Шлях богомола



Сторінка18/32
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.99 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   32
8

У ту мить, коли свідомість прочанина поверталась з Опадла до Матні, отаман Приблуда спорожнив великий келих мозельського і приклав до рота мереживну хустинку з вензелем Гелени Гонської.

— Як Вам подобається desert[123]? — спитав він Гелену. — Я навмисно наказав залити марципани вересовим медом і додати туди суничного сиропу. Це найкраще завершення вечері з оленячим м'ясом, якщо немає petit-beurre[124]. Здається, кухар якщо й не досяг симфонії, то принаймні perelegantes[125] смакова композиція йому вдалася.

— Де це ви, цікаво, знайшли у цих краях справжнього кухаря? — запитала білява Гелена, вишкрябуючи ложечкою келих.

— У маєтку Цбитовського, моя чарівна панно, незадовго до нашої з вами доленосної зустрічі, — відповів отаман і застібнув манжети, рясно розшиті золотим листям і шнурами. Великий солітер[126] на мізинковому персні Приблуди випустив у бік білявки гострий промінчик. — Покійний Юзеф таки любив попоїсти.

— Такий був товстун, — устряг у розмову осавул Мандавошка, який виконував за вечерею ролю офіціанта, — що двічі рвалася мотузка, коли Лушпак і Бздунько його вішали.

Гелена закашлялася, а Приблуда грізно подивився на осавула. Той знітився і щез за парчевою завісою, якою прикрасили сільську хату заради начального Хирлицького партизана.

Після гнітючої павзи Гелена наважилася запитати:

— Мій любий Базилю, ви навчилися так розбиратися у стравах під час ваших подорожей Европою?

— Азією також… Але не треба думати, заради Бога, що ви маєте справу з якимось новітнім Macellin'ом[127]. Серед вовків жити…

— Як я вас розумію, Базилю, — сумно погодилася з отаманом білявка і погладила його шерехату долоню. — Жахітні часи невблаганно перетворюють нас на заручників навколишньої жорстокості… Але я чула, що скоро буде досягнуто миру. Це правда?

— На жаль, не можу підтвердити Ваших пацифістичних сподівань, найчарівніша панно, — скрушно похитав красивою головою отаман. — Війна буде тривати до виповнення таємних вироків над сими теренами. А я, як бачите, мушу виконувати призначене мені долею і ясновельможним гетьманом Богданом-Зіновієм. Як напише через триста років поет:


Але ти приблуда, і доля твоя така:
мандрувати вниз, поки тече ріка…


— Через триста років? — зробила круглі очі Гелена. — Ви, Базилю, найглибший містик, якого я зустрічала!

— Між нами кажучи, моя чарівна володарко, було пророцтво, що у цій війні мені випаде двобій з могутнім демоном. Так сказала старезна відьма, що мешкає в печері під Києвом, і я передбачаю, що той демон ховається у тілі котрогось з ворожих полководців… Ви-от, Гелено, казали, що взимку перезнайомились чи не з усім тутешнім панством. Чи не чули ви, часом, що хтось з офіцерів відвідує лісові капища дияволосповідників чи збирає у своєму маєтку некромантів та ворожбитів?

Панна Гонська заперечливо похитала головою.

— А чи не бачили ви часом якихось дивних плям, бородавок, лишаїв, наростів або ж кондиломій на обличчях і руках цих панів? Може статись, диявол залишив тавро потворності на образі свого прислужника.

Гелена замислилась, перебираючи у пам’яті завсідників повітових асамблей і святочних шляхетських зборів.

— Серед офіцерів жодної потвори не пригадую… От, хіба що хорунжий Смілга має страшний рубець через усе підборіддя і вийняте око…

— Ні, то має бути вроджене тавро.

— А ще є пан Журавинський, у якого на носі великий наріст. Кажуть, що його мати не хотіла народжувати від старого чоловіка і вживала відьомські ліки для викидня. А інші кажуть, що вона вагітною дивилася на носорога, якого привозив з Порти[128] посол Коссаківський і показував у львівському звіринці. Але той Журавинський не воєначальник зовсім і не офіцер, його навіть не викликають на мілітарні збори. Він несповна розуму, ходить з білим щуром на плечі, пророкує занепад Церкви і п’є цілоденно полинову настоянку.

Приблуда засміявся.

— Тоді серед тутешніх шляхтичів такого немає, — впевнено підсумувала білявка.

— А серед їхніх жінок?

Гелена зібралася відповісти, але тут крики і шум знадвору відтягли її увагу. Отаман вихопив шаблю і виглянув у вікно.

— Що вони там роблять, халамидники, — промурмотів він, марно намагаючись пробити поглядом більмо бичого міхура. Гонська зіщулилась. Жіноче передчуття повідомило їй про якусь невиразну, але близьку небезпеку. Вона вирішила, що почався напад татар, і майже відчула шкірою пазуристі руки ординців.

Двері розчинилися, і в хату ввалився Кінський Каштан, якого тримали за руки Лушпак і Мандавошка. Костоголовий спритно ухилявся від канчуків, котрими осавули намагалися перехопити його шию. Побачивши отамана, комедіант вкляк і заверещав:

— Врятуйте мою доньку, найясніший гетьмане, Господом Богом заклинаю!

Приблуда приставив шаблю до горла костоголового і спитав осавулів:

— Хто цей чоловік?

— Я вільний краківський міщанин… — заторохтів актор.

— Не тебе питаю! — Отаман підчепив зброєю підборіддя Каштана, і той захлинувся, дико обертаючи очима. Сивою щетиною потекла кров.

— Ми, батьку отамане, піймали їх у лісі, — пояснив Лушпак. — Цього дурного цапа і його дівку. З ними був ще один. З мушкетом. Хлопці за ним побігли, але він наче щез кудись. Може, вони — шпигуни Яреми[129]?

— Навряд чи, — вирішив Приблуда й опустив шаблю.

Костоголовий закашлявся. Він сповз на підлогу і прошепотів:

— Врятуйте дитину…

— Що за дівка? — спитав отаман.

Осавули перезирнулися.

— Що за дівка, питаю?

— Та таке собі курвисько, — невпевнено проказав Лушпак, напускаючи на себе пришелепуватого вигляду. — Злісна дуже. Покусала хлопців, коли сюди йшли…

— Ну?


— Ну от і кажу ж, що злісна вона. А хлопці теж розізлилися і вирішили те курвисько провчити. І повели до хати. А цей як почав кричати і битися. Ми ж йому нічого не робили…

— Так, — отаман вдарив чоботом комедіанта. — Вставай, покажися!

Кінський Каштан повільно звівся на ноги. Його струшував дрож.

— Якої віри будеш?

— Православної, — прошепотів костоголовий.

— Брешеш. Покажи хреста.

Старий актор витягнув з-під лахміття срібного хрестика.

— Кажи Символ Віри.

— Вірую во єдиного Бога Отця, Вседержителя, творителя неба і землі і всього видимого і невидимого, — забубнявив Кінський Каштан. — І во єдиного Господа Іісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного…

— Дух Святий від кого? — перебив Приблуда.

— …І в Духа Святого, Господа Животворящего, що від Отця ізходить через Сина…

— Добре, — погодився з версією костоголового отаман. — Символ знаєш правильно. Але виглядаєш неправославно.

— Збідувався у мандрах, ясновельможний… Мою дочку…

— Що?


— Її потягли ґвалтувати, пане гетьмане. Ваші хлопці. Їх там півсотні. Вона ж не витримає…

— Ви чули? — обернувся до Гонської Приблуда. — Вона не витримає півсотні моїх хлопців!.. А скількох витримає? — Він знову підняв шаблю.

Каштан впав на коліна і заголосив:

— Змилуйся, найясніший пане!..

— Я питаю: скількох?

Каштан почав рвати на собі волосся.

— Скількох?

Каштан заплакав і вдарив чолом об підлогу.

Отаман недовірливо похитав головою і наказав осавулам:

— Приведіть сюди його доньку!

Мандавошка відвів очі й прогундосив:

— Хлопці збунтуються, батьку…

Осавула несподівано підтримала Гелена, котру не відпускало гостре передчуття небезпеки, якось пов’язане з появою костоголового:

— Залишіться, Базилю, прошу вас, нехай ці paganis[130] вирішать свої справи поміж собою…

Приблуда широко посміхнувся:

— Збунтуються, кажеш? — Він зиркнув на Мандавошку, і той помітно зблід. — Піду ж я, подивлюся на тую дівку, від якої так розсобачилися мої козарлюги…

— Я піду з вами, — несподівано навіть для себе сказала білявка.

Отаман натягнув на голену голову високу кучму, відіпхнув з дороги зашморганого комедіанта і вийшов з хати. Осавули посунули за ним, і, підгортаючи пелену атласного плаття, за ними рушила панна Гелена.


Козаки отаборилися біля хати пасічника Пронька. Самого господаря вони тимчасово виселили, нагородивши штофом оковитої. Ті з парубків, що вже побували у хаті, захоплено розповідали товаришам про вроду та незвичайні вміння впійманої у лісі курвочки. Від призьби чулося:

— А вона як закине ноги!.. А я як застромлю!..

Побачивши отамана, козаки принишкли, гомін вщух. Ті допитливі зміївчани, котрі ховалися в пасіці, чкурнули геть.

Приблуда вже поставив чобота на поріг блудодійної оселі, коли черкес Астрахан заступив йому шлях.

Астрахана боялися. Пласконосий горбун, з тілом, ніби зліпленим з окрайчиків величезної хлібини, він міг пальцем прохромити грудну клітку, кинути у ворожі лави тривершкової товщини колоду. Маленькі очі з непорушними зіницями втупились в отамана.

Приблуда завів руку із шаблею назад і розслабив кисть.

— Недобре робиш, отамане, — сказав черкес.

Козачий гурт підтримав його непевним гудінням.

Приблуда відступив на крок і зустрів погляд Астрахана. Черкес щось зрозумів і відразу нагнув голову для атаки. Його масивне тіло вже зрушилось у таранному стрибку, коли Приблуда зробив блискавичний порух шаблею. Сталева смуга злетіла від землі і справа наліво, від ключиці, різонула черкеса. Той мимовільно відсахнувся і втратив рівновагу. Наступним, уже класичним, ударом отаман зніс бунтівникові голову. Товариство завмерло, дивлячись, як підстрибує на порозі голова Астрахана.

Приблуда обвів поглядом козаків. Ті сумирно знизували плечима, хтось промурмотів: «Отакого…»

Мандавошка випередив отамана і ногою вибив перед ним двері. Приблуда увійшов до хати, і весь гурт посунув за ним. Навіть Гелена зазирнула до темної криївки пасічника.

Там, на ліжнику, звивалися голі тіла. Нікта захоплено осідлала молодого козака і стрибала на ньому, вигинаючи тіло. Її великі груди також підстрибували з потішним запізненням. Козак раз у раз піднімав голову, аби вкусити наїзницю, але Нікта, сміючись, відсахувалась. На вибиті двері обидвоє не звертали уваги. За спиною отамана почулися заздрісні вигуки. Мандавошка знову зреагував перший. Він оперезав коханців нагаєм, Нікта заверещала і скотилася з ліжника. Молодий козак, прикриваючи одягом прутень, сховався за пічкою.

Приблуда вийшов з хати, подивився на мертвого черкеса, потім звернувся до козаків:

— Чи ми вже не християни, аби чинити такі неподобства з православними людьми?

Голос у нього був гучний і красивий. Товариство промовчало.

Мандавошка вивів з хати загорнуту у шмату перелякану Нікту. Слід від нагая на шиї набухав червоним, чоло дівчини прикрашав ліловий синець. До неї підбіг батько-комедіант і почав обціловувати обличчя. Гелена Гонська уважніше глянула на дочку костоголового й зашарілася. Усі недобрі передчуття її справдилися. Не звертаючи уваги на шлейф, що волочився пилюкою, вона рушила до отаманової хати.



1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   32


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка