Шлях богомола



Сторінка11/32
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.99 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   32
5.2

Весна розпочала перефарбовувати Карпати з білого на зелене. Теплі вітерці все частіше навідували низові логовини. З гір, проламуючи крижані саркофаги водограїв, обвалюючи з низького віття снігові згущення, збігали шумні повноводі струмки. Сльозились крижані сталактити, прокинулись водоспади, і вкрились водою зимові перелази через річки. Наст під деревами поки що лежав твердо, але ребра гір з південного боку вже звільнились від наростів льоду. Де-не-де снігові пласти сповзали зі схилів, забираючи із собою дрібне каміння й хитку рослинність.

Саме цим плинним простором рухалось на південь невелике хорватське військо. Вів його досвідчений воєвода Стоймисл, а правицею в нього був княжич Томирад. Про шуйцю Стоймисл намагався не думати, бо не знало Біле плем’я такого прикладу, щоби третім начальним війська був Волх. Чоломир суворо наказав воєводі не забувати на військових нарадах жерця, адже ворог був незвичайний. Між воями-куничами йшло шість могитичів з Волхового капища, до яких долучився ще й чорнобородий маг-чужинець. Тому на кожному привалі Стоймисл посилав за жерцем і не сперечався, коли той радив ставити навколо табору дідухів, змащених лисячим жиром, або обкурював місце наради смердючим димом.

Ще одним своїм клопотом воєвода вважав провідника. Довготелесий гравель на ім’я Михан притягував погляди куничів незвичним видом, гостроверхим шкіряним ковпаком і одягом. З голови до п’ят він кутався у волохату ведмежу шубу, під якою носив аж дві заткнені за черес сокири. Очі під густими бровами мав темно-сині, виразні й дикуваті. Вої шепотілись поміж собою, що Михан є знаним на всі Карпати віжлуном та богоборцем. Деякі з них, проходячи повз провідника, шепотіли охоронні примовки та тягнулись до оберегів. На привалах біля його ватри незмінно сідали Томирадові джури Цапик, Веслич і Тревен. Стоймисл знав, що їм доручено пильнувати гравеля, й тишком приглядався до спроб молодих воїв розговорити мовчазного провідника. На всі їхні запитання той відповідав уривано, проте охоче ділився своїми міркуваннями з воєводою.

Коли Стоймисл запитав його, чи не завадять пробуджені гірські потоки зійти на Громовий хребет, Михан запевнив, що він проведе військо такою стежкою, на котрій майже немає промивин та водориїв. До цього гравель додав, що знана неприступність Громового є більш легендою, аніж правдою, й що саме лігво чаклунів приступне принаймні з трьох напрямків. Михан на снігу накреслив щось на штиб карти, пояснивши, куди він збирається вести військо і які перешкоди можуть виникати на цій дорозі. Карту, серед інших, уважно роздивився Волх, але вголос двічі народжений не сказав нічого.

Військо рухалось без пригод. Верховинці стежили за ним з Чорногір’я, але ближче, ніж на п’ять перестрілів, не підступали. Михан сказав, що вони раді здихатись чаклунів, але допомоги очікувати від них не варто. Чорнобородий маг, що знався з дідичем Бойвом, підтвердив гравелеві слова.

— Бойв зберігатиме невтручання, — запевнив чужинець, вчергове насмішивши куничів дивним промовлянням слов’янських слів.
Волх йшов до ворожого лігва з важким серцем. В ніч перед походом, після усіх ритуалів відречення од Пека та усіх підношень отчим богам, жрець усамітнився на капищі й застосував волхвинний гриб. Навдивовижу легко він проминув Бузиновий поріг й раптом опинився посеред невловимого Пекового капища. Все було, як і вісім років тому. Тихе сонце освітлювало кістяне коло, пласкі комахи повзали паростю, що оплела древнього боввана. Але тепер перед чорною землянкою-божницею стояв оточений сяйвом Довган.

— Все по твоєму слову зроблено, отче, — вклонився Волх білобородому.

— Відрікся від Блудня?

— Відрікся, отче.

— Ну й дурень ти, Лобасику, — раптом почув він знайомий сміх.

Волх підняв очі. Замість благовидного Довгана перед ним стояв череватий карлик з пурпуровою, наче в затятого бражника, пикою. Потрійне підборіддя тряслось від реготу, заплилі очі весело дивились на Волха.

— Пек!

— Але ж і легко тебе здурити, жерче.



— Чому ти покинув нас? Злякався Богомола? — спробував перехопити ініціативу жрець.

— А що мені зробить той калічний божок? — знизав круглими плечима карлик. — Час від часу він тікає з-під материної влади, бешкетує-гуляє у Серединному світі, а потім ізнов вертається до свого пекла. Мені не страшно й не цікаво.

— Ти ж обіцяв нас захищати.

— Так, обіцяв. См років.

— Тобі не сподобались жертви?

— Жертви, кажучи чесно, були такі собі, — скорчив мармизу карлик. — Як для годиться. Але я слово своє тримав. Сім років у твоїх все було добре. Ви розплодилися й розжиріли.

— А навіщо ж ти тепер знущаєшся наді мною?

— Я ж Блудень, забув?

— Отже, правильно я від тебе відрікся.

— Не допоможе.

— Хто знає.

— Я знаю, — реготнув Пек. — Богомолу для приглумлення його вічного болю потрібно свіжої крові. Ріки й озера крові. Усе твоє плем’я, Лобасе, піде йому на ліки. Всі-всі — від малого до старого. Й утекти вам не вийде… Першими він висмокче отих двох ваших випханок. От така, жерче, паскудна історія.

— Ми будемо битись.

— З сином Триликої? — Карлик зробив великі очі.

— Так!

— Хай щастить, — посміхнувся Пек й зник.



За мить чорну землянку охопило полум’я. Волх ледве встигнув відскочити від раптового спалаху. Відтак звідусіль на нього насунувся сірий туман. В ньому ворушились бридкі форми й чулося дивне клацання. Нажаханий і розгублений, колишній Пекич намацав Бузиновий поріг і безтямно вивалився у Серединний світ.

Такого повернення з астралу жрець не переживав ніколи. Його усю ніч вивертало, трусило і корчило. Він опоганив блювотою требовище, дістав кровотечу з рота й ледь не вмер перед байдужими поставами отчих богів.



Ріки й озера крові!

Кінець усім сподіванням. Тепер йому залишилось вийти на прю з Корвоном, зазнати поразки і з ганьбою, під регіт демонів, піти до Нижнього світу. Разом з куничами і туричами, які дарма покладались на його мудрість та вміння.

За спиною зажуреного жерця крокував Макарій. До Стоймислового війська візантієць потрапив не за власною волею. У Темній діброві він пережив спочатку довгий допит, а пізніше й напружену бесіду з Томирадом. Княжич урешті-решт повірив Цапиковому родичеві й змусив Макарія присягти у тому, що він в жодний спосіб не чіпав Доброславової цноти і що допоможе визволити хорваток з полону.

Йому навіть не дали відвідати Риску, а борзо приєднали до жрецького загону у хорватському війську. Тут він із здивуванням помітив сугубу прихильність до себе Цапика та його приятелів Веслича та Тревена. Цапик весь час повторював, що «ромейський відун» є його тестем й, судячи з усього, цим неабияк пишався. Також у війську знайшовся один з родичів рудої. Але він, на відміну від Спіркіного брата, до Макарія не підходив і дивився на нього вовком. Як зрозумів візантієць, Рискова родина прокляла руду після її втечі й жодних родинних зв’язків, що окреслились через цю випханку, тепер не визнавала.

З Волхом його стосунки також не склались. Начальний жрець Білого племені не відмовляв Макарію ані в місці біля жрецької ватри, ані у шматку солонини. Проте на жодні питання візантійця не відповідав і дивився на нього як на пусте місце. Той зрозумів, що з боку жерців йому відмовлено у професійному визнанні і терплять вони його лише за волею Томирада.

Княжич на другий день походу підійшов до Макарія й довго його розпитував про справи в Імперії та про християнську віру. В кінці тієї розмови візантієць наважився на прохання:

— Коли переможемо чаклунів, дозволь мені, сине архонта, допитати їх про дивовижний гриб, що продовжує літа смертних.

— Хочеш довго жити? — посміхнувся Томирад.

— Свого часу я присягнув одному вельможі знайти для нього цей гриб. Я не звик ламати присяг.

— Що за вельможа?

— Ромейський воєвода на ім’я Леонтій. Він мені життя врятував.

— За таке варто послужити, — кивнув княжич. — Дозволяю.

Він подумав і додав:

— Якщо, звісно, залишиться хтось, кого можна буде допитати.

Про себе Макарій називав похід до Громового хребта анабазисом[77]. Він, зрозуміло, не смів порівнювати героїв Ксенофонта з тутешніми варварами, але раптом подумав про те, що незле було б залишити розповідь про таку виправу для нащадків.

В Імперії, вирішив візантієць, знайдеться немало вчених писців та синкеллів, яким захочеться переписати розповідь про варварську війну з чаклунами, про звільнення з полону красунь та про знайдення легендарного грибу Калокирика.

Крокуючи серед могитичів, він подумки почав складати план майбутньої повісті. Присвятити її він планував Леонтію, а почати з того, що він, Макарій, отримав уві сні Боже веління нести вчення Христове у далеку варварську юдоль, що ниділа у безпросвітному поганстві. В повісті колишній диякон мав виступити сміливим місіонером, борцем з бісосповідниками та великодушним рятівником небачено вродливої варварської принцеси, що за його напученням перейшла у християнство.

Він так захопився складанням карколомного сюжету, що не помітив зрослого напруження на обличчях жерців та воїв. Раптом військо зупинилось.

— Що сталось? — спитав візантієць у найближчого з могитичів.

— Шепкі ворота, — повідомив той і посохом вказав на кам’яні брили-моноліти, що наче зуби велетенського звіра стирчали обабіч стежини. За ними, пасмо за пасмом, підносились вкриті хмарами Карпатські хребти.



5.3

Колодій знайшов Бойва у старому теремі, який побудував ще прадід володаря. Господар верховинців грів кістки з наложницями у лазні, з’єднаній з теремом критим переходом. Колодій почекав, поки дідич натішиться гарячим паром і молодими тілами, — справа не потребувала негайної доповіді. Невдовзі йому звеліли пройти просто до лазні, і в переході він зіткнувся з двома дівчатами. Голі, розпарені й нетверезі, ті зі сміхом пробігли повз розвідника.

Підлогу в лазні встеляло ялинкове віття, від якого йшов міцний лісовий запах. Закутаний в овечу шкуру Бойв сидів на голій лаві і цмолив пиво.

— Що повідаєш? — запитав він у Колодія.

— Хорвати пройшли Шепкі ворота.

— Й скільки пройшло?

— Більше двох сотень буде, господарю, усі піші. Озброєні добре, майже усі моцно взуті у чоботи. Мають кольчуги, щити і великі луки.

— Жерці з ними йдуть?

— Так, господарю. Вони зупинились перед воротами, зробили треби богам…

— Вчинили треби, — виправив Бойв.

— Так. Козу і голуба різали. Той їхній Пекич сам правив.

— То їм не допоможе, — всміхнувся дідич, змахнув з вусів пивні краплі. — З двома лише сотнями поперти на Громовий хребет! Немудрий єси князь-каган Чоломир, йой немудрий…

— Та й шлях вони обрали кривий, — додав Колодій. — Від Шепких до лігва ще йти і йти. А ще й з припасами та тими великими щитами… Рівниною до Громового хребта вони б дісталися швидше. Піднялись би туди Соколиними воротами[78]. Від них до лігва відстань — як двічі бартку[79] кинути.

— Може, вони хочуть підійти непомітно? — припустив Бойв.

— Воно таке може бути, господарю, — скорчив недовірливу мармизу розвідник, — але мені чогось мислиться, що провідник їхній — ще той крутій. Ти його знаєш: він з гравелів, узимку шаста у довгій шубі.

— Віжлун? — згадав Бойв.

— Він.

— Але й провідника вони собі знайшли, — похитав головою дідич. — Кого боги карають, у тих віднімають розум.



— Вони ж зайди, господарю, нічого не торопають. Ані в тутешніх горах, ані в тутешніх людях. Та й підійти непомітно до лігва двом сотням ніяк не вийде. Ти вірно кажеш, господарю: Чоломирові пороблено.

— Мислю, що треба послати до Громового Шикорчика, — мовив Бойв після недовгих роздумів. — Нехай би вивідав, що і як там. У Корвона в навчанні ще вісім наших дів, най бережуть їх Регл і Жива… Аби нічого з ними не сталось.

— Це було б мудро, господарю, — погодився Колодій. — У лігві щось затівають.

— Затівають? — схопився дідич. — А чому я про те не відаю?

— Так нічого певного й не відомо. Знаємо лише, що вони посилили охорону та кожної ночі палять великі ватри. Там пильнують тоті чорні в плащах, що прийшли до Корвона восени.

— Ті найманці?

— Достеменно не знаємо, найманці вони чи ні. Але вої справні, спритні, усіх військових хитрощів навчені. Горами гасають, як ті козли, засідки роблять так, що й за два кроки не добачиш.

— Це вони ізнищили наших на Вузьких воротах, — впевнено мовив Бойв. — Гремівники кляті.

— Таке може бути, — кивнув розвідник.

— Так і є.

— Маєте рацію.

— І жерцевих наложниць вони забрали, і відьму вбили.

— У цьому не маю жодного сумніву, господарю. Бачив їхнього ножа, та й сліди знайомі.

— Тому проведеш Шикорчикових хлопців таємною стежиною, через Явір-Ключ[80].

— Думаєте, гремівники про неї не відають?

— Все може бути, але раніше там вістових не ставили.

— Раніше багато чого не було.

— Мені біля Громового потрібні очі.

— Я спробую їх провести до Чорного Черемошу[81], в тих горах є надійні схови. Звідти, господарю, й будемо пильнувати за лігвом.

— Там починаються землі гравелів, — нагадав Бойв. — Дійте обережно.

— Ми будемо обережними, господарю.

— А ти ще маєш дивитись за Шикорчиком, щоби не робив дурниць. Саме ти, Колодію, зрозумів?

— Авжеж, господарю, — згідно примружився розвідник.

— Й не забудь помолитись Пресвітлому Раглові.



5.4

Арата помітила вартового першою. Хоча той добре замаскувався серед молодих ялинок і темно-сірих кутастих брил, начепив на плащ ялинкове гілляччя й закрив обличчя зеленою хусткою. Хорват або верховинець, може б, і не помітили засідки, але войовницю вчили найкращі з майстрів військової справи. Вона бачила вартового третім оком, відчувала його запах, його тепло та його неспокій. В зимовому лісі він був для неї чимось на штиб пустого жука, що всівся на сторінці розгорнутої книги.

Плащ виказував його, як хвіст — павича.

Тих, кого хорвати і верховинці знали як чорних воїв-плащоносців, Арата зустрічала на Півдні й на Сході. Вони походили з різних народів, охороняли заможних шейхів, ювелірів, мандрівних красунь, іудейських князів, магрібських магів, суддів-каді, работорговців, фартових шукачів скарбів та каравани на Великому шовковому шляху. Вони воювали за гірських володарів Кавказу і Тавру, за єретиків з Курдистану, за міжнародні банкірські синдикати й торгові корпорації. Вони вбивали і викрадали, вивідували і шукали. Ніхто не знав, де ховались їхні керманичі, хто вони та якими шляхами передають рядовим плащоносцям накази і звістки. Проте відомо було, що служать вони лише за щире золото. За повновісні статери, за зливки з баранячим клеймом Сасанидів[82] та за важкий пісок. Служать віддано, не бояться смерті й ніколи не розкривають своїх справжніх імен.

Про чорних плащоносців ходили численні легенди. Казали, що жовтий метал є їхнім єдиним істинним божеством, що їхні жерці служать у божниці, стіни якої знизу доверху вкриті золотими плитами, що їхні начальні носять під плащами золоті панцирі. Були й такі, які клялись, що бачили на їхніх тілах та золотих медальйонах зображення скорпіона, але плащоносці ніколи не роздягались при людях й не залишали ворогам своїх мертвих, забираючи або викуповуючи трупи. Проте для Арати вони були лише найманцями. Тими нікчемними та зневаженими богами і людьми, що продають свої вміння й життя за гроші.

Войовниця коротко свиснула й відразу змінила позицію. Повз неї пролетів і вжалив дерево метальний ніж. Арата придивилась до ножа й миттєво зрозуміла, якою мовою слід звертатись до вартового.

— Гей, воїне! — крикнула вона хазарською. — Я не хочу тебе вбивати. Передай Корвонові, що до нього прийшла дружина його нового пана. Скажи йому: «Гадагхад» і передаси, що я знаю, де шукати дівчину зі срібним волоссям. Я чекатиму на Корвона біля Драконячого каменя[83].

Вночі Арата обладнала яму-схованку. Не поряд з Драконячим каменем, а за кілька римських миль від нього. Серед неприступних, порослих ялівцем диких скель. Вона передбачила, що Корвон спробує її зловити й відправить до каменя хапальників у чорних плащах. Але вони її там не знайдуть.

Нарозвидні Арата поклала собі до рота шматочок волхвинного грибу. Розжовувала його неквапно, заїдаючи терпку жуйку вологими грудками снігу. Коли зеленкуватий диск промкнувся крізь обрідні хмари, вона щасливо проминула Бузковий і Сіро-голубий пороги, відростила крила й відправила дух свій до неба, до танучих хмарних пасом. З висоти яструбиного лету вона побачила поросле буками і соснами міжгір’я, засніжену долину Ставника й сам Драконячий камінь. Плащоносці вже оточили діл, залягли на перевалах, зачаїлись у байраках. Вони напружено виглядали ту, котра назвалась дружиною Богомола й наважилась на нечуване блюзнірство — прокричала на весь Космацький ліс істинне ім’я свого чоловіка.

— Скільки ж вас тут! — розсміялась войовниця, пролітаючи над засідками плащоносців.

Їй було байдуже до найманців, вона шукала Корвона.

— Ти мусиш, мусиш прийти, тобі потрібна срібноволоса, — шепотіла дружина Богомола, ширяючи у світлому небі.

Й раптом вона відчула його присутність.

Вона, ця присутність, наче заповнила увесь діл, заполонила усі його схованки та яруги, накрила річку й ліс зловісною темною марою. На ту суміжність світів, де знаходилась Арата, впали глибокі сутінки. На мить під її крилами наче щезло повітря, й жриці ледве вдалось утриматись в астральному небі.

— А він могутній чаклун! — напряглась Арата, вирівнюючи свій політ.

— Злякалась? — прошепотів примарний голос в її єстві.

— Здивувалась.

— Ти звідки?

— З лона Триликої.

— Жриця?


— Посвячена дружина Гадагхада.

— Я маю в це повірити?

— Якщо не віриш, запитай в Мого Чоловіка.

Пауза.


— Ти сказала, що знаєш діву зі срібним волоссям.

— Я привела її до тебе.

— Де вона?

— У надійній схованці.

— Чого тобі треба?

— Я хочу зустріти Свого Чоловіка на порозі Серединного світу.

— Й це все?

— Так.


— Ти приведеш срібноволосу до мене?

— Якщо ти присягнеш Гадагхадові в тому, що дозволиш мені бути при Брамі у мить Його з’яви.

— Ти ставиш умови мені, владиці Корвону?

— Так.


— Не по чину дієш.

— Коли зі мною богиня, чини не важливі.

— Навіщо це тобі?

— Він Мій Чоловік.

— Він обрав для мешкання жіноче тіло.

— Мені байдуже до Його тілесної форми.

Пауза.

— Хіба ж у Серединному світі Йому потрібна буде дружина?



— Це не тобі вирішувати, владико Корвон.

— Й не тобі.

— Звісно. Запитай в Нього. Моє ім’я Арата Непереможна.

Довга пауза.

— Гаразд, я, Корвон, син Шоркая, присягаю Р’та ар-Гадагхад, що при вступі Його до юдолі смертних ти, Арато, стоятимеш при Брамі.

— Вільно й притомно стоятиму.

— Вільно й притомно. Присягаю.

Присутність Корвона почала танути. Арата склала крила й пірнула до поступливої безодні, що відчинила свою вирву для переміщення мандрівного духа. Невістка Триликої прискорилась, огортаючи себе вібраціями низької реальності. Ось її вкрила пекуча плівка Сіро-блакитного порогу, ось вона випірнула з глевкого мурища порогу Бузинового.

Червоне сяйво в очах і зимна темрява ями-схованки.

Довго-довго Арата звикала до Серединного світу. Відновлювала владу над тілом, звільняла шлунок і стравохід від залишків волхвинного зілля. Міркувала, оцінювала почуте.

Корвон присягнув, але довіри до нього войовниця не відчувала. Вона здогадувалась, що чаклун дихає ревнощами. А значить, може зламати присягу або ж знайти якийсь спосіб перетворити її на пусту формальність. За таких обставин віддавати йому білявку було б легковажно. Арата неквапом розібрала маскувальне віття, вибралась на підсоння, виглянула за край скельної корони, що оточувала майданчик з ямою-схованкою.


i_005.jpg

На порослому мохом вапняковому виступі, трохи нижче схованки, стояв високий чоловік, весь у чорному. Він спирався на простий ясеневий посох без прикрас і верхівки. Арата закам’яніла.

— Бачиш, Арато Непереможна, я тебе знайшов, — тонкими губами Корвона замість гордої посмішки пробігло якесь летюче викривлення.

5.5

«Ось воно!» — зрозумів Макарій, побачивши дивовижну хмару. Він ані на мить не забував, що хорватському анабазису протистоїть чародій, здатний керувати погодою. Усі ці дні він чекав на щось подібне, і ось воно з’явилось. Непроглядно-чорна заклубочена стіна рухалась улоговиною з дивовижною швидкістю. Вона виривала ялинки з корінням, гнала перед собою сніговий вал, у якому біснувато крутились дрібні й великі уламки лісу.

Вої Білого племені підняли щити в марній спробі захиститись від буревію. Хтось іззаду шарпнув Макарія. Той обернувся, побачив гравеля, що показував на велику брилу поряд зі стежиною. Візантієць зреагував миттєво, що, певно, врятувало йому життя. Він забіг за брилу одночасно з ударом снігового валу.

Здавалось, світ перевертається догори ногами. Здоровенна гілка зірвала каптур з голови колишнього диякона, жорстоко розідрала йому обличчя. Мокрий сніг заліпив рот, потрапив до горла, Макарій не міг дихати. Щось важке впало на нього, ледь не зламавши хребта. Ліву руку боляче притиснуло до брили. Він довго, нестерпно довго боровся із задухою й тим, що на нього впало. Звільнившись, він звівся на ноги, прокашлявся. Коли дихання відновилось, візантієць почув крики. Йому вартувало зусиль розліпити очі.

Навколо розкинулось місиво з поламаних дерев, поранених і мертвих воїв, переораного снігу й розкиданого каміння. А звідкись зверху на це місиво падали стріли. Довгі, опірені чорним.

— Тікаймо, — почув він голос гравеля.

«Куди?» — хотів запитати Макарій, але вчасно схаменувся й поповз за провідником. Ліва рука нестерпно боліла.

Вони пролізли під вузлуватим корінням старих ялин і пірнули до зарослого кущами приярка. Попереду й зліва від них також відповзали під рятівний покров лісу.

— Стрільці на тій горі! — крикнули ззаду.

— Обійдемо їх лісом. — Макарій впізнав Томирадів голос. — Веслич, Краслав, Дрого, усі — за мною!

Поряд з провідником і Макарієм раптом опинився Цапик. Він схопив провідника за комір шуби, здавив ним гравелеве горло, просичав:

— Зрадник!

— Ти помиляєшся, — прохрипів Михан.

— Вони знали, де ми будемо йти!

— Нас аж дві сотні. Всі гори знають, що ми йдемо і куди ми йдемо.

— Якщо не виведеш нас звідси, я тебе вб’ю, — пообіцяв джура, але комір відпустив.

— Виведу, — кивнув гравель, віддихався. — Рушаймо вже.

— Стіймо тут, — наказав Цапик.

— Навіщо? — не зрозумів Макарій.

— Треба зібрати вцілілих, знайти воєводу. Томирад зараз нападе на стрільців, а ми зможемо повернутись до поранених.

— Не треба повертатись, — похитав головою гравель. — У жодному разі.

— Чому?


— Це місце пристріляне. Ворог стоїть не лише на цій горі. Ворог слідкує, очікує. Всіх стрільців не відволічеш. Пораненим ми не поможемо, та й самі загинемо.

— Злапав страх?

— Не за себе. Адже сам бачиш — тут десяток добрих стрільців може покласти ціле військо. А ще й волошебні буревії…

— Чого порадиш? — підозріло прищурився Цапик.

— До вибору небагато маємо, — провідник не відвів погляду, дивився Спіркиному братові просто в очі. — Підемо таємною стежкою малим загоном. Зайдемо з того боку, де нас не чекають. Охорона лігва тепер розбредеться, ловитиме ваших по лісах і горах. Якщо захопимо їх зненацька, матимемо перевагу.

— Й кинемо воєводу, поранених? — Джурин прищур став майже прицільним.

— Гравель діло каже, — почули вони за спиною скрипливий голос Волха. Начальний могитич з’явився межи дерев, немов перенесений незримою Силою. Його бороду і волосся рясно всіяли тріски, ногавиці продерлись, з посоха щезло золоте зображення яструба. З порізів на обличчі виступила кров. Але погляд жерця зберігав звичну твердість.

— Волоше, ти цілий? — кинувся до жерця Цапик.

— Хорс Небодержець милував. — Той присів на повалене дерево. — Вороги зараз вчепляться у більший із залишків війська, підуть за тими, кого веде Стоймисл…

— Воєвода…

— Поранений. Я бачив, як він повів гриднів уперед, до гирла ущелини. Вороги підуть за воєводою, і ми йому тут не в поміч.

— Але ж у Стоймисла немає провідника.

— Йому до Громового не дійти, — твердо, немов рубаючи сокирою, сказав жрець. — А ми ще можемо.

Поки тривала суперечка, навколо них зібралось зо два десятка воїв, переважно з молодих. Не всі пережили напад бурі та обстріл так щасливо, як Макарій. Візантієць згадав про свій перший фах і заповзявся до лікування. Цапик з рештою куничів рушив на гору, помагати Томирадові. Волх залишився з колишнім дияконом, спостерігаючи за тим, як візантієць накладає лубки на зламані й вивихнуті кінцівки.

— Де вчився знахарства? — запитав його жрець.

— В місті Георгіада, в Мізії.

— Це в ромейських землях?

— Так.


— Чого ж тебе до Бойва занесло?

— Заздрість недобрих людей занесла.

— Й чому ж вони заздрили?

— Моїм знанням.

— Многознайка, значить, — пирхнув жрець. — А чим, повідай-но мені, будеш поперек лікувати?

— Настоянкою матригану[84] і коров’ячим маслом.

— А від серця що даватимеш?

— Чорну м’яту та пустирник.

— Дечого розумієш, — кивнув Волх. — Якщо виживемо, я з тебе вправного лікаря вироблю.
Вже сутеніло, коли вої повернулись з гори. Вони йшли мовчки, обтяжені скорботним вантажем. За знищення двох стрільців куничі заплатили життями чотирьох гриднів. Томирад кинув перед Волхом зброю та прикраси плащоносців. Крицю і золото. На вичорнених мечах і круглих медальйонах гнули хвости зображення скорпіонів. Жрець бридливо скривився й відштовхнув трофеї ногою.

— Вони бились вперто, немов вепри. Ми таких ще не бачили, — мовив княжич, сідаючи просто в сніг. Він виглядав геть знесиленим.

— Якщо лігво охороняють такі самі звірі, важко нам буде, — підтвердив Цапик, правицю котрого розпоров метальний ніж. — І зброя в них харалужна.

— Я бачив таких воїнів у Херсонесі, — докинув Макарій, приймаючись за джурину рану. — Вони найманці. Їх так і називають — «чорними скорпіонами».

— З якого вони племені? — поцікавився Веслич.

— З різних племен. Вони відреклись від своїх, за золото калічать і вбивають навіть родовичів.

— Так вони ж прокляті! — зрозумів Веслич.

— Істинно так, — кивнув Волх. — Тому й служать Корвонові. Яке їхало, таке й здибало… Але тепер уже ясно, що в прямому бою ми їх навряд чи переможемо. Гірські укріплення можна обороняти й малими силами. Тож робитимемо за словом гравеля: підкрадемось до лігва непомітно й нападемо раптово… Якщо, звісно, вийде, — додав він.

Виділивши лише кілька годин на відпочинок, Томирад проти ночі наказав рушати таємною стежкою.

— Удень вже не йтимемо, — визначив княжич.


Під ранок куничі зійшли з Вододільного хребта у долину бурливої річки. Тут все ще владарювала зима. Сніг на обох берегах лежав непорушно, наче ліжник богів. Туманні тіні завмерли на зарослих деревами схилах. Списи височезних ялин розчісували низькі хмарні пасма, фарбовані в колір овечої бринзи. Якби не джеркотіння річкової води, в долині панувала б мертва тиша. Але двічі народжені відчували людську присутність. З лісового мороку в долину дивились уважні очі. Тому Томирад наказав куничам не спускатись до річки, а слід у слід йти гірською стежиною, що в’юнилась між деревами високо над чорним потоком. Вої крокували мовчки, м’яко й безгучно кладучи підошви на сніг. Щити висіли в куничів на спинах, в руках вони тримали великі луки зі стрілами, покладеними на тятиви. Попереду, поряд з княжичем і гравелем, йшов Волх з єдиним вцілілим могитичем-помічником. Час від часу двічі народжені зупинялись і немов принюхувались до сухого й незвично розрідженого повітря, котре не займав жодний із вітерців.

Сірий світанок зійшов над горами. Гравель пошепки повідомив, що зручне для привалу місце вже недалеко.

Проте спокійного відпочинку їм не судилось. За черговим заворотом стежки Томирадів загін натрапив на свіже бойовище. Схили неширокої затіненої сідловини хтось всіяв обезголовленими тілами верховинців. Вони лежали на чорному від крові камінні, недоладно розкинувши руки й ноги.

— Бойвові люди, — визначив Волх, ледь глянувши на їхні вишивки та озброєння.

— Й чого вони тут забули? — дивувались гридні, сторожко поглядаючи на зарослі схили. Щоби відчути близьку небезпеку, не потрібно було вдруге народжуватись. Вона витала над скелями і ялинами, пружачи м’язи, вкриваючи шкіру тривожними поколюваннями.

— Це ваші їх так ізнищили? — запитав княжич у гравеля.

Той похитав головою:

— Наші голів у мертвих не забирають. Не годиться такого робити. Боги проти.

— Ти ж, кажуть, не віриш в богів.

— В облудних не вірю, а в істинних — вірю.

— Й хто ж з них є істинним?

— Про такі речі не годиться казати над мертвими.

Запала мовчанка.

— Але ж десь тут починаються землі гравелів, — порушив зловісну тишу Краслав.

— Онде, за річкою. — Провідник кивнув на долину. — А з цього боку відьмаки-чинтарі владарюють.

Макарій підійшов до одного із трупів, придивився.

— Я цього драба бачив, — сказав він. — Бойвів слідопит, Колодієм звали.

— За чим взнав? — поцікавився Цапик.

— На руці той мав оберіг. — Візантієць указав на браслет із вичиненої гадючої шкіри.

— Зміїна вервечка.

— Правильно кажеш. Менш як дві седмиці тому я її бачив на живому Колодії.

— Най боги милують! — Джура обмацав свій оберіг-причепенду.

— Там хтось є! — Волх простягнув посох в бік лісу.

Томирад зробив знак рукою, й дюжина гриднів сковзнула у лісовий морок. За хвилину один з них з’явився на узліссі, схрестив руки над головою.

— Пішли подивимось, — покликав княжич Волха з Макарієм.

Утрьох вони зайшли під покров велетенських дерев, спустились на два перестріли й побачили гриднів, що колом оточили закривавленого верховинця.

— Це Шикорчик, Бойвів син, — повідомив Томирадові візантієць.

— Розпитай його, — наказав княжич.

Макарій підійшов до пораненого, нахилився на ним. Стріла-зрізень по лікоть відняла в отамана шуйцю, проста стріла пробила його лівий бік, але не зачепила серця. Інших ран візантієць не помітив. Шикорчик втратив багато крові, його обличчя зблідло, тіло струшував частий дрож.

— Ти? — прошепотів син Бойва, мутними очима дивлячись на бороду Макарія.

— Це ті зробили, у чорних плащах?

— Ті, ті… — Шикорчик захрипів, закашлявся, вихаркнув згустень крові. — Ми впіймали од… одного з відьмаків. Він сказав… Там, у лігві… дірка в пекло.

— Де саме? — втрутився Волх.

— У самому лігві. Над печерами, де зго… згоріле дерево… Вони там… — Очі Шикорчика закотились, дрож припинився.

— До предків відходить, — визначив Волх. — Нехай перебудуть з ним отчі боги!

Макарій кивнув. Кровотеча нестримно забирала верховинського отамана з Серединного світу. Візантієць помітив, що на шийному ланці Бойвового сина вже нема медальйону богині.

«Гремівники знайшли і забрали амулет. Ось чому вони не відрізали йому голови — з поваги до матері Богомола», — зрозумів він.

— Далеко до лігва? — запитав Макарій у гравеля.

— Перейдемо через он ту гору, — провідник показав правицею на північний схід, — й відразу його побачимо.

5.6

Очі прив’язаної до стовпа Жаринки безтямно дивились повз Корвона. Прислужники чаклуна щойно вимили їй голову.

— Й це ти вважаєш срібним волоссям? — Корвон майже бридливо перебрав пальцями біляві локони.

— Ти не зрозумів волю Мого Чоловіка, — сказала Арата.

— Не зрозумів?

— Скажи своїм слугам, нехай повернуть мені черес.

— Навіщо?

— Там схована річ, яка прояснить Його волю для тебе.

— Он як, — губи владики гремівників стиснулись у бліду лінію; він наказав: — Несіть сюди її пояс. Але вийміть з нього всю зброю. Хутчіш!

Зграйка прислужників зірвалась з місця й кудись побігла. Корвон підійшов до Жаринки, взяв дівчину за підборіддя, повернув обличчя до себе, заглянув білявці у вічі.

— Чим це ти її понапоювала? — запитав він в Арати.

— Настоянкою з коричневих мухоморів.

— Нічого кращого не придумала?

— Невдовзі отямиться.

— Ми не можемо чекати. Брама відкриється завтра.

— Брама відкриється проти ночі повного місяця, — твердо мовила войовниця. — А до того часу її дух повернеться до тіла.

— Ти дуже самовпевнена дівчина. — Корвон поклав праву руку на плече Арати; та поблідла й ледь присіла, немов під нестерпною вагою. — Дуже.

Гремівники тим часом принесли черес й поклали його під ноги своєму владиці. Той відпустив плече войовниці, кивнув на черес:

— Показуй.

Арата підняла черес з підлоги, гострим нігтем розділила зшиті шматки шкіри, заглянула до таємної кишеньки.

— Скажи своїм псам, щоби повернули вкрадене, — сказала войовниця.

Корвонові ніздрі роздулись. Владика ковзнув поглядом по своїх посіпаках, ткнув в одного з них посохом:

— Ти!

Гремівник впав на коліна, витягнув з-за пазухи щось подібне до срібляка, простягнув чаклунові. Той двома пальцями взяв блискучий шматок металу, відтак ледь повернув голову в бік найближчого з охоронців. Плащоносець зірвався, підбіг і блискавичним ударом меча зніс крадієві голову. Кров бризнула незворушній Араті в обличчя.



— Й що це таке? — Корвон зняв праву руку з її плеча й підніс срібну річ до своїх очей.

«Владика гремівників короткозорий», — не без легкого подиву зауважила войовниця. Вголос мовила:

— Це точна копія срібного медальйону, зробленого за часів Карни-Орай. На ньому зображена голова жінки. Дехто звав її Чарою, інші — Каннашастрою. Вісім тисяч років тому Мій Чоловік обрав для мешкання її тіло. Він полюбив вигляд її смертної плоті й наказав залишити образ Чари для тих, хто шукатиме для Нього вмістилища у майбутньому. А тепер, Корвоне, подивись спочатку на медальйон, а потім на лице хорватки, котру я до тебе привела.

— Є певна подібність, — погодився чаклун. — Але у хорватки волосся не срібне.

— Зате воно срібне у зображення на медальйоні. Саме тому жриці Триликої називають Чару срібноволосою. За життя, як ти розумієш, її волосся не було срібним.

— Так твій чоловік завжди обирав для себе жіночі тіла? — В голосі Корвана Арата відчула розчарування.

— Окрім одного разу.

Владика гремівників провів кілька хвилин у розмислах. Ще тоншою й блідішою стала лінія його губ. Потім він наказав прислужникам:

— Відведіть хорватку до вежі й пильнуйте її, як своє життя.

Вони удвох — Відновлювач і дружина бога — залишились над обезголовленим тілом крадія, посеред великої штучної печери. В її темних кутах ховались молодші чаклуни і «чорні скорпіони». За давніх жерців тут знаходилось велике святилище, до вівтаря якого виходило джерело з теплою підземною водою. Але в минулі століття водяна жила пересохла. Новий господар замку перепризначив цю залу для зібрань та спільних ритуалів.

— Кажуть, — звернувся до войовниці Корвон, — що такі, як ти, можуть голіруч вбити ведмедя. Направду так?

— Жриці в старі часи таке вміли. Я — ні.

— Все згіршується, — кивнув владика, — все неухильно занепадає.

— Каліюга[85], — погодилась з ним войовниця й непомітно для оточуючих перенесла вагу тіла на праву ногу.

— Доба твоєї богині.

— Так.


— А з ножем подолаєш звіра?

— Подолаю. — Арата знов розклала вагу на обидві ноги. Слава Триликій, їй повернуть ніж!

Цієї миті до Корвона підійшов один із «скорпіонів» й щось зашепотів йому на вухо. Арата використала цю мить, щоби оглянути присутніх у печері. Чаклуни виглядали жалюгідно, було видно, що їхні вміння обмежувались асистуванням на Корвонових требах. Зате від плащоносців струмила небезпека. Їхні обличчя застигли, але очі уважно слідкували за Аратою. Найманці зі Сходу добре знали, на що спроможні тендітні дівчата з трикутним татуюванням. А ще дружина Богомола зауважила, що печера має три виходи й жодний з них не зачиняється ані на ґрати, ані дверима. Хоча сюди її привели із зав’язаними очима, вона знала, що звідси до поверхні ведуть стерті сходи. Рівно шістдесят чотири сходинки.

— Біля Громового непрохані гості, — мовив Корвон, вислухавши доповідь охоронця. — Не бажаєш пополювати, о Арато Непереможна?

— Ти казав про ведмедя.

— Добре, — хижо вищирився владика гремівників. — Перед великою справою варто трохи розважитись.


Нижня печера, де тримали ведмедів і полонених, виявилась куди тіснішою за ритуальну залу. Й сморід тут стояв нестерпний. Арата лише мигцем глянула на прив’язаних до стовпів хорваток. Її більше зацікавили звірі. Тутешні ведмеді були не дрібнішими за тих, з котрими вона мала справу в малоазійських горах. Коли звірі ставали на задні лапи, їхні пащі опинялись на лікоть вище за Аратову голову.

— Як тобі мої ведмедики? — поцікавився Корвон.

— Ніяк, — чесно відповіла войовниця.

— Я годую їх м’ясом гравелів і верховинців. Ведмедикам подобається.

— Від людського м’яса звірі хворіють.

— Маю ліки, — запевнив владика.

— Й де ж ми будемо розважатись? — повернула до справи Арата. — У цій норі?

Корвон похитав головою. Він дав знак охоронцям залишатись на місці, підійшов до більшої з кліток, підніс до ґрат перев’язаний мотузкою непоказний шматок граніту, замурмотів примовки.

«Громовий камінь», — зрозуміла войовниця. Їй розповідали, що карпатські відуни збирають уламки тих скель, в котрі влучали блискавки. Що вони ревно вірять в Силу, яка буцімто мешкає в таких уламках. Ті зі старших жриць, які збирали мудрість у святилищах Царської землі, сміялись над подібними забобонами.

«Може, й дарма сміялись», — припустила дружина Богомола.

Ведмідь припинив гарчати, прикипів очима до Громового каменя. Корвон відв’язав клямку, відчинив дверцята клітки.

Одна із хорваток верескнула. Владика засміявся до неї:

— Ти поки що не на часі, красуне.

Він почав відступати від клітки, ведмідь, усе ще дивлячись на камінь, рушив за ним.

— Дай мені ножа, — звернулась до владики Арата.

Корвон не відповів, повільно відступаючи до виходу з печери.

Зачарований звір слухняно йшов за чаклуном. Войовниця примірила відстань до охоронців. Вона знала на власному досвіді: якщо миттєво перервати гіпнотичний зв’язок між Корваном і ведмедем, звір кинеться саме на чаклуна. Але тоді вона опиниться беззбройною, у невеликому приміщенні, проти двох досвідчених та насторожених найманців.

Зваживши все, Арата вирішила зачекати до наступного зручного моменту.

Корвон тим часом виманив ведмедя з печери й повів його до верхніх рівнів гірського замку. Спочатку Арата, а за нею і «скорпіони» рушили за дивною процесією.

Проходячи підземними поверхами, войовниця намагалась усе запам’ятати. Ось широкий прохід до ритуальної зали, ось вузькі лази, з яких тхне нечистим житлом, а ось оковані залізними смугами двері, за якими могла ховатись скарбниця або ж зброярня. Врешті-решт сходини вивели її на оточений частоколом утоптаний майданчик, що правив за бастіон. З західної сторони над ним громадилась кам’яна вежа, а з півдня нависали сірі скелі. Арата безпомильно відчула: Брама десь поміж тих скель.

Корвон упритул наблизився до звіра. Він дивився ведмедеві просто в вічі, але той, всупереч звірячій природі, не приймав виклику, а лише тихо гарчав, пускав піну з пащі й хитався, немов обпоєний бражкою. Раптом владика сховав громовий камінь й міцно притиснув долоню до ведмежого лоба. На звіра наче правець упав: він припинив гарчати, завмер. Відтак чаклун відійшов убік.

— Киньте їй ножа, — наказав він «скорпіонам», що з великими луками оточили майданчик.

Один з плащоносців метнув в Арату куцим білувальним клинком. Войовниця перехопила зброю в повітрі, крутнула в руці, перевіряючи баланс, подивилась на заточку. Доброго заліза, зі зручним держалном, ніж мав лише один недолік — розмір. Могутнього звіра, захищеного густою грубою шерстю, такий клинок міг хіба що подряпати.

Ведмідь заревів, повистромлював залиті жовтою піною ікла, телепнув головою: один раз, другий.

Арата забігла звірові за спину й нанесла сильного удару туди, де ведмежий хребет випинався горбом. Звір рикнув, крутнувся, могутня лапа пролетіла поряд з плечем войовниці. Та відстрибнула й знову забігла за спину ведмедеві. Звір перекотився, клацнув зубами, намагаючись схопити ворогиню за ногу, але Арата перескочила через нього. Стрибок вийшов знаменитим, навіть незворушні «скорпіони» схвально загомоніли. Вона зробила ще один випад, й ведмеже хутро удруге зросила кров.

Досвідчений воєвода «скорпіонів», сивий велетень-варяг. побачивши цей маневр, лише похитав головою. Він знав, що тактика знекровлення не допоможе. Ведмеді надзвичайно стійкі до ран. Звір не стане слабшим або повільнішим навіть після того, як з нього витече барило крові. Плащоносці нишком почали робити ставки. На успіх войовниці закладалось удвічі менше «скорпіонів», аніж на перемогу господаря карпатських лісів. Дехто з плащоносців дивився на Арату з погано прихованою хіттю. Розчервоніла, розпатлана, у вузьких шкіряних штанах й куцій безрукавці, що ледь прикривала її тіло, войовниця виглядала на шаленіючу танцівницю-ламію зі східних легенд.

Тим часом смертельний двобій тривав. Арата невтомно бігала й стрибала навколо звіра, час від часу завдаючи йому болючих поранень. Оскаженілий ведмідь крутився, контратакував, проте войовниця, що трималась на належній відстані від його кігтів, ні разу не схибила, не спіткнулась й не отримала жодної подряпини. Здавалось, вона прагнула вибрати звірові очі, але той, наче передчуваючи, рідко спирався на передні лапи, відмахуючись ними від всюдисущого залізного жала.
А потім сталось щось таке, чого до кінця не второпали навіть бувалі найманці. Ті з них, котрим судилось дожити до сніжних борід, розповідали про амазонку, що вміла бути в кількох місцях одночасно, про доленосний проміжок між вдихами, про грізну богиню, що втілилась у смертну жінку просто на фортечному бастіоні. Розповідали онукам та правнукам, а ті не йняли віри і слухали наче казку.

А насправді сталось наступне. Ведмідь, ошалілий від болю і страху, раптом забув про Арату й кинувся навтьоки. Він живим тараном налетів на одного з тих найманців, що оточили майданчик. Плащоносець не сподівався нападу, але інстинкт професійного воїна випередив його розум. Меч «скорпіона» злетів з нижньої позиції й знизу вгору рубонув звіра. Хоча зустрічний рух збільшив силу удару, ведмедя це не зупинило. Його кігті здерли з плащоносця обличчя разом зі скальпом.

Решта «скорпіонів» без команди підняли заздалегідь споряджені луки, цілячись у звіра. У цю дрібну мить Арата й здійснила задумане. Вона опинилась поряд із тим плащоносцем, що натягнув тятиву з протилежної від Корвона сторони майданчика. Й точно відміряним ударом розвернула його так, що важка стріла з крицевим наконечником замість ведмежої голови влучила в серце владики гремівників. Жодна магія не встигла заступити шлях криці. Від спроби ведмедя втекти до смерті Корвона минув лише один проміжок між вдихами. Жриці здалось, що звідкись здалеку, від суміжжя світів, долинув сповнений злоби й відчаю зойк. Її єство відізвалось на нього тріумфальними кімвалами.

Й перш, ніж зброя «скорпіонів» почала діяти проти неї, Арата викрикнула спочатку варязькою, а потім й хазарською:

— Богиня наймає вас усіх, воїни!

5.7

Макарій з-під поваленого дерева дивився на лігво чаклунів, і серце в нього в’януло. Лігво виглядало нездоланною твердинею. Його збудували на високій горі, з трьох сторін окресленій стрімкими урвищами. На пласкій вершині підносились споруди замку, складеного з однієї кам’яної і двох дерев’яних веж, що їх будівничі поз’єднували частоколами. Перед ними, просто над стрімчаками, натикали високих паль з насадженими на них кінськими, коров’ячими й людськими черепами. Наче неспляча варта, вибілені дощами кістки дивились мертвими очницями на всі сторони світу.

— Ти ж казав, що воно приступне, — прошепотів Макарій гравелеві.

— Я не брехав, — так само пошепки відізвався Михан, що лежав поряд із візантійцем.

— І як ми туди застрибнемо?

— Побачиш, — запевнив гравель й відповз до вкритого вітровалом байраку, де ховалась решта Томирадового загону.

З-за хмар раптом визирнуло свіже весняне сонце, й на лігво чаклунів упали шафранові промені. Вони підкреслили дику красу ребрастих скель, додали сніговим наростам рожевого та блакиті, розфарбували стіни веж у кольори старих пергаментів і слонячої кістки. Навіть на зловісні черепи впали теплі відблиски Хорсового вогню. З пам’яті візантійця виплила читана ним історія про воїнів Олександра Великого, які десь на Сході узяли приступом скельний замок, забравшись на стрімку гору за допомогою мотузяних драбин.

Чи є у хорватів мотузяні драбини?

Візантієць промурмотів охоронну молитву і приєднався до змерзлих товаришів.
Вони терпляче чекали, коли Громовий хребет накриють сутінки. Відтак, за знаком провідника, короткими перебіжками рушили до ущелини, що вела до сусіднього з лігвом плато, хаотично всіяного величезним камінням. Там прийшлось поблукати між закрижанілих кутастих брил, аж поки Михан не вказав на нічим не примітне, заметене снігом місце.

— Треба отут розгребти сніг, а потім пісок, — прошепотів гравель. — Але зробити це треба дуже-дуже тихо.

Томирад кивнув, і гридні взялись за роботу. Зі снігом впорались граючись, а от промерзлий пісок довелось довго вишкрябувати ножами. Врешті-решт з-під нього з’явилась припасована до якогось отвору дошка.

— Виймайте її, — наказав княжич.

Відкрилось гирло вузького лазу.

— Не запалюйте смолоскипів, — порадив гравель.

— Що це за печера? — запитав Волх.

— Підземний хідник, який веде майже до самого лігва, — пояснив Михан. — Колись давно тут жили могутні відьмаки. Вони просвердлили в скелях багато печер й хідників. Гравелі знайшли не всі з них, але знайшли більше, ніж Корвон.

— Невже він не знає про цей лаз? — Волх принюхався до повітря, що виходило з гирла.

— Корвон замешкав у лігві за молодих літ мого батька, а гравелі ходили цими горами від часів незапам’ятних, — нагадав слідопит.

— Я піду першим, — запропонував Цапик.

— Першим піде Волх, — визначив Томирад. — За ним я з джурами, а потім — усі решта. Зорян з Намаром охоронятимуть це гирло.



5.8

Над Карпатами визоріла ніч повного місяця. Остання ніч перед Рахманним Великоднем. На вежах чаклунського замку запалили смолоскипи. Їх було утричі більше, аніж зазвичай.

— Що накажете робити, пресвітла пані? — запитав в Арати відьмак з Корвонового почту.

— Готувати Моєму Чоловікові гідну зустріч.

— Себто вести срібноволосу до Брами?

— Серед іншого, — підтвердила нова владичиця Громового хребта. — А ще побожно читайте молитви та співайте ті гімни, у яких прославляється Трилика.

— Буде виконано, — шанобливо вклонився гремівник й залишив ритуальну залу.

Арата зважила в руці зв’язку ключів, яку вона зняла з пояса Корвона. Потім рушила до окованих залізом дверей. Один з химерно закручених залізних стрижнів відчинив замок. В печері громадились скарби Громового хребта. Золоті й срібні монети насипали просто у дерев’яні миски. В шкатулках знайшлись золоті ланцюги, персні, лали та смарагди. Арата байдужо перебрала дорогоцінні речі. Раптом під руку войовниці потрапила золота прикраса, майстерно зроблена у вигляді опецькуватої рибини зі смарагдовими очима.



Суринга. Маленька подоба Сонячної Риби. Войовниця згадала те спекотне літо, коли їй випало супроводжувати жрецьку процесію, що доправляла живе втілення Риби до Кам’яного кургану. Таке паломництво боги заповідали робити кожні дванадцять років. Виловлену в морі величезну рибину везли у наповненій морською водою гранітній ванні. Від південного сонця її захищав шкіряний балдахін. Вісімнадцять коней тягнули степовою дорогою багатоколісний повіз. За ним йшли жерці, несли на палях блискучі мідні диски й співали священні гімни на честь Синього Неба, Сура та всіх його аватар. Вожді степовиків під’їжджали до процесії, спішувались й шанобливо вклякали перед втіленням Сонячної Риби. Серед них був могутній богатир з угрів. Молодий, з гнучким тілом і вусами, чорними, як панцир хлібної жужелиці. Він сподобався Араті. Дуже сподобався. Якби не була нареченою бога, то віддала б йому свою цноту.

Войовниця посміхнулась своїм спогадам. Вона й досі пам’ятала збудливий запах богатиря, той владний і хтивий погляд, яким він на неї дивився. Вона причепила сурингу до свого череса й оглянула присутню у скарбниці зброю.

Її тут зібрали чимало, проте направду добрих мечів Арата знайшла лише три. Два з них виявились занадто важкими для жіночої руки. В третьому жила споріднена з її прагненнями досконалість. Двобічно заточене лезо ледь розширювалось в бік жала, кровосток не доходив до держална і впирався у химерне клеймо. За ним Арата визначила походження клинка. Його породила кузня у Західному Курдистані.

«Як тебе сюди занесло?» — запитала вона в меча, погладжуючи лезо, на якому проступав зірчатий візерунок.

Воно у відповідь лише загадково блиснуло.

Смолоскип, котрий жриця принесла з собою, зашипів і почав гаснути. Час виповнення обітниць наближався. Арата прихопила з собою меч, поклала до перемітних сак усе знайдене золото й залишила скарбницю. Командир плащоносців чекав на войовницю за дверима.

— Вартові помітили ворогів, — доповів він, приймаючи саки з золотом із рук Арати.

— Багато?

— Щонайменше кілька десятків.

— Вони близько?

— Так, володарко.

— Готуються до штурму?

— Радше за все.

— Ви повинні не допустити їх до Брами.

— Зрозуміло. Але в мене усього дванадцять бійців.

— Ніхто не повинен заважати мені біля Брами. — Войовниця затримала холодний погляд на обличчі старого варяга.

— Так, володарко.

Арата піднялась на бастіон і пройшла до південної скелі. Там вже закінчували останні приготування. Гремівники зібрались під світильниками й гундосили щось священне. Голу Жаринку, міцно прив’язану до дерев’яної рами, збитої у формі грецької літери «х», поклали на пласкі брили перед Брамою. Арата помітила, що до рота білявки вставили кістяну розчепіру.

Вона покликала старшого з гремівників.

— Навіщо ви поклали їй між зубами цю кістку?

— Коли прийде Ваш Чоловік, її рот і лоно мають бути відкритими для його потреб.

— Мій Чоловік дасть собі раду й без ваших розчепір.

— Але ж вона верещатиме, якщо…

— Маєте рацію, — кивнула жриця й рушила до Брами.

Туман пульсував біло-блакитним світлом, немов в його надрах спалахували блискавки. Арата спробувала підійти до нього й відчула невидимий мур. Якась могутня Сила встала на обороні суміжжя світів. Жриця відступила й ще раз глянула на Жаринку. В синіх очах куниці хлюпотів безмірний жах, з горла виривались стогони. Гремівники намастили її тіло пахучими бальзамами, ретельно виголили міжніжжя й намалювали на животі білявки вітальну руну.

«Ми зустрілись на Могильній поляні, — подумки нагадала невістка Триликої, не турбуючись про те, чи чує її Жаринка. — Зустрічі у таких місцях, дівчино, ніколи не закінчуються добрим».

Арата зауважила, що мотузки заважають кровообігу в її кінцівках. Долоні й гомілки дівчини набули синюватого кольору.

«Занедбана дорогоцінна плоть, — посміхнулась войовниця. — Моєму Чоловікові таке не сподобається».


В її сині немає потворності, немає вади, немає безсилля:
Ртай віграхата, ртай аманава.
Він швидший за найшвидшу здобич.


Войовниця подумки прошепотіла слова гімну, яким її у весільну ніч супроводжували старші жриці. Вона міцніше перехопила меча правицею й завмерла в очікуванні.

5.9

— Ті давні відьмаки були, певно, карликами, — промурмотів Макарій, коли вчергове застряг у хідниковому звуженні. Його голову геть запорошило, одяг розідрався в кількох місцях.

— Навпаки, давні люди були велетами, — відізвався гравель, що йшов попереду візантійця. Його шуба терла стіни, наче велика щітка.

— Тоді цей лаз прогризли давні щури, — припустив візантієць.

— Щури-велети! — засміявся за його спиною Краслав.

— Замовкніть! — наказав їм Томирад.

«До гирла вже недалеко», — погодився з княжичем Макарій. Про те, що чекає їх за виходом із підземелля, він намагався не думати. Візантієць просто ліз й ліз у темряві, безжально обдираючи собі боки. Хідник закінчився раптово. Коли стіни з боків зникли, він не втримав рівноваги й впав. Краслав, що йшов за ним, перечепився через ноги Макарія й також опинився на кам’яній долівці. Дзенькнула зброя.

— Тихо! — зашипів на них слідопит.

— Де це ми? — поцікавився колишній диякон.

— В печері під лігвом. Тут може бути засідка.

Почулось цокання кресала. Ще й ще раз. За мить попереду блимнув вогник.

— Давайте сюди смолоскипи. — Візантієць упізнав Цапиків голос.

Коли посвітлішало, виявилось, що загін потрапив до замкненої порожнини, що формою нагадувала купол.

— Це що, пастка якась? — Веслич здивовано оглядав печеру, на стінах якої вгадувались незнайомі гілчасті накреслення. Здавалось, цими стінами пробігли куріпки.

— Звідси є вихід до лігва, — сказав Михан. — Треба похитати он ті брили.

Гравель указав на вертикально притулені до стіни здоровенні пласкі каменюки. Томирадові джури спробували відтягнути брили, але ті виявились надто важкими.

— Підважити б чимось… — Цапик посвітив на долівку, шукаючи щось, здатне послужити важелем.

— Може, оцим, — гравель простягнув йому свою бартку.

Джура скептично глянув на топірець.

— Це дуже міцне дерево, — запевнив слідопит. — Ще й заговорене.

Цапик гмикнув щось на кшталт «подивимось» й просунув бартку між каменюками. За рукоятку топірця взялись найдужчі з гриднів, смикнули. Брила трохи піддалась. Спільними зусиллями загону її відсунули, відкривши нерівний отвір.

Гридні один за одним пірнули до нового лазу, а звідти випірнув несамовитий жіночий вереск.

Отвір вів до більшої печери, частину якої займала збита з грубих колод клітка. В ній тулились одна до одної перелякані верховинки. Дівчата були брудними, нечесаними, у подертих. сорочках.

— Не кричіть! — гримнув на них Макарій. — Впізнаєте мене?

— Ти відун зі старого городища, — відізвалась чорноока горянка, довгі коси якої сягали поясу.

Візантієць підніс до клітки смолоскип, придивився, впізнав:

— А ти Станка, донька Сивіра.

— Так.


— Минулої зими я вигнав з тебе глистів.

— Так, — навіть у темряві було видно, як зачервонілась Станка.

Хтось із гриднів пирхнув.

— Це все дівчата з Бойвового племені, — доповів Томирадові візантієць.

— Як ви сюди потрапили? — запитав у чорноокої верховинки Волх.

— Нас привели сюди на навчання.

— До клітки?

— Ні, — втрутилась білява дівчина. — Корвон тримав нас у вежі, поводився з нами добре, а коли його вбили…

— Корвон мертвий? — Волх і княжич перезирнулись. Серед гриднів зчинився гомін.

— Його відьма вбила, — пояснила Станка. — А потім наказала найманцям запроторити нас до цієї ями.

— Що за відьма? — Волх дивився дівчині просто в очі.

— Молода, дуже сильна, — сказала та.

— Вона жила в Корвона?

— Ні.


— А звідки ж взялась?

— Не знаю, — промимрила Станка.

— Мені один найманець сказав, що вона прийшла зі Сходу, — докинула верховинка з кругленьким личком. — Що вона жриця богині смерті.

— Карни-Морани?

Круглолиця кивнула, очі її розширились. Видно було, що верховинку вжахнула сміливість двічі народженого, який наважився назвати страшну богиню її справжнім іменем.

— Тепер відьма тут над всіма володарює, — додала Станка. — Найманці їй підкоряються і волхви також.

— А ви тут хорваток бачили? — запитав Томирад.

— Ми чули, що сюди привели хорваток, — сказала білява верховинка.

— Скількох?

— Спочатку двох, а потім відьма привела ще одну, зі срібним волоссям.

— Зі срібним волоссям? — перепитав Волх. — Ви її бачили?

Верховинки заперечно закрутили головами.

— А інших двох хорваток?

— Я їх бачила, — сказала круглолиця. — Їх тримають у звіринці.

— Де? — схопився Цапик. — У якому ще звіринці?

— Там ведмеді живуть, — пояснила круглолиця. — Це недалеко звідси.

— Як туди дістатись?

— Он туди треба йти. — Станка вказала на збиті з кривих дощок двері. — Там зліва є лаз, звідти смердить.

— Скільки у замку найманців? — запитав Томирад.

— Було багато, але тепер лишилось десь так… з десяток.

— Було тринадцять, потім одного ведмідь порвав, — уточнила круглолиця, яка, видно, зналась з найманцями ближче за Станку.

— А як пройти до тієї дірки, що веде до пекла? — запитав Волх.

Верховинки перезирнулись.

— Ми про таке не знаємо, — сказала Станка.

— Звіринець охороняють?

— Там є лише челядник, який годує звірів.

— Йдемо! — наказав княжич. — Ламайте двері.

— Ми за вами повернемось, — пообіцяв верховинкам Макарій.

Двері виявились неміцними. Томирад і Цапик першими забігли до звіринцю. Заскочений гремівник не встиг підвестись з брудного сінника й впав зарубаним. Доброслава і Спірка зустріли родовичів радісним криком. Полонянок відв’язали від стовпів, але самостійно пересуватись вони не змогли.

— Доправте їх до тих верховинок, — наказав Томирад Михану і Макарію.

— А ви?

— Розвідаємо, де найманці.



— Я з вами, — сказав Волх. — Відьма може бути небезпечною.

Княжич кивнув і повів воїв сходами.

В ритуальній залі вони знайшли лише відьмаків-гремівників, котрих усіх посікли мечами. Куничі ледве встигли повернутись на сходи, коли почули: десь наверху б’ють у тривожний дзвін. Біля входу до скарбниці Томирадів загін наштовхнувся на «скорпіонів». Плащоносці підготувались до оборони і рушили на хорватів, закрившись щитами. Джури зі звіриним гарчанням кинулись на найманців, зустріли жорсткий опір й відкотились, забираючи мертвих і поранених. «Скорпіони» в тісному приміщенні вправно орудували мечами, а куничі заважали один одному, що не дозволило їм використати чисельної переваги.

Томирад наказав виламати один з тих стовпів, що стояли у ритуальній залі. З ним, як з тараном, куничі знову рушили на плащоносців. Веслич і Цапик проскочили вперед, розбили ворожі щити булавами і зчепились зі «скорпіонами» по обидва боки від тарана. Цього разу найманці не витримали натиску й почали відступати. Перемога коштувала життя Весличеві й ще двом гридням. На сходах біля скарбниці залишились тіла двох плащоносців.

— Це вам, проклятим, за Нірада, за Спірку! — диким туром ревів знавіснілий Цапик і разив ворогів смертоносною булавою. Один з найманців щитом відбив булаву й нирнув джурі під руку. Але поряд з Цапиком вчасно опинився Волх з рогатиною. Начальний могитич згадав матір їжачих богів, вдарив ворожого щита рогатиною й тим відкинув плащоносця від Спіркиного брата.

Нарощуючи успіх, Томирад разом з рештою гриднів підхопили таран і видавили «скорпіонів» на бастіон. Тут чорна стріла вжалила в плече Цапика, а інша вкоротила віку Краславові. Куничі також відповіли стрілами, й рідко яка з них пролітала повз ціль. Відкритий простір вже не заважав діяти усім загоном, і чисельна перевага хорватів далась взнаки. Фронтальний бій розпався на окремі мечні змагання. На кожного з уцілілих плащоносців насіло по три-чотири куничі. Один за одним найманці гинули, забираючи до предків не меншу кількість хорватів. Найдовше відбивався здоровенний сивий варяг, якого стрілами, врешті-решт, перетворили на їжачу подобу.

У бойовому запалі ніхто з куничів не помітив, як застрелили Волха. Вже опісля побачили, що двічі народжений присів біля частоколу зі стрілою у серці, похиливши голову на шийну гривну зі знаком Сварги. Потім пліткували, що богиня покарала його за те, що вимовив при непосвячених її таємне ім’я, а інші казали, що то Пек Блудень відомстив жерцеві за відступництво. Проте ніхто не сперечався з тим, що далеко не кожному жерцеві випадає завершити свій серединний шлях з такою славою.

Томирада було тричі поранено, але він не вийшов з бою. Саме Чоломирів син припинив бойове шаленство сивого варяга, пустивши стрілу йому в груди. Щойно куничі ізнищили всіх плащоносців, княжич кинувся до проходу у скелях, звідки під час бою долинали дивні звуки. Цапик, забувши про своє пробите плече, рушив за Томирадом.



5.10

Жагуча внутрішня блискавка струсонула тіло Арати й вивела її з медитації. Туман зник, Брама вже не пульсувала, а сяяла рівним білим світлом. З нього повільно вистромились такі ж сяючі позублені мацаки, разюче подібні до хапальних кінцівок велетенської комахи. Рухались вони судомно, наче долаючи опір глейкого середовища. Чим далі мацаки просувались до Серединного світу, тим ставали прозорішими, їхнє сяяння згасало. Войовниця напружилась, відвела меч за спину й двічі перекрутила ремінну петлю, припасовану до рукоятки.

Тим часом, неквапно долаючи опір міжсвітового кордону, з Брами виходило світлоносне тіло Богомола. Услід за мацаками промкнувся жмут рухливих відростків, відтак з’явилась всіяна очима трикутна голова, що мінилась нестерпно яскравим перламутровим сяйвом. Від неї розходились відчутні хвилі Сили. Арату ледь не знудило від потужної вібрації, яка охопила усе суще при Брамі. Краєм ока вона бачила, як розбігаються гремівники, як падають палі зі світильниками і розіп’ятими яструбами. Навіть скелі почали кришитись. Дрібне каміння сипалось навколо войовниці, один з камінців боляче вдарив її у потилицю. Арата згадала слова старої жриці:

«Важко витримати присутність божу».

Та стара мала рацію, подумала невістка Триликої.

З неквапною величчю Браму проминув укритий райдужними крилами тулуб, що його несли міцні, вкриті шпичаками та панцирними щитками комашині ноги. Голова ж Богомола стала зовсім прозорою, наче розчинилась у повітрі Серединного світу. Чоловік Арати наблизився до Жаринки, але що виробляли з білявкою його невидимі мацаки, годі було розібрати. Арата зауважила, що сяючий тулуб божества перекреслювала довга смуга темряви. Її нечіткий край сльозився сріблястою вологою.

«Це ж і є Його невиліковна рана! — здогадалась Богомолова Дружина. — Слід від полум’яного меча Рагла».

Мотуззя, яким гремівники прив’язали куницю до рами, раптом розірвалось, тіло білявки тріпонулось, немов зроблена з ганчір’я лялька, й злетіло над долівкою. Арата не йняла віри власним очам: Жаринка висіла в повітрі на висоті половини людського зросту.

Войовниця зрушила з місця. Хоча занудлива вібрація припинилась, кожний крок давався Араті з неймовірними зусиллями. Здавалось, її тіло зроблено зі свинцю.

— Не підходь! — наказав голос в її голові.

— Це ти, Мій Повелителю?

— Відійди і чекай.

— Як звелиш.

Арата зупинилась за п’ять кроків від танучого веселкового контуру, що лишився від світлоносної величі її чоловіка. Вона бачила, що тіло, яке вже не належало Жаринці, струшує лихоманка, бачила, як витягується у пасма-промені посріблене свіжою сивиною волосся. В перебігу цих перетворень дівоче тіло спускалось усе нижче, аж поки знову не вляглось на раму. Його ще раз тіпнуло, і все завмерло. Брама згасла. Невістка Триликої здогадалась, що переселення завершено. Богомол залишив примарну плоть, яка служила йому в іншому світі, й замешкав у Жаринкиному тілі. Тепер його дух оволодіває новим вмістилищем. Ще кілька хвилин — і він стане божественно невразливим для всього сущого у смертному світі. Жриця помітила, як на лівому стегні дівочого тіла просто в неї на очах відкрився й набряк кров’ю продовгуватий поріз. Незнищенний слід Раглового меча перебрався на нову плоть Богомола. Зволікати не можна.

— Аграт ар-ород Р’та! — крикнула Арата, підстрибнула до тіла й занесла над ним меч.

— Що ти робиш?! — запитав голос в її голові. Зараз божественний чоловік Арати міг лише запитувати.

— Твоя мати наказала мені повернути тебе додому. Мандри Серединним світом лише роз’ятрюють твою рану.

— Не роби цього! Ти ж моя…

— Такою, о Мій Чоловіче, є воля богині. — Меч впав на горло юного тіла, відділивши від нього сиву голову.

Єство жриці струсонуло сповнене болю, безнадії та люті виття. Араті здалось, що над мертвим тілом клубочиться темна хмарка.

Войовниця заспівала:

— В її сині немає потворності, немає вади, немає безсилля…

Наступної миті хорватська стріла увійшла до лівого вуха Арати й вийшла з правого.

— Не встиг, — простогнав Томирад, опускаючи лук. — От же кляте відмисько…

— Хто це? — Цапик підбіг до закривавленого тіла білявки. — Хорсе Вседержителю! Це ж Стоймислова Жаринка!

— Боги карають перелюбниць, — мовив княжич, не дивлячись на труп воєводиної доньки. Томирад відкинув лук й, припадаючи на прострелену ногу, підійшов до мертвої Арати. Він чоботом підчепив стрілу, що стирчала з її голови, перевернув мертву жрицю обличчям догори, придивився до золотої рибки, причепленої до її череса, сказав:

— Лише подумати, що така-от миршава відьмочка і знищила самого Корвона Громича… Предивні діла богів нічних і денних.

6


[року дев’ятсот сьомого за ромейським численням, у трьохсоте літо від розпаду Аварського каганату, у сто дев’яносто третє літо від смерті Крума, кагана болгарського, у двадцять друге літо від походу Хельга Київського на радимичів, у двадцять перше літо від воцаріння Лева Мудрого, імператора ромеїв, та позбавлення престолу Константинопольського патріарха Фотія, у п’ятий рік війни угрів у землях греків, моравів і чехів]
— А потім ти знайшов той гриб, який продовжує життя до ста років? — запитав Волха Макара старший з правнуків, коли той нарешті завершив оповідати про свій анабазис, про взяття Чаклунського замку та загибель служительки богині.

— Скільки тобі повторювати: немає такого гриба і не було ніколи.

— А всі кажуть, що в чаклунів був один такий. Кажуть, що ти його з’їв і ні з ким не поділився, — не вгавав малий.

— Дурниці кажуть, не слухай.

— А чому ж ти тоді так довго живеш?

— Такою є воля богів.

— А те, що усі, хто був з тобою в Чаклунському замку, вже померли від старості, це також «воля богів»? — запитала руда онука. Не лише кольором волосся, але й допитливістю вона вдалась у свою бабку.

— Не всі з них померли своєю смертю, — зауважив той, хто колись був дияконом церкви Святої Ірини у Георгіаді. — Пресвітлий князь Томирад і дядько Цапик загинули у битві з уграми, княгиню Доброславу ще молодою ужалила гадюка…

— Знаю, — кивнув молодший правнук. — Це їй було за те, що вбила змію, коли вони з бабою Спірославою горами бігали.

— Баба Риска розповіла?

— Ага.

— Змій не можна ображати. Зміїні боги такого не забувають і не вибачають.



— Ми ніколи не ображаємо гадюк, вони ж наші родовичі, — докинула правнучка. Дівчинка мала чорні очі верховинців і світле м’яке волосся людей Білого племені.

— А ще куниці і тури, — докинув Волх.

Діти перезирнулись: мовляв, хіба ж ми того не знаємо? Прадід геть забувся за тими своїми казковими оповідками, має нас за нетямущих пуцьвірків.

— А Людевіт-кунич каже нам, що зміїчі стали родовичами, а куничі і туричі завжди ними були, — поскаржився наймолодший з правнуків.

— Премудрі й преблагі боги вчинили серед нашого племені третій рід, замість вигиблого в давні часи роду Ведмедя, — нагадав Макар. — Я став найпершим у Змієвому роді, а мої сини і сини дядька Цапика — ваші діди — взяли за себе дів-верховинок, що вклонялись зміїним богам. За це всьому нашому племені помагає сам Рагл Бісоборець, найвищий і наймогутніший зі всіх зміїних богів. Тож скажи Людевітові, що боги бачать далі за людей. Зміїв рід підпирає нині могуття Білого племені не згірше за роди Куни і Тура. Наші і з уграми славно б’ються, і треби побожно чинять.

— І після княгині Доброслави змії у нас нікого не чіпають, ані нас, ані куничів, ані туричів, — мовила правнучка. Маленька змійка з верховинськими очима.

— Вірно кажеш, — кивнув Волх. — А тепер біжить, зміїчі, грайтеся, а я піду, вчиню славень отчим богам.

Він зайшов до капища, де поряд стояли Стрибожий і Раглів ідоли, уклякнув перед требовищем. Відтак став молитись. Він казав цю саморобну молитву вже багато років, іноді звужуючи її, а іноді, навпаки, вставляючи до неї нові імена та події. Від часів перемоги над Корвоном, коли хорвати і верховинці почали шлюбитись між собою, молитви змінились. Тому Волх Макар не надавав особливого значення словесним поконам. Головне, вчив він молодших могитичів, щоби слова були щирими, а душа прагнула досконалості.

Цього разу він мовив таке:

«Ви, боги, що колись прихистили мене, мандрованого сироту, не дайте згаснути роду моєму і Білому племені, від вас сущому. Ви, боги, що допомогли знищити Богомола і чаклунську твердиню, обороніть нас від демонів і лісового блуду, від зла, що ховається в темряві, а паче того, від зла, що ховається в душах людських. Ви, боги, що мудро з’єднали спільною боротьбою і спільними шлюбами верховинців з Білим племенем, збережіть мир і спокій, наповніть плодами жіночі лона, поля збіжжям, а ліси — звірятами, грибами і ягодами. Нехай хвороби, блуди і заздрощі оминають городища і засіки наші. А ще, боги, майте милосердя до тих, хто відійшов до Нав’я, а серед них і до тієї войовниці-рахманки, яка не пустила демона до нашого світу і ймення котрої я не відаю. Бо ж хто іще, окрім мене, прохатиме вас за безіменну?»


Завершено у березні

2014 року
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   32


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка