землі. Очима кольору неба ти намалюєш знов ті самі два озера,

повні сліз...

Дивні люди

Бездумний манекен. Танцюють мої нерви в ритмі диско. Бездумна голова повторює слова Пусті, як фарбований дим.

Дивні люди, дивні люди...

Під дивним світлом дуже дивні.

Дивні люди, дивні люди...

Під дивним світлом дуже дивні.

Пульсує рівний час,

Комп'ютер не зупиниться ніколи.

Пульсує моя кров,

Під тиском кіловат міксує мої рухи DJ.

Дас із нот сіній туман, дас із груп отаван і т. д.

Дивні люди, дивні люди...

Під дивним світлом дуже дивні.

Дивні люди, дивні люди...

Під дивним світлом дуже дивні.

Дикі люди

То не моє місто, То не моє світло, То не мої колеги І я не сам. То не моє місце, Не моя одежа, То не мої сни, Не моє життя.

То дикі люди, злі, як миші, Очі без лиця, То дикі люди будуть жити Довше, як ти сам...

Чорно-біле світло,

Всі брудні під'їзди,

Та сіра маса зализує бруд.

То не моє місце,

То не мої стіни,

Я не хочу жити і вмерти тут.

То дикі люди, злі, як миші, Очі без лиця, То дикі люди будуть жити Довше, як земля...

Хорий...

Не йди ніде, я можу вмерти.

Я хорий...

Не йди ніде, лікуй мене.

Я хорий...

Не йди ніде, я можу вмерти.

Я хорий...

Я не знаю дороги, Я не бачу місця, Я не маю повітря, Я такий малий. То не моє місто, То не моє подвір'я, То не мої сусіди, То світ дурний.

То дикі люди, злі, як миші, Очі без лиця, То дикі люди будуть жити Довше, як ти сам...

Хорий...


Не йди ніде, я можу вмерти.

Я хорий...

Не йди ніде, лікуй мене...

Я хорий...

Не йди ніде, я можу вмерти.

Я хорий, хорий...

То дикі люди, злі, як миші. Очі без лиця, То дикі люди будуть жити Довше, як ти сам...

Дівчина Кончіта

Помада розмазана, Сльоза не витерта на щоці. По притонах затаскана, Боїшся світла, як вампір.

Манери замучені,

Душа прибита цвяхами до стіни.

Твій ангел запарився

Тебе відмазувати від біди.

Бун джорно, сіньйоріта! Дівчина Кончита, Солодка, як халва, Дешева, як трава!

Сигарета замучена висить На твоїй губі, ніби спить. Ти хотіла би спокою, але Запал твоєї бомби горить.

Розказали по радіо, шо знов Піднімуться ціни на газ. Ти наїлася сємочок і ржеш, Ніби можеш жити ше раз.

Діти

Коли з тобою ми ходили до школи, Ми були діти, і тому нам було добре. Було круто, і їли ми жувачку, І цілувалися — то було дуже смачно!

А потім вже, коли ми вчились в інститутах, Ми були діти, і знов нам було круто Замість на пари ходили ми по барах, Там пили пиво і шпори писали.

Чи є гроші, чи в мене їх нема — Ніколи ти не залишишся одна. Чи є гроші, чи в мене їх нема — Нам буде добре, ти не будеш сама.

Ми стали старші і ходим на роботу, І вже не маємо до іншого охоту. Ми маєм діти і любим з ними бути, Ми загоряєм у Єгипті — то круто!

Коли ми станемо старими пеньками І під під'іздами чесати язиками. І буде гарно, бо знову ми, як діти, І буду я тебе так само любити!

Чи є гроші, чи в мене їх нема — Ніколи ти не залишишся одна. Чи є гроші, чи в мене їх нема — Нам буде добре, ти не будеш сама.



До смерті і довше

Ті сходи, дерева, камені малюю собі.

Як шкода, ніхто ше ніколи сюда не ходив!

Із моря, із крові, із солі ти вийшов один. Під сонцем і небом літаєш, як проклятий син.

Фарбуєш на чорно і біло свої слова, Ніколи нічого не маєш — то твоє життя...

Літаєш собі — літай, До смерті і довше. Нікого тут не шукай, Хто був, той пішов вже...

Високо собі літай, До смерті і довше. Нікого не піднімай — Ніхто вже не схоче...

А знизу наскоро між нами мурують стіну, Я хтів би з тобою так само і, може, піду.

Літаєш собі — літай, До смерті і довше. Нікого тут не шукай, Хто був, той пішов вже...

Високо собі літай, До смерті і довше. Нікого не піднімай — Ніхто вже не схоче...



Духи

Я хочу бути твоїми духами

І затікати — там, де не пускала нікого до мене.

Я хочу бути твоїми думками

І прочитати — то, шо не сказала ніколи словами.

Я — грішний син свої мами, П'яний гріхами. Я — грішний дух свого тіла, Спалюю крила...

Я хочу бути твоїми слідами

І заходити — там, де ти ховаєш свої очі.

Я хочу бути твоїм власним небом,

Я хочу бути близько біля тебе, як повітря.

Я — грішний син свої мами, П'яний гріхами. Я — грішний дух свого тіла, Спалюю крила...

Я хочу бути твоїми духами,

Твоїми духами...

Так, то я,

Я хочу бути духами...

Душа і плоть

Біль відчаю хвилею котиться зверху, Кидає на вітер нетлінні слова. На трупах стою і очікую смерті. О Боже! Я бачу кусок кістяка.

Розплаяна плоть в неземному конверті Летить у безвихідь, зникає в пітьмі. Я знову у фальші думок круговерті — Очікую Бога, а топлюсь в багні.

Засмоктують сохлі мої почуття,

Страхіттями живлять вже мертву ідею.

Душа відлітає кудись в небуття,

А плоть...

Душа відлітає кудись в небуття,

А плоть...

Плоть вже розклалася, злившись з землею.

Злившись з землею...

З Новим роком

Цілий рік його чекали, і коли вже зима Понакрила білим снігом і приспала поля, Позаносила ялинки нам до хати живі, Ми наїлися цукерок і бажаєм собі...

Шоби в наші теплі хати не заходив мороз, Шоби наше добре серце не хворіло на зло, Шоби в космос полетіли всі космічні літаки, Скрябін хоче всім добра...

З Новим роком!

А ми зустрінем Новий рік і понап:ємося вина, Будем голосно стріляти, але то не війна. Самі ліпші подарунки подарує нам життя, Самі ліпші побажання попридумуй собі сам...

Шоби в наші теплі хати не заходив мороз, Шоби наше добре серце не хворіло на зло, Шоби з космосу вернулися космічні літаки, Скрябін хоче всім добра...

З Новим роком!

Шоби в наші теплі хати не заходив мороз...

З Новим роком!

Шоби наше добре серце не хворіло на зло...

З Новим роком!

Шоби в космос полетіли всі космічні літаки

З Новим роком!

Шоби з космосу вернулися космічні літаки..

Скрябін хоче всім добра...

З Новим роком!



Загублений рай

До себе в хату входиш через вікно, Напам'ять знаєш це недобре кіно. Читаєш ти газети, тихо кричиш, Тобі не треба ніц, хіба коли спиш.

Холодні сльози свої не витирай І мову риб ніколи не забувай... Нікого злого ти сюда не пускай — В загублений рай!

Ті свої сни нікому не віддавай І всьо, шо маєш, ти від них заховай... Вони всі хочуть зла, ти скоро тікай — В загублений рай!

І знов хтось брудний залізає на трон, Слюною з рота плює в твоє вікно... То параноя тихо косить всіх нас, А голі стіни в хаті слухають джаз...

А голі стіни в хаті слухають джаз... А голі стіни в хаті слухають джаз... А голі стіни в хаті слухають джаз... А голі стіни в хаті слухають джаз...



Зламані крила

Десь там, глибоко в тобі, Тіло, сковане льодом, Просить, а ти не чуєш, Сонце сама замуруєш над ним.

Десь там по коридорах Ходиш, втоплена в сором, Плачеш, ніхто не знає, Де ти — сон заховає твій біль.

Мала в руках і об землю розбила, Було так близько — не долетіла, Кинула вниз свої зламані крила...

Десь там, на краю міста, Темно, розбиті вікна, Холод на вухо скаже — Потім жити не страшно.

Попелом страху очі закрила, Голосу тіла чути не вміла, Світло закрили зламані крила...



Змучений

(Я не маю сил)

Голосом людей, Стуками дверей, Десь поїхав ліфт — Я змучений...

Запахом рослий, Звуками тварин, Пиво, як вода — Я змучений...

Я не маю сил, Я не маю сил, Ше десь треба йти, А я не маю сил...

Скільки днів робив Сам не знаю шо, Я вже як дурний — Я змучений...

Хворий кожен день, Хворий кожну ніч, Бачу твої сни — Я змучений...

/ буде так

Я п'ю молоко і заїдаю хлібом, А збоку мій кіт миє руки з милом. І добре є нам, нема шо говорити, Закрийте вікно, щоб мух не напустити.

І буде так цілий час... І буде так цілий час...

Я люблю твій дім, я люблю твої ноги, Вдихаю той дим, шо вижити поможе. Три рази на день мию свої зуби, Я, може, дурний, складаю всьо до купи.

І буде так цілий час... І буде так цілий час...

/ так то вже є

Не надіявся я на це, так то вже є.

То був хтось, кого я знав і міг зрозуміти.

Не знаю, шо тепер зробити,

Не знаю, ким ти є тепер.

То, шо говориш, звучить так,

Шо відчуваю я знов когось чужого.

Не знаю, з чого почати,

І не хочу того знову почути.

Не вірю вже...

Це тільки знаю, чув це вже все раніше —

І не вірю вже...

Пам'ятаю твій голос,

Перш ніж надто сталося,

Бачив то й був певний,

Шо все було таке молоде й нове.

То відбувалося вже пару років раніше

І так то вже є...

Коханки приходять, відходять. Здається тобі, шо вже знаєш, А то є зовсім не правда...

Не знаю, від чого почати, Не хочу вже то слухати. Не вірю вже... Чув то вже все раніше...

І тільки то одно знаю, Знаю, шо вже не повірю. І не вірю вже... І так то вже є...

Коханки приходять, відходять. Здається тобі, шо вже знаєш. А то є зовсім не правда...

Казка

Давай заснем і тихо звідси підем, І буде добре і не буде так зле, Бо коли спиш собі, то бачиш той світ Таким, як він ніколи б бути не міг.

Багато бачив я тих ваших казок, І злим буває добрий Дідо Мороз, І не велика є людина гора, І в короля ніколи грошей нема.

Багато бачив я тих ваших чудес, І добра фея любить тільки себе, І Білоспіжка вже продалась давно. Та ваша казка — то попсуте кіно.



Коралі

Я дуже рано встав, нікого не чекав, Скоро сів на машину і додому почесав. Я сам не знаю чо', і то ніхто не знає того, Маю досвід, маю досвід...

То небо надоїло, шо не може вже висіти, Собаки, люди, свині, заминайте вже отут. Беріть лопати в руки, бо вже треба щось робити, Кожен косить, кожен косить...

На дорозі троха ями, не люди, а плями, Всі жиють в одному місті вечорами і днями. Ти гуляй собі помалу, не чіпай нічо, заки Ніхто не просить і не просить...

На вокзал, на вокзал приміський, треба зал, Гроші в касу запихаю, з-за кишень нічо не вкрали. Електричку доганяю, на газеті засинаю, Я читаю, я читаю...

То я іду додому... То я їду додому...

А то мої колеги — дуже файні музиканти, Не дайте хліба з'їсти, тільки дайте шось заграти. Та ніхто не має грошей, але настрій то не псує, Поговорим, поговорим...

На вулиці зараза і на воді зараза,

Нема кого здурити — всі вже мудрі на відмазу.

Тут кожен собі має своє радіо-FM,

То є добре, то є добре...

Тут кожен день туман, тут кожен день дощ, Кобітки ходять парами туда-сюда по площі.

6 К. Скрябін «Я. «Побєда», і Берлін»

Аптека є за рогом, непочатий край роботи Молодому, молодому...

Я трохи постарію, я трохи посивію,

Я багато обкурив, ну а ше більше не хотів.

Ніхто не зрозуміє вже,

Чого я так завжди хотів додому...



Любити платити

Через мої окуляри

Я часто бачу, шо буде, шо буде з нами.

Такі окуляри!

Куда ми з вами живемо?

Хтось каже: нам то не треба — кому зто надо!

І лишається ззаду.

Через мої окуляри

Всьо виглядає ясніше — ну зовсім як правда!

І може навчити —

Може навчити хотіти,

Може навчити любити,

Любити платити!

Шоби потім цінити

Наше життя — то мінне поле.

Куда не сунься — чужі навколо.

Надійся на себе — своїх, може, й не буде.

В нас є тільки ми — озимі люди...

І шо тут саме цікаве:

Ти ж то їх маєш так само — такі окуляри!

Візьми і вийми з футляру.

Наше життя — то мінне поле.

Куда не сунься — чужі навколо.

Надійся на себе — своїх, може, й не буде.


1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка