«Шевченко» шевченко не поет — бо це ж до болю мало, Не трибун — бо це лиш рупор мас, І вже менш за все — «Кобзар Тарас»



Скачати 160.65 Kb.
Дата конвертації11.03.2016
Розмір160.65 Kb.
 Ідейно-художній аналіз вірша Євгена Маланюка «Шевченко»

ШЕВЧЕНКО

Не поет — бо це ж до болю мало, 


Не трибун — бо це лиш рупор мас, 
І вже менш за все — «Кобзар Тарас» 
Він, ким зайнялось і запалало.

Скорше — бунт буйних майбутніх рас, 


Полум'я, на котрім тьма розстала, 
Вибух крові, що зарокотала 
Карою за довгу ніч образ.

Лютий зір прозрілого раба, 


Гонта, що синів свяченим ріже,— 
У досвітніх загравах — степа 
З дужим хрустом випростали крижі.

А ось поруч — усміх, ласка, мати 


І садок вишневий коло хати.

Поезiя "Шевченко" була написана 1930 року, коли Маланюк зрозумiв про неможливiсть повернення на батькiвщину i весь свiй запал, усю силу таланту спрямував на те, щоб розбудити украïнцiв, примусити ïх згадати своє славне iсторичне минуле, пiднятися на боротьбу i скинути ненависне ярмо неволi. I в цьому дуже схожi великий Кобзар i поет-емiгрант. Дослiдники-лiтературознавцi вважають, що "вулканiчний темперамент" Маланюка якщо й поступався комусь, то тiльки Т. Шевченковi. Вірш входить до збірки „Земля і залізо”, що вийшла 1930 року в Парижі


У вiршi автор роздумує над сутнiстю творчостi Шевченка, увиразнює його як генiальну особистiсть, як нацiонального пророка, поета нацiональноï iдеï. Маланюк показує народовi могутнього i вольового Шевченка, навколо якого гуртуються люди, бо йде вiд нього енергiя добра i любовi.Вiрш Є. Маланюка "Шевченко" вражає надзвичайною майстернiстю автора у вiдтвореннi 
широкого спектра поезiй Тараса Шевченка, його вмiнням зазирнути в обурену душу народу в часи вiдчаю та помсти i в лагiдну та добру годину миру i спокою.
Ідеєю вірша є, звичайно, звеличення постаті Шевченка, усвідомлення надзвичайної місії поета для України та українців.
Ліричним героєм вірша виступає палкий патріот, оратор, трибун, що закликає народ до державності і звеличує роль Шевченка у творенні державності , його можна ототожнити з автором.
Головний герой _ Тарас Шевченко, проте не традиційний образ насупленого дядька, що дивиться з докором у майбутнє, а образ сильної, бунтівної людини, що стала ще за життя символом непокори і бунту, втіливши в собі всі думки й прагнення народу на краще життя. Основний художній прийом, що змальовує образ є прийом заперечення: „не поет..”, „не трибун..”, „не Кобзар Тарас”. Перед нами постає величний образ „бунту” Синекдоха вказує на повне злиття Шевченка з доленосною історією України. „Полум”я”, „вибух крові”, лютий зір”, „Гонта”. Це експресивне внутрішнє осмислення  може прийти до людини, що сама виболіла і вистраждала за батьківщину. І як підтвердження близькості і відчуття внутрішньго світу кумира  автор згадує глибокий ліризм поезій Шевченка в останніх рядках.
За жанром це СОНЕТ
Композиція відповідає сонетній побудові. Перша строфа суцільне заперечення. Друга – ствердження. Третя -  міць і сила. Четверта – ліризм.
Епітети швидше експресивні: „буйні майбутні раси”, „лютий зір”.
   Чотиристопний хорей, що чергується з пірихієм. Рима чоловіча з жіночою, римування кільцеве.
До Шевченка треба дорости, кожен має усвідомити і зрозуміти Шевченка для себе. Це грандіозна постать в історії людства. І людство це усвідомило, чи усвідомлять українці...?

Євген Маланюк про творчість Кобзаря (вірш "Шевченко") 
       
      Євген Маланюк вважав за свого учителя Тараса Шевченка. З великою повагою і любов'ю схиляв він голову перед талантом великого Кобзаря. 
      Своєму вчителю і натхненнику Маланюк присвятив поезію "Шевченко", що увійшла до збірки "Земля і залізо". У вірші автор роздумує над сутністю творчості Шевченка, увиразнює його як геніальну особистість, як національного пророка, поета національної ідеї. 
       
      Не поет - бо це ж до болю мало, 
      Не трибун - бо це лиш рупор мас, 
      І вже менш за все - "Кобзар Тарас" 
      Він, ким зайнялось і запалало. 
       
      Тарас Шевченко для України - це пророк, який своїм життям і своєю творчістю показав шлях до майбутнього, який боровся за краще життя для свого народу. Є. Маланюк наголошує, що Кобзар для нас, українців, це: 
       
      Скоріше - бунт буйних майбутніх рас, 
      Полум'я, на котрім тьма розстала, 
      Вибух крові, що зарокотала 
      Карою за довгу ніч образ. 
       
      Шевченко - це і "вибух крові", і "лютий зір прозрілого раба", і "Гонта, що синів свяченим ріже". І в той же час - втілення властивої українцям лагідності і ліричності: 
       
      А ось поруч - усміх, ласка, мати 
      І садок вишневий коло хати. 
       
      Маланюк показує народові могутнього і вольового Шевченка, навколо якого гуртуються люди, бо йде від нього енергія добра і любові. 
      Вірш Є. Маланюка "Шевченко" вражає надзвичайною майстерністю автора у відтворенні широкого спектра поезій Тараса Шевченка, його вмінням зазирнути в обурену душу народу в часи відчаю та помсти і в лагідну та добру годину миру і спокою. 
      Поезія "Шевченко" була написана 1930 року, коли Маланюк зрозумів про неможливість повернення на батьківщину і весь свій запал, усю силу таланту спрямував на те, щоб розбудити українців, примусити їх згадати своє славне історичне минуле, піднятися на боротьбу і скинути ненависне ярмо неволі. І в цьому дуже схожі великий Кобзар і поет-емігрант. Дослідники-літературознавці вважають, що "вулканічний темперамент" Маланюка якщо й поступався комусь, то тільки Т. Шевченкові. 

«Розтоптані пелюстки» Євгена Маланюка

Євген Маланюк виразно автобіографічний поет. Кожен рядочок його творів пропущений крізь серце. Часто не розуміли, критикували його ідеї і різні висловлювання. Із виходом кожної нової збірки у читача утверджувався образ Маланюка як «гладіатора нещадних рим», завжди напруженого й похмурого, закованого в броню «тверезого варяга». І під цими латами важко було побачити людину, яка була дуже самотньою і беззахисною. Адже справді успішною в житті може бути тільки той, хто має в серці кохання і кого теж кохають. Визнання творчості може дати наснагу, різка критика викличе біль і злість, а ось упевненість у собі, віру у немарність життя дає справжнє кохання. 

Поряд з Євгеном Маланюком ішли по життю такі жінки, яких він любив, які любили його, але в останню хвилину свого життя він був сам: нікому було подати склянку води, викликати лікаря, вислухати останнє «прости». Не було поряд любої дружини, сина, онука. Вони залишилися у згадках і віршах.

Тема сімейного щастя у поезії Маланюка розкривається неоднозначно: 

І рай земний — сліпа пустеля... 
Гнітючим небом — хатня стеля. 

В іншому вірші, присвяченому дружині, поет звіряється: 

Не таким воно нам уявлялось 
По романах, по веснах, по снах. 
Не склалося життя, як «бажалось», і провину за це Маланюк кладе й на себе, визначаючи, що був «поетом глухим, в музику власну заслуханим». Але ж були в його житті моменти, коли відступало в тінь власне «его», і тоді народжувалися твори, які стали зразком інтимної, навіть еротичної лірики: 

Як іонійськая колона, 
Рожевіє дівочий сніг, 
Ховаючи опуклість лона 
В лілеях рук, лілеях ніг. 
Яке жіноче серце устояло б проти такого зізнання? 
Єдина! Не ображу зором — 
Двійник Мадонни на землі. 

Ці рядки свідчать, що по природі своїй Маланюк був ліриком, але життєві обставини змусили поета повністю розкрити себе як «залізних імператора строф», а ліричні, інтимні почуття заховати глибоко в душу. Тільки на схилі літ відкрилося друге «я» поета. Із його особистості падолистом опали позолочені кільця кольчуги, яка досі його захищала, і на світ народилася своєрідна покора перед життям і перед невблаганною смертю. Поет відчуває прихід старості і зізнається: 

Зо мною ангели не розмовляють більш. 
Дух відлітає, тяжеліє тіло 

І тягне до землі... 

Він усвідомлює, що «Надходить час скоритися й примириться...», і тільки тепер розуміє, що ні перед ким не мусить виправдовуватися і соромитися своїх почуттів. Поет помічає, як «...Земля справляє з сонцем шлюби», «Як квіти родяться і як розплющують барвисті очі... Як пахнуть пестощі дівочі...», у ньому оживає закоханий у життя юнак: 

Душа простором радісно говіє, 
Я знов Гоген незнаного Таїті. 

Можливо, на схилі життя поет зрозумів, що не треба було так довго задавлювати в собі той потужний ліричний струмінь, який іноді знаходив вихід через нагромадження «залізних строф». І може, не виникло б тоді щемливого почуття якоїсь неправильності прожитого життя: І все шукав, але не те, що треба. Все пізнавав, але недовідоме, І не зважав, що під зухвалим кроком Розтоптані лишались пелюстки. 

Збірка Євгена Маланюка «Стилет і стилос»


У одній із перших своїх статей «Ранній Шевченко» (1933) Є. Маланюк писав, що геній завжди прямує до найповнішого розкриття своєї особистості, до створення власного «космосу». Тому і живе часто відразу в кількох добах і йде в кількох напрямках. Ці слова можна віднести й до самого Маланюка, який, хоча і був поетом глибоко автобіографічним, але його світогляд, філософію творів важко убгати в чітко окреслені рамки. 

Стилет  чи  стилос?  —  не  збагнув.  Двояко  
Вагаються  трагічні  терези.  
Не  кинувши  у  глиб  надійний  якор,  
Пливу  й  пливу  повз  береги  краси.  

Там  дивний  ліс  зітхає  ароматом  


І  весь  дзвенить  од  гімнів  п’яних  птиць,  
Співа  трава,  ніким  ще  не  зім’ята,  
І  вабить  сном  солодких  таємниць,  

Там  зачарують  гіпнотичні  кобри  


Під  пестощі  золототілих  дів…  
А  тут  —  жаха  набряклий  вітром  обрій:  
Привабить,  зрадить,  і  віддасть  воді.  

Та  тільки  тут  веселий  галас  бою  —  


Розгоном  бур  і  божевіллям  хвиль.  
Безмежжя!  Зачарований  тобою,  
Пливу  в  тебе!  В  твій  п’яний  синій  хміль!  


(Стилет — це ніж, зброя. Стилос — паличка для писання у давнину, перо. Ліричний герой поезії, а з ним і сам автор, вагається, чому надати перевагу — боротьбі, дії, силі чи прекрасному, поезії. Вибір цей інколи буває трагічним. Найчастіше в житті людини, та й у природі відбувається протиборство, суперечка або переплетення цих сил (там «пестощі» — тут «жаха набряклий вітром обрій»). І все ж герой зачарований «веселим галасом бою», «безмежжям» та готовий поринути у вир бурхливого життя).


У назві ранньої збірки «Стилет і стилос» (1925) Євген Маланюк одночасно і об'єднав, і розділив ці різні поняття. Стилет — це короткий гострий ніж, який легко вихопити і застосувати у ближньому бою. Стилос — гостра дерев'яна паличка, якою у давнину видряпували тексти на залитих воском дощечках. Митець повинен був обрати щось одне. І він став поетом-воїном, поетом-борцем. Його стихією була боротьба, рух, дія, порив, степи і простори, а в житті і в творчості важило одне — воля і характер. Він кидає виклик «брутальному» й «темному», розбиває «слизьку людську площину». Життєвий і творчий шлях Маланюка не був укритий квітами, та він ніколи не зламувався, не переживав криз, творчих зривів чи довгих мовчань. Поезія завжди була для нього найважливішим у житті, бо тільки через поетичне слово він міг передати свою синівську любов до далекої України і свою злість на слабкість батьківщини, на її небажання захистити своїх дітей, які змушені були покинути рідну землю. Поезія давала полегшення й розраду, можливість поділитися своїми думками й почуттям хоча б із папером, розповісти, чому воїн став поетом.
 

І ти, нащадче мій, збагнеш, 
Як крізь тисячолітній порох 
Розгорнеться простір без меж. 
Збагнеш оце, чим серце билось, 
Яких цей зір нагледів мет, 
Чому стилетом був мій стилос 
І стилосом бував стилет.
(«Напис на книзі віршів») 

Вийшовши на поетичне поле, Маланюк бачив перед собою два шляхи: на одному поклоніння красі, яка вабить сном солодких таємниць, а на другому — безмежні простори і галас бою. Він поєднав у своїй творчості обидва ці шляхи. Є. Маланюк увійшов у літературу як «залізних імператор строф», «гладіатор нещадних рим», «тверезий варяг», завжди суворий і зосереджений. Але в першій його збірці «Стилет і стилос» ми бачимо, що перед нами постає поет з чистим і дуже вразливим серцем. У творі «Мартівські іди» він пише про приреченість людства: 
Регоче сатана, 
Що злом стає добро і винний знов невинний, 
І ядом осені отруєна весна. 

Але для Маланюка незаперечним стає доказ: 

І все ж таки: в началі було — Слово! 
І все ж таки начальний дух — любов! 
(«Істотне» У поезії Є. Маланюка «Істотне» утверджуються одвічні людські цінності — Слово й Любов. Можливо, людина за повсякденними справами не завжди помічає найголовніше, істотне у своєму житті, ганяється за другорядним, несуттєвим. Хоча розум людини здатен осягти глибини від атома до безмежного космосу, головними в її серці будуть любов і добро).

По-різному сприйняли критики збірку Маланюка «Стилет і стилос». Дехто вважав, що твори аж занадто сухі, у них відсутні живі соки творчих сил. Але це був перший дарунок української еміграції українській літературі. Ця книга засвідчує висоту й самоту талановитого вигнанця — Євгена Маланюка. 

А я мушу незморено-просто -


Смолоскипом Тобі Одній,
Я – кривавих шляхів апостол
В голубі невечірні дні.
(«Біографія», Є. Маланюк)

Ось такий нелегкий тягар обрав собі Євген Маланюк – відданий син багатостраждальної матері-України. .


Навіть на перший погляд поезія Маланюка відрізняється від поезій його сучасників глибиною, значним психологічним навантаженням та вимагає від читача неабияких знань з історії, філософії, психології та культурології.
Хоч Євген Маланюк і вважав своїм духовним батьком Павла Тичину, вірші якого наскрізно просякнуті безнадією та розпачем, неможливістю знайти вихід, але це не зовсім влаштовувало Маланюка, бо він не хотів бути ще одним співцем жалоби над стражданням рідної землі. Саме тому автор аналізує, часом надто критично, творчість попередників – О. Олеся, М. Вороного, В. Винниченка й інших, – і розуміє, що причини занепаду і поневоленого становища нашої держави лежать значно глибше політики, їх треба шукати аж на рівні історії нації, її культури та літератури зокрема. Тому кожна думка Євгена Маланюка є не тільки високо художньо оформленою, але й обґрунтованою.
У Маланюка реальний світ постає крізь призму поетового “я”, і читач захоплюється символічністю та образністю. Так, у поезії “Стилет чи стилос?..” ці предмети несуть на собі не просто пряме, матеріально виражене значення: стилет – короткий кинджал, стилос – паличка для письма. Стилет є символом одвічного близького бою сам на сам, свідомого вибору жертовної боротьби за ідеали народу. Стилос – це уособлення мистецтва з його витонченою гармонією, музикою людських почуттів та магією добра і краси.

Стилет чи стилос? – не збагнув.


Двояко Вагаються трагічні терези.

І це не дилема самого Маланюка. Це поетичне зображення того, що трагедія України спричинена її колоніальним статусом, втратою державної незалежності та національної свободи, а внаслідок усього – і особистої гідності та національної самосвідомості, духовного багатства нації. Крізь усе життя автор несе провідну ідею відродження держави через відродження історії.



Під чужим небом

1
Не треба ні паризьких бруків,


Ні Праги вулиць прастарих:
Все сняться матернії руки,
Стара солома рідних стріх.
 
Все сниться гук весни і вітер.
Веселий вітер світлих літ.
А тут — молюсь, убогий митар,
Шукаю твій вогненний слід...

Ні, не знайти. Ніхто не знає.


Ніхто не чув твоїх планів.
Біля всесвітнього Синаю,
Як завше: золото й мечі.     

2


Десь сіре поле в чорних круках,
Що пророкують: кари! кар!
А я тут, на чужинних бруках,
Чужий — несу чужий тягар.

А я на полум'ї розлуки


Назавше спалюю роки,
І сниться степ твій, сняться луки
І на узгір'ях — вітряки.

Там — свист херсонського простору!


Там вітер з кришталевих хвиль!
А тут: в вікні опустиш штору —
І п'єш самотній, смертний біль.

3
Несу отут страшний свій іспит,

І знаю, що життя мине.
І мати, сидючи на призьбі,
Вже не вичікують мене

Давно Євгена поминає


За упокій старенький піп,
За весною весна минає

Під запашне зітхання лип.

Все далі висиха Синюха
Й линя її весела синь,
А вітер заголосить глухо
І пролітає в далечінь. 

Сіріє стріха під дощами.


Вже й хата стала нетривка,
І мати слухають ночами
Бронхітне гавкання Бровка.

4
По яких ще дорогах шукати причинної долі?


Перекотиполем блукати в яких степах?
Вітер грає веселий, хвилюючись по роздоллю,
Від зруйнованих міст розвіває горілий пах.

Заховала перекупка-пам'ять всі сни глибоко,


Тільки будить горілка на чорнім шляху в корчмі.
Ніби морок душі, в її цвинтарно-мертвий спокій
Після чарки отрути влітає сонячний джміль.

І ось все забуваю, все зникає в сутінні.


Зростає лише рівний профіль і зоряний зір
Та ще заграв глухих за плечима твоїми тремтіння
Всі принади твоєї страшної краси.

5
Кожен день тут приходить пустельний і легкий,


А ти — там, за горами й ярами гориш.
Не поможуть ні подорожі далекі.
Ні чужа далечінь, ні весна, ні Париж.

 Заспокоїти серце? Та чим же? Та як же?


Научи мене кров'ю твоїх молитов!
Не поможе ніхто. І не буде інакше.

Із сльозами моїми змішаю питво. 

Що мені телефони, версалі, експреси?
Нащо грім Аргентин? Чудеса Ніагар?
Сниться синя Синюха і верби над плесом,
Вольний вітер Херсонщини, вітер-дудар.
 
Сниться гомін дубів прадідівських та річка,
Біла хата та тепла долоня сестри...
Тільки б рідного поля зворушлива стрічка!          
Тільки б сіра солома прабатьківських стріх!

 Коментар

Доля закинула ліричного героя (він же й автор) далеко на чужину. Усе добре — цивілізація, розваги, тільки героєві самотньо, тоскно без рідної Херсонщини, старенької батьківської хати, маленької річечки й привіту рідних та близьких. Усе це йому сниться, пригадується, ятрить серце, але повороту немає, і мати вже, напевне, перестала очікувати сина. Виявляється, що туга за батьківщиною — одне з найболючіших почуттів, і поет добре відчув це на собі. Вірш складається з п'яти частин, кожна з них має свій ритмомелодійний малюнок відповідно до змісту й настрою героя (від теплих спогадів до відчаю, підкріпленого алкоголем). 

Поезія “Під чужим небом” яскраво описує стан душі поета у вигнанні. Навіть знаходячись за кордоном, поет не перестає боротися за свою землю як справжній патріот, але й як справжній син Маланюк сумує за рідним краєм (“Чужі: й земля, і небо тут, і люди…”) і не знаходить собі місця у “тому” житті (“Чому ж я тут?..”). І ця туга за Батьківщиною пройнята такою любов’ю й ліричністю, що навертаються сльози:

Не треба ні паризьких бруків,
Ні Праги вулиць прастарих:
Все сняться матернії руки,
Стара солома рідких стріх.
(«Під чужим небом»)

І ці дитячі спогади про красу рідного краю, материнське тепло вкарбувалися в серце поета. Тому несе Маланюк Любов, Красу і Надію навіть крізь холодні реалії нової доби:

Співа блакить крізь готику риштовань,
Дзвенить цемент крізь духу плоть будов.
І все ж таки: в началі було -
Слово! І все ж таки: начальний дух – Любов!

То ж в особистості Євгена Маланюка яскраво постає образ українця-борця, який “сприймає світ оголеним нервом” і який глибоко переймається завжди актуальною проблемою державної суверенності України, вирішення якої він знаходив у спадщині минулого, на та своєму життєвому шляху був смолоскипом надії на світле майбутнє.



Земна Мадонна

Як іонійськая колона.

 Рожевіє дівочий сніг.

Ховаючи опуклість лона

 В лілеях рук, в лілеях ніг.

 

Єдина! Не ображу зором —



 Двійник Мадонни на землі.

 Ось пурпуром Цітери — сором

І на щоках, і на чолі,

 

І б'ється кров в блакитних венах,



 Як птах під вітром весняним.

 В яких готичних кантиленах

Навіки виспівати гімн?

 

Там — Приснодівою — Мадонна,



Тут, на землі, зорієш — ти.

 Що в пурпуровій мушлі лона

Ховаєш перлу чистоти.

 

Коментар

Є. Маланюк у своїй поезії оспівує жіночу красу, чистоту, порівнює її з небесною красою Мадонни. Його захоплення й думки чисті — «не ображу зором», як чиста й вічна на землі жінка — мати, кохана, сестра. Вживання старослов'янізмів, книжних засобів виразності надають віршеві урочистого, піднесеного звучання, як того заслуговує змальований образ земної Мадонни. 

ЄВГЕН МАЛАНЮК
Україна - центральний образ лірики Є. Маланюка

I. З Україною в серці. (Є. Маланюк 48 років прожив в еміграції - це життя поза Україною, але з нею в серці. Тому центральним образом його лірики є образ України - її доля, її історія.) 


II. Україна в мріях і в творчості Євгена Маланюка. 
1. Болісне почуття розлуки з рідним краєм - головний мотив творчості поета-мислителя в еміграції. (Трагедія життя митця в еміграції в тому, що життя карало його самотою і ностальгічним болем за рідним краєм. Україна проходила в мріях, з'являлася у снах, в його поезії.) 
2. Маланюкова концепція України. (Образ України присутній практично в усіх віршах Є. Маланюка, бо, осмислюючи минуле і сучасне, поет посилається на історію України, на долю української нації. Складними переживаннями ліричного героя-вигнанця, болем за долю батьківщини сповнені твори митця: 

Так. Без Тебе повільна, нестямна загибель, 


Батьківщино моя, Батьківщино німа! 
Навіть гіркість в черствому щоденному хлібі 
Мстить, нагадуючи, що Тебе нема. 

Суть концепції історії України очима Є. Маланюка в тому, що митець постійно шукав відповіді на питання: чому Україна зазнала поразки? І пов'язував історію України із сконцентрованою символікою у пласті історії. Для поета Україна - Еллада Степова, Київ - Степова Александрія.) 


3. Аналіз триптиху "Батьківщина". (Триптих "Батьківщина" - це своєрідний екскурс в історію України через призму Степової Еллади, з глибин історії: 

Зелена Сіверщина - там вітри 


Гудуть тисячолітнім ладом Слова. 
Полками йдуть дружинники-бори, 
І пісня їх висока і соснова.) 

Є. Маланюку болить втрата державності, втрата тієї еллінської краси і сили, які були притаманні Україні княжої доби. Є. Маланюк був впевнений, що Україна зуміє вибороти собі незалежність, бо має це місце в історії. 


4. Аналіз поезії "Лист". (Болем, що йде із великого серця поета, сповнена поезія "Лист", в якій Є. Маланюк підкреслює, що без батьківщини людина не може бути цілком щасливою, без свого народу людина, ніби "безрадісний плід": 

Та у муках ночей, під нещадними днями, 


За безкрилим триванням цих згублених літ 
Виростає ось мудрість, важка, наче камінь, - 
Одинокий безрадісний плід.) 

III. "Завершилася путь. Наче пісня - сувора і славна. Відпливає поет - залишає хвалу і хулу". 



(Є. Маланюк вірив у свій народ, у його здатність побудувати омріяну незалежну державу до останніх днів свого життя. Бо для Є. Маланюка Україна - це простір, степова неозорість, це краса і сила вільного духом народу.) 


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка