Шлях богомола



Сторінка17/32
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.99 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   32
7

— Зі щасливим поверненням, Витискуваче!

— Дякую тобі, Сапфіро. — Анемподест низько вклонився дівчині, повертаючи амулет. — Якби не твій червоний жучара…

— Потім розповіси, — зупинила його Марципанова Акробатка. — Нас чекає Веселий Глобус на Карнавалі. До речі, це він вигадав переселити кількох лев’ячих жуків до Матні, щоби захистити Витискувача від Карни. Коли зустрінетеся, не забудь йому подякувати. Переселення потребує значних зусиль, надто тепер, коли Матня захитана.

Вони одразу рушили стежкою у напрямі скелястого пасма, якого при першій візитації до Опадла прочанин чомусь не зауважив. Стежка була вкрита дрібним пилом кольору великодньої паски. Йти виявилося неважко, ненав’язливий вітерець розганяв задуху. Обабіч стежки росли покручені дерева зі стрілоподібним листям. Дрібні жовтуваті квіти вкривали потовщення на гілках опадлійських дерев. Численна комашня гуділа над тими рослинами, перекидаючи з квітки на квітку свої тлусті черевця. Побачивши, як Анемподест крутить навсібіч головою, Сапфіра заговорила:

— Ти повинен знати дещо про цю явність, бо вона має незрозумілі на перший доторк якості та явища, які в Матні явлені дрібніше або ж непомітно. По-перше, тут сильніший, аніж в Опорній Реальності, вплив Напередвизначеності.

— Я вже втретє чую це слово… — якомога чемніше перервав її прочанин. Його вже починала дратувати премудра впевненість молодої дівки, яка у справжньому світі була, швидше за все, упослідженою злидаркою, з тих, котрих старші комедіанти віддають на примхи за кілька дрібних монет, а то й за пляшку оковитої. Він сам, ще бурсачачи в Братській школі, купив дівчину з мандрованого вертепу. Та кістлява потворка всіма отворами відпрацювала півфлорин і була до сліз вдячна бурсакові, що нагодував її вечерею…

— Зараз ти зрозумієш, — перервала його гріховні спогади Марципанова Акробатка. — Подивись уважніше навколо себе, і ти побачиш сліди Напередвизначеності. Зауваж, до прикладу, розміри і форму навколишнього каміння.

Анемподест чмихнув, але скористався порадою і дійсно помітив вражаючу подібність скельних уламків уздовж дороги. Здавалося, той, хто носив гордий титул Деміурга цього світу, не завдав собі клопоту урізноманітнити його дрібне начиння, а змантачив принагідну мізерію за єдиним взірцем. Та ж недбала навмисність й та ж разуразна повторюваність простежувалися у конструкціях дерев.

— Помітив?

— Якесь пекельне збочення, — чесно визнав учень авви Макарія. Він почав повторювати про себе Ісусову молитву.

— Глобус називає це «феноменом трафаретності», — прокоментувала мешканка Опадла, — себто найпростішим та найневиннішим проявом Напередвизначеності. Набагато гіршим і марнотним є те, що всі населенці Опадла приречені на дурну та стомлюючу повторюваність життєвих пригод і не спроможні подолати її власним вибором. Вам, матнійцям, набагато легше жити свобідною волею, і доля спрямовує ваші шляхи легенькими доторками. Тутешніх вона відразу лупить по писку…

— Отже, Напередвизначеність — це доля?

— О ні, кабанчику, тут все не так просто, як тобі здається, — заперечила Акробатка. — Доля є лише одним з атрибутів Напередвизначеності. Уяви собі світ, де невблаганний закон остаточно переміг справедливість у найдрібнішому. Це, мій солоденький, й буде явність Опадла.

— А хто ж тоді встановлює закони та навмисності сього світу? Чи благі Закони Всевишнього, накреслені у Біблії, тут не чинні? Чи Спаситель не приходив на ці збідовані терени? Чи тутешній Мойсей не піднімався на тутешній Синай? Чи кров Викупителя не пролилася й за спасіння душ цього спотвореного краю?

— Я не чула нічого, що нагадувало б тутешнє Євангеліє, — визнала Сапфіра. — Глобус вважає, що Всевишній дарував Деміургу Опадла певну самостійність і право на самобутнє і просте владарювання через Напередвизначеність. Як сказано у Діяннях Апостолів: «Попустив Бог ходити шляхами своїми…» Можливо, у цьому є певний Божий задум, адже Опадло вже багато століть є непохитною фортецею у війні Благих Сил проти Абсолютного Зла і криївкою для Витискувачів на кшталт тебе. Тут у нас щось на зразок обложного стану: підставляти другу щоку якось недоречно.

— Що таке Абсолютне Зло? Сатана?

— Сам побачиш невдовзі. У вас, в Опорній Реальності, воно діє лише через своїх послів і блазнів, а тут перебуває у первісних, лютих та хижих подобах, достеменно як у часи Люциперового бунту, міріади річних циклів тому. Буде тобі на що подивитись, — запевнила Акробатка.

— Себто оця Зумовленість якимось чином захищає від Абсолютного Зла?

— До певної міри. Адже тільки надмірності свобідної волі спокушають до повстання проти Всевишнього. Люципер теж спокусився владою через свобідну волю. Глобус каже, що Напередвизначеність заважає Абсолютному Злу маскуватися під зло звичайне.

— А чи ти бачила тутешнього Деміурга? — несподівано навіть для себе запитав прочанин. З кількох пекучих запитань, які безперервно крутилися в його голові, це випало на язик випадково.

Тут Марципанова Акробатка витримала нестерпно довгу паузу. Потім, ніби порадившись з кимось невидимим, відповіла:

— Він зустрічає кожного переселенця до Опадла.

— І хто він?

— Старий ледащо і сплюх, — несподівано розсміялася дівчина, чим вельми здивувала учня авви Макарія, не знайомого досі з таким вільним ставленням до метафізичних ієрархій. — Чи не бачиш оцього всього навколо? Йому ж ліньки навіть каміння зробити по-справжньому. У нього ж не явність, а вічна така чернетка!

— Невже тут немає ніяких суттєвих переваг над моїм світом, світом Біблії і Спасителя?

— Чому ж немає… Є одна, як на мене, незаперечна перевага. — Сапфіра зупинилася, і прочанин зупинився разом із нею, передчуваючи якесь важливе повідомлення. Дівчина подивилася Анемподестові в очі, потім повідомила: — Тут відсутня найважливіша умова свободи — смерть.
…Вони йшли вже близько двох матнійських (тобто земних) годин, не відновлюючи філософської розмови. Іноді дівчина звертала прочанинову увагу на чергову рослину чи комаху, називаючи її опадлійське найменування. Назви були переважно несимпатичними, на кшталт «піховриків», «бзадрагів» та «кокораток». Анемподест повільно перетравлював (і майже не запам’ятовував) почуте й далі дивувався одноманітності навколишнього пейзажу. Тепер він помітив, що обабіч дороги не видно жодних залишків навіть давнього будівництва: ні захисних споруд, ні дренажних канав, ні насипу. Скельна основа дороги була цільною та рівною, наче створеною одночасно з цим тисячолітнім плато. Дрібні тріщини і каверни вкривали її поверхню, але ноги немов відчували віковічну непохитність суцільного базальтового моноліту. Йдучи цією навмисною площиною, він уявляв себе самотнім християнським місіонером, закинутим у безнадійно язичницьку країну, де якщо і чули десь колись євангельські істини, то неспроможні були застосувати їх до спотвореного зв'язку між причинами та наслідками. Безсмертя населенців Напередвизначеного краю не дивувало прочанина. Він пам’ятав слова святого Апостола Павла: «Не всі помремо, але всі змінимося». Його, одначе, трохи ображала неуважність місцевої влади, яка уповноважила зустріти бажаного гостя не тутешнього філософа або ритора, але безвідповідальне похітливе дівчисько невизначеного походження, якому подобалося називати високовченого пілігрима «кабанчиком», а всесильного владику Опадла — «старим ледащо». Він відчував іржу небезпечної анархії на стовпах сього світу.

Гірське пасмо тим часом наблизилося. Це був вивітрений кряж зі слідами карстової руйнації. Здавалося, скелі сягають неба, але ця ілюзія була лише наслідком тутешніх оптичних ефектів, і зблизька скелі виглядали менш монументально. Над їхнім зовнішнім фронтом підносилася баштоподібна гора червонуватого кольору. Її потужні гранітні ребра різко контрастували з сіро-жовтими наростами рельєфу. Підніжжя гори було просвердлено шахтними отворами і вкрито конусами відпрацьованої руди. Дорога ідеально рівною стрічкою підносилась до гірської платформи і впиралась в одну із шахт. Ліворуч від неї стояли невеликі кам’яні будівлі з освітленими вікнами. Необжиті землі лишалися позаду.

— Це — Райдужна Гора, найвища у цьому квадранті Опадла, — повідомила Сапфіра. — За нею розташована Долина Драговозів, на якій розкинулися місто Картагена і сам славетний Картагенський Карнавал. Туди ми прямуємо.

— Ти бачила мапу сього світу?

— Звісно. Вона висить в Музеї Абсолютного Зла, у Залі Стратегів.

— А мені можна буде глянути на неї?

Дівчина здивовано глянула на прочанина:

— Авжеж. Ти ж — Витискувач.

Анемподестові здалося, що настав час означити своє в місце тутешній ієрархії. Невизначеність у цьому питанні вже кілька годин скоботала найпотаємніші закутки його вразливої і помисливої натури. Він спитав з удаваною байдужістю:

— А Витискувач за владою вищий від Стратега?

— Стратеги були в цій явності у давнину, коли населення Опадла було чисельнішим, а битви з Абсолютним Злом розгортались у всіх квадрантах і вздовж морського узбережжя. Тепер моя реальність переживає часи занепаду, колишня столиця Стратегів Оста-Йезд зруйнована чотириста років тому, а війська Благих Сил відступили до гірських фортець. Ми в облозі, і нам з тобою сьогодні дуже пощастило добратися до Райдужної Гори без пригод. Від берега Голого моря виступила армія потвор. Сотня гоблінів, зграя мантикор і два велетенських садхузаґи. Буде битва.

— А чому меншає населення? Адже в Опадлі не вмирають…

— Але переселяються, якщо рани невиліковні.

— А чи є різниця?

— Звісно, є… Переселяючись, можна самій обрати собі явність, а потім, при виповненні часів, повернутися в Опадло. Я ж переселялася в Матню і була там акробаткою, а тепер ізнов тут.

— Отже, не всі повертаються?

— Не всі… Є світи, кольоровіші за Вузьку Явність.

— Ти була там?

— Я чула про них.

— Ти не хочеш туди назавжди?

— Там немає Театру, і там я не буду царицею Савською.

Анемподест відчув, що Марципанова Акробатка не договорює. Залишаючи їй право на таємницю, він вирішив повернутися до ієрархічного запитання:

— А чи є серед Витискувачів якісь начальні особи? Головні Витискувачі або ж Генеральні?

— Якщо вже так бажаєш, можеш вважати себе Головним Витискувачем Опадла. Адже ти заслужив такий титул. Не кожному вдається поставити синця на чоло самої богині Карни.

— ?..

— Ти ж вдарив Ніктамену Марамулькову там, у Матні?



— Так.

— А вона, аби ти знав, є на сьогодні Актуальним втіленням Карни Марани, доньки і дружини бога Крома. Отже, сама богиня тут, в Опадлі, нині чухає собі лоба. А між тим, вже багато років до Чорної Богині не дотягувався жоден з Витискувачів. Ти — превеликий зух, кабанчику.

Цього разу Анемподест простив Сапфірі «кабанчика». За якусь мить він сповнився несамовитої поваги до власної персони. Всі його потаємні мрії та сподівання зграєю виплили на поверхню мисленої ріки й заплескали плавцями. Подумки він уже бачив себе Непереможним Анемподестом, пророком, уславленим воїном, звитяжним отаманом, митрополитом і навіть таємним радником і наказним писарем самого ясновельможного гетьмана Хмельницького. Він відчував у собі відвагу і готовий був на шмаття рубати обох садхузаґів, хоча й не відав — більші вони за слона чи менші.

Він розправив рамена, напружив живіт і пришвидшив ходу. До Гори лишалося чверть версти. Принизливі спогади нарешті перестали мучити прочанина. Позаяк не просто блудлива дівка танцювала перед ним у лісі, але архидемониця і дружина-донька (себто подвійна родичка) чи не самого Батька Оман. «Як я відразу не зрозумів, — дивувався власній простоті учень авви Макарія, — адже така врода простій смертній заповідана!

Ще б трохи — і гірські води Опадла почули б звитяжну бурсацьку пісню. Прочанин навіть придумав новий куплет для застільної співанки. Щось на кшталт:
Дав чортиці у чоло —
Тільки лісом загуло…


— Не треба так бундючитися, — зруйнувала настрій Акробатка, яка тепер ледве встигала за розгорнутим у героя Анемподестом. — Адже ти, Витискуваче, як не крути, ніколи не зможеш встояти перед жіночими принадами Актуального Втілення. Воно напускає amentia[116] на кожного, чоловік він чи жінка. Ти ж міг її вбити. Але навіть не подумав про таку можливість…

— В носі я мав усі спокуси та амантії. Просто квапився…

— Ая’, квапився він! Навіть якби ти, солоденький, мав циганський місяць часу, то не зміг би вбити Актуальне Втілення. Таке ще нікому не вдавалося.

Прочанинові стало прикро від істинності сих слів, і він напустився на свого Верґілія:

— Звідки ти все про всіх знаєш, перевертухо? Хто ти така в цьому світі і чим заробляєш собі на денне прожиття?

— Хочеш знати? — ніби чекала такого розмовного азимуту Сапфіра. — То знай, Витискуваче: я важлива фігурантка у п’єсі, котра безперервно триває в Катарактному Театрі Опадла вже ось триста двадцять чотири роки. — Марципанова Акробатка вимовила це з урочистим притиском, ніби повідомляла титул тутешньої аристократки. — Я, аби ти знав, з’являлась на сцені Театру у шістсот двадцятьох актах із семи тисяч п’ятсот сорока одного, що встигли відбутися до сьогодні. Я граю царицю Савську у славетній виставі «Мнемозавр»!

— А знаю, знаю! — вхопився за назву Анемподест. — Це вистава якогось блазня Бубона, у якій ідеться про несусвітні дурниці, на штиб тієї, що при складанні «нічого» з «нічим» рано чи пізно виникає «щось». Перший-ліпший бурсак…

Тут він побачив кинджал Сапфіри, спрямований йому в обличчя.

— Не треба блюзнірити! — попередила дівчина. — Не говори про те, чого не розумієш!

— Малá, я студіював філософію у Діцеля і Саковича…

— А все йдно, пацю, ніц не петра’ у ній, — промовила вона нахабно-хриплуватим голосом ринкової торговки, не відводячи леза від очей прочанина. — Ти щойно намагався спаплюжити одну з найпотаємніших умов Напередвизначеності, відому лише посвяченим у містерії Театру. Якби не був ти Витискувачем і ворогом нашого ворога, то був би вже переселеним у найпаскуднішу з реальностей, у витвір схибнутого на тортурах Деміурга і довіку б розважав козлогласієм охоронців тамтешніх буцегарень. Не грайся з вогнем, солоденький!

Вона вимовила останнє слово з таким зміїним пришіптуванням, що учень авви Макарія раптом відчув чималий тиск у сечовому міхурі.

— Вибачте моє воістину непростиме невігластво, пані Савська. Я ж тут уперше…

Сапфіра опустила ножа.

— …Але, — вів далі Анемподест, — навіть наражаючись на загрозу побачити пекло, гірше від цього, я ризикнув би просити милосердну пані пояснити мені, непросвітленому учневі безпросвітних невдах, як це з «нічого» може раптом зробитися «щось» і чому ця сумнівна гіпотеза вважається кимось sanctio foederis[117]1 Зумовленості, чи то Напередвизначеності?

— Прогібіція[118] вищих від мене Сил не дозволяє, принаймні зараз, зануритися у глибинні передумови означеного Парадокca, — відповіла Сапфіра, дивуючи прочанина миттєвим зникненням злості та аспідних звуків у промовлянні. — Адже нирець пірнає за перлиною лише тоді, коли впевнений щодо повернення. З глибин недозволеного немає вороття. Але спробую пояснити тобі можливість появи «чогось» з «нічого» пекучим прикладом. Родовід твоєї, скажімо так, не зовсім доброї знайомої на ім’я Нікта почався від несамовито потворного Онуфрія Какапука, краківського блазня, чиє обличчя, подібне на зібганий шмат зганьбленого анальними випорскуваннями паперу, наводило жах і змушувало найнегарніших людей дякувати Богові, що вони були все ж таки не подібні на це страховисько. Від ринкової посмітюхи Тарасини Саплястої згаданий Какапук втнув не менш відразливу доньку Пупіну, котра незбагненним чином завагітніла від доктора Анакентія Хрумбакія, сповідника пневматичної теорії Піфагора, людини з водявим черепом і покрученими кістками. Вони породили першого з фамілії Марамульок — Ісидора Три Вози, який додав до ознак предків ще й вагу у три антали[119], що не завадило йому мати цілий гарем з двогрошових повій. Спадкоємцем він називав виблядка від найпотворнішої з тих курв — Касі Бородавки — і дав йому ім’я Жиґимонта Павлуса Марамульки, а вже цей триокий покруч породив циклопа Ахеріуса Великого Сонька, охрещеного у каплиці Святого Яна Непомуцького відповідно Яном Ільдефонсієм. Цей дистрофічний, вкритий волохатими плямами клоун породив двох синів, відразливішим з яких був Жиґимонт Павлус Другий, відомий як Людина-бегемот з вертепу Хрісіптоса Бастія. Пересувався він виключно у каліцькому візку, бо ліва нога його була коротша за праву на цілий лікоть, а прутень того Жиґимонта мав пріапічні[120] розміри і важив тринадцять фунтів. Бегемот у свою чергу породив Франека, котрий вмів говорити дупою, бо мав там язика і зуби, а образом нагадував писок велетенського щура. Франек зійшовся з горбатою пияцюрою Ядвіґою Фірлейчиковою, останньою почварою з роду Фірлейчиків, спадкових блазнів князів Любомирських, і вони спільними зусиллями породили такого собі Петра-Якова Марамульку, котрий, на додачу до всіх родових ознак обох фамілій, мав лускатого хвоста завдовжки півтора ліктя. Цього Хвостатого Петра непосидючий Бастій довіз до самого Лондона і заробив на його потворності шалені гроші, адже у тій столиці вже триста років не бачили подібних збочень людської подоби. Костоголового сина Хвостатого від зизоокої альбіноски Емільки ти бачив на власні очі. Це батько Ніктамени — Юрась Марамулька на прізвисько Кінський Каштан, відомий серед пройдисвітів Речі Посполитої лялькар і танцюрист. Як тепер розумієш, Витискуваче, за ознакою вроди маємо тут суцільне додавання «нічого» до «ніщо», а наслідок всього цього потопу потворності, Ніктамену, ти бачив на власні очі.

— Але ж та чортиця, котру ти називаєш Карною (хоча цього імені не подибаємо у Писанні та святому переданні), могла надати їй вроди волею Пекла.

— Карна почала робити з Нікти своє Актуальне втілення зовсім недавно. Це почалося, мабуть, того чорного дня, коли здох пудель старійшини Фуця. Один з матнійських астрологів попереджав про цей день, як про час згіршуючого поєднання Сатурна й Антареса у шостому Небесному Домі. До того часу Нікта була просто неймовірно вродливою розбещеною дівкою, котру її мати-повія чи не з пелюшок навчала усілякої гидоти. Вона незле танцювала танець спокусниці Саломеї і при цьому атракційно роздягалася наголяса. А ще краще вона вміла доводити заможних чоловіків до любовного шаленства і витрушувати з них гроші для батька і всієї кумпанії. Скажу тобі, що Актуальне втілення не зачіпає свідомості Нікти, хоча вона вже мала б відчути у собі життя злобної й некерованої Сили. Але, якщо вона народить дочку в Опорній Реальності, тоді вже те поріддя стане Повноважним втіленням Карни і Благим Силам Матні буде непереливки…

— А що тоді стане із самою Ніктою?

— Помре при пологах.

— Може, вона вже вагітна?

— Ні… Ще ні.

Анемподест замислився. Приклад Ніктового родоводу його не переконав, адже він добре пам’ятав нічну бесіду Каштана і Голомозого і слова старого вурдалака про «неминучі помилки у називанні». Але, будучи людиною швидше сумирної вдачі і пам’ятаючи про благословення апостола Павла довготерплячим, він вирішив запитати про Парадокс Напередвизначеності когось освіченішого, хоча б того ж таємничого Глобуса, до якого вони, якщо вірити Сапфірі, неспинно прямували.

Тим часом Райдужна Гора наблизилася і нависала тепер над ними ребрастими надимами підземної плоті. З кам’яниці біля її підніжжя вийшли люди, одягнені у кольчуги і кіраси. Попереду йшов карлик, кремезний, мов лісовик-щезник, кривобокий, потворний. Його кутаста голова, вкрита сивим пуховинням, кумедно хилилася навсібіч, неначе непосильний для хирлявої шиї вантаж. У руці він тримав шаблю. За карликом чвалали лев’ячі жуки, розміром як собаки, їхні щелепи загрозливо рухалися.

— Дуже корисні істоти, — прокоментувала появу жуків Сапфіра. — Коли три роки тому Райдужну Гору атакував мартихор[121], вони ледь не розірвали його на клапті. Потвора втікала так швидко, що її очиська не встигали бігти за нею.

Анемподест посміхнувся. Останні слова Сапфіри вказували на її питомо театральні надмірність та несмак. Одночасно прочанин мусив визнати, що жуки направду виглядали грізними бійцями. Від них віяло лютістю живих механізмів. Але більш небезпечніша сила відчувалась у химерному похитуванні карлика.

Підходячи до Марципанової Акробатки, карлик відсалютував шаблею і прокричав крячачим голосом:

— Кажіть гасло, прибульці! Хто ви?

Сапфіра зробила крок назустріч покручеві, обернула ліву руку долонею в його бік і відповіла:

— Я дочка удови!

— Дочка удови! — урочисто промовив до Марципанової Акробатки головатий. — Пророк Фесвітянин закрив небо і джере небес. Посуха дзвенить і хрумтить у дітородних частинах мого народу, як дзвеніла у землях Аккама. Які Загублені Слова принесла ти від узбережжя?

— Будеш пити з потоку Хореф, гноме Анаґо, отримувати їжу від темних птахів надвечір'я!

Після цих слів, у яких Анемподестові почулося щось знайоме, Анаґа немов упізнав дівчину. Він наблизився до Сапфіри, довірливо взяв її за руку короткими пальцями і привітно посміхнувся їй.

— Радий бачити тебе неушкодженою, — сказав він. — Не відаю наразі, кого ти ведеш із собою, але ви прибули вчасно.

— Ми йдемо до Картагени.

— Не тепер, — заперечив Анаґа. — Волею тих, хто шість століть тому поставив мій народ захищати кордон навколо Райдужної Гори, я наказую тобі і твоєму супутникові залишитися тут для битви. Ми маємо тільки вісімдесят воїнів і тридцять жуків проти армії гоблінів, мантикор і двох велетенських садхузаґів.

— Підкріплення прийдуть вчасно.

Анаґа спохмурнів.

— Досі не було нікого, — заперечив він. Голова гнома хитнулася у петлеподібному вказівному русі. — Від самої Долини шляхи порожні. Ми не дочекалися ні Рушення мартоплясів, ні загону Німої Розвідниці.

— Це погані новини, — погодилася Сапфіра.

— Ще гірші новини чекають тебе на Карнавалі.

— Які?


— Я мушу мовчати. Справи тих, хто пив з потоку Хореф, вищі за моє розуміння.

— Тим швидше ми маємо йти до Глобуса.

— Ви залишитесь тут.

Марципанова Акробатка на мить замислилась, забганковіння прокотилося її обличчям. Вона поворушила губами, ніби рахуючи невідомі числа, а потім спитала в Анаґи:

— А якщо ми поклянемося на Вбивчому Написі, що за добу повернемося на чолі підмоги, ти даш нам прохід?

— З Написом не варто жартувати. Ви не встигнете і переселитесь у якусь ганебну явність.

— Я приведу сюди Німу Розвідницю та її дівчат. Кращі від них вояки є тільки в Південному квадранті. Рушення вам все одно не допоможе. Воно розбіжиться, тільки-но побачить живого садхузаґа.

Тепер замислився гном. Він закинув голову і носом втягнув повітря.

— Можеш не принюхуватися. Садхузаґи за десять ліг відси. Я бачила їх зранку. Вони величезні і йдуть дуже повільно. Раніше, ніж завтра опівдні, вони тут не з'являться», — заспокоїла головатого воєначальника дівчина. І додала, потиснувши Аназі мозолясту долоню: — А гоблінів відіб'ють жуки. Вони це вміють.

— Ви поклянетеся, — вирішив гном.

Вони рушили за Анаґою у напрямі Гори. Жуки торохтіли ззаду, ніби конвой.

За хвилину прочанин побачив дугастий отвір у скелях. Темряву за аркою освітлювали смолоскипи. Загін проминув розбірний міст над стрімким проваллям і заглибився у надра Райдужної Гори. Широкий прохід забирав праворуч, але вони завернули до вужчого відгалуження й опинилися на сходах. Тут теж горіли смолоскипи і двійко сторожових жуків кинулося їм назустріч. Анаґа коротко свиснув, і червоні охоронці відступили до бічної ніші.

Сходи вивели їх до круглої склепінчастої зали. Верхня частина печерної споруди губилася у мороці, середня виблискувала полірованим гранітом. До висоти людського зросту стіни зали прикрашала мозаїка. Зображені там тварини і люди билися між собою, текла викладена червоною смальтою кров. Посередині зали, на шестикутній платформі, стояв сніжно-білий мармуровий моноліт заввишки півтора людського зросту. Його вкривали написи.

Анемподест наблизився до каменя. Ніколи за своє життя він не бачив такої строкатості письмен, знаків і символів. Здавалося, сотні народів з десятка світів зібралися колись у цій залі, щоби залишити свої автографи на м’якому мармурі. Видовбані знаки були забиті чорною пастою і легко розпізнавалися у непевному миготінні смолоскипів.

— Шукайте накреслення ваших народів, — наказав гном.

Сапфіра обійшла моноліт і вказала на латинський напис:


NEC CRESCIT, NEC POST MORTEM DURAVE VIDETUR[122]
— Доторкнися до Напису, — звернулася до прочанина Марципанова Акробатка.

Анемподест поклав долоню на літери. Так само зробила й дівчина.

Прочанин відчув на кінчиках пальців дивне пощипування, ніби вони були змащені офортною рідиною. Він озирнувся навколо. На зосереджених обличчях тубільців застиг смертельний переляк перед святинею. «Це просто сон», — заспокоїв себе прочанин і почав пошепки проказувати молитву.

— Кляніться! — звелів Анаґа.

Сапфіра промовила:

— Я, дочка удови і фігурантка Катарактного Театру Сапфіра Прокуреста, клянуся на Вбивчому Написі повернутися сюди не пізніше як за добу і привести з собою загін воїтельок на чолі з провідницею, ім’я котрої мені невідоме, а псевдо — Німа Розвідниця. Нехай за порушення цієї присяги мене знищать Сили, що перебувають тут від часів сотворіння Сущого. Я сказала.

Прочанин відчув, як серце його закалатало, і повільно, підбираючи слова, проговорив:

— Я, прочанин до Святого Божого граду Єрусалима, на ім’я Анемподест, а в миру Андрій, син Костянтина і Параскеви Кульчицьких, клянуся на цьому Написі, що повернуся сюди за добу разом із Сапфірою і воїтельками. Так мною сказано.

— Засвідчено, — хором сказали присутні тубільці, а жуки заторохтіли.

— Шлях відкрито, — через хвилину мовчання виголосив Анаґа. Процесія повернула на сходи і вийшла у широкий прохід.

Головатий гном вклонився Сапфірі й розтанув у темряві разом із своїм почтом.

— А ми встигнемо? — запитав Анемподест.

— Мовчи! — Акробатка затулила йому рота долонею. — У клятві, даній Вбивчому Написові, не можна сумніватися. Шкідливо для здоров’я.

— Знову Зумовленість?

— Так.

— А що тепер?



— Звільни міхур, он там, за тим стовпом, і рушаймо далі.

Анемподест скористався порадою. Він зайшов за стовп і… прокинувся.



1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   32


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка