Шлях богомола



Сторінка21/32
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.99 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   32
11

Гелена Гонська відколупала камінь на персні й висипала звідти у келих з вином дещицю грудкуватого порошку. Прислухалась. Хвилини збігали, але за парчевою завісою панувала тиша. Дівчина витягла маленьке свічадо, розправила щіточкою вії й зробила ревізію обличчя, уважно підраховуючи зморшки та вилущуючи дрібні гноячки. Коли огляд було закінчено, вона силувано закашлялась, потім знов прислухалася. Заскрипів ліжник, з-за завіси вийшов Приблуда.

— Дитині вже легше, — повідомив він, посміхаючись.

— Хіба їй було зле?

— Не треба бути настільки помисливою й недовірливою, моя неперевешена панно, — похитав головою отаман і спробував поцілувати Гелену. Але та вислизнула з його обіймів.

— Перепрошую пана отамана, але від нього зараз тхне посмітюхою.

— Ви несправедливі…

— А ви нерозбірливі.

— Гелено, ви направду вважаєте, що я захопився цим горопашним дітиськом?

— Вона не дітисько, — з притиском сказала Гелена. Її очі зволожилися, кутики рота дрижали. Ще кілька годин тому це б розчулило партизана, а тепер тільки дратувало. Запала мовчанка. Білявка кусала губи й відвертала від Приблуди обличчя.

«За кого себе має ця зманіжена полька?» — подумав той. Йому забажалось повернутися до ліжника, де розкинулось уві сні юне тіло, і він стримав себе таким межовим зусиллям, що сам здивувався. І не зміг, не спромігся приховати від білявки цього здивування. Він потягся до келиха з вином.

— Не чіпайте! — раптом підвелася Гонська.

— Чому?

— Це для хворого… дітиська.



— Он як…

Приблуда примружено подивився на Гелену. Та вкрилась червоними плямами і схопила келих. Перш, аніж отаман вибив його з рук шляхтянки, вона встигла ковтнути вина і подивитись на Приблуду біснуватим поглядом, у якому змішувалися переляк, переможна впертість і отрута. Отаманові перехопило подих.

— Не дозволю кожному бидлу себе принижувати! — прошепотіла Гелена і сповзла на підлогу.

— Гей, осавули! — крикнув Приблуда.

Заспаний Мандавошка в одному спідньому улетів до отаманової хати. В руці він тримав татарську шаблю і дико обертав п’яними очима.

— Хто з хлопців знається на трунках? Скоріше думай!

— Ге… — вичавив з себе осавул, покрутив бурмилистою головою і вимовив після довгої відрижки: — А той старий цап казав, що вміє лікувати.

— Тягни його сюди! — наказав Приблуда.


За хвилину Кінський Каштан уже обмацував непритомну Гелену. Він прицмокував і закочував очі, бурмотів довжелезні латинські речення і кахикав, усім своїм виглядом демонструючи складність ситуації. Його дочка вистромлювала розчервоніле личко, очі її блищали. До компанії невдовзі приєднався Лушпак. Він недовірливо стежив за кривляннями комедіанта і накручував на вухо оселедця. Сам Приблуда відсторонено сів за стіл умовляти сулію слив’янки. Іноді він скоса поглядав на Нікту, а та робила вигляд, що соромиться. Вона мружила та відводила очі, прикривалась завісою так, що тканина щільно облягала стегна й перса. Після кожного келиха отаманова впевненість, що дівчисько сидить за парчею голісіньке, зростала. Слив’янка притлумлювала цей чин напруження, але ненадовго.

— Отже так, — тоном досвідченого ескулапа почав костоголовий, — ми маємо справу з трунком капутальної, або ж плямистої, або ж цикульної поганки, що має властивість mens caecata terrore[138] вітальні сили організму. Ліки від отрути цього штибу не відомі ні послідовникам Галена, ні учням Парацельса. Не знаходимо згадок про засоби від такого трунку ні у трактатах Авіценни, ні в календарях Римського Аптекарського товариства, ні в енциклійних звітах консильйорів Солернського Медикуму. Карпатські знахарі радять при такому отруєнні сечогінні та відпочинок. Подібної ж думки дотримується славетний Циґельгальс із Брно. Будемо, отже, ревно молитися за одужання цієї шляхетної панни.

— Все сказав? — спитав Приблуда.

— Все, — розвів руками Каштан. Він зрозумів, що йому будуть робити боляче.

Мандавошка збив костоголового з ніг, а Лушпак уперіщив його чоботом межи очі. Каштан відлетів до стіни, з полиць попадали миски, макітри і крашанки. Нікта заверещала і вчепилася зубами у завісу.

— Ще? — підвівся отаман.

— Nobili viro![139] — закричав комедіант. — Є!.. Є таємний спосіб від такої отрути!

— То застосуй, нехристе! Мерщій! — Приблуда подивився на перекривлене обличчя Нікти й раптом підморгнув дівчині.

Та скривила силувану посмішку.

— Я щойно згадав історію блазня Кікладопулоса, — повідомив Каштан, підводячись і чухаючи заюшеного носа, — який більше за саме життя любив ласувати смаженими грибами, відомими під назвою «їжачковий пронос». Вчені королівські кухарі називають їх «грибами святого Димитрія Апокавка». Вони надзвичайно рідкісні і мають вельми небезпечну особливість. Споживати їх можна лише тоді, коли зрізано ці рослини у день вшанування блаженної пам’яті святого молільника, просвітителя і цілителя Димитрія. У всі інші дні вони наповнені людоморним трунком, котрого не можуть знищити ані смаження, ані окріп…

— Що за маячня? Хто чув про такі гриби? — скривився Лушпак.

— Хто? — трусонув головою Мандавошка.

— Ти добалакаєшся! — попередив костоголового Приблуда.

— Ось вам хрест, ясновельможний пане отамане!.. Те, що я розповідаю, — правдива і повчальна історія хвороби блазня Кікладопулоса, мого троюрідного небожа із Сандомира… Клянуся життям моєї доньки і всіма реліквіями Печерськими, і нехай вирвуть мені язика кати у Львові, якщо кажу неправду!.. Означену мною особливість гриби святого Димитрія отримали завдяки тому, що ними язичники хотіли отруїти блаженного Апокавка, хрестителя поганських племен. У «Мінеях»[140] йдеться, що волею Всевишнього цей предивний молільник і сповідник не тільки не захворів, споживши цілу пательню смажених «їжачкових проносів», але й звільнив їх на один день у році від натурального прокляття. А язичники всі тоді увірували у Господа нашого Ісуса Христа і повбивали своїх облудних жерців…

— Бреше! Все бреше, латинська почвара! І клятви дає неправдиві!.. Я ж бачив отруєних поганками, — звернувся до отамана Лушпак. — Грибний трунок не дається взнаки так швидко. Панночка себе покінчила якоюсь турецькою отрутою. У Кафі таку продає запашник Алі, що живе навскіс від Сміттярної Брами…

— Кульгавий Алі? — перепитав Каштан. — Та він дурисвіт! Його трунками лише мишей виводити та робити викидні гаремним блудодійкам… А ви, шановний лицаре, — зиркнув костоголовий на старшого осавула, — колись-то бачили, перепрошую, наслідки споживання блідої поганки. А панна Гелена отруїлася плямистою. Відчуйте, шановне панство, і ви, ясновельможний гетьмане, принципову різницю у назвах цих двох смертельних, але, наголошую, зовсім різних рослин… Так-от, мій троюрідний небіж Кікладопулос купив гриби святого Апокавка у непевних людей і, зрозуміло, отруївся ними. Всі вже вважали його покійником і навіть відвели до дому розпусти його доньку, коли трапився мій вчитель, премудрий Симпліціус. І він врятував мого небожа за допомогою лікувальних щурів!

Приблуда схопив костоголового за вухо й викрутив його на вісімку:

— Ти довго будеш теревенити? Де ті щури?

— Ай!.. Не тре… Я вже йду за ними… — прохрипів Каштан. Осавули потягли його до виходу і прискорили копняками. У хаті запала тиша.

Приблуда наблизився до Нікти і зірвав завісу. На дівчині виявилась довга гаптована сорочка, задерта якраз настільки, щоб отаман побачив теплу тінь поміж її стегнами.

Шум у сінях не дав Приблуді пірнути у цю тінь. Він ковтнув слину, підтягнув шаровари й обернувся до входу. Захмурені козаки заштовхнули до хати зміївського війта і кинули його отаманові під ноги.

— Ось він, батьку, — сказав старший козак. — У церкві ховався. Де подів панське золото, казати не хоче. Ми його ще не мучили.

Іван Журавич спритно підвівся з колін і задер цапину борідку перед червоними очима отамана.

— Несправедлив’ чин’ш, пан’ сотнику! — прокричав війт. — Ми тоб’ харчів дали і коней і хлопців до сотні виправили, а ти наше кревне забрати хоч’… Несправедлив’…

— Несправедливо, кажеш? — хитнувся Приблуда, навис над війтом. — Ми, значить, дурні, а ви — розумні. Ми скарбу не знашли, а ви, гречкосії голозаді, тепер все собі приторбичили?

— Амвросій і діти йо’ й онуки з Пясечинськими та орендарями з нас, не з когось, сто років шкури на ремен’ дерли, останній шматок з рота виймали, дівчат силували… Золото це нашій громаді буд’ За сатисфакцію. А вам дамо ще харч’ і горілки. Скільк’ треба дамо.

— Сатисфакцію? Бачу, що мудрі латинські словеса знаєщ, виборний чоловіче. А забув, певно, хто вас від панів звільнив? А тих козаків, що в баталії з хоругвою Гржимуцького життя за вашу волю віддали, теж забув? Коротка в тебе пам’ять, виборний, — похитав головою отаман. — Нехай… Буде тобі справедливість… Оту дівчину бачиш?

Журавич подивився на Нікту й бридливо скривився. Але жодного слова не вимовив.

— Мої хлопці, — вів далі отаман, — образили її сильно та привселюдно. І тепер, по справедливості хочу я її видати заміж за чесного козака. Щоб наплодили вони козацтва для батька Хмеля, на погибель силі латинській і бусурманам… Дівка вона красива, сильна, і діти в неї, Бог дасть, будуть здорові… І той скарб буде їй від мене посагом.

— Несправед… — почав був війт.

— Дай договорити! — гримнув Приблуда. Війта хитнуло, наче вітром. Козаки повитягали шаблі.

— Щоби діялася одна лише несповідима воля Божа, — продовжив отаман, — і щоби ніхто не смів до скону часів казати про мою, сотника Війська Запорізького Василя Приблуди, несправедливість, кинете кості. Дівка за себе, а ти — за громаду. Чия цифір грубіша випаде, того буде золото…

У цю мить до хати повернулися осавули з Кінським Каштаном. Костоголовий притискав до грудей щурячу криївку і препотішно глипав очима. Отаман розреготався:

— А ось і батечко нашої красуні! Чи навчив ти своє дітисько грати у кості?..

— Чи можу розпочати лікування? — запитав у відповідь комедіант, швидко й підозріло оглядаючи Журавича і козаків.

Приблуда одразу спохмурнів. Він згадав про непритомну Гелену, згадав останні слова її, і хміль темною хвилею відступив від його очей. «Якась нечиста сила примножує нині зло, хтось зурочив мене, чорним словом прокляв грішну козацьку душу», — визначив він і заскреготав зубами. Каштан зауважив бліді плями на скронях отамана.

— Так, — сказав той, відганяючи напад злобливих думок. — Лікуй нашу гостю, забродо. Он там, на ліжнику. І напніть завісу, аби не уводити у спокусу православних. Зніміть образа. І вікно зачиніть… Дивись, Лушпаче, аби цей нехрист лікував правильно і не зашкодив Гелені, бо усіх зарубаю… А ми тут з ласки Божої будемо робити справедливість.

Доки осавули переносили непритомну шляхтянку і напинали завісу, Приблуда поклав на стіл лаковану дошку, гральні кубики і пивну гальбу. Війт і дочка костоголового підійшли до столу. Отаман поклав кубики у гальбу, розкрутив її, потім поставив на дошку догори денцем.

— Отак будете робити. Кожен по черзі. Зрозуміло?

Нікта кивнула. Війт притиснув руки до живота і щось пробурмотів.

— Га? — перепитав отаман. — Не чую тебе, виборний чоловіче…

— Та’, — підтвердив той. — Важко не зрозуміт’ тебе, сотнику, ой важко….

— То кидай першим.

Війт довго крутив гальбу, кубики пересипалися з кістяним стукотом. Посудину Журавич поставив обережно. Так само обережно підняв її і перехрестився. Випали обидві «шістки».

— Щастить тобі, — примружився Приблуда.

— Господь Всемогутн’ є свідк’ і заступник’ правд’! — гордо проголосив війт.

Козаки розчаровано перезирнулися. Нікта поклала кості у гальбу, крутнула і кинула на дошку. Знов випали дві «шістки».

— Бачили! — Отаман вдарив кулаком по столу, аж підскочила недопита сулія.

Війт перехрестився тричі і кинув кості. «Шістки» випали знов.

— Я таке уперше бачу… — промимрив старший козак.

Нікта повторила з тим самим результатом.

— Прокляте золото! Дідько свого нікому не віддає… — визначив молодший козак. Приблуда цитьнув на нього і сказав:

— Будете грати хоч до ранку, але…

— Панночка ворушиться! — почувся голос Лушпака. Приблуда залишив гравців і підбіг до ліжника. Тіло Гонської судомно сіпалося, немов від падучої. На обличчі шляхтянки сиділо синього кольору щурисько і вельми глибоко застромлювало хвіст у її ніздрю. Мандавошку нудило, він блював просто за ліжником. Кінський Каштан сидів поряд з Геленою і з переможним виглядом тримав на колінах ще одного пацюка, розбухлого від тулубних наростів.

— Я ж казав, що ці дивовижні лікувальні щури витягнуть з панни заражену капутальним трунком чорну жовч, — сказав комедіант. — Я можу і ваші гумори, пане отамане, полікувати цими звірятами, бо щось, бачу, у вас, ясновельможний пане, певні негаразди з обличчям…

1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   32


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка