Серія «Графіті» заснована у 2004 році Художник-оформлювач



Сторінка6/8
Дата конвертації21.02.2016
Розмір2.5 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

В нас є тільки ми — озимі люди...

Люди чекають

Я назбираю гроші, сяду на поїзд, І, як завжди, на самі ліпші місця білет. Під теплий чай знайду огризок паперу — І так народиться зовсім новий куплет...

Оу-о!.. Везе мене поїзд, Стукають колеса знайомий ритм. Оу!.. Пролітають перони, Люди на перонах чекають зими...

В купе моєму є вікно-телевізор,

З дитинства люблю то найліпше на світі кіно.

Машини там чекають на переїздах,

І незнайомі люди кличуть мене...

Оу-о!.. Везе мене поїзд, Стукають колеса знайомий ритм. Оу!.. Пролітають перони, Люди на перонах чекають зими...

Десь там попереду чекають вокзали І ті кіоски, шо не мають вчорашніх газет. Після концерту я спакую гітару, І знов на саме ліпше місце білет...

Люди, як кораблі

Я не твій брат — ти не сестра моя. Ніколи не розказуй мені, хто і в чому є винний

на нашій землі — Люди, як кораблі.

Кожен пливе, поки хвиля несе і поки глибока вода, Глибока і темна до самого дна, До самого-самого дна...

На глибині зустрічаються всі, Так ніби в морі місця нема, І труться бортами, аж стогне земля від зависті,

підлості й зла..

Хтось не доплив,

Бо йому помогли набрати повні трюми води,

Бо стати героями тої війни дуже хотіли вони...

А до берега тихо хвилі несуть Поранені душі живих кораблів. А від берега знову в море ідуть Ті, хто вірив і правду знати хотів...

Наш Океан знає більше, ніж ми, Секрети всі у нього на дні. А ми ходим зверху, великі й малі, — Люди, як кораблі.

Гордо пливем — і не вірить ніхто, Шо ним зацікавилось зло, І серед вітрів ми не чуєм щурів, які прогризають нам дно...

А до берега тихо хвилі несуть Поранені душі живих кораблів. А від берега в море ідуть Ті, хто вірив і правду знати хотів...



Маленька зимна пташка

Я зимними руками — так-так, Беру і всьо кидаю — то не так. А потім запитаю — так-так, Чому навколо мене всьо не так?

Маленька зимна пташка — так-так, Велике зимне сонце — то не так...

Я зимними руками — так-так. Беру гаряче сонце — то не так. А потім запитаю — так-так, Чого воно гаряче — то не так?

Маленька зимна пташка — так-так, Велике зимне сонце — то не так...

То не так... То не так... То не так...

Маленька зимна пташка — так-так, Велике зимне сонце — то не так...

Малий

Коли я був малий-дурний давно

І думав трохи забагато,

Я в голову забив, шо зміню той світ.

Тепер лежу, як камінь, і спокій заливає, А потім, може, піду-піду десь вбік...

Коли я був малий-дурний, Хотів дістати небо, а вийшло, Шо від себе сам кудись втік.

Тепер лежу, як камінь, і нічого мені не треба, Я хочу тільки чути, як підуть всі...

Смерть — то є спокій і ніч...



Манекен

Медор


Я — манекен з пластмаси, І мої мертві очі Не дивляться нікуди, Вони зроблені зі скла.

Я майже як людина За грубим склом вітрини, Але під модним костюмом Моє холодне тіло.

Посеред магазину

Стою і приміряю різні маски —

То мудрі і веселі,

То бідні і нещасні.

А я хотів би жити, Я міг би полюбити. Поміняйтеся зі мною, Хто змучився від свої ролі!

Одягніть на мене шкіру, Пришийте мені серце — Я дуже хочу жити, Я не можу бути мертвим...

Я манекен з пластмаси, Дурна пап'є-машина, Ненатуральним сміхом, Криве моє лице...

Є люди-манекени, Є манекени, як люди. Хто знає, кому більше Від Бога треба тепла?

Тихо... тихо... то я, і не підходь заблизько, Витри соплі, дивись мені в рот. Всьо, шо зара' почуєш, запиши на листок

і не забудь вже. Не роби мені зле... Він був добрий і тому собі все Носив за спиною важкий пістолет, Шоб стріляти дурних. І за то я його поважав і любив. Я був друг.

Його пес Медор, шо мав очі, як кров, Білі зуби і лапи мінні, як залізо, Любив з ним гуляти, вони разом ішли Туда, де завжди було повно дурних. А над домом його висів прапор добра, А під домом стояв БТР, і коли Хтось наглий вилазив на голову людям,

він їхав І всі дихали легше.

І сусіди, і просто люди любили його,

І ствердно махав головою наш бог,

Як дивився на нього від себе згори,

Аіе та, як все, всьо то, шо зле і дурне,

Ніколи не спить і все чекає момент.

Мені тяжко казати, але треба, шоб чули ви:

Його давній і нібито вірний друг

Купився за гроші і зрадив.

І довго не міг зрозуміти Медор,

Чому йому треба сидіти в підвалі, і вмер...

Ате то ше не всьо... Десь всередині я чую,

шо можу так само, як він. Я тоже вже маю велику собаку і пістолет. Не роби мені зле...



Мовчати

Модна країна


Давай виключим світло і будем мовчати Про то, шо не можна словами сказати, Не можна писати, неможливо зіграти, А тільки мовчати, тихенько мовчати...

Давай мовчати про то, шо дівчата Не вміють сховати, не можуть спати, Давай про мене і про тебе мовчати, Мовчати, аж поки не захочем кричати...

Місяць впав, темно в кімнаті. Як добре, шо ти навчилась мовчати Про то, шо ніколи не змогла би збрехати Про то, шо ніколи мені не спитатись...

Ми будем з тобою у ліжку лежати, Лежати, як сніг, водою стікати. Ми будемо жадно свої сльози ковтати, А з ними слова, яких не сказати...

Давай помовчу тобі просто на вушко, Холодною стала чаю кружка. А ми ше маєм про шо помовчати, А ми ше маєм про шо полежати...

Як світло проб'ється через наші штори, Ми знову з тобою, як сніг, заговорим. А поки ше темно є в нашій кімнаті, Давай з тобою будем ПРОСТО...

Я іду скоро, бо чекає мене Європа, Везу віддати в Інтерпол своє нове фото. Наклею вуса, домалюю великі брови, Нехай німаки доганяють, шо я струйовий.

Дороги наші, ями, я їх не помічаю, На «гольфі» за сто марок не іду, а літаю. Хрипят динамики — надрьівно поет Земфира За пів години вже таможня і кінець ефіру.

А може, всьо піде ше на краще, Бо, може, не піде ше на гірше...

О майне лібен штрасе, як я за вами скучив! Хто знає, де купити паспорт, шоб жити тута? В Берліні на одного німця два українця, Тому німецьку мову вивчити не спішіться.

Везу додому я товара на пів-КамАЗа, Я не боюся — на таможні залізна маза. Ціла Європа знає, шо то є Україна, Така струйова супермодна країна.

А може, всьо піде ше на краше, Бо, може, не піде ше на гірше...



Моя дочка Україна

На твоїй ніжній дитячій долоньці

Я роздивляюсь дороги, якими ти входиш

Тихенько


В круті лабіринти невідомих історій.

На твоїй ніжній дитячій долоньці Всі лінії долі розходяться і зливаються ріками в море широке твоєї любові.

Виростай, виростай — частинка мого серця, Зацвітай, зацвітай — мого життя деревце. Виростай, виростай, маленька Україна, Я з тобою — я тут — ти рідна моя дитина...

Виростай!.. Виростай!..

В твоїх бездонних дитячих очках я бачу промінчики

сонця, які підсвітять тобі незнані дороги. В твоїх бездонних дитячих очках я бачу себе, Знов такого малого-малого, І хочу рости в морі твоєї любові.

Виростай, виростай — частинка мого серця, Зацвітай, зацвітай — мого життя деревце. Виростай, виростай, маленька Україна, Я з тобою — я тут — ти рідна моя дитина...

Виростай, кохана пташка — сили набирай, Не шкодуй платити людям — ти запам'ятай. Виростай з гніздечка свого — різні будуть дороги. Ти свою шукай!..

Моя королева

Я люблю твої губи, їх смак шоколаду, Люблю твої руки, їх дотик нереальний, Люблю твої очі, твоє молочне тіло, Люблю тебе так сильно, шо, певно, з'їв би...

Моя королева, поцілуйся зі мною, Моя королева, буду тільки з тобою!

Я люблю твій голос, як подих вітру свіжий, Люблю твій спокій, коли ти засинаєш ніжно, Люблю тебе вдома, люблю на роботі, Люблю тебе так сильно, аж сохне в роті...



Мудрий, бо німий

Багато-гато років, як я був дуже малий, Всі риби жили в небі, а дерева в воді. А я ходив до школи на високій горі, І люди були добрі... я був дуже малий... Багато-гато часу і немало вина, Старі сухі дерева догоріли дотла. Нема кого питати, де я маю піти? Не хочуть говорити мої мудрі птахи...

Земля собі летіла... осінь-літо-зима... І небо там висіло, де вже нині нема. Я можу набрехати і лишитися сам, Я можу написати і забути слова. Ходили мої ноги, а не видно слідів, Робили мої руки всьо, шо я захотів-хотів. Дивились мої очі, але їх вже нема, Колись ще мої губи говорили слова...

О-о!.. мудрий, бо німий...

О-о!.. мудрий, бо німий...

Я не хочу того всього за собою забирати, І не можу вже ніколи нові гори малювати. Плакати не час, ніхто не хоче того знати, Тільки сльози будуть довго свої знаки малювати.

Плакати не час, гаряче море тихо впало. Я лишився на піску і там, де риби повмирали, Вже не чути наші кроки, там нема чого ходити. Я лікарства не шукаю, бо ним можна отравитись

О-о!.. мудрий, бо німий...

О-о!.. мудрий, бо німий...

На даху

На даху треба дивитися в небо І обережно ходити не треба, Бо дах — то є місце, де ходить птах. Це — дах.

На даху треба сісти на комин І повдихати той дим, що виходить, Бо дах — то є місце, де ходить птах. Це — дах.

На даху добре... На даху добре...

На даху треба закрити очі, Скакати у хмари білої ночі, Бо дах є високо, але крил не треба На дах...

Що треба на даху, я знаю добре,

Бо курс я пройшов ходіння по сходах,

Але я не хочу, щоб ще хтось сюди заходив...



Най буде дощ

Той вітер — то страшний дивак І зовсім робить всьо не так. Якби я силу його мав, До купи хмари би збирав.

Най буде дощ, Най миє нас, Най змиє бруд За весь той час...

Зимні краплі моїх сліз Вкрили землю, як роса. Хто не спав, не бачив снів, А я завжди тільки спав. Через то коли відкрив Очі, сльози потекли. Не спинити вже тих сліз, Такі файні були сни.

Най буде дощ, Най миє нас, Най змиє бруд За весь той час...

Втікає дим крізь пальці, Не втримати його в руках. І скільки не старайся, Він собі як вільний птах. А я так хтів тримати дим, Затиснув пальці аж до крові. Та залишились пусті Мої скривавлені долоні.

Най буде дощ, Най миє нас, Най змиє бруд За весь той час...

Наприклад

Наш останній танець


Так кожен день, Постійно цілий час Я роблю своє діло, Ніц не маю до вас. І кожен день я кажу «Альо» в телефон, І кожен день Я плюю на шкло.

Наприклад...

І кожний ранок

Я виходжу на балкон.

Якісь бики мішають

Для будови бетон.

А я собі стою

В своїх зелених трусах.

Захочете дістати,

Я залізу на дах.

Наприклад...

А як я маю досить Тих дурних муравлів, Побути на їх місці Я б ніяк не хотів. Всі лазять десь І носять собі Всяку фігню. Я ліпше йду додому, Може, трохи посплю.

Ти танцювала так близько до мене, Ти танцювала так довго, Шо я постарівся і чуть не вмер. Ти танцювала небезпечно для себе, Загасло світло, музика стала — І шо тепер?

То є наш останній танець... Танцюй — покажи ше раз. То є наш останній танець... Не плач — поки маєм час. То є наш останній танець... Малюй тіні наших рук. То є наш останній танець... Забудь — просто йди на звук.

Ти танцювала так легко, як небо, Ти танцювала так дивно, шо я Забувся і не зняв той фільм. Ти танцювала, не жаліючи себе. Останній вихід — публіка встала — І шо тепер?

Наше місто

Вчора на паркеті хтось забувся свої зуби, Певно, Юрік трохи випив і, напевне, знов забуде. Лампи не світили, було ще не дуже пізно, В туалеті знов місились — то є наше місто.

Торбич на балконі випив зовсім небагато, То для мене є смертельно, як два пальці обісцяти. Колонки сильно гупали, стояли всі на місці, Шкло і технологія, а збоку — наше місто.

П'ятниця, субота і неділя — порнографія, Бо то є сателіт, а не просто фотографія. Кнопки натискає Саня Скрябін, мій колега, Треба вміти натискати, а не вмієш — то не треба.

Зоська має риби і я тоже хочу мати,

Я не буду ніц робити, буду риби годувати.

Я знаю, шо в тістечках можна кожен день поїсти,

Ну, бо хулі тут робити, якшо то є наше місто?

Наші

Ми — діти країни з червоними зірками, великими бровами і стабільними рублями, ми — діти революції — кров з молоком І вся наша історія — то радіо «шансон». Ми — діти країни, якої вже немає, і до сих пір

нас часом ше совками називають, Але ми — українці, нормальні, здорові, Напишем своїм дітям правильну історію.

Наші хлопаки давно не люблять сало, Наші хлопаки не носять шаровари, Наші дівчата вміють нас любити, Бо наші — найкращі — чого нам ше хотіти?!

Ми ходимо по вулицях з своїми рюкзачками, Ми добре розбираємось — де ліво, а де право. Стидайтеся, панове, Україна — то не Африка, І ми давно не чумаки, і ви давно не мавпи. Ми гуляєм вечером з дівчатами, Бо ми їх любим і в нас дівчат багато, І діти будуть в нас нормальні і здорові, І ми їм напишем правильну історію.

Наші хлопаки давно не люблять сало,

Наші хлопаки не носять шаровари,

Наші дівчата вміють нас любити,

Бо наші — найкраші — чого нам ше хотіти?!

Не вмирай

Відкрий ті свої очі, підемо над став, Там всі прозорі хвилі — я руками їх брав. Відкрий і подивися, я боюся тут сам, Вже темно за дверима, але ти не вмирай...

Тільки ти не вмирай...

Ти маєш дивне світло у своїх очах, Відкрий мені їх, бо їсть мене страх. Холодні твої руки — я боюся їх сам, Загрію тобі пальці, тільки ти не вмирай...

Але ти не вмирай...

Відкрий ті свої очі, підемо над став, Там всі прозорі хвилі — я руками їх брав. Тихенько риби плачуть, і ми підем туда, Ніколи не побачать нас — глибока вода там.

А ти не вмирай... Глибока вода... Тільки ти не вмирай...

Тільки ти не вмирай...

Тільки ти не вмирай...

Не дай

Не клич мене туда, там тихо й зимно. Брехня, моя брехня солодка, як крила. Не дай...

Не дай, шоб бачив я, як плачуть твої очі, Не дай, шоб злий язик будив нас серед ночі.

Не клич, я не піду, бо більше не треба, Дороги не завжди збираються в небо. Не дай...

Не дай, шоб я лишив тебе, нам буде тяжко, Не дай забути сни, без того жити страшно, Не дай, шоб бачив я, як плачуть твої очі, І не дай, шоб злий язик будив нас серед ночі.

Не йди ніде, я сплю на твоїх колінах. Не кожен день встає сонце на стінах. Не дай...

Не дай, шоб я лишив тебе, нам буде тяжко, Не дай забути сни, без того жити страшно, Не дай, шоб бачив я, як плачуть твої очі, І не дай, шоб злий язик будив нас серед ночі. Не дай...

Не засипай ті ями

Я дерева вкрию, бо вже низько хмари є тяжкі, Хтось води налиє, бо так сумно, тихо без води. Я з тобою піду, бо пора вже нам кудась піти, Ми принесем снігу і насиплем землю на горби

Не засипай ті ями...

Я дорогу знаю, я то бачив вже не раз, як спав, Я роботу маю, ше такої я ні раз не мав. Ми вже скоро прийдем, я тебе занесу аж наверх, Ти не хочеш світла, бо його тут забагато.



Небо

Небо висить, моє небо, Небо висить, моє небо. Я хочу скинути небо, небо, Я хочу скинути небо, небо.

Летять мої хмари,

Хмари летять, мої хмари.

Я хочу копати хмари,

Я хочу копати хмари, хмари.

Хмари летіли тут, хмари, Небо висіло тут, небо. Назад завішайте небо, Назад завішайте небо, небо.

Назад завішайте небо, Назад закидайте хмари. Назад завішайте небо, Я хочу скинути небо...



Небо каже (Йди сюда)

Ніколи не знав і не бачив, як то є, Напевно, я спав, не рахуючи ночей. Далеко втікав, пам'ятав, шо люди злі. Ніхто не впізнав свої сльози на мені.

Небо каже: йди сюда... Небо каже: йди...

Довго шукав тихе місце, теплий дім, Бо, видно, нема бідним сонця на землі. Я побудував собі сходи аж до хмар, І добре є там...

Пережити понеділок, вівторок, середу, четвер, Мити зуби і не хтіти бачити тебе. Без тебе понеділок, вівторок, середа і знов Довга п'ятниця, субота — в неділю вся любов.


Неділя, понеділок

Красива і добра, подібна на Бога, Розумна і мудра, і зовсім не нудна. Неділя — день раю — заскоро нам минає, Я маю відмазу, шоб не вмерти відразу...

Пережити понеділок, вівторок, середу, четвер, Мити зуби і не хтіти бачити тебе. Без тебе понеділок, вівторок, середа і знов Довга п'ятниця, субота — в неділю вся любов.

Поїду на шару, трамваї задаром, На квіти для тебе дістану гроші з неба. І місця багато без тебе, я не можу спати, Самому погано, а треба знов так само от...

Пережити понеділок, вівторок, середу, четвер, Мити зуби і не хтіти бачити тебе. Без тебе понеділок, вівторок, середа і знов Довга п'ятниця, субота — в неділю вся любов.

Банально на вікна неділя лягає, Не скоро, не довго, а тиждень минає. Ти прийдеш, ми будем на ціле місто двоє, Моїми словами ти скажеш: було варто...



Нема дурних

Він казав: там буде добре, Я покажу вам дорогу. Всі пішли, ніхто не плакав, І не шкода — нас багато. І нема, нема, і вже не буде Тих, кому повірять люди. Нема, нема, нема тут нікого, Хто ше тут кричить до Бога.

Нема дурних, нема дурних,

Давно вже тут нема таких,

Нема дурних, нема дурних давно...

Моє місто мерло тихо І без звуку, і без крику. Записали нам касету Всі підряд пісні пра ето. І нема, нема, нема дурних, Давно вже тут нема таких. Нема, нема, нема тут нікого, Хто ше знов кричить до Бога.

Нема дурних, нема дурних,

Давно вже тут нема таких,

Нема дурних, нема дурних давно...

Ненормальне літо

Ніч — день — місяць — рік. Сплю — їм — сплю — їм. Роблю своє — робиш своє — Робим своє — роблять своє.

Так було дотепер, Так було віддавна, Але дивно, хто ми є тепер?

Телевізор — новий бог, Запиши мене до себе в рай, Кольоровий рай.

Ненормальне літо, Аномальні квіти...

Риба — птах — мавпа — пес. Дарвін — люди — ево — рево. Я живу — ти живеш — Ми живем — колись помрем.

Так було дотепер,

Так було цілий час,

Але дивно, як ми ше живем?

Вже далеко не смішний Чорний гумор нових технологій, Аналогій.

Ненормальне літо, Ненормальні квіти. Аномальні діти На початок світу...

Нуль — один — нуль — один, Нуль — один — нуль — один, Але дивно, як то всьо ше є?

Далеке ехо злих ракет

Нам доказує, шо час ше йде,

Сам не знає де.

Ненормальне літо без сонця, Ненормальні квіти на стінах. Аномальні діти нормальні На початок світу...



Нікому то не треба

Попадали на землю

Всі ті, шо я придумав, слова.

Ногами затоптали,

Пішли і того всього нема вже.

На день чекали довго,

А він собі прийшов, і не день.

Порізали, забули,

В стіну намурували і вже

Нікому то не треба. Я був ше вчора такий малий. Прийшли великі хвилі, Забрали то всьо, шо я ліпив.

Я маю дивні плити,

На плити я складаю свій час.

Як трохи зачекаю,

То всіх переживу і буду сам.

Так тяжко є чекати,

Ще можна задавити вас катком.

Я хочу бути добрим,

Я тільки трохи сам на себе злий.

На небі трохи тепло,

Під небом трохи зимно нам всім.

Не треба мати очі,

Не хочуть мої руки тепла.

Зі всього лупить током,

Боюсь ходити по землі один.

Ніколи я не думав,

Шо може цілий рік пройти за день...

Нікому то не треба. Я був ше вчора такий малий. Прийшли великі хвилі, Забрали всьо то, шо я ліпив, Нікому то не треба...

Оля

Руки скинь вгору — І від тебе сонце мліє. Розпусти косу — І від тебе я здурію. Гори золота дай І нічого нам не треба. Ніхто й так би не дав, Бо далеко є до неба.

Оля... Оля... Оля...

Сльози свої кидай На розпалену землю. Скоро буде тут рай, Якщо схочеш, напевно. Я подумав собі, Чи лишитися жити? Добре так мені, Де ж себе заподіти, де ж?!

Оля... Оля... Оля...

Оля... моя Оля...



Осінь-зима

А я тобі розкажу, коли настрою нема, Дерева засихають — то приходить зима. Сльози замерзають, бо зима — то зима, І в мене зима, і в тебе зима.

В старому магазині і вітрини нема, Колись її розбили, коли була зима. Я добре пам'ятаю, шо зима — то зима, Холодна зима, чорно-біла зима...

По осені приходить зима...

Всі ходять на роботу, як нічого нема, І хмари постояти стали — довга зима. По радіо казали, шо зима є зима. Мені би покурити шось — ні в кого нема.

По стінах моїх лазив десь маленький павучок, Він лапав ціле літо жирні мухи на гачок. А потім, видно, хтось сказав: зима є зима, 1 тільки сніг пішов, а павука вже нема.

По осені приходить зима...

Я маю чорний ровер, я давно його мав, Я всіх кобіт, шо знаю, вже на рамі прокатав. Завіз його в гараж, бо зима — то зима, Холодна зима і тепла зима.

То вже, напевне, всьо, шо я хотів тобі сказати, Дарую тобі білий сніг, бо як не дарувати! Тепер ти пам'ятаєш, шо зима — то зима, Холодна зима, кольорова зима...

Плани

(На тоді, коли)

Я плани склав собі на день, Бо було місце, де писати. І на ніч склав собі також, Щоб зовсім в ліжко не лягати.

Плани на тоді, коли Не маєш часу. Плани на тоді, коли Не маєш сили, Плани на тоді, коли Прийде хтось інший, Плани на тоді, коли...

І так писав я вечір весь, Прийшов хтось і сказав: субота. Я пишу то, я пишу все, А завтра вранці на роботу.

Плани на тоді, коли Не маєш сили, Плани на тоді, коли Не маєш часу, Плани на тоді, коли Прийде хтось інший, Плани на тоді, коли...

Я вже не їм і не лягаю, Я плани маю і складаю. То ті, хто так собі жиє, Не знає, хто він є і де, Є і де...



«Побєда»

Я їздив на «Побєді» там, де рівно, і по горах, Ше я їздив і по лісі, де ведмеді жиють в норах. Я купу всього видів, купу всього чув і мав, А багато ще такого, шо я навіть і не знав.

Я лягаю на дивані і не хочу засинати, Зараз буде «Музобоз», і я хотів би там заграти. Де я був і що я бачив, вже нічого не пам'ятаю, А для того завтра рано на «Побєді» виїзжаю.

Я вже синій, бо так кожен день, Цілий день я їду в своїй «Побєді», Цілу ніч вона може, але я засинаю, Але я доїду, бо музика грає... Бо музика грає... Бо музика грає...

І знову через поле, через ліс і через гай Я їду на «Побєді», збоку пташки пролітають. Я знаю всі дороги, ну а може, і не знаю Та я просто скоро іду, мене ровер обганяє.

Я дуже сильно люблю вишивати на «Побєді», Вона має грубі двері, як у школі в туалеті. Я 'іду, вітер дує, і аж кола відлітають, Вже коли повідлітають, то ніхто не полапає.



Понурі танці

Там, на паркеті, робиться страх — то понурі танці. Всі на одному місці стоять, тільки я хитався. Вітер холодний на місці застиг, можна в руки взяти, Не розберешся — кудись треба йти, бо хочеш спати.

Змучені ноги понуро ходять по воді... Солодкі муки... то не мій сон... я тут є чужий...

Притулися

А під ногами вже нападало листя — то осінь, І на роботу з ранку встати не хочеться зовсім. А ти пішла і вже ніколи не прийдеш... так сумно... Метро відкриють через пару хвилин... буде шумно...

Притулися тихенько,

Обійми мене ніжно,

Знаєш — зовсім не смішно...

На джипах їздять молоденькі дівчата — на фітнес, А з тепловоза хтось зливає соляру — то бізнес. А ти пішла і, може, вечором прийдеш — я скучив, В лице піском кидає вітер — ну як він замучив!..

А зверху часто хмари плачуться нам на погоду, Хоч неживі вони, а все-таки трохи їх шкода. А я нап'юся пива з самого ранку — я вільний, Нарешті Бог почув мене і хтось вкрав мій мобільний

1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка